Анi Ме 1 частина

A ni me

Будь- які збіги з реальними людьми і ситуаціями- випадкові і автором не задумані. Не повторюйте в реальному житті нічого, щоб не відбувалося на сторінках книги.

" Творящу богом силу уздріли в собі, бо то дано дар богів, і не потребуємо бо то напраснити…"
                Велесова книга



   Спочатку були рожеві окуляри.
Були широко розплющені очі. В них відзеркалювався увесь дивовижний світ.
Рожеві окуляри розбилися з ніжним мелодійним дзвоном. Цей дзвін не почув ніхто. Тільки самотній дзен буддист відкрив очі, повернувшись на мить з глибокоі медитаціі, в далекому селі на іншому кінці цього світу. Але у ту ж мить знову закрив, бо за вікном його самотньоі хижі сутеніло, а кури невдоволено тьохкали десь за стіною.
  Вона трохи пошкодувала, бо рожеві окуляри закривали від неі світ такий, який він є, проте показували світ дивовижним і прекрасним. А тепер світ став таким, який він є, і це трохи спантеличувало. Що з ним , таким як він є, робити? Ні ілюзій, ні дивних див, ні лицарів, ні драконів у цьому світі, такому, який він є, не виявилося. Натомість, виявилося, що тут ніхто ніколи навіть не чув про лицарів і драконів.
   Вона напялила звичайні окуляри, щоб світ, такий як він є, не ліз так нагло в іі свідомість.
   Вона любила окуляри, інтерференцію, фотостнтез і мотоцикли. На разі, останні любила на відстані, бо вони надто швидко й шумно проносилися під вікнами.
 

   Очевидно, що без лицарів і драконів світ, такий як він є, втратив більшість своєі привабливості, але вибирати особливо не приходилось, тому вона й не вибирала. Вона відчувала, що без рожевих окулярів ій прийдеться кепсько.
   Дзен буддист, виринувши в глибокоі медитаціі, пружно піднявся на обидві ноги прямо з пози лотосу, а це було під силу не кожному, бо у багатьох під час глибокоі медитаціі ноги терпли і потрібно було спочатку розім яти м язи. Але він знав певні секрети. Стряхнув руками. Навколо було вже поночі. У селищі за вікном не чути було жодного звуку. Він бесшумно рухався у темряві власноі хижі, наче хижий звір, безпомильно відчуваючи власний простір, наче пропускаючи його крізь себе: темряву, вологе повітря, напоєне рослинною гіркотою, тишу, дихання власноі шкіри. Приготував чай. І пригадав ніжний мелодійний дзвін.
• Ні з чим не можна таке сплутати…

   Вона любила ніч. Любила сни. Любила не спати ночами. Любила читати. Любила писати. Мучилась, коли не виходило. Ще більше мучилась, коли виходило. Була метиозалежною і страждала через мігрені.
   Була неуважна і водночас невротично сконцентрована до болей у м язах щелепи і горла. Заставляла себе розслабитись, а потім знову змикала зуби.
  Заставляла себе мовчати. Заставляла- говорити. Жартувати. Усміхатися. Іноді скучала за тими, кого тримала на відстані, не дозволяючи до себе наближатися. Наче так було безпечніше. Наче так можна було менше ранити одне одного.
  Вона любила, коли йдуть дощі. Коли світ сповнювався вологою, а ій починало не вистачати зябрів. Ій хотілося тоді відростити собі хвіст і плавники, і хлюпатися у цьому світі, такому як він є, наче у ріці, наче у психопотоці буття, без свідомості, без мисленєвих процесів, без звуконаслідування, без слів. Особливо без слів.
   Бо спочатку було слово. А все почалось бути зі слова. Краще вже мовчання. Але й не могла заставити себе мовчати.

  В іі суглобах плюскотіло море. Вона чула, як тихо шурхотить воно ночами. Там незворотньо осідала сіль, утворюючи сталактити та сталагмити. Вони росли й росли, застигаючи у постійному прагненні поєднатися, але так і не досягали одне одного. Там пурхали легкокрилі ніжні метелики. Вони були бліді й не кольорові, але все одно прекрасні. Там була темрява й зубовний скрегіт. Там було тихо. Там звучала дивна тонка пісня. Ніхто іі не чув.

 
  Він відкривав очі. Десь лунала дивна мелодія. Але наяву він не чув жодного звуку. Селище жило своім життям. Він чув дзюркіт водоспадів, що ніколи не припинявся, він чув таємничий шурхіт джунглів, він чув навіть, як тихо дихає тигр у своєму денному сховищі, готуючись до нічного полювання. Але та мелодія зникала, як тільки він відкривав очі. Кімнатою пурхав самотній блідий метелик. Він був дивний, наче зовсім позбавлений кольорів. Він провів його поглядом. Через хвилю метелик випурхнув у вікно і розчинився у золотавому світлі.


• Вони приходять з Нави, - Ім Ноам тихо шурхотів долівкою. За вікном стояла стіною непроглядна гірка темрява.
• Вони виявились живими, - хлопець скинув плечима.
   Він був одягнений у довгий плащ, на голову був накинутий каптур так, що не видно було очей, лише тонкий завжди розтягнений у невдоволеній усмішці, рот. Він був арідник.
  Місто- привид принишкло мовчало десь там, у тій гіркій темряві. Але аріднику й не треба було, щоб речі відбивали світло, щоб побачити іх. Він бачив усе таким, яким воно було. Навіть без світла.
  Він бачив будинки й хмарочоси, крізь які проростали, обплітаючи зміями перекладини та внутрішні остови конструкцій, дерева та в*юнкі вологі рослини. Бруківка лежала розбита вщерть та вздиблена від товстелезного коріння, що рвалося з- під землі.  Він бачив обломки хай вейів та мостів, що наче нутрощі гігантського Левіафана, висушені вітрами та вимиті дощами, покоілися тепер безнадійно та безсило. Довгі будівлі зяяли порожніми очицями вікон, у глибині яких з*являлись моторошні образи привидів. Здавалося, що вони схожі на людей. Але арідник знав, що людей у Місті давно не залишилось. Він вчув би іх дух навіть за багато кілометрів.
• З Нави, кажеш, - кивнув арідник.
• Так і є, - Ім Ноам був єдиною людиною у Місті. Але він давно вже втратив людську подобу і все, що належило людям. Мав химерний вигляд, одягнений у сірий робочий комбінезон, був худий аж виснажений, його череп, здавалось, був просто обтягнутий шкірою, при чому не його автентичною шкірою, бо була вона жовта, як пергамент, а очі були чорні й світилися в темряві, можливо вловлюючи в себе місячне сяйво.
• А ти іх бачив?
• Так як тебе зараз.. - прошелестів Ім Ноам. Іноді на пергаменті його шкіри проступали слова, ієрогліфи, символи, піктограми, тексти, малюнки. А потім зникали. Ніхто не міг того прочитати. Ім Ноам мовчав про це. Арідник не питав.
• Вони питали мене про дещо…- потім надовго замовчав.
• Про що? - спитав врешті хлопець.
• Про Куб…- Ім Ноам уважно подивився у саму глибину очей арідника. Але побачив лише бездонне синє небо. У ньому проносились прудкі чорні пташини. Колись він бачив таких тут у Місті. Тепер іх не було. Маленькі пухнасті пташенята. Вони були безжалісними хижаками. Машинами з полювання.
Потім видихнув:
• Ки...Щось про Куб Ки...Знаєш про це?
• Ні, - здавалось, що арідник вмить втратив інтерес до розмови.
   Він пересмикнув плечима. Звичайно, він чув про Куб Ки. Таємничий артефакт, що був джерелом нового виду енергіі і знань. Він випромінював живі квазари. Відкривав можливості до розуміння ідей, що ще таілися в глибині космічного безсвідомого. Вололар Кубу Ки міг черпати безмежні знання і передавати іх на відстань, читати думки та створювати нові мета системи знань, що породжували безкінечні варіанти просторів і часів. З його допомогою можна було керувати Навою- світом антиматеріі, з якого виходили різні химерні прояви.
• Ти чуєш? - настояв Ім Ноам , - непроявлені цікавились Кубом Ки.
• Я почув, друже, - тихо відповів арідник. Його усмішка зламалась, здавалось що з його обличчя стікали сутінки, скрапуючи на підлогу з гулким дзвоном.
• Непроявлені прагнуть трансформаціі. - прошепотів він самими губами.
• Це можливо?
• З Кубом - так.
• Вони зможуть його дістати?
• Ніхто не знає. Ніхто не бачив Куб.
• Це добре.
• А вони бажають проявитися. І в них навіть є свій лідер. Я чув, що це величезний, як гора, змій. З людським обличчям. Він розумний. Хоче трансформуватися у форму придатну для життя на землі. Вуглецеву форму життя.
• Поки що цього не станеться, але очей з них спускати не можна.
 
   У відповідь роздався уривчастий хрипкий сміх, наче відкрились двері у потойбічний світ і звідти війнуло крижаним холодом. Але арідник не відчував земноі температури.  Ім Ноам сміявся якийсь час, поки не побачив, як арідник розчинився в густих сутінках кімнати.

Світ, такий як він є, був теплим і
веселим. У ньому було ясне небо, тихі води і ясні зорі. А люди виявились не надто гостинними.
  " Вони витісняють мене звідси. Витісняють навіть я би сказала грубувато й настирливо. Вони просто виганяють мене штурханами. Кричать услід- іди звідси! Це неприємно.
  Можна було би не так грубо. Це усе ж таки місто, у якому я народилась і прожила частину свого життя. Я завжди його любила, таким, яке воно є.
    Я би і так погодилась. Але можна було б і делікатніше зі мною".
    
   Вона любила тихі літні вечори і розслаблюючий спокій. Коли нічого не хвилювало. Коли нічого не турбувало. Коли самозайняті час і простір зі своіми звуками не вривалися у плин іі психопотоку. Любила літню спеку. Любила прохолодні озера і річки. Заспокійливий лоскіт сонячного проміння на власній шкірі. І просто існувати без особливих зусиль. Іноді світ, такий, який він є, перекручував іі слова так, як йому заманеться. Але він усе ж таки залишався тим світом, у якому вона хотіла жити довго й щасливо. Без страждань і боротьби. Без зайвоі і непотрібноі метушні. Без тих, кому не подобалось іі життя, дихання, хода, тіло, обличчя, іі слабинки, іі мріі та усе нею написане. Навіть іі парадокси та те, що робило іі сприйняття переверненим. І ті, хто наповнював тепер іі життя, залишалися тими, хто був у ньому раніше. Але усі вони змінилися. Ставши іншими.
   Рожеві окуляри робили світ чудесним. Але без них вона усвідомила, що світ набагато цікавіший. У ньому світло наповнювало матерію і вона світилась. У ньому й так відбувалося безліч чудових речей, які ніхто не помічав. 
   Це не було заперечення. Просто вона була настільки шокована тим, що іі життя раптово стало загальним надбанням, що вирішила втекти з нього, з того минулого. Як змія скидає шкіру...Вислизнути з нього, як зі зношенноі шкіри. Стати кимось іншим. Невпізнанним. Забутим. Переродитися від вогню, води, повітря та землі. Очиститися від усього. Це не заперечення.  Життя- це таінство. А тайни не повинні належати всім.
   Те, що вона писала, було гротескне й неможливе, не мало права на існування. Несосвітенне літературне хуліганство, кощунство й зазіхання на свята святих. Вона це прекрасно розуміла. Те, що іі засудили офіційні літератори і класики, це зрозуміло...але те, що серед представників контркультурного середовища іі теж не зрозуміли, це іі трохи вразило. Проте, те, що відбувалося, все одно було понад усі іі можливі очікування. Тому вона навчилася сприймати все з усмішкою. Світ такий, який він є.

   А дзен буддист на іншому кінці світу дивився у вікно, в якому не було скла, не було рами. Були жалюзі з переплетеноі тонкоі соломки. А там, за тим вікном, виплітались сутінки, наче плетиво з ниток туману та вечірніх цівок диму від домашніх вогнищ, на яких грілася домашня вечеря. Він обернувся обличчям до власного простого побуту. На столі стояла піала з супом, що повільно вистигав. Поруч стояла філіжанка з чаєм. От і вся вечеря.
  А коли двері тихо скрипнули, він навіть не здивувався. У наступний момент на порозі стояла Сі. Вона проявилась так тихо, наче самі сутінки в момент зіткали іі зі світла та тіней. Розкосі очі Сі були темні й непроникні. А вуста щось вимовляли. Він спочатку не почув. Вірніше не співвідніс візуальну картинку зі звуками мовлення
   А вона говорила:
• Допоможи мені, будь ласка. На дальньому полі треба прибрати рис та доправити його до дому. Ти знаєш, що в мене немає чоловіка. А сама я не впораюсь.
  Знадобилось ще кілька секунд, щоб вимовлене Сі уклалось у його голові у зручну для його розуміння форму.
• Рис?
• Атож…- тихо проказала Сі. В момент наступний момент він побачив, як з самоі глибини іі темного, як океан, погляду вилетів блідий метелик і запурхав кімнатою. Сі навіть оком не зморгнула. Так і стояла далі, опустивши руки вздовж тулуба, наче безсила птаха. Іі чорне блискуче волосся стікало довершеним овалом темного обличчя. А очі, ніби увібравши саму ніч з усіма іі зірками, плюскотіла у погляді
• Ти хочеш, щоб я допоміг прибрати рис з дальнього поля?
• Так.. - іі голос ставав схожим на шелест осоки.
• Жінко, я допоможу тобі. Прийди завтра на світанку. Я буду чекати.
   Тільки почувши ці слова, Сі поворухнулась. У наступний момент вона розчинилась у темряві.
    Він озирнувся навколо. Метелик літав кімнатою. Він не став йому докучати і сів вечеряти.
   Наступного ранку темні хмари облягли небо. Наче зловіщі чорні відьми, чаклували вони, збираючись у величезні згорблені купи, а потім розсіювалися геть одна від одноі. А через кілька хвилин за вікном вже впала важка завіса дощу.
• Цей дощ надовго, - ця думка миттю пролетіла у свідомості дзен буддиста. А наступноі миті вже розчинилася у вологій прохолоді та свіжості. Він вдихнув на повні груди.

  Світанок світлішав, не зважаючи на пелену дощу. Він знав, що Сі прийде все одно і був готовий. Прийде хоча би для того, щоб повідомити, що сьогодні на поле вже не треба йти. Може, завтра. Він зготував локшину. Зварив кави, запаси якоі важко було поновити , тому він рідко іі пив. А коли вже по сніданку дощ усе ж таки ущух, він почув тихі кроки за дверима. Вони прочинились тихо, наче мара,  прослизнув до кімнати Бо. Він був вже у літах, але усі знали його, як розумного та хитрого чоловіка, бо довірили йому громадські справи разом з грішми. Він доволі ловко розпорядився усім цим, так само, як і довірою. Він сам рлзбагатів, мав гарний просторий дім, машини, корів та волів. Але так само розбагатіло й село. Громадські машини вже давно поралися на полях і засіюючи врожай, і прибираючи його. Тепер Бо прийшов до нього.
   Він чекав на Сі. Але й бровою не повів. Натомість Бо повів носом та вчувши аромат кави, сказав:
• Химери вигадуєш, чоловіче…
• А що не так?
• Ти не хочеш бачити світ таким, який він є. вигадуєш інший.
• Чому так вирішив7
• А навіщо тоді медитації. Щоб дивитися на те, чого немає.
• А , може, воно мені подобається.
  Бо стенув плечима.
- Ця жінка- сі…була в тебе…
- То й що7 – прошепотів одними губами він.
- Вона не для тебе…
  Він подумки усміхнувся.
  Усі метелики, вилетівши у вікно, більше ніколи не повертаються. За вікном шурхотів вітер і пахло свіжістю. Дощ змив усі звуки та запахи світу такого, як він є, натомість залишив гіркість природи й тиші. Замішаної на його власному безгомінні.
- Чому ж так кажеш7
- Кажу, бо знаю, - впевнено й врівноважено кивнув бо.
- Що знаєш…
- То не твого розуму справа…навіщо вона приходила…
- А це не твого розуму справа, - з задоволенням усміхнувся він.

  Бо переступив з ноги на ногу. Дзен буддист мовчки спостерігав. Бо був невдоволений, але не дуже, наче відчував, що тут було щось інше. Інший світ, не зрозумілий для нього.
- То може збираєшся їхати в місто7
- Навіщо7- невинно усміхнувся він.
- Не знаю, - повів оком бо…- може, тобі буде краще в іншому місці. Почнеш з початку.
  Він розсміявся щиро й з полегшенням. Бо явно намагався його позбутись. Не перший раз питав він про те, чи не збирається він кудись поїхати. І кожного разу вигадував інші назви назви міст. Одне химерніше за інше. Деякі з них існували, можна було знайти їх на мапах, але деякі назви були лише його власною вигадкою.

- Хочеш позбутися мене7- весело спитав дзен буддист.
- Прагну потурбуватися про тебе…- проказав бо. – дивлюся я на тебе - тобі немає чого робити у нашому селищі.
- Ти знаєш…
- Не знаю, але так думаю…
- Думати не заборонено…- усміхнувся той.- поки що такого бажання немає…
- Ну то як хочеш…чому ж на наші зібрання не ходиш7 усі чоловіки ходять, допомагають в роботі…
- Ну і чим я можу допомогти7
- Ти навіть не намагаєшся…прийшов би послухав, може й знадобився би…
- Немає про що говорити, - прошелестів він одними губами.
  Десь там за вікном почулося неясне шарудіння. Мабуть, хтось прийшов з бо і тепер нагадував про своє чекання.
- Ну тоді піду я, - скинувся той…- про сі пам ятай…не ходи до неї.
 
  Бо пішов, а замість себе залишив прохолоду, що увійшла до кімнати. Гіркоту та тишу. Чай вистиг і він поставив чайник, щоб нагріти ще води.


   У садку були мокрі дерева та каміння. Нещодавно пройшов дощ. Такий швидкий скороминущий літній дощ, з тих, що такі ніколи не повторюються. Вони йдуть, і ти знаєш, що цю мить не повернеш. Заплющила очі. Нагріта за день вулиця вночі вистигала, шелестіли каштани та акації. Влітку вона завжди згадувала власну юність. Чомусь пам ять постійно повертала їй ці спогади. Наприклад вступний іспит. Такий самий спекотний день. Такі самі дерева за вікном, що спокійно тріпотіли листям. і таке відчуття, що увесь світ щасливий і веселий, усі займаються власними справами, а ти повний непевності та тривоги. І той іспит вона теж згадувала й тепер. І тишу високої університетської аудиторії. І спеку. І старанну шурхітливу тишу. І власну порожнечу у голові. Таке буває. Вона сиділа за біля вікна у першому ряді. Дивилася у вікно, провалюючись у ту реальність. Подумки вона линула проспектом назустріч тим щасливим безтурботним перехожим у білих сорочках та краватках. Натомість час спливав. Виклачка підозріливо позирала на дивну абітурієнтку, яка так і не приступила до написання твору. Підійшла й поставивши стілець біля найближчого вікна, розгорнувши газету , сіла читати, вряди – годи суворо позираючи в її бік. Вона вже майже сміялася, але нічого не могла витиснути з власного мозку. Кілька разів продивившись на нескладні теми, що були виписані на дошці, проте все одно плавала у якійсь легкій веселій порожнечі. Викладачка усе ж таки спитала, чи все в неї гаразд і чи немає в неї якихось проблем із самопочуттям. Вона легковажно похитала головою, навіть усміхнулась.
    І от тоді, коли до завершення призначеного часу залишилось хвилин десять, раптово її осяяло. Вона просто відразу начисто написала той твір. Ось так за п ять чи вісім хвилин. Проте, майже не встигаючи. Викладачка заспокоїлась та пішла приймати роботи.
  До сих пір зі сміхом згадувала вона  той іспит. І ту щасливу легкість буття. І ту безтурботність, що проявила себе у момент, який потребував відповідальності та зосередженості. З тих пір відносилась з гумором до усього, що могло трапитись з нею, якщо причиною була вона сама. Інші іспити забула начисто. Але не цей.
   І досі ті дерева тріпотять в її спогадах. І досі той літній день. І досі та аудиторія. Пахне спекою. І абсолютна легкість буття.
 

   І досі дзен буддист відчував запах її волосся у своїй кімнаті…

   Арідник вийшов на вулицю. Гроза збиралась у дзьобах чорних птахів, на які скидались кошлаті чорні хмари, що купчились над містом. воно дихало і нипало порожніми повіками вибитих шибок. Підсліпувато морщилось. Будинки стояли напівзруйновані й потрощені, світили кістяками у спалахах блискавиці, немов викопні птеродактилі та археоптерикси, що шкірились голими щелепами. З тих щелеп та порожніх зінниць вже проростало покручене стовбуріння дерев та ліан. Арідник не прагнув роздивлятися, бо й так відчував їх усією шкірою, проте він бачив , що дерева, наче хижі пазурі з кожним днем збільшувались у розмірах, що вони не просто так проростають крізь трощу, ні, вони наче нипали цим порожнім містом, вони наче щось вивідували, вони наче намагалися незряче щось на щупати своїми щупальцями. Наче ці дерева були продовженням якоїсь велетенської живої мислячої істоти, що прагла розчавити ці будинки та хмарочоси, вичавити останнє, що могло там сховатися чи залишитись, прагло щось розшукати в нутрощах цих трощ, прагло щось намарити собі цими ночами. Арідник йшов вулицями, намагаючись не вслухатися у зло віщий шепіт цих дерев, у їх рух, що мікрон за мікроном майже відчутно пожирали місто і воно щезало, потопаючи у цій вологій чи то плісняві, чи то такій буйній рослинності.
   Він знав, що вони шукають…
   Вірніше, кого…

   Пройшло кілька років, але й досі чув він голос жреця - друїда, який донісся до нього тоді з самого кута. Астролябія…
   Тоді її не стало. Вона щезла. І тепер жрець прагнув його дістати.
   
   Арідник йшов вулицею, поки не опинився перед входом у підземну станцію метро. Повільно, сходинка за сходинкою, спустився він в сиру темну пащу. Але там внизу виявилось тепло. Світлові індикатори увімкнули тьмаве світло при його появі. Станція була порожня. Але звіддаля відчувався механічний рух. то йшов вагон.
  Метро було запрограмоване таким чином, що завдяки сонячним батареям працювало в автоматичному режимі навіть при відсутності обслуговуючого персоналу. Завдяки інтелектуальному безпілотному режимові, вагони, як і раніше, ходили по колу чітко за графіком, зупиняючись на усіх запрограмованих зупинках, відчиняючи двері на термін, потрібний, щоб випустити і впустити пасажирів. Проте, вже кілька років ніхто не входив і не виходив з цих вагонів. Але система цього не знала. Годинник на станції блимнув зеленими цифрами, і в наступну мить у станцію увірвався вагон, наганяючи холоднувате. Просякнуте машинним духом, повітря. Арідник увійшов в порожній вагон. Двері за ним зачинилися і вагон упірнув у темний тунель.
  Він не став сідати, так і качався разом з механічним рухом вагону, невідривно вдивляючись у вікно. На станціях, повз які він проїжджав, вмикалося світло, але не встигав вагон покинути її, як світло вимикалось і станція опинялася у непроглядному мороці, який нікому не був потрібний. Ніхто не прагнув його проглянути.
   Доїхавши до центра, арідник вийшов на потрібній станції та зробивши кілька кроків гулким гранітним простором, не вражений відсутністю звуків, він піднявся сходами  наверх.
   Тут вулиці були ширші. Але трощі нависали над простором, наче щогли чи антенни гігантських космічних кораблів, загублених у всесвіті  на незнайомій планеті. Їхні господарі, покинувши свої помешкання, залишали у поспіху свої речі, свої спогади, свої голоси, свої мрії та сподівання. Свої душі. І тепер вони блукали безгомінними кістяками. Іноді з являючись в отворах вікон чи дверей. Тут теж стіни були оплетені покрученим живим стовбурінням, що розчепірювало свої пальці- щупальці у пошуках тією, що пішла у небуття. Він знизав плечима. Якби він мав достатньо сили чи мужності, він повернув би її.
Проте, це й не було так просто.
  Вулиця шелестіла й дихала, зміїлося гілляччя, никало понад дахами та порожніми віконницями зграї кажанів. Арідник йшов далі, поки не знайшов потрібної двері. Зігнувшись, він увійшов у середину  колись просторого приміщення. Тепер тут було повно уламків та куп сміття, яким шелестів простяг. Та ще порожнеча. Проте, це було оманливо.
   Він підійшов до сходів, що вели вниз  у підвальні приміщення.
   Тут було на диво чисто й прибрано, наче працювала команда умілих професійних прибиральників, все було розчищено від сміття й уламків. Сходи продовжувались не довго, і через кілька хвилин арідник опинився у просторому теплому просторі, який уходив все далі й далі. Світло було тьмавим, але видно було, що тут хтось порався, бо не видно було ні пилу, ні бруду, що було би природньо. Арідник широким впевненим кроком пересік цей простір та опинився перед невеликою коробкою ліфта, двері якого майже безшумно відчинилися. Він увійшов всередину та відчув легкий поштовх. Ліфт йшов вниз.
 

   І коли двері відчинилися, арідник опинився у сліпучо білому просторі, сповненому тиші й гармонії. Він зробив крок уперед.
 
   Тут не було нічого живого. Проте, він знав, що повітря наповнене безліччю невидимих нано-роботів, що вже пройшовши крізь пори його й так не такої щільної , як у звичайних людей, шкіри, вже робили свою справу. Через кілька хвилин він почув голос у своїй голові.
- Привіт, аміго…
- Привіт, патріку….


    Це був досконалий парадіз, який створив  Патрік на руїнах міста- привида. Місто –робот, місто, яке складалось з нано-роботів та безлічі взаємопов *заних та взаємозамінних нано-роботизованих систем, що у будь-який момент могли самовідновлюватися,  взаємозамінятися та створювати у потрібний момент потрібн6і деталі та системи. Біле царство безкінечних варіантів. І богом тут був патрік – незмінний інтелект-центр усього сущого. Усюдисущий та усемогутній. Це було втрачене сьоме царство. Це був той самий втрачений рай.
   Арідник усміхнувся.
   Білий коридор тягнуся до початку анфілади сліпучо білих високих готичних залів, прикрашених вишуканими бароковими пілястрами та колонами, плетіннями та химерними скульптурами, що зображували як давньогрецьких класичних богів так і породження пекельної середньовічної фантазії, що зображували різноманіття пекельних істот, які проте, виконані у білому кольорі, набули дивно привабливого вигляду. Поруч із цими зображеннями було безліч різноманітних скульптур людей, які були відомі протягом земної історії у всіх галузях та царинах починаючи від науки та історії влади, закінчуючи митцями усіх відомих видів мистецтв. Арідник йшов залами земної слави, увінчаної погруддями та постаментами, величності яких могли би позаздрити римські цезарі. Високочолі одухотворені обличчя сповнювали ці зали наче відгомінням минулого і арідникові здалося, що він навіть чує голоси цих земних вершителів.
- Непогане в тебе хобі, Патріку.
- Так, аміго, прагну зберегти пам ять про людські досягнення. Адже завдяки їм існує мій власний світ.
- Я знаю, але чи це не занадто7
- Ні, не думаю… адже це просто невинна слабкість.
- Але ж, Патріку, цих залів з кожним разом стає більше…
- Так, я постійно працюю над збільшенням колекції.
   Далі йшла безкінечна анфілада залів, сповнених витворами людського мистецтва- живописом, скульптурою, безліччю стелажів з книгами від старовинних фоліантів до сучасніших видань.
- Книги7 людська бібліотека7 невже тебе можуть зацікавити людські здобутки після того, як ти сам навчився створювати усе необхідне.
- О, милий мій хлопчику, не плекай в собі гординю. Це витвір людської свідомості, але за розмаїттям усього цього приховане щось єдине.
- Того, чого тобі бракує…- усміхнувся арідник.
- Метикуєш, аміго. Тому я бережно ставлюсь до усього, що колись було створене людиною.
- А мені це нагадує просто хаос, у якому я, крім хаосу, нічого не бачу. Марнота марнот, патріку. Хитання слабкого зарозумілого людського розуму, який далі свого носа нічого не здатен бачити. І нічого там немає, ніякої над свідомості.
У відповідь він почув тишу та приємне ледь чутне гудіння. Це працювали нано-системи, що підтримували в залах потрібну консистенцію повітря та рівень вологості.
     Зали тягнулися й тягнулися, поки сягало око. Арідник впевнено крокував ними, відчуваючи, як лопотять поли плаща по гомілках. Каптур прикривав обличчя, хоча тут нікому було заглядати в його очі.
    Нарешті він сів у ще один ліфт, і провалився у незвідану глибину підземного багаторівневого міста.
   

    Його чекала прозора рубка, схожа на капітанський місток міжпланетного крейсера, наповнений різноманітними системами збору та систематизації інформації, спостереження за зовнішнім світом, дисплеями, на який блимало зображення пост апокаліптичного химерного горішнього міста, розтрощеного та розчавленого силою природи. Тут була тиша, спокій та рівновага. Тут був патрік. Тут був його безгомінний сьомий едем.
   

   А у нього в середині клубочився якийсь неспокій. Він міг осягнути будь-яку земну систему знань. Він був першою на землі мета- істотою, створеною штучно в підземних лабораторіях Патріка. Єдине, що було йому не доступне – це людські почуття. І хоч  фізично та інтелектуально він міг відтворити будь які душевні порухи людей, але знав, що по справжньому нічого не здатен відчувати.
   Іноді в його свідомості спливали довершені риси темношкірого гарного обличчя, він чув її голос у собі, він знав її ім.*я, але чи здатен він сам коли-небудь відчути щось подібне до земної істоти, він не був впевнений. Патрік мовчав. І усе навколо теж мовчало.
   Над горішнім розтрощенним містом світлішав виднокрай. Десь незабаром почнеться ранок, а потім день, що не відрізнятиметься від решти. Поруч прошелестів коліщатами робот, привізши йому тацю з іжею.
   Він машинально ковтав шматок за шматком, а перед очима в нього тремтіло переплетіння стовбурів дерев та вузлувате галузяччя, що хижо простягає по нього свої щупальці, навіть сюди , навіть крізь морок і тишу.
   Астролябія…
   Вона жила в старому будинку. Десь там. На межі, коли місто ще було справжнім містом. коли воно, сповнене людей та їхнього тепла й світла, гуділо й вирувало, вихлюпувалося на майдани та вулиці, коли воно було просто щасливим гомінливим мурашником, коли вона ходила серед інших. Коли вона вміла кохати та сміятися. Коли вона ще була…




   Вона заплакала. Тоді стоячи посеред порожньої вулиці  прямо на перехресті.
- Ти шльондра, - виплюнув він їй прямо в обличчя. Сказав це не те, щоб зі злістю, але, очевидно, сповнений куражем. Адже тепер він переміг.
- Кохала тебе, - прошепотіла вона.
- Ти шльондра. Ти мені не потрібна. Тепер ти будеш нікому не потрібна.
  Він повернувся до неї спиною і пішов, наполягаючи на своїй перевазі.
  Вона лежала, розплющивши очі прямісінько в чорну ніч. Не могла спати. Не могла молитися. Вона так довго шукала кохання. Вона завжди почувала себе вільною. Вона не знала, що у світі такому, к він є, все зводиться до простих словесних формул. Слово  шльондра, в принципі, нічого їй не говорило. Вона не була з тих жінок, які роблять кохання промислом. Але на згадку приходили імена знаменитих гетер чи куртизанок. Нінон де ланкло. Вероніка Франко. Мата Харі. А ще Бальзак. З його знаменитим романом.
   Не те, щоб вона була позбавлена моралі. Але знала, що життя не таке й просте, щоб виміряти його десятьма правилами, яких все одно ніхто не дотримується.
   У коханні немає моралі, але немає й аморальності. Бо кохання- це набуток природи. А мораль – набуток цивілізації. Завдяки коханню життя на землі продовжується. А мораль охороняє приватну власність. І в цьому й полягає основний конфлікт між коханням та шлюбом.
   Але тепер вона лежала у власному ліжку, ковтала сльози та відчувала себе сосудом, наповненим солоною вологою. Її шкіра повільно прозорішала, а потім затверділа, наче опалена вогнем, стала прозорою та крихкою, як скло. Наче вона перетворилась на акваріум, а під її шкірою там, де повинні бути вени та артерії, там де повинні були бути переплетення волоком м*язів, там де повинен був бути щільний кістяк, який складався з мінералів там кальцію чи ще чогось, вона не знала, вона відчувала лоскіт плавників та хвостів золотих рибок. Там під її шкірою хвилювалися пасма буро-зелених водоростей, пропливали прозорі медузи, нипали морські коники, коралові рибки, пробігали краби та повільно скрадалися восьминоги. А вона лежала й ковтала крапелини цих солоних вод, що знайшовши шпарину у вигляді сльозових залоз, витікали назовні.
  Вона кохала. І в її розумінні кохання - це було так просто, як дихати.
  Але у світі такому, який він є, було повно умовностей.  Не можна було просто кохати. І це не вкладалося в її голові.
 
 Усередині неї жив свій окремий світ, сповнений гармонії і тиші. Хіба що вона чула, як він плюскотів ночами ледь чутно. Там на самому дні її серця, лежав угрузнувши в піски часу, прекрасний затонулий  корабель. Його щогла й якірний ланцюг, борти, палуба, навіть капітанський місток були абсолютні неушкоджені. Навіть тут, під щільним шаром солоних вод вона відчувала, як іноді оживає стрілка компаса, уперто вказуючи на північ, а хвиля, ледь торкається коло кола, ніби закликаючи команду на обід. Іноді особливо чорними ночами вона не витримавши тягаря реальності, повільно опускалася на саме дно свого серця, піднімалася сходами на палубу корабля і бродила сама- самісінька, загублена сама в собі, ледь торкаючись пучками пальців неушкодженої бронзи приборів та дерева рульового колеса.  Вона чула  металевий дзвін там, глибоко в своєму серці – дін-дон…дін-дон…її вії тріпотіли. Й приходив спокій. Але він не приходив.
  Усього вже в ній було вдосталь – солі, чилі, чорного й червоного перцю, ванілі й гвоздики, кориці чи шовків, самоцвітів та перлів, золота й срібла…і піастрів… господи, піастрів було найбільше. Ними, цими проклятими піастрами були засипані усі трюми, вони зблискували тьмаво та холодно під водою, і мовчали, ніби глузуючи з неї та її дощенту прогірклої та просоленої самотності. Вона кричала. Але тут під водою ніхто не чув її криків. Тільки хвиля гладила її по волоссю, тільки золоті рибки сахалися злякано врізнобіч. І відпливали далі й далі, щезаючи серед тих буро-зелених водоростей, що незворушно похитувались, байдужі, не вражені.
   А потім вона спускалась в каюту. І тут все в ній завмирало. На столі, застеленому  білосніжною скатертиною, заставленою різноманітними наїдками та напоями у темних пляшках,-  серед тих пляшок була особлива пляшка. Варто було придивитися, прикіпивши поглядом до самого скла, як можна було побачити старовинний корабель. Він був абсолютно неушкоджений- щогли, якірний ланцюг, борти, палуба – все було у тому бездоганному стані, наче корабель щойно спустили на воду, але було там дещо, що примушувало її стояти й дивитись годинами – палубою цього корабля бродила самотня жінка, наче була вона сновида, наче причинна, бродила вона, торкаючись пальцями неушкодженої бронзи приборів чи дерева рульового колеса, а потім вона відкривала рот і кричала. Але крику не було чути, пляшка ця була запечатана. Тільки хвиля тихенько й ніжно гладила її по волоссю. Та золоті рибки злякано сахалися від неї врізнобіч. А потім вона уходила в каюту.
   Це повторювалось стільки разів, скільки було кіл в дантовому пеклі. І кола ці наростали, наче було це саме Древо життя…Древо пізнання добра й зла…Їі звали …вона на мить згадувала своє ім.*я, а потім знову забувала.
    «Не кажи мені мого імені,
      Безіменних стріла не йме»

   Навіщо це все? Кому це треба?
   А коли поверталася з самого дна свого серця, випливаючи на поверхню, наче гігантське морське чудовисько, наче містичний Левіафан, вбитий вже колись давно, але віднайдений нею в собі самій, воскреслий й повернений до життя вічного, поверталась у ту саму чорну ніч. І світ такий, який він є, зустрічав її глузливою усмішкою. Усе залишалось  таким, яким було. Усе залишалося незмінним. Безжалісним. Байдужим. У цьому світі можна було існувати лише одягнувши маску Левіафана. Загубивши свою людську сутність у безіменному світі.
   В неї було інше ім*я. вона його забула.
   
