Плетиво

Плетиво
Ми стаємо тим, про що ми думаємо.
Ерл Найтінгейл

     Арахна відкрила очі. Там за вікном народжувався ранок. Піднявши голову з подушки, вона  обвела поглядом кімнату. Світлі шпалери з великими червоними трояндами нагадували їй райський сад, а тоді вона починала уявляти себе саме у райському садку, тоді їй починало здаватися, наче вона чує спокійний плескіт золотих фонтанів и шелест ніжно- зеленого листя…Хоча вона знала, що там за вікном немає ні саду, ні дерев з ніжно- зеленим листям, ні золотих фонтанів. Там за вікном була порожня вулиця, неширокий канал з мутною жовтуватою водою, у якій плавало торішнє бадилля, яке падало з човнів, що ними  везли сіно чи свійських тварин, чи якісь інші сільськогосподарські товари на міський ярмарок. Там був ряд будинків над каналом, серед яких і її, невеликий двоповерховий будиночок, чисто вибілений з охайними зеленими дерев;яними фіранками, з глиняними горщиками, що у плетених її руками кашпо звисали з побіленої стіни. Та ще під стінами будинків у помальованих масляними фарбами кадках з зеленими туями та апельсиновими деревцями.
  Арахна глибоко зітхнула. Вона народилася у цьому будиночку, виросла, як і всі, ходила в міську громадську школу у довгій темній спідниці. Єдине, що було в неї, що відрізняло її від кількох десятків таких же темноволосих дівчат з оливковою шкірою, це білі блузи з мистецьки виплетеним мереживом на рукавах та комірці. А потім, після закінчення цієї школи, вона, на відміну від багатьох, хто поспішив поїхати звідси, покинути невеличке провінційне риболовецьке містечко на узбережжі, податися туди, де життя б;є ключем, де безліч можливостей для розумної симпатичної панянки, вона залишилася тут.
  Плела мереживо та ще любила захід сонця над бухтою.
  Знову глибоко зітхнувши, вона нарешті піднялася з постелі. Зазирнула у невелике дзеркало, що висіло поруч з розп;яттям. У  сутінках там у глибині вона побачила грубе , але з гарними правильними рисами обличчя, правильного якогось скульптурного овалу, двоє величезних темних очей в обрамленні чорних пухнастих вій, чорне шовковисте волосся , здавалося, лилося на плечі, наче струмені чорної води, злегка припухлі зі сну губи, підбиті засмагою та вітром. 
  Арахна ще раз зітхнула. Їй було сорок років. Мереживо сорочки не приховувало фігуру: трохи грубу, але ще пружну з гарною шкірою та ще дівочою формою грудей. Дітей у неї так і не було.
  Арахна відкрила фіранки, впустивши до кімнати сніп сонячного проміння. Прибрала постіль, вкривши іі ковдрою з мудрованим мереживом. Цей орнамент вона придумала сама ще тоді двадцять років тому назад. Але про це згадувати не хотілося.
  Потім визирнула за вікном. Ранок був сонячний і яскравий, такий, що було чути спів птахів у садку сусідів, що жили на паралельній вулиці, поверхня каналу повільно колихалася, хоча вітру не було, так наче там, під жовтою водою хтось вдихав і видихав. На поверхні поколихувалося кілька дерев;яних рибацьких човників, зовсім невеликих, не те, що зараз ті сучасні рибацькі судна, якими забитий порт  і бухта. Ні, це і були зовсім маленькі, серед них і човен її батька.
  Арахна спустилася вузенькими сходами на перший поверх будинку , у свою невеличку вітальню з зовсім крихітною кухнею. Включила конфорку та поставила на плитку турку з водою. Поки вода набирала потрібної для закипання температури, Арахна повернулася до вітальні та включила телевізор. Маленький такий телевізор, ще з тих давніх, які тепер , може, залишилися тільки у старих, проте телевізор блимнув порожнім екраном. Вона знала, що місцева телекомпанія зранку нічого не транслювала, а супутникової антени в неї не було. Але незважаючи на це, вона все одно включала телевізор кожного ранку, сама не знала, для чого. Можливо, була це застаріла звичка ще з тих часів, коли батько, тільки но купивши цей телевізор,  дуже ним пишався і просто не міг без нього обійтися ні під час сніданку, ні під час вечері, ні тоді, коли до нього приходив хтось із друзів-рибалок випити пару склянок місцевого вина та потеревенити про справи.
   З того часу багато чого змінилося. Саме життя змінилося, змінилися люди, змінилися рибалки, змінилося місто. І Арахна це відчувала. Але сама вона, наче метелик у краплині бурштину, застигла у іншому часі – у своєму минулому,- і нічого не бажала змінювати.
  Коли вода в турці сколихнулася, відштовхуючи ся від дна і стінок, жінка всипала у неї ложку темної ароматної арабіки, коробку якої купила минулої суботи на ярмарку, кава відразу спінилася, тоді вона швиденько зняла її з вогню, налила у свою улюблену синю порцелянову філіжанку, і розчинивши у ній ложку коричневатого цукру, пішла до вітальні, помішуючи каву на ходу невеликою срібною ложкою. Срібною ложечкою з фігуркою риби на ручці, яку подарував їй батько.
  Він тільки те й любив, що море, човни та рибу. Навіть їй завжди дарував щось із зображенням риб. Жінка усміхнулася при цій згадці.
  Арахна поставила філіжанку на низенький столик у вітальні, а сама пішла до дверей. Повернула ключ у замку два рази праворуч, штовхнула злегка двері  від себе, і вони відразу безшумно розчахнулися на вулицю, і в будинок увірвалось безліч нечутних досі звуків: хтось із сусідок вибивав килимок, на тому боці каналу теревенили двоє рибалок, очевидно, збираючись у бухту на своїх домашніх човнах, а потім вона почула , наче теревенили між собою жінки, і звідкись здалеку вчувався загальних гомін міста. Вона вийшла на поріг і відразу сонячне проміння охопило її усю, наче вона зайшлася у полум;і, сотні іскор спалахнули у її чорному волоссі та темному погляді, на губах з;явилася усмішка, зблиснув ряд білосніжних зубів. Сусіди щось гукали їй, вона відповідала звичними словами вітання чи побажання здоров;я.
  І, як кожного ранку, вона пішла, ступаючи босоніж по прохолодних ще зранку плитах, щоб відкрити фіранки на першому поверсі.
  А потім кілька хвилин вона просто стояла вдихаючи і видихаючи свіже повітря з запахами солі і риби, і йоду, і цих побитих сонцем, морем і вітром човнів. А потім почула, як над містом поплив важкий низький мідний звук, а потім розсипалися дрібніші високі звуки, розбиваючи вранішній спокій та тишу, у цих звуках потонуло все: ледь чутний плескіт води у каналі, людський гомін, і голоси іі власної душі. Це вдарили дзвони церкви, пробуджуючи місто до щоденних справ.
  Арахна розвернулася та пішла до вітальні, де могла тепер випити свою каву.

    Гонсало припаркував свій  старенький фольксваген жук  у платних гаражах недалеко від порту. Звичайно, це влетить йому у копієчку, але це було надійніше, ніж залишити авто біля будинку, де дружина навряд чи змогла би попіклуватися про нього в разі погіршення погоди чи ще за якихось обставин, про які він не хотів думати. Тут в гаражах працювали свої хлопці, вони непогано зналися на автомобілях, тим більше на його старенькому вже не раз ремонтованому та перебраному. Гонсало кинув ключі Джузеппе, той на льоту їх підхопив, засунувши в кишеню об;ємного джинсового комбінезону, рукою, вимащеною мастилом, зрушив кепку на потилицю і підійшов ближче. Гонсало витягнув з кишені пару банкнот:
- Це за перший тиждень, а коли повернемося, заплачу решту,- роздався його хрипкий голос.
  Джузеппе не треба було довгих пояснень, вони вже не перший раз мали справу одне з одним. Замащеною рукою він обережно взяв гроші і поклав у ту ж кишеню, куди перед цим відправились ключі.  Тільки спитав:
- Сьогодні виходите?
- Так, прямо зараз.
   Очей Гонсало не було видно з-під широких полів коричневого капелюха. Цей капелюх був такою ж невід;ємною частиною образу Гонсало, як потерті джинси, продублена усіма вітрами сорочка в клітинку та шкіряні черевики, у яких Гонсало був упевнений, як у тому, що Діва Марія народила Ісуса, і Він, простий тесля, зумів стати Сином Божим. А друзями у Нього були звичайні рибалки, такі, як сам Гонсало.  І, якби Ісус народився тут і зараз, а не тоді, дві тисячі років тому назад у тій далекій Іудеї, то, Гонсало був упевнений у цьому на сто відсотків, обрав би його, Гонсало, і зробив би своїм другом. Гонсало зміг би спробувати чудесного вина і побачити на власні очі дива зцілення і воскресіння…
  Але цього Гонсало ніколи нікому не сказав, а носив у душі, як найбільший потаємний скарб.
  Він був крутий і волів таким і залишатись. Його обличчя, видублене вітром та сіллю, з постійною триденною щетиною та величезними синіми очима, завжди було трохи суворим, а погляд віддавав холодком, наче там в глибині його очей колихалося, як на поверхні моря, пару скалок синього північного льоду. Та він був вправним і  добре розумівся на своїй справі. З початком сезону капітани риболовецьких суден билися за те, щоб залучити його саме до своєї команди. Він мав нюх на рибу. Була це інтуїція чи ще щось, він не брався казати, але було це щось  з тих надлюдських здібностей, про які говорять пошепки за спиною, не наважуючись сказати вголос, щоб не сполохати удачі. Але помічено було, що він рідко помилявся, тому ніколи не боявся , що залишиться на березі.
   Народився він на узбережжі Португалії, і, народився, здавалося , прямо з ловецькими сітями у руках. Батько, бородатий синьоокий рибалка, часто брав малого до себе у човен, а коли той підріс, то, здавалося, що більше часу провів у морі, ніж на шкільній лаві. Двадцять років тому доля привела його в це містечко, де він зустрів свою золотооку та золотокосу Ісабель. Так тут і зачепився, наче корабель, припнутий на якорі.
  Та за двадцять років Ісабель змінилася до непізнаваності і він нічого не міг з цим зробити, крім того, щоб іноді потай тужити за тим милим тендітним дівчам із сяючими широко відкритими у цей незвіданий світ очима. Тої юної наївної закоханої Ісабель вже давно не було, здавалося, що сам час розчинив її, розмив, наче золотий пісок, залишивши лише спогади. Тепер Ісабель стала огрядненькою жіночкою, що носила затісні для неї сукні та черевики на підборах, з завитим у перманент волоссям, яке нагадувало йому жорсткий неживий дріт. Вони все частіше сварилися через щось недоладне…
- Ти нічого не розумієш, Гонсало! – кричала вона. – Лоран віддає своїх дітей до приватного пансіону! Невже ти не можеш зробити це для своїх дітей?!
      Він  тоді просто мовчки спостерігав за зміною форми її рота, нафарбованого яскраво-червоною помадою. Її губи артикулювали тільки голосні, приголосні же провалювалися кудись і тонули у цьому горловому потоці. Дивився і мовчав…У склянці чахло вино, а в попільниці догорала сигарета.
  Уся справа була в Лоран. Вона була колежанка Ісабель, вийшла заміж за відомого у місті багатенького синочка, що згодом успадкував сімейний бізнес. Тепер цей бізнес розрісся ще більше. Грошей у Лоран кури не клювали. Ісабель зі шкіри пнулася, щоб не відстати від подруги, купуючи якесь дороге недолуге вбрання для себе та дітей, якісь прикраси з величезними каменями, черевики з дорогих бутиків, що потім купами валялися у шафі, бо їх не можна було носити. Але приватний пансіон для дітей був останньою краплиною, яка впала у його вже спорожнілу душу. Він грюкнув кулаком об стіл:
- Вони підуть у громадську школу. І крапка.
Сказав він це тихо, але вона почула навіть крізь свій крик. Раптово обірвався потік голосних. Натомість він почув схлипування, а потім тихенький плач, що складався з приголосних. Ісабель схопила носовичок, схопилася та вибігла з дому, грюкнувши дверима. Побігла до сусідки – жалітися.  Але у той вечір він був надто утомлений…
   Ця сварка трапилася кілька років тому. Після тої було ще багато подібних сварок. Гонсало оперся о борт. Човен повільно відходив від причалу. Під бортом внизу заходилася бурунами мутно- жовта вода. Він витягнув сигарету і запалив. Дивився, як повільно віддаляється причал і кілька жінок, що стояли на березі, вимахуючи руками. Ісабель серед них не було. Вона вже кілька років не приходила проводжати його.


    Арахна, підібгавши ноги під себе, сиділа на дивані у вітальні. Вона швидко – швидко працювала тоненьким, ніби стилет, гачком. З-під її руки виринала дивовижна тонка білосніжна піна, тонка та тендітна, наче павутина; мудрований мароканський орнамент виходив легко і просто, їй не потрібно було рахувати петлі чи звірятися зі схемами – усі схеми народжувалися самі собою в її уяві. Варто Арахні було подивитися на будь-що, як вона знала, що може втілити цю форму, ідею в мереживі. Це було схоже на те, наче вона прагла швидкоплинні моменти життя вловити в білосніжні сіті, як павук ловить метеликів у свою павутину.
   Арахна усміхнулася. Але це вийшла невесела усмішка. А потім вона почула пташині голоси двох дівчат та стукіт підборів по плитах, що вели уздовж каналу їхньою вулицею. Це була, мабуть, Лучіана з якоюсь подружкою. Дівчина – наречена збиралася заміж та замовила у неї сорочку для першої шлюбної ночі. Над цією сорочкою Арахна просиділа кілька ночей. Жінка знову усміхнулася, а у куточках губ пролягли тіні, в яких заховався чи то біль, чи то зітхання. Сорочка вдалася; Арахна була задоволена своєю роботою: серед майстерного переплетіння дивовижних рослин ховалися птахи та метелики. Мереживо вийшло настільки тонким, що сорочка помістилася у зовсім невеликій коробочці, на яку Арахна причепила крихітний срібний черевичок. Це був її особистий подарунок особливим замовницям. Знак її роботи.
  Двері так і стояли відчинені, протягом над ними колихало прозору занавісочку, тому дівчата, спочатку зазирнувши у кімнату, придивлялися: чи є хтось удома.
- Заходь, Лучіано,- просто сказала Арахна трохи хриплуватим голосом.
  Дівчата ступили до кімнати, трохи зволікши, звикаючи до зміни яскравого світла на трохи притлумлене світло кімнати. Потім рішуче простукали підборами по керамічній кахляній підлозі. Звук виявився зарізким для тиші цієї вулиці і, мабуть, відлунив у сусідніх будиночках. Проте Арахна на це не завважила.
- Хочете кави чи чаю  льодом? – спитала вона в дівчат, придивляючись до облич. Ті похитали головою, відмовляючись.
- Ми купили колу, - прощебетала Лучіана.
    Арахна кивнула головою та скинула поглядом на дівчат. Лучіана світилася від щастя, а її зеленаві очі просвічували до невимовної глибини. З губ не сходила усмішка. Русяве густе волосся, зібране у жмут на потилиці, легка світла сукенка та босоніжки з тонкими ремінцями…Та ще невеличка сумочка. Здається, тепер такі називають клатч.  Подружка була темноволоса з темним печальним поглядом у довгій  спідниці та вільній блузі, що відкривала руки до плечей. На руках дзвеніло кілька великих різнокольорових браслетів. Волосся в неї було підібгане наверх та закручене у гулю, а з вух звисали якісь чудернацькі сережки. В руках у неї не було нічого, але в очах застигла якась печаль.
    Арахна подумала про те, що, мабуть таки давно безнадійно відстала від сучасної моди. Усі її сукні були пошиті нею власноруч. Остання – років десять тому назад. Вона любила сукні довгі до підлоги, вільні та переважно чорні або темні. А чорне волосся, що спускалося трохи нижче плечей, ніколи не підбирала вверх, воно завжди тріпотіло на вітрі – дівоча ще звичка, яку вона не порушувала навіть у найспекотніший день.
   Лучіана щось заговорила до подружки, Арахна не завважила. Жестом запросила дівчат сідати, а сама пішла на другий поверх за коробочкою з замовленням. Піднімаючись сходами, вона почула, як дівчата, присівши на диван, пошепки про щось перемовляються між собою.
   Знайшла коробочку відразу, та лежала прямо на полиці, бо сорочка була готова вже кілька днів, тоді Арахна одразу запакувала замовлення, причепила срібний черевичок та й забула про неї. А згадала аж тоді, коли почула голос Лучіани на вулиці. Взяла в руки, покрутила…
  Спустившись з останньої сходинки, Арахна увійшла до кімнати. Протягнула коробку Лучіані. Та взяла і відразу відкрила. А потім Арахна скоріше відчула за повівом повітря у кімнаті, як дівчата захоплено завмерли, побачивши ту тендітну красу. Лучіана пальчиками взяла сорочку з коробки і підняла на рівень очей. Тіні, що лягли на обличчя і плечі дівчат від мережива, нагадало мистецький чудернацький орнамент. А вони й самі сиділи зачудовані та захоплені; здавалося, що ця дивна тінь падає до самих глибин їхніх очей, що там у їх зінницях народжується дивовижний райський сад, з гілки на гілку спурхують метелики та птахи, і на мить здалося, що можна вчути щебет цих птахів. Арахна задоволено усміхнулась. Вона любила такі моменти, коли вловлювала у поглядах клієнток щире захоплення.
    Потім Лучіана довго дякувала, а її подружка, що стояла вже на порозі, довгим поглядом вдивлялася в Арахну.
  Потім вони пішли. Після них залишився аромат якихось парфумів. Сама Арахна парфумами не користувавсь, більше любила ванни з живими травами і квітами, навіть постільну білизну перекладала засушеними квітами, тому у її помешканні завжди стояв такий дивний аромат трав.
  Вже підбивалося на вечір і сонце осідало над бухтою, наливаючи її по вінця золотом, наче дорогоцінним напоєм. Крізь розчинене вікно у кімнату те вливалося це тепле прогріте сяйво. Під вечір повітря у кімнаті настоювалось та загусало і кожен вдих нагадував ковток запашного чаю. Арахна згадала, що за роботою так і не пообідала. Пішла до кухні, відкрила невеликий холодильник, дістала звідти трохи сиру та маслин. А у склянку налила апельсинового соку. Пішла до вітальні та сіла біля вікна.
   Там за вікном побачила, як старий Джузеппе з будинку навпроти повертається з риболовлі, повільно швартуючи моторний човен, намагаючись розвернутись у вузькому каналі. Побачивши її, старий привітно махнув рукою. А потім покликав її, піднявши високо над головою срібну рибинку, яка металічно зблиснула на сонці.
- Агов, Арахно, спустись, я тебе пригощу. У мене сьогодні гарний вилов. Кілька величеньких рибин та чималенько отакеньких. Приготуєш собі на вечерю, - роздався його тихий притлумлений голос.
   Цей голос далеко рознісся на каналом, відлунюючи від води. З вікна його будинку визирнула його дружина, а потім відразу відійшла. Мить по тому вона вже стояла на порозі, витираючи руки об домашню сукню. Іі обличчя, суворе та поморщене своєю печаллю нагадувало образи на іконах. Це подружжя було з тих друзів її батька, які ще добре пам;ятали його. Їх син давно поїхав звідси, подався кудись на заробітки, іноді телефонував їм  з різних міст, тоді про цю видатну подію старі розповідали з таким щирим захватом, що усі сусіди за них раділи.
       Арахна вийшла до каналу, опустившись на коліна взяла простягнуту рибину. Відчула, що та була ще жива; її тіло пружно вигнулося, рибина майже вистрибнула з руки жінки, але Арахна тримала міцно. Подякувавши старому, який просто махнув рукою та вже й забув про цю рибину, знову почавши свої маневри, Арахна кивнула головою, вітаючись зі старою Аделлю, пішла в будинок. Рибина в її руках заходилася, вигинаючися то туди, то сюди. Нарешті Арахна видобула з полиці глиняний полумисок, налила у нього води та випустила з рук здобич. Опинившись у воді, рибина судомно кілька разів відкрила та за крила рота, а потім, зробивши кілька кіл, застигла опановуючи себе. Вода була прісна, тому Арахна вийшла з будинку, захопивши цебро, до якого було прив;язана мотузка, вона швидко кинула його, зачерпнувши води з каналу, повернулася до будинку та, виловивши рибину знову вже руками, вкинула її до цебра з морською водою. Залишивши цебро на підлозі, пішла втерти руки.


   Сесіль кілька ночей вже не могла нормально спати. Вона не могла заснути до третьої години ночі, а потім забувалася коротким сном і о п;ятій ранку її щось будило – якась тривога. Тоді вона лежала у постелі до сьомої. Все згадувала.
  Чому він вибрав її?
  Потім повільно наступав ранок, але в її душу прийшла ніч. Вона це відчувала. Темрява огортала її все щільніше з кожною хвилиною. У цій темряві вона відчувала тільки болючі хвилі, що накочували одна за одною.
  Іноді біль відступав. У такі моменти вона трохи відходила душею, в її очах трохи розвиднювалося. Тоді вона могла побачити трохи цього світу без нашарувань страждання та беззвучних внутрішніх сліз. Тоді вона могла трохи дихати без постійного клубка в горлі і відчувати запахи, могла їсти і відчувати смак.
  Але приходила нова хвиля болю, і весь світ зникав. Тоді був тільки біль, який вона сприймала, як глухий кут: звідси не було виходу. Це було ганебне відчуття для неї , молодої і сильної, яка ще тільки починала жити, яка ще , по суті, нічого й не бачила в цьому житті. Вона витратила на це кохання так багато самої себе, своїх душевних сил, своєї снаги й бажань, що , мабуть витратила усе, що Бог відпустив їй для цього. Тепер , здавалося, що вона просто повільно чекає своєї майбутньої повільної смерті.
  Сесіль була гарною на вроду: висока, з правильними рисами обличчя, шкіра у неї була темнувата, але це її не псувало, а навпаки, разом з темними очима в обрамленні довгих пухнастих чорних вій, складало той довершений тип середземноморської краси у найкращому його вираженні. До того ж, була вона розумна і глибока дівчина, за своїм вихованням не схожа на переважну більшість своїх провінційних подружок, що витрачали свій час на плітки та думки про те, як здобути собі чоловіка. Ні, Сесіль серйозно цікавилася мистецтвом, вона трохи займалася живописом і мріяла врешті поїхати до Парижа та повчитися у справжніх художніх майстернях. Вона знала, що оточення чекало від неї чогось більшого,  завжди так було, і , здавалося, що вона робить усе, щоб виправдати ці сподівання. Кілька її робіт вже перемагали на конкурсах, їх повертали назад з відзнаками та заохочувальними листівками. І , можливо, через кілька років невсипущої праці, вона могла би досягти успіху і певного рівня розвитку своїх здібностей. Вона це цілком розуміла. Їй потрібно було продовжити свою освіту та більше писати, відточувати руку, опановувати нові стилі й прийоми.
  Але щось у ній застигло, зупинилося, і , здавалося, що це зупинилося її серце. Це кохання її вбивало.
  Нікому вона не могла розкрити своє серце, бо розуміла, що оточення її просто не зрозуміє. Батьки , мабуть, будуть розлючені, бо маючи певні очікування, вклали у неї багато ресурсів, вони , звичайно, хотіли, щоб вона була щаслива і знайшовши улюблену справу, присвятивши їй своє життя, не пошкодувала потім про свій вибір. І Сесіль відчувала, що вибір зробила правильний.
   А кохання…що ж..треба забути це…тим більше, що він одружується з Лучіаною…
  Тому й не могла вона спати ночами, бо без нього ці ночі стали порожні. І чим їх тепер наповнити, вона не знала.
   Чомусь стояла у пам;яті та жінка – Арахна. Ходили до неї з Лучіаною. І щось тоді ворухнулося в її душі, живе, наче б то щось схоже на цікавість та надію. Не знала, чому, не знала, чим ця , в принципі, чужа людина може допомогти їй з усією невлаштованістю її життя, невизначеністю її долі, її заплутаністю між почуттями та вибором.
  Вирішила піти до неї, просто піти, поговорити. Кажуть, що чужі люди іноді можуть допомогти краще, ніж свої рідні. Але не могла знайти приводу. Відкладала вже кілька днів.
     Нарешті, зважилася. Одяглася просто: сандалі без підборів та білу довгу сукню на  бретельках, вільну та тонку. Йшла рішучим кроком, відчувала смак солоного бризу на губах. Вона ще не знала, як почати цю розмову, та щось придумає, за словом в кишеню лізти їй не доводилося. Сьогодні зранку зрозуміла, що настав час певного душевного просвітлення,  вона не прокинулась вночі від раптового нападу болю, клубка в горлі теж не було. Вона навіть поснідала, чим потішила рідних, які стали помічати у ній зміни та почали задавати питання. Поснідала , схопила на плече мольберт з фарбами та подалася на узбережжя. Але усе ж таки спочатку вирішила зайти до Арахни.
  Вже підбивалося на полудень, Сесіль вийшла до потрібного каналу, вода у ньому тихо сколихувалася, а на поверхні гойдалося пара моторних човнів, лише перед будинком Арахни човен був дерев;яний. Сесіль це завважила ще першого разу. Вона було уважна до дрібниць, мистецьким оком швидко схоплювала деталі. Вона й тоді відразу вирішила, що хоче зробити етюд. Їй сподобався будинок Арахни та цей старий човен. На тлі сучасних моторних човнів, що впевнено гойдалися поруч, цей показався Сесіль наче примарою з минулого. Але спочатку вона спитає дозволу в господарки. Це й був той привід, який дозволив їй наважитися на візит. 
  Підійшовши до будинка, зрозуміла, що стукати не доведеться, бо двері були відчинені навстіж. Просто стояла на порозі, вдивляючись у безмовну прохолодну глибину кімнати.
- То чого ж стоїш? Проходь…- почула вона хриплуватий голос.
  Ступила у кімнату, призвичаюючись до зміни світла, а потім побачила господарку.
  Арахна стояла, спокійно вдивляючись у візитерку, вона тримала в руках філіжанку з кавою, над якою піднімалася легка пара. Одягнена була у довгу чорну лляну сукню з короткими рукавами, а чорне волосся вільно спадало на плечі. Сніп світла від вікна вільно спадав, освітлюючи фігуру жінки з уважним спокійним поглядом чорних очей. Не була здивована, скоріше зацікавлена. А Сесіль стояла навпроти і роздивлялася кімнату. Але бачила вона її написану олією на полотні разом з цією жінкою, разом з цим дивним золотим світлом, з її спокоєм, з її позачасністю, позапросторовістю,  нереальністю, з усією екзистенційною неспроможністю зафіксувати момент, зматеріалізувати його хоча б у кольорі, хоча б на ту коротку мить людської пам;яті, поки може десь зберігатися мистецьке полотно.
- Цікавишся мереживом? – нарешті вчула Сесіль хриплуватий голос Арахни
- Чому ви так вирішили? – скинулася дівчина.
- До мене приходять по мереживо…- просто відповіла Арахна.-  Тому й спитала.
- А…Мереживо…Можливо, колись і я замовлю…Я прийшла, бо мені сподобався ваш будинок та цей старий човен. Він ваш?
- Мого батька,- голос Арахни понизився до шепоту.
- А де ваш батько? – спитала Сесіль.
- Він пропав двадцять років тому назад. Вийшов на цьому човні у бухту зранку, а потім човен прибило  до берега. Сусіди привели його сюди та й залишили. А батько так і не повернувся.
   Сесіль мовчала, відчуваючи, як провалюється у це мовчання, наче у темну прірву.
- Ну, то можна? – знову спитала дівчина.
- Малювати хочеш? Будинок і човен? – усміхнулася Арахна. – То малюй, чому ні?
- Спочатку зроблю етюд. Працювати буду з того боку каналу.
 Арахна кивнула:
- Для цього тобі треба повернутися до початку вулиці і перейти там через місток.
  Тепер кивнула Сесіль:
- Знаю, бачила. Прийшла, бо хотіла спочатку спитати у вас.
- То , може хочеш чаю з льодом? Проходь, сідай…
  Сесіль поставила мольберт біля стіни, а сама пішла і сіла на той диван, де нещодавно вони сиділи зі щасливою Лучіаною. Тепер вона була тут сама. І і раптово прийшло усвідомлення того, що ось воно і є життя, таке, як воно є. у кожного свій шлях. Якийсь час ми йдемо разом з кимось: з батьками, з подругами, але наступає момент, коли всі тебе відпускають, і тоді ти залишаєшся сам на сам зі своєю життєвою  долею. Вона зрозуміла: тому вона і тут, щоб зрозуміти саму себе.
  Арахна спостерігала за обличчям дівчини, а потім знову усміхнулася. Поставила перед тією на стіл філіжанку з зеленим чаєм, в якому просвічувало кілька кубиків льоду і зеленувата скибочка лайму. Сесіль взяла філіжанку обережно і зробила ковток чаю. Смак був різкий, але на душі у дівчини посвітліло. Вона відчула усмішку на своїх губах.

   

  Ісабель сиділа навпроти Лоран у вітальні її заміського елегантного будиночка. Сама Ісабель мешкала у міській квартирі у центрі над магазином. Це було зручне місце – перехрестя, на якому знаходилася церква і ратуша, кафе та великий сучасний універмаг, не рахуючи вже маленьких елегантних бутиків.  Але тут, у будиночку Лоран, який був оточений невеличким затишним садком, Ісабель відчувала себе щасливою.
     Лоран було сорок, як ій – Ісабель, але усе здавалося, що та виглядає молодше, краще вбрана та має більш доглянуте волосся і шкіру. Зараз вона сиділа навпроти з келихом легкого білого вина, у літній  сукні, помаранчевій в горошок, волосся було прибране наверх, відкриваючи ще гарну шию та витончені сережки у вухах. Поруч з подругою Ісабель відчувала себе трохи незграбною, відчувала усі зморщечки на своєму обличчі та вагу усіх пройдених років на плечах. Слухала словесне мереживо з міських пліток, але половину не чула. Вона більше прислухалася до тиші та шелесту вітру за вікном. Її погляд повільно бродив кімнатою, вихоплюючи миттєві враження: з панорамного вікна відкривався чудовий вид на бухту та смугу протилежного берега, кімната була світла, хоч і невелика, але елегантна та вишукана з бароковими меблями та дзеркалами, на стінах висіло кілька непоганих пейзажів. Сама Лоран зі своїми вишуканими манерами світської левиці ідеально вписувалася в цю обстановку, на відміну від неї-   Ісабель. 
     Ісабель би воліла вийти на веранду або посидіти десь у садку та помовчати, але Лоран  безупинно говорила про усе на світі. Сама ж Ісабель відчула, як її спиною стікає краплина поту і подивилася на Лоран, яка просто пашіла свіжістю та ароматом якихось парфумів. Нова сукня, яку купила у бутику, трохи тисла на стегнах та й приходилося трохи піджимати живіт. Вона подивилася на свіженький педикюр Лоран і згадала, що сама вже два тижні не навідувалася до салону. І вкотре зловила себе на думці: що вона тут робить у цій вишуканій вітальні, поруч з жінкою, очевидно, вже трохи чужою та незнайомою для неї, хоча колись вони були дуже близькі?
   Можливо, ці стосунки були просто даремною порожньою звичкою, пережитком минулого, але , разом з тим, Ісабель іноді здавалося, що Лоран необхідна їй для того, щоб вона не втратила тут у провінції своєї жіночості та впевненості, бо якби не дружба з Лоран, за якою вона – Ісабель – змушена була тягнутися, можливо, вона вже перетворилася би на звичайну домогосподарку, на яких перетворюється більшість провінційних жінок після двадцяти років шлюбу.
  Ісабель подумки зітхнула. Пари ковтків вина було, мабуть, для неї задосить, бо жінка відчула легке запаморочення.
- Лоран,  я вже, певно, піду, бо зараз по другій. А мені треба ще приготувати обід. – нарешті видобула з себе.
  Лоран усміхнулась:
- Чекай, я відвезу тебе, - а потім, спостерігши рух Ісабель, яка хотіла заперечити послугу, додала, - Я все одно збиралася у місто. Хочу подивитися той новий взуттєвий бутик. Кажуть, непоганий.
- Непоганий,- погодилася Ісабель, і собі, усміхнувшись. Врешті, Лоран могла собі дозволити автівку та могла роз;їжджати нею, куди забажає.
- А що ж Гонсало? – спитала Лоран. Водночас із запитанням вона вийшла з вітальні за своєю сумочкою, а коли повернулася, то Ісабель вже поправила на собі трохи зім;яту сукню та пару прядок, що вибилися з зачіски. Вона скинула голову на Лоран:
- Гонсало? – спитала вона так, ніби тільки зараз згадала, що у неї є чоловік, - Він пішов у море. Мабуть, на кілька тижнів.
- Він так тяжко працював ці двадцять років, я чула, що він непогано заробляє…
  Лоран замкнула на ключ двері, а потім, присівши, сунула ключ під килимок біля дверей.
- Непогано, - погодилася Ісабель.
- То чому ти не вмовиш його купити човен? Він міг би сам стати капітаном, заробляв би ще більше. Був би сам собі господар.
- Я не лізу у його справи, - тихо відповіла Ісабель.
  Вона не могла сказати подрузі, що чоловік і сам ніколи не радився з нею щодо своєї роботи. Просто мовчки давав їй гроші на господарство та на дітей. А що залишалося вона витрачала на одяг, косметику та прикраси. На це грошей вистачало, а інших потреб у неї, здавалося, не було, тому вона не знала, скільки грошей у Гонсало насправді.
   Лоран дивно дивилася на подругу. Ісабель здавалася трохи засмученою. Вкотре вона відчула себе обмеженою провінціалкою. Переступила з ноги на ногу, гостряками підборів вгрузаючи у гравій під’їзної доріжки, уздовж якої стояли кадки з охайними апельсиновими деревами. На доріжці стояв новенький кабріолет Лоран, яка обожнювала усе нове та сяюче, і автівки міняла один раз на два роки. Вони вмостилися на зручних сидіннях, Ісабель відчула приємний доторк нагрітої м;якої шкіри. Лоран вправно і впевнено вела автівку, і , проїжджаючи серпантинами над узбережжям, можна було бачити бухту, як на долоні. Ісабель закрила очі, насолоджуючись моментом. Їй здавалося, що вона жила тільки відчуттями, бо, їй раптово спало на думку, що не мала в собі ні амбіцій, ні честолюбства Лоран. Може, вона настільки обмежена, що їй достатньо комфорту і задоволень? Ісабель нестримно захотілося розреготатися і від задоволення , і від усвідомлення самої себе.
   Через п;ять хвилин автівка вже петляла вузькими вулицями міста, вибираючись на головну, а ще через пару хвилин, вони вже мчали головною вулицею до центру. Нагріті будинки, здавалося, пашіли ароматом трав та морської солі, яскраво – іграшкові магазинчики приваблювали начищеними фруктами, овочами, розсипами цукерок та рядками різнокольорових тістечок, біля кав;ярень вчувалися розкішні аромати арабіки та шоколаду. Усе це могло звести з розуму. Туристи обожнювали їхнє місто і завдяки цьому та ще риболовлі воно процвітало і мружилося на сонці від задоволення. Люди тут були переважно усміхнені та доброзичливі, вони жили просто, як птахи небесні, дякуючи за усе, що дав їм Господь, ходили до церкви та не пропускали сієсти. А після сієсти, залишивши відчиненими двері своїх магазинів, йшли у найближчу кав;ярню, щоб потеревенити, попиваючи каву та дивлячись ще один футбольний матч.
    Припаркувавши автівку на центральній площі, звідки Ісабель могла махнути рукою до вікон своєї квартири, якби хтось був удома, вони вистрибнули та вирішили випити кави та з;істи по тістечку у найближчому магазинчику.  Це було книжкове кафе. На скляних дверях висіло запрошення на роботу продавця – консультанта. Лоран упевнено відчинила двері та зайшла усередину, за нею ступила Ісабель. У магазинчику в цей час було порожньо та прохолодно. Охайні полиці з яскравими глянцовими виданнями, а далі був вхід, наче до лабіринту, до переплетіння довгих полиць з книгами на будь-який смак. Стояло кілька столиків та м;яких стільців. Тут можна було просто посидіти, відпочити, погортати журнал чи почитати книгу, замовити філіжанку кави.
   До них відразу з-поза численних стелажів вийшов пан Маттео. Це був вже літній господар крамниці, приємний інтелігентний панок з темними очима темно-оливковою шкірою та  сивим волоссям і борідкою. Манери у нього були вишукані, наче в якогось середньовічного кардинала і така ж широка білосніжна, трохи лукава, усмішка.
- О, мої любі прекрасні пані, - пан Маттео , мабуть, виконав би який –небудь середньовічний вишуканий реверанс, але вчасно спохопився  і просто заусміхався.
- Нам по філіжанці кави, пан Маттео, - голос Лоран завжди звучав безапеляційно та владно, навіть у таких звичайних ситуаціях, як замовлення філіжанки кави у книжковому кафе. Але пана Маттео складно було здивувати, обличчя його просяяло від невимовного щастя, він провів рукою до одного зі столиків , а сам пірнув в середину лабіринту. Жінки вмостилися на стільцях. Лоран вже гортала в руках з бездоганним манікюром якесь грубеньке глянсове видання з принадними красунями на обкладинці.
  Ісабель задумливо повела плечима та занурилася у власні думки : «Колись у школі я була залюблена в літературу. Навіть сама пробувала писати. Кілька моїх віршів  були відзначені вчителем класичної літератури…»


   Агентка сиділа на дивані навпроти Арахни вже більше як хвилин тридцять . її манери були розкутими , вона голосно говорила і сміялася. Арахна крутила у пальцях глянсову візитівку, на якій золотими літерами було надруковано:
Пані Клара
Майстерня «Летюча мрія»
Рим
   Пані Клара була ще молода, але вже досвідчена жінка. Одягнена бездоганно у ділову сукню, на колінах у неї лежала симпатична і, мабуть, страшенно дорога сумочка. Арахна майже не слухала пані Клару, яка переважно переповідала плітки зі світу шоу-бізнесу та моди. Було складно вставити хоча би пару слів, тому Арахна просто слухала. Нарешті пані Клара замовкла, взяла зі столика склянку з чаєм, трохи обмочила губи та поставила на місце.
- Я до вас, пані Арахно, у справі. – видобула з себе.
  Арахна кивнула головою, запрошуючи продовжувати. Та поправила зачіску та сказала:
- Наша майстерня співпрацює з високими будинками моди. До нас звертаються дуже відомі дизайнери, замовлення ми виконуємо дуже ретельно та вчасно.
  Арахна знову кивнула головою. Вона вже розуміла,до чого йдеться, але не поспішала погоджуватися відразу, спочатку хотіла почути умови.
- Ми чули про вас багато хорошого. Про вас кажуть, що ви порядна, відповідальна і завжди вкладаєтесь у терміни.
  Арахна знову кивнула головою. Здавалося, що цій жінці і не потрібно було відповідати. Вона ставила питання і відповідала на них сама, здавалося, навіть, що ця жінка й перебуває зараз не  тут, а деінде і бачить перед собою якихось інших людей та веде з ними цю бесіду. Арахна ледь не розсміялася, але стримала себе, раптово зрозумівши, що це хвороба усіх людей, що живуть у мегаполісах, що змушені постійно поспішати, тримати в головах одночасно безліч різноманітної інформації, скрізь встигати, зустрічатися з людьми поспіхом, бо на кожну зустріч призначено лише декілька хвилин, а потім вони знову зірвуться на ноги й кудись бігтимуть, не зупиняючись ні для чого. Пані Клара, очевидно, була з таких людей.
   Мова йшла про велике замовлення для відомого італійського будинку моди. Начебто готували велику колекцію весільних суконь. Концепція поєднувала вишуканість, аристократизм та традиції. Ім. потрібно було мереживо. Багато мережива. Для вставок, манжетів, жабо, для комірців в стилі іспанського середньовіччя, навіть для головних уборів.
- Але замовлення надто велике, - спробувала зауважити Арахна.- Я можу не впоратись.
- О, мила пані Арахно, не турбуйтеся. Колекція буде готуватися кілька місяців, ви встигнете, я  впевнена.
- Але чи не розумно буде залучити до замовлення ще майстринь?
  Пані Клара так дзвінко розсміялася, що Арахні здалося, ніби риба стрепенулася у своєму цеберці на кухні. Вона теж всміхнулася.
- Ще майстринь? Ви жартуєте? Такі майстрині, як ви зараз велика рідкість. Я вам скажу, таких майже не лишилося,- пані Клара вимушено усміхнулася. – Звичайно, ми готові заплатити, скільки скажете, адже нам потрібна високоякісна робота. Колекція готується для першої лінії. Вона піде на подіум.
   Пані Клара округлила очі, а потім, накривши своєю сухуватою долонею руку Арахни, промовила:
- Погоджуйтеся, пані Арахно. Нам дуже потрібний ваш талант та навички. Ви нам потрібні.
- Зазвичай, я не беруся за великі замовлення, бо це накладає певні обмеження, а для мене це не просто ремесло. Це творчий процес. Ви розумієте?
- Ми не обмежуємо політ вашої фантазії. Звичайно, у вас будуть викрійки, які ми надамо. І розміри, і нитки ми надамо свої. Колористика теж визначена.
  Арахна була готова до цього, тому трохи поморщилася, але пані Клара цього не зауважила, або розумно зробила вигляд, що не зауважила. Натомість вона витягла з сумочки грубенький конверт із завдатком, поклала його на стіл, а потім відразу встала та зібралася йти.
- Усе необхідне вам привезуть днями. Це буде хтось із асистентів. – сказала вона вже на порозі і вийшла з кімнати. Наступної миті Арахна вже вчула, як підбори пані Клари рішуче стукали по плитах над каналом, гулко відлунюючи від мутновато- жовтої його поверхні, а сама пані Клара подумки вже готувалася до якоїсь наступної зустрічі, мабуть, встигнувши вже викинути з голови саму Арахну.
  Жінка пішла на кухню та зазирнула у цебро з водою. Риба ледь помітно ворухнула хвостом.
- Що ти про це думаєш?
  А потім вона розсміялася і це продовжувалось кілька моментів, що здалося, ніби усі звуки припинилися, крім цього її власного сміху. Риба застигла, але в глибині її чорних очей вирувало життя. Арахна на мить  відчула, що риба ця не проста, а розумна істота, що вона вміє так само відчувати її Арахни дихання і серцебиття, і думки, що снували в голові подібно табунцю риб, їй здалося, що риба могла й сама про щось думати та згадувати так, наче в неї, як у людей була довга пам;ять, така довга, як саме життя. На Арахну накотило відчуття океану, безмежного й могутнього, але миролюбного, наче був він її рідним домом. Вона відчула незримий рух великих течій , перед її внутрішнім поглядом проходили тіні величних підводних створінь, незворушних, але здатних пробудити свідомість небезпеки та страху. Вона судомно вдихнула так, наче і справді опинилася під водою і втратила здатність вдихати кисень. А потім прийшовши до тями, незчулася, як усе ще стоїть, пильно вглядаючись у жовтувату воду на тьмяніюче лискуче тіло риби.
  Потім Арахна пішла та встала на порозі власного будинку. Сесіль так і працювала на іншому боці каналу, роблячи якісь рухи пензлем. Арахна могла спостерігати вираз облич дівчини, вона побачила, що та стала наче менш печальна, зморшки на чолі та між бровами розгладились, а на щоках з;явився рум;янець.
  «Що ж, робота на свіжому повітрі пішла їй на користь. Вона усміхається і зійшли ті глибокі тіні, що пролягали в неї під очима. Тепер їх немає. Мабуть стала краще висипатися… »
  Арахна махнула рукою Сесіль, запрошуючи до себе на каву. Дівчина кивнула головою, не відриваючи погляду від холсту, але після другого запрошення Арахни усе ж таки усміхнулася та почала збирати приладдя.
  Арахна розвернулася та пішла у будинок, щоб поставити на плиту турку з водою. Риба у своєму цебрі зробила беззвучне коло, і знову застигла, наче була вона годинниковою стрілкою. Через хвилин десять дівчина мружачись встала на порозі. На плечі в неї висів мольберт. Але в очах був спокій.
- Що ж, робота тобі наче допомагає…- тихо зауважила Арахна.
  Вони стояли одна проти одної, але щось їх поєднувало між собою: чи то схожі долі, у одної вона була вже визначена, а в іншої тільки народжувалася в глибинні зінниць, чи то схожа туга за чимось втраченим.
- А що так було видно? – тихо спитала Сесіль.
- Я побачила, - просто відповіла Арахна.
 Сесіль опустила голову, але потім відразу підняла підборіддя і на її губах була усмішка.
- Тільки не поспішай, - знову зауважила Арахна. – Не виписуйся уся, залиш щось на наступний день. Щоб було, з чого почати…
  Сесіль усміхнулася ще ширше.
   Ісабель лежала в ліжку. За вікном бився веселий яскравий ранок: шурхотіли автівки, шелестіло листя на деревах, відлунював стук підборів старовинною бруківкою. Все було як завжди. Вона лежала горілиць, розкинувши руки по обидва боки, наче розіп;ята. В голові снувало безліч думок, але за одну вона зачепилася.
  Роки школи минули вже давно. Пам;ять билася у свідомості, наче жива рибина в океані безсвідомого психопотоку. Раптово вона побачила себе ту, що колись була: усміхнену, щасливу, з сяючими очима, юну…з купою книжок…Вона згадала, що книжки були всюди: на полицях, на столах; з книгою вона лягала спати, сідала за стіл, коли йшла кудись, брала з собою книгу. А потім згадала шкільні зошити у цупких обкладинках. В них вона писала вірші. Це були ще наївні невмілі рядки, сповнені ідеалізму та романтичних мрій, але вони десь були. Пальці пам;ятали враження від доторку до цих обкладинок, а вона згадала, як старанно переписувала ці рядки у зошит, охайним ще шкільним почерком.
   Куди все це поділося?
   Мабуть, залишилося в домі батьків. Після заміжжя вона відразу завагітніла, і Гонсало купив квартиру. Спочатку невеличку. Вона згада це помешкання. У північній частині міста, майже у самого передгір;я. Там не було моря, були вузенькі вулички, такі, що можна було ходити тільки пішки або проїхати велосипедом. І будинки стояли так щільно один до одного, що було чути усе, про що йшла мова у сусідів. Проте жили усі якось дружно, вона ніколи не чула сварок.
  У тій квартирі вона народила Анріету.
  Гонсало був гарним чоловіком, ніколи не чула Ісабель від нього грубого чи неповажного слова. Добре заробляв і завжди допомагав, щоб вона не попросила. А потім вони купили вже цю квартиру. Вона була більша і знаходилася у центрі міста, як їй і хотілося. У самому центрі.
  Ісабель зітхнула. Тоді народила Адріано.
  І наче завжди все було добре. Вона ніколи ні про що не шкодувала. Гонсало все частіше ходив у море, заробітки ставали все більше.
  Навіть Лоран іноді поглядала на неї задумливо, хоча сама просто купалася в грошах. Ісабель усміхнулася.
  Чи була вона щаслива весь цей час?
  Звичайно, для неї, як і для матері та й багатьох жінок у цьому містечку родина була сенсом життя і осередком усього, що уміщалося у слові щастя. Родина: чоловік і діти - це і було щастя. Іншого і бути не могло. Вона не змогла би жити без своєї родини.  Очевидно, що її життя склалося щасливо.
  Але іноді вона згадувала себе іншу. Ту юну і цікаву до усього, що з жадобою ковтала розповіді про інші країни, читала,  читала про щось незнане і ніколи не бачене.
  Ісабель зітхнула. До кімнати вже кілька разів заглядали подивовані обличчя дітей: зазвичай вона піднімалася раніше за усіх і готувала сніданок. Але не сьогодні. Тоді жінка так голосно розсміялася, що відчула, що діти знову підійшли і встали за дверима, очевидно, побоюючись зайти без стуку. Тоді Ісабель голосно крикнула:
- Анріето, візьміть щось у холодильнику, поснідайте самі, я зараз спущуся.
  Вона почула, як вони тихо віддалялися коридором, і тільки потім нарешті вирішила встати. Потім вона довго і ретельно приймала душ. І врешті усвідомила одну цікаву думку, що вже кілька днів крутилася в її голові. Вона спробує. Адже так можна все життя тільки мріяти, тільки думати, чого вона могла би досягнути. А можна ж просто піти і зробити це. Ісабель прискіпливо оглянула себе у дзеркало: грубувате тіло, проте форми ще привабливі, волосся без зачіски вільно спадало нижче плечей. Обличчя без косметики було якимсь беззахисним. Ісабель вирішила не відмовлятися від звичного мейкапу, але після ретельного огляду шафи вирішила одягти довгу блакитну сукню, яку купили разом з Гонсало. Це йому вона й сподобалась, бо сама Ісабель купувала собі одяг дещо інший. Проте сьогодні одягнула саме це плаття. Воно спадало вільно майже до самих п;ят, відкриваючи шию. Невеличкі рукави робили сукню ще більш дівочою, ніж жіночою. Поглянувши знову у дзеркало, відчула себе стрункішою, молодшою і привабливішою. З глибини очей плеснуло золотом у те задзеркалля. Вона усміхнулася. Саме цей дивний золотий колір очей колись звів з розуму Гонсало. Хоча сама вона тоді була не надто показна, як на такого чоловіка, як він, адже він був вже досвідчений, за ним упадало чимало жінок. А він обрав її. Ісабель знову усміхнулася. Пригладила волосся та не стала робити звичайної зачіски.
  Спустилася сходами на перший поверх, відкрила двері та вікна. Діти на кухні теревенила та дзвеніли посудом. Вона увійшла до них, спостерегла подивовані погляди. Вони зробили собі сандвічі, запивали їх соком, і по усьому виглядали задоволеними. Ісабель включила каво машину, усміхнулася Анріеті, схваливши кулінарні шедеври, повідомила, що відтепер довіряє їй готувати сніданок для усієї родини. Анріета спалахнула від задоволення, вони доїли та попросили дозволу включити телевізор, адже у школі був вихідний. Ісабель кивнула головою.
  Вона пила, намагаючись відчути гіркість кожного найменшого ковтка, і врешті зловила себе на тому, що просто усміхається своїм чи то думкам, чи то мріям. А потім рішуче струсила з себе роки сумнівів та вічного прихованого незадоволення самою собою. Вона не могла відразу сказати, що коїться у ній, в її душі, в її серці, але знала, що зробить наступної миті.
   Коли ж відчинила двері до книжкового кафе пана Маттео, то відчула, як відступає внутрішній спротив та напруга. Вона голосно покликала господаря.
  Коли ж пан Маттео нарешті з;явився, виплутавшись звідкись зі свого лабіринту, здавалося, що вони обоє вже знали відповідь. Він просто махнувши рукою, покликав її за собою у переплетіння книжкових полиць.
- Робота ця не важка, пані Ісабель, навіть приємна, - теревенив він наче сам собі під ніс. Проте Ісабель ловила кожне його слово, боячись згубити хоч одне, ніби той передавав їй зараз щось дорогоцінне з рук у руки, і якщо впустити хоч одне навіть найменше, то впавши на керамічну підлогу, воно обв;язково розбилося би з тихим звуком. – Наші клієнти переважно туристи. Вони купують листівки з видами, глянсові журнали, та видання у м;яких обкладинках, щоб було що почитати в авті чи автобусі.
  Пан Маттео говорив трохи старомодно, але дуже вишукано й інтелігентно. Ісабель слухала його уважно. Усе виявилося так просто, що десь усередині себе вона відчула власний радісний щасливий сміх.
  Обов;язків було не надто багато і вони не були обтяжливі. Вранці вона приходитиме в магазин, відчинятиме двері, поливатиме рослини у вазонках, потім треба змахнути невидимий пил зі столів та полиць, освіжити підлогу, а потім треба обслуговувати клієнтів, якщо такі нагодяться, гарно усміхаючись. Каво машина знаходилася тут же у глибині магазину за полицями, там же був касовий апарат, не складний, на перший погляд.
   Сам пан Маттео мріяв зайнятися власним садом у новому будиночку на узбережжі, що придбав для нього син, якийсь важливий чоловік, що працював у Римі, в якомусь адміністративному центрі. Іноді, звичайно, пан Маттео навідуватиметься у магазин, можливо навіть, частенько, але в цілому, йому потрібна була постійна людина, яку він обучить, звичайно, і надалі зможе довіряти, і він був вельми вдячний, що така гречна пані, як пані Ісабель, вирішила допомогти йому. Пан Маттео знову усміхнувся.
- Перепрошую, пані Ісабель, пан Гонсало не буде проти? – нарешті поставив він найдошкульніше питання.
- Чи буде проти мій чоловік? Не думаю, -  задумливо відповіла Ісабель. – Але відчуваю, милий пан Маттео, що це потрібно саме мені.
  Пан Маттео знову усміхнувся. І в цей момент Ісабель прийшло в голову, що, мабуть, він на усе в життя так реагував – цією усмішкою, трохи доброзичливою, трохи дитячою і безпомічною, а трохи просто відгороджуючою, наче він прагнув за нею сховатися. Вона теж усміхнулася. Іноді це єдина реакція, яку ми можемо собі дозволити.


   Елісео теж відкрив очі вранці. Чи був це ранок, добрим, він звик говорити тільки ввечері. Тому просто встав і визирнув у вікно. Над овидом жевріло сонце, і краї обрію були ледь підбиті світло-бірюзовими та рожевими смугами світанку. Що ж…Сьогодні він піде в затоку. Але варто було поквапитись. Його будинок знаходився за містом, але вже за рогом шосе воно й починалося, він вчував шум його передмістя. У нього був свій причал і новий моторний човен, який вони купили навпіл з напарником. Зараз напарник пішов у море на промисловому, човен залишився у розпорядженні Елісео. Як не як пригладивши сідувате коротке волосся та бороду, Елісео спустився на перший поверх, вкинув у рюкзак щось з їжі, вирішивши поснідати на човні, де для цього були умови, він зачинив двері будинку, поклав ключ під килимок, та збіг сходами до доріжки, що вела на його причал.
   Елісео оглянув човен, зазирнув у машинне відділення, перевірив бак, потім спустився у каюту та камбуз. Все було гаразд, можна було заводити та вирушати. Але вийшовши на палубу, відчуваючи ногами погойдування човна на хвилях, він відчув , наче у нього стисло у грудях. Світанок був прохолодним, а небо безхмарним, тому Елісео чекав гарної днини. Все було наче гаразд, але він знав, що його постійно непокоїло.
   Ця жінка – його дружина, з якою вони побралися двадцять років тому назад, а потім він пішов. Пішов, щоб бути вільним, знайти себе. Останнім часом він часто її згадував: її загадкові темні очі, шовковисте чорне волосся, її дивне мовчання, яке іноді виводило його з себе. Тоді йому здавалося, що у душі цієї жінки було надто багато таємниць, надто багато як на нього. Її мати покинула її ще малям, відправившись кудись світ за очі: чи то в Латинську Америку, чи то в Австралію – ніхто до ладу не знав, куди вона поділася. Але сусіди дещо розповідали йому про це ще у ті часи, що вони встигли трохи пожити після весілля. А потім зник її батько. Досвідчений вправний рибалка. Це була зовсім моторошна історія. Він вийшов у затоку своїм старим дерев;яним човном, а ввечері просто не повернувся. Його шукали уранці і наступного дня, і багато наступних днів, але його все не було, а через два тижні повернувся човен. Наче пес тикаючися носом у берег, він гойдався на хвилях. Сусіди той човен угледіли та привели у канал і прив;язали біля дому. Господаря же човна так і не знайшли, він просто пропав. І тіла ніколи не знайшли.
  Тоді сусіди довго теревенили про цю подію. Човен повернувся майже містичним чином, наче знайшов дім по запаху. Елісео знав, що той човен так досі там і гойдається на прив;язі, наче вірний собака, тикаючись носом у бетонну стіну каналу. Ніхто з тих пір не торкався того човна. А дружиині він теж не був потрібний.
   Елісео усміхнувся. Двадцять років пройшло після весілля, і двадцять років пройшло, як вони не живуть разом, але він подумки так і називав іі дружиною. Хоча з того часу мав інших жінок, різних: веселих і сумних, чорних і білих, гарних і  не дуже, але ніколи не спадало йому на думку розвестися з Арахною та одружитися знову, наче не тілом, а душею був припнутий до її душі. І подумки говорив з нею. Постійно говорив.
   Вони зустрілись очима, коли він сидів у якомусь пабі на березі, пив своє вино, про щось вони говорили, бо тільки но прийшли з риболовлі, а вона увійшла, у довгій чорній сукні та з чорним лискучим, наче лушпиння риби, волоссям. Щось було в її темних очах таке, що його душа обірвалася і полетіла спочатку вниз у якусь прірву, але потім, коли він зрозумів, що вона звичайна жива дівчина, душа від радості стала легкою та прозорою, наче пронизана наскрізь золотим сонячним промінням.
  Тоді він спочатку усе розпитав про неї, дізнався, що дівчина вона порядна, з шанованої рибальської родини, живе у будиночку над каналом, що мати її відразу після її народження пішла від них і більше ніколи не повернулася, що батько так і не одружився вдруге, виховував її сам, що вона закінчила громадську школу, навчилася плести якісь чи то мережива, чи щось таке, і заробляла собі на життя тим, що плела їх на замовлення для усяких жіночих витребеньок. Йому цього було достатньо. Вона порядна і чемна дівчина, а батько її теж рибалка, тому вона не буде вимагати того, що він дати не зможе. А у разі чого й сама зможе прогодувати себе. Він був старший за неї і досвідчений, але вирішив, що це не стане на заваді. Навпаки, волів сам навчити її всьому, і головне: жити з ним і розуміти його.
   Елісео завів двигун, він глухо заревів, повільно човен оживав, заурчав, наче звір, що прокинувся та потягається усіма своїми м;язами, потім зрушив з місця, і рвонув у сутінки, що ще густо стояли над затокою. Елісео встав за штурвал, визначив напрям та розслабився. Він любив такі моменти і насолоджувався ними. Відчуваючи пружну товщу води і як легко човен своїм дном розсікав солону стихію, піднімаючись над нею, наче птах, що мав крила, і летів уперед, він почував себе легким і щасливим, наче і сам ставав якимсь міфічним птахом. Це й було те життя, про яке він завжди мріяв: вільне і сповнене запахом моря та солі. І він був сам собі господар. Не було над ним нікого, крім Бога єдиного.
  Тоді після весілля з Арахною вони прожили два роки разом. Багато це чи мало для двох, він зараз не міг сказати. А потім він вирішив піти. Це все, що він знав. Це все, що він пам;ятав.
  Човен легко слухався найменшого поруху його руки, йшов легко та спокійно. Сонце піднімалося над затокою, озолочуючи усе довкола: небокрай, воду, човен та його самого – Елісео. І в цей момент він подякував Богові за усе, що мав, і за усе, чого не мав також.  З цього моменту його день мине так, як йому і належить минути, спокійно і мудро, без зайвих слів,  бо усі слова, що нам потрібні вже сказані у молитвах. Ми можемо їх повторювати і тоді все буде, як треба.
       

   Ісабель вже кілька днів приходила у магазин. Вона встала вранці, одягала ту сукню, що подарував їй Гонсало, перестала одягати ті модні та затісні для неї сукенки, на ноги взувала прості шкіряні сандалі, перестала взувати ті незручні туфлі на підборах, з яких сміявся її чоловік, розчісувала волосся, бо перестала вкладати його у складні зачіски і спускалася на перший поверх, готувала сніданок для дітей, та залишала його просто на столі, знаючи, що вони його тут знайдуть, а потім просто брала у шухляді ключ від магазину та переходила на інший бік майдану, вдихаючи свіжий аромат ранків, кави та свіжоспечених круасанів з вікон вже відкритих крамниць та кав;ярень. Іноді вона купувала й собі круасан на сніданок, а потім йшла відкривати магазин. Вона піднімала жалюзі, відкривала вікна та двері, включала кондиціонер, змахувала невидимий пил зі столиків та підлоги, поливала рослини у вазонках, робила собі каву і просто сідала за один зі столиків з книгою у руках, чекаючи на небагатьох клієнтів, що іноді знаходили сюди дорогу. Але більше просто поринала у читання.
   Можна довго жити без чогось, що може сповнювати нас щастям і вдячністю, не усвідомлюючи, що є потреба у цьому. А потім врешті отримавши це, зрозуміти, що це така ж часточка твого особистого світу, як кисень, вода чи сонце над головою, як власне тіло чи душа. Виявилося, що такою річчю для неї були книги. Ісабель зрозуміла, що здатна поринати в інші світи, поринати без залишку, з повною самовіддачею перебувати не тут і зараз, а в інших епохах, країнах, в інших умовах, що вона здатна з блискавичною швидкістю переходити в ці інші світи, і так само швидко з них повертатися, що за допомогою уяви вона може подорожувати тими місцями, яких ніколи не бачила і не побачить у реальному житті, що вона здатна розмовляти з тими, кого, може, не існувало ніде, крім уяви письменника. І це могло сповнити її душу , наче келих п;янким вином, дощенту. Але поки що вона відчувала лише спрагу. Брала до рук книгу одну за одною, і ковтала їх, наче голодний ковтає їжу. Потім знову робила каву, оглядалася навсібіч, дивувалася, що світ залишається незмінним і майже незворушним кілька годин. Проте це лише здавалося. Бо світ рухається постійно.  Вона читала й читала, прагнучи надолужити ті двадцять років, на які забула цей світ, лишила його без нагляду, і він розрісся, наче величезний непролазний ліс, утворюючи лабіринти непізнаних чи загублених думок та концепцій, наче лабіринтом, бродила вона тепер цим світом. Наче й сама вже була не собою, а загубленим у часі та міфічному просторі Мінотавром. Або Аріадною у пошуках Тесея. У цей лабіринт вона занурювалася на довгі години, відволікаючись на небагатьох клієнтів, які переважно купували листівки та глянсові журнали.
   З філіжанкою кави вона бродила магазином між книжковими полицями, проводила пальцями по корінцях книжок, вдихала їх запах, і відчувала, як власне серце сповнюється радості та вдячності, наче знайшла вона загублений скарб, який належить тільки їй, і усвідомлюючи це своє щастя, Ісабель проте не квапилась, знаючи, що тепер це все одно належить їй, що тепер вона це не відпустить зі свого життя. 
   Діти дивувалися з неї, але знали, де могли знайти її кожної хвилини, і іноді заглядали у магазин, але більше були цікаві до глянсового світу яскравих журналів. Проте  їм швидко набридало, тому вони залишали іі саму, тікаючи з прохолоди на розпечені вулиці, сповнені їхніх цікавих справ. Ісабель залишалася.
   Пан Маттео, зрозумівши, що вона непогано освоїлася в магазині і з апаратом, і із товаром, що вона, як виявилося, має непогані знання з літератури, залишив її у спокої і поринув у садівництво, навідуючись до крамниці лише раз чи два на тиждень.
   Одного разу Ісабель, прибравши магазин вранці, вирішила спуститися до підсобки. Тим більше, що пан Маттео просив іноді зазирати туди і трохи прибирати. У підсобці було прохолодно і сухо. Це було просторе приміщення під крамницею, до якого вели вузькі високі сходи, вона ледве знайшла на стіні вмикач, клацнула ним і все освітилося. Вона побачила бетонну коробку, сповнену якоюсь подобою чи то шаф, чи то полиць , сколочених зі звичайних дерев;яних ящиків. У цих ящиках переважно були книги та журнали, купа книг та журналів, також на підлозі стояло багато картонних боксів сповнених дощенту тими ж книгами та журналами. Ісабель просто подих перехопило. Вона стала переглядати зміст ящиків та боксів, і побачила безліч тих книжок, якими захоплювалася ще у школі, які з задоволенням перечитала би знову.
  Це був загублений викопний світ, покинутий та забутий, але від цього не менш цікавий та привабливий. Він вабив своєю незвідністю і тими прихованими скарбами, що пролежали тут може років двадцять, а то й тридцять. Ісабель перебирала ящик за ящиком, переходила від полиці до полиці, поки не натрапила на дещо вельми цікаве.
   У звичайному дерв;яному ящику, схожому на інші, були не книги. Вона побачила з кілька десятків гарних горнят для чаю чи кави, старомодних келихів, розписаних ляпіс лазур’ю, таких самих старомодних тарілочок, а на дні ящика натрапила на кілька мережаних, очевидно, скатерок. Вона розгорнула одну з них і з її грудей вихопився захоплений зойк. Це була тонка робота. Наче шовкове павутиння, мереживо лягло на долоню, і Ісабель здалося, що то прохолодна морська хвиля набігла на її руку; наче живі, в неї на руці билися маленькі золоті рибки та ворушили листочками ламінарії, крихітні амоніти та равлики лоскотали пучки пальців,  а морська піна була підсвічена золотом, як буває перед заходом сонця. Ісабель підхопила ящик, вирішивши, що така краса не повинна пропадати у підсобці.
  Винісши ящик на світ божий, Ісабель усміхнулася сама до себе. Обережно вимила і  протерла ретро посуд, поставила його на полиці, звільнивши їх від стосу журналів. А потім обережно струсила скатерки. Вона вирішила застелити ними столи. І відразу в магазині змінилася атмосфера. Він ніби наповнився чарами та невловимою магією. Потім Ісабель поставила на кожний столик по вазонку з тих, що знайшла у ящику. Вазонки були старомодні, але чарівні. І вирішила наступного ранку сходити за місто та нарвати якихось польових квітів.
   


    Арахна  сидячи на дивані, підібгавши під себе ноги, схилися над мереживом.  Арабський мотив лягав легко на каркас. Це має бути комірець в іспанському стилі на одну з весільних суконь.
    Асистент, що привіз їх наступного дня після візиту Клари, разом з іншим привіз ескізи колекції, щоб вона мала уявлення, про що взагалі йдеться. Це були пречудові речі, вишукані і прекрасні , були схожі на костюми до якогось фентезійного фільму, у яких йтимуть до олтаря казкові феї чи принцеси з казок. Асистент, напахчений заклопотаний молодик у яскравому одязі, поспішав, але був чемний і вихований, він терпляче відповідав на усі запитання, пояснював усе по викрійкам, вони обговорили колористику та ще безліч інших дрібниць, і весь цей час Арахна подивовано приглядалася до цього молодого хлопця. Вона не звикла часто бачити таких чоловіків. Зі столичним лоском і  гарними манерами.
   І знову вона відчула, що світ змінився без неї, а вона залишилася та сама, що й двадцять років тому назад. Чоловіки в її світі пахли морем і потом, вони були темні від засмаги зі шкірою, дубленою вітром та сіллю, з сильними руками і щирими білозубими усмішками. Вони уміли любити і працювати, вони витримували шторми і штилі, про які потім складали легенди, вони полювали за дивними створіннями, які потім ставали героями міфічних оповідок, і це робило їх прекрасними і життєрадісними, сповненими вдячності та любові до цього не завжди простого світу.
  Хлопець говорив швидко, по діловому, пересипаючи свою мову безліччю професійних термінів, які Арахна , звичайно, чула, але ніколи не вживала, надаючи перевагу словам простим і зрозумілим для усіх.
  Арахна не встигла йому нічого запропонувати, натомість він сам попросив у неї філіжанку чаю з льодом. Вона усміхнулася, пішла готувати, поки займалася чаєм, він устиг розкласти на столі папери, ескізи, викрійки, приніс пакети з нитками та каркасами, все це зайняло багато місця в її невеликій вітальні. А потім, невеликими ковтками попиваючи чай, він швидко їй усе пояснив, навіть не піднімаючи на неї очей.
  Арахна продивлялася ескізи, викрійки, їй було усе зрозуміло, перед нею вже проходили орнаменти та візерунки, які просилися до тої чи іншої сукні, вона бачила їх, немов наяву, немов перед нею розквітали ті фантастичні сади чи піднімалися підводні палаци, виростали з-під землі дивовижні мінарети чи башти. Поступово вона перестала навіть чути швидкоплинну, мов гірський струмок, мову гостя, вона уся поринула у внутрішнє споглядання цього божого замислу, яким він так щиро тепер ділився з нею, простою смертною жінкою. А потім, ніби прийшовши до тями, Арахна подякувала хлопцеві, він подивися на неї і врешті усміхнувся, наразі стало зрозуміло, наскільки він юний і беззахисний. Після цього він швидко попрощався, сказав, що приїде за першою частиною замовлення через три тижні, піднявся, переклав величезний смартфон з однієї кишені до іншої, та чемно попрощався.
  Арахна потім ще довго сама роздивлялася ескізи, вона вже побачила колекцію такою, як вона була задумана богом, побачила ці сукні, відчула м;якість її тканин, вона побачила її так ясно в кольорі з віддзеркаленими від шовку та каменів сонячним промінням, і була зачарована. Це були прекрасні мистецькі речі. Вона любила працювати з такими речами.
  Взяла до рук один з каркасів, покрутила в руках, потім взяла з пакету один з клубочків з нитками, зачепила першу петлю і стала швидко обплітати по каркасу. Робота захопила її так, що  перший каркас був готовий вже за годину. Вона чула, як Адель відчинила навпроти двері, як старий Мікель вже лагодить човен , збираючись в бухту, потім вона чула як подружжя тихенько перемовлялися між собою, а потім, наче невдоволений кіт, заурчав двигун, а потім знову усе затихло, тільки десь дзвінко скрапувала вода - крапелина по крапелині, наче сам час прагнув спізнати себе у роботі невидимої кліпсидри, а потім врешті завмерло усе навколо, усі звуки.
   Встала та зробила собі кави і знову занурилася у роботу. Працювала швидко, устигаючи за порухом думки, рідко помилялася, хіба що якась думка з зовнішнього світу тихенько і непомітно прокрадалася у цей медитативний творчий процес, тоді вона усміхалася та скидала зайву петельку и накидала пропущену. І от вже починало вимальовуватися тло майбутнього орнаменту: арабська в;язь та перші листочки на гінких тонких стебельцях.
   Через кілька годин вона відірвалася від своєї роботи, бо зголодніла. У холодильнику залишалося трохи фруктів та помідорів, сиру та довгих ковбасок, які вона іноді дозволяла собі. Арахна усміхнулася, поставила на вогонь турку з водою для кави, потім поклала на тарілку кілька ковбасок та порізала помідор, пішла до вітальні біля відчинених дверей, на порозі встала Адель.
   Зі складеними на фартусі руками була вона схожа на Діву Марію, якою її пишуть на іконах,  її темне обличчя було сповнене почуття власної гідності, а темні очі світилися усім прожитим життям.
- Арахно, Мікель вчора у бухті бачив Елісео, - просто сказала вона.
- І що він? – спитала Арахна.
- Працював. Мікель його здалеку бачив.
- У нього своє життя.
  Арахна встала та запросила Адель сідати. Жінка заперечно махнула головою.
- Кажуть, він сам.
- То що, - Арахна підняла очі на Адель.
  Це була їх звична гра. Мікель частенько зустрічав Елісео то в бухті, то в пабі, інколи вони перемовлялися кількома словами. Мікель завжди задавав одній й ті самі питання: як його справи, куди він виходить рибалити та сам він зараз чи ні…А тоді приходила Адель і переповідала ці новини Арахні. Та завжди все уважно слухала. Життя було схоже на ріку: на одному березі була вона –Арахна, а на іншому – усі, хто її покинув: мати, батько, Елісео. Вона нікого не хотіла звинувачувати, і намагалася сприймати цей світ таким, який він є…Це не була їх вина, це був просто їх вибір. А хіба можна звинувачувати людей у тому, що вони живуть так, як велить їм власне серце? Чи було би їй краще, якби поряд із нею люди почували себе нещасливими? Хай будуть далеко від неї, але щасливі.
- То що? – натомість спитала Адель і знизала плечима. – Ти теж одна. Може зійшлися би...
 Адель дивилася на неї з якоюсь упертістю у темному погляді. В її очах горіло два вогники, наче там усередині запалили дві свічки й поставили  на олтарі якогось старовинного бога. Арахна розсміялася грудним хрипким сміхом:
- Ми кожного разу говоримо про це…
- Ви чоловік і дружина перед Богом і людьми. А ти дозволяєш йому жити у гріху. Усі ці роки.
   Адель продовжувала невідступно дивитися в очі Арахни.
- Усі його жінки з твоєї вини.
   На цей раз Арахна мовчала.
- Він доросла людина. Він сам так вирішив. Це його доля.
- Доля? То все не від бога. Ти – від бога. Значить ти відповідаєш перед богом за цього чоловіка.
- То що ти від мене чекаєш?
- Йди до нього, живи з ним…
- Адель, двадцять років пройшло. Він мене вже не захоче. У нього було багато жінок.
- Арахна, я тобі кажу, що ти маєш на нього право.
- Право – це не кохання.
- Право – це відповідальність і обов;язок. І це більше за кохання. Кохання проходить, а відповідальність лягає на усе життя.
    Арахна струсонула чорним шовком волосся. Промовчала. Адель розвернулася та пішла. Завжди так робила. Арахна почула, як плеснула риба у цеберці, поставила тарілку на столик.


    Сесіль стояла на звичному вже місці навпроти будинку Арахни. Стояла нерухомо вже кілька довгих хвилин. Від учора вона не склепила повік, не їла. День і ніч минули, немов у в;язкому чи то тумані, чи то мороці.
   Учора вони обвінчалися у міській старовинній церкві. І дзвони гули, і щасливі гості обсипали наречених дрібною монетою та пелюстками троянд на щастя. Та й сама вона- Сесіль – стояла там і усміхалася услід молодятам, коли ті осяйні та усміхнені, мружачись від теплого золотого світла вийшли з-під церковного склепіння вже чоловіком та дружиною. І тільки у цей момент Сесіль зрозуміла, що втратила останню надію, яка, наче тонка свічка, ясніла в її душі до цього дня. Тепер ця свіча згасла.
   Ніч пройшла немов у примарному маячінні, коли вона чула стукіт годинникових стрілок, відраховуючи кожну хвилину, навіть секунду. Десь з крана монотонно скрапувала вода.  Голова розколювалася від болю. Пальці на руках тремтіли. На неї хвилями наповзав то жар, то холод. Вона то відкидала тонку вовняну ковдру з себе, тоді відчувала, як сорочку підбивало від поту, а потім починала дрібно дрижати від нічної прохолоди і сирості, що йшли від відчиненого вікна. Відчувала, наче усе в ній завмерло, не відчувала власного дихання, наче раптово з кімнати викачали увесь кисень і дихати стало так важко, немов крізь вату. Звуки теж зникли. Її свідомість провалювалась у якусь космічну прірву, наче усе, що було у ній до цього моменту засмоктувало у чорну діру. А потім знову вона робила судомний вдих, наче риба, яку викинуло на берег, трохи приходила до тями, сухою розпашілою рукою прибирала волосся, що налипало на змокріле від поту чоло. І знову починала дрібно дрижати від пронизливого холоду. Це повторювалося по колу раз разом усю ніч.
   На ранок не упізнала себе. Із дзеркала на неї світила очима якась проява з посірілим обличчям. Губи були безбарвні, а щоки запали у середину. Очі світилися божевільним вогнем, а над ними, як забитий птах, що розкрив у польоті крила, розкинулися чорні брови.
   Скоріше за звичкою, ніж усвідомлено, Сесіль плеснула в обличчя холодною водою, прийшла трохи до тями, потім сама встала під струмені холодної води. Стояла, відчуваючи, як разом з утомою та мукою безсонної ночі з неї змиває чорноту відчаю, але фізичного полегшення не відчувала. Голова так само розколювалася на частини зсередини, апетиту не було.
  Накинувши щось на себе, здається, якусь білу простору хламиду, вона схопивши мольберта, поспішила до будинку Арахни, відчувала, що якщо залишиться удома, просто зійде з глузду. Легкий вітерець обвівав її обличчя, трохи освіжав думки.
  Тепер вона так і завмерла. Над нею вже височенько підбивалося сонце, вода в каналі похитувалася ледь-ледь. З вікна будинку, під яким Сесіль ховалася у тіні, щоб бачити прямо перед собою будинок Арахни, доносилися смачні запахи та звуки посуду. А ще там грала музика. Над дахом кружляло кілька птахів, мабуть, голуби, подумала Сесіль.  Арахни не було видно, хоча вікна і двері були відчинені навстіