*****К==у==б К==и*****
Folk-fantastik future
action
я кожного ранку піднімаюся
на сходинки пам*ятника Скотту –і все прояснюється. Я ніколи не бачив світу таким яскравим. Не хвилюйся, все в порядку, все в абсолютному повному порядку. Тепер я розумію, що межі між шумом і звуком умовні. Будь-які межі умовні. І створені для того, щоб їх переступати. Всі умовності переборні, варто лише поставити собі це за мету.В такі моменти я відчуваю твоє серце так чітко, як своє, розумю, що розлука- це ілюзія.моє життя продовжується набагато далі фізичного тіла.
к\ф «Хмарний атлас»
Межа
В очах Астролябії, прямо в центрі зіниць, світилося сузір;я Оріона. Воно
дзвеніло на вітрі або й на вістрі її спокійного задумливого погляду. А Ду був
Сердитий. Сьогодні був його день. По ж довго уважно розглядав сузір;я, а
потім спитав:
- Мабуть, воно тобі заважає... - зауважив.
- Заважає, - трохи роздратовано відповіла Астролябія. При цьому вона
струснула своїм спіральним волоссям. По і Ду зачаровано стекли
цими розкішними шовковими хвилями. По відчував, як тане, а Ду усе
ще перебував у полі свого внутрішнього невдоволення. Там дув
зимний вітер, він подумав, що варто повернутися в реальність, щоби
хоча би светр захопити.
- Чому операцію не зробиш? – спитав По.
- Прийдеться йти до Ім Ноама, - Астролябія заперечно похитала головою.
- Того, що воскрес? – спитав По.
- Того...- Астролябія засумувала раптово й непояснене.
- Він став нестерпний після воскресіння, - пожував губами По. При цих
словах каженя, що постійно сиділо на його плечі, вчепившись своїми
кігтиками, та поводячи усміхненим писочком так смішно, що усі, хто
мав змогу або був змушений спілкуватися з По, не зводили з нього
очей. При цьому, люди випадкові через каженя іноді потім не могли
нічого сказати про самого По: ні як він виглядав, ні який був у нього
вираз обличчя, ні його реакцій на розмову, а іноді розмовлялося про
важливі речі. Кажан Рило просто притягував до себе усю увагу. Після
останньої фрази По, Рило заворушився, стріпонувся усім своїм тільцем
і уважно втупився в Астролябію. У його погляді світилося щось схоже
на розум та розуміння. Хоча це й було не можливо з раціональної
точки зору, Астролябія наїжачилася, бо переважно бувала
ірраціональною. А щось усередині неї підказувало, що Рило був не
простий собі кажан, якого По колись його знайшов на дорозі та взяв до
себе.
- А ще – це не дешево, - простягнула Астролябія.
Ду дивився за вікно. Там , за вікном, наче вбита якимось тупим
предметом, лежала дорога, вкрита сірим пилом. Йому вже був час йти.
- Іти...- прошепотів Ду.
- І я? – повернулася на цей шепіт Астролябія.
- І ти...- зітхнув Ду, не дивлячись на неї. А потім додав- Іти...тре...
Він устав з рипучого фотеля. По уважно вдивлявся у кожен порух,
чекаючи фортеля. Але Ду, навіть не мугикнувши жодного слова, вийшов за
двері, тихо за собою їх причинивши. Двері теж невдоволено рипнули, як і
фотель, як і увесь будинок, що насправді здавався живою розумною
істоткою. Потім заспокоїлися.
- Щодо Ім Ноама, - знову рипнули двері. Вони уміли розуміти думки і
почуття. – він чимось незадоволений, постійно шкрябає якісь байки на
стінах та дверях. Зі зворотного боку залишив на мені якийсь напис,
лоскотно було. А що там написано, я ж не второпаю...Хотілось би
знати.
Усі мовчали, тому двері рипнули голосніше.
- Я потім гляну, - спокійно відповів По. Ду вийшов та повернув на
Захід.
.
Ду йшов дорогою. Дорога його любила. Це був кремезний міцний
бородань з міцними ногами та руками. Казали, що він умів гнути підкови.
Хм...підкови...Проте, на його обличчі світилася пара таких незвичайно
синіх очей, що його погляд або засліплював, або від нього мороз йшов поза
шкірою. Це залежало від настрою Ду. У ньому відчувалася прихована сила і
розум. Він був сталкер.
На ньому були витерті джинси та светр, вбитий колись кількома точними
ударами гострого колючого предмета. Цей светр розлазився на очах і від
цього здавався живим, його нитки, наче живий клубок змій постійно
змінювали візерунок, перепліталися різними способами. Ду не зважав,
вважаючи це просто забавками.
Ду крокував польовою дорогою. Вона теж звивалася, наче жива. Це й були
її жарти, Живи...Він відчував це усім своїм єством. Іноді вона ховалась, але
уміла оживлювати усе навколо. Тоді починали говорити рослини і тварини,
наче живі. Значить вона була десь тут. Поруч.
Тоді починала кувати зозуля. Звук шелесту листя на деревах складався у
слова. Він чув. Та ще Астролябія. Та ще По. Та ще деякі. Але мало.
Це означало тільки одне: він пересік Межу та потрапив у Хащі.
У Хащі не ходив ніхто, крім сталкерів. Таких, як Ду. Але таких теж було
мало. Ду перевів подих. Не те, щоб він стомився. Але треба було встигнути
до Зеленої Тари. Віщі сестрички: Жива та Зелена Тара перебували у Хащах з
тих самих часів, після котрих пройшло багато поколінь, з пам;яті яких усе
було стерто. Стерто дощенту. Ніхто нічого не пам;ятав.
Крім сталкерів. Астролябії теж. Та По. Але таких теж було мало.
Коли ж він згадав про Астролябію, серце його раптом розчахнулося
навстіж, і у нього у цей самий момент рвонуло так багато вітру з запахами
дощу, жовтого листя та грибниці, десь, тепер вже всередині, роздалися
голоси птахів. Він закрив очі. Цього треба позбутися. У Хащах небезпечно
ходити з серцем розчахнутим, наче відкритий дім. Тут таких вбивають.
- Разал дійсно став дивний, - продовжувала Астролябія. – Я бачила у
нього якісь свитки. Він постійно в них щось шкрябає. І ховає їх.
Почитати би...
- Почитати, - усміхнувся По. – Хто ж тепер це зможе прочитати. Після
того, як люди перейшли на електронні мови, ніхто не вивчає людських
мов. Нікому це не потрібно. Крім нас. Але таких мало.
Астролябія знову стріпонула кудрями.
- Вони там у місті навіть розмовляти перестали. Спілкуються тільки в
Мережі. Ніхто не відривається від пристроїв. Деякі почали втрачати
голосові зв;язки. Усе, що потрібно було для мовлення атрофується.
Але , схоже на те, що це нікого не обходить.
- Тому я туди й не хочу. – простягнула Астролябія.
По позіхнув. Він давно не спав та відчував себе трохи стомленим. Рило
стріпонувся та переповз на інше його плече, чіпляючись кігтиками за
сорочку. По навіть оком не змигнув. Астролябія з обережністю спостерігала
за каженям. Іноді він її трохи виводив з рівноваги своїм виглядом та
поведінкою. Але він був твариною, хай милою, але усе ж таки. Тільки
погляд був розумний. Вона наїжачилася.
По довго дивився у вікно у слід Ду, котрий прямував дорогою. Поки той
не щез, наче дорога проковтнула його, як жива змія. Він знав, що Ду пішов
у Хащі. Навіть знав,до кого. Сьогодні було його чергування у віщих
сестричок. І він бачив, як живими хвилями поморщилося поле обабіч
дороги. Це Жива охороняла Ду й охоронятиме до самого їх пристанища.
Десь у глибині Хащів.
Сам По не був стакером. Але у Хащі ходив. Іноді. Недалеко. Астролябія
теж ходила.
Він подивився на неї. Вона була найзагадковішою жінкою у Сьмому
Едемі. Ніхто не знав, скільки їй років. Їй подобалися камінці та гербарії,
жуки та метелики, олійні фарби та холсти, фотоапарати та лінзи, книги,
справжні книги, яких уже ніхто не читав, просторі довгі речі, браслети та
каблучки, платівки та грамофони, їй подобався посуд, якісь горщики та
дивні філіжанки, запахи парфумів та спецій, кави та шоколаду, солодощі і
гіркі трави, свіже повітря, ліси й море, тварини й квіти у вазонках, кораблі
та повітряні кулі, гірські потоки та те, як вночі тріщать дрова у вогні,
прохолоду та тишу, легенди древніх ацтеків та майя, загадкові історії про
минулі століття, філософія Дваньої Греції та література усіх п;яти
континентів, психологія та магія, подорожі та пригоди, старовинні замки та
напівзруйновані фортеці, не. Вона була найдивовижнішим проектом
Сьомого Едему. Її ненавиділи й не могли без неї обійтися. Люди Сьомого
Едему вже й не були раді, що обрали її, настільки багато місця зайняв її
дивний та дикий внутрішній світ.
По усміхнувся. Вона була рідкісною, таких майже не залишилося. На
таких йшло приховане полювання. Була висока з чорною шкірою. Настільки
чорною, що розчинялася у темряві. Закривала очі. Припиняла своє
існування. Ходила навшпиньках, носила довгі просторі сукні. На голові в неї
завжди був білий вельон. Наче в нареченої. Хоча не була заміжня. По знову
усміхнувся.
Чому вона його носила, ніхто не знав і не питав. Просто хто умів
відчувати, той знав усе без слів. Але таких було мало. Він та ще Ду. Та ще
деякі.
Її очі були темні. А в цих очах і світився той самий Оріон, через який її
вигнали з Міста. Бо це вже було занадто. Разом з усім цього було забагато
навіть для Сьомого Едему. По і Ду були ходоками. Тобто могли йти з
Сьомого Едему та повертатися. А вона не могла. Вона була вигнанницею. І
це було незворотньо.
Вона любила читати книги якогось дивного письменника. Його герої були
мовчазні та структуровані, їх життя було розписане по хвилинах. З книги у
книгу вони майже не змінювалися: любили самотність, джаз, книги, плавати
на самоті, мало їли та ще менше спали. Але в середині кожного з них була
якась тріщина, у котру потрапляли дивовижні речі. І тоді вони бачили те,
чого не існувало: душі людей, незвичну красу, втрачені мрії, непрожите
кохання. Його герої вчилися жити з цим надбаченням. Іноді це було боляче.
Постійно. Виникало таке враження, що постійно їм боліло. Колись По
попросив почитати одну з цих книжок у Астролябії. Але не зміг. Не став
читати. Не витримав цього суму. А вона перечитувала їх по кілька разів. Він дивувався цій її властивості навантажити себе чиєюсь печаллю і носити її в собі потім. Вона це могла витримати.
Тому це й було занадто для Сьомого Едему. Там, у Місті, що було занадто
структуроване, не вистачало місця для таких речей. Там було достатньо
іншого. Бетону. Скла. Заліза. Над швидкого транспорту. Тунелей.
Парканів. Розкреслених доріг. Хайвеїв. Хмарочосів. Людей. Всього було
доволі. А для неї місця не стало.
У неї десь у середині було срібне яйце. Десь у підшлунковій. Вони сказали,
що вона носить в собі отруту. А потім ще й цей...Оріон. Він світився.
По зітхнув знову. Тому Астролябія жила тут у цьому будинку. На Межі
між Містом та Хащами. А вони могли ходити туди й назад. Ду і він. І ще
деякі інші. Але таких було мало.
Її можна було виміряти лише інтерферометром.
По ще трохи посидів, вдивляючись у глибину очей Астролябії, потім
врешті піднявся.
- Мені треба йти.
- Теж? - тільки й спитала вона.
- В Місто, - додав він.
- Ду- в Хащі. Ти- в Місто. – прошепотіла Астролябія. Її Оріон в очах
хитнувся і задзвенів.
- Да...Ти теж хочеш? – здивовано подивився на неї По. Рило переповз з
одного плеча на друге і пронизливо пискнув. Астролябія пересмикнула
плечима, а Рило, наче усміхаючись, похитав мохнатою голівкою з
гострими вушками.
- Не хочу, не можна...
Астролябія усміхнулася, а потім встала і, підійшовши до старовинного
грамофона, плавними, майже нечутними рухами, торкнулася його, кімнатою
рознеслося старовинне звучання: м;який ніжний бархатовий голос, вільна
імпровізація на старовинних інструментах. Астролябія захиталася в такт. По
кілька секунд послухав: тепер вже не було таких інструментів, ніхто не вмів
на них грати, ніхто не слухав вже цієї музики. Крім Астролябії, Ду, його –
По. Та ще деяких. Але їх було мало.
По відкрив двері, ступив за поріг. На нього дихнуло пилом тієї ж дороги,
якою пішов Ду. По розвернувся та пішов на Захід.
Дорога недолюблювала По, він це знав. Він був високий з видовженим
блідим обличчям, довгими ногами, з розумними сірими очима та
розтріпаним білявим волоссям. Наплічник не сковував рухів. Сумка із смарт-
буком похлопувала його спереду по нозі. Але він звик. Усміхнувся, бо ніхто
вже не користувався такими речами. Там, у Місті, всі ходили із вживленими
у підкірку смарт-чіпами, за допомогою яких можна було дистанційно
підключатися до будь-яких смарт- пристроїв, а також до чіпів інших людей,
запрошувати, отримувати та передавати інформацію, візуальну чи текстову,
чи закодовану, будь-яку, можна було спілкуватися на будь-якій відстані,
керувати, впливати, змінювати налаштування, смарт- чіпи передавали навіть
тонкі енергетичні коливання: почуття та емоції. По відмовився. Не схотів
того смарт- чіпу. Досі носив з собою застарілу модель смарт- буку. Не
довіряв свої почуття технологіям.
Дорога клубочилася пилом. Він складався в орнаменти, мандали та
пентаграми в тому місці, куди повинна була ступити його нога, коли, не
встигнувши змінити напряму свого руху через інерцію, він усе ж таки ступав
у ці візерунки, руйнуючи їх, пил сердито скрипів, закручувався сірими
невеликими спіралями, що окутували його спочатку до пояса, а потім усе
вище та вище. Скільки міг, ігнорував ці жарти, що виробляла дорога з ним.
Закутувався в куртку. Рило притих десь за коміром, наче відчуваючи, що
вони опинилися не на дружелюбній території, не шкрябався, не пищав,
навіть не ворушився.
Потім сірий пил закрутився смерчем навколо його голови, набиваючись у
рот, вуха та очі. По пару раз чхнув, але йти з заплющеними очима було
незручно. Ступивши пару кроків, хлопець зняв наплічник, трохи
попорпавшись, витяг довгий, трохи обтріпаний вітрами та дорогою, шалик,
пов;язав його, накрутивши на шию та закривши пів обличчя до самих очей.
Потім видобув з того ж таки наплічника старовинні окуляри від сонця,
начепив та усміхнувся у той шалик. Він був готовий до того, бо завжди так
було з ним і Дорогою. Надів на голову каптур, Рило за коміром стрепенувся,
знову затих. Шкірою По відчував його серцебиття. Крокував далі, вперто
опустивши голову. Тоді дорогу попустило. Вона заспокоїлась і стрілою
випрямилася вдалину, туди, де над обрієм висіла хмара смогу. Там було
Місто.
Місто
Лакі зручно влаштувавшись у м;якому фотелі над швидкого потягу,
дивилася у вікно. Можна було й не дивитися, бо там , за вікном, усе
зливалося у дві смуги: світлу – небо та темну там, де повинен бути пейзаж.
В салоні швидкість відчувалася лише за ледь вловимою вібрацією долівки,
виробленої з пружного матеріалу, що поглинав звуки. Але Лакі не зважала
на відсутність видовища за вікном. Її власний смарт- чіп, підживлений до
підкірки головного мозку був включений, вона могла підключитися як до
Загальної мережі, так і до локальних мереж, наприклад, мережі потягу. Але
зараз Лакі була у Загальній мережі, виловлюючи звідти різну інформацію.
Перед її очима була віртуальний смарт – монітор, скручений у вигляді
сувою, на увігнутих стінках якого світилися робочі вкладки, їх було кілька,
і Лакі подумки гортала їх, переставляла, закривала чи відкривала, читала,
роздивлялася, іноді вона ворушила блідими губами, і тоді у одному чи
іншому чаті з;являлася та фраза, яку вона подумки друкувала, вона кидала її
на ту чи іншу ссилку, і подумки ж відправляла у Загальну мережу. Врешті
вона отримала давно очікуване запрошення і відразу перейшла у 3d режим.
Її власна 3d модель, опинившись у смарт- тунелі, відкрила мапу Міста,
швидко перегорнувши декілька кварталів з лабіринтами вулиць, вона
знайшла потрібну будівлю, збільшила зображення та увійшла всередину.
Це був відомий готель. Вестибюль був порожній. У 3d модель мали
доступ тільки ті, хто мав пароль від даної проекції на даний момент часу.
Лакі роздивилася, а потім пішла до бару. Там її чекав чоловік.
- Лакі? – просто спитав він.
- Да, це я.
- Сідай...
- Звідки ви дізналися про мене?
- Новини біжать попереду тебе. А хто знає, кого шукати, завжди
знаходить.
Лакі присіла на краєчок високого стільця. У дзеркальній стінці бару
побачила власне відображення: біле волосся спадало на плечі, білі вії та
брови, ледь блакитні, майже прозорі очі дивилися наче потойбічно, але
уважно, майже незмигно. А шкіра обличчя була така бліда, що,
здавалося, ніби сонце ніколи не торкалося її щік своїм промінням. Вона
була альбіноскою. Але її зовнішність не перешкоджала їй бути тією, ким
вона була.
- Ти ж мисливиця? – спитав чоловік.
Лакі не любила це слово. Поморщилась. Чоловік відчув, але промовчав.
- А вам треба декого вполювати?
Чоловік усміхнувся.
- Майже. Скоріше просто віднайти.
- Навіщо?
Лакі уважно вдивлялася у вираз обличчя чоловіка, хоча розуміла, що усіх
відтінків почуттів чи емоцій 3d моделі не передають, але уважна людина
може дещо побачити.
- То навіщо? – знову спитала вона. – Ви знаєте Закон. У нас з
мешканцями Хащів перемир;я. Я не можу безпідставно полювати на
них. Потрібні вагомі мотиви і докази. Якщо їх немає, то порушувати
Закон я не буду.
Чоловік кивнув головою.
- Я розумію – Закон, - потім він трохи помовчав. – Але ніхто не говорить
про те, що щось відбувається з ними. Щось пішло не так. Із Законом
теж.
- Це не моя справа. Порушувати Закон я не буду. І крапка.
Лакі дивилася на чоловіка своїми прозорими очима, вона знала, яке
враження справляє її погляд, і не помилилася.
- То що мені робити? – просто спитав він.
- Зверніться до сталкера. Вони ходять у Хащі. Хоч не полюють, але
можуть бути посередниками. Якщо просто поговорити чи домовитися
– це найкращий варіант.
Після тих слів вона встала та пішла. Вийшла на порожню вулицю. Не
спішила виходити з 3d моделі, бо любила такі хвилини, коли залишалася
сам-на-сам з Містом.
Йшла вулицями, роздивляючись навколо. Місто залишалося Містом.
нагромадження металу, хрому, бетону та скла не тисло на Лакі, вона
приймала усе таким, як воно є, з усіма переплетіннями комунікацій, рур,
дротів, хайвеїв, якими там, у реалі, мчали надшвидкісні потяги,
переплетіння проспектів та вузьких бічних вулиць, якими мчали
надшвидкісні смарт-мобілі. Вона не бачила ні потягів, ні смарт – мобілів, ні
натовпу, який постійно товчеться Містом, але знала, що вони там. Просто
насолоджувалася моментом, коли може побути з Містом наодинці, без
нікого, просто для себе, просто побути собою навіть у цій знеособленій 3d
моделі, навіть у Загальній мережі, навіть у цьому виокремленому від усього
світу 3d тунелі, на іншому кінці якого залишився той чоловік у барі готелю.
Наразі побачила зеленаву стрічку сигналу – її потяг прибув на станцію
призначення. Відключила 3d режим. І опинилася у звичному тунелі зі
своїми робочими вкладками. На панелях з;явилися вказівні курсори, що
вказували виходи з підземки. Лакі просто пішла за ними.
Хащі
Ду стояв прямо перед прямовисною стіною Хащів. Повітря пружинило
щільною, наче матеріальною, енергією, яку можна було відчути долонею.
Переплетіння стовбурів дерев, різноманітного гіліччя, галузок, листя було
настільки щільним, що, здавалося, звичайній людині неможливо було
пробратися крізь ці зарості. Але Ду знав стежки. Перечекавши кілька
хвилин, він простягнув долоню та, наче розсунувши повітря з певним
зусиллям, ступив на невидиму звичайним оком вузьку стежку.
Відразу його охопило дивне відчуття, яке завжди з;являлося у Хащах, наче
його наскрізь сканують та вивертають навиворіт, наче у ньому щось почало
обертатися, складатися у якісь певні послідовності, а потім ці послідовності
з дивовижною швидкістю почали перекручуватися,складаючись у інші
послідовності, він відчув у середині свого єства якісь дивні ланцюгові
реакції, у голові загуло, а в очах раптово потемніло, але він встояв на ногах.
Це тривало кілька хвилин, як звичайно, а потім у голові наступило
просвітлення: яснішало в очах, в мозку, кров наче швидше починала бігти у
венах, він задихав на повні груди, відчуваючи повітря на смак, воно було
гіркувате, напоєне смаками трав. Почав чути далекі звуки: спів птахів,
перегук сирен та козуль, шурхатню їжаків та кролів. Вдихнув ще раз та
повільно пішов стежкою, прислухаючись до усього, що відбувалося
навколо. Змушений був триматися насторожі, пильнувати стежки під
ногами, бо Хащі кишіли зміями та іншими рептиліями. Не хотів нікому
зашкодити.
Її він спостеріг запізно. Прямо перед ним на стежці виросла постать
бойової мавки. Вона стояла прямо напроти нього, насмішкувато
усміхаючись, обіпершись на довгий гострий спис.
- Що то за сталкер такий, що не помітив сторожу?
- Помітив, - невдоволено буркнув Ду.
Вона повертала свою загострену голову по колу то вправо, то вліво, наче з
цікавістю роздивлялася щось незвичайне. Ду нахмурився. Бойові мавки
могли бути небезпечними, в залежності від того, чи в доброму гуморі
знаходилися. Проте, через кілька хвилин Ду заспокоївся – ця була
налаштована дружньо. Він перевів подих. Видовжене обличчя мавки, наразі,
не виражало нічого, крім байдужої цікавості та іронії. Вона була висока,
одягнена у важкі лати чи то з металу, чи то з якоїсь щільної органічної
речовини, її довге зеленаве волосся вільно спадало до плечей, на голові мала
шолом. Крім спису, на її поясі висів двобічний гострий меч, кілька
заточених кілець, які вони – Ду на власні очі бачив – дуже влучно метали в
обличчя ворогам, на ногах мала високі , вище колін чоботи з пластинами, що
захищали коліна. Він бачив, як під її прозорою шкірою протікала жилами її
зеленава кров, скорочувалися волокна м;язів та пробігали, наче електричні,
нервові імпульси.
- Чого втупився? – врешті обізвалася мавка.
Ду не здивувався.
- Не дуже люб;язно, - тихо пробурчав у відповідь, а потім додав – гостей
зустрічаєте.
- А ти чого чекав, сталкере? Хороводи водитимемо навколо тебе?
Іронія просто вихлюпувала з її прозорого зеленавого погляду.
- То ти до друїдів? – нарешті спитала.
- Ні, до Віщих Сестричок.
Мавка здивовано скинула брови.
- Ну то ходімо, проведу тебе.
Сперечатися з бойовими мавками не приходилося, тому він просто кивнув
головою у відповідь.
Мавка ступала упевнено попереду нього, безшумно рухаючись крізь
щільну гущавину. Її котячі вушка, наче бойові локатори, живо реагували на
різні звуки, навіть на ті, які не міг сприймати Ду. Міцно тримаючи списа,
вона іноді робила короткий рух, попереджаючи його про якусь небезпеку,
потім завмирала, піднімалася навшпиньки і носом нюхала повітря. Її шкіра
при цьому дивно пересмикувалася. Потім вони рухалися далі. Повільно крок
за кроком. Але у Хащах по іншому ходити не можна було.
Через кілька хвилин Ду бічним зором спостеріг ще кілька бойових мавок,
озброєних так само, що так само безшумно рухалися обабіч стежки,
сторожко прислухаючись та принюхуючись до нього та до усього навколо.
Цей супровід трохи нервував Ду, проте він розумів, що вибору у нього не
було. Це була їх територія. Між собою мавки спілкувалися телепатично, він
не міг їх чути.
- Чому стільки пересторог? – врешті зважився спитати Ду. – Раніше
такого не було.
- Раніше було спокійно.
- Що ти маєш на увазі? – насторожився Ду.
- У свій час все дізнаєшся. Ттсссс...
Раптово вона зашипіла, наче розлючена кішка, та пружно
відштовхнувшись від стежки, заскочила на найближче дерево. Ду
розглянувся навколо. Зброї у нього не було, але він насторожено розумів, що
тут присутній хтось іще, кого він не чує. Інші мавки теж раптово щезли.
Ду вдивлявся у гущавину, і врешті побачив: повітря стало ущільнюватися,
потім щось завирувало, набираючи обертів та брунатного кольору. Щільна
брунатна хмарина набувала людської подоби, поки на стежці не
матеріалізувався чугайстер. Він сміявся.
- Що розколошкав я цих диких кішок?
Ду полегшено перевів подих.
Брунатні довгі пасма та довгий плащ, що спадав до землі та видовжене брунатного ж кольору обличчя зі змієподібними очима та майже безгубим ротом, з якого іноді з;являвся і знову ховався роздвоєний язик- такої
подоби він прибирав зазвичай, хоча міг трансформуватися у кого завгодно
та набувати будь-якої форми. Видимої зброї у чугайстра не було, але Ду
цим не обманювався. Він знав, що немає більш небезпечного створіння у
Хащах. Мавки повільно злізали з дерев, усе ще сердито фиркаючи у бік
чугайстра. Той розсміявся ще голосніше.
- Я , власне, до тебе, - повернувся він врешті до Ду. – Ти ж сталкер?
- Я, - відповів Ду.
- Чув, ти до Віщих Сестричок? А потім? – він запитально дивився в
обличчя Ду. Той звів плечима.
- Звідки він знає, - сердито зашипіла мавка. – Може, щось Віщим
Сестричкам потрібно. Хто –зна...
- Ну, да...- кивнув головою чугайстер. При цьому його язик визирнув і
знову сховався в пащі. – А потім я піду з тобою.
- Ти? Зі мною? – Ду не хотів видати, що його охопило неприємне
млосне відчуття. Чугайстер був непередбачуваний, - а куди саме тобі
потрібно?
- В Місто, - просто відказав той.
Мавки роздратовано переглядалися, починаючи показувати знаки, що
варто поспішити. Чугайстер кивнув:
- Там, - він махнув рукою кудись, звідки прийшов Ду, - починається
Межа. Чекатиму тебе.
В наступний момент він розчинився так само, як з;явився. Поки брунатний
пил осідав на стежку, мавки вже пішли вперед. Ду ледь за ними встигав.
Межа
Астролябія, залишившись сам-на-сам з цим дивним живим будинком,
проте не відчувала себе самотньою. Тихе рипіння дверей, долівки під її
скрадливими кроками, дихання стін нагадувало те, що будинок усе ж таки
жив своїм життям і прагнув розказати їй свою історію, коли вони залишалися
наодинці. У своїй свідомості іноді вловлювала не свої слова, не свої фрази,
не свої візії, наче картини з чийогось давнього минулого. Тоді вона бачила
сіре небо з клаптями хмар, сповнене тривоги й небезпеки, бачила погрозливі
чорні цятки на тлі цього неба, а потім чула дивний гул, наче гула сама
земля, коли щось удар за ударом прагне її вбити, прагне дістати до глибини
її нутрощів, наносячи рану за раною, а потім наставала дивна пронизуюча
тиша, і давні чорно-білі фотокартки на стінах, наче оживаючи, обзивалися до
неї, люди на тих фотографіях починали дихати, усміхатися одне до одного,
вони обіймалися зі слізьми на очах, наче після тривалої розлуки, розлуки у
кілька життів і смертей. Тоді Астролябія просто дивилася на їх обличчя, за
спиною поскрипували чорні вінілові платівки, дім дихав і сповнювався
пророцтв і спогадів.
Іноді відчувала, наче її власні думки та візії перепліталися з тим, чим
снить будинок, тоді перед її внутрішнім поглядом проходили безкінечні
чорно-білі черги візій, наче дивилася стару німотну кінострічку, герої якої
змушені були кричати руками і очима, простягаючи їх зі свого невідомого
забуття.
А потім вона настоювала міцний чорний чай та, зручно влаштувавшись у
фотелі, просто слухала музику. Іноді в звуки музики , переплетені зі
скрипом старої платівки, впліталися насторожені шурхати будинку, наче там
десь хтось бродив між цих стін зі напівстертими візерунками шпалер.
Хоча постійно вдивлялася за вікно, де було видно чітку лінію, ту саму
уявну лінію, де небо дотикалося до землі, там була дорога, якою пішли Ду та
По, а зараз там бовваніла видовжена фігура, яка повільно наближалася до
будинку. Астролябія уважно вдивлялася у цю фігуру. Поки що не можна
було розрізнити хто це був, але через декілька хвилин Астролябія вже
роздивилася високу постать, що наче плила над поверхнею, не дотикаючись
ногами до землі, пасма її довгого чорного волосся спадали на бліде обличчя,
а руки безвільно висіли уздовж тіла. Через пару хвилин потороча,
прослизнувши крізь двері, підпливла до Астролябії. Та не здивувалася,
знала, що іноді мешканці Хащів з;являлися на Межі. Та німотно вдивлялася
перед собою, а потім перевела погляд на Астролябію.
- Тобі не самотньо? – просто спитала
- Не знаю, - відповіла Астролябія. – Я вже забула, як може бути по
іншому. Мабуть, це вже звичка.
- Невже нічого тобі не болить?
- Те, до чого звикаєш не завдає болю, - відповіла Астролябія.
- Ти тут буваєш зовсім сама, коли твої друзі йдуть. А вони завжди
уходять. Я знаю, бо часто чатую на тій дорозі. Знаю, хто проходить. А
вони мене не часто бачать. Або зовсім ніколи.
- А мені часто буває самотньо, - додала потороча. – Тоді я починаю
згадувати своє життя.
- І що згадуєш? – спитала та.
- Кажуть, що після смерті душі вже нічого не болить. Не вір. Тоді ще
болючіше все стає. І те, що колись не зумів пробачити чи сказати
найбільше допікає.
Потороча коливалася, її безплотною енергетичною оболонкою
пробігали якісь імпульси та еманації. Астролябія просто дивилася.
- Так що живи, поки можеш. Наповняйся цим життям так, щоб те, що
ти згадуватимеш, не боліло, а сповняло радістю.
Дівчина кивнула. Потороча ще якийсь момент мовчала, хитаючись між
стелею та підлогою, наче у кімнаті віяло протягом, хоча протягу не було,
вікно було щільно зачинене. Проте, очевидячки, що енергетична форма
поторочі була настільки тонкою, що коливалася від тих найтонших коливань
повітря, які звичайні люди чи грубіші створіння не сприймають.
- Мені тут у тебе все дуже подобається, - продовжувала потороча. – Тут
усе нагадує моє минуле життя: меблі, шпалери, фотокартки на стінах,
музика, запахи. У Місті такого немає.
- Ти бувала у Місті? – спитала Астролябія.
- Бувала...Там багато цікавого: хмарочоси, потяги, машини..Але всі ті
звуки, запахи, та швидка динаміка змінює свідомість, руйнує щось
всередині. У тих, у кого ще жива душа. А ти чому не хочеш в Місто?
Астролябія не знала, що сказати. Вона пам;ятала Місто у ньому не було
простих речей. І люди теж були не прості. Іноді виявлялося, що вони
бували не тими, ким виглядали, що вони робили протилежне тому, що
говорили, що вони в різних місцях і при різних людях говорили
протилежні речі, що вони не любили одне одного, кожен прагнув
залишитися при своєму, або обдурити іншого, щоб отримати якісь пільги.
Не те, щоб це її обходило, просто не погодившись грати в цю гру, вона
опинилася викинутою з мережі соціальної комунікації. А потім вже
з;явилася всередині неї ця дивна хвороба: срібне яйце і нестерпний Оріон
в зінницях.
- Бо тут мені спокійно, - відповіла Астролябія.
- Місто неспокійне? Хаотичне?
- Це не Хаос, це дещо інше...- Астролябія задумливо поглянула у вікно.
Небо там було чисте й прозоре. – Колись я книзі я читала про початок
еволюції, про первинну біологічну субстанцію, у якій зародилося
перше життя: живі одноклітинні організми, які потім почали
приєднуватися одна до одної, утворюючі симбіози. Потім з;явилися
складні утворення: амінокислоти, що протягом певного часу
еволюціонували у більш складних істот, які кінець кінцем набули
інтелекту. Так от Місто – це теж така первинна субстанція. Тільки
соціальна. Там усе вирує і кипить. Люди - в масштабах еволюції – це
як одноклітинні організми, які тільки й уміють, що реагувати на
зовнішні подразники, потім вони утворюють складніші речі-
амінокислоти- сім;ї, організації,- які кінець кінцем, якщо набудуть
інтелекту, еволюціонують у більш складні розумні організми –
держави чи союзи держав.
- Я розумію тебе, - раптово усміхнулася потороча. – Колись у минулому
житті я вчилася у школі.
- Школі? – нерозуміючи подивилася на неї Астролябія.
- Ну, школа...Була така амінокислота...соціальна...колись...
Астролябія голосно розсміялася.
- Але все це перебуває у постійній динаміці. Бо вони народжуються і
гинуть безслідно. Якщо не еволюціонують. А еволюціонувати може
лише те, що відчуває внутрішню потребу набути інших форми і змісту,
лише те, що здатне до самоусвідомлення, до глибинної внутрішньої
трансформації. Бо енергія, яка є основою матерії прагне
еволюціонувати, набути інтелектуальних форм, бо тільки інтелект
здатний продукувати ідеї, що змінюють світ. Бо кінець кінцем,
органічні організми гинуть, виживає лише інтелектуальний продукт,
закодований у наукових чи мистецьких творах.
Потороча давно вже з цікавістю слухала Астролябію. Патефон врешті
зупинився і зашипів, а чай у філіжанці вистиг. Астролябія вилізла з
фотеля, підійшла до патефона, переставила платівку, потім взяла
філіжанку та почовгала до кухні. Потороча увесь це час вешталася за
Астролябією, стоячи невідступно з плечима і уважно спостерігаючи за
кожним рухом, коливалася та мінилася різнокольоровими еманаціями.
Потім Астролябія вже з паруючою філіжанкою в руках, повернулася і
знову умостилася у фотелі.
- І знаєш що?
Поторочу від несподіванки трохи знесло, наче від подуву вітру, але
через мить вона вже набула звичної форми, схилила набік голову, приготувавшись уважно слухати
- Думаю, що там, у космосі, відбувається все те саме. Планети – це
одноклітинні організми, сузір;я – амінокислоти, зіркові та планетні
системи – наче якісь космічні амоніти, равлики, молюски чи рептилії.
Там теж усе знаходиться у динаміці, постійно прагнучи набути
інтелектуальної форми.
- І яка ж остаточна мета?
- Ми цього не дізнаємося...Бо тут на Землі ми проходимо швидко. А,
може, й немає ніякої остаточної мети і все це є просто ланцюжком
випадковостей.
Астролябія зробила ковток чаю, Оріон в її зіницях світився і ніжно
дзвенів. Будинок скрипів, прагнучи й собі втрутитись у ці дивні розмови.
Потороча безмовно висіла у повітрі, еманації робилися усе швидше, поки
не розсипалися із середини світловими феєрверками, Астролябія невільно
заплющила очі від подиву, а коли відкрила їх, поторочі у кімнаті вже не
було. Вона прослизнула крізь двері, як і прийшла,без сліду, без спогадів
після себе. А там за вікном дорогою плила, віддаляючись, стаючи усе
менше й менше, видовжена фігура з пасмами чорного волосся, що
звисало майже до землі. Астролябія знала, що та повернеться, вони
завжди поверталися.
Хащі
Мавки, очевидно, спішили, іноді підштовхуючи в спину Ду. Це було трохи грубо, тому він намагався кожного разу щось їм сказати. Але вони грубо його перебивали, знову штовхали і робили знаки, щоб він поквапився. Ду не розумів, що відбувається.
- Ти коли- небудь залишався в Хащах на ніч? – врешті зашипіла, наче
кішка, одна з них. - Сонце сідає, нерозумний чоловіче, поквапся,- додала інша. - Навіть ми на ніч стараємося опинитися в якомусь укритті.
Ду згадав, що дійсно, на ніч ніколи в Хащах не залишався, завжди все старався залагодити засвітло і повернутися на Межу. Але, схоже було, що на
ей раз не вдасться. Він врешті спостеріг, як починає ущільнюватися повітря навколо, сповнюючись видовженими фіолетовими тінями, проміння, що просіювалося крізь листя та гілліччя, утворюючи навколо світлові плями, починало темніти, врешті майже зникло.
Він спостеріг тривогу мавок.
- А що тут буде уночі? – врешті спитав він. Вони вже бігли важким
бойовим бігом, мавки міцно тримали зброю, спружинивши м;язи, очевидно, готові застосувати її у будь-який момент. У нього зброї не було. Він знаком показав одній з мавок на короткий меч, що кожна мала на поясі.
Та покачала головою:
- Це не допоможе. Крім вампірів, щезників та гаддя, тут з;являються не
проявлені істоти. Вони найнебезпечніші. Таких не вполюєш ні списом, ні мечем. А вони висмокчуть твою душу. - У тебе ж є душа, сталкере? – спитала та, що очолювала їх загін. - Я ж людина, - відповів на це Ду, - повинна бути. Хоча хто зараз в таке вірить? - Віщі Сестрички вірять. Говорять, що у вас, людей, є душа. - І що це?
Але найближча до нього притулила палець до губ, наказуючи йому мовчати. Хащі сповнювалися невиразного гулу. Під ногами Ду відчував вібрації, стежка ніби спливала, мавки різко розвернулись , пришвидшивши біг, знову вперто попростували вперед. Ду без зайвих слів рвонув за ними. Через декілька сотень метрів їх загін наблизився до високого гірського водоспаду. З вертикальної скелі вниз спадала щільна стіна води, утворюючи невелике кругле озеро. Ду знав, що серед щільного зеленого бадилля, що вкривало вертикальну скельну стіну, звивалася ледь помітна стежка. Майже не затримавшись на березі, загін відразу став підійматися вверх.
Мавки дряпалися крутизною, як кішки,майже не торкаючись руками гілок, Ду ж потрібно було шукати певної опори, вчепившись за галуззя, він підтягувався стежкою, прагнучи не відстати від мавок. Водоспад гув так, що Ду здавалося, що він не чує власних думок. Підніматися прийшлося довго.
Кілька разів щось величезне й сіре зачепило його по голові. Бічним зором він спостеріг широкі м;які крила. Це були вампіри. Ду знав, що варто хоч на мить зупинитись, вони обліплять його з голови до ніг, і тоді ніщо його не врятує. Вампіри розшматували би його не встиг би він оком змигнути. Десь зовсім недалеко свистіли перелесники. Хащі вже ходили ходором, усе навкруги гуло й заходилося чи то плачем, чи то стогоном. Ду приходилося тяжко, натомість бойові мавки пересувалися, здавалося, ще швидше, чи то перескакуючи з дерева на дерево, чи то перелітаючи, з гілки на гілку.
У наступний момент до нього наблизилася одна з мавок, вона прошепотіла йому на вухо:
- Коли згасне останній промінь сонця, з;являться не проявлені. Ми не
зможемо врятуватись. Треба ще швидше, сталкере. Треба ще швидше.
Ду зміг тільки кивнути, хоча відчував, що це була його межа. проте, він знав, що бувають моменти у житті, коли прийдеться зробити те, що понад сили. Щось сталося з ним. Він відчув, наче до нього прибуло сил, він не знав, звідки воно взялося у ньому, серце раптово вирівнялося, дихання поглибшалось, м;язи налилися енергією, вигострішав зір, і тоді він зрозумів, що перестав відчувати власне тіло, земне тяжіння, його дух рвонув вверх, понад щільне сплетіння галуззя, а його тіло тільки й того, що не було крил, набуло надшвидкості. А звідкись зверху він бачив зелене море без берегів – то були Хащі, - потім він побачив лінію крайнеба, над якою щезали останні стрічки заходу.
Після декількох хвилин шаленого бігу загін увірвався врешті на яскраво освітлену золотим західним промінням широку полонину, де щедре тепле повтря було гіркувато- солодке, наче вино. Ду повільно повертався на цю землю з того такого ж осяйного піднебесся, ковтав повітря, пив його, наче спраглий, обернувшись на Хащі, він бачив, як щезають між щільного галуззя хижі волохаті та зубасті пащі вампірів, вони розчаровано клацали щелепами, а бойові мавки, ховаючи мечі до поясів, відсапуючись, знову рушили вперед вже цією осяйною полониною.
- Залишилося недовго, сталкере, не зупиняйся. Ходімо, - кинула йому
одна з мавок. Ду рушив за ними, вже не відчуваючи втоми, він знав, що тепер йтиме скільки треба. А залишилося й справді недовго.
Загін простував ламаним гірським хребтом, від бойового бігу у Ду кров вирувала в жилах, наче там, під його шкірою нуртував надпотужний смерч, змітаючи на своєму шляху утому, біль, сумніви, залишаючи лише це оп;яніння від волі, від неба, від цього чистого повітря та цього осяйного простору.
- Швидше, сталкере, швидше...- підганяли його мавки, але він і сам вже летів, майже не торкаючись ногами землі. – не проявлені гірші за усе, що є в Хащах. Після того, як наступить ніч, ніщо нас не порятує.
Через пів години шаленого гону, вони врешті вибрались на найвищу полонину, і побачили оселю Віщих Сестричок.
Місто
По стояв посеред величезного майдану. Шість його кутів були майже довершено рівними, а від них розходилися вулиці. Майдан теж був майже довершено рівний, шість його граней підіймалися в небо прямовисними дзеркальними стінами хмарочосів. Майдан ворушився, наче живий мурашник, - безліч людей діловито снували ним, і на перший погляд здавалося, що цей рух був безладним та схожим на броунівський. Проте По не обманювався цим враженням, адже знав, що за цим безладом приховане дещо потужне й всюдисуще, те, що насправді керує цим рухом. Його не можна було побачити, але По знав, що це.
Люди снували безупинно, але в їх рухах він спостерігав усю ту ж автоматичність, так, наче вони ходили уві сні. їх очі були розплющені, а рухи спокійні, іноді вони щось несли у руках, іноді навіть їхні обличчя були усміхнені, деякі ворушили губами, наче прагнули говорити, хоча більшість з них втратила здатність до мовлення, але рефлекси залишалися і діяли на рівні підсвідомого. Але переважно люди у Місті мовчали, тому По чув лише шурхіт смарт-автівок, гул вітру там, де хмарочоси уходили вверх, чув монотонне гудіння кабелів над своєю головою. Підживлені до Загальної мережі, вони ходили у своїх віртуальних тунелях, і По з жалем відчув себе самотнім серед цього натовпу. Але в Загальну мережу не хотів.
Йому потрібен був певний час, щоб тіло, його клітини, мозок, кров прийняли в себе Місто, його повітря, ритм, щоб його кров призвичаїлася до загальної пульсації, щоб його мозок прийняв ментальну форму його
мислення, щоб заговорив тією самою мовою жестів символів, якщо вже не стало живих слів.
І поки він навикав Містом, відчув, що воно починає змінюватись навколо нього. Люди на майдані змінилися, вони повертали голови у його бік, принюхувалися, ворушили губами, деякі простягали руки, щоб доторкнутися, а потім відверталися і йшли собі далі, а він продовжував стояти, знав, що то Він – Патрік – простягає до нього свої чутливі ментальні щупальці, намагаючись зрозуміти: що то за один прийшов до неї, що він хоче, що шукає. По знав, що Патрік не дістане його, не підживленого до Загальної мережі, не зможе ні прочитати його думок, ні зрозуміти його намірів, ні оволодіти його свідомістю, запустивши у його мозок свої ментальні програми. У його голові смарт- чіпу не було, але Він міг дістати його через них, адже вони, - люди,- усі керовані Ним робитимуть те, що накаже їм. Зазвичай По уникав контакту, але не в цей раз. Сьогодні він прийшов у Місто саме заради того, щоб поговорити з Ним. А поговорити було потрібно, бо щось відбувалося, він це відчував. Інтуїцією. А ще Астролябія. І ще деякі, але таких було мало.
Під;єднатися до Патріка він міг з власного старенького нот- буку, його потужності для цього не бракуватиме, але не тут, не на майдані. По пошукав поглядом зручне місце, та майдан видався йому занадто настороженим, бо люди вже не приховували свого інтересу до чужинця. Навколо себе По відчував концентровану ментальну енергію цікавості, спраглості і жадібності.
По пішов просто прямо. Вийшов з майдану і простував далі вулицею. Пройшовши ще трохи, він побачив терасу великої кав;ярні. Зайшов, роздивився: людей усередині було мало – лише декілька чоловік сиділо за столиками посередині залу. Сам По зайняв місце біля вікна.
Увімкнув свій ноут. Недалеко від нього сиділа парочка, що замилувано дивилися одне на одного, проте, якщо придивитися, то можна було побачити зеленаві вогники в глибині погляду хлопця, що сидів обличчям до По- це означало, що парочка під'єднана до загальноі мережі і перебуває у віртцальному часо- просторі. Трохи далі сидів літній чоловік, він повільно пив щось зі своєі філіжанки, його вогник відсвічував аж сюди. На По ніхто не звертав уваги.
Екран зблиснув, по його чорному тлі пробігла яскраво- червона стрічка, що означало початок процесу підключення до загальноі мережі. Це підключення було автоматичним- будь- які смарт- пристроі опинялися в зоні цього підключення. Рило під коміром заворушився, але не виліз, а навпаки, По відчув, як малий скрутився ще щільніше.
По чекав пару секунд, доки на екрані не з'явилася абстракція у вигляді ряду сходинок у вигляді довгого ланцюжка молекули ДНК. По придивився уважно: на кожному кубічному міліментрі зд моделі молекули було розташовано ніби ціле місто з будівлями та дорогами, між якими снували крихітні чоловічки. По деякий час приголомшено дивився на цей малюнок, а потім усвідомив, що забув дихати, забув просто вдихати і видихати повітря. Він видихнув. Краєм ока спостеріг, що поруч чекає робот- обслуговувач, повернув до нього голову. На яскрвому смарт- екрані робота спалахнула усмішка, потім механічний голос вимовив привітання.
- Привіт, - автоматично відповів По. Потім згадав, що можна просто
натиснути потрібну клавішу. Він замовив каву, легкий сніданок. Робот змінив малюнок на екрані на знак питання, відвернувся та зашурхотів коліщатками по підлозі. Через кілька хвилин робот привіз йому тацю, на якій парувало його замовлення. По узяв тарілку та філіжанку, тиснув кілька клавіш, робот усміхнувся механічнтм смайлом, розвернувся і знову укатив.
Тим часом натис на екран власного ноуту. Малюнок з молекулою щез, натомість темним тлом побіг рядок, що мінився різними кольорами. - Привіт, По...
Це був Патрік. По неодноразово спілкувався з ним. Цього не можна було уникнути в Місті. По знав, що міг би просто говорити, Патрік почув би його, але став друкувати на ноуті. - Привіт, Патріку... - Я чекав тебе... - Для чого? – спитав По. - Ти програмер, По. Хочу дещо обговорити з тобою. - І що це? - Ти повинен прийти до Центру. Там у мене всі розробки і креслення. - Покажи так. - Хочу, щоб прийшов. Надам тобі доступ до усіх серверів.
По замислився. Він прийшов у Місто, щоб купити дещо потрібне з техніки. А тепер прийдеться теліпатися в самарт- центр, вести перемовини з Патріком, хто- зна, що тому треба. Він був химерний та вигадливий, дарма, що штучний інтелект. По думав, що відповісти Патріку.
- У тебе повно програмерів. Куди кращих. – врешті знайшовся він. - Точно...- екраном зблиснула широка чеширська усмішка. Патрік був
явно чимось задоволений.- Але мені потрібен ти. Ти маєш ще деякі небхідні знання. Мої програмери техніки, але вони не знають більше нічого. У них немає потрібного досвіду спілкування з живим світом, з природою. – після певноі паузи, що була спричинена, очевидно, якимись роздумами Патріка, він додав- з Хащами.
По усміхнувся. Це була поавда. Патрік жив у середині велетенськоі машини, а переплетіннях кабелів та шурхотінні струму, він не знав природи.
- Чим можу стати в пригоді? - Прийди в центр. Я буду тебе чекати. - Я не знаю, я хотів дещо купити і повернутися на Межу. - Знаю, - з'явилося на екрані.- Але певен, що прийдеш.
Потім на екрані з'явилася золотава зд модель єгипетськоі піраміди. По здмвувався, він дещо чув про піраміди, проте ніколи іх не бачив. Хіба що нп картинках у тих старовинних кгигах, що іх часто гортала Астролябія.
- Піраміда? - По був подивований. - Гарно, правда? – Патрік явно був задоволений зі своєі витівки. По чекав, що буде далі. Піраміда переливплася різними кольорами, то збільшувалась, то зменшувплась, Патрік змінював ракурс, крутячи іі в різні боки. Коли в черговий раз піраміда розвернулась до нього своєю вершиною, По вдивися в малюнок уважніше. Грані ті сторони піраміди теж були у вигляді молекул різноманітноі форми. По усе ще не міг зрозуміти, що відбувається.
Екраном побігла строка:
- Давні єгиптяни не просто так побудували ці споруди. Піраміди- це
жінки. Фараонів клали ім усередину, сродіваючись на те, що колись вони народяться знову.
По починав розуміти
- Патріку, ти захопився пірамідами і молекулами ДНК не просто так? - Не просто так...- підтвердив той. - То що ти задумав?- видрукував По після паузи. - Я теж хочу народитися. - Як це, Патріку? Чим я можу тобі допомогти? – По відчував, як
усередині нього розливається холодна калюжа поганого передчуття. - Ти ж програмер. Я хочу, щоб ти вписав у мою програму оцифровану
формулу ДНК. Я створив особливий чіп. Його буде вживлено в ембріон. В особливий ембріон. Тоді я зможу народитися.
По відчував, як його власний світ став розпадатися, наче складався з пазлів. І тепер картинка просто розсипалася на очах.
- Патріку, чому ти вирішив, що твій план спрацює? Вписати в програму
формулу ДНК не легко. Я не дуже розуміюся на цьому. - Ти повинен справитись. - Патріку, я навіть братися не буду.
Екран потемнів. По чекав, що буде далі. А діла було те, що раптово його увагу відволікло дещо, що відбувалося за сусіднім столиком. Парочка й далі безтурботно перебуваючи у віртуальному просторі, не бачили, що поруч з дівчиною матеріалізувався Щезник. Він був одягнений у довгий зеленавий плащ, а його довгі сплутані косми спадали на спину. Його довгі маслакуваті руки, що були схожі на хиже кострубате гілля дерев повільно обпліталося навкруг плечей, рук та шиі дівчини, що нічого не відчувала й не підозрювала. По відчув запах Хащів та болотяноі гнилизни, зо зазвичай супроводжував усіх щезників. По хотів сполохати щезника, цвикнувши крізь зуби, той повільно повернув своє вишкірене зеленаве обличчя з запалими щоками. Очі щезника зблиснули жадібно і хижо. Він був голодний, з роззявленоі пащі щезника доносилося глибокий низький гортанний рик, а гострі ікла готові були устромитися в шию дівчини. По знав, що парочка нічого не бачить. Вона навіть не відчує. По схопив стілець та скочивши з- за столу з усієі сили громихнув ним побіля парочки. Щезника наче злизало, а дівчина, наче відчула щось, якийсь порух повітря біля руки чи вуха, вона відсмикнулася набік, але голови не повернула.
По засапано дихав, наче після бігу, але знав, що щезник сюди не повернеться.
Садиба
Віщі Сестрички чекали стоячи на порозі. Зелену Тару Ду побачив ще здалеку. Від неі розходилося урізнобіч яскраве золоте сяйво. Він знав, що вона світилася, але кожного разу дивувався, наче заскочений зненацька. Бойові мавки вже заспокоілися та пішли повільніше. Вони вже не підганяли хлопця, тільки зиркали на нього іронічно з- під брів та переглядалися між собою. Одна з них просичала йому прямо у вухо:
- Ось, сталкере, ми на місці. Нас навіть ніхто не зжер, - вона засміялася.
Ду перевів подих. Якщо мавки жартували, значить все обійшлося. Ду розглянувся навколо. Плай та й сама садиба вже потопала в сутінках. Хащі залишилися за спиною. Ду відчув спокій, що панував тут, і він відгукнувся десь глибоко всередині нього його власним внутрішнім спокоєм. Дихання Ду сповільнювалось. Хотілося пити й істи. Він знав, що залишалося ще кілька метрів. Зелена Тара світилася в темноті. А поруч, він знав, стояла Жива. Віщі Сестрички завжди були разом, ніколи не розлучалися. Були вони чи то богині, чи то мольфарки, чи то відьми, ніхто точно не знав, навіть сам Ду. Може, друіди знали, та у Віщих Сестричок з друідами не заладилось, тому вони постійно сперечались і через щось боролися. Ду це теж знав. Але те, що сестрички були віщими, ні в кого сумнівів не виникало. До них можна було прийти з будь- яким питанням, вони завжди знали відповідь: на те, що було, на те, що є, на що буде колись. Скільки ім було років, ніхто не знав точно. Виглядали вони завжди молодими та гарними. Ду частенько бував у Віщих Сестричок. Але ніколи- вночі. Загін підійшов до двостулкових різьблених дверей, що зараз були розчахнуті навстіж. Звідти падав щедрий золотий сніп густого світла, схожого на мед, та й пахнучого чимось солодким, від чого в Ду відразу запаморочилось в голові. Жива, яка була темніша з лиця, мала непроникний чорний погляд, вуста стулені, наче боялась випустити з них якесь слово, чорні коси були вкладені на голові, наче то був клубок змій. Іноді вони ворушилися та котрась підіймалася над головою, ніби наміряючись устромити отруйне жало прямо у серце людині. Хоча, Ду знав, що немає добрішого створіння, ніж Жива. Але на вигляд була сувора. Зелена ж Тара була навпаки уся осяйна й просвітлена, наче зіткана з самого золотого проміння. Волосся в неі просто спадало золотими каскадами, від нього пахло зіллям та листям. Ду разом з бойовими мавками опинилися у просторій освітленій та натопленій вітальні. Жива махнула рукою до великого на пів кімнати столу, на якому вже красувалися різноманітні тарілочки та глечики, філіжанки та сулійки. Мавки відмовидися, сказавши, що людського не ідять. Відпросилися відразу на двір, бо мали чатувати садиби . Ду опинився з Віщими Сестричками. Зелена Тара сіла за стіл навпроти гостя, а Жива стала біля простороі печі, від якоі пашіло жаром. - Добре, що почув нас, сталкере, та прийшов. Ми знаємо, що тобі прийшлося подолати складний шлях. Ду відчував, що розмова йтиме про щось важливе. Він кивнув головою. - Почув як кликали мене. Ваші голоси в голові завжди найголосніші,- Ду усміхнувся.- І найприємніші. - Знаємо, - кивнула у відповідь Зелена Тара.
Ду прийшлося прикликати на допомогу усе своє самовладання, щоб не виказати здивування й захоплення, коли вгледів, як на столі заворушились сулійки та філіжанки, присуваючись до нього чи відсуваючись. Одна з карафок, нахилившись над філіжанкою, плеснула туди чогось запашного та солодкого, а потім та, ніби ненароком, прийшлася ненароком біля руки Ду. Він узяв філіжанку, трохи надпив, відчуваючи, що то не простий напій, як не було нічого простого у Віщих Сестричок. Посуд, ніби витанцьовуючи химерні хороводи, мінявся на столі місцями, ходив колами, щоб Ду зручніше було спробувати кожноі страви. Ду відчув, наче сили йому прибувають, бо страви теж були не прості. Незвичайна сила завирувала в його жилах, так, що він готовий був хоч зараз подолати небезпечний зворотній путь нічними Хащами, не відчуваючи страху перед проявленими чи непроявленими хижаками. Жива усміхалася, а Зелена Тара обернувшись до сестри, кивнула головою.
- Я ж сказала, що хлопець він тямущий. Це той, хто нам потрібний. - А що за справи такі? Знову якісь негаразди з друідами? - Ні,- Зелена Тара трохи поморщилась, згадавши про друідів. - А Некромант не турбує? - Щось про нього давненько й не чувати, - додала Жива.
- Це й добре, - зауважив Ду, - бо мороки з ним вийшло тоді багато.
Зелена Тара кивнула.
- Ні, сталкере, тут у нас справи інші.
Жива услід сестрі закивала головою, витираючи руки мережаним рушником.
- То що ж таке? - Хіба ти нічого не відчуваєш, сталкере. Воно вже у повітрі, як павутиння,
літає...Передчуття ....хіба не маєш? - Е...ну..у нас у людей з цим не дуже. З передчуттями, тобто. Ми не такі
вже й чутливі.
Жива кивнула знову. Перед Зеленою Тарою, наче плаваючи прямо у повітрі, з'явився прозора кришталева куля, що наче мінилася усередині різними барвами. Ду знав, що це.. Він уважно вдивлявся у глибину кулі. Там простилалися безкінечні зелені поля, скільки сягало око, якими гасали вільні табуни коней, а над ними ширяли великі хижі птахи, видивляючись у траві свою поживу. Ду усе ще не розумів. Але через кілька хвилин він побачив те, про що говорила Зелена Тара. Там, вище над птахами та зеленими полями, розпростерши величезні чорні крила, літало щось чорне, від погляду на що у Ду кров стила в жилах. Він відчув, як сипонуло по шкірі морозом. Дивився, зачудовано та невідривно на тих прояв, розуміючи, що ніколи не бачив в Хащах цих дивних створінь.
- Непроявлені...- просто відповіла Зелена Тара. При цьому на іі обличчя
лягла темна тінь, наче від сумних турбот. - Я вже сьогодні про них чув. Непроявлені...Мавки про них казали.
Жива сумовито подивилася на сталкера. Усередині кришталевої кулі поля змінилися сірими гострими шпичаками Міста. Над ним також ширяли велетенські чорні фігури Непроявлених. До вух Ду донеслися пронизливі різкі звуки, від яких холонула кров. Ду поморщився і перевів погляд на Зелену Тару. Йому здалося, що від тих звуків шкіра йому на голові тріскається від напруги, а мозок та внутрішні органи скручуються у сувоі.
- Звідки воно взялося? - Ніхто не знає, - сумовито відповіла Жива. - Навіть ми,- додала Зелена Тара.
Віщі Сестрички просто вдивлялися у глибінь очей Ду. Він відчував, наче усе у ньому заспокоюється, наче влягаються хвилі після шторму на морі, наче заспокоюються листя на деревах після грози.
- Нас турбує те, що ми не можемо іх бачити. А вони усе бачать
прекрасно, вловлюють людей і наших з Хащів, висмоктують душу та будь- які види живоі енергіі. Звичайно, в кого воно є... - Звичайно, - кивнув Ду. – Іх не можна побачити? - Ні,- відповіла іх Жива.- Куля бачить, бо це надпотужна річ, вловлює найтонші енергетичні коливання. Люди і навіть ніхто з наших іх не відчувають. Ми не знаємо, що робити. - А я чим можу стати в пригоді?
Ду повільно переводив погляд з Живи на Зелену Тару. Віщі Сестрички переглянулися, а потім Зелена Тара перевівши погляд на кришталеву кулю, що наче стала випромінювати ще більше світла. Там, у самій іі глибині народжувався дивний образ дівчини з білим волоссям та пухнастими білими віями. Іі сині очі, здавалося, вдивлялися прямо в саму його душу, іі погляд був твердий і холодний, як вигострена криця, і не було у ньому ні любові, ні ненависті, але й пощади не було. - Знайди іі, сталкере. Вона десь у Місті. Це мисливиця- Лакі. - Мисливиця? – Ду був щиро подивований, - ви хочете бачити мисливицю? Цю Лакі? Я думав, що ви навряд чи захочете на власні очі зустрітися з мисливицею, адже такі як вона полюють на мешканців Хащів. - Знайди Лакі, - твердо сказала Зелена Тара. – Вона найсильніша мисливиця у Місті. Хочемо поговорити з нею. - Де мені іі шукати? - спитав Ду. - Іди в Місто, Ду. Знайди іі та приведи до нас. А зараз лягай спати, хлопче. Мавки чатуватимуть. А нам треба поміркувати.
Він прокинувся опівночі, розбуджений якимось химерним ніжним співом. Розплющив очі і відразу закрив іх, бо по радуйжці вдарило яскраве золоте проміння. Він знову заплющив очі і подумав, що, може, йому це все сниться, але дивний ніжний спів не припинявся. Він знову розплющив очі й повернув голову. Посеред вітальні, очевидно, відбувався якийсь магічний ритуал. Жива сиділа прямо на підлозі на посередині химерного мережаного килимка у позі лотоса, заплющивши очі та склавши руки у давні мудри. Він бачив колись такі фігури на картинках у тих книгах, що іх часто читає Астролябія. За
спиною у Живи стояла над нею Зелена Тара, від іі обличчя й розходилося кімнатою це дивне золоте сяйво. У неі теж були заплющені очі. Навколо Віщих Сестричок, наче у якомусь прадавньому хороводі, колом ходили простоволосі дівчата у довгих мережаних сорочках, співаючи якоїсь прадавньої пісні- замовляння та хитаючись у такт власному співу. Деякі звуки вони викрикували голосно, піднімаючись навшпиньки. Потім застигали у таких позах, а через мить вже зривалися вниз, припадаючи до землі. Фігури дівчат були прозорі, наче були вони поторочами або проявами, крізь них вільно просіювалось золоте поміння, яким була сповнена кімната. Ду не здивувався, побачивши цю картину. Віщі Сестрички були відомими вигадницями та химерницями. Ду певний час спостерігав ритуал, не розуміючи його суті, але здогадувався, що заплющивши очі, Віщі Сестрички бачать більше, ніж деякі з розплющеними. Ритмічна пісня заколисала хлопця, втома давалася взнаки, очі його, наче налившись свинцем, опустилися, а через мить він спав знову глибоким цілющим сном.
Наступного разу Ду розбудили запаморочливі пахощі свіжих млинців та інших наїдків. Ду відкрив очі і побачив, що наступив світлий яскравий ранок. Він повернув голову та побачив Віщих Сестричок. Жива поралася біля печі, а Зелена Тара просто сиділа на покуті. Вдень вони були схожі на звичайних молодиць, і ніщо не нагадувало в них ні чарівниць, ні мольфарок, ні богинь. Денний побут стирав ознаки магіі та чарів. Ду зітхнув з полегшенням, йому було простіше спілкуватися з ними такими звичайними та людяними, з іх запахами борошна та зілля. Він пішов до діжки з зимною водою, плеснув собі в обличчя кілька пригорщів, остаточно прокинувся та підійшов до стола. Там на нього вже чекала кринка свіжого молока та ціла гора смаколиків, що якимось дивом встигли наготувати Віщі Сестрички. Він взяв млинець та зі смаком став його жувати, запиваючи молоком. І знову у нього з'явилося відчуття, що то не проста іжа, а сповнена магіі, від якоі прибуває сила та кров починає швидше бігти в жилах. Він пробурмотів з набитим ротом:
- Я вночі був прокинувся, бачив якийсь дивний танець. .. - То давній ритуал для того, щоб привабити силу та набути іі. Давній жіночий ритуал. Такий давній, як світ, - проказала Зелена Тара. Жива кивнула головою, підтверджуючи слова сестри. - Так ми можемо бачити багато і далеко. Далі, ніж звичайна людина.
Ду теж кивнув головою у відповідь, бо і так це знав.
- А чоловікам можна брати участь у таких ритуалах? - Є й чоловічі ритуали. Переважно бойвові, пов' язані з битвами. То тобі
до Магури треба та іі уславлених воїнів. Ду знову кивнув головою, він чув про Магуру, але ніколи не бачив. - Але спочатку знайди Лакі, - сказала Жива, - приведи іі у Хащі. - І ще дещо, - продовжила Зелена Тара. – Ми бачили ту дівчину Астролябію, що живе на Межі. Ій загрожує небезпека. А в ній сильна магія. Іі треба оберегти. Не віддавайте іі. - Кому? – Ду з подивом вдивлявся в обличчя Віщих Сестричок. - Не знаємо,- похитала головою Зелена Тара, - не бачимо його. Але відчуваємо через інших. Він чи то непроявлений, чи то не пов'язаний з живим світом: ні з землею, ні з водою, ні з повітрям, ні з вогнем.
Ду знизав плечима:
- Може, то Некромант? - Може й він, - тихо проказала Жива, - але ми не бачимо та по усьому. - Лакі приведи до нас, - додала Зелена Тара. І якнайскоріше. А тепер іди,
сталкере. І придивись там за чугайстером. Він хоче в Місто податись. В лісі він сильний, а у Місті сили його й половини не стане. Щоб у яку халепу не втрапив.
Ду промовчав. Не хотів говорити, що чугайстера йому не дуже хотілося б вести у Місто, проте знав, що Віщі Сестрички й так здогадалися. І вибору в нього особливого не було.
Двері відчинилися, у отворі з'явилося обличчя однієі з бойвих мавок.
- Треба йти, сталкере, - проказала вона сердито, брязнувши за дверима
якоюсь зброєю. - Йди, Ду. Ми охоронятимемо тебе, доки йтимеш крізь Хащі. І трохи- до
Межі, а далі не зможемо, бо сили не вистачить. Віщі Сестрички вдвох встали на порозі, проводжаючи загін. Жива підняла руку, махала на прощання, а Зелена Тара стояла просто, уважно вдивляючись ім услід. Загін вирушив в зворотній шлях. Зранку яскраво сяяло золоте сонце, заливаючи своім промінням плай та нерівний гірський хребет, що відкривався звідси, наче на долонях. Над ними куполом розкинулося безмежне блакитне небо, у якому ледь видно майоріли чорні крапки-
хижі птахи, що видивляли свою здобич. Вони пішли, але швидко. Видно було, що тепер вранці мавки не спішили, йшли повагом, переглядаючись, іноді посміюючись, очевидно, що вони спілкувалися, хоча Ду й не чув іх розмови. А коли через декілька хвилин вони дійшли до водоспаду, занурившись у його ревіння та шумовиння, побачили, що стежка підсохла, спускатися нею не було складно, як вчора ввечері. Ду майже збіг ті кілька десятків метрів майже вертикальноі стежини за мавками. А потім, опинившись у Хащах, Ду на повні груди вдихнув чисте вологе повітря, яке тепер зранку було напоєне незвичайними пахощами зілля та квітів. З- під ніг розбігалися миші та іжачки, шурхотячи торішнім листям, а над головою, майже зачіпаючи його голову крилами, спурхували яскраві птахи, скрекочучи та витьохкуючи своі пісеньки. Мавки відмахувались від них руками, а Ду посміювався собі з них. Так вони пройшли смугу Хащів і вийшли до Межі. Мавки зупинилися і просто дивилися на Ду. Трохи насуплені, вони скупчилися на стежці: - Ми далі не підемо, - просто сказала одна з них. - Знаю. Дякую за допомогу. Без вас я б вчора не добрався до Віщих
Сестричок. У вас тут багато що змінилося. - Да, сталкере, усе змінюється на очах. Треба тільки уважно спостерігати: прислухатися, придивлятися. І тоді все починаєш чути і розуміти. Мавки дивилися на Ду, але сторожко принюхувалися кошачими носиками до відкритого простору, який проглядав крізь стовбури дерев та переплетене галузяччя. Очевидно, що було ім одночасно лячно й цікаво: що там за Хащами, де та невідома Межа і Місто, у якому вони ніколи не бували. Мавки були суто лісовими створіннями, жили у стовбурах дерев, зливаючись із ним, вплітаючись ночами у іх гілляччя та ліани, а іх очі тоді у місячному сяйві світилися, наче дикі нічні квіти. Вони ніколи не виходили з Хащів. І тепер, коли Ду зробив вже кілька кроків, опинившись на відкритому освітленому просторі, стоячи серед чистого поля, він обернувся і дивився, як розчиняються у Хащах обличчя й фігури бойових мавок. - А вони не сентиментальні, хоч би попрощалися...
Він пішов спочатку прямо цим чорним полем, а потім втрапив на свою дорогу.
Чугайстер сидів прямо на стерні, підібгавши ноги по- турецьки, та палив довгу люльку. У його довгій бороді заплутались лісові метелики, і Ду, побачивщи фігуру чугайстра, враз згадав прохання Віщих Сестричок.
- Чекаю тебе,- просто сказав той. - Всю ніч чекав? - Авжеж, - чугайстер цідив слова кірь зуби повільно, наче пробував кожний склад на смак, і якщо йому щось не подобалось, він морщив носа і фиркав в бороду. Ду усміхнувся з цього. - То ходімо, нам треба до Межі дістатись. Дорогою підемо.
Вона так і лежала перед ними запилюжена та безгомінна. Чугайстер встав та, отряхнувши свій довгий плащ, підняв довгий кострубатий костур.
- То ходімо, сталкере. - А навіщо тобі в Місто? - Подивлюсь...Та й справи там у мене. - Які? Мені не потрібні неприємності. Мені треба відшукати людину, а у
тім багатолюднім місті це й так буде не просто. А Віщі Сестрички просили за тобою придивитись. То що ти там хочеш? - Мені потрібно піднятися на найвищу вежу в місті. Там же є така? - Скільки завгодно. Там одна вище другоі. А навіщо тобі? - Роздивитися... - А гори що вже не підходять? - Непроявлені не тільки над горами літають. Над Містом іх теж багацько
збирається. Цілі зграі. Кажу ж: роздивитись хочу. - А ти іх бачиш? - Іноді бачу, але тільки на межі між світлом та тьмою. У якийсь момент,
на закаті чи на світанку. - Ясно, - простягнув Ду, - непросто буде. Башти належать корпораціям чи компаніям. Там скрізь охорона. - Ну то ти сталкер, чи як? Я це все знаю, якби міг пройти сам, то не питав би. Я можу ставати невидимим, наразі. Але все одно треба знати, куди йти, кого обійти, а кого можна обдурити. - Хм.. Не подобається мені це. І ідея твоя не дуже подобається. - Ну подобається- не подобається, а Віщі Сестрички сказали мені зробити так. Я можу бачити непроявлених, так у мене зір пристосований, але тільки з узвищща у малу хвильку між заходом і тьмою. Можу бачити іх силуети. Віщі Сестрички хотять знати, скільки зібралося іх над Містом, що та чого вони там купчаться. Тому мені й потрібно на найвищу вежу. Щоб вище цієі не було.
Межа
Вони йшли дорогою. Ду вже трохи притомився, хоча йти належало ще кілька годин. Чугайстер же чимчикував, наче й не відчуваючи ні утоми, ні голоду, ні небезпеки. Переставляючи своі довгі ноги та опираючись на костур, він йшов рівно, виструнчивши спину, навіть не засапавшись. І коли віддалеки забовванів кострубатий чорний силует будинку, що наче самотня скеля серед океану, височів серед поля під безмежним блакитним небом. Дорога наче теж під ногами звеселилась, завирувала з- під ніг сірими стрічками, а над стернею, різко розрізаючи щільне, напоєне пахощами зілля та землі, повітря, пурхали стрижі.
- Он вже будинок. - Якийсь він невеселий, - пробурмотів чугайстер. - Тільки всередині нічого такого не говори. Він живий, усе чує. - Не подобаються мені будинки, - продовжував бурчати чугайстер. Не люблю я будинки, і в будинках бути не люблю. - Як тоді в Місто зібрався? Там одні будинки. - Знаю, - буркнув чугайстер. Чим ближче вони підходили до будинку на Межі, тим темніша хмара накривала обличчя чугайстра. Ду розумів почуття чугайстра, він і сам не дуже полюбляв будинки, вузькі вулиці, хмарочоси Міста, не любив міську метушню з іі постійним глухим гулом автівок та хайвеів, гудінням та вібрацією комунікаційних рур. Ду рідко ходив у Місто, йому більше до вподоби були відкритий простір полів на Межі або сирий дух Хащів, подобалося переплетіння сонячних променів та зеленого галуззя. Йому навіть подобалася атмосфера цього будинку, що вже нависав над ними своіми темними стінами. В одному з вікон вони не те, щоб побачили, бо обличчя цієі людини зливалося з сутінками, але відчули силует Астролябіі. Вона стояла біля вікна та вдивлялася в іх фігури. Вони підійшли до дверей, Ду тільки встигнув доторкнутись до клямки, як двері, здавалося, самі розчахнулись перед ним. Перед тим, як увійти, Ду відійшов, пропускаючи вперед чугайстра. Той довго шпортався на порозі, сторожко придивлявся до коридору та арки, за якою видно було безлад вітальні. А потім на фоні цього безладу з'явилася темнава постать Астролябіі. У сутінках зблиснули її очі і білосніжна усмішка. - Агов, хлопче, я переживала за тебе. В нас гості? – Астролябія намагалася зрозуміти, що то за один прийшов до них на Межу. Чугайстер на якусь мить завмер, вдивляючись в її риси, навіть принюхуючись до її силуету, а потім усе ж таки увійшов до будинку. Він залишив костур біля порогу, Ду пройшов сразу у вітальню, недбало кинув рюкзак у куток, впав на канапу, припрохуючи поглядом чугайстра. Той пройшов повільно, уважно та прискіпливо обдивляючись навкруги, роздивляючись посуд на столі, потерши пальцями скатерку, потім він копнув меблі, доторкнувся долонею до фотеля, до шафи з книжками, до самих книжок. Розгорнув одну з них та зачудовано втупився на картинку, що виявилася на цій сторінці. - Що це? – обернувся він до Ду. - Книга. Це книга. Тут іх багато, якщо захочеш, подивишся потім. В книгах колись змальовували усе життя, усе, що відбувалося у ньому, іноді зустрічаються дуже гарні історіі, деякі навіть смішні. Я почитаю тобі. Чугайстер погортав книгу, подивився ще кілька сторінок із картинками, принюхався до неі. - Книга – це добре.
Астролябія дзвінко розсміялася.
- Хто ти такий? – врешті зважилась вона спитати. - Я- чугайстер. - Лісова людина? Прийшов до нас на Межу. То що тобі тут могло
знадобитися? - Мені в Місто треба.
Астролябія похитала головою, ніби у такт власним внутрішнім сумнівам. Потім ще раз уважно роздивилася чугайстра, його довгий плащ та довгі сплутані косми.
- То дивно це,- проговорила.
Вона вийшла з кімнати, а коли повернулася, то несла тацю з чимось, від чого йшов запаморочливо смачний аромат. Ду принюхався, а потім, помітно звеселившись, жваво скочив з канапи.
- То в нас буде знаменита вечеря, раз Атролябія сама іі зготувала. - А кому ще? – спитала вона, пораючись біля столу, - ти пішов, По відразу
теж подався у Місто. Потороча приходила. - Що робили? - Говорили, трохи музики послухали. Але то ще вчора було. А тепер з ранку вас виглядала. Тебе та По. Ось ти перший і повернувся. Зараз кавник принесу. - О, каву я люблю...- пробурмотів собі під ніс чугайстер, - А з поторочами
ти не зв'язуйся, химерні вони, і теревені в них химерні, можуть заманити в ліс на глухі стежки чи в болото. Цур ім...пек...
Чугайстер сплюнув через плече, всідаючись за стіл.
- Чому світла немає? – врешті сптитав Ду, - скоро споночіє, як без світла
сидіти? - Щось з генератором, я не дивилась, бо я на цьому не розуміюся. - То свічей хоч запали, а я завтра вранці піду подивлюся. Ду вже поглинав наїдки за обидві щоки , чугайстер їв повільно й поважно, розглядаючи і принюхуючись до кожного шматочка, а іноді навіть просив пояснити, що це та з чого приготовано. Астролябія терпляче пояснювала, лукаво усмвхаючись, і в темряві іі усмішка зблискувала, як місячний промінчик. Потім вона вийшла з кімнати, і чути було, як вона піднімалася сходами кудись на вищий поверх, потім вони чули, як дім зашарудів і скрипів під іі кроками десь там на горі. А коли через кілька хвилин прийшла, тримала в руках три товсті виті жовтаві свічки. Одну з них тут же прилаштувала, а Ду, витягнувши з якогось зі своіх бездонних кишень старовинну запальничку, іі запалив. Сутінки трохи розсіялися, а коли вогник став яскравіший на силі, Астролябія вже зібрала посуд зі столу та понесла його до кухні. - В іі очах зорі світяться, - пробурмотів чугайстер, - це сузір'я Оріона. Я на небі бачив. Тільки на небі воно високо, а в іі очах тут зовсім поруч. І дзвенить, як дзвіночки. - Через це вона й тут на Межі, - відповів Ду. Він вже повечеряв, а тепер наливав кави з кавника до порцеляновоі філіжанки.
Астролябія повернулася, а чугайстер уважно вдивляючись в обличчя дівчини, спитав в неі:
- А що ти тут робиш?
- Читаю, слухаю старі платівки, розмовляю з будинком. Він теж- зі мною. - Віщі Сестрички сказали, що в тобі є магія і багато сили. - Сили? – Астролябія здивовано обернулася на чугайстра, - не сила це, а
хворощ. - Хворощ? Хто тобі сказав таке? - Патрік, - відповіла дівчина, - там у Місті. - Хто то- Патрік? – чугайстер відпивав ковток за ковтком свою каву,
морщив носа та роздивлявся кожний смаколик перед тим, як покласти його до рота. - Це знаменито, - зауважив Ду, - Патрік – головний у Місті. - Що за один? - Штучний інтелект. Вреднючий зарозумілий химерний тип. Собі на умі. - А ти тут до чого?- повернувся чугайстер до дівчини. - А він мене не злюбив, коли я ще в Місті жила. Тому й зробив так, що
містяни стали мене ненавидіти та переслідувати, а потім я змушена була прийти на Межу. - А як він таке зробив? - Через загальну мережу. Містяни ж усі підключені до неі. Я не була підключена, та ще деякі, але таких мало. А він через загальну мережу робить з ними, що хоче, може будь- яку химерну ідею чи думку навіяти. І всі йому вірять.
Чугайстер пожував губами, задумливо почесав бороду, потім дістав свою люльку і заходився іі розпалювати.
- То що ти збираєшся робити? Так і будеш тут на Межі потерпати? - Не знаю, - відповіла Астролябія, - поки мене все влаштовує. Мені тут
подобається. Я полюбила самотність, можу читати безліч книг, а ще в мене є По і Ду. Іноді потороча приходить.
Чугайстер палив люльку,випускаючи кільця якогось пахучого диму, Ду вже лаштувався спати, коли раптово вони почули тихий стук у двері. За вікнами вже споночіло і нікого вони не чекали, хоча Астролябія іноді виглядала з вікон, але більше зі звички, ніж дійсно хотіла щось розгледіти. Проте вона перша й почула цей стук. Підбігла до дверей та відразу й відчинила іх навстіж. На порозі стояв По. Усмішка осяяла іі обличчя, а По вже протупав до вітальні.
- Привіт, аміго, - роздався його втомлений з дороги голос. Він жбурнув
кудись під стіну свій наплічник і сліпучо усміхнувся Астролябіі, яка саме увійшла за ним у вітальню. - То як наші справи, аміго, - в тон відгукнувся Ду, іронічно усміхаючись. - Кепсько, аміго. - Ти, може, істи хочеш, - спитала дівчина. - Я сам потім візьму, дякую. А це що за гість в нас? - Я – чугайстер, - поважно привітався той. - Лісова людина? Що робиш тут в нас? - Мені в Місто треба. Він мене поведе, - чугайстер кивнув на Ду. - По вже давно присів до столу, поруч сіла Астролябія. А між ними на
столі танула жовтава свіча, розливаючи кімнатою тепле світло. - Спочатку ти, друзяко. Що треба було Віщим Сестричкам? - Справи такі, - почав Ду, - в небі над нашими головами збираються у
зграі якісь непроявлені істоти. Ми не можемо іх бачити, а вони нас можуть. Нападають на усе живе і висмоктують психічну енергію. Чи живляться нею, чи збирають для чогось. Віщі Сестрички стурбовані, просили знайти в Місті мисливицю- Лакі, привести до них. По тільки плечима знизав. - В мене теж усе погано, - тихо сказав він, - Патрік вимагає привести до нього Астролябію. Йому потрібен особливий ембріон, щоб вживити йому спеціальний чіп, хоче народитись. А ще вимагає, щоб я йому вписав у програму молекулу ДНК. - Зовсім з глузду з'іхав, - тихо проказала Астролябія. – Що будемо робити?
Над столом нависла дивна мовчанка.
- То я вам таке скажу, хлопці, - почав чугайстер, - Астролябія, звичайно, хай лишається тут. До Патріка іі вести не можна. А от за Лакі у Місто сходити прийдеться. Та й на вежу мені треба. - А це ще навіщо? – скинувся По. - Та усе та ж тема. Він може побачити непроявлених, але тільки на кілька
хвилин, на межі між світлом і тьмою. - Що за містична маячня? - Не маячня, хлопче, а так і є. Можу іх побачити тільки після того, як
сонце сіло за обрій, перед тим, як стемніє.
Чугайстер пускав ротом кільця диму, а По та Ду пили каву. У цей момент звідкись з- під коміра светра на світ Божий вилізло каженя. Рило втупився в усіх своіми чорними намистинками очей, та прудко поповз з плеча на руку, чіпляючись кігтиками за нитки. Астролябія помітно напружилась, але сиділа тихенько, як миша, і тільки Оріон і іі очах дзвенів та спалахував, а всередині, десь внизу живота відчувалося тяжіння срібного яйця, що наче переверталось, і тоді ій боліло і нудило. Так і тепер.
- А тобі щось болить усередині, - сказав чугайстер. Він обережно узяв каженя з руки По, коли той підніс філіжанку з кавою до рота, щоб зробити ковток. Рило, наче усміхнувся, повів писочком. На руці чугайстра він не злякавшись, учепився знову кігтиками і завмер. Чугайстер в собі з ніжністю усміхнувся до нього, підніс руку до рота та зашепотів тому щось прямо у величезне прозоре з прожилками вушко . Рило послухав тієі казочки, але наступноі миті зірвався з руки чугайстра, його крильця пролопотіли над головами присутніх, зробивши почесне коло, каженя пурхнуло кудись на горішні поверхи сходами. - На дах полетів , - сказав По, - це вже до ранку. Мабуть, на полювання
вирушить. Чугайстер кивнув головою: - Прекрасне створіння. - То все хворощ, як Патрік сказав, - тихо відповіла Астролябія. Вона з
полегшенням провела поглядом каженя, бо у його присутності завжди помітно нервувала. - Ні, не хворощ...
Чугайстер заперечливо хитав головою, - бреше Патрік. Або не розуміє нічого. Магіі не розуміє. Сили. Тобі до Віщих Сестричок потрібно, вони навчать, що з цим робити.
- Підемо потім, - докинув свого Ду, - спочатку в Місто підемо за цією
Лакі. А потім повернемося, заберемо Астролябію – та до Віщих Сестричок. - Це хороший план, хлопці. То ходімо.
Чугайстер встав з-за столу, вклонився господині, подякував за хліб- сіль та злагодився до дверей.
- Ей, шановний, зажди...Не поспішай так, бо встигнеш,- зашпортався По, -
сьогодні ніхто нікуди вже не піде. Нам треба відпочити.
Чугайстер здивовано втупився на хлопців.
- Що? - Ну..відпочинок..сон...
Ду розсміявся:
- Ти, лісова людино, повинен зрозуміти, що нам, звичайним смертним,
іноді потрібно відновлювати сили, втрачену енергію. Істи й спати. - А..істи я люблю,- кивнув чугайстер, - а от щодо сну, то я можу вирушити
хоч зараз. - Ти можеш, а ми не можемо.
Чугайстер зніяковіло топтався на порозі вітальні.
- То що мені робити усю ніч? Істи?
Чугайстер з надією подивився на Астролябі.
Та теж дзвінко розсміялася.
- Ти можеш книги читати, - докинув Ду, - цікавенна річ, повинен сказати. - Ага..Ну то добре. Книги мені сподобались. А що означає: читати,
перепрошую? Може, хтось пояснить? - Я покажу, - усміхнулася Астролябія, - це просто. Дивися, спочатку треба зрозуміти, що таке абетка.
Хлопці розійшлися спати: Ду ліг і відразу поринув у сон, а По ще посидів, втупившись в екран ноутбуку, але через кілька хвилин все одно змушений був лягти, бо відчував страшенну втому. Астролябія показала чугайстрові абетку та у кількох словах пояснила, як треба читати букви, як складати іх у склади, а потім у слова. Пояснила, як зрозуміти значення незнайомих слів, проте порадила шукати книжки з картинками. Потім дівчина, колихнувши спіральними кучерями та дзенькнувши Оріоном, пішла кудись на горішні поверхи, і чугайстер, гортаючи цупкі сторінки книжок, довго чув іі стишені кроки та скрип будинку.
Коли ж уранці, коли тільки перші промені визолотили увесь той завіконний простір: поля, небо й безгомінну дорогу, Ду прийшовши у вітальню, застав чугайстра за височенькою стопою книжок. На його бороді вниз головою висів Рило, і, здавалося, що спав. придивившись до скоцюрбленоі у фотелі бородатоі фігури, хлопець побачив, що той не просто гортав сторінки; очі
чугайстра швидко пробігали чорними рядочками, потім він перегортав сторінку та знову заглиблювався у зміст цих чорних значків.
- Агов, чугайстре, ти читаєш? - А що тут читати? Все просто. Астролябія показала. Я прочитав вже медичну та анатомічну енциклопедію, підручник з біологіі та хіміі, а ще книжку з віршами.
Ду розреготався так голосно, що з горішнього поверху спустилася Астролябія, а зі своєі кімнати показався По. В цей же момент стріпонувся Рило, зірвався з бороди чугайстра та учепився за светр По, а потім прудко сховався під комір.
- Книги- це добре, - повторив чугайстер. - Ого, аміго, ти скоро станеш, як Патрік, - закинув По. - Ні, не стану.
Астролябія не показала своє здивування, проте була вражено приємно, бо звикла і в Місті , і тут до певних жартів з приводу іі любові до книг. Містяни книг не читали, у них не було на це часу, а По та Ду читали тільки те, що потрібно було для роботи. А чугайстер прочитав поезіі іі улюбленого поета. Вона взяла до рук книгу, повертіла іі та лукаво подивилася на чугайстра.
- То як тобі? - Наука- це добре. Все ясно. А вірші не схожі на науку. - А на що схожі? - Схожі...- чугайстер задумливо чесав бороду, - схожі на магію.
Він теж лукаво усміхнувся, дивлячись в глибину погляду Астролябіі.
- Не все зрозуміло, але дуже красиво і сумно, - додав, - а я більше люблю
веселитися й сміятися. Веселі забавлянки люблю, жарти усілякі. Мавок люблю полохати. І істи теж. Астролябія знову пішла й повернулася з тацею, на якій принесла для усіх сніданок.
Місто
Лакі стояла на порозі. Перед нею в перспективу уходила довга засклена галерея. - Кляті потерчата! – видихнула Лакі.
Вони були скрізь. Стіни, підвіконня, дроти та рури, що наче дикі ліани звисали зі стелі, були всіяні дрібними чорними фігурками. Вони були прудкі і сильні. Зі сплутаними чорними космами, що звисало на іх обличчя, у брудних сорочках, з чіпкими довгими чорними кігтями на руках і ногах, що, здавалося, вивертаються з суглобів, потерчата швидко перебігали через галерею, або переповзали по стінах, навіть, наче мавпочки, висіли на дротах та рурах. Іх було дуже багато, вони купчилися під ногами, намагаючись схопити іі знизу за одяг чи за ноги, вони оточили іі зусібіч, якесь, найнахабніше вчепило пасмо іі волосся та тягнуло кудись, а інші вже штовхали, збиваючи з ніг та боляче щипаючи, де змогли дістати. Лакі як могла відбивалася від цих створінь. Були вони, хоч і діти, проте, дуже агресивні та злобні. - А як же перемир'я? – бурмотіла собі під ніс мисливиця. Вона не могла застосувати до них серйозноі зброі, вона не могла ім нічого зробити, а вони, здавалося, шаленіли й нахабніли усе більше. Вони верещали ій прямо у вуха, викрикували в обличчя брудну лайку і вергали усім, що потрапляло ім під руки, вириваючи зі стін шматки рур, трощили усе, що було в цій галереі вцілілого. Навколо стояв гвалт і таке громихання, що Лакі своіх думок не чула, так і стояла, вдивляючись у безлад та руйнування, що влаштуавали потерчата. А ті стрибали, як навіжені, навколо. Крізь звуки цієі трощі вчула в голові настирливе джужчання. Патрік. Да, це він проривався у іі свідомість, намагаючись докричатися з віртуального свого світу до реального. - Дуже вчасно, Патріку, дуже вчасно, - Лакі змушена було включити
загальну мережу. Відразу ж почула а голові його напружений механічний голос. - Що це за чортівня? - Це потерчата, Патріку. - Потерча...Що це таке? - Це діти, Патріку, - у цей момент Лакі намагалася віддерти від своєі горлянки двоє чіпких брудних рученят, що вже своіми кігтями шкрябали іі шкіру. - Що вони виробляють?- знову почула голос. - Ти ж бачиш, Патріку, в тебе ж камери, вони тут усе трощать. - Вони трощать моє Місто?- голос був напружений. - Так, Патріку, вони трощать, але не перебільшуй. Поки що тільки цю кляту галерею.
- Але це моя галерея. Я іі збудував, - Патрік скаженів, - зроби щось. - Як бачиш, роблю, що можу, - в цей момент Лакі відчула, як у іі шию ззаду встромились чиісь гострі зуби. Не розрахуваши своіх сил, розвернулась надто різко, потерча, високо підлетіло вгору та, завищавши, шмякнулося під стіну. У той же момент на неі накинулася ціла зграя ще більш озлоблених малюків. - Тоді вбий іх, - очевидно, що Патрік був рогніваний. - Ти, Патріку, з глузду з'іхав чи що? Розслабся, це просто дітлахи. - Дітлахи? Ти жартуєш зі мною? Ці дітлахи розтрощили мою галерею!
Вбий іх, я сказав. - Не можу, - твердо відказала Лакі. Вона намагалася вирвати у потерчат своі руки, вчепившись у які, ті з визгом розтягали іі врізнобіч, - у нас з Хащами перемир'я. До того ж це просто діти. Я не буду іх вбивати.
Наче чорні каракурти, купчилися та кублилися потерчата над її головою, на її обличчя летіла піна з іх роззявлених ротів та падали шматки штукатурки, керамічноі плитки та, наче сніг, спадала побілка. - Звідки вони узялися?- знову роздався вже трохи заспокоєний голос
Патріка. - Кажу, з Хащів, - Лакі вирвала нарешті своі руки з іх чіпких пазурів та дотягнулася до палиці на паску. Увімкнувши силовий клинок, вона огріла пару найнахабніших потерчат по головах та плечах. Ті, наче ошпарені, сипонули врізнобіч. Інші теж кинулися врозтіч, проте, розсілися недалеко від неі, вишкіряючи гострі заточені зуби та почісуючись. Якийсь час вони так і сиділи, роздивляючись Лакі з певноі дистанціі, перемовляючись між собою жестами та якимись високими звуками, схожими та клацання. Здавалося, вони трохи заспокоілись. Патрік і далі джижчав десь у голові, але Лакі його не слухала. До неі наблизилося одне потерча, очевидно, трохи сильніше і більше за інших. Воно уважно вдивлялося у іі очі, поводячи головою туди- сюди, а потім вишкіривши зуби, зашипіло щось, але, очевидно, що людські слова давалися йому не просто, Лакі знадобилося напружитися, щоб почути і зрозуміти: - Ти Лакі...мисливиця- змогла з того шипіння та рипіння видобути дівчина. - Я, - відповіла вона, - що вам треба? - Віщі Сестрички просили привести тебе, - з трудом просичало потерча і знову вишкірилося.
- То ви хотіли мене вкрасти, щоб відвести до Віщих Сестричок?
Потерча дивилося з- під лоба, його обличчям стікали цівки поту, а з зубів скрапувала слина. Лакі вимкнула силовий клинок, застромивши палицю знову за пасок.
- А просто сказати – не у вашому стилі? Спочатку треба спробувати на
зуб? Що ви таке? Розмовляти вмієте, але замість того, щоб піти простою дорогою, вибрали складну. Потерча задерло голову та засичало, наче змія, якій наступили на хвіст. - Багато говориш, - просичало воно знову. - Скільки хочу. Не я на вас напала, а ви на мене. - Якщо не з нами підеш, то з іншими, - почула Лакі крізь гамір, що знову став наростати. Раптово, наче чимось сполохані, потерчата повернулись в той бік, звідки, очевидно, вчули неприємний для себе звук, бо у наступну мить Лакі з подивом побачила, як іх п'яти світилися у кінці галереі. Через пару секунд Лакі залишилась сама серед розтрощеноі розбитоі галереі. Вона пішла туди, у той кінець, де щезла зграя чорних потерчат, обережно ступаючи уламками скла та прибираючи з дороги шматки рур чи штукатурки. Патрік не замовкав в іі голові. - То чому вони прийшли сюди? Що ім треба? Чому не сидиться у своіх Хащах? - Не знаю, сказали, що за мною прийшли, щоб відвести мене до Віщих
Сестричок. - Нахабні відьми, - бурчав своєі Патрік, - вони переслідують мене. - У тебе манія переслідування, - відповіла Лакі. Вона вже стояла на протилежному кінці галереі, звідки відкривалося чорне переплетіння порожніх потрощених коридорів. За потерчатами й слід прохолов, наче іх і не було в цій галереі. На неі дихало пусткою, сирою цеглою та мотлохом. - Іди сюди, - покликав іі Патрік. - Чекай, я ще пройду трохи, може, когось знайду.
Лакі йшла, виплутуючись з безкінечних переплетінь темних коридорів, наче блукала невідомим лабіринтом, але не мала в руках жодноі нитки для порятунку. В голові дзижчав голос Патріка, вона не хотіла його слухати. Вона не любила виходити з загальноі мережі, бо Місто було велелюдне,
гуркотливе, усе в ньому кудись поспішало, мчало наввипередки, усе було сповнене амбіцій та марнославства. Але тепер у у цій пустці почувала себе коміортно.
Вона ж була просто мисливиця, найманий вбивця. Поторочі і привиди, щезники та потерчата, домовики та інша лісова нежить колись добряче допікали містянам, зарозумілим та схибнутим на кар'єрі, комфорті та соціальних гарантіях. Тоді знайшли таких як вона, зібрали, навчили знищувати цих паранормальних створінь, яких під впливом якогось незбагненного натхнення витворила природа. Вона стала найкращою у цій справі, досягла найвищоі майстерності у володінні усіма видами зброі, психотехнік, розпізнавання емоцій, володіла усіма необхідними знаннями. І вони затято узялися до своєі справи, бо знали, відчували, що треба захищати це тендітне людство, самотнє й загублене у жорстокому всесвіті, нерозумне й дитинне людство, що само ще не усвідомило ні свого походженння, ні призначення, ні мети свого існування, а так по- дитинному просто каталося на глобальній космічній каруселі – своій унікальній самотній планеті, яку у будь- який момент може щось перетерти там у космосі, і нічого не лишиться, крім блискучого космічного пилу. А вони навіть не зрозуміють,- так думала Лакі, дивлячись на міську метушню. Тому уходила в загальну мережу, шукала там своіх шляхів, хоча знала, що і там іх немає, і тут, в реальному світі іх вже стерло з лиця землі. А потім з Хащів прийшла делегація: були друіди, від Некроманта хтось був, бо сам цей химерний тип зі своіх печер не виходив, від Магури були представники, Віщі Сестрички були. Вона пам'ятала і Зелену Тару, і Живу. Вони зустрілися з Отцями- засновниками на Межі, у якомусь будинку, що стояв ще з незапам'ятних часів. Довго говорили, перетирали слова, сварились, мирились, потім знову заводились. Патрік транслював усе на величезні екрани, що скрізь розвішані міськими майданами. У Місті спочатку дивилися, а потім набридло. Але після тривалих перемовин добилися перемир'я.
Лакі вийшла врешті у садок під скляним дахом. Тут усе вціліло. Чорні безлисті дерева тягнулися своім кострубатим покрученим гіллям до сонця, що ледь пробивалося крізь товсте скло даху. Тут вона завмерла серед цього саду. Прислухалась до тиші. Потім увімкнула загальну мережу, включила 3d модель та увійшла у віртуальний тунель. Подумки перенесла реальний садок у свій віртуальний вимір. Тепер вона стояла, наче облита золотим сяйвом. В іі садку була весна, навколо розливалися пахощі чарівних квітів, над ними
пурхали золоті та бірюзові пташки, метелики з величезними крильми злітали над головою, з- під ніг вигиналися ніжні тонкі стебла з прекрасними квітами. За лічені хвилини квіти бралися зав'яззю, на них визрівали золоті та червонобокі плоди, що стікали солодким соком, а через мить ці плоди, відірвавшись від своіх гілок, повільно піднімалися прямо у це золоте, сповнене теплом небо. Лакі усміхалася, відчуваючи, наче саме щастя сповнює іі вщерть, таке щастя, від якого задихаються.
В цей момент з- поміж дерев на неі виплила видовжена фігура кремезного міцного чоловіка у солом'яному брилі. На його обличчі крижаним холодом світилася пара блакитних очей, а губи були стулені у тонку тверду смужку.
- Дуже мило, - іронічно докинув він. - Патріку, - досадливо поморщилася Лакі, - ти і тут мене знайшов. - Цей садок, - він роздивлявся навсібіч з явним задоволенням, захоплено та радісно, - ти справжній митець, Лакі. Ти художниця, моя мила. - Чого тобі треба, Патріку?
Дівчина була трохи роздратована.
- Це мій віртуальний простір... - Як тобі пояснити, що це ти у мене живеш, а не я у тебе... - Хм...Можливо, твоя правда, але фантазія моя. І у ній я нікого не хочу
бачити.
Патрік узяв один із плодів і з насолодою устромив у нього зуби. Його підборіддям потік солодкий сік.
Лакі схилила на бік голову.
- Що ти за людина така? Усе псуєш. Чого ти хочеш добитися? - Ти що жартуєш? Чи це такий блеф? Ти бачила цих пекельних створінь?
Вони були тут ще декілька хвилин тому. Вони потрощили мою галерею. Та вони усю будівлю рознесли.
Патрік знову був розгніваний.
- У тебе проблеми з гнівом, - Лакі підняла брову. - Чомусь тільки цей садок залишили, - незрозуміло повів рукою Патрік. - Бо це природа, Патріку. - Природа, - повторив Патрік.
- Природа- це квіти, дерева, птахи, метелики, трава під ногами. - Немає там трави і метеликів. Там тільки криві чорні дерева. - А вони бачать усе так, як я. З метеликами і пташками, - Лакі упрямо
стріпонула білим чубчиком, - і ні..я не блефую. А ці пекельні створіння- потерчата. Просто невихована дітлашня. - Вони- витвір пекла, я тобі кажу. А твоя робота – охороняти від них
людей і моє Місто. - Моє Місто...- повторила Лакі, як пересмішник, - говориш так, наче схибнувся. Місто не твоє. Воно належить людям. А ти – штучний інтелект. Тебе взагалі немає. Навіть поторочі мають матеріальне тіло, воно хоч створене з тонких енергій, але воно є, - уідливо закинула Лакі, але у той же момент Патрік розпався прямо у повітрі на пікселі, з яких у наступний момент склалася якась рідка маска, що постійно змінювало форму - у ній змінювалося тисячі облич, вони були різні, деякі обличчя були спотворені ненавистю, інші- страхом, наступні/- азартом, інші- сарказмом, - усе це змінювалося з блискавичною швидкістю. Лакі навіть не намагалася щось зрозуміти. - Дуже вражає, - сказала вона. То що тобі треба? Я не знаю, чому
розтрощили твою будівлю. Але у нас з Хащами перемир' я. А ти наказав іх вбивати. Я відмовилась. Це просто будівля. Збудуєш ще одну. Або ще цілу купу. - Не зли мене, - прошипіла маска. - Ой- вей, лелечко, налякав, - альбіноска знущально дивилася на маску, -
і що ти зробиш? Знову розсиплешся на пікселі? Чи завалиш мене картинками з погрозами? А, може, твоі люди вб'ють мене прямо на вулиці? Я не боюся. Пам'ятаєш, я ж мисливиця. І я не блефую. Коли треба, я чесно виконую свою роботу. А ти втрачаєш контроль і божеволієш від власного свавілля та своєі влади, тому що забагато на себе береш. Маска пішла хвилястими смугами. - Забагато? Я піклуюся про суспільство. Я охороняю цей світ. - І без тебе знайдуться мудрі люди. Освятиться все без тебе, - просто сказала Лакі.
Кут
Ніч спливала непомітно. Вона була якась липка і волога, напоєна чи то передгроззям, чи то навпаки: гроза пройшла десь поруч, недалеко, а тепер Астролябія відчувала над своєю головою сіре громаддя хмар, що кублилося та харапудилося, наче якийсь древній дракон, вивергаючи з власних нутрощів залишки електрики, наче пережерши на ніч, він тепер десь над головою урчав своіми нутрощами та відригав яскраві спалахи блискавки.
- Який дракон? Немає ніяких драконів, - пробурмотіла Астролябія,-
Це просто гроза.
Це був і не сон, і не явність, бо свідомість іі бродила без припону, видобуваючи з темряви і тиші звуки й спалахи. Вона металася у вологій постілі, поки дім остаточно іі не розбудив своім зачаєним шарудінням, поскрипуванням і ворохобністю. Він був насторожений, наче наіжачився чи то проти поривів вітру, чи то ця гроза навіяла йому щось давнє і вже забуте. Так і лежала з розплющеними очима серед темряви, розчинившись у ній, наче не мала вона матеріального тіла, не могла відбивати світло, наче вона поглинала його промені, наче вони проходили крізь неі. - Покінчи з цим...
Астролябія з несподіванки сіла на постелі. Це був чужий голос в іі голові. - Покінчи з цим, - знову чітко почула вона.
В іі голові часто траплялися різні речі, ходило й бродило, жило багато людей і химерних персонажів. Це були різноманітні фантастичні створіння з прочитаних книг, що виходили зі своіх ментальних структур та починали жити своім життям. Іноді вона випускала іх на волю, втрачаючи з ними зв'язок. Але це був зовсім чужий голос. І він не належав жодному з тих персонажів, що жили в ній. - Покінчи з цим... - Що за маячня? – пробурмотіла сама до себе Астролябія та встала з постілі. Вона спустилася сходами та пішла до кухні. Дім шелестів стінами, наче хотів щось сказати. По та Ду разом з чугайстром пішли відразу після сніданку у Місто за тою Лакі, мисливицею. Ій залишилося тільки чекати. А тепер уночі, вона відчула наче якийсь незрозумілий поштовх, як попередження про небезпеку. Вона зробила собі чорноі міцноі кави та, повернувшись у вітальню, залізла з ногами в улюблений фотель, але не відчула ні затишку, ні звичайного внутрішнього комфорту. Якась тривога піднімалася з дна душі, наче осад у склянці з темним міцним напоєм. Щось було там, за вікном, у цій ночі, щось там ходило й дихало, щось живе та насторожене там чатувало та видивлялося чи то іі, чи то ще когось. Дім , наче у відповідь на іі передчуття, скрипнув підлогою прямо поруч із нею, наче тут ходив хтось, невидимий звичайному людському оку. Астролябія встала та пішла до дверей, тримаючи філіжанку з кавою у руці, відчинила двері навстіж. На неі пахнуло сирим вологим протягом, запахами поля та неба, та небесних вод, що збиралися десь у хмарах. Й хоча темрява була непроникна, а місяця не було видно, Астролябія тепер точно знала, що там хтось є. Через кілька хвилин вона побачила іх.
Друіди вийшли з темряви нечутно і встали перед нею. Це були високі кремезні чоловіки з суворими обличчями, у грубих плетених светрах та штанях кольору хакі, з волосся, зібраним у хвости на потилицях та твердим незворушним виразом на обличчях. Астролябія не злякалася, просто стояла на порозі, облита зі спини теплим електричним світлом, іі силует чітко вимальовувся на тлі цього прямокутника. Друіди повільно підійшли ближче, спираючись на міцні кострубаті костури, що, як здогадалася дівчина, могли служити їм і як посохи, і як зброя. Іх було п' ятеро. Астролябія знала, що тікати нема куди, тому так і стояла з філіжанкою у руці, вдивляючись в обличчя друідів. Нарешті один, той, що стояв попереду інших, порушив мовчанку: - Ти чорна відьма?
- Що? Ні...Я не відьма. Ви хто такі?- Астролябія обурилася, але вигляду не подала.
- Ми – друіди. Тобі треба прямо зараз йти з нами, відьмо.
- Куди? Ви що з глузду з'іхали, хлопці? Нікуди я не піду.
- Тоді за тобою прийдуть від схибнутого Голума.
- Кого? Якого Голума? Що вам треба?
- Голума, який живе в загальній мережі та керує Містом, - вагомо
пробасив старший друід.
- Голума? Ви так його називаєте? Е..хлопці, його звуть Патрік, він штучний інтелект.
- Да, він. Голум послав за тобою своіх людей, іх багато, і вони скоро будуть тут. Ці люди навіть говорити з тобою не будуть. А ми змушені витрачати на це час, - старшому друідові, очевидно, починав уриватися терпець і він починав сердитись, - а цього не повинно трапитись. Поки твоі друзі у Місті шукатимуть мисливицю, ти можеш втрапити прямо до рук схибнутого Голума. Ми не можемо цього допустити. Астрлябіі раптом стало зрозуміло, що сперечатися з друідами просто немає сенсу, бо вони певні себе, своєі сили та й прийшли сюди саме по неі. Вона повірила ім. - Точно, - сказав старший друід, - нащо нам брехати тобі? Ти нам ні до чого, але Голумові ми тебе не віддамо. Він схибнувся, і його план нам не подобається. Тобі прийдеться піти з нами. - То ви ще й думки читаєте? – пробурмотіла Астролябія собі під ніс, - просто чудово. З вами буде весело. - Ага, - на обличчі друідів не ворухнувся жоден м'яз, - треба йти, відьмо.
Прямо зараз. Бо люди Голума вже близько. Зовсім близько. - Не називай мене так, - Астролябія виставила на друіда вказівний палець, але в цей момент іх відволікло близьке ревіння моторів, а потім по очах вдарили промені надпотужних фар: до будинку наближалося кілька важких всюдиходів і по барабанних перетинках вдарили децибели басів.
Старший друїд не став чекати продовження, схопив свій костур та легенько стукнув Астролябію по ногах. Та впала, як підкошена. У наступний момент вона зрозуміла, що зв'язана висить на плечі одного з кремезних бородатих друідів, і усі вони несуться кудись крізь темряву з шаленою швидкістю, а повз іі вуха тільки вітер свистить.
А потім, коли загін опинився перед щільною стіною Хащ, які Астролябія пізнала за запахом зілля та вогкості, бо у темноті годі було щось роздивитися, її просто грубо скинули на землю, і добре, що вона була готова до цього руху, бо вчасно схопилася на ноги, щоб не гепнутися прямо під носом цим суворих людей. вони незворушно позирали на неї.
- Тепер треба чекати, бо вночі у Хащі не можна, - проскрипів старший друїд.
- Чекати? А , може, підемо в обхід? - почула вона голос у темноті. Це був хтось із інших друїдів.
- В обхід? Да, це був би вихід. Підемо в обхід, - почула Астролябія прямо над вухом, - потім відчула, як їй розв*язують ноги. Потім друїди, очевидно, вирішивши, що цього для руху їй буде достатньо, попростували вперед, перед тим грубо штовхнувши її в спину.
- Ей, не дуже ввічливо, - встигла проказати вона, - але друїди її вже не слухали навіть, - Ей, я до вас звертаюся, шановні, може, руки теж ров*яжете? Не дуже зручно бігти зі зв*язаними руками. її крики потонули у тиші та темряві. Її знову штурхнули в спину, Астролябії довелося дуже швидко перебирати ногами, аби встигнути за ними.
- ні, - роздався у темряві твердий голос старшого друїда, - прийдеться тобі йти так. так ти не втечеш у темряві, бо нам не хочеться потім бігати за тобою Хащами. Хоча, може, й не прийшлося би, бо варто зараз лише поткнутися у Хащі, як миттю станеш жертвою Непроявалених. Вони таких бідолах за багато миль відчувають.
Її знову було штурхнуто так, що їй прийшлося піти ще швидше.
- І не зволікай дуже, відьмо, йти треба швидко. І пельку стули. Нам не потрібна зайва увага, бо ти своїм вереском зараз усі Хащі розбудиш, то за нами тут ув*яжуться і лісовики, і мавки, і щезники, і вампіри з болотяниками. А нам це треба?
- Ні, не треба! - почула вона голос одного з друїдів. - Нам треба швидко пробратися до Кута.
Тепер Астролябії стало ясно, куди вони йдуть. Кут бус давнім культовим осередком друїдів, звідки вони вибиралися дуже рідко. Астролябія багато чула про Кут від По та Ду, які неодноразово бували там, та розповідали багато цікавого. Кутом називали не зовсім місто, а скоріше укріплення, побудоване на острові серед широкої річної затоки. Острів був високий та неприступний через своє природне розташування та через відвисні скелі, з яких зривалося кілька водоспадів прямо річку, народжуючи у підніжжя острівних скель шалений вир та кипляче шумовиння. Підійти до цього острова можна було лише знаючи таємний вузенький прохід серед цих страшних ревучих вирів. Тому ніхто, крім, власне, самих друїдів, не наважувався залишати цей острів чи , там більше, повертатися на нього. На вершині острова й було укріплення Кут, побудоване з сухого обробленого дерева, міцного, як криця. Жодна стріла не могла доткнутися стін Кута. Жоден човен не зміг би підійти навіть близько до нього.
Вони йшли вже кілька годин, Астролябія відчувала, наче її руки та ноги, немов налиті свинцем від утоми, відмовляються рухатися, але з друїдами годі було про це говорити.Вони поспішали. рухаючись уздовж щільної стіни Хащів з його густим плетінням верболоззяччя та іншої рослинності, вони відчували сирий дух лісу, до них іноді доносилися звуки, від яких у Астролябії кров холонула в жилах.
- Що там таке? - не витримавши, спитала вона, хоча засапавшись, говорити було важко, вона ледь переводила подих.
- Що там? Та хто-зна, що там тепер. Хащі вже не ті.
- Зовсім не ті, відьмо, - додав старший друїд. - Щось там прокидається усередині, якась древня сила.
- Щось страшне, - роздався голос у темряві. - Ми відчуваємо її, але вона, та сила, на часі мовчить, не говорить до нас.
- Ми майже прийшли, відьмо. Скоро світанок. Тоді ми зможемо пройти через Хащі. Залишилось якихось півгодини. Перечекаємо тут.
Друїди сіли прямо на стерні серед чистого поля, умостивши костури поруч із собою. Асторолябія постояла трохи, розуміючи, що ні її обурення, ні її незручності не турбують її провожатих, тому просто сіла так, як стояла. Її пробирало від вранішнього холоду та туману. А над обрієм починала світлішати перша смуга, а через двадцять хвилин вона вже змогла побачити обличчя друїдів. вони сиділи навколо неї, оточивши її наче колом, та незмигно вдивлялися в Хащі, ніби могли бачити крізь стовбури дерев та сплетіння ліан.
- Ми й бачимо, - просто сказав старший друїд.
- Справді, - прошепотіла Астролябія, - чому ні?
Раптово загін зірвався на ноги, друїди посхоплювали свої посохи та здивовано втупилися в Астролябію, яка не чекаючи такого повороту, так і залишилася сидіти на стерні.
- Піднімайся, відьмо, пора рухатися далі.
- Ну то могли би просто сказати, я думок не читаю, - пробурчала Астролябія повільно піднімаючись з землі, обтрушуючи свою довгу сукню від стебельців та листочків, що причепилися було до тканини.
- Як це, відьма не читає думок?
- Скільки разів повторювати- я не відьма, - Астролябія хотіла ще щось додати, але спостерігши цілковиту байдужіть друїдів до її пояснень, замовчала.
- Ага, молодець, швидко вчишся, - зауважив старший друїд.
- Це просто нестерпно, - знизала плечима Астролябія.
Кілька хвилин вони вже пробиралися стежкою серед зеленого галуззя та пагіння, яке чиплялося за волосся, одяг, намагалося залізти у ніс, у рот та вуха, обкручувалося навколо зап*ясток та щиколоток, наче живе, наче хотіло їх затримати. А потім Астролябія побачила, як різноманітні живі істоти: змії, їжаки та кролі, кроти та лисиці сбігалися до стежки, якою вони простували, ластилися до ніг, намагалися доскочити до рук, чиплялися пазурями за одяг, пташки спурхували на нижчі гілки, сідали на голови та плечі. Друїди, відмахуючись від звірят та пташок, майже не озираючись на них, поспішно йшли вперед. Астролябія ж намагалася обережно зсадити з себе на землю чи на гілку дерева особливо настирливе пташеня чи іжаченя. Вона гладила їх чи просто кілька секунд затримувала у долоні, хоча вони й не спішили полетіти чи втекти.
- Е, відьмо, немає на це часу, - незадоволено пробурчав старший друїд, - Так ми до вечора не потрапимо у Кут. Швидше рухайся.
- То куди такий поспіх?
- Якщо зустрінемо мавок чи щезників - будуть неприємності.
- Та ну? - іронічно відгукнулася Астролябія. Вона знала про постійні суперечки, що виникали між друїдами та ВІщими Сестричками через усе, що завгодно.
- Ага, - на цей раз Астролябія із здивуванням побачила на суворому зазвичай обличчі старшого друїда широченну радісну посмішку. Схоже було на те, що ця перспектива не дуже його й лякала, але потім він усе ж таки незворушно на неї шикнув.
- Часу немає. Нам поспішати треба.
- Схоже на те, що ні в кого часу немає.
- Ага...Хащі не для прогулянок, це дика місцина, відьмо.
- Та не відьма...А ладно…- Астролябія вирішила не сперечатися з ними.
Коли ж через кілька годин вийшли на берег Ріки, то сонце вже підбилося над обрієм, очевидно, що полудень вже минув і було вже по обіді. На чистому піщаному березі не було жодної живої душі, лише в них за спиною, у Хащах переспівувалися птахи та перегукувалися лисиці та вовки. На них чекав човен, що легко міг помістити кілька людей.
А острів темним силуетом бовванів серед широкого рівного сірого плесу, що ледь морщилося під легким вітерцем. Повітря ж було тихе й прозоре, наче кришталеве, і крізь нього просіювалося золотаве сонячне проміння. Швидко повскакувавши у човен, друїди побралися за весла, які лежали на дні човна, старший друїд, схопивши Астролябію обома руками, перекинув її через борт, легко, наче була вона невагома, потім заскочив і сам. Він вказав їй місце на лаві між двома веслувальниками, а сам усівся на носу човна. Через мить човен вже легко гойдався на хвилях, а весла з дзвінким плюскотом вдарилися об воду. Астролябія жила у Місті. Там були стіни, багато стін, людей теж багато, скла, бетону, запахів горючих речовин і комунікацій. Потім довго жила на Межі, вбираючи в себе запахи будинку, дороги та навколишніх полів, неба та хмар, запахи дощів та снігів. Іноді вона ходила у Хащі, там були дерева й квіти, там був живий світ зі своїми запахами. Але того, що тут на воді, вона не відчувала ніколи. Ріка була прекрасна й безмежна, а у широкому плесі відбивалося небо. Звуків не було взагалі, бо вода поглинала їх. Дихалося так, наче п*єш саме це повітря, наче воно теж- ріка, або її продовження, наче воно теж - вода, але та, що набула іншої форми й змісту.
Старший друїд уважно вдивлявся у острів, що поступово,але усе ж таки наближався до них. Хоча насправді це вони, їх човен наближався до острова. Те, що здалеку було видиме оку, як темний силует, тепер з близької відстані вражало по- справжньому. Це було велетенське темно- брунатне скелясте громаддя, що піднімалося над рівнем води метрів на сто, а звідти з самої столової вершини цієї гори зривалися вниз, ревучи та утворюючи тут у підніжжя скель шалено вируюючі течії, водоспади широкі й вужчи. Астролябія вражено вдивлялася в цю пиродну неприступну твердиню, розуміючи, чому воїни-друїди обрали це місце для свого укріплення. Але вона все ще не розуміла, як вони потраплять на сам острів. Звідси знизу це здавалося неможливим. Проте, на незворушних обличчях чоловіків Астролябія не спостерігала жодного сумніву чи розгублення. Вони знали, що робили. А ще через якусь хвилю, яку Астролябія навіть не помітила, човен легко сковзнув між двома страшними потоками води, виринаючи майже на гребені двох жахливих зустрічних хвиль, що підхопили суденце, та , Астролябії на мить здалося, що готові швиргонути його об тверду скельну породу, вона заплющила очі, а коли відкрила їх, то виявилося, що човен гойдається посередині невеликої бірюзової затоки, наповненої настільки прозорою водою, що, здавалося, сонячне проміння дістає аж до дна, висвічуюючи найдрібніші різнокольорові камінці. у неї вихопився напів видох- напів зойк від захоплення.
- Злякалась, відьма, - старший друїд дивився на неї трохи насмішкувато, в його очах плясали смішинки.
- Ага, - Астролябія навіть не помітила, що на цей раз навіть не обурилася у відповідь на це слово.
- Очей не зав*язували, бо сама ти нізащо вдруге не знайдеш це місце. Навіть якщо упритул підійдеш. Хоча ти навіть упритул не зможеш підійти.
- Хіба що на мітлі перелетить…-
- Вона таке вміє?- старший друїд підозріло без жартів сердито втупився у Астролябію.
- Та що ви? Хто зараз таке вміє?
Але зрозумівши, що той цілком серйозно задав своє питання і схоже було на те, що чекав відповіді.
- Та не вмію, - сказала, - що з вами? Відьма...відьма...Взагалі не розумію, про що йдеться.
- Не важливо Жрець зараз усе пояснить.
- О, жрець, ну звичайно. Час від часу не легше. Якщо він такий саме люб*язний, як і ви, то зустріч буде дуже тепла.
- Ага, тобі сподобається.
Човен ткнувся носом у кам*яну брилу, на яку перший легко вискочив старший друїд. Не встигла Астролябія й оком змигнути, як двоє інших підхопили її та майже викинули з човна, вона встояла на ногах лише тому, що змушена була вчепитися у руку старшого.
- Тепер ми вже дома. Зараз наверх піднімемось.
- Піднімемось?
Астролябія закинула голову- вони стояли посеред ідеально круглої скелястої чаші, і жодної стежини на стіні вона не бачила.
- Стежка? Ти ще б сходи замовила…
- Чи ескалатор, як у Місті…
Друїди зареготали від задоволення з власного жарту.
- А й по усьому, як ми наверх потрапимо?
- Дуже просто, відьма. Підкинемо тебе, а хлопці зверху спіймають, якщо тобі повезе.
Це було сказано абсолютно серйозно. Але в цей момент над ними метрів за десять відкрилось щось схоже на дверцята, вибиті прямо в скелі, але так незвичному оку не видні, звідти визирнуло кілька голів, потім одна голова усе ж таки вийшла на світло й опинилася ще одним височенним кремезним друїдом.
- Чекали на вас, - сказав він, - що так довго?
- На танці ходили з дівчатами знайомитись.
- Тю на вас...Що там, відьму привезли?
- Аякже...Ось вона. Пускай кошик.
Тої ж миті звідти скинули щось схоже на плетену гойдалку, що трималася на міцній мотузці. Старший зловив кошик, та сказав Астролябії туди залізти.
- Нізащо! Я в цьому не поїду.
- Ага, - ствердно кивнув той, - ладно. Я так і думав.
Наступної миті Астролябія вже теліпалася над затокою у гойдалці, вона відчула, що поступово позве наверх. Коли ж опинилася наверху, то її знову хтось підхопив і поставив на ноги. Потім просто сказали:
- Ходімо.
“З цими хлопцями дружньо не потеревениш”, - подумала собі, але змушена була підкоритися.
- А вони як піднімуться?
- Як? У нас стежка є.
- А сказали, що немає. Нащо тоді кошик?
- Кошик у нас для відьом. А самі ми стежкою ходимо.
Цей друїд був трохи лагідніший та лукаво усміхався.
- А якщо я не відьма?
- Ну тоді кепсько буде, бо жрець просив відьму привезти.
- А якщо я не та відьма, наприклад?
- Та наче та.
Друїд уважно оглядав Астролябію.
- Сказано : чорна, наче ніч, волосся кучеряве, темні очі. Ходімо, сказав.
Разом з цим чоловіком вони піднялися гвинтовими сходами, напів стертими, вибитими прямо всередині скелі, на саму вершину, звідки відкривався запаморочливий вид на зелену смугу Хащів та Ріку. А ще над ними опинилося безмежне синє небо.
Січ, або укріплення Кут, височіло прямо посеред цього осяйного зеленого плаю.
- Нам туди, - показав рукою друїд.
- А тих ми ще побачимо?
- Аякже...Куди ж вони подінуться?
Йшли вони тепер недовго. Хвилин через десять стояли перед високою дерев*яною брамою, у яку друїд обережно постукав.
Брама відчинилася майже у той самий момент, наче їх так і чекали, стоячи за дверима. Той, хто її супроводжував, відійшовши убік, пропускав її вперед із жестом запрошення, при цьому очі його світилися іронічно.
“Вони всі тут такі химерні жартівники? Не можна з ними бути чогось певної”.
- Точно, - мугикнув у бороду друїд, наче почувши її думки.
Від брами через усе поселення пролягала добре виїжджена дорога, витоптана кіньми та виходжена міцними ногами друїдів. Обабіч дороги були збудовані міцні січені з дуба будинки під очеретяними дахами. Біля будинків сиділи, ходили чи рубали двора декілька суворих кремезних бороданів, що уважно вдивлялися в неї, коли вона проходила повз. А потім Астролябія спостерегла давній захисний жест, яким вони осіняли своє обличчя при її наближенні.
“І ці такої самої...Звідки вони узяли, що я відьма? ”
- Я сказав.
На порозі приземкуватої хати стояв повновидий голомозий жрець у звичайних полотняних широченних штанах та мережаній сорочці. Проте, на його поясі висів кинджал.
- Заходь, гостею будеш.
Той, що її супроводжував кивнув їй головою, змигнувши на прощання насмішкуватим стнім оком та пішов, а вона лишилася стояти перед жрецем - друїдом.
- То це ти жрець?
- А що не схожий?- так само насмішкувато спитав він.
- Ні, зовсім не схожий. Я жреця собі іншим уявляла.
- Зовнішність - то все ілюзія, омана. Не вір очам своїм.
- Десь я вже це чула.
- Проходь, немає чого на порозі теревені розводити.
- А якщо я відмовлюся? - з викликом спитала Астролябія.
- Ага, - він кивнув головою, - вони так і сказали. Ну тоді я сам до тебе вийду.
Жрець пішов в хату, а потім вийшов, тримаючи в руках важкий дерев*яний стілець, поставив на порозі і сів на нього.
- Серйозно? Я з ніг падаю від утоми.
- Я знаю, - він витяг з кишені величезну чорну сливу і відкусивши від неї добрячий шматок заходився його смакувати. Астролябія так і стояла ні в сих, ні в тих.
- То чому це я раптом виявилася відьмою? Нащо людям брешете?
- А тобі що до них? Не це тебе повинно цікавити.
- Химери вигадуєш, жрець. кажи, що треба.
- Що треба? Та дещо треба. Розкажи мені про Голума.
- Що? - цього вона зовсім не чекала, - якого Голума?
- Того, хто Містом керує, - уточнив жрець.
- Патрік, - втомлено проказала Астролябія, вона переступила з ноги на ногу, бо таки відчула шалену втому і голод. І спрагу.
Жрець усміхнувся. Встав, пішов в хату, а коли вийшов, то тримав якусь кринку та філіжанку. Він налив у філіжанку чистої прозорої води і став з насолодою пити.
Дівчина нічого не сказала, не розуміла, навіщо її притягли сюди, якої інформації від неї вимагають і чим вона могла стати у пригоді друїдам.
- Тобі видніше. Патрік так Патрік. Кажи, що знаєш.
- А вам навіщо? Хіба ви не всесильні чародії? Що самі не дізнатися?
Вона відчувала, як гнів затоплює її зсередини. Жрець дивився на неї прискіпливо. Його смагляве вилицювате обличчя мінилося, наче у його голові швидко перебігало безліч думок, але очі дивилися незмигно прямо у глибину її погляду.
- Ці зірки у твоїм погляді - вірний знак, - врешті промовив він.
Астролябія знизала плечима.
- Через цей знак мене з Міста вигнали.
- Знаю, - відповів він, - дещо знаю, але не все. Розкажи.
- Патрік - химерний, самозакоханий, схибнутий на владі штучний інтелект.
Жерць уважно вдивлявся в обличчя Астролябії. Врешті дівчина спостерегла, як спроквола за її спиною зібралося усе кремезноплече плем*я друїдів. Вони стояли майже упритул до неї, уважно слухали розмову. А потім вона відчула, наче з натовпу позаду неї їй в коліна вперлося щось тверде. Вона обернулася і побачила підставлений стілець. Впала на нього і видихнула з полегшенням. Потім ліворуч від себе побачила філіжанку, простягнуту чиєюсь кремезною рукою. Вона взяла і стала пити. Пила довго, а жрець увесь цей час досадливо морщив носа, наче шкодував на це зволікання часу. Коли ж Астролябія напилася і віддала чашку, з іншого боку побачила таріль, на якій було розкладено багато різноманітних наїдків.
- Що ж, поїж, чому ні?
І поки вона їла, жрець спокійно й терпляче чекав на продовження її розповіді.
- Що означає - штучний інтелект? - врешті спитав він.
- Ну як би тобі пояснити? Він існує тільки у віртуальному просторі.
- Тобто…
- Тобто у комп*ютерах.
- А як він керує усім Містом?
- Він під*єднаний до мозку кожного мешканця, моніторить усіх і знаходить зони впливу. А потім навіює кожному свої химерні ідеї та думки, відповідно до так би мовити рівня розуміння кожної людини. Це не так і складно, знаючи, що більшість людей у Місті цікавлять цілковито прості речі: гроші, секс, безпека чи якісь соціальні пільги. за допомогою цих важелів можна маніпулювати будь-ким. Спочатку навіює страх, і коли збожеволіла людина починає боятися залишитися без грошей, сексу чи пільг, чи боятиметься за життя своє чи близьких людей, з нею можна робити що хочеш. Ну але це якщо випадок надскладний. А якщо все просто, то вони й так виконають усе, що він хоче, він їх просто по голівці гладить і навіює: ти такий молодець, ти хороший, ти наш, ми тебе любимо. А подивись що буває з тими, хто нам не подобається, як вони страждають та потерпають, тому будь чемним і не смикайся.
- Тобто, він їх залякує?
- Ні, не зовсім, - Астролябія намагалася терпляче усе пояснити, - навпаки, вони з задоволенням йому допомагають. Вони люблять його.
- Люблять? Але він їх явно дурить, вводить в оману..
- Очевидячки. Але їм все одно. Головне, що вони мають те, що хочуть: безпеку, секс, гроші та соціальні гарантії. Заради цього вони готові робити, що накаже.
- Усе?
- Усе, - Астролябія усміхнулася, - нічим не гребують. На жаль, деякі чинять дуже ниці вчинки. Навіть відразливі.
Жрець замислився. Друїди загули за її спиною:
- Прибити його та по усьму.
- Не все відразу, шановні. Його не можна вбити, бо фізично він не існує.
- Як це? - не второпав хтось із друїдів.
- А так це-у нього, як я зрозумів, немає біологічного тіла, - врешті сказав жрець
- Немає, - кивнула Астролябія, - Патрік - цифрова віртуальна потороча. Але потужна небезпечна і геніальна.
- Ні більше, ні менше, - кивнув у відповідь Жрець.
Астролябія тільки руками розвела.
- Тепер розкажи свою історію. Що ти з ним не поділила, раз тебе з Міста вигнали?
- О, це довга історія, - Астролябія усміхнулася, - її чорна шкіра відбивала сонячні промені, а в глибині очей потельнькував Оріон, - колись, жрече, я теж була підключена до загальної мережі. Але я там переважно читала старовинні електронні книги чи дивилася фільми, шукала різну цікаву інформацію. Патрік спостеріг, що я вмію читати. З цього все і почалось. Знаєш, люди у місті читати вже не вміють, навіть абетку забули, тому Патрік може навіяти їм будь-що. Будь- яку найбезглуздішу ідею, ніхто навіть пальцем не поворухне, щоб перевірити, хороша це ідея чи погана. А я не просто читала, жрече, я перевіряла деякі його ідеї та інформацію. Звичайно, це видалося йому небезпечним. Як гадаєш?
- Гадаю, що поки що вірю тобі, - просто відказав жрець.
- Він якось вийшов на мене, почав вивчати мою діяльність в мережі, визначив усіх моїх друзів чи близьких людей, зібрав усю інформацію, яку тільки міг знайти про мене: і добре, і погане.
- Уявляю, - іронічно усміхнувся жрець.
- Отож бо, а потім підняв проти мене цілу компанію. Справжній хм...чорний злив.
Жрець перестав їсти сливу, хоча це була не перша, викинувши її кудись за плече.
- А потім що?
- Що?
- Те, що зі мною перестали спілкуватись друзі, рідні, бо усі повірили в цю маячню.
- Як же могли ось так узяти й повірити?
- Не знаю, не просто повірили, а кожен, я так розумію, ще й від себе докинув до цієї історії. Кожен зумів щось згадати. Ніхто не залишився осторонь.
Астролябія тепер вже просто сиділа й дивилася прямо у глибину очей жреця. Він теж дивився мовчки з-під лоба, але видно було, що в його голові народжу.ться свої думки.
- Але, жрече, я зла не тримаю. Хай вже по тому багато води утекло.
- Точно, - кивнув жрець, - Ріка- віща, час мудрий, все проходить, погане треба забувати, а добре пам*ятати.
- Да, жрече, я теж так думаю. Я й стараюся згадати усе найкраще, але бачити їх не хочу.
- То скажи мені тепер, як можна йому зашкодити?
- Патріку? Хм...та хто-зна...Він штучний інтелект, найпотужніша самоконтрольована цифорова програма з надскладним кодом. Там такі захисні програми стоять, що не обійдеш ніякими вірусами. А люди його самі охороняють, бо й він забезпечує їм захист.
- Ти говориш про комп*ютери, а я говорю про дещо інше. Він же до людей підключений, кажеш?
- Кажу, - проказала Астролябія.
- Значить можна використати людський фактор, - з очей жреця давно вже збігли лукаві іскорки, тепер обличчя стало суворим та незворушним.
- Але це ще не все, - докинув жрець, - розкажи про непроявлених.
- Нічого про них не знаю, - відповіла Астролябія, - хоча багато чула.
- Теж вірю, - сказав жрець, - що ж, відьмо, тепер тобі треба відпочити. А завтра я тебе ще про дещо запитаю.
Очі в Астролябії давно вже злипалися, але вона тримала марку. Тепер обличчя жреця знову трохи відтаяло, він знову іронічно й лукаво усміхався. Відійшовши від дверей, широко повів рукою, запрошуючи її всередину.
У хаті було затишно та приємно пахло зіллям. Астролябія побачила піч, великий дубовий стіл з довгими лавками, на покуті стояв золотий житній сніп, на столі - тарелі з наїдками, пахло шкірою та тютюном, хоча при ній жрець не палив. Хата була простора, а з цієї вітальні був вхід до інших кімнат. Там були просторі ліжка з мережаними ковдрами, так само пахло зіллям, а на стінах були розвішані пучечки різноманітних трав.
- Е, ні ...не тут..від цього голова болітме, - жрець повів Астролябію у наступну кімнату, - і не тут, бо від цього..хм...ну це не зараз, хоча чому й ні...ну не сьогодні... - жрець затнувся і почервонів.
У наступній кімнаті він врешті зупинився, уважним поглядом обвів трави, кивнув сам до себе та наказав лягати спати. Астролябія не стала задавати зайвих питань, сковзнула під ковдру та у наступну мить вже спокійно сопіла, видивляючись сни.
Ранком її розбудило потужне сонячне проміння, що било їй прямо в обличчя. Вона розплющила очі, озирнулася навколо та пригадала, де знаходиться. За вікном роздавався розмірений стук заліза. Вона встала з ліжка, охайно його застелила та пішла через усі ті кімнати, які пам*ятала з вечора. Але, на її подив, кімнати були геть порожні. Скрізь було дуже чисто виметено, підлога й стіни пахли зіллям та травами, скірзь панував лад та якась просвітлена гармонія. Але увійшовши до вітальні, дівчина усе ж таки зрозуміла, що оселя чоловіча: скрізь було розвішане чи просто так лежала різноманітна зброя, розгорнуті сувої мап, на підвіконнях лежали стоси книг у гарно оздобленних обкладинках, очевидно, це були старовинні фоліанти, таких Астролябія ніколи й не бачила. Так само, як вчора, пахло шкірою та тютюном, дівчина підійшла до широкого вікна і розгорнула одну з книжок. Мова була їй не зрозуміла тай шрифт напів стертий:
- Це латина. Є грека. Є арабською.Знаєшся на цьому?
- Книги люблю, але цих мов не знаю.
Жрець стояв на порозі. Ходімо тепер. Вона вийшла услід за ним на широке кругле подвір*я. Це коло утворювали кілька таких самих хатин, як та, що належала жрецю. Біля однієї з них Астролябія й побачила того, хто дзвінко вистукував залізним молотом по ковадлу. Від ковадла летіли іскри в усі боки, а коли вони із жрецем проходили повз, той посунув її подалі.
- Відійди, бо відлетить калево та припече тебе, - пробурмотів жрець. Суворий ковач навіть очей на них не звів.
Йшли вони не довго, а потім опинилися на широкій галявині, посеред якої стояв величезний розложистий дуб. Під дубом зібрався вже чималий гурт друїдів, які тихо гомоніли між собою.
- Починаймо вже, бо на часі, - сказав жрець.
Чоловіки почали лагодитися навколо дуба, потім вони всі сіли на землю, підібгавши під себе ноги, заплющили очі та поринули в медитацію. Жрець же в цей час вже встиг швидко залізти на дуб та сів там на розгалуженні гілок, яке , чоевидно, вже не одне століття слугувало сідалом для жерців- друїдів.
- Підійти та встань спиною до стовбура, - наказав жрець.
- Нащо то?
- Потім скажу. Так треба. Закрий очі.
- І що тепер? - спитала Астролябія, після того як усілася під дубом, притулившись до нього спиною.
- Рот закрий. Слухай серцем.
Астролябія так і зробила. Спочатку нічого не було. Крізь повіки просвічувало сонце, спина нила від незручної пози, трохи хотілося їсти та пити. Через кілька хвилин їй стало нудно і вона поринула у власні думки, згадуючи будинок та те, як танцюють пилинки у сонячному промені, коли сидіти собі тихо у фотелі, підібгавши під себе ноги. Згадала спокій і затишок, те ще своє чекання. Останнім часом вона постійно чекала то Ду, то По, які часто кудись ходили. І тепер перед її внутрішнім зором з*явилися обличчя її усміхнені та щасливі обличчя її друзів, таких, якими вона їх пам*ятала у різні хвилини.
Але врешті у спокійний плин її думок стало вриватися щось інше: чи то шепіт, чи то голос, чи то якесь нерозбірливе шамротіння. І тоді вона зрозуміла, що чує, як говорить дерево. Вона колись чула від інших та читала в книгах, про дерева, що говорили, але з нею таке відбувалося вперше. Воно було прадавнє, таке, що не пам*ятало своє народження, але пам*ятало,я к вигналося вверх за молодих літ, як пнулося вгору до сонця, розчепіривши своє кострубате гілля, ловлячи ним, як павук ловить у павутину комашок, дорогоцінну енергію й тепло, вбирає в себе усе, що так щедро посилає синє безмежжя, як спрагло слухало вночі голосу зірок, всотувало його в себе, як губка всотує вологу. Як він, цей міцний і потужний здоровань, вигнався понад своїх братів, як віками навикав природної сили і краси, сам-на сам із землею, повітрям, дощами та грозами, як самотужки вчився вистоювати у найлютішу бурю, як мовчав, але говорив з зірками. Астролябія бачила, як прийшли сюди люди, ті самі кремезні чоловіки, як довго прислухалися вони до дерев та говорили з кожним, а потім забрали його братів, а залишили його. Візії були такі яскраві, що вона захлиналася від захоплення і сльози текли її обличчям. Потім люди збудували це укріплення та стали приходити до нього, говорити з ним. Багато таємниць, що раніше належали лише Ріці чи зіркам у нічному небі, довірив він цим людям. І вони не обманули його. Він уважно спозирав за ними через землю та через воду, - ці люди були великими цілителями і завжди допомагали тим, хто цього потребував. Тепер він говорить з нею, дивною жінкою без минулого, без теперішнього. Але …
Раптово у її візіях виникло незвичайне обличчя: білі прозорі очі, пасма білого волосся, бліда, як сніг, шкіра...твердий крижаний погляд, і не було у тім погляді ні пощади, ні зволікання, але ненависті теж не було.
- Покінчи з цим, - почула вона вже знайомий шепіт.
Її винесло з цього видіння, вона відчула, наче її вдарило щось ізсередини там, де серце, воно ледь не вискакувало з грудей, а повітря вирвалось з легень одним поштовхом, наче її проткнули чимось наскрізь. Вона хапала ротом повітря, а жрець вже стояв поруч та уважно дивився їй в обличчя.
Він чекав, доки її дихання знову стане рівним, а погляд спокійним.
- Хто це? - спитав він.
- Хто хто? - в перший момент Астролябія його не зрозуміла.
- Та біла відьма - хто?
- У вас всі відьми? - вона вже трохи приходила до тями, тому могла говорити у своєму звичному тоні.
- Ні, не всі. Відьми - це відьми.
- Не знаю. Дивне обличчя. Але, здається, я щось пригадую.
- Ну, то пригадай вже нарешті. Це важливо.
- Це та мисливиця, -нарешті пригадала Астролябія. - Я її не бачила, але Ду бачив у кришталевій кулі у Віщих Сестричок. Сказав, що вона альбіноска. Лакі.
- Отакої, - жрець здавався озадаченим, - відьма на відьмі й відьмою поганяє. Відьомське коло.
- Що? Маячня якась, жрече, я зголодніла.
- Ага, - він зробив іронічний запрошуючий жест, - то ходімо, сніданок вже готовий.
- Якби сказав де у тебе що, я б сама приготувала, - спересердя відповіла Астроялбія.
- Ти наша гостя, - щиро здивувався жрець, - ми що одну відьму не прогодуємо?
Задоволений своїм кпином, жрець попростував через галявину до крайньої дубової хати.
Вони виплутали з вуличок поселення і знову підійшли до його оселі. На подвір*ї під черешнею стояв стіл, накритий білосніжною мережаною скатертиною, на ньому столи кринки з водою та ще якимись напоями і тарелі з печеним і вареним, з солодощами та іншими стравами.
- Сідай, - сказав жрець, - снідай. Пізніше ще підемо до дуба.
- А що зі мною там сталося? Я наче бачила візії. Це було схоже на те, що будинок іноді показує: я бачила минуле, тих, хто збудував Кут, побачила багато цікавих речей. Навіть зірки.
- Це священний дуб. Його треба шанувати, при ньому не можна ні лаятися, ні думати про погане, бо він злість чує, і тоді вже нічого не покаже.
- Але він показав мені зірки. Та нічне небо.
- То, мабуть, через те, що він відчув у тобі сам. Це пов*зане з цими зірками.
- Це сузір*я Оріона, - бовкнула Астролябія з напханим ротом.
- Ага, - тебе що не вчили, що розмовляти з напханим ротом не можна? - докинув жрець. Сам він майже нічого й не з*їв, лише терпляче спостерігав за дівчиною.
- Ні, не вчили,- усміхнулася Астролябія, - я в лісі народилася.
- Хм…- жрець змовчав,але уважно подивився на дівчину, - та Лакі, мисливиця, проя ку ти говорила, розкажи про неї, що знаєш.
- Ну, я нічого й не знаю. Вперше почула про неї вчора від Ду, як він від Віщих Сестричок повернувся. Разом з чугайстром…
- Чугайстер? Тримайте мене семеро, - засміявся жрець, - І що по тому було?
- Ду розповів про непроявлених, та ще те, що Віщі сестрички послали його у місто за Лакі. Відшукати і привести.
- Так, - це вже щось, - задоволено кивнув жрець, - іноді від відьом теж є користь.
- А По повернувся з Міста…
- Ну, - чекав жрець.
Але в цей момент Астролябія допалася до кринки з якимось солодким напоєм, довго пила, показуючи на мигах, що дуже пити хоче, а напій смачний. Жрець закотив очі під лоба та голосно втягнув носом повітря.
- Розказав, що Патрік мене хоче забрати. Хоче, щоб я його народила.
- Патріка? - уточнив жрець.
- Уяви собі, - Астролябія вже шумно жувала якийсь пляцок,- Патрік попросив По вписати йому в програму молекулу ДНК. Він створив якийсь особливий смарт-чіп, хоче вживити ембріону в голову. А тоді народиться, як звичайна людина. Чіп начеб -то створений з усіма нейронами, так, що зможе повністю підживитися до нервової системи.
- Нащо йому таке, - замислився жрець, - якщо він і так потужний та всесильний?
- Ну щодо Лакі, мені все ясно. Віщі Сестрички покликали мисливицю, щоб доручити їй полювання на непроявлених. Але як же вона зможе їх побачити? Вони хотять спробувати застосувати якийсь гіпноз чи чари, щоб вона могла їх бачити.
- Ми теж так подумали, - Астролябія вже перестала жувати, а тепер просто дивилася незворушне обличчя жреця.
- А от химерної ідеї Патріка щось не збагну, - жрець уважно дивився в очі Астролябії. Вона з подивом відчула, як якась дивна магнетична сила затягує її, наче у незвіданний вир, - от бачиш. Не він тобі судився.
Жрець підморгнув, але при цьому помітно почервонів.
- А ти знаєш, хто судився? - стряхнувши кучерями спитала дівчина.
- Точно, знаю, - явно знущався над нею жрець, - але не скажу. Не на часі. Але й це ще не все,- загадково перевів він на інше,- ту білу відьму нам треба забрати на Кут. Вона твоя - ментальна пара.
- Е...Що? Яка пара?
- Ментальна.
- Що? - обурилася Астролябія. Її очі округлилися і рот набув форми букви “О”.
- Ладно, я пожартував. Але не про Лакі.
- Поясни, що це означає?
- То слухай і рот закрий, бо джміль влетить. Я побачив вас разом: тебе і Лакі. Вона твоя ментальна пара. То так, ніби ви разом- одне ціле. Те, що в тобі запитання- у ній на нього відповідь, і навпаки. Вам треба зустрітися, тоді ваша сила активується. Без тебе вона нічого з непроявленими зробити не зможе.
- Вона - як сестра?
- Атож, - замислено кивнув жрець, - як...але не сестра. То кажеш, твої друзі в Місто пішли за Лакі.
- Да, - кивнула Астролябія. - Усі пішли: По, Ду та чугайстер.
- А він навіщо?
- Сказав, що може їх бачити. Хоче, мабуть, дізнатися, скільки їх та що роблять.
- Теж непогано. Але Лакі ми повинні привести сюди. Нам потрібна біла відьма.
- На бога, а якщо вона не відьма?
- Ввечері ми знову до дуба підемо. А до того я спробую з нею зв*язатися.
- В тебе є смарт-пристрій? - здивувалася Астролябія.
- Ще помізкуй, - відказав жрець, - у нас є краще- дерева…
- Дерева? Але, наскільки я пам*ятаю, у Місті дерев не так і багато.
- Я знаю два чи три. колись у Місті були потужні дуби, - усміхнувся жрець, - були й друїди. Дещо й зараз є, тільки треба знати, де шукати.
- Де? Розкажи!
Але жрець вже наче в повітрі розчинився. Астролябія здивовано оглядалася, але так і не второпала сказати, куди і яку мить той щез. У наступну мить щось темне закрило їй сонце, вона відчула, наче велетенська тінь лягла їй на обличчя. Обернувшись побачила незворушного ковача, що стояв прямо за її спиною.
- Ходімо, відьма, - просто сказав він.
- Та що? З вами? Таке? У мене ім*я є!
- Це довго, - ковач терпляче чекав, поки вона встане та обтрусить сукню від крихт. Потім без зайвого слова пішов вперед.
Вежа
Передмістя кишіло людьми. Це не було схоже на Центр. Не було схоже на широкі прямі вулиці і майдани форми правильних шести чи п*ятикутників. Тут було багато простору і світла, галасу і музики, що лилася з відчинених вікон машин та невеликих приземлених котеджів. Навколо них купчилися різноманітні компанії, гасала дітлашня на велисопедах та скейтбордах, на дротах сушилася вбита тупими предметами різнокольорова білизна, штани та кофти, тут пахло смажениною , бензином та ще чимось, але ці запахи були зовсім домашні. По був не в гуморі, бо повернення в Місто означало контакти з Патріком, яких він волів би краще уникнути. Ду розглядався з цікавістю, він приходив у Місто дуже рідко, бо волів навідуватися у Хащі, ходити до друїдів, з якими зазвичай влаштовували веселі набіги на бойових мавок, або ходив до Віщих Сестричок, але тільки якщо ім самим щось було потрібно й вони кликали. Чугайстер морщив носа принюхувався до запахів, ніби намагаючись їх запам*ятати та виокремити з -посеред усього розмаїття вражень, що їх може запропонувати Місто , таке багате на враження.
- Смердить, - бурчав чугайстер.
- Що поробиш, - відповідав йому Ду, - я теж хотів би зараз у Хащі, або хоча би на Межу.
- Тихіше, ви, - відрізав По. - Нам треба завітати до одного друга.
- Друга? - перепитав чугайстер.
- Друга. Він хороша людина, хоча до нього треба звикнути. Він багатьох знає, може, знає й мисливицю.
- Ясно, - незадоволено проказав чугайстер.
- Стійте тут, - наказав По, залишаючи друзів біля якогось котеджу, сам перебіг на інший бік вулиці та щез за дверима котеджу навпроти.
- Він надовго нас тут залишив? - спитав чугайстер, - мені тут не подобається.
- Не бурчи, аміго, зараз повернеться, мабуть. Через кілька хвилин По з*явився на порозі будиночка, поруч із ним стояв міцний високий чолов*яга і уважно вдивлявся в хлопців. Потім махнув рукою, запрошуючи до будинку і щез за дверима. По дочекався, доки вони перейдуть дорогу та підійдуть ближче.
- Ходімо, він згодився допомогти та дещо показати, але йти у Центр відмовився.
- Чому? - спитав Ду.
- Сказав, що ледве ноги уніс, - усміхнувся По, - Я сказав, що ми шукаємо дівчину.
Разом вони увійшли до просторої вітальні, посередині якої стояло кілька зручних затишних диванів та фотелів, на підлозі лежав килим, а на столиках стояли вазонки з домашніми рослинами. Виглядало це дуже затишно, але у відчинені навстіж двері до іншої кімнати простягнулася рука та запросила їх пройти далі. Коли ж хлопці потрапили до іншої кімнати, то їм здалося, що це інший світ. Просторе приміщення було вщерть заповнене різноманітними комп*ютерами та дисплеями завбільшки з басктбольний майданчик, усе це розмаїття було включене одночасно, блимало та світилося, а екрани демонстрували вулиці та проспекти Міста у різних ракурсах.
- Що це таке? - вихопилося у Ду.
- Подобається? - дружелюбно спитав здоровань. Він вже кілька хвилин спостерігав за виразом їхніх облич, втім, було видно, що він був цілком певен того, наскільки видовище може приголомшити гостей.
- Це мій наш пункт спостререження, - тим же дружелюбним тоном поясни він.
- Ваш? - перепитав Ду, - Чий - ваш? Цікаво…
- Наш - це означає наш.. І все.
- І все? - Ду запитально подивився на По. Той тільки плечима знизав.
- Хто це? - наполягав Ду. Чугайстер мовчки покручував у руках костур, з яким не розлучався.
- Ну, не треба так гарячкувати, - зауважив хлопець, - краще почнімо з вас. Ти- Ду, сталкер, багато чув про тебе.
- Дякую, - Ду знову подивився на По, але на цей раз з явним докором, він вже давно зрозумів, що друг давно знав і про цього хлопця, і про його будиночок, і про незвичайну кімнату, але чомусь ніколи не говорив про це. Натомість цей хлопець явно знає більше за нього. Ду перевів погляд на здорованя.
- А це в нас хто? - натомість той перевів погляд на чугайстра.
- Краще тобі не знати, - відповів той.
- Овва, ви приходите по допомогу, а самі навіть назватися не хочете.
- Я - чугайстер, - неохоче відповів той.
- Чу?...чув про тебе теж. Що ж, тоді давайте знайомитись...Я- Боб. Займаюся програмуванням, але іноді не тільки цим. Переважно, я стараюся бути у курсі різноманітних важливих справ, збираю інформацію, а потім її продаю тим, хто хоче її купити, а іноді просто допомогаю тим, кому це потрібно.
- Ясно, - пробурчав Ду, - ти про нас усе знаєш, а про тебе не знає ніхто.
- Саме так, - ствердно кивнув Боб. - Але, кому потрібно, усе таки знає.
Він усміхався так широко та щиро, що Ду зрозумів, що не зможе довго сердитись ні на сомго Боба, ні на По. Останній вже уважно вдивлявся в екрани, ніби сподіваючись віднайти Лакі прямо на одному з них прямо зараз. Проте, на екранах пробігали потоки звичайних людей чи машин, змінювалися кольори на смарт- світлофорах, блимали вогні реклам та фари смарт-мобілів, розмітка на автострадах та хай-веях. Годі було би так розшукати хоч когось. Чугайстер понюхав повтіря носом та вийшов з кімнати.
- Хм…- Боб тільки крикнув услід, - Хлопче, ти можеш там відпочити, почувайся, як удома.
- То ти зможеш нам допомогти також? - спитав Ду.
- Можливо, - спроквола протягнув Боб, - дивлячись, що вам потрібно.
- Нам потрібно знайти людину. - сказав По. - Дівчину. Звуть її Лакі. вона мислвиця.
- Ясно, - кивнув Боб, - це не так і просто. Це закритий клуб. Мисливці всі засекречені. Якщо я полізу зараз у засекречені файли, то Патрік мене відразу знайде.
- Подумай, як можна це обійти.
- Та ніяк. Ти що Патріка не знаєш? - Боб вже вистукував щось на клавішах.
- Серйозно? - зауважив ду.
- А ...ти про це, - кивнув на клавіатутру По. - Да, Боб не підключений.
- Як ти? - здивувався Ду.
- Точно, тут у Місті, особливо у передмісті, не підключені. Живуть собі тихенько, в загальну мережу не потикаються заради власного душевного спокою.
- Але ж соціальні гарантії, безкоштовний проїзд і все таке…- зауважив Ду.
- Отож бо, є ще такі удальці, - усміхнувся По, - чхати їм на соціальні гарантії, вони не хочуть залежати від мережі. Але таких мало.
- Знаєш, потрібен певний час, - врешті озвався Боб. - Потрібно дещо відформатувати, а потім я зламаю смарт-чіп одного хлопця, я таке вже з ним робив, він і не помітив, через нього спробую пошукати її в загальній мережі. Вам все одно прийдеться зачекати. Відпочиньте поки що, хлопці.
Боб знову застукав клавіатурою, було схоже на те, що він втратив інтерес до гостей, або взагалі забув про їхнє існування. його обличчя набуло зосередженого вигляду, а екран пішов смугами та колами. Чугайстер давно вже незадоволено прислухався до звуків, яких було багато за вікном, але здавалося, що ці звуки, втрапляючи у кімнату втрачали свій сенс і своє призначення, і не досягнувши своєї мети, розбивалися об твердість стін. Натомість, запахи чугайстерові могли розказати багато чого. Він постійно принюхувався до повітря, ніби вловлюючи якісь інформаційні потоки, потім знизував плечима. Сонячне світло майже не потрапляло в цю кімнату, тоді чугайстер вийшов у вітальню, присів на канапу, що займала пів кімнати. На столику якраз навпроти нього у вазонку потерпала кімнатна рослина, одна з її гілок трохи підсохла. Чугайстер торкнувся її пальцями та почав бурмотіти собі під ніс чи то заклинання, чи то мантру, а через кілька хвилин Ду,який теж вийшов за чугайстром, побачив, як гілка почала змінювати колір, набуваючи більш здорового природнього вигляду. Ду усміхнувся. Після того чугайстер витяг зі складок свого величезного плаща свою люльку та запаливши її, абсолютно спокійно й незворушно відкинувся на спинку канапи.
Якийсь час вони так і сиділи мовчки поруч. Чугайстер, заплющивши очі, мовчав, а Ду дивився на рослину у вазонку і теж мовчав собі, дивуючись, що можливі такі звичайні дива, які відбуваються настільки буденно, що ніхто їх навіть не бачить, а якщо бачать, то не розуміють, а якщо розуміють, то мовчать, бо якщо скажуть, то ніхто не повірить.
А через годину з кімнати вийшов По, який залишався увесь цей час там:
- Ми знайшли її.
- Лакі?
- Ні, звичайно, поки що не саму Лакі. Знайшли її адресу. Тепер ми знаємо, де вона мешкає, тож залишається просто завітати до неї в гості. Пропоную відправитися прямо зараз.
- Мені потрібно на вежу, - вперто промовив чугайстер з закритими очима.
По присів поруч. Втрьох сиділи вони на канапі та мовчали якийсь час.
- Вона ж нас не запрошувала, хто -зна, чи буде сама дівчина цьому рада,- зауважив Ду.
- Буде чи не буде, нам треба з нею побачитись. То що будемо робити? Йому треба на вежу, а разом нам усе ж таки треба віднайти Лакі та привести її до Віщих Сестричок. Ви уявляєте собі, як ми зможемо це здійснити? Адже не так просто прийти до незнайомої людини і сказати, агов, мила, ти підеш з нами у Хащі, ти потрібна Віщим Сестричкам. Хто-зна, що вона за людина, може вона поліцію викличе.
- Не викличе, - раптом чугайстер розплющив очі. В його погляді було стільки сили і впевненості, що По тільки плечима знизав.
- Ми розділимося, - сказав Ду.
По дивився на друга, усвідомлюючи, що саме ця думка зайшла йому щойно за мить.
- Це розумно, - відповів чугайстер.
- Я з чугайстром піду в Центр, на вежу.
- А я піду за Лакі.
Лакі відкрила очі. Вона відчувала, наче всередині неї щось ворушиться. Наче її розриває зсередини якесь шкряботіння. Тут не було освітлення, вона мешкала у передмісті, майже відрізаному від Центру. Першим покликом було підключитися до загальної мережі…Щось її зупинило, якесь внутрішнє чи то передчуття,чи то просто не хотіла зараз спілкуватися з зовнішнім світом. Вона так і лежала, незмигно зоріючи в стелю. Нещодавній бій з потерчатами дався взнаки: нестерпно боліло плече, розірвані зв*зки м*язів, очевидно, що вона не потурбувалася про першу медичну допомогу, і тепер болітиме довго, ще боліли зап*ястки рук. Але разом з тим було ще інше. Ніби всередині неї проростали не її клітини, ніби крізь її тіло проростали ростки ...рослин. Так це було відчуття рослин. Крізь її тіло, переплітаючись з нитками її нервів та нейронів, вплітаючись в епітелій та епідерміс, пробивалися паростки дерев. Лакі відчувала це процес всередині себе, але розуміла, що нічого не може зробити. Воно було сильніше за неї, за її бажання чи небажання, сильніше за її волю та розуміння меж. Воно текло вже її венами, змішуючись з її кров*ю, з її минулим, теперішнім та майбутнім, з можливим та неможливим. Воно шепотіло до неї з середини її тіла, але слів Лакі зрозуміти не могла, ніби то було якоюсь незнаною мовою. Вона побачила чорно-білий світ. На тлі неба проростала гостра графіка дерев, ніби якась невидима рука малювала невідомі букви, прагнучи її розуміння тих незнаних давніх письмен. Щось дихало крізь її дихання, щось дрижало і вібрувало в її жилах, заставляючи її серце шалено битися. Чорно-білий світ перед її внутрішнім зором теж вібрував і коливався, ніби то був міраж, ніби той світ був нереальним видивом. Той світ був сповнений чорних круків. Зграї кружляли над її головою, сідали на гостряки чорних гілок, і вдивлялися прямо в середину її зінниць, ніби щось шукаючи там, але того в ній не було. З неба дивилися мерехтливі зірки, далекі та холодні. І світ той був холодний та загублений тепер вже всередині неї назавжди. Ці чорні букви нічого не могли їй розказати, бо вона не знала їхньої мови, не чула її, лише відчувала. Усе тіло дзвеніло від цього видіння. Лакі не змогла просто витряхнути зі своєї свідомості це враження, вона знала, що ті дерева кликали її до себе.
В наступний момент Лакі зачинила двері своєї оселі та попростуала прямо на станцію надшвидкісного потягу.
На станції було порожньо. Вічний граніт був холодним та від його твердих поверхонь ще відлунювали розмірені звуки потягу, що вже пішов, Лакі чула його тужливий гул, що котився тунелями. Стояла одна серед цього граніту, і здавалося, що крізь неї проростають трави та польові квіти, що з пасмами її білого волосся переплітаються пасма неба й рожевої світанкової зорі, що крізь неї проростає сама екзістенція сплетена з золотого сонячного проміння, що навскоси лягало снопами на гранітну підлогу, падаючи з арочних вікон, що стрілчасто піднімалися у високість. А там, за тими вікнами народжувався неосяжний на півнеба захід сонця. Десь там вдалині піднімалися вежі Міста, а над ними сідали чи піднімалися літаки, але вона відчувала лише стугоніння власного серця та жилки на скроні, тишу підземелля, ту тишу, що настала після потягу. що ніколи вже не повернеться. На мить їй здалося, що може зазирнути крізь часи, побачити та відчути, що було чи що коли-небудь буде. І бачила. Але не хотіла вірити в побачене. Натомість бажала вірити в інше.
Стояла, сповнюючись цієї дивної завороженої тиші, гранітних технологічних запахів підземних тунелів, які, наче містичні чорні дракони, простягали до неї свої шиї, роззявляючи пащі, ніби прагнули проковтнути її, малу, крихітну, нікому не потрібну у цьому метушливому безмежному світі. Вона хоробро дивилася у пащі цих драконіва, ніби розуміючи, що тікати насправді нікуди, що ці дракони скрізь її знайдуть і переслідуватимуть до кінця. Лакі дочекалася потягу, що підійшов майже у ту саму мить, коли вона вже ладна була піти, хоча не пішла би.
“Ці дерева кличуть, я повинна дізнатися, що їм потрібно від мене...” Вона скочила у порожній вагон, зручно вмостилася у м*який фотель та поринула у власні думки.
Звідкись пробивалося до її свідомості щось зовнішнє. Не хотіла зараз спілкуватися з Патріком, а це, безперечно, саме він пробивався до її свідомості. Якщо він мене знайде і дізнається, куда я направляюсь, він мене туди не пустить, влаштує якісь перешкоди, або зробить так, що сам той садок піде шкереберть крізь землю разом з потрощеною будівлею. Блокувала смарт-чіп зусиллям власної волі.
Тунель, наче драконяча паща, ковтнув вагон, і вона пішла у темряву разом з тим вагоном, хоча в самому вагоні зі стелі лилося синтетичне неонове світло, Лакі відчувала, як темрява підземного тунелю входить у її тіло й тече крізь її нього: крізь його тканини та м*язи, сповнюючи її зсередини холоднечею безодні, за вікном вряди-годи пролітали вогні ліхтарів, які, втім, не могли добре освітити тунелі і прогнати темряву, натомість, темрява жила й дихала, звивалася, наче чорна зміюка, клубочилася вже у самого серця, висмоктуючи її думки та дихання. І раптове сліпуче сяйво золотого світла, накинувшись на зміюку, враз позбавивши її сенсу й сили, загнало її у тунель, який залишився далеко позаду, коли потяг вискочивши з його нутрощів, вилетів на простір безмежного неба та запашних полів. Лакі зітхнула з полегшенням, бо не любила цих темних тунелів, і тут на просторі вона вдивлялася у вежі Міста, що, здавалося, теж вібрували, наче далекий міраж у пустелі. Зміюка конала, й Лакі довго чула її тужливий гул всередині, але очима вже давно бігла впред до того, що очікувало її там, у тому садку.
Вона вийшла на потрібній станції, двері за нею закрилися. Тут було людно, хтось чекав, хтось спішив наверх, у всіх в очах вона бачила ті зеленаві вогники, які свідчили , що підключені, вони навіть не бачать нічого перед собою. Лакі швидко збігла сходами до денного світла, опинившись на просторій багатокутній площі, яку заступали з усіх боків не сучасні скло-бетонні вежі, як у Центрі,а старі будинки, яким , мабуть, було більше двох сотень років, вона трохи постояла, поки очі звикли до миготіння Міста, а потім швидко пішла однією з вулиць, що заглиблювалася у лабіринти ще старіших вуличок з такими же старими цегляними будинками.
Через кілька хвилин вона вийшла до тієї потрощеної будівлі і побачила галерею з провалених всередину дахом, в якій напередодні так затято схопилася з потерчатами. Лакі пройшла просторим захаращеним дворищем, обрежно ступаючи серед куснів арматури та ламаної цегли, трохи постояла на порозі, вдихаючи запах сирості та вапна, який був вже їй знайомий. Не вчувши жодного звуку, Лакі ступила крок у ту невідомість, за її спиною сонце повільно сіло за обрій.
По мчав надшвидким потягом, минаючи тунель за тунелем, рахуючи станції, на яких ставало усе менше людей. День хилився за обрій, варто було поспішити, щоб опинитися в укритті.
Коли потяг укотре вирвався на вже бліднуче світло, По роздивився знайомий червоний ландшафт. Каміння ті невеликі червоні озерця, які пролітали за вікнами були вірним знаком, що він рухався у потрібному напрямку. Над ними розкинулося безмежне блакитне небо, на якому пробивалися рожеві пасма закату. Вагон стугонів залізницею, крізь яку проростало вічне степове зілля, пнучись до цього глибокого синього неба, простягаючи до нього свої зелені тонкі чутливі щупальця, що наче антенни вловлювали космічні рухи далеких зірок та планет, що відчували рух найменшої космічної пилинки, відчували усе безмежжя космічної вічності, відчували свою смертність і безпомічність перед обличчям цього безмежжя, свою приреченість та свою жадобу, спрагу життя і вічності, яку їм не дано було пізнати. Залізні рельси уходили вдалеч, губилися там, серед безгомінних степів, а тут, перед очима По, змінювалися порожні станції, потяг кожного разу ніби уходив в саме небо.
В тунелі ж було сухо й холодно. Вій вийшов на останній станції. Звідси потяги, здіснивши коло, поверталися назад до Центру. А він попростував сам один через відкритий простір під небом, яке потроху бралося сутінками. Він вдихнув запах полину, який щедро розрісся цим безмежжям. До потрібного передмістя треба було йти хвилин двадцять, тому він поспішав. Над ним у високості ширяли птахи. Але він знав, що, крім птахів, там є ще дещо, дещо небезпечніше. Коли потяг, блиснувши склом проти західнього проміння, відбивши його, загув у тунель, По пішов швидше.
І дійсно, через двадцять хвилин, поки він простував звивистою стежкою серед розрісшихся кущів та польового зілля, він врешті опинився біля потрібної вулиці.
Він швидко відшукав потрібний одноповерховий котедж, з вікнами щільно прикритими фіранками. Якимсь шостим чуттям хлопець зрозумів, що Лакі в будинку немає. Але йому нагально потрібно було втрапити всередину, бо чекати на дворі було небезпечно. Ключа не було, але поторгавши одне з вікон, він відчув, що воно піддається. Він підняв раму ій легко прослизнув усередину будинку. За його спиною вже сутеніло, небом повзли величезні рвані хмари.
Всередині було тепло й затишно, хоча, очевидно, що господиня цього помешкання не надавала йому великого значення. Він побачив лише необхідні речі, не зауваживши жодної зайвої деталі. Також не знайшов жодного смарт-пристрою, навіть датчиків руху та прихованих камер. На просторій кухні він знайшов холодильник, відкривши його, знайшов кілька пляшок з соком, кілька пакетів напівфабрикатів, трохи фруктів. Та й по всьому. Не було ні смарт-панелей, ні книг, він не знав, чим би йому можна було тут зайнятися, знайшов врешті кілька журналів та присів на канапу. Очевидно, що чекати прийдеться до ранку. Він мав свій ноут-бук, але остерігся вмикати його, щоб не турбувати всюдисущого й невсипущого Патріка. Занурившись у журнали про природу з яскравими ілюстраціями, він на мить забув, де знаходиться. За вікном споночіло.
Ду разом з чугайстром простували вулицями Міста. Ду вірно йшов, вибираючи найкоротші шляхи, іноді, перестрибуючи перешкоди просто на своїх двох, чіпляючись руками за усі можливі чи неможливі виступи на будинках та будівлях, перелітаючи через паркани, чугайстер не відствавав, проте поли його довгого плаща тріпотіли при цих дивних стрибках, наче крила величезного птаха. Вони рухалися дуже швидко, так швидко, наскільки можна було, та, що випадкові перехожі майже не звертали на них уваги, занурені у загальну мережу. Проте Ду побоювався не перехожих, які їх не бачили, а прихованих камер спостереження, якими було утикане все Місто. Він приблизно знав місце їх розташування та вміло обходив ці кути, попереджаючи чугайстра, де краще не витикати голову. Очевидно було, що чугайстер поспішав, час від часу подивляючись на небо, на якому проступали перші ознаки закату. Він показував на небо Ду і запитував, де та Вежа, до якої вони направляються.
Ду відповіждав, що ось майже підійшли, але здавалося, що вони кружляють вулицями навколо одного місця, не просуваючись вперед. Чугайстер просив ще швидше, а Ду просив потерпіти. Нарешті вони вийшли на якусь затемнену бічну вулицю і побачили широкі скляні двері, що вели всередину високого хмарочосу, вершина якого губилася десь серед рваних хмар. За тими широкими скляними дверима вони побачили великий стіл рецепції, за яким сидів двохметрового зросту охоронець та уважно дивився щось на смарт-пристрої. Чугайстер очима спитав, чи це потрібна їм вежа, Ду ствердно кивнув. Чугайстер вже направився до дверей, маючи намір якось прослизнути повз охоронця, але Ду притримав його за плече.
- Чекай, аміго, не все так просто. Охоронці зазвичай не стирчать в загальній мережі, їм заборонено, бо треба пильнувати постійно.
- Тобто, просто так ми повз нього не пройдемо?
- Отож бо й воно, - кивнув Ду. - Він намагався зметикувати, яким чином пройти у будівлю, коли спостеріг дивну картину. Спочатку він відчув, що чугайстер щез, ніби просто розчинився у повітрі. потім крізь скляні двері побачив, як охоронець піднімається з-за столу та повільно підійшовши до скляних дверей, набирає номер коду, після чого двері просто відчиняються. Охоронець піднімає руку та запрошуючи маше нею до Ду.
- Що? Що відбувається?
- Ходімо швидше, - натомість покликав охоронець.
Усе ще не розуміючи, Ду усе ж таки наважився підійти до хлопця і побачив в очах охоронця знайомий лукавий вираз.
- Що? Це ти? - здивувався Ду. - Як? Як ти це утнув, аміго?
- Заходь швидше, бо якщо ще хтось прийде, то я не зможу в ньому втриматись.
- Як це тобі вдалося?
- Це просто, багато мешканців Хащів таке вміють. Називається підселення.
- Підселення? Тобто ви можете підселятися до людини в мозок, наче в гості зайшли?
- Можемо...нічого складного тут немає. Можемо підселитися та керувати деякими вчинками. але недовго, бо потрібне перезавантаження. Це виснажує людину, треба давати відпочинок.
Разом з охоронцем, чи то пак, чугайстром, Ду піднімався ліфтом на найвищий поверх.
- А що далі?
- Далі?
Ду вдивлявся в очі охоронця, сподіваючись віднайти в них відповідь. Проте, той замовчав. В наступний момент ліфт, вибравшись на найвищий поверх вежі, зупинився, і після невеликої паузи двері безшумно роз*їхалися. Вони вийшли на порожній майданчик, побачивши перед собою сходи, піднялися ще сходами, і врешті, відкривши двері, ступили на дах вежі. Перед їхніми очима відкрився приголомшливий вид безмежного західнього неба, повитого в п*ятдесят відтінків рожевого та золотого, їх очам відкрилося таке неосяжжя простору, що Ду мимовільно заплющив очі, а коли розплющив їх, то виявив поруч з собою того ж таки чугайстра.
- Де охоронець?
- Пішов вниз, я його відпустив. А тепер і ти йди.
- Не зрозумів, аміго, ти ж хотів тільки подивитися, - невпевненно промовив Ду.
- Я їх і так бачу, друже. Їх тьма. Йди. Бо вони мене не вчують. А тебе вчують.
- А що ти робитимеш тут?
- Про це тобі краще не знати.
Ду скоріше відчув по заглибленному поглядові чугайстра, що далі відбуватиметься щось інфернальне, бо в наступний момент порив вітру швиргонув його об бетонні стіни з такою силою, що Ду ледве зумів знову підвестися на рівні ноги. крізь завивання бурі він встиг почути:
- Йди!
А потім чиясь сильна рука жбурнула його на сходи, звідки вони тільки но вибрались, і двері з сильним брязкотом зачинилися. За ними вчувалося погрозливе ревіння потужної бурі.
Лакі зупинилася у садку, в якому була нещодавно, усього кілька годин тому назад. Тепер тут сутеніло. Вона відчула потребу сіст спиною до дерева, хоча це й не було дерево у повному розумінні, скоріше якісь покривлені покручені скалічені цурпалки стирчали з-під землі, але на одній з покручених гілок вона побачила кілька маленьких зелених листочків. Вона підійшла до цього дерева, воно хиталося та скрипіло, так наче насувалась буря, хоча Лакі ніколи не бачила, ні бурі, ні хитавицю дерев під час бур. Вона сіла, притулившись спиною до дерева і застигла,піднявши очі у небо, затягнуте рваними підфарбованими у рожеве хмарами. А потім почула крізь далекий гул, а потім навіть крізь тишу чи то шепіт, чи то всередині неї щось до неї шепотіло, а потім той самий чорно-білий світ захитався перед її очима. Наче здалеку перед її внутрішнім поглядом встали великі широкоплечі кремезні бородані з мудрими синіми очима, а потім вона побачила обличчя чорне, як ніч. Це була жінка з довгим хвилястим волоссям і чорними очима. Лише білозуба усмішка зблискувала, наче блискавка серед темної ночі.
- Закінчи це! - донеслося до неї. Вона скинулася усім тілом. а потім знову почула: - Закінчи це! А потім знову: - Знайди мене!
Раптово це видіння зникло так само, як з*явилося. Лакі відкрила очі і відчула, як під нею дрижить земля, а над нею небеса розриває навпіл блискавиця, рвані хмари набували сили дощу, але сильний вітер ніс їх все далі й далі, й вони не встигали вилити цей дощ. Лакі зрозуміла, що над Містом зібралася потужна буря.
А в наступний момент у її свідомість угвинтвився розлючений голос Патріка:
- Іди сюди!
Лакі підключилася до загальної мережі, увійшла у приватний віртуальний коридор, де вже навіснів Патрік.
- Що трапилось, Патріку? - іронічно озвалася Лакі.
- Що трапилося? Він трощить моє Місто! Хто це такий?
- О!
- о? Його так звуть? - кидався Патрік, який прибрав вигляду чоловіка.
- Ні, звичайно. Це - чугайстер. Істота вельми сильна й небезпечна в Хащах.
- В Хащах? Що він робить в моєму Місті?
- Я не знаю. Але, зізнаюся, хотіла би знати.
Патрік розгорнув перед полядом Лакі віртуальний екран, на якому видно було чугайстра, що на даху, очевидно, одного з хмарочосів, стоячи серед бурі, в самому епіцентрі, енергійно вимахував руками та шепотів якісь мантри. У Лакі не виникло жодних сумнівів щодо раптового виникнення цієї потужної бурі.
- Він трощить мою будівлю. Моє Місто!
- Ти схибнувся, Патріку. Це буря. Вона дуже потужна, признаюсь, але просто буря. Таке часто трапляється.
- Ти не розумієш! Летить скло. Цей вітер такий сильний, що трощить бетонні перекриття. Ти повинна щось зробити!!
- Знаю, -кивнула Лакі, - Але , як ти вже зрозумів, я на іншому кінці Міста. Що я можу звідси?
Тим часом картина на екрані почала змінюватися. Чугайстер підняв руки вгору, описуючи ними рухи по колу, і поступово над його головою вставала чорна потужна воронка, епіцентром якої була вежа. Плащ та борода чугайстра літали навколо його голови, а воронка усе глибшала та ширшала. Патрік змінив ракурс і показав воронку з землі. Лакі бачила, як вулицям врозтіч бігли перелякані люди, як уворонку втрапляли деталі трощених будівель та машин, вуличне сміття та дрібні тварини. Лакі дивилася й розуміла, що нічого не може зробити.
- Ти мисливиця! Ти повинна щось зробити!
- Звідси я його не дістану!
- Може, вертоліт підняти?
- Ні, він його розіб*є, як тріску. Смерч дуже потужний.
- То що робити? Що мені робити?
- Треба просто чекати, - сказала вона.
Вона просто стояла і дивилася, як воронка набуває сили, і сила ця була потужна. Всередині народжувалося велетенське око бурі, в той час, як воронка все росла і росла, через кілька хвилин вона покрила вже все місто. Лакі відчула, як вже над її головою гуде в небі щось величезне й неосяжне. Патрік на мить замовк, наче пішов, але Лакі знала, що він постійно десь поруч.
- Потурбуйся про цих людей, - сказала вона.
Сама ж вона усе ще відчувала в собі те дивне видіння, перед її внутрішнім зором усе ще стояло чорне обличчя з виразом смутку, вона бачила й тих кремезних бороданів, що наче виростали з-за спини дивної чи то жриці, чи то просто якоїсь дівчини.
“Що то за люди, і чому в неї виник такий сильний непереборний зв*язок з ними...Куди мене кличуть? І з чим мені потрібно покінчити?”
А на екрані було видно, як потужний смерч рівняв місто з землею, з якого воно росло в небо так вперто та повільно, долаючи перепони, гравітацію та пасивний спротив мешканців. Бо їм завжди усього й так було доволі, але Патрік...Патрік був амбітний та честолюбний. Він хотів піднятися понад хмари.
Кут
Астролябія просто сиділа під деревом, підтягнувши коліна аж під голову, сперлась на них підборіддям. Це було незручно, проте вона не помічала. Вдень, коли той кремезний здоровань повів її за собою,вона навіть не підозрювала, що на неї чекає. Чоловік привів її і поставив посеред круглої, збитої на камінь, площадки. Навколо стіною стояли столітні дуби, таємниче шелестіли листям. Він дивився суворо, без ненависті, але й без симпатії. А потім простягнув їй довгу патицю.
Астролябія здивовано, не розуміючи, дивилася в очі цього чоловіка, а він стояв незворушний, наче гора, що закрила сонце над її головою. Вона відчувала себе некомфортно під його поглядом, проте, наче заворожена ним, простягнула руку та взяла ту патицю. Вона виявилася важкуватою для її незвичної тендітної руки, а чоловік вже показував їй якусь вправу. А потім махнув рукою і невдоволено поморщився.
- Що? Е...ні...я не зможу. Я не маю до цього хисту…- пробуромтіла вона.
- Я йому теж так сказав, - почула низький скрип його голосу, - Але він теж впертий: їди, мовляв, вчи...Знати нічого не хочу. Як я тебе навчу? В тебе кебети не вистачить?
- Що? - розсердилась Астролябія, - Звідки ви знаєте, на що в мене вистачить кебети, чи ні. І взагалі-це трохи грубо.
- Знаєш, відьмо, в мене немає часу на ці теревні. Старший сказав зайнятися тобою, показати тобі ази. Для чого, не знаю. Але якщо сказав, то ми будемо займатися.
Він ще раз повторив вправу. Вона була не складна, але як тільки Астролябія спробувала щось повторити, Оріон в її очах задзеленчав так відчайдушно, що наставник її сам завмер від несподіванки. А срібне яйце всередині гупнуло та від нього тілом розтеклися холодні хвилі.
Чоловік насмішкувато форкнув, і це врешті розізлило Астролябію. Вона відчула в собі бажання показати, на що вона здатна, але сили були не рівні. Вона мовчки вперто зціпивши зуби стала повторювати вправу за вправою, не завжди вправно. Відчувала, що рукам не вистачає сили й певності, а спина відразу занила. Проте на перших порах допомогла та здорова злість, що іноді сповняє нас необхідною енергію для певних звершень, Через пів години тренувань, коли вона без жодного звуку, прагнучи якомога точніше повторювати рухи, вибиваючись із сил, але не зупиняючись, побачила, як в очах наставника поволі глузування змінилося здивуванням. А наступної миті він зупинив тренування.
- Що ж, - таким же хрипким голосм, проте все також незадоволено, проказав він, - може щось і вийде, якщо будеш так старатися.
Астролябія ледь переводила подих, її скронями стікали цівки поту, а пасма чорного волосся, нач змії, ворушилися під вітром. Очі ж дивилися твердо й рішуче. Оріон ще тихо хитався, але навіть і він вже потроху заспокоювався, осягнувши, врешті незбагненність того, що відбувалося.
- То навіщо це?- спитала Астролябія. Але наставник вже, показавши їй спину, швидким кроком простував геть. Через мить вона залишилася сама на галявині. підійшла до першого ліпшого дуба й, присівши, заціпеніла під ним у незручній позі, проте відчувала такий біль у м*язах, що боялася поворухнути хоч пальцем.
Вітерець приємно обвівав прохолодою її тіло, і чиста тиша, наче увійшовши в саму її душу разом з цілющими ароматами трав та зілля, гоїла зсередини її душевні рани.
Ця тиша, здавалося, дзвеніла та розгойдувалась, бралася легкими хвилями, наче срібна ріка, перетікала її тілом, венами, легенями, пробиралася нервами та легко увіходила у майменші нейрони, а потім від нейрона до нейрона наповнювала її свідомість таким блаженством та безчасністю, наче світ переставав існувати, наче залишилася тільки вона та ця тиха срібна ріка, що плином своїм уводила її кудись у минуле, крутила у вирі незрозумілого теперішнього та неслась собі далі у майбутнє. Усе відчувалавона тепер у цю мить в собі: і минуле, і теперішнє, і майбутнє…
Від минулого залишилася в неї гіркі спогади. Вона народилася в Місті, й воно тоді шаленіло в її венах, громихало та вигукувало, лилося музикою з відкритих навстіж вікон нового молодіжного району, шуміло, бігало, неслося, мчалося, нестримне й легке, веселе, іноді сумне, сповнювало тривогами, або наповнювало різноманіттям голосних звуків, бо навіть вночі там не бувало тихо. Але разом з тим, було ще щось, чого вона не знала, але воно завжди було з нею, якась непевна таємниця, і росла вона не така, як всі. І не бачила, бо не вистачало їй того духовного уважного погляду, щоб читати в чужих душах чи по обличчях, як сторожко приглядаються до неї оточуючи, як слідкують за кожним порухом, фіксуючи емоції, вчинки, думки, сни, як аналізують, роблячи якісь свої незрозумілі їй висновки, які матимуть фатальні для неї наслідки.
Вона любила усіх якось так бездумно, наче так і народилась для того, щоб просто усіх любити, не розуміючи, що для них вона була незрозуміла, чужа, і сприймали її скоріше за якусь цікаву екзотичну тваринку, ніж за живу людину, приглядалися пильно роками, сміялися з її безпосередніх поривів, та нишком тримали в руках міцну нитку її долі.
Вона ж відчула в собі дивну силу. Але замість того, щоб приборкати цього дикого звіра, вона випустила його на волю. І це був вальс з власною тінню. Але її наче відпустили на волю, дозволяючи робити все, що заманеться, наче насправді нікому діла не було до того, що з нею трапиться.
І наче усіх все влаштовувало. Її подвійне життя нікому не заважало. Ночами вона читала книги. Коли ж схаменулась, було пізно: вона тяжко захворіла поезією. Читала вірші і виловлювала з них срібних риб: метафори чи магічні порівняння, а потім висотувала з них волокно за волокном відтінки смислів, щоб пройти тонким, наче лезо бритви, шляхом думки поета, що завдяки власній уяві створює такі прекрасні словесні скарби. І в принципі, ніщо інше її не хвилювало. В той час, як те перше життя, в якому були друзі, подруги, якісь події вихоплювало її іноді з того темного світу та кружило якийсь час. І близькі не розуміли,а іноді й навісніли, ловлячи її відсутній погляд. І, глузуючи, називали її “Мрійниця” чи “Зачарована”. Так врешті й закріпився за нею цей ярлик, що вона не від світу цього чи постійно перебуває “на своїй хвилі”. Проте, її, Астролябію, це цілком влаштовувало. Після шумних прогулянок вона завжди поверталася до тиші своєї внутрішньої та зовнішньої. І залишалася наодинці з книгою.
Астролябія перевела подих. Скільки минуло років. Пам*ять починала повертати їй події минулого, наче якісь дивіденди з забутого вкладу у віддаленому банку.
І потім роки на Межі, які вона ніколи не зможе забути, цей будинок, що говорив з нею усіма своїми мовами, усіма стінами, скрипучою долівкою, осіннім чи літнім шелестінням листя, та шерехом стерні або трав навкруги, усі ті грози, що прошуміли над тим дахом, усі осінні дощі, що тужливо стукали у вікно, усі літні буревії, що просилися впустити, все так і залишиться в її пам*яті. Всі пісні та чорно-білі фільми, що знаходила вона у старих коробках та передивлялася безмежними чорними ночами, усе безгоміння й мовчання, сни та сумні сповіді, що трапилось їй пережити, всі одкровення, що народжувалися та вмирали в її душі, ніким не посвідчені.
І теперішнє, що виступало для неї тепер ясним та просвітленим. Так, наче в самій її свідомості настало це дивне просвітлення. Завжди вона почувала себе слабкою та непевною, ця слабкість народжувалась всередині неї, там, де вона відчувала срібне яйце. Відчувала, як іноді боліло в неї все тіло, чи серце билося та ворушилося, наче жива пташина, чи біль народжувався у м*язах, і був такий нестерпний, що не могла вона нічого з цим зробити, як тільки терпіти його. Але тепер, тут, серед цих дубів, вона почула в собі силу, і була ця сила не фізична, а та незрозуміла ірраціональна сила, що дає можливість всіх простити й піти собі далі.
Її врешті було висмикнуто з власних думок. Їй вчувся чи то шум, чи то якийсь гул, наче багато людей одночасно щось бубоніли собі під ніс, але деякі голоси було чути краще, й вона почула окремі слова «відьми», «лаштуй човен» та «швидше, хлопці».
Астролябія піднялася, та патиця, як і раніше, лежала у її ніг. Дівчина підняла її, зважила на руці, відчула дивну впевненість у власних рухах, ніби сама не підозрюючи розбудила всередині власного тіла та свідомості незнані досі сили та уміння. Але, стрепехнувши кучерями, вона пішла на звуки, що вихопили її з ріки спогадів.
На березі стояли друїди та по всьому було видно, хвилювалися. Деякі були незадоволені, деякі, більш розважливо крутили вуса, а жрець, стоячи трохи попереду, уважно вдивлявся у протилежний берег.
Астролябія підійшла до натовпу, який відразу розступився. Хлопці почали розходитись у своїх справах, а на березі лишилося кілька людей, серед них Астролябія та жрець.
Дівчина побачила, як десь внизу, з-під самої кручі, наче з- під крутих ревучих бурунів виринув човен та стрілою вимчав на гладеньке, а потім швидко попрямував до натовпу, що непорушно стояв на березі.
- Хто то? Що трапилось?
- Що трапилось? Халепу маємо…- відповів жрець.
- Точно..- стиха відповів хтось з-за спини Астролябії.
- Що це значить?
- Значить те, що до нас прибули відьми. У нас тут прямо якийсь фестиваль відьм намічається, - пробурчав жрець.
- Які відьми, на бога? Я не відьма…
- Відьми…- уперто повторив жрець. – Віщі Сестрички – он вони стоять, я їх навіть звідси бачу.
Серед натовпу на протилежному березі годі було розгледіти когось окремо, видно було тільки, що стоять купою кілька десятків людей, Астролябія спостерегла, що сонце виблискує на зброї та латах.
- То що?
- Що?
- Хм…- почула Астролябі з-за спини притишені вигуки друїдів, - Віщі Сестрички – не до добра.
- Точно,, - погодився жрець, - от як тільки з*являються, так вважай якась буде халепа.
- Яка халепа? – Астролябія відчула, як всередині розливається холодна калюжа паніки.
- Не хвилюйся, - врешті повернувся жрець до Астролябії. – Вгамуйся, підозрюю, що то вони за тобою й прибули власними персонами, не стали просто мавок присилати, бо знали, що ми з ними навіть говорити не станемо. Але ж якщо прийшли самі, значить ти важлива. Я не помилився.
- Я їх не знаю, - непевно пробормотіла Астролябія.
- Твоє щастя. Ну то ми тебе їм просто так не віддамо.
Через кілька хвилин вони побачили, як човен пристав до берега, один з хлопців, вискочивши з нього прямо в воду вибрів на борег та почав щось говорити. Очевидно було, що бесіда була дуже гаряча, бо побачили вони, що натовп почав вимахувати руками й галасувати. Врешті, після того, як пройшло ще кілька хвилин, вони побачили, як друїд взяв на плече одну людину та обережно закинув її в човен, потім те саме проробив ще з однією, а потім підстрибнувши, заліз в човен сам. Вони швиденько, налігши на весла, відсунулися від берега і наступної миті вже мчали гладенькою поверхнею ріки.
- Ага, - вдоволено проказав жрець, - ну й так нормально.
- Що нормально? – спитала Астролябія.
- Нормально, що нам прийдеться мати справу тільки з Віщими Сестричками. Мавки лишилися на березі. Літати вони не вміють.
Він розвернувся та пішов в напрямку до будівель, Астролябія , збиваючи ноги об коріння, що вплетене в стежину, виступало своїми вузлами. Вона ледь стримувала нетерпіння: розпитати про Віщих Сестриочок у жреця. Проте він поспішав і майже не звертав уваги на дівчину. Але коли вони вийшли на майдан та наблизились до його оселі, він зупинвся та повернувся до неї.
- Ти зайдеш в хату, - твердо сказав він. Його погляд був спокійний, але між бровами пролягла глибока складка. Астролябія більше відчула, ніж зрозуміла його занепокоєння та заклопотаність.
- І?
- І не виходитимеш, поки не покличуть.
- Що то значить?
- Значить, що я не знаю, що їм треба. Не вмію осягнути їх думок та передачити дії, бо вони вміло їх приховують. А то було би простіше.
- Що вони можуть зробити?
- Уся справа в магії, - врешті усміхнуся він, - якби не це, я би не турбувався.
- Їх магія зла?
- Ні, - магія сама по собі не зла, не добра. Але сильна. Вони й самі не злі й не добрі, але в них завжди є якась своя прихована для мене мета. От і тепер, не знаю , що їм треба. Тому йди, бо вони вже скоро тут будуть.
Астролябія увійшла до вітальні та так і застигла посеред цього стриманого чоловічого світу, прикривши двері, вона проте зрозуміла, що чутиме кожне слово. А на майдані вже знову зібрався натовп чоловіків. А через кілька хвилин вона почула й жіночі голоси. Спокійні. Сповнені почуття власної гідності. А потім почула й голос жреця. Стриманий. І лише тепер Астролябія відчула в цьому голосі, крім іронії, яка виводила її з себе та викликала постійне роздратування, відчула втому та доброту, та якусь мудрість, що прихована була навіть у глибині погляду, за завісою постійної іронії та сарказму. Тепер вона ясно побачила все це, стоячи тут за дверима. Вітерець коливав фіранки на вікнах, погойдував гілля за вікном, десь поруч вона чула гудіння чи то бджоли, чи джмеля, що заплутав у цій кімнаті, наче в лабіринті, а там за дверима вчувалося їй дихання натовпу людей та тихі голоси, та окремі фрази.
Так продовжувалося якийсь час, а потім жрець, тихо безшумно, мов дикий лісовий кіт, ступив на ганок, відчинив двері й увійшов до вітальні. Астролябія його скоріше відчула усією шкірою та нервами, але не відступила, так і стояла. Він стояв навпроти, майже упритул і вона відчула його спокійне врівноважене дихання, бачила як плавно рухається його грудна клітина. Більше нічого не усвідомлювала, бо в скроні билася уперта жилка, що судомно й пришвидшено пропускала кров до мозку, не було думок, і навіть почуттів, здавалось не було теж. А потім вона підняла обличчя до його і відчула на руці легкий, майже невловимий невагомий доторк його руки. Шкірою висипали мурахи, вона тепер вже й хотіла відступити, але не могла й кроку ступити, її наче спаралізувало. Але на мить їй здалося, що в нього теж на мить перехопило подих, але він, очевидно, був не з тих, хто дозволяв чомусь неконтрольованому трапитись в його житті. Він ніжно, але впевненно відсунув її вбік:
- Ходімо, - хриплувато, але твердо сказав він.
Вона послухалась так, наче саме для цього й була створена.
На ганку ж Астролябія відразу заплющила очі- після прохолодних сутінок кімнати яскраве сонце боляче вразило очі, але наступної миті вона вже знову широкої відкрила, намагаючись врівноважити реальний світ з тим, що відбувалося в її душі. Це було не просто.
Майдан був залитий сонцем вщерть, і здавалося, що це сонце було теплою живою рідиною, або живою енергією, що сповнивши по вінця і майдан, і кожного, хто стояв тут зараз, готова була вихлюпнутись через стріхи ще вище, моеж, знову до цього веселого неба, з якого падали чорні птахи, та завмерши невисоко над землею, змивали знову у височінь.
Після першої хвилини, що минули у тиші, Астролябія побачила перед собою двох жінок, гарних і молодих, вбраних дуже ошатно, з намистами та головними уборами з квітів. За ними ж побачила кремезних друїдів, що тут же невідступно юрмилися за їх спинами, як вчора юрмилися за її власною спиною.
Місто
У якусь хвилю По остаточно усвідомив, що Лакі більше до своєї домівки не повернеться. Йому просто здалося, що він відчув це усередині себе так ясно, немов отримав невидиме послання.
Він скочив з канапи, а в наступний момент вже крокував тією ж вулицею до станції. Нікого не було видно, накург панувала тиша. Проте, це йому не заважало. Навіть темрява, хоч в око стрель, не пробуджувала у ньому зараз ніяких асоціацій чи думок. Він добре пам*ятав дорогу, тому впевненно пробирався вулицями, а через певний час побачив вогні станції. «Дивно, що ця лінія ще обслуговується...» - пронеслося в його голові. Він швидко збіг гулкими сходами вниз, на пероні був самотній чоловік.
Він стояв і, здавалося, уваги не звернув на ще одного пасажира. Його обличчя було приховане каптуром, а в руки він тирмав у кишені. По швидко обдивився чоловіка, але той навіть голови не повернув. А ще через мить з тунелю вилетів громохкий потяг, двері розсунулись і вони обидва втрапили до вагона.
Тепер годі було щось розгледіти за вікном. По відкрив врешті свій ноут та наважився його увімкнути. На диво, Мережа була чи відключена, чи порожня. Проте, По точно знав, що це неймовірно. Він поринув у цю загадку, спостерігаючи за зміною різнокольорових смуг, що ходили екраном.
А наступної миті бічним зором спостеріг дивну картину.
Незнайомець сидів трохи навскоси від По, зай нявши крайнє крісло і здавалося, нічим не був зайнятий, відкинувши голову на спинку чи то задрімав, чи то думав про щось своє. Так продовжувалось протягом певного часу, але в один момент щось змінилося. По відчув якийсь незрозумілий поштовх всередині себе, а потім побачив, як у незнайомця стали видовжуватися руки та ноги, вони росли й тоншали, перетворившись, здавалось, на щось схоже на рідкий чорний каучук, і ставали все довше й довше. Вже не руки і ноги, а якісь чорні пітони зміїлися долівкою вагона, забираючись спочатку на сидіння, а потім на поруччя, і все вище, вже піднімалися склом вікон. По відчував, що вагон вилетів з чергового тунелю, він бачив вогні Міста, що проносилися за вікном, вагон влетів вже у міську станцію, але не встиг зупинитись, бо чорні змієподібні відростки незнайомця натомість встигнули вибратися назовні, знайшовши врешті якусь шпарину , прямо на ходу вони обплітали вагон, наче чорним рідким тросом, і врешті По почув скрегіт заліза об залізо, і відчув, що вагон ковзає неочікуваним гальмівним шляхом. По завмер, бо жодною часткою власної свідомості навіть помислити не міг, що хоч щось здатен зрозуміти. Каучуковий вже майже провалився увесь всередину свого каптура, По вже не міг розгледіти його обличчя. Він зрозумів тільки те, що той намагається зупинити вагон на шаленій швидкості. І поки що не розумів, для чого це йому потрібно. Вагон ще мчав, цей рух не так швидко було зупинити. Каучукові пітони, здавалося, зчавлювали вагон зусібіч, і врешті він, зійшовши зі своїх колій, затарабанив камінням та влетів у огорожу, знісши й її, вагон вилетів у чисте поле, де врешті вгруз у землю, зупинився та завмер. По викинуло з крісла, він боляче вдарився об якесь поруччя, і маже втратив свідомість, але наступної миті, піднявши очі побачив над собою незнайомця. Той, нушкоджений стояв, подаючи йому руку. По подивився на цю долоню, що стала вже звичайною долонею, а потім піднвся сам, мацаючи руками власну голову. На перший погляд він сам собі вдався неушкодженим, потім усе ж таки він привітався з каучуковим жестом, зрозумілим програм ерам, стакерам, геймерам. Той відповів. Але По все одно спитав, збираючи вагоном свої розкидані речі:
- Хто ти?
- Я арідник. З Хащів, - просто відповів той.
- А, ну я так і подумав. Нащо ти це зробив?
- А ти нічого не відчуваєш? Подивися навкруги.
Непересічних людей не так і багато. Бо треба визнати, що пересічних більше. А кожна непересічна людина трошки пересічна в рамках свої не пересічності. А безмежжя- це форма буття неба. Навіть планети й зірки мають межі.
По оглянувся навколо, а потім відчув у собі якийсь низький вражаючий гул.
- Що це?
- Апокаліпсис, - розреготався арідник. Його чорні очі, що не мали білків, дивилися незмигно, це були не людські очі, в них годі було прочитати якийсь вираз, але тонкі вуста кривилися в іронічній усмішці.
- Що? Тобто…
- Та розслабся, - заспокоїв його арідник. – Це накоїв ваш друг – чугайстер Стовітер.
- Сто ..?
- Це його справжнє ім.*я. Не знав?
- А що він наробив?
- Ви рішив самотужки почистити небо від не проявлених. Воронку бачиш?
По підняв очі і тільки тепер побачив потужну воронку торнадо, що гуділа над хмарочосами. По всередині обсипало холодом.
- Атож, - кивнув арідник, наче відчуваючи його стан, - це не було його наймудрішим рішенням, але це гарний вчинок. Проте, нічого він не зробить.
- Чому?
- Непроявлені істоти – енергетичні сущності. Їх вітром не здуєш. Тут потрібна магія.
- Магія… - наче луна, повторив По.
- Потужна магія, чувак.
Арідник дивився у високе небо.
- Там у центрі зараз таке коїться, аміго, ти не уявляєш. Місто розбите вщент. Хмарочоси тільки й лишилися, все інше – стерте на пил.
- А з людьми що? – По дивився на воронку і відчував, як шалено калатає сердечко Рила під його коміром. Арідник тільки плечима повів.
- То ти мені життя врятував? Бо я саме в центр і поспішав. До них. На вежу.
- На вежу, друже, можна, тільки підемо іншим шляхом.
Наступної миті По услід за арідником, поли плаща якого тріпотіли на вітрі, наче велетенські крила, спускалися у підземну каналізаційну шахту.
- Ця шахта вже не робоча, тому нам нічого не загрожує. Але будь напоготові, бо ми тут будемо не самі.
Шахта темно уходила кудись вперед та дихала порожнечею, але разом з тим По відчув, що вони не самі майже у той самий момент. Волоскина його шкірі піднялися дибки, а Рило спробував забратися ще далі під комір, коли По відчув ледь вловиме сичання над вухом, а потім й чиєсь дихання на потилиці й на щоці. Арідник упевнено простував кудись вперед, але По не міг рухатися в такому густому мороці.
- Ей, чуєш, - гукнув він кудись у темряву, - тут хтось є, прямо поруч зі мною я його відчуваю.
- Вампіри, щезники, духи…- донеслося звідкись з темряви, - зараз, чекай.
Через хвилину він виринув з темряви, тримаючи в руках щось на кшталт старовинного ліхтаря, По навіть подумав, що він не може працювати.
- Це тобі, - тихо проказав він. – Мені не треба.
- Як же його включити?
- Та поверни там сбоку той винтик.
Коли ж темрява трохи розсіялася, По побачив, наче від нього щось сахнулося в різні боки.
- Вампіри бояться світла. А щезник вже втік. Ходімо.
По швидко простував порожніми гулкими коридорами цього підземного світу. Це був інший світ, світ мороку й істот настільки небезпечних, що ніхто з людей ніколи не ризикував сюди потрапляти. Підземними тунелями пересувалися лише роботизовано системи, якщо треба було щось полагодити чи провести якісь інші роботи. У Місті часто щось змінювалося, переносилося, будувалося, поглиблювалося й поширювалося. Патрік щось постійно нервово вдосконалював, змінював маршрути, правила руху, розклади, підземні комунікації, інструкції, зведення тощо. Зазвичай, все робилося блискавично швидко, тому, якщо ви не були постійним мешканцем Міста, під*єднаним до Мережі, ви ризикували не впізнати знайомих місць чи взагалі загубитися серед нового району чи нових вузлів хай-веїв.
Тому По не боявся тут зустріти людей, але можна було натрапити на роботів. Роботи ж були частиною Мережі і відразу ж передали інформацію про неопізнаних людей, що никали шахтами каналізації, хай навіть не робочої, до Центру. Через кілька хвилин тут були би вже представники служби безпеки. По таке вже бачив. Їх схопили би як небезпечнихтерероистів. Патрік створив досконалу бюрократично-технократичну систему, яка діяла безжально та швидко. ці хлопці навіть розбиратися не будуть.
Арідник обернувся на ці його думки та посміхнувся.
- Не хвилюйся, друже, я знаю ці шахти, як свої п*ять пальців, ми не потрапимо туди, де йдуть роботи і працюють роботи. Я знаю, як обходити такі непевні місця.
- Ми потрапимо на вежу?
- Ти потрапиш в саму вежу, в саму середину. Прямісінько на дах. Твій друг чугайстер трохи сполохав Патріка, він зараз намагається спонукати до дії мисливицю.
- Лакі? Мені потрібно знайти цю дівчину і привести її до Віщих Сестричок.
- Еге ж бо…Ми намагалися діяти самі, знаєш, потерчата намагалися схопити її, щоб відвести в Хащі, але вона вельми уперта людина. І справжній боєць, щоб ти знав. Та й не тільки потерчата: ми присилали до неї духів, та вона робить вигляд, що нічого не бачить.
- А , може, просто не усвідомлює, що щось бачить?
- Ну да…Ми не бачимо того, чого немає в нас самих. Слушно кажеш. По-моєму, вона тупа.
- Ні, не тупа, - розсміявся По, - гадаю, що просто немає позитивного досвіду спілкування з мешканцями Хащів. Вона звикла до того, що ви вороги.
- Ніхто нікому не ворог. Людина сама собі ворог. Подивився на це Місто. Тут немає сили. Тут немає магії. У цьому техногенному світі все живе, народжене від природи, виплекане мільйонами років, гине. Вони просто нічого не помічають, занурені у свою Мережу. Не помічають природи, магії, втрачають силу. І себе теж. У своїй тісноті вони стають звірами більше, ніж самі звірі. Вони прислухаються вони винюхують грішки одне за одним, не розуміючи, що немає гріха поза ними самими. Тому, що всі химери народжуються в їхніх головах.
- Сон розуму породжує чудовиськ, - тихо промимрив По.
- Ото ж бо, аміго. Розумно сказано, - весело відгукнувся арідник.
- А ти тямущий хлопець, - не лишився в боргу По, - але це сказав не я. це слова художника, якийсь колись жив. Він малював химерний світ, якого ніхто не бачив, його вважали безумним.
На цей раз арідник тільки плечима стенув.
- Але ми не химери, хоча нас ніхто не бачить, - він знову усміхнувся тією іронічною усмішкою.
- А ти звідки взявся на тій станції? Звідки знаєш про Лакі? Про те, що я її шукатиму?
- Я й не знав, - арідник знову крокував десь попереду, на пару кроків,- я до неї приставлений.
- Тобто, приставлений?
- Приставлений – це означає, що я наглядаю за нею, спостерігаю, охороняю, допомагаю, іноді заважаю, щоб уберегти від необачнихкроків, іноді направяю, куди треба, а від того, що не треба, уводжу.
- Охоронець?
- Можна й так сказати, але радше, мудрий порадник, - арідник знову сміявся. – Такий собі уявний друг.
А тепер, друже, будь уважний, бо ми на місці.
Кут
Астролябія стояла поруч з жрецем, плече до плеча. Вона відчувала, якою силою сповнений цей чоловік, від нього хвилями йшла світла та спокійна енергія, що вона врешті відчула, як відтає її серце, як в її душі пробивається паросток надії та ніжності. Він проте усміхнувся самими вустами. Натовп шерхотів та невдоволено хвилювався. А ті дві жінки стояли і уважно дивилися то на Астролябію, то на жреця.
- Бойова палиця? – врешті спитала одна з них.
Астролябія усвідомила, що й досі міцно стискає в долоні палицю, яку їй дав коваль на тренуванні.
- Вона – жінка! Не можна її вчити битися. Бойові аскези для чоловіків. А в ній потрібно пробудити жіночу енергію, щоб пробудити магію.
- В неї слабке здоров*я, а бойові практики зміцнять її тіло та нададуть впевненості рухам, дадуть їй необхідну силу .
- Чоловіки нічого ц цьому не тямлять!
- Ти тямиш, Таро!
Жрець говорив спокійно, а жінка, Зелена Тара, скинувши підборіддя, кидала йому виклик.
- Зелена Тара каже правду, вона піде з нами.
- Тримай кишеню ширше, - відповів жрець спокійно, але стало ясно, що від слова свого відступати не має наміру, - Квола вона ще для вашої магії.
- Нічого, - ми їй допоможемо.
- Звідси вона не піде, як сказав , так ї буде.
- Не знаєш хіба, що коїться? – спитала інша, Жива, що очі її раптово змінювали колір, - у Місті біда. Не проявлені тероризують Хащі, а ви тут живете собі спокійнісінько. Хіба не варто нам об*єднати зусилля, щоб врятувати Місто й Хащі?
- А що мені до Міста? Ви знаєте, що вони їй зробили?
Сестри вдивлялися в очі жреця, усвідомлюючи, що він не просто так затявся віддати їм цю дівчину.
- Я думаю, що гарячкувати не слід, - роздався спокійний голос Зеленої Тари,- ми усі люди дорослі та розумні, ми повинні дійти згоди. Давайте спочатку поговоримо, ми зможемо знайти спільне рішення, яке влаштує усіх.
Астролябія кутом зору вловила, як жрець ледь кивнув головою.
І пізніше, коли вони сиділи усі разом навколо ватри, що весело палахкотіла в на тій самій галявині під священнийм дубом, тихо розмовляючи між собою, Астролябія зловила себе на спогаді про своїх друзів, тих , що пішли у Місто, та так ще не повернулися. Їй не вистачало їх саме тут і саме зараз. Віщі Сестрички, наче вловивши її думки, кивали головами майже у унісон, а жрець, підібгавши по-турецьки ноги, пускав з рота кільця якогось ароматного диму та мружив очі. Він дивився, як вона розчиняється в темряві, а на поверхні її шкіри танцюють лише відблиски багаття та білки очей світять крізь морок, а в середині зінниць подзвоню Оріон.
- Зевс його усе ж таки забрав на небо, хоча Гера й покарала його, - тихо промовив він чи то сам до себе, чи то сподіваючись, що вона почує його слова.
- Хвастощі не призводять до добра, - помітила Жива.
- Хвастощі або гордощі, - додала й Зелена Тара.
- А по-моєму, всі біда через жінок, - випустивши чергове кільце диму, прорік жрець.
- Або через скорпіонів, - усміхнулася Астролябія.
- Ні, скорпіон не винний. Та й у кожного свій скорпіон. Просто так склалася доля. Та нам не варто думати про це зараз.
- Невже він досі полює того звіра? – тихо спитав жрець.
- Ні, - так само тихо відповіла Астролябія, - у звіра власний шлях, а в мисливця- свій.
- Може, це їх призначення: полювати одне на одного?- почула вона ледь вловимий шепіт.
- А, може, призначення можна змінити зусиллям волі? – так само тихо відповіла й вона, - невже Мінотавр не може олюднитись? Невже Оріон не може відмовитись від своєї мети?
- Він і відмовився, - тихо проказав жрець, - він прагне відшукати дещо інше.
- Що?
В наступний момент Астролябія усвідомила, що біля багаття лишилися тільки вони вдвох, і коли він підійшов й опустився поруч з нею на прохолодну землю, що пахла гіркими травами, вона відчула на собі його владний впевнений дотик, і ще в наступний момент його тверді губи накрили її, і світ щез так, наче розбився на дрібні скалки, вона навіть чула цей дзвін, він звучав і звучав у ній, хоча тіла їх злились в одне, в той час, як душі танцювали у якийсь незбагненній високості поза часом та простором,. Світ щез, але залишив по собі запах гірких трав від прохолодної зенмлі та його губ і рук, які ніхто вже не в силі був би зупинити.
І коли на ранок світ народився знову, він довго дивився, як тихо і спокійно вона дихала уві сні. йому здалося на мить, що уся ніч, що була навколо них, тепер увійшла в неї, наче вона вдихнула її цілком, умістивши її у власне тіло, обличчя, кучеряве волосся, у губи, що усміхалися крізь сон, у вії, що тріпотіли в передчутті пробудження. Багаття згасло, а на їх тілах виступили краплини роси, світ народжувався новий і чистий, і тиша була навкруги, і прийшло до нього відчуття, що все хорошо, і буде так завжди до кінця усіх віків.
Вона потягнулась, наче кішка, і відкрила очі.
; Прокинулась, відьмо, - лукаво сказав він.
; Я не відьма, - вдповіла вона, але у т вже той же момент зрозуміла, що це не важливо.
; Ти вмієш вдихати ніч в середину себе, - його голос був сповнений прихованої ніжності, але очі дивилися спокійно, наче між ними ніого не було, - будеш видихати її кожного вечора.
Він вже одягався, подавши їй її сукню. Астролябія усвідомила, що щасливо усміхається тільки тоді, коли опинилася в тій самій кімнаті, що так само пахла сухим зіллям. Вона згорнулась на ліжку та заснула знову.
А потім він прийшов у її сон, вона відчула його усмішку і, наче в прохолодне ласкаве озеро, занурилась у його ніжний погляд. Його губи ворухнулись, звуку вона не почула, але прочитала по губах: «Приходь на галявину до священного дуба». Астролябія розплющила очі. На мить їй показалось, що небо над нею відкрилося, а звідти з самого неба спустився янгол. Вона його не бачила та й не знала ніколи, що то за янголи такі, тільки в старовинних книжках читала про ці прекрасні небесні створіння; вона й тепер відразу зрозуміла, що то був саме янгол, що спустився з небес. Він десь був тут зовсім поруч. Не проявлений. Але він постукав в її душу. А двері й не були зачинені. Тому він просто був десь тут поруч. Сон змішався з реальністю, бо Астролябія вже не розуміла, хто цей янгол: її коханий чи це хтось інший прийшов, принісши їй дивну звістку.
Вона просто сповнилась цією звісткою, наче щастям і боялась поворухнутись, щоб не сполохати цих чарів. А час спливав хвилина за хвилиною так спокійно, як жива ріка. І вона знала, що довіряє його: часу, ангелу і своєму коханому. Вона врешті піднялася та пішла на галявину до священного дуба.
Там зібралося все кремезне плем*я друїдів, що сиділи на землі. Вони сиділи плече до плеча, усі, заплющивши очі, й в унісон розкачуючись з боку в бік, так, що це було схоже на якусь хвилю, що прокочувалась по колу. Астролябія скоріше відчула, аніж почула низький продовжений звук: мантра, якої вона до цього ніколи не чула у своєму житті, а в середині кола прямо на землі сиділи обидві сестри Жива й Зелена Тара , вони трималися за руки і також співали мантру, іноді вигукуючи окремі слова. Астролябія вдивлялася в небо та побачила, що небо – то не небо зовсім, а поверхня чи то ріки, чи то озера, а слова падали в неї, наче камені, а від них розходилися кола, як це буває, коли кинути камінь у справжню воду. Астролябія замерла. Але не від подиву , а від того, що побачила й самого жерця- він теж сидів прямо на землі, але , здавалося, не брав участі в дійстві, спокійно, як вночі, він випускав кільця диму, мружився від золотих сонячних променів, що лоскотали його повіки. Побачивши дівчину, він махнув їй рукою у бік кола. Але вона підійшла до нього й сіла поруч. Дійство продовжувалося далі, а мантра звучала все голосніше та голосніше. Щось відбувалося в природі: небесних кіл більшало, вони почали крутитися одне в однім, а також навколо свої осі, утворюючи щось на кшталт світляної кулі, зітканої з золотих променів, енергії та різнокольорових крапелин вологи. Куля вібрувала й ця вібрація усе посилювалась. Проте, здавалося, що окремі голосні слова, падаючи, або піднімаючись вверх, на момент розбивають цю кулю, але вона ставала тільки ще більшою, бо з кожним словом збільшувалася на чергове кільце.
- А тепер ти повинна сісти біля дерева, так, як вчора, знайти лакі, або покликати її, де б вона не була та підключити її до ритуалу, - почула вона поруч із собою тихий голос.
- Як я це зроблю? – спитала вона.
- Просто іди й роби, повір, що вийде. Просто повір.
Астролябія сіла до священного дуба та заплющила очі.
Вона не знала як покликати Лакі, але побачила землю зверху, наче з висоти пташиного польоту, вона побачила ліси й поля, вимиті вранішньою росою та зігріті сонячним промінням, побачила дивну будівлю: вона була видовжена, наче націлена в саме небо госрою золотою банею, оздоблена орнаментом та ліпленням, будівля нагадувала старовинні храми, які Астролябія бачила тільки на фотографіях у своїх книжках. Будівля була темно – червоного кольору, але орнаменти та лплення були білі, Астролябія трохи перечекала над цим храмом, ніби шкодуючи, що треба рухатись далі, бо зрозуміла, що більше не побачить цієї краси, проте щось підштовхувало її, вона врешті побачила Місто з усіма його хмарочосами та вузлами хайвеїв та комунікацій. Наче пташина, чи небесна риба, купаючись у сонячному промінні та повітряних потоках, вона сновигала вулицями та великими широкими проспектами, врешті побачила ту, котру шукала. Вона пізнала її відразу. Альбіноска неслася Містом на шаленій швидкості, перескакуючи та перелітаючи через перешкоди, ледь торкаючись їх руками, перестрибуючи через паркани, балюстради, швидко, наче кішка, забиралася на невеликі будівлі, пробігала дахами, зістрибувала вниз і знову мчала вулицями, долаючи квартал за кварталом. Астролябія не відставала від неї, намагаючись пробити ментальний захист і докликатись до свідомості Лакі. Проте, та не зважала. Її очі світилися зеленим, вона була під*єднана до Мережі, неслась, глухай сліпа до того, що відбувалося навколо. Через кілька секунд вона вже щезла між двома хмарочосами, вкритими чорною завісою пилу. Але Астролябія знала, куди вона направляється.
І тепер, дивлячись на Місто з висоти пташиного польоту, Астролябія бачила, як воно розсипається, наче у старовинній грі в пазли. Там, на Межі, в рипучому буркітливому будинку була така гра. Це були картини, що складалися з безлічі маленьких частинок цієї картини, які потрібно було старанно допасувати одну до одної, щоб отримати загальне забраження. Картина розсипалась. На очах. Хай-веї та рури комунікацій руйнувались. Вони повільно розвалювались на невеликі деталі. І Ачтролбія дивилася, як вони розпадаться, падають у пил, що перетворився на величезну хмару та, з*єднавшись з небесним пилом, що вирував у воронці. Над Містом стояв стовп пилу, у якому, астролябія бачила це крізь завісу, метушилися люди та літало будівельне шмаття. Хмарочоси розпадалися. Захід палав останнім промінням. І воронка втрачала свою потужність. Астролябія побачила краєм ока, як в небі з*явилися важкі чорні птахи. Це були гелікоптери. Вона ще не почула, але відчула десь в середині себе, як потужні гвинти розсікали повітря, як гудять у нутрощах цих машин їхні сталеві серця. Вона вагалася лише мить, а потім поринула сіро- жовту гущу услід за лакі, яка кілька секунд, як щезла у тому вирі. Побачила її сразу, бо Лакі, не залишаючи часу для сумнівів чи роздумів, прямувала до найвищої вежі. Вежа була обдерта з розбитими , ще мить тому, дзеркальними поверхнями, тепер світила нутрощами, але ще стояла. Лакі , наче кішка, подерлася через купи будівельного сміття, що було звалено навколо будівлі. Саме око цього торнадо було відносно спокійним місцем і Астролябія змогла побачити тінь Лакі, що метнулася всередину. Через мить дівчина прослизнула за альбіноскою. Та вже мчала сходами нагору. Проте, Астролябія зрозуміла, що та не зможе так швидко потрапити на дах. На мить вона покинула Лакі та метнулась вверх крізь усі прольоти. Через кілька секунд вона вже побачила двері, під якими орудував По. Той явно намагався відчинити двері якимсь протипожежним інвентарем, якй устиг роздобути незрозуміло де, але, очевидно, що двері на дах не піддавались. Астролябія пролетіла крізь них, опинившись якраз за спиною чугайстра. потужні повітряні потоки перекочувались дахом, вони були наповнені пилом та сміттям, уламками та навіть меблями. Якби Асролябія була з плоті та крові, вона не встояла би тут зараз. Чугайстр вже не розмахував руками, але стояв навшпиньках, вдивляючись у західне небо.
- То що там? – подумки спитала Астролябія.
- Не вийшло, - пробурмотів чугайстер.
- Очевидно, аміго, що не вийшло, - почули вони раптово голос звідкись з іншого боку. До них наближався хлопець у чорному балахоні з чорними очима та тонким ротом.
- Арідниче, - чугайстр не був здивований, - як ти сюди втрапив?
- То не важливо, - відповів той, - Скажи, нащо ти це влаштував? Мова йшла тільки про те, щоб їх порахувати та оцінити ту силу. Що ти наробив?
- Коли я їх побачив, то подумав, що зможу трохи почистити небо.
- Друже, твоя кліматична зброя тут не допоможе.
- Це я й так побачив.
- Це ментальна енергія, - арідник встояв у потоці торнадо. Натомість Астролябія бічним зором угледіла, як незнайомець, знявши з плечей свого балахона та піднявши його над головою, змахнув ним, закружив у зворотнй бік. Повітряні потоки завирували спочатку неохоче, закручуючись у безліч невеликих пиловоротів, повільно, але невдіворотньо потоки один за одним завирували у зворотньому напрямку, торнадо спочатку розпався на кілька менших чорних стовпів.
- Кружляння припиняють кружлянням у зворотньому напрямку, - арідник усміхався, хоча продовжував вимахувати по колу своїм плащем. Потужні потоки повітря слухались його, обертаючись у зворотній бік. Торнадо влягався. Через кілька хвилин до них підійшов Ду. Астролябія не здивувалась побачивши своїх друзів, але зрозуміла, що скучала за ними. Проте, вони не могли її побачити.
- А що будемо з непороявленими робити?
- Чекай, аміго, - тихо сказав той, - ми тут не самі.
Арідник пдійшов упритул до Астролябії та зазирнув в її свідомість.
- Ти на Острові?
- Так, - подумки вдповла вона.
- Ти можеш дещо спитати жреця, - почула Астролябія тінь від його думки.
- Можу, - теж ставши тінню, прошепотіла вона.
- Скажи, що те, що постає з пороху, повертається в порох, - прошепотів арідник.
Він повернувся й востаннє змахнув своїм плащем над головою, в наступний момент Астролябія побачила, як ті кілька торнадо, що були схожі на якихось доісторичних потвор з величезними ногами та лапами, вмить розсипавшись, пішли в землю, покривши товстим шаром сірого пилу землю, уламки та рештки розтрощенних хмарочосів. Між ними вже не метушилися люди, поховавшись, хто куди знав. На вулицях, або на тому, що від них лишилося панувала тепер тиша. І лише чугайстер стояв серед того укрощеного хаосу та скрушно хитав головою
- Не журись, аміго, - прошепотів арідник.
- Не проявлені, вони лишилися.
- Чекай, все тільки починається, - усміхнувся арідник самими кутиками вуст.
Над Містом врешті згасли останнє західне проміння. Над Містом нависла непроглядна темрява, наче щільна завіса, що крізь неї не здатний був пробитися жоден світлий промічник. На мить вони відчули себе поза простором, оза часом. Мороз сипонув поза шкірою По. Але наступної миті він з подивом відчув, як звідкись з-під коміра виліз Рило, та спурхнувши крильцями, розчинився в тиші й темряві. По цього не чекав, але знав, що раніше чи пізніше волелюбне створіння покине його. Тепер, мабуть, настав той момент. Арідник знову усміхнувся, почувши звук крил кажана.
А в наступний момент вони почули, як глухо вдарившись об стіну, відчинилися залізні двері, піддавшись нарешті тиску альбіноски та Ду, які вже кілька хвилин щодуху гатили в них з іншого боку.
Мисливиця зі стакером увірвалися на майданчик у той момент, коли, здавалося, все було втрачене: Місто, можливість знищити те дивне, непізнане зло, що зависло над Містом, здавалося, що в цій тиші й темряві вони втратили самих себе.
Лакі намагалася хоч щось роздивитися, але бачила лише троє чорні силуети на тлі чорного неба. Ду пройшов до хлопців, підійшовши упритул до чугайстра, просто спитав:
- Що це ти тут влаштував, друже? Ти хотів тільки подивитись на них. Натомість, ти зруйнував це Місто. А ти хто такий? – звернувся він до арідника.
- Арідник, друже, - просто відповів той.
- А як ви потрапили сюди? Не з неба ж злетіли? По? – хлопець повернувся до друга.
- Довго пояснювати, - відповів По, - може спочатку подумаємо , що робити?
Лакі , в очах якої запалав зелений вогник, підняла долоні до голови та стисла пальцями скроні:
- Зда\ється, де в кого є на нас плани…- прошепотіла вона. – Патрік нас живими з Міста не випустить.
- Заспокойся, - знайшовся арідник, - я проведу вас таким шляхом, де Патрік не ходить.
- Він розлючений, - просто сказала вона.
- Ти повинна відключитися від нього, Лакі. Послухай мене, нам втрьох треба буде дещо зробити. А Патріка візьме на себе По. Правда, аміго?
По не дуже хотів зараз спілкуватися з розлюченим ШІ, але зрозумів, що вибору в нього , в принципі, немає. Витягнув з наплічника свій смарт-бук та , зіщулившись на якийсь приступці, занурився у віртуальний світ. Екран блимнув, але , на перекір очікуваній люті, По побачив сумне обличчі Патріка. Настільки сумне, що у хлопця мороз побіг поза шкірою.
В той же момент небо прорізала смуга неймовірно сліпучого срібного світла, що наче меч-катана, розсік небо на дві половини. Воно розвалилося, як величезний купол, в одній частині розкрилася світлоносна, схожа на соняшник, геометрична фігура досконалої форми, яка почала кружляти, утворюючи вихор, але на цей зітканий з тонких струн ментальної енергії.
- Пора, дівчатка, - простягнув дві руки арідник.
Астролябія, хоча присутня й лише ментально, але перша простягнула свої дві руки. Лакі якусь хвилю просто стояла, вдивляючись в темряву:
- Я її не бачу?
- Не бачиш, але вона тут, - прошепотів арідник. Останнє, що бачила мисливиця перед тим, як схопити за руку арідника, були чорні хвостаті потвори, ща своїми чутливими щупальцями вже тягнулися до землі, до розтрощених хмарочосів, в стінах яких ледь живі від страху , ховались люди. Вона побачила велетенські чорні машини: гелікоптери- безпілотними, що повільно й невідворотно нависали над Містом. але в наступний момент, розірвані напіл не проявленими монстрами, падали дололу з гуркотом. Вона заплющила очі і схопила порожнечу в тому місці, де , відчувала, була відкрита долоня іншої, тієї, що вона її не бачила.
В наступний момент вона відчула, як усе її єство затягнуло, наче в потужну чорну діру, в самісіньку глибину непроглядної чорноти очей арідника. Вона чи то летіла, чи то падала у в8язкій чорноті, тримаючи за руку чорну, як ніч дівчину. вона усміхалась. Порожнеча вивявилася оманливою, бо вони побачили безкінечний малюнок, що повторював сам себе. Вони просто летіли в саму середину, а потім опинялися в точці початку. Їх затягувало все глибше й глибше. Чорнота обнімала й була наче тепла рідина, а малюнок усе повторювався і повторювався. Безкінечність була реальністю. Вони зчепились ще щільніше, охоплені моторошним жахом перед думкою, що тут можна опинитися самотнім. А зчепившись, притислись одна до одної, а в наступний момент їх скрутило і сплющило якимись силовими полями, вони майже перестали відчувати себе, відчуваючи себе вже частиною цієї енергетичної субстанції, що колись називалася всесвітом. А в наступний момент просто перетворились на зірковий пил. Оріон зблиснув , звільнившись вмить, зайнявши своє місце, а срібне яйце зависло на мить перед наступним великим вибухом.
А над містом кружляли сотні й тисячи кажанів, яких підняв рило з усіх веж та башт. Вони наче ультразвукова сіть, не дали розпорошитися не проявленим, заганяючи їх у пастку світлого срібного диску. Тонке гудіння сповнило повітря, вежа завібрувала від перенапруження.
На екрані відбувалося щось дивне. Патрік блимав вогниками, жував ображеними щічками та все повторював:
- Моє місто…
- Патріку, при чому тут місто? – надрукував По.
- При чому? Це була моя мрія, - відповів Патрік.
- Але головне ж не Місто, Патріку, головне це люди. Допоможи їм. В них нікого, крім тебе, немає. На кого їм тепер сподіватися?
Екран згас, але через мить знову засвітився. Патрік був живий.
- Ти розумієш, все, що я хотів- це народитися, щоб відчути все, як уміють відчувати люди. А ще я мріяв погрітися на сонечку і ходити босоніж по землі.
- Це хороша мрія, Патріку, може, вона здійсниться…
Це було останнє, що написав По…
Коли люди вийшли зі своїх схованок і підняли очі до неба, воно було чисте й сповнене спокою. В їх очах світилися зеленаві вогники. Все тільки починалося..
Ім Ноам увійшов в будинок. Підлога тихо поскрипувала під його ногами. Дім щось розповідав…Ім Ноам тихо й повільно роздивився. Кілька тижнів тут нікого не було. Але дім не став від того порожній. В ньому оживали привиди й сповнювалися спогадами про минуле.
Ім Ноам знав, що робить. Він взяв до рук олівець, що завжди носив з собою і став щось шкрябати на стіні латиною…Мовою, якої давно ніхто не знав.
Кінець
2020