   Вона була жертвою у  грі, що називалась світом.  Світ мінився й грав у безкінечну гру. Гра грала безкінечним світом. І всі були гравцями чи жертвами. Кожен був активом чи пасивом. І все змінювалось кожного моменту. І всі мінялись місцями, наче у безкінечному танці зі зміною партнерів. І кожного разу потрібно було починати спочатку.
  Вона встигла пройти це коло кілька разів. Вона вивчила правила. Вона навчилась над цим сміятись, вона навчилась плакати. Вона навчилась прощати й проклинати. Вона навчилась усміхатися.
  Її залякували, провокували, їй не давали спати, крали її одяг, гроші, ламали її речі, вона губила різні речі, її обманювали, навішували на вуха локшину, її проганяли, її повертали, знайшли на смітнику її старі щоденники, сповнені дурниць, фантазій, снів, гніву, спогадів, з цих сторінок виходили її коханці, давні знайомі й приятелі, простягали до неї руки, кликали кудись у минуле, а потім щезали, наче в туманах, вони уперто інсценізували її улюблені книги та фільми, скрізь її наздоганяли уривки з улюблених пісень та мелодій, з неї сміялись. Її ненавиділи, її підкреслено зневажали й принижували, але одного з нею не відбувалось – вона ні на мить не лишалась сама. Вона прагнула стати щасливою без нього, а він пішов і помстився їй найдивнішим чином. Він віддав її мрії іншим, він віддав усім іншим те, що вона бажала для себе, він чекав її падіння, може, смерті. Це була гра, довжиною у життя. Гра, від якої не втомлюються. Гра без початку і кінця.
   Вона забула своє ім.*я. і тільки одного з нею не трапилось усі ці роки – її не лишили у спокої. Наче у давньому міті, сама богиня гера, розгнівавшись  й перетворивши її на корову, наслала на неї рої злих комах. але божеволіти вона відмовилась.
   Її життя стало грою, а гра перетворювалась на її життя. І наче в екзістенційному світі абсурду, вона перетворювалась на екзістенційну героїню, що постійно балансує на межі.
  Реальність перепліталась з фантазією, правда з брехнею, любов з ненавистю, бажання з неможливістю, мрії з розбивалися об реальність, наче морські хвилі у шторм, друзі ставали ворогами, а вороги - друзями. Це ставало сенсом життя. І здавалось, що весь світ кружляє навколо неї. Єдине, чого не трапилось – про неї ніхто не забув. І вона постійно усіх згадувала.
   Чи сподівалася вона такого коли-небудь. Життя могло би подарувати їй щастя. Можливо розміром з озеро з чистою водою. А на чистому зеленому березі- чистенький чепурний будиночок з квітковими клумбами та грядками з огірками. Натомість її вкинули у глибочезний безмежний океан без човна, без весел, без берега вдалині. Їй потрібно було навчитись знаходити шлях там, де його немає. Взагалі. Вона не знала, що було краще.
   І озеро, і чепурний будинок обіцяли стабільність й безпеку.
   Але океан був сповнений люті, небезпек та пригод. Її могло винести будь-куди. Й це було найцікавіше.


   Після того, к дощ ущух, він сам пішов до Сі. Йшов вулицею, бачив, як багато хто вже також вийшли зі своїх хат у цей вимитий прекрасний божий світ, посвіжілий та просвітлений. Хмари ще купчились подекуди, але крізь них вже просвічували сині яскраві клапті небес. Люди парами проходили повз нього, чоловіки й жінки, ледь схил лис, не підводячи очей. Це був найчемніший народ  на планеті. Зайвого слова не скажуть, зайвий раз оком не скинуть. Праця й дисципліна стала їхньою релігією. Це не було схоже на його розбе5щений світ.  Іноді йому здавалось, що навіть їх мовчання – це релігійне вчення, і десь усереденині самих себе вони моляться я кимсь непізнаним богам. Він переступав калюжі, що залишив після себе дощ. На дно цих калюж осідав космічний пил та сонячне проміння.
   Сі сиділа біля вогню й помішувала в казанку якусь їжу. Вона обернулась до нього обличчям. З нього впала напруга й воно освітилось усмішкою.
- Привіт, - роздався її голос.
- Дощ пройшов, - просто сказав він.- може, сходимо на твоє поле, подивимось.
- Приходив бо, сказав, що прибере сам. Завтра трохи підсохне, він надішле громадський комбайн.
- Ясно, - зітхнув він, - це добре, бо я якщо чесно, не дуже на тому розуміюся.
- Знаю, - знову усміхнулася вона.
- Хочеш чаю7 – спитала вона. Піднявшись з підлоги, у своєму простому лляному платті, вона наче стала наче ще менше. він похитав головою. чай він пив вдома.
 Розглянувся навколо. Її хатина була схожа на усі оселі мешканців селища – простора зала, розділена бамбуковими перегородками, виходила на широкий довгий ганок, з якого невеличкі дерев яні сходи вели прямо у садок, що струшувався після дощу. Скрізь були розіслані чисті плетені циновки та стояв простий посуд. В одному кутку він побачив щось типу низького столика, на якому охайно було розкладено олівці, пензлі, стояли пляшечки з фарбами та лежав рівний стосик паперу.
- Що ж, - він врешті відчув утому та прохолоду, що заповзала під одяг, навіть попід шкіру.
- До побачення, - вона ледь хитнула головою. а потім поспішно, узявши до рук кілька домашніх хлібців, наче щойно витягнутих з печі , загорнула у чистий вощений папір та подала йому. Він взв, піднявся на ноги. Трохи вклонився та вийшов.
  Повертаючись до своєї оселі, він дозволив собі пороздивлятися навколо. Дорога виїжджена та утрамбована, тепер розім*якла. Проте, можна було йти кромкою, порослою зеленими очеретами та травою, це було приємно. Селище було велике, розташоване на схилах пагорбів, і будинки, то збігали пагорбами, то збиралися на сусідні пагорби, топірнали у видолинки, сповнені річкої вологості та туманів. З вершин кількох пагорбів збігали вниз водоспади, народжуючи ні з чим не зрівняний звук, що панував над звичайними звуками людської цивілізації. Він чув стукіт ковальських інструментів-  майстерня була зовсім поруч. Назустріч йому йшли чоловіки й жінки. Чоловіки віталися, а жінки просто проходили повз, не піднімаючи на нього  очей.
   Коли ж повернувся до своєї оселі, він відчинив двері до кімнати, йому в обличчя пахнуло солоним морським бризом та на ноги вихлюпнувся потік м*якої морської води. Він увійшов до будинку. Вода була усюди, нею була залита уся підлога, здавалося. Що вона стікає стінами, навіть скрапує зі стелі. Гостро пахло буро-зеленими водоростями та сіллю. А в тому потоці безпомічно підстрибували, лежачи на черевцях та перебираючи плавниками, хапаючи ротиками повітря, золоті рибки. Їх було кілька десятків. Він схопив перше, що трапилось під руку – великий полумисок- та почав збирати рибок з підлоги. Коли ж на підлозі рибок не лишилось, він подивився на безпомічну золоту купку у полумиску та налив з діжки простої води. Вода була прісна й він знав, що незабаром рибки помруть, але більше зробити для них не зумів. Морської води в селищі не було. Та й до моря було далеко. Хіба що зібрати кілька жмень з підлоги. Але рибок це не врятувало би.
   Він зазирнув до полумиска. Рибки ще дихали, ледь ворушачи плавниками. Він поставив їх на стіл.
   Щось відбувалося в цьому будинку. Він не розумів, що.
  Потім прийшов Бо. Він стояв на порозі й довго не проходив у кімнату. У його очах був чи то сум, чи то співчуття, чи то жаль за чимось.
   У кімнату повільно вповзав полуденок. Дзен буддист питливо, але спокійно дивився на бо. Той трохи постояв, очевидно, що йому було трохи ніяково, але врешті він переборов у собі природню чемність.
- Я просив тебе триматися подалі від цієї дівчини, - проговорив він самим ротом, схоже було, що його душа пішла в п яти.
- Вона сама до мене приходила. За допомогою. Тому , коли скінчився дощ, я пішов спитати, чи ще в силі її прохання. Я не люблю, коли мене про щось просять. Але якщо вже попросили, то це потім не дає мені спокою. Наче та людина мене не відпускає.
- Ясно, - відповів бо. – це ясно. Але все одно, ти повинен зрозуміти. Та дівчина- Сі- вона не для тебе. Вона особлива.
  Бо стояв на порозі. І врешті решт його очі почали набувати когось світла. Він струменів з самої глибини його погляду. Дзен буддист спокійно вдивлявся в глибину очей бо.
- Ти чужий тут, - продовжував він. - Але ми знаєш, багато, що пережили, можливо, це не зробило нас кращими, але зробило вже такими якими ми є. але вона  особлива.
- Особлива, - повторив дзен буддист.
- Да, - сказав Бо. – розумієш, вона особлива. В неї – талант.
- Талант…- луною повторив дзен буддист.
- Ото ж бо, - кивнув бо. – до неї з самого монастиря приходять. Вона їм щось розказує, читає, пише, малює ілюстрації до книг. Вона тлумачить священні тексти. Нахто не знає, звідки в неї це. Її батьки народились тут у цьому селищі, і батьки її батьків теж. І ті теж тут народились і працювали все життя на цій землі. А вона – така. Ніхто не знає, у чому тут справа.
 Бо стояв і дивився на дзен буддиста.
- Я зрозумів. Це ти мене не зрозумів.
- Ну от і добре. Головне, що ти мене зрозумів. – бо знову кивнув, а потім вийшов з хатини. Дзен буддист залишився сам.



- Не можна же людині бути самій. Це не правильно,- врешті сказав арідник. Його туга знайшла вихід у цій фразі. Але у відповідь відчув лише глузливий сміх у власній голові. Це був Патрік.
- А що ти хочеш?
- Чому ти створив мене самого?
- Ти унікальний. Таких більше немає. Й не буде.
   Арідник так і сидів, дивлячись у неозорі екранні панелі, на яких блимало зображення горішнього міста-привида. Там сонце вже давно підбилось височенько над обрієм і дикі ліани та стовбуріння продовжувало хижо пнутися потрощеними стінами, заповзаючи у сирі підвали чи навпаки, піднимаючись до останніх поверхів. 
- Він шукає мене.
- Друїд? Так. Навряд чи він заспокоїться.
- Ти так спокійно про це говориш.
- Друїди мені не страшні. Я не пов язаний з жодною органікою. Ти знаєш. Він може хоч усе тут обнишпорити, мене він не знайде. Натомість,  його бачу прекрасно.
- Я розумію його гнів. Та жінка…Астролябія…
- Помовч краще…- Патрік чимось зашелестів у його голові, арідник відчув дивне гудіння, якійсь віддалені голоси, що повторювали «Все…все…» постійно одне й те саме…
- Що – все? – спитав арідник.
- Я не можу її повернути. Ти знаєш. Її свідомість розчинилась.
- А, може, ні? Може, можна її повернути?
- В будь-якому разі, я не зможу цього зробити. Ці енергії мені не доступні. Можливо, маги змогли би…
- Маги?
- Чи боги?
- Тепер немає ні тих, ні тих…
- А якщо сходити в Хащі?
   Патрік довго мовчав.
- Хащі знищать тебе. В тебе немає біо-поля. Ти не зможеш існувати в суцільно органічному середовищі. Ти навіть не побачиш і не почуєш певних звуків. Я вже не кажу про певні небезпеки.  Тобі багато що недоступно, хоч ти й мета –істота.
  Очевидно було, що Патрік знову зашелестів чимось усередині його голови. Арідник дивився на екрани. На одному з них було видно, як величезна вежа, -яку давно вже стискало переплетіння товстезних ліан, що , наче кубло гадюччя, зміїлося та обплітало стіни, утворюючи навколо будівлі суглобоподібні кільця, - раптово лопнула, наче крихка яєчна шкаралупа, вона розвалилася на уламки, які з інфернальним гулом попадали додолу. І там, де мить назад була вежа, тепер височів лише обідраний голий хребет будівлі, все ще обплетений тими хижими живими ліанами, що, - він це відчував попри те, що не вмів відчувати, - шукали його шию, його хребет, щоб зламати подібно до того, як легко ламали хмарочоси.
- Він ніколи не прийде сюди. Ти тут у цілковитій безпеці, - чув він голос Патріка у свойї голові. Голос щось гудів і гудів. Але арідник знав, що йому потрібно. Ця думка постійно свердлила його мозок. Вона оформлювалась у мету. Повільно, але він знав, що він зробить.
- Я повинен піти у Хащі…- просто сказав він.
- Що ти хочеш там знайти? Друїд і так шукає тебе. В органічному світі я не зможу тобі допомогти. Ти опинишся сам-на-сам з неприроднім для тебе середовищем. Там не буде нано-роботів, там не буде нічого, за допомогою чого я міг би підтримати тебе, - настирливо бубонів патрік. – Ти не розумієш,що таке органіка. Ти не знаєш цю орму життя.
- Трохи знаю,- вперто повторив арідник. – не забувай, що частину ти узяв з іх світу.
- Невелику , зовсім невелику частину. Це не був біологічний матеріал. Скоріше ментальний. Енергетичний.
- Так, - видихнув арідник,- тому я й відчуваю її в собі. Постійно. Наче вона досі там, і намагається знайти вихід, наче кличе когось. Його.
- Та жінка? Астролябія…забудь про неї. Вона тебе не варта. Ти – моє найдосконаліше створіння. Ти вище них, тих, хто колись тут жив. Ти над істота. А вона – усього лише жінка. Людське створіння. Недосконала. З почуттями й емоціями. Ти не розумієш. Вона не така, як ти. Її біологічний базис потребує постійної турботи6 їжі, води, підтримки певної температури, вони не терплять переохолодження, їх навіть потрібно оберігати від інших живих форм, бо вони хворіють. А ще вони постійно конкурують одне з одним за усе: за ресурси, за почуття інших. Вони постійно прагнули домінувати над собі подібними. Я так намучився з ними.
- Вона мені потрібна…
- Ти її не витримаєш…тим більше її. Цю…вона особлива. В ній було щось, чого я не розумів, якась дивна сила. І вона була нестерпна.
- Вона. Мені. Потрібна.

   Відсунувши стілець убік, він встав. Патрік знову зашумів у його голові. Екранами пробігали мережива хвиль, що утворювали певні коливання та вібрації. Кілька секунд він уважно вдивлявся в ці екрани і хвилі, доки не відчув, що хвилі та вібрації постійно повторювали одну й ту саму комбінацію, наче це було осмислене послання. Для нього. Він застиг на мить. Але потім просто рішуче закрокував до виходу.
  Через кілька хвилин арідник вже стояв на поверхні. Сонце підбилося високо в небо, випалюючи усе, що ще лишалося живим в цьому світі. Ліани, відразу нашорошившись зловіще усіма своїми щупальцями,здавалося, з усіх сторін потяглися до нього.
- Що ж, - прошепотів  він сам до себе,- я йду.


   Місто, нагріте серпневим сонцем, було порожнє. Вдень воно , здавалось, переставало дихати і поринало у солодкий сон. Ліниво нипало вікнами та вибитими щелепами дверей, безпомічно розчепіривши урізнобіч вивернуті з суглобів рури комунікацій. Наче потопельники, хмарочоси простягали до неба свої руки, просячи допомоги. Арідник добре орієнтувався у цьому хаосі трощ та перекручених хайвеїв. Десь під ногами гудів вагон метро. він спустився у підземку, знайшовши найближчу станцію, і ще через кілька хвилин порожній вагон ніс його крізь темряву тунелей до межі міста-привида.


   Дзен буддист прокнувся раптово, коли за вікном чорніла глибока ніч. Він вдихнув запахи ночі, селища, людської цивілізації, такі звичайні запахи. За стіною мовчали кури. В кімнаті було світло від місяця, що щедро лив своє сріблясте світло, йому достатньо було й цього.
  І поки ніч набувала самоусвідомлення, він швидко рухав прецесією у себе над головою, прокручуючи простір та час до тої минулої точки, з якої усе розпочалось. І перед його очима проходили бліді знекровлені обличчя товаришів по зброї, в яких важко було впізнати самовпевнених завойовників світу. В їх очах тоді стояла туга, як вода стоїть в літніх ставках, літепла, прогіркла від зілля та повітря, споєного ароматами гірких трав на берегах. Йому пощастило. Й він нічого не знав про інших, давно згубивши іхній слід, що  вже вичах на стежці його індивідуальної долі. Тепер він тут. один. В країні, яку знає так мало, що , здається, йому потрібно заново вчитись ходити, говорити і називати предмети незнанними досі словами. Серце ладне було вискочити з грудей.
- Спокійно, спокійно…- шепотів він сам собі…поринав у свою глибоку медитацію. Гнав від себе бліді обличчя. Їх очі.
А коли відкрив очі у наступний момент, зрозумів, що ніч добігла кінця: за вікном світлішало небо. Навпроти нього сиділа Сі, заплющивши очі. Вій намалювали на невиразно освітленому її обличчі дві темні риски, а губи були скоріше лінією, якої не було, наче це була анти лінія, лінія тіні. Її дихання було глибоке та спокійне, а руки лежали долонями на колінах. Він боявся вдихнути, але потім діафрагма у його грудяях сіпнулась і він з шумом потягнув у себе повітря, усвідомлюючи, що на деякий час взагалі перестав дихати. сі відкрила очі. В них народжувалось віддзеркалення того світанку, що був за вікном. А , може, іншого, але такого самого прохолодного й глибочезного, як небо десь там, над дахами цих хиж. А потім її губи почали випускати слова, наче дивних птахів. Вони спурхували та відлітали кудись у це небо.
- Твої рибки…
  Він встав з лежанки, підійшов до полумиска й побачив, що рибки сплили вверх голічерева. А за вікном продовжувало світлішати.
- Треба щось з цим робити, - просто сказав він і відчув, що більше нічого не зможе сказати. Його горло стиснуло якимись обручами. Здавалось, що наступної миті він почне задихатися, а потім і зовсім перестане дихати. Сі піднялась з підлоги, узяла до рук полумисок,  вона штовхнула ногою двері та вийшла надвір. В цей час у кімнату увірвався подув свіжого прохолодного вітру. А ще через к4ілька хвилин вона повернулась, полумисок був порожній.
- Звідки вони в тебе? – спитала вона з усмішкою.
- Я не знаю, - просто знизав плечима він,- скажи, ти давно тут?
- Майже годину, - вона поставила полумисок на стіл, - не турбуйся більше про них. Дивовижні створіння, їм не можна жити в прісній воді.
- Знаю, але іншої, здається, тут немає.
   Сі просто стояла посеред кімнати.
   Від горла відлягло, він випив холодної води. Десь починали прокидатись свійські тварини, він бачив у вікно, як з являлося світло в інших оселях. Шуміли водоспади.
- Бо приходив, - нарешті вимовив він, - сказав триматися від тебе подалі.
Коли він обернувся до неї, побачив її оголене тіло, що тепло світилося на тлі стіни.


   Арідник швидко опинився за містом.  купи сміття, потрощенні хмарочоси, покручені лінії хайвеїв, порожні темні провалля вікон , переплетіння хижих стовбурів на стінах будівель, моторошна нашорошена тиша – усе це залишилось за його спиною. Тут було багато відкритого простору. Сонця, яке вже починало підбиватися високо в небо. Тут на нього війнуло хвилями гіркої, настояної на степовому зіллі, далечини, що шурхотіла зеленими травами та золотистими житніми полями. В небі пурхали птахи, розрізаючи його гострими крильцями. Тут теж була тиша, але така світла, що , здавалося, що увесь світ поринувши у самадхі, мліє та перебуває у стані спокою та блаженства.
  Йому знадобилося тільки зробити один вдих  і видох, щоб забути обриси міста-примари та увійти у цей стан самадхі. Здавалося, що свідомість просто віддзеркалює те, що нас оточує в природі.  Коли світ поринає в самадхі, він теж перебуватиме в самадхі, і якщо в природі була би хоч якась тривога, то ця тривога прийшла би в нього самого. Але зараз він віднайшов ледь помітну серед поля дорогу, якою давно ніхто не ходив. Вона губилася серед золотого жита, але йти нею було приємно. Наче срібна риба, вона то виринала з золотої хвилі жита, то пірнала в нього знову. Аріднику було легко крокувати цією стежкою. Небо над головою, наче полотно, що вибілюючись під сонцем, набуває тої досконалої якості, щоб потім золоте проміння вишивало на ньому свої, невидимі звичайному оку, візерунки. Його ж очі бачили світ не так, як око звичайних людей.  Він бачив ультрафіолет і увесь спектр, якім мінився звичайний сонячний промінь. А світ бачив прозорим наскрізь, бачив його до молекулярної решітки і ще глибше, туди, де починався танок атомів та хвиль, з яких цей світ був зітканий. Світ був для його ока лише еманацією коливань, коли звукові, світлові та і грубіші матеріальні хвилі ставали чимось одним - однією єдиною вібрацією, одним-єдиним імпульсом. Тоді він розумів, що його, такого, яким він звик себе відчувати, теж не існує насправді, що він так само зітканий з світлових та звукових хвилевих вібрацій, що все, що він є – це штучна свідомість, яку створив Патрік у своїй таємній підземній лабораторії. І десь в глибині нього самого билась свідомість тієї, яку він прагнув випустити на волю.
   Поли плаща били його по литках при кожному кроці. А каптур закривав пів обличчя. Вона танцювала в ньому. Її темна шкріа, її дотики, її волосся - усе набувало форми й змісту. А іноді ночами він бачив її сни. А іноді він чув її голос.
  І тепер, йдучи цією дорогою, він відчував, що вже колись ходив тут. він точно  напрямок. Він знав, що десь там є будинок, в стінах якого, можливо, є відповіді на його питання.
  Так минуло годину чи й дві, самотність його не лякала. Його взагалі складно було злякати хоч чимось матеріальним у цьому світі.
  Але разом з тим іноді він шкодував про відсутність страху, бо страх- це було щось щемливо людське, те, що йому не дано було відчути. Так, як і інші почуття. Наприклад, кохання.
  Патрік казав, що кохання- річ не надійна, і він не шкодував, що не може відчувати.  Але сам арідник хотів відчути. Хотів би кохати, хотів би, щоб його кохали.
  Знову й знову прокручував він у пам яті її сни. Прокручував її спогади. Він бачив її кілька хвилин. Але відчував у собі кілька років. Патрік казав, що її свідомість остаточно розчинилась. Але він не вірив, бо знав, що це не правда. Тоді патрік казав, що це погано впливає на нього – арідника-, що вона може змінити його, змінити його свідомість. У відповідь він сміявся. Патрік лишав його у спокої і відправлявся облаштовувати свій довершений парадіз. І кожного разу, вийшовши зі своєї рубки у зовнішній простір, арідник знаходив якісь нові технологічні штучки, якими той просто заповнював цей простір.
   Парадіз розростався з кожним днем, патрік допасовував нові поверхи, нові досконалі готелі, будівлі, хмарочоси, шпилі та антенни, вирощуючи їх, наче гриби, заповнюючи ними усі вільні шпарини.
- Ти боїшся порожнечі? – спитав якось.
- Ні, - відповів той.
- Тоді для чого це все?
- для тебе, - відповів той.
- Мені це не потрібно, - знизав плечима арідник. Риска його рота зламалась. А на очі лягла глибочезна тінь. – створи мені друга.
- Друга? А я тоді хто?
- Тоді подругу…
- Ти знову за своє…ти не розумієш, наскільки нам добре разом, - шелестів патрік у його голові й знову щезав.
- Ей, - гукав йому арідник, - ти створив мене. Значить можеш створити інших.
- Ти нічого не розумієш.
- Тоді допоможи дістати її…вона десь там, я відчуваю її…
- Вона тобі не потрібна, хлопче.
 
  Тут на дорозі було багато простору та свіжого повітря. А Патріка не було.

  І це був плюс. Арідник усміхнувся.  А тоді пришвидшив ходу. Сонце стояло прямо над обрієм, під рівним кутом, значить до вечора він повинен був знайти будинок. На межі.


   Іноді їй було шкода рожевих окулярів. Тоді, коли вони були молоді й наївні, і світ здавався кращим і веселішим. Тепер усе нагадувало їй, що він виявився іншим, не таким, яким його собі уявляла вона. Вона любила книги. Вона ходила їх дорогами, вона дихала їх повітрям, вона шукала в них скарбів чи мандрувала морями, полями, містами, небесами, світами й часами. Безчассям. Іноді здавалось, що у цьому світі місця для неї не знаходилось. Довго. Довго. Майже вічність.
  Місця було без меж. Було багато світла й простору. А вона пів життя добиралась до усвідомлення своєї самотності й самодостатності.
  У реальному ж світі усі жили простими речами. Й виявилось, що нікому немає діла до чарівних ірреальних світів.
  Її химерні сюжети були лише продовженням її снів, а її персонажі були лише безліччю варіантів її власного «я». її індивідуальним безумством було продовжувати шлях в нікуди, але по іншому вона теж не могла.
  Колись давно, іноді їй здавалося : це було в іншому житті й не з нею, коли її свідомість була зайнята  тим, що їй, напевно, не належало, їй не вистачало часу на те, щоб подивитись на власне життя. А тепер , коли вона лишилась сама, вона стала така багата на час, що їй стало здаватись, що це єдине , що їй лишилось- це безчасся й без просторовість. Час – цей чудовий ресурс тепер належав тільки їй самій, і вона вільна була сповнювати його тим, чим забажає. Їй не треба тепер нікуди спішити. Їй не треба ні перед ким виправдовувати власне існування. Не треба бути для когось другом чи сестрою, в неї стало менше обов язків по відношенню до інших.
   Спочатку було не комфортно, бо вона була здивована, що в неї виявилось так багато часу. А потім, коли вона починала згадувати, чому раніше його було так мало, вона пригадувала, що весь її час завжди належав комусь іншому.
  І тільки тепер вона просто купалася у часі, наче у безмежній глибочезній ріці. Вона плюскотілась у ньому, насолоджувалась ним, вона володіла часом, а не він нею.  Тепер час належав тільки їй. Вона могла мандрувати ним, пити його, їсти його, творити з нього усе, що заманеться. Здавалося, що їй належить увесь світ. Увесь простір. Усе, що існує на планеті. Вона стала уявляти час у вигляді різних речей: годинників чи золотих монет, квітів чи срібних рибок, автомобілів чи книг, картин чи меблів, будинків чи навіть дощу або глини. Час в її руках ставав пластичним матеріалом, з якого можна було виліпити що завгодно.  Його можна можна було конвертувати в будь-які форми й наповнити будь-яким змістом: створити нові галактичні системи, планети та їх супутники, населити їх дивовижними цивілізаціями, створити для них богів, що будуть кохатися, сваритися, красти вогонь і технології, перетворювати смертних на тварин, або надихати на подвиги. Вона могла писати незнанними мовами. Вона могла…
   Вона могла писати.
   Простір набув дивної якості згортатись у сувої: алеї з зеленим склепінням гілок, що нагадували готичні склепіння соборів, стадіони , сповнені літньою спекою та випалені сонцем, будівлі, що ліниво струшували золоті нитки променів, небо, у якому пропливали м які шматки білих хмар, солоне море. І на поверхні цих сувоїв невидима рука писала для неї дивовижні історії. Треба було тільки мовчати й уважно дивитись.
  І коли воно приходило, варто було кинути усе, сісти за стіл, взяти до рук сувійчик паперу та швидко-швидко записати. Бо потім щезало. І більше не з являлося. Вона так і робила, накликавши цим на себе гнів та біду на свою голову.
  Усе, написане нею, прокляте й забуте, повинно було загинути десь на теренах простору й часу. Воно підлягало винищенню. І запопадлива рука вже готувала її твори до страти. Мабуть, це буде вогонь…Або просто розірване на шмаття, воно десь загубиться в макулатурі. Або…час зітре з аркушів ці чорні рядки…або випалить їх сонце, і, зблякнувши, вони втратять життєву силу, залишаючи після себе тільки спорожнілі сторінки. Не дихатимуть, не існуватимуть, безслідно згинуть.
  Іноді їй було прикро від цього. Але здебільшого вона про це вже не думала. Забувала.



   Коли перед заходом сонця арідник врешті побачив на обрії обриси будинку, він зрозумів, що дібрався до Межі, що слугувала колись уявною розподільною лінією між Хащами та Містом. тепер, коли Міста не було, наче б то відпала потреба у Межі. Але будинок, як і раніше, стояв на своєму місці.
  Його почорнілий  силует здавався здалеку неприступною кам яницею або гостроверхою скелею, об яку билися степові вітри та буревії, над якою розчахувались небеса, щедро поливаючи її потоками дощів чи електричними розрядами блискавок. І скеля витримувала усе. І лють природи, і покинутість, і безчасся і тугу за тими, хто пішов.
  Тепер арідник, підходив ближче й ближче до будинку. Він збільшувався у розмірах, і коли почорніла стіна нависла прямо над його головою, він, піднявши голову до неба, уважно вглядався у темні глухі, наче заплющені очі, вікна будинку, за якими не відчувалося жодного руху. Тиша стояла така, що йому здалося: він чує шурхіт хмар над дахом будівлі.
   В наступний момент він відчув тупий удар по голові. І останнє західне світло згасло.

   Коли розплющив очі, зрозумів, що настала ніч. Над своєю головою прямо на тлі старої витертої стелі він побачив кілька облич. Це були дивовижні створіння. Абсолютно спокійно вони розглядали його, морщачи носики, наче це були кішки. Але це були не кішки. Вони були на них схожі гострими вушками та очима, обрисами своїх облич. Вони були з дивною прозорою шкірою, під якою він міг бачити розгалуження вен та артерій, якими пульсувала зеленава рідина, очевидно, кров. Потім почув тонкі ніжні вібрації і зрозумів, що створіння спілкувались між собою, хоча він не міг їх зрозуміти.
  Арідник зробив порух, сподіваючись встати на ноги, але відчув, як у його шию встромилось щось вельми гостре.
- Хто ти такий? – почув у наступний момент хриплуватий голос. І це не нагадувало миле нявчання.
- А ви хто? – спокійно спитав він.
- Це наша територія, аміго, - просичала та, що питала в нього перша. Інші вертіли головами, уважно його розглядаючи та обнюхуючи - Тому ти перший скажеш, хто такий і що тут робиш…
Арідник подумки усміхнувся. Колись він чув це слово.
- Я арідник…З Міста…
- У Місті нікого не залишилось, - знову просичала перша, - не бреши нам і відповідай.
- Я арідник. З Міста. У горішньому Місті дійсно нікого немає. Ваша інформація вірна. Але іноді за явною картинкою буває щось приховане, те, що не можна побачити звичним оком.
- Що ти верзеш, аміго. Розказуй нормально, що ти маєш на увазі.
- Е…ні…Тепер ваша черга,- тепер вже усміхнувся він. – мені можна встати? Подивіться, я для вас не загроза. В мене немає зброї.
   Вони знову почали видавати ці звуки, яких він не розумів, а потім, перезирнувшись, трохи розступились, даючи йому змогу піднятись на ноги.
   Роздивившись навколо, він побачив кімнату, заставлену меблями, посередині стояв старовинний фотель, а на столах було безліч предметів, що їх призначення він не відразу міг збагнути.  Створіння усе ще стояли, обступивши його тісним колом, але зброю від його шиї прибрали.
- То хто ви такі? – спитав він у свою чергу, - і що тут робите?
- Ми- мавки, друже,- сказала та, з якою він вже мав змогу говорити.
  Тепер він міг їх трохи роздивитись.
      На них були захисні лати з якогось дивного матеріалу. Це було наче щось органічне, але, разом з тим, дуже міцне. Він це зрозумів, коли випадково провів пальцями по ньому. Латами були прикриті кінцівки і тулуб так, що складно було щось роздивитись. Але арідник зрозумів, що шкіра там така сама прозора, як на обличчі.
- Мавки? – спроквола спитав він.
- Мавки…- відповіла старша.- бойові мавки.
  Додала вона та підняла но його носа руку зі зброєю. Це було щось на зразок мачете. Арідник поморщився.
- Е, дівчатка, може не варто так грубо? Можна же просто поговорити.
- Поговорити? Про що?
- Наприклад, про те,що ви тут робите.
- А ти?
   Він оглянувся навколо. Він ніколи тут не бував, але здавалося, що знав кожен закуток цього будинку. Мавки трохи відступили від нього. Арідник  пройшовся кімнатою, доторкаючись до меблів, книжок, грамофону, посуду та статуеток. На усьому лежав шар пилу. Пил водив хороводи, випадково потрапляючи у сонячне проміння. Арідник брав до рук деякі речі і крутив їх. Він скоріше відчував, ніж розумів їхнє призначення. Ці речі подобались йому.  Мавки кудись вийшли услід за старшою. Натомість залишилася одна, що ходила крок у крок за ним, уважно спостерігаючи за кожним його рухом.
- А куди поділись сталкери?- врешті спитав він, повернувшись до мавки.
- Хм…- вона наче трохи розслабилась та прибрала руку з рукоятки меча, що був заткнутий за пояс.
- Згадав, - відповіла тихо. – вони пішли. Давно. Ще кілька років тому назад.
- Куди?
- Хто зна…А що ти хотів від них?
- Хотів дещо спитати…Їх було троє. Два хлопця. І дівчина.
- Відьма…- мавка фиркнула та хижо зморщила носик.
- Ні, -усміхнувся він, - не відьма. Просто вона була надчутлива.
- Надчутлива…- мавка гнівно утупилась в арідника.  – Ти не розумієш. 
- А де інші мешканці? Хтось є , крім вас, у Хащах.
 Мавка похитала головою
- А хто тобі потрібен? Сестрички теж пішли майже не відразу після того урагану. На полонині тепер вітер свище. Є вампіри. Але не думаю, що тобі буде приємно з ними спілкуватися. Є потерчата. Вони далеко в Хащах. Забрались аж під самі гори. А до них ще йти та йти.
- А друїди?- спитав арідник.
- Друїди залишились. Хочеш до друїдів?
  Арідник усміхнувся:
- Коли вони почують, що я прийшов на Межу, вони самі по мене прийдуть. Особливо жрець.
- Жреця немає…- мавка стояла навпроти нього та уважно дивилась в очі.
- Де ж він7
- Він загинув. У ту саму ніч.
- Як це сталося7
  Мавка знизала плечима та ухильно подивилась кудись за вікно.
- Я не знаю. Мене там тоді не було.
- Але є Аратта, - почув він голос від дверей.
 Він обернувся. У дверях стояв Ім Ноам. У своєму комбінезоні та з олівцем за вухом, він нагадував дивний новий світ. Арідник усміхнувся йому, як доброму знайомому.
- Рад тобі, - просто сказав. Він.
- Я теж, - відповів Ім Ноам. У нього були мудрі сині очі. В них була доброта та розуміння. Мавка подивилась на Ім Ноама, кивнула головою та вийшла за двері. Безшумно та безслідно.
- Ти знайомий з мавками?
 Ім Ноам усміхнувся:
- Ми – давні друзі.
   Ім.Ноам прйшов у кімнату та сів у фотель. Той рипнув під ним якось по дружньому.


   
   Коли він прокинувся, був день. Яскраве сонце заливало всю округу золотим теплим сяйвом.
   Його кімната теж була сповнена цього сяйва. У ньому танцювали рої пилинок, наче золоті бджоли шукали тут невидимих квітів з медом. Він згадав минулу ніч, але зрозумів,що Сі вже пішла. його оселя ще зберігала спогад про неї. Але сам він не знав, що тепер з цим робити.
 Він згадав про господарські справи та швидко одягнувшись, вийшов за водою.
Йти треба було недалеко. Води можна було набрати й у сусідів. За вичай він так і чинив. Це було подружжя похилого віку, які дуже по дружньому поставились до нього. Дозволяи користуватися своєю криницею та іноді запрошували на вечерю.
Їх єдиний син поїхав в місто, то вони, мабуть, дивлячись на нього, його іноді згадували і їм було приємно про нього турбуватися.
   Але зараз дзен-буддист хотів просто прогулятися. Йому потрібен був час, щоб зрозуміти певні подіі, що відбувалися з ним без його контролю.
   Він йшов стежкою, що вилася поміж садочків та садиб, що потопали в зелені. Десь над головою шуміли водоспади, проте він їх не  бачив.  Дорогою траплялись фруктові дерева, він зірвав кілька зрілих плодів та повільно з їв. Утамувавши голод, трохи повеселішав.
   Набрати води та здолати зворотній шлях було йому залюбки. А коли , поставивши цебро біля порогу, він увійшов до хатини, то відразу на столі побачив дивний предмет, якого тут раніше не було.
   Він підійшов ближче й зрозумів, що це сувій жовтуватого цупкого паперу. Розгорнувши згорток, угледів, що він дрібно списаний рядками,але наступного моменту він зрозумів, що мова йому зовсім не знайома. Колись давно, ще до війни ( і тепер йому здавалося, що це було в минулому житті) він отримав класичну європейську освіту у відомому університеті. І хоч він бачив багато книг та різних текстів ,але такої абетки він ніколи не бачив. це письмо було древнє. І букви були схожі на малюнки. Наче на гілки дерев. Чи на якісь патички.
   Він довго роздивлявся сувій,але так у ньому нічого не збагнув. Перше, що спало на думку, що цей документ забула Сі.
   Разом з тим він майже відразу згадав, що коли тут була СІ, в її руках він його не бачив. і на столі теж тоді нічого не лежало. Згорнувши сувій, поклав його подалі на полицю, зайнятою чайними сервізами, що залишились ще від минулої господині.
   Він заходився готувати обід. Через пару годин він зрозумів, що начисто забув про минулу ніч та Сі, але образ загадкового сувою з текстом незнайомою мовою не виходить у нього з голови.
  І коли хтось постукав у двері, він підійшов та відкрив сам.
   На порозі стояв Бо. Його очі світилися печаллю. Але разом з тим, було в них розуміння. І, може, він бажав вибачитись за те,що наговорив йому минулого разу.
Дзен – буддист закляк від подиву та несподіванки, і відразу усвідомив, що чекав побачити зовсім інше обличчя.
- Бо,-він у перший момент не знав, що сказати.- Ти щось хотів?
- Хотів сказати, що бачив, як Сі вранці виходила від тебе.
- Бо, життя таке: жінка зустрічає чоловіка. Нічого поганого в цьому немає. Ми кохалися.
- Це добре,- зітхнув Бо. – Я за неї більше переживаю, знаєш, адже вона дуже вразлива дівчина. Мама її померла кілька років тому назад. А жила то вона якраз у цій хатині. Дуже хороша й добра жінка була. Вона лікувала людей травами й камінням. З далеких сіл приходили до неї. Сі – хороша дівчина. Після смерті матері ми віддали її до монастиря. Там її усьому навчили: читати й писати, каліграфіїї. А потім вона повернулась до нас. Але роботу їй носять додому.
- Я її не скривджу,- просто відповів дзен- буддист.
- Ти не місцевий, тобі невідомі наші звичаї. Поголос піде …
- Я її не скривджу, Бо…
   Бо пильно дивився йому в очі. Через кілька хвиль очі Бо спалахнули з середини дивним вогнем, наче там хтось розвів багаття посеред глибокого темного лісу. І там у глибині цього погляду він побачив себе, наче в дзеркалі. Побачив своє обличчя таким , яким пам тав себе в тих горах десять років тому назад. З впалими щоками та землистим кольором обличчя, він вийшов тоді вперше за усю зиму з  землянки на світ божий. Тоді він зробив ковток свіжого повітря, і відчув на своєму обличчі краплі першого весняного дощу. Тоді його життя ще довго борсалось на волосині між небом і землею, наче повітряний змій. А тепер цей спогад так боляче врізався в пам ять.
- Я не знаю твого минулого, але щось у твоєму погляді говорить мені, що ти зазнав страждання. Я таке відчуваю.
- То вже давно минулося,- відповів дзен-буддист. – Я не прагну це згадувати. Навпаки, бачиш- приїхав сховатися тут від свого минулого та від війни.
- Війна- погане слово. Не згадуй його.
   Після цих слів Бо розвернувся й пішов. Він залишився сам. Він майже не виходив з хатини, особливо вдень. Його особистий світ був у нього всередині. У ньому було багато світла. Багато простору. Багато часу. Безліч часу. Але звідкись із середини приходили примари минулого,  дивились на нього своїми очима, блукали у його внутрішніх лісах, говорили йому тою дивовижно живою й дзвінкою мовою, що він її пам ятав добре, але не говорив нею.
   Тепер же, незважаючи на медитаціі та тихе спокійне й невибагливе життя, він зовні лишався спокійним, але зсередини біль точив його , наче хтось точив ніж об його серце, як об точильний камінь.
   Він знову взяв з полиці сувій та розгорнув його. Йому здавалося, що він упізнає окремі літери, що йому знайоме їх написання. Але в слова літери не складались. Він не розумів слів.



    Ім Ноам сидів у фотелі. Очі його світились, наче всередині нього запалили кількасот свічок.
- Що ти тут робиш?
- А що ти сам думаєш про це? – у відповідь спитав той.
- Я не знаю, - знизав плечима арідник. – Ти завжди був загадкою для мене. Ти єдина людина, що лишився на землі. Ти не пішов і не загинув. Чому?
- Справа в тому, що я вже один раз загинув.
- Але ти живий.
- Я воскрес…
  Після цього у кімнаті не залишилось нічого, крім тиші та уявної лінії перетину їхніх поглядів. Арідник просто дивився у вічі Ім Ноаму, проте він знав, що ця лінія проходить наскрізь очне яблуко Ім Ноама, потім проходить наскрізь кістки його черепа та незлічені нейронові зв*язки, а потім рушає кудись у безкінечність. Але натомість бачив він тільки те, на що дивився: Ім Ноама та його спокійний мудрий погляд, блакитну рогівницю його ока, чорну крапку зінниці. І світло там всередині. Сліпуче сяйво.
- Тобто, ти повернувся звідти?
- Повернувся…
- Як?
  І знову тиша. Ім. Ноам відвів погляд.
- У тому таємниця, але я не певний, що можу це пояснити. Просто повір.
- Тобто звідти можна когось повернути…- тихо проказав арідник. – А Патрік мені збрехав, що ні…
- Патрік знає лише свій цифровий світ. Але не знає іншого світу. Духовного.
  Ім. Ноам усміхнувся. Хитро подивився аріднику в очі знову. На цей раз у його погляді було якесь тепле відчуття. Хлопець теж усміхнувся.
- В мене немає душі, - врешті сказав він.
- Знаю, - відповів той. – Повір, може це й краще. Душа- це болюча штука. І добре тим, в кого її немає. Такі здатні не відчувати того болю, що болить тим, в кого вона є.
- Ти маєш на увазі не фізичний біль?
- Не фізичний, - знову усміхнувся Ім Ноам, - психічний, душевний…
- А кохання…
- Господи, юначе, з коханням ще гірше – Ім Ноам на цей раз просто заплющив очі та занурився у власні чи то спогади, чи то думки.
- Я хочу повернути ту дівчину. Астролябію.
- Я так і знав…Саме за цим ти й прийшов у Хащі?
- Да, - арідник випнув уперте підборіддя. – Навіть якщо прийдеться самому за нею відправитись.
- Навіть у пекло? – спокійно спитав той.
- Куди?
- У власне підсвідоме пекло? В глибину власного «я» з усім його базисом та надбудовою у вигляді тих множинних особистостей, що примудрився зібрати за своє життя?
- Думаєш, це нездійсненна мрія?
- Ні,  здійсненна. Але тобі потрібна Аратта. Більше ніхто не зможе допомогти.
- Аратта…- повторив арідник, наче якесь заклинання. – Хто вона така?
- Вона могутня й володіє певними знаннями та уміннями. Може, допоможе. Проте, мені здається, що історія з тією дівчиною не така проста. Але вирішувати тобі.
- Я вже прийняв рішення. Вона потрібна мені. Хочу її повернути.
- А що робити з не проявленими? Вони рвуться у наш Всесвіт…я тобі розказував про них.
- Ти говорив, що їм потрібен кубик? Вони не знають, де він…
- Хлопче, ніхто не знає, що це…Куб Ки- це лише легенда чи міф…Артефакт, який може матеріалізувати знання та ідеї. Ніхто його ніколи не бачив. ніхто не знає, що воно…і де його шукати…
     На цей раз арідник заплющив очі. Тонка усмішка зламала довершений овал його обличчя, наче хтось різким чорним розчерком раптово перекреслив його, надавши іронічного виразу та додаткових світло-тіньових штрихів. Потім затремтіли його вії. Ім. Ноам думав, що на очах хлопця з*являться сльози, але того не сталося, навпаки, у наступний момент тонка чорна риска перетворилась на хлоп*ячу веселу усмішку, таку, яка буває у пустотливих жартунів, коли вони знають, що затіяли вдалий розіграш.
- Хай пошукають. Кубик є…- в його голосі бриніла надія. – Ти покажеш мені дорогу до Аратти? А , може, проведеш сам?
- Я не можу, - похитав головою той. – у мене тут свої справи. Але мавки можуть…
- Мавки?
- Чому ні? Вони знають Хащі, як свої п*ять…Тим більше, що це їх територія. Вони тебе самого й не пустять, все одно будуть слідкувати та супроводжувати, ти навіть їх бачити не будеш. Але якщо попросиш, вони тебе відведуть. З ними можеш бути впевнений у тому, що точно потрапиш, куди треба. Прямісінько до самої Аратти.
  В цей час він відчув всередині самого себе, як десь щось зрушилось на мікрон чи два і новий ранок народився на планеті. У передчутті громаддя світла, що мало обрушитись на неї, вона готувалась підставити свої гори та степи, ріки й моря. Мавки десь шурхотіли за вікном у темряві, яка проте стала втрачати ту свою абсолютну щільність. Крізь неї навіть стали проглядати контури предметів та, простягнувши руку, можна було вловити у ній щось, що було непомітним у денному шоросі. Воно це щось було розумним і мислячим, воно десь ворушилось, потягувалось своїми м*язами, скребло кігтями землю. Ім. Ноам уважно зазирнув хлопцеві у вічі. Але той промовчав навіть тепер. Тільки натягнув каптур щільніше на голову і сховав у рукави свої тонкі, як леза ножів, руки.
- Але вони точно погодяться?
- Думаю, в них особливого вибору немає, бо ти ж не зупинишся і не повернеш назад…
- Ні …
- Тоді вони підуть с тобою…
- А що з тобою? Ти лишися тут?
- Так…я ж кажу, що у мене свої справи…
- І що це за справи?
- Я пишу на стінах…переписую цей світ. Хтось же повинен це робити.
- Як це?
- Ти розумієш, що у цифровий вік усі забули, що спочатку було Слово. Воно має душу. Щоб по справжньому переписати світ, треба писати іншими словами інші тексти.
- Типу перезавантаження?..
- Типу духовного перезавантаження…- Ім Ноам усміхнувся.
- Цим ти займаєшся?
- Авжеж…


   На цей раз їй не хотілось нікого прощати. Хотілось прощатися з тими, хто ніколи її не любив, з тими, хто сміявся з неї за її спиною. Хотілось прокинутись від задовгого химерного сну, яким було її життя те, про яке вона іноді думала, уявляючи його. А потім врешті спіймала себе на думці, що все своє життя вона просто вигадала сама, не маючи його справжнього. Багато років вона ретельно його вигадувала, складаючи власні міфі та легенди про себе саму, про власне «я», про власні турботи та почуття, про тих, хто був поруч з нею. Вона знала, що все буває брехнею. Згадувала давнє прислів*я: ти сказав слово, а через мить воно вже брехня. Так буває, бо світ наш мінливий та непевний. Нічого у ньому не зберігається довго. Аж надто химерні спогади. А міфи лишаються міфами. А легенди лишаються легендами. Іноді цього досить. А іноді- ні.
  Але вона вже не хотіла того. Занадто довго цього було достатньо. Тепер – ні. Гніву не було, навпаки, з подивом відчувала вона в собі інше відношення, наче це перестало її чіпляти тепер вже назавжди, наче тепер це було щось з іншого життя. Чи варто витрачати час на прощення, у якому немає потреби ні для кого. Прощення потрібне тим, хто почуває, що не зможе без нього жити. А вона знала, що вони зможуть жити не тільки без прощення, вони зможуть і без неї. Їм стане достатньо того, що вони вже взяли на довгі роки. І вона їм вже, по суті, не потрібна. А їй, по суті, не потрібні вони. Міфи й легенди лишаться назавжди і надаватимуть наснагу тим, хто її потребує. Але прощати немає за що. Гніватись немає за що.
  Вона відчувала, що життєва дорога достатньо широка для того, щоб їм не було потреби більше на ній зустрічатись.
  Але єдине чому вона була вдячна, так це тим рожевим окулярам, що так довго оберігали її. Тепер вона знала, що ілюзії бувають корисні і навіть необхідні. Вони оберігають нас від відчаю та болю, від гніву та суворої необхідності постати перед правдою. Правда потрібна тоді, коли від неї вже не сховатися. Коли тобі не залишають вибору. Коли нічого, крім правди, тобі не лишається. Але не кожен може потім змиритися з нею. Але якщо вже знайдеш у собі сили змиритися і жити далі, то правда зробить тебе вільним. І це звільнення вже тотальне. Потім ніщо над тобою вже не матиме влади. Бо якщо немає правди проти тебе, то немає зброї  проти тебе.
   Стояла під деревами просто неба, піднявши голову, ловила губами останнє сонячне проміння й тепло. Перед довгою осінню та зимою вона прагнула насолодитись такими хвилинами. І гірке, напоєне останніми осінніми пахощами, повітря вливалося в неї та , втрапляючи в артерії, текло, наче трунок, який ковтаєш незважаючи ні на що.
   А потім вона говорила до неба, наче до безіменної віщої ріки, що могла забрати увесь її біль і тугу, самотність та це споглядання за польотом жовтого листка , що повільно, завжди чомусь повільно, відривається від своєї гілки та безкінечно падає додолу, та підхвачений поривом протягу чи повівом вітру, виявляється втягнутим у вир таких самих жовтих листків, і затягнутий далі, кудись у невідоме, перетертий на пил, припиняє своє існування вже назавжди. А небо завжди мовчить, бо воно небо просто спогядає нас. Для нього ми , кожний з нас, подібний до такого безіменного жовтого листочка, що на часі просто тріпотить на вітрі з іншими такими самими, а потім з іншими такими самими злітає додолу. Вже назавжди.
   Осінь завжди була такою. Сповненою жовтих листочків, гіркоти та чекань. Восени було більше неба, бо в нього можна було дивитися без болю, більше повітря, бо в ньому не було тої задухи й спекотності, було більше надії, бо навчившись жити без надії, вона вчилась змінювати мінуси на плюси.
   І тепер, споглядаючи жовті листочки, ловлячи себе на тому, що восени в неї загострюються почуття, усі почуття: і зір, і смак, і слух, і почуття суму та туги, і те саме почуття, яке так довго намагалась забути й вигнати зі свого серця.
  І разом з тим, врешті зрозумівши, що немає в неї іншого вибору, вирішила відпустити з душі усе, що гнітило і вирішила віддатися тільки цьому єдиному почуттю, навіть не знаючи , що її чекає, не розраховуючи ні на що, а просто тому, що це було єдине, що лишалося в ній живим. Це почуття.
  Приходила додому, відкривала двері у свій власний світ, заварювала міцний чай та так з чашкою у руці завмирала, споглядаючи химери, з якими готова була розпрощатися.
   Дзен буддист відкрив очі. А потім зловив себе на тому, що його світовідчуття останнього часу зосередженні саме на цьому моменті. Він сам споглядав за собою, як він відкриває або заплющує очі. Він не знав, що це означає, але саме цей процес чомусь повторювався з певною циклічністю і не припинявся. Він не усвідомлював власне дихання чи серцебиття, він не усвідомлював як його губи вимовляють слова, а руки готують їжу, але оце відкривання та закривання очей кожного разу відбивалося на його свідомості так, наче за цим простим процесом було щось приховане.
   Він відкривав очі,коли наступав ранок і бачив цей світ таким, як він є. а тільки потім чув його. І тільки потім звертав увагу, що він його вдихає й видихає разом з усім , чим він сповнений. Він закривав очі , коли приходила Сі, це він точно пам*ятав, бо у перший момент чомусь завжди трохи боявся її появи і, ніби не розуміючи, що йому з цим робити, закривав очі, внутрішньо збирався, готувався до того, що відбуватиметься далі. Там, всередині себе , він давав собі раду з появою Сі у своєму житті. І тільки потім розплющував очі, щоб впустити у себе реальний світ разом із нею.
   Коли приходив Бо, він це теж добре пам*ятав, він розкривав очі, ніби розуміючи десь у глибині душі, що Бо, цей всюдисущий хитрий чоловічок, що не звик зупинятися ні перед чим,правий щодо нього. Він не був певний у тому, що відбувалося між ним та Сі. Він знав тільки те, що реальність перевершила його очікування. А Бо, цей прагматичний простий реальний чоловік, що звик мати справу з речами реальними, такими, як земля, дощ, врожай, гроші тощо, він відчуває його власний внутрішній світ куди краще, ніж він сам.
  запрошуючи постійно його на зібрання, на які приходили усі мешканці селища, на яких вони обговорювали важливі питання щодо організації їх співжиття чи організації певних соціальних зрушень й їх спільному просторі, він наче перевіряв його: наскільки він готовий стати членом їхнього тісно сплоченого суспільства, у якому кожен знає своє місце і готовий виконувати частину обов*язків, що поклали на нього обставини чи інші люди. Він це розумів. Але все одно щось його зупиняло від цієї соціальної асиміляції. Він знав, що Бо не просто так приглядається до нього , до способу його життя та слідкує за кожним його кроком так, наче щось для самого Бо на ньому залежалось. Справа була у цій дівчині Сі, звичайно, він почував себе відповідальним за її долю. А вона вибрала того, чиє життя і подальша мета не була йому зрозумілою.
   Бо не хотів його позбавитись, навпаки, він відчував, що той хоче залучити його до справ, і не зустрічаючи з його боку особливої поступливості чи бажання ставати членом їхнього суспільства, проте не полишав своїх ретельних спроб. Дівчина була лише приводом. Хоча щодо неї Бо не збрехав. Вона була важлива, її любили і поважали. А тепер він став відчувати до себе особливу увагу від інших мешканців селища. До нього приглядались куди ретельніше, а тепер слідкувало куди більше прискіпливих очей.
   Але у нього була своя історія. він не знав, чи зміг би забути свої болючі уроки і стати нормальним.
   Він оглянувся навколо і в наступну мить помітив дивний тонкий аромат , який стояв у кімнаті, а потім побачив це. На підлозі лежало купою сухувате руде осіннє листя, світячи ребрами, наче викинуті на берег невідомі морські створіння. Він знав, що таких рослин у цій місцевості немає. Це були рослини з іншого життя. Та зараз і не осінь. Там за вікном щу буяло літо. То звідки взялося тут це листя з іншої пори року та явно з інших широт. Він узяв до  рук один листок та розтер його в пил пальцями, і пил посипався додолу крізь пальці, наче сам час витікав з його долонь. Він знав ці дерева. він бачив такі там, у тому минулому житті, у горах. Але тоді він не звертав на них жодної уваги , сотні чи тисячі разів проходив повз них, навіть голови не піднімав до гілок, на яких тріпотіло тоді зелене листя.
   Метелики, рибки, незрозумілі слова та осіннє листя…Це все, що він назбирав за останні місяці. Та ще Сі. Але тут, він відчував, поки що не міг дати собі раду. В цьому була її воля. І воля самого життя й природи, що владно нагадувала про себе.
  Він згріб осіннє листя, усе однією рукою. Зібгане, воно втратило форму й зміст, усе помістилося в його долоні. Він не став більше довго роздумувати, а просто відкрив двері та викинув геть на двір цю рудувату зім*яту купку. Час зупинився в цей момент. Та пішов у зворотньому напрямку, відлічуючи секунди та хвилини.
   Він почув плач десь недалеко від себе, наче на іншій вулиці. Хтось гірко плакав. Він зачинив двері та знову, поринувши у свою рятівну медитацію, спробував забути і метеликів, і рибок, і сувій з непрочитаним текстом, і ту осінь…
   «Заспокойся…заспокойся…»- шурхотіло в його голові, наче хтось там закритий всередині шепотів до нього: «заспокойся…все буде добре…все завжди буває добре...»
   Відігнав ці голоси та заплющив очі. Там стало тихо і темно. Зате затишно. І нікого не було.
   На цей раз ніхто не прийшов. Двері мовчали. І він сповнився вдячності. І спокою. Іноді потрібно тільки це. 


- Ти , хлопче, з глузду з*їхав, - старша мавка дивилась на нього прискіпливо, трохи схиливши голову набік, наче принюхуючись, морщила носика, - хочеш йти до Аратти через усі Хащі? Ти знаєш, що через друїда ти , м*яко кажучи, не бажаний гість в Хащах? Я вже мовчу про те, що якщо інші друїди дізнаються про те, що ти тут, вони просто розірвуть тебе на шматки?
- Я це розумію, - арідник дивився у відповідь на мавку, не відводячи погляду, маючи твердий намір переконати мавок. – Але мені дійсно до неї треба.
- Тоді, коли жрець друїдів просто розчинився у повітрі, наче його тіло розпалося на атоми, це було дійсно страшно. Він просто припинив існувати, наче його ніколи й не було. І та дівчина Астролябія також.
- Ти була там?
- Я там не була, - відповіла мавка,- вони нас не пустили на острів. Забрали тільки Астролябію. До них складно втрапити, якщо не знаєш дороги. Там буруни та вир. Але я чула інших друїдів. Вони розповідали Магурі та Аратті. А потім друїди довго намагались зрозуміти, що сталося, довго шукали відповідей. Ходили у ваше Місто. Ходили на Межу. І що?
- Що?
- Нічого вони не довідались, крім того, що справа була в тобі. вони дізнались, хто ти і що ти такеє. Друїди з тих пір шукають тебе скрізь. Ти все ще хочеш туди піти?
- Хочу, - арідник продовжував невідривно дивитись в очі мавці.
   Під її тонкою шкірою пульсувала зеленава жилка, вибиваючи ритм, і арідник врешті відволікшись від невідворотного виразу її погляду. Дивився тепер на цю жилку. Її рука міцно стискала спис. А інші просто мовчали, переводячи погляди з нього знову на неї. Це тривало кілька хвилин, поки старша не відвела погляду, знизавши плечима від досади.
- Ти або сміливець, або щось задумав…- вона знову дивилась на нього, але на цей раз в її погляді з*явився сумнів.
- Хіба важливо?- він подивився за вікно, там повільно світало.
- Мабуть, ні…ти правий, - мавка усміхнулась, - ти правда думаєш, що зможеш повернути дівчину?

     Арідник не здивувався, проте подивився на мавку запитально. Вона знову загадково усміхнулась.
- Хіба важливо, як? Просто знаю…Ми відведемо тебе.
   Він помітив, як інші у свою чергу запитально подивились на старшу, але вона просто кивнула головою, нічого не пояснюючи. Ім Ноам просто мовчки спостерігав за цією сценою, так і сидячи у  своєму фотелі. У руках він крутив альбом з фотографіями. Іноді він розгортав його та уважно дивився на те чи інше фото. Він прожив на землі дуже довго, деякі часи пам*ятав, бо бачив на власні очі, він а шкіра зберігала відчуття того давнього одягу. Він пам*ятав смак їжі та ту музику, яка досі звучала у його душі…Проте, зараз на землі, після того, як не лишилось людей, не лишилось і тієї музики і тих книг, а фото були єдиним, що могло нагадати.
- Тобі буде дуже важко, - тихо проказав він майже собі під ніс. Але арідник почув.
- Чому ж це? Що складного- пройти через джунглі?
- Джунглі?- старша мавка просто розсміялась йому у вічі, - Ці джунглі тепер дуже змінились.
- Хащі- це вже не зовсім те, що було, - й собі додав Ім Ноам.
- А що з ними?
- Побачиш сам, - просто відповів той.
- Краще скажи, - знизав плечима арідник.
  Каптур закривав йому пів обличчя, але навіть так Ім Ноам бачив вираз його очей, бо, здавалось, що енергетика погляду пронизувала тканину каптура, пропалюючи простір навколо себе. Риска рота змінювала форму, відповідно до того, що говорив хлопець. Хоча, Ім Ноам знав це, той міг мовчати і спілкуватися телепатично.
  Старша мавка на цей раз повернулась до Ім Ноама:
- Ти впевнений  у ньому?
- Хіба можна бути у чомусь упевненим?
- Ей, я все чую, - хлопець підняв голову. Очі світились рішучістю.
- Добре, бо тобі прийдеться зважити на те, що Хащі змінились. Хащі-  це не просто собі ліс чи джунглі, як ти назвав. Хащі…Як би тобі сказати…Це доросла мисляча істота. Вони –одне ціле…Вони проникнуть у твою свідомість.
- І підсвідомість також…- додала мавка.
- Да, і підсвідомість…- кивнув головою Ім Ноам, - Тепер Хащі- це свідомість Аратти. Вона повністю контролює їх, усе, що там відбувається. Вона вичавить тебе, як фрукт, а твій мозок виверне спіднім наверх.
- Серйозно?
- Я б не став відноситись до цього не серйозно, - усмішка Ім Ноама зламалась, і правий кутик її поповз вверх, надаючи обличчю саркастичного виразу. – Але боятися теж не варто. Нічого страшного в тому немає. Просто пам*ятай, хто ти є, і навіщо відправився у ту подорож.
- Що ж, дякую, що попередив…
   Він відчував, наче ідея тієї подорожі давно оселилась у його голові, вона давно вже керувала його діями, і тепер він тут саме через неї.
- Небезпека полягає у тому, що ти втратиш контроль. Ти не будеш розіміти, де її воля, а де твоя, що робиш ти сам, а що робить вона твоїми руками чи ногами, ти не знатимеш, що говориш ти від себе, свого досвіду, а що говорить вона , переслідуючи якісь свої власні цілі.
- Усе настільки складно?
- Ще складніше…- знову усміхнувся Ім Ноам, - але варто дійти до кінця.
  Арідник подумки зібрався з думками. – Справа в тому, що вона не проста, Аратта, вона могутня й жорстока. І вона дуже зла на Патріка. І на тебе, відповідно. Вона одержима ідеєю повернути людей, яких, вважає, ви знищили своїми технологіями.
- Це не зовсім правда, - тихо проказав арідник.
- Розкажеш їй сам, - Ім Ноам тепер вже не сміявся.
- Вона поведена на розмноженні людей, на тому, щоб знову заселити землю ними землю.
- Патрік не знищував людей…- тихо проказав арідник.
- Ми знаємо, - відповів Ім Ноам. – Але , зрозумій, деякі на свої очі бачили, як дівчина та жрець розчинились у повітрі. Вони обвинувачують в усьому вас.
- І Аратта…
- Аратта заклялась на тому, що помститься вам обом і поверне світ таким, яким він був раніше до Патріка та тебе.


    Арідник не знав, що сказати зараз. Мавки запитально на нього дивились. Ім. Ноам зрозумів у цей момент, що для хлопця це не важить. Він все одно піде у Хащі, навіть якщо прийдеться зіштовхнутися з гнівом Аратти. Навіть якщо прийдеться загинути в тих Хащах.
- Я поважаю твоє рішення, хоча не можу його підтримати, - тихо сказав Ім Ноам. Він вже давно відклав фотоальбом, крутив у руках олівець, яким звик писати на дверях та стінах. Створювати світ заново не так просто. Треба згадати важливе: слова, історії, які заходитимуть у душі. Так, щоб історії надихали та дарували надію. Давали сили жити й творити новим людям, які прийдуть. Він вірив у це. Без людей світ неможливий.

- Тоді ходімо, хлопче,- сказала старша мавка. Інші вже вийшли на двір. Арідник останній раз подивився і очі Ім Ноаму. Кожен з них жив заради того, у що вірив. І робив те, що вважав потрібним саме тут і зараз.

  Він підійшов до дверей, та вже, не озираючись, ступив за поріг. Він відчув, як під ногами здригнулася земля так, наче там під землею застугоніло величезне серце, стукнуло тривожно й гнівно, і він зрозумів, що то Аратта вже знає про нього, вона чекатиме, вона зустріне його в совоїх володіннях. Вона передала йому таким чином свої права на нього, показувала, що тепер його життя цілком в її владі, і вона сама вирішуватиме, що їй з ним робити.
   На далекому острові друїди , почувши цей поштовх, вийшли зі своїх куренів та , піднявши бородаті обличчя в синє небо, довго вдивлялись сонце, мов на величезній тарілі, лежало на виднокрузі, спокійно світлішаючи проти сутінок, що ще огортали землю м*якою пеленою.
- Він тут, - сказав один з них.
- То ми його зустрінемо…- відповів інший…
- Він прямує до Аратти…
- Нам до Аратти ближче, ніж йому з мавками…
- Хто піде?
- То,м оже, усі й підемо…
- Ні, підуть кілька чоловік. Зустрінете його там і поговорите…
- Аякже…поговоримо…


   Він почув те навіть крізь простір, що оточував поле й дорогу, що звивалася між високих зелених трав, що шурхотіли, наче клубок змій, почув навіть через величезну смугу Хащів, що теж, наче зачаївшись, притихши, теж собі щось міркуючи, готуючись до його приходу. Це він теж відчув.

   Але мавки вже ступили на дорогу, одна з них оглянулась на нього, чи йде, чому зволікає. В її погляді він вловив насмішку та німе запрошення.
   Він озирнувся за будинок, що вже освітлений першим світанковим промінням, набував своїх обрисів. Проте, здавалося, що сонце просіює крізь нього своє проміння, наче через сито, і що воно зігріває усе, що знаходиться у ньому самому, у тому числі й Ім Ноама, який тепер стояв біля вікна, визираючи у нього, обіпершись обома руками на підвіконня. Його бородате худорляве обличчя набуло якогось сумного виразу, наче він бачив те, чого не міг бачити хлопець.  Він дивився їм услід. І це було останнє, що запам*ятав про нього арідник. Вперто тріпонувши чубом, він відвернувся від будинку та вирушив в путь.
   


    Деякий час він не бачив ні Бо, ні Сі. Вони не приходили до нього. Двері мовчали. Він теж мовчав. Знову сідав у глибокі медитації, проводячи так по кілька годин, втрачаючи їм лік. Навколо змінювалися день і ніч, іноді він й цього не помічав.
   Його все тягнуло в ліс. Після того, як зібгав у долоні купку того осіннього листя, розтерши їх у пил, він не міг забути того відчуття.
   Нарешті, одного разу він усе ж таки вирішив сходити до лісу. Селяни часто ходили туди. По-перше, через ліс пролягала дорога, що вела до сусіднього поселення з великим ярмарком, на який вони часто відправлялись зі своїми товарами. По-друге, туди частенько ходили за гілляччям, яким розпалювали домашні вогнища, хоча це було не законно.
  Проте, він не розумів по що йде, але те, що не за дровами, він це відчував також.
  Коли вийшов на вулицю, побачив, що давно вже перейшло на полудень. Повітря, розігріте сонцем, гусло, наче мед чи смола. Його можна було намазувати на хлібну скибку й так їсти.
  Йшов повільно, іноді прискорюючись, іноді навпаки, стишуючи ходу. Хотів роздивитись навколо, але бачив лише порожні подвір*я та дорогу, бо усі, очевидно, заховалися від полуденної спеки по домівках.
  Це його не зупинило. Над селищем стояла ще густіша, ніж розжарене повітря, тиша. У нього було таке враження, що вона була щільна, як вода, яку він намагався тепер перебрести, наче якусь ріку. І простір, сповнений цієї тиші, нагадував дно якоїсь прадавньої ріки, і не перетворювався на час. А час не матеріалізувався у простір.
   І він вже відчував себе не просто людиною без батьківщини, але навіть без часу і простору так, наче прожив на землі кілька тисяч років і бачив все, що можна було, і те, що неможливо було бачити.
   Дорогою траплялись дерева, до яких його тягнуло доторкнутися долонею. Він не міг цього збагнути, бо усе своє життя, те минуле, яке залишилось в іншому часі й просторі, був абсолютно байдужим до цих величних і спокійних створінь. А тепер він не просто їх відчував, він їх чув.
   Спочатку не вірячи власним почуттям, а потім з подивом, він помітив в собі якісь приглушені голоси, наче хтось шепотів чи бурмотів щось собі під ніс, але з часом він почав розрізняти не слова, а скоріше цільний психопотік, якусь цілісну картинку, що виникала десь всередині нього. Це були прості історії, в яких кохали й чекали. І тоді він зрозумів, що це дерева. це саме їх він чув.
   Це дивовижне відкриття його потішило, разом з тим було цілком неочікуване, бо він був не з тих людей, що занадто замиловують ся природою, навпаки, вважав себе прагматиком, навіть трохи циніком. А тепер- дерева…Це був новий для нього досвід, який він прагнув дослідити.
  Через декілька хвилин він вже підійшов до щільної стіни лісу, і зрозумів, що там починається зовсім інший світ. Ледь видима стежка відразу й губилася серед щедрої яскраво-зеленої буйної рослинності. Він ступив на неї крок, а далі ноги наче самі понесли його кудись углиб лісу цією стежкою. Він тільки встигав роззиратися довкола.  В лісі він задихав на повні груди, бо , на відміну від нагрітого солодкуватого аромату селища, тут пахло гіркотою рослин та вологою землі. Повітря, наче профільтроване, лилося вільно і дихалось ним так, наче воно було живою водою. В лісі було тихо. Він чув лише притишений шелест листя та іноді могла обізватись та чи інша птаха у нього над головою.
  Він знав, що біля селища було більш- менш безпечно прогулюватись лісом, що селищани відлякали більшість хижаків, і ті убралися подалі в чагарі. Але усе ж таки траплялись випадки, коли можна було зустріти тигрицю з дитинчам, яка, очевидно, сама підходила близько до селища, сподіваючись на допомогу, або стаю мавп. Але ці створіння взагалі людей не боялись, навпаки, частенько нападали на хати, які тулились впритул до лісу і цупили їжу чи речі.
  Проте його це не обходило: хижаків він не боявся.
  Здавалось, він був замовлений від хижаків, бо ніколи з ними не зустрічався, навіть потрапляючи до лісу. Тепер він впевнено крокував стежкою, вдихаючи чисті запахи лісу, роздивляючись дерева, крізь які просіювалося золоте проміння. Під ногами стелився килим з прадавньої папороті, а зі стовбурів звисали ліани з дивовижними квітами орхідей. Нещодавно пройшли дощі, і квіти буйно запалахкотіли різними барвами. Він не став довго милуватися ними, пішов далі.
  Десь із годину він йшов цією стежкою, знаючи приблизно куди вона веде. Але через годину серед густих заростей він побачив дивну км*яну кладку на землі. Розгорнувши трохи  густе листя, він дійсно побачив щось, що могло бути кам*яною стежкою, викладеною вручну невідомими майстрами. Те, що це було не природнє утворення, було видно з того, як акуратно були підігнані невеликі кам*яні блоки одне до одного. Він вирішив дослідити, куди веде ця стежка.
   Йти прийшлось нешвидко, бо приходилось постійно відшукувати кладку серед зеленого буйноцвіття, іноді вона обривалася, але пройшовши кілька метрів, він знову її відшукував і просувався далі.
   Ще через декілька хвилин він нарешті вийшов на галявину, залиту сонячним світлом. Спочатку він нічого, крім зеленавого килиму з дрібними квітами, розсипаними по ньому не побачив, але через мить перед його очима відкрився вхід, який виглядав, як два напівстерті кам*яні стовпчики з ажурною різьбою, що витикалися з-під землі та ледь височіли над зеленим буйнотрав*ям. Він підійшов ближче. Це дійсно був вхід, але куди він вів, поки що не бачив, проте, серед зеленої трави побачив продовження кам*яної стежки. 
   Знову пішов нею, обережно ступаючи, ставлячи ногу за ногою, поки знову не заглибився під зелений шатер. І тут він побачив те, що, очевидно, було приховане багато років, бо від селищан він нічого не чув про це місце. Це був чи то храм, чи то монастир: напівстерті стіни піднімалися прямо з щедрого зеленавого килиму, даху не було, мабуть, вже років кілька, ні дверей, ні вікон він теж не побачив, серед подвір*я, яке було обгороджене колись, складеним з каміння, парканом, що тепер напівобвалений ледь витикався з-над зеленню, він побачив кам*яний же колодязь. Зазирнувши у нього, на глибині побачив дзеркало води. З колодязя пахло чистою вологою та сирістю. Він увійшов всередину того, що лишилося від храму.
   Всередині було світло й просторо, нічого, що нагадувало би про певний культ, тут вже не було. Мабуть, храм вже давно нічому не служив. Він був занадто віддалений від поселення, його незручно було якось використовувати, тому, винісши з нього геть усе цінне, його просто покинули. Але разом з тим, тут було чисто. Він побачив проилежний вихід, очевидно на внутрішнє подвір*я. швидко здолавши залу, він вийшов у садок. Тут було тихо й спокійно. А посередині саду росло те дерево, до якого він і прийшов – він це відразу відчув.
   Це була могутня й напрочуд красива рослина з сильним стовбуром та величезною розрослою кроною, якою накрила увесь садок, надаючи йому тінистого вигляду та створюючи приємну прохолоду. Він побачив невеликий кам*яний фонтан, у якому тепер не було води, але поруч знаходились кам*яні лавки біля яких були стовпчики, можливо, для книг чи ще чогось.
   Він підійшов до дерева та, піднявши долоні, ледь доторкнувся до шерохуватої кори. 
   

  Їй снився дивний чи то ліс, чи то сад. Вона бродила серед дерев, але були вони незвичайні, такі, наче їх видумав безумний сюрреаліст та намалював прямо в її світі, створивши ідеальну ілюзію простору і часу із запахами, кольорами та звуками.
  Їй здалося, що вона блукає тут доволі давно, хоча знала, що заснула усього кілька хвилин тому назад.
  Навколо неї хиталися на стовбурах різної товщини людиноподібні рослини. Дерева, замість крони у яких були обличчя. Або такі на стовбурах в яких були очі, які то закривались, то відкривались. На інших вона бачила- носи й вуха. А на одному дереві, що наче гнулося під подувами повітря, вона побачила рот. Напіввідкритий, він , здавалося, з трудом хапає повітря, але в наступний момент рот відкрився та брутально показав їй язика. Вона відшатнулась, і рот зателіпав язиком, як діти, буває, перекривляють одне одного. Вона відвернулась та пішла далі. До неї схилялись ці рослино обличчя, вдивлялись в неї розкосими очима, щось шепотіли своїми коричневатими пошерхлими губами, та слів вона розуміла. Деякі обличчя хитались на тонких стебелинах, а на голові, наче пелюстки, ворушилось волосся, наче водорості під водою. Обличчя кліпали очицями, хитаючись в різні сторони. Вона деякий час з подивом спостерігала за тими дивними рослинами та йшла далі.
   Інші рослини були ще антропоморфнішими. У деяких людські ноги перетворювались на стеблину, яка хиталась під вітром. А людина, голова якої переходила у квітку зі справжніми пелюстками, гола голісінька, простягала до неї свої ручки- стеблини з листочками замість кистей. На деяких деревах замість гілок росли людські руки, простягаючись до неба в німому проханні. Дерево-люди оточували її все щільніше й щільніше. Деякі з них , вона бачила, прагнули переплестись одне з одним, зчіпляючись руками та притискаючись одне до одного. І тоді вона разом хитались, наче над ними був товстий шар води, а вони були водоростями. Їх губи зливались у поцілунках, а рослино подібні тіла притискались одне до одного ще щільніше, переплітаючись ногами й руками. Ліс густішав. Вона проходила між цими деревами, намагаючись не торкатися дерево-людей, але деякі навпаки самі прагнули її зачепити.
   Вона не відчувала страху, з цікавістю роздивлялась незвичних істот, які з якоїсь дивної примхи фантазії набули такої чудернацької трансформації. І все це хиталось у певному ритмі, наче задовільнені, наче перебуваючи в летаргічному сні чи заворожені якимось видивом, якого вона сама не могла бачити.
  Одне дерево- юнак, повз якого вона проходила, нахилися до її вуст, вона ледь встигла відвернутись, але його губи ковзнули по її шиї, а потім вона відчула на своїй талії його чіпкі руки- гілочки, що у якийсь момент обплелись навколо неї, наче якісь ліани. Вона постаралась вирватися з цих чіпких обіймів, але обличчя на високій тонкій стеблині знову з*явилось біля її обличчя.
- Ти хіба не хочеш- прошепотіли його вуста, такі гарні, що в неї на мить запаморочилось в голові.
- Чого не хочу?
- Поцілувати мене?
- Ти вмієш говорити?
- Чому тебе дивує саме це? Я хочу тебе поцілувати…- знову прошепотів юнак. У нього були найгарніші у світі очі, таких вона не бачила у звичайних людей. Це не були людські очі.
  Немов заворожена, вона занурилась у цей погляд, що затягував її у якийсь магнетичний вир, у якому , вона відчувала, було солодко та безмежжя ніжності. Проте, через мить, відчувши власне тіло, вона усвідомила, що сама вона, підкоряючись, очевидно, залишкам тверезого мислення, прагне випручатись з цих ліанових пут.
- Але..поцілуй мене…- все ще чувся шепіт у її голові, хоча вона відчула, як її, наче хтось витягує з обіймів.
Проте, вона відчувала, як її тіло оплутує безліч інших ліан та стебел, на яких хитались обличчя інших рослино подібних істот, їх очей, вух, рук, окремих пальців та інших частин тіла. Все це увесь час перепліталось, хиталось, та сповнене жаги, прагнуло одне до одного у якомусь солодкому пориві. Вона відчувала на собі сотні слідів цих повзучих доторків, вони обплітали її тіло, лоскочучи та пестячи її, вона намагалась уникнути цих пестощів, але вони проникали навіть всередину її тіла, вона звивалась під цими пестощами, а через мить знову відчувала, наче її хтось кудись тягне. І знову над нею схилялися деревоподібні обличчя, до неї простягались інші деревоподібні руки. Пальці чи щось інше, все її тіло через мить горіло, неначе в огні. Вона хапала ротом повітря, все ще прагнучи пручатись. Але її руки та ноги були чіпко обплетені ліанами та стеблами, а інші стебла забирались в неї саму, у вуха та в рот. Її похитувало, наче на заколисувало в сон.
- Сон уві сні? хіба це можливо?
- В цьому сні все можливо…
  Вона відкрила очі, над нею схилилось чиєсь дерево-обличчя, але очей на ньому не було, тільки рот, який наблизився до неї та припав до її губ.
   В наступний момент її знову потягнули кудись інші ліано-стебла, передаючи одне одному, до її вуст припадали інші рослино-роти. З її руками переплітались стебла та листя, її тіло пестили та гладили, шльопали та сікли, розтягували та наче роздирали між собою сотні рослино-людей. Вони гирчали, бурмотіли, шепотіли, кричали, вищали, вигукували, стогнали та сичали прямо в її вуха…ритм посилювався …перед її обличчям миготіли носи, очі, руки, ноги, жіночі груди, спини, що звивались, напружені м*язи та животи, статеві органи, все це хиталось спліталось між собою, рухалося в ритмі, вона закрила очі та …
   Прокинувшись, довго роздивлялась стелю над головою. стеля була абсолютно біла й порожня. На ній хіба що можна було роздивитись розсип сріблястих блискіток, наче зірок на небі.

   Вона спочатку не могла пригадати цілу картину сну, у свідомості образ його вже згас, але залишились відчуття дотиків на губах та тілі. Проте, через кілька хвилин вона зрозуміла, що попри все, вона пам*ятає і згадує не те, що потрібно, що найважливіше вона забула, або не звернула увагу, або звернула, але тепер це найважливіше не може згадати, а його треба згадати нагально.
  Вона лежала й дивилась в ранок, що наповнював кімнату, відкриваючи приховані образи, що її наповнювали. Кімната набувала звичних форм і змісту, ставала все більше сповненою нею, її самотністю й самістю, її речами, її власною загубленістю. Але так і не згадала саме того, що потрібно. Через кілька хвилин іі свідомість звільнила місце для вражень і задач нового дня, і образи сну розчинились. Вона не стала наполягати на тому, щоб згадати, встала та зайнялась звичними справами.


   
 
    Вони побачили і відчули Хащі задовго до того, як підійшли до них. І це було саме відчуття, бо воно з*являлось десь усередині нього самого. Він озирнувся на мавок, але вони були спокійні з незворушними виразами облич. Вони йшли акуратною вервечкою одна за одною, ступаючи майже слід-услід за попередньою, тримаючи в правицях свої мечі. Він бачив лише їхні спини, бо замикав експедицію. У нього була можливість подумати над усім, що його турбувало, бо вони переважно не спілкувались дорогою. Лише мавки вряди годи перекидались кількома словами своєю мовою.
  Тому він намагався зрозуміти, що за розмова може бути в Аратти, або як йому говорити з друїдами, бо він не сумнівався, що вони десь на нього чекатимуть.
  Варто було приготуватись заздалегідь до цих зустрічей. Він чув, як поли плаща тріпотять йому по гомілках. Каптур низько падав на обличчя і мавки не могли бачити його виразу. Зброї у нього не було, але він завжди сподівався на силу думки та слова. Тим більше, що в нього було ще дещо…
   Йшли вони кілька годин, але не було відчутно, щоб хоч хтось засапався. Мавки були треновані, і усе ж таки не зовсім люди, хоча й антропоморфні, вони мали іншу природу, і дуже відрізнялися від людей. Він теж був антропоморфний. Але на цьому подібність закінчувалась. Бо він знав, що він собою представляє. Його тіло не було органічним, скоріше мало кристалічну структуру, воно могло трансформуватися в різні форми та стани, але сам він любив антропоморфність. В його голові не було мозку, як в людей, а була метанейрорідина, яку Патрік створив штучно у своїй лабораторії. Нейронів у цій рідині було в рази більше, ніж міг коли-небудь утворювати та обслуговувати людський мозок, і рухались вони швидше в мільйони разів.
А його серце, що не повинно було перекачувати кров усім організмом, було взагалі дечим новим, тим , чого ніколи не існувало на землі. Теж створеним штучно Патріком. Він не був людиною, але був наближений до них, наскільки можна. У нього не було внутрішніх органів, але були м*язи, хоча вироблені з тої самої кристалічної речовини, проте набагато щільнішої, ніж шкіра, а з органіки залишався лише кістяк. Але трохи модернізований Патріком, він був міцніший та гнучкіший одночасно.
   Він не потребував ні сну, ні відпочинку, ні їжі. Вони йшли без перепочинку вже годин вісім, коли нарешті він відчув, як всередину нього наче заповзають якісь ниткоподібні тонкі імпульси. Вони були живі, але не органічні, вони заповзали в рот, у вуха, в ніс, та розбігалися усім тілом. Він відчув їх в горлі, коли вони заклубочились там, наче звиваючи собі гніздечко, він відчув їх у власному серці, в голові, де вони утворивши твердий клубок почали вичавлювати його мозок назовні, той клубок все розбухав та розбухав, поки не став чавити на кістки черепа зсередини. Це було нестерпно боляче, але арідник, зрозумівши, що це витівки Аратти, міцно стис зуби та промовчав. Мавки дивились на нього розуміючи, але, очевидно, не могли би йому допомогти, тому відвернулись та вони простували собі далі. Далі ці нитки спустились його тулубом в область, де в людей зазвичай бувають органи травлення, вони почали там все перевертати догори дригом, і якби там дійсно було те, що бувало зазвичай в людей, йому прийшлось би непереливки. Але там було порожньо. Тому він теж промовчав. Міцніше стиснув зуби.
   В цей момент мавки зупинились, а старша підійшла до нього.
- Це тільки початок, - сказала вона, - може, повернеш назад?
- Ні ми підемо далі, - тихо проказав він, хоча клубок у горлі заважав не те, що говорити, але навіть дихати.
- Далі буде ще гірше, - старша мавка дивилась на нього уважно. В її погляді він не помітив співчуття чи жалості, але просто констатацію факту.
- Ні, - проказав він, - йдемо далі.
- Як хочеш, я попередила.
  Він відчув ці імпульси на статевих органах, коли вони почали обплітатись та скребтись, прагнучи проникнути в його тіло, і знову постарався промовчати.
  Вони побачили на виднокраї темну смугу Хащів. І сонце вже стояло низько над цією смугою.

 Проте, мавки чомусь зупинились. Неподалік серед поля на борозні стояв чоловік. Він був одягнений у довгий плащ, був сивий з бородою, а очі світились, наче в хижака, він палив люльку, підносячи її до губ, та примруживши одне око, уважно дивився на експедицію. Арідник упізнав цього чоловіка. Це був той самий, котрий викликав тоді той ураган, що змів Місто з поверхні землі.
- Я, - підтвердив чоловік.
   Він підійшов ближче. Мавки невдоволено морщили носики, одна чи дві засичали на нього, як дикі кішки.
- Цить, - шикнув на них чоловік.
- Я пам*ятаю тебе, - сказа арідник.
- Не починай розмови там, де не знаєш, про що з тобою говоритимуть.
- Ти- чугайстер…- продовжував арідник.
- Чугайстер…- кивнув той, - а ти тут для чого?
- Я йду до Аратти…
- Що ж, - схилив голову набік чугайстер. – Тебе давно чекали й шукали.
  А ти сам прийшов. Ти або відчайдух, або ідіот.
- Не так і не так, - відповів арідник.
   Він чітко пам*ятав момент, коли бачив його востаннє. Вони стояли на даху , а над їх головами тоді ревів потужний смерч, що трощив усе навколо, а звідкись знизу до нього доносилось верещання людей, що розбігалися урізнобіч від уламків, що летіли зверху. А чугайстер так і вимахував руками, розганяючи вітер до шаленої швидкості, доки він не побачив тих, кого той намагався чи то розігнати, чи то відігнати від міста. Але то було марно. Він змушений був задіяти куб Ки тоді вперше в житті. І саме тоді не проявлені й дізнались про його існування. А потім йому прийшлось зупинити смерч, розігнавши вітер в інший бік. Але тоді ж трапилось те, про що він потім шкодував: ті жінки – Лакі, що сама прийшла на дах, та Астролябія, яка насправді знаходилась на острові у друїдів, - їх було затягнуто в середину кубу. Вони пішли у його свідомість. І тепер він хотів повернути її- Астролябію.
   Тоді він так і не зрозумів, як це сталося, бо не мав досвіду з кубом. А Патрік тільки відмахувався кожного разу, коли хлопець намагався з ним про це поговорити.
- Я піду з вами, - чітко й твердо, але тихо сказав чугайстер.
- Ми про це не домовлялися, - різко озвалася старша мавка. Мавки з чугайстром недолюблювали одне одного. Але той навіть оком не повів.
  Інші мавки оберено заклацали своїми роздвоєними гострими язичками, але чугайстер кинув на них оком і вони змушені були замовкнути і стенувши плечима, податися далі. Арідник зрозумів, що говорити більше не варто, чугайстер зробить так, як вирішив. І просто закрокував за мавками, а позаду себе відчув присутність чугайстра.


   Іноді вона відчувала себе чужою скрізь, наче якась загадка відділяла її від інших. вони жили своїм життям, а на собі вона відчувала постійні прискіпливі погляди та непогамовні спроби зрозуміти і щось у ній визначити. Але що, їй ніколи не казали. Вона ніколи не відчувала цієї інакшості. Їй усе здавалось простим і зрозумілим, але з іншого боку все одно бувало прикро, бо хтось колись вільно чи невільно натякав або говорив їй щось таке, що здавалось тоді незрозумілим, або говорив при ній, тримаючи її за нетямку вату та недолугу, що все одно нічого не не зрозуміє. І тоді так було. Але тепер, коли пройшли роки, вона починала згадувати ті слова чи фрази, ті перешіптування або й відверті насмішки, що відчувала поруч із собою, або відверту заздрість чи приховану загрозу, чи просто нездоланну цікавість.
  Проте, тепер їй здавалося, що зараз вже це не важливо, що це вже не важить, що від цього вже нікому нічого не буде, що це просто факт, який можна ігнорувати і жити далі, бо насправді важить тільки те, що маємо тут і зараз, а те, що могло би бути, але вже цього не буде.
   Хіба це тепер важливо? Хіба від цього комусь щось прибуде? Хіба через це в когось щось відніметься? Аж ніяк.
  А вночі перетворювалась на невелике лисеня. Таке маленьке з великими вухами. Називали їх феньками. Нипала порожніми темними дворами та алеями, вискакувала на дахи та гасала там прямо під зірками, відчуваючи власну свободу, відчуваючи, як повітря свище повз вуха, як вони тріпочуть по спині. Засапавшись, сідала, огорнувши себе хвостиком, піднімала до зір мордочку та просто дивилася у чорні небесні очі, такі щирі. І не знала, чи це була самотність, чи свобода.
  Перескакуючи з даху на дах, вона іноді уходила далеко від дому, дивилась, як повільно колише вітер гілки дерев або прислухалась, як повільно дихає трава. Вона бачила нічних мисливців – котів, що також безшумно прокрадалися повз будинки, ховаючись у тінях та швиденько щезаючи за кутами, проте вона їх не чіпала, не намагалась спілкуватись, просто дивилась. Вони були самодостатні та вільні, як вона. Але вони були справжні коти, а вона – тільки перекидень. І вона це знала. До ранку їй потрібно було повернутись у рідну домівку та знову стати людиною. А вранці зварити собі кави, вмитись звичайним людським способом, одягнути звичайний людський одяг та прийти на роботу.
  І так було вже кілька місяців. Не знала, що з цим робити з тих самих пір, як помітила в собі цю дивину. Так поки що і жила. Вільно й самотньо. Продовжувала жити у власній людській подобі. Читала. Їла. Дивилась кіно. Але вночі все одно перетворювалась на мале жовтеньке лисеня і щезала в міських нетрях, щось шукаючи, або навпаки, прагнучи чогось позбавитись. Вона помітила, що при цьому може абсолютно по-людськи мислити та згадувати, по-людськи сприймати світ, його звуки й запахи, могла дивлячись у нічне небо, шукати знайомі сузір*я, могла згадувати про них міфи й легенди, могла придумувати собі інші життя, могла…все що завгодно. Але все частіше ловила себе на думці, що не хоче того.
   Помітила, що так вона чує дерева. спочатку не повірила власним вухам, коли зрозуміла їх приховану раніше мову, їхній дивний приглушений шепіт. Вони переповідали історії власного життя. Вони шепотіли їй: не шкодуй про свою самотність, подивись на нас - ми самотні, але ми ще й змушені весь час проводити на одному місці, а це десятки й сотні років. Ми не можемо піти, як ти чи поскакати кудись, ми не можемо рухатись, ми не можемо ні говорити , ні звірятись у коханні. А ти можеш все це, значить ти вільна - йди, куди хочеш, усі чотири сторони тобі відкриті.
  Відкриті, говорила вона їм у відповідь, але немає такого місця на землі, де б мене чекали. Вони хитали своїми розкішними , вже торкнутими жовтизною осені, і нічого не відповідали.
  А потім поверталась додому та відкривала очі в черговий ясний осінній ранок.
  Одного разу вона згадала той сон, що наснився їй нещодавно. Й згадала забуте. То було обличчя чоловіка. Сумне й суворе, воно відвернулося від неї. Вона згадала його торс та руки, що були схрещені на широких грудях. Вона згадала , як щільно було переплетене його тіло з цупкими гілками. Вона почула його душу: «Не чекай на мене. Забудь мене. Йди вперед..» і у той же момент зрозуміла, що вже не забуде.


   А тут, у цьому загубленому садку було тихо, наче ніде на землі й немає ні часу, ні простору, наче не було війни, наче не було років його безславної еміграції в чужій країні у цьому богами забутому селищі на краю всесвіту. Він не відчував ні злості, ні гніву. Це вже пройшло. Він не відчував зв*язку з минулим, бо все вже обірвалося давно, ще кілька років назад.
   Тільки цей садок трапився з ним, він відчував, як єдине щось справжнє тепер і зараз. Стояв один посеред нього, і єдине, що тут було наймогутнішим та найпрекраснішим-це віковічне дерево, наче само дерево пізнання добра та зла, владно прикликало його до себе. Він підійшов ближче і розтуливши долоні, приклав їх до йогог , на диво, теплуватої, наче це була шкіра, кори. А потім з подивом відчув щось схоже на серцебиття. Це пульсували живильні артерії, якими рухалося життя цієї дивної істоти. Дерево було живе й напоєне земними токами й ще чимось. Через мить він почув голоси, а потім наче якесь видіння пронизало його мозок.
  Він побачив темне прекрасне обличчя, яке обрамляли темні спіралі локонів, що звиваючись, обабіч його, відкривали дивні риси та напрочуд блакитні очі. Вона дивилась на нього наче з якоїсь далечини тужливо та зболено, так, нібито щось хотіла сказати чи крикнути, але не могла або не мала змоги. Лише її вуста беззвучно щось нашіптували, але він не чув, що то були за слова і чи слова взагалі. А в її очах щось було, щось незвичайне, те, чого там не повинно було бути: сузір*я, яке він колись у дитинстві бачив в книжках, але як воно називається, тепер згадати не зміг. Довго вдивлявся він в ці очі, але через мить вони змінили колір на чорний. В їх глибині виблискували ті зірки. Він бажав дотягнутись до цього обличчя, але пучками відчував лише тверду поверхню дерева, а над головою чув шерхіт листя.
  Потім обличчя розчинилося в мороці, він відкрив очі та побачив, як навколо майже споночіло. Лілові сутінки спускалися на садок, і він, принишкнувши, прислухався до того, що він буде робити далі.
   Він відірвав долоні від дерева. Видіння щезло остаточно. Повернувшись, він пройшов через храм, перейшов галявину та закрокував загубленою рукотворною стежкою назад до селища. Сьогодні вже нема чого тут було робити, він відчував.
   Дорогою він намагався пригадати, хто була ця жінка. Але це було не просто. Може, це прийде до нього не сьогодні, так в інший день. Але відчував, що з цією жінкою було щось пов*язане в його житті.
  Ліс вже струшував вечірні сутінки з гілок. Він пришвидшив крок, бо вночі тут було небезпечно. Якщо вдень хижака можна було відлякати, або й могло бути таке, що той сам не підійшов би близько до людини, то вночі навряд чи варто було цього сподіватись.
  Повернувся вже за північ, а відкривши двері до своєї кімнати, відразу відчув чиюсь поки що невидиму присутність.
  Сі сиділа на його ліжку, підібгавши під себе ноги та , схиливши голову, читала сувій, який тендітно тримала двома пальчиками.


    Він не відчував кроків чугайстра за спиною, хоча знав, що той там. Іноді до нього доносився запах диму від його люльки. Але він не прагнув розмовляти з ним. Мавки йшли швидко, іноді переходячи на біг, тоді йому теж приходилося пришвидшуватись, хоча для його організму це було не дуже обтяжливо. Чугайстр іноді зникав, а потім з*являлвся попереду або десь збоку, а іноді дихав над самим вухом хлопця, очевидно, бажаючи про щось поговорити.
  Коли ж Хащі вже наблизились достатньо, щоб арідник міг розглянути окремі дерева, сплетені гілки. Вони наче не спішили, але зволікати йому теж не дозволяли. Зайшовши в Хащі, мавки сповільнили ходу. Чугайстер зупинився, попихкуючи люлькою, прислухався до звуків лісу. В його очах то спалахувало, то згасало якесь зеленаво- синє полум*я. мавки кілька хвилин прислухались теж, а потім, обернувшись на чугайстра, запитально кивнули головами. Той теж кивнув ствердно, і махнув рукою на північ. Вони рушили знову.
  А потім у якийсь момент щось трапилось, що саме, ніхто з них не встиг зрозуміти, але арідник відчув, наче вони провалюються кудись , на мить настала повна темрява, але потім по очах різонув яскравий спалах світла. Він спробував роздивитись навкруги, але все що бачив і чув, лише якийсь незрозумілий гул, а потім , коли перед очима трохи розвидніло, зрозумів, що стоїть серед вулиці якогось старовинного містечка або селища. Він побачив людей: жінок і чоловіків, дітей і старих, які йшли у справах у різних напрямках. Деякі щось несли в руках, а деякі йшли просто , опустивши або навпаки гордовито й владно піднявши голови. А у наступний момент зрозумів. Що стоїть посеред просторого майдану, на якому відбувалось щось на зразок старовинного ярмарку. Чугайстер підійшов з-за спини та став поруч.
- Що це таке?
- Очевидно, якась вдала витівка Аратти, - зауважив чугайстер.
- І що це за місто?
- Хто-зна…Є багато світів, куди Аратта могла би нас закинути.
- Ми в паралельному світі?
- Думаю, що так, - тихо проказав чугайстер.
- І що ми тут робитимемо?
- Те, що їй заманеться, - відповів той.
- А що їй заманеться?
- Подивимось.
  Він уважно роздивлявся навколо теж. Люлька давно згасла, але чугайстер забув витягнути її з рота.
   Вони дійсно стояли посередині ринкової площі великого процвітаючого міста бронзового віку. Будинки з рудуватого піщанику майже зливалися з кольором землі під їхніми ногами. Жителі не звертали на них уваги, очевидно, були звиклі до чужоземців.  А в повітрі відчувався присмак моря й солі.
- А де мавки? – хлопець був не на жарт стурбований.
- Як бачиш, немає. Але не варто про них турбуватись, - чугайстер врешті трохи оговтався та знову запалив люльку.
  Навколо панував певний лад, бо люди спішили , розходячись у різних напрямках, але вели себе чемно. Під стінами будинків сиділи чоловіки та жінки різного віку з різноманітним крамом. Тут були тканини і посуд, їжа, одяг, напої, навіть старовинні прикраси. Самі ж жителі були високими та стрункими, темноволосими, з трохи мигдалевидними очима, смуглявою шкірою та темними очима. Але траплялося й багато світловолосих людей. Більшість було одягнуто в простий полотняний одяг, на деяких же траплявся одяг розшитий різнокольоровими нитками чи навіть золотом, на деяких були пояси зі шкіри, також розшиті золотом чи сріблом. А потім повз них пройшло кілька людей, на поясах у яких було прикріплено мечі чи щось схоже на них, але у тому. Що це була зброя, сумніватися не приходилося.
- То куди ми підемо?
  Чугайстер не встиг відповісти, бо у наступний момент до них підійшло двоє озброєних людей, одягнених у той самий полотняний одяг, але зверху на них було одягнено щось на кшталт шкіряних лат. Обидва мали незворушні обвітрені обличчя. Були високими та говорили владно й гордовито, очевидно, вони звикли до того, що їм підкорялися. Вони заговорили незнайомою мовою, але у наступний момент хлопець відчув якийсь внутрішній поштовх зсередини. Потім у його голові наче відпустило щось, наче спало якесь напруження чи спазм, і мозок, розслабився, і свідомість занурилась у  те, що відбувалось навколо ті кілька хвилин, що вони стояли посеред площі. Арідник за кілька секунд осягнув фонетичну та лексичну систему цієї мови і зрозумів наступне питання, що задав один із чоловіків більш суворим тоном:
- Ви підете з нами!
  Виявилось, що це було не запитання, а просто короткий наказ. Чугайстр запитально подивився на хлопця.
- Вони хочуть, щоб ми йшли з ними.
- Хочуть? Очевидно, ці хлопці не зрозуміють, якщо ми відмовимося, - іронічно скривив усмішку.
- Думаю, що вони просто наказують нам піти з ними.
- Мабуть, до якогось їхнього начальника.
- Думаю, що варто піти, - хитро примружившись, сказав чугайстер.
  Хлопець лише знизав плечима. Наступної хвилини один з воїнів грубувато штовхнув його у спину, припиняючи дискусію і сердито махнувши рукою. Один пішов попереду, вказуючи дорогу, а інший йшов позаду, утворюючи охоронний конвой. Вони були чи то поважними гостями, чи то полоненими. Проте, хлопця не цікавив їх статус,а  чугайстр, очевидно, був явно заінтригований тим, що відбувалося.


    Вона створювала у своїй голові фільми. Вони були кольорові. І хоч в життя для неї не залишили жодного справжнього дракона, але в своїй уяві вона могла створити кого завгодно. Вона кохала дракона. Й сама була драконом.
  І там, у тому дивовижно яскравому і прекрасному світі, вона вміла перетворюватись на жінку, на дракона, на лиса…Та на кого завгодно, бо цей світ належав їй одній і нікому більше.  Вона змінювала кольори за настроєм, одяг та свої імена, колір очей та волосся, її чоловік теж був драконом. І жили вони в –на подив- японському середньовічному палаці десь на краю світу, по той бік планети. Це було потойбіччя. І цей світ був настільки реальним, що вона відчувала його, як другу шкіру.
   Її фантазія текла, як вічна ріка, а візійні образи наче хтось записував на плівку, створюючи кіно, яке ніхто, крім неї самої, не зможе ні передивитись, ні показати іншим.
  Їх життя було схоже на сон. Гори, що здіймалися за палацом, вкриті на вершинах сніговими шапками, лісове озеро, тепле, бо з-під землі пробивалися гарячі ключі. Над тим озером, на яке вони літали купатися, підіймалися стрічки густої пари, і вдихаючи його, вони зажди сповнювалися сили й енергії.
   У тому світі вона була інша, зовсім не така, як тут. вона вміла того, що не вміла в реальному житті, вона прагнула бути чистою й сміливою, вміла жорстоко розправлятися з ворогами, метати стріли з лука, володіла холодною зброєю і хвацько билася довгим дерев*яним патиком. Її ж чоловік, який очевидно. Дуже любив холодну зброю, мав її безліч, ціла кімната, у якій він іноді тренувався , була наповнена цими блискучими мечами та катанами. Але був він гарячий та суворий, його тіло було вкрите бойовими шрамами, здобутими на війні, він просто випускав вогонь і палив усе, що могло викликати його гнів чи порушити спокій.
  Вона ж любила ляльок. Ціла шафа була заповнена ляльками. Їх була ціла колекція. Це були розкішні ляльки: королеви, принцеси та князівни у прекрасному вбранні , всипаному коштовним камінням, мали на головах з розкішним волоссям такі прекрасні сяючи корони, що від них можна було осліпнути. Вона відкривала свою шафу, любовно перебирала своїх ляльок- королів і принцес, розповідала їм свою історію, а вони навзаєм нашіптували їй свої. 
- Вчись тримати себе в руках, - вчив її чоловік, проказуючи твердим голосом, - гнів не помічник. Він ламає структурні елементи реальності, і тоді незчуєшся, як усе сплутається: причини й наслідки. Ти забудеш про причину і станеш ганятися за наслідками, втрачаючи сили й сенс.
   Вона наливала йому ароматні напої в маленькі порцелянові чашечки, які виглядали дивовижно тендітно в його міцних долонях. Це наповняло її серце ніжністю.
   День проходив за днем і вона була щаслива. У тому світі, куди не можна було потрапити.
   Але їй так шкода було втрачати той прекрасний світ, що , прагнучи хоч щось залишити від нього, вона сідала на ранок за свій леп-топ та , згадуючи  те життя, розбите на безліч митей, наче дзеркало на скалки, що так і застигли в польоті, віддзеркалюючи лише окремі моменти реальності, та записувала те, що бачила там.
  Тут повільно й незворотньо наступала осінь. Дні за вікном ставали холодніші й похмуріші. Сіріло на душі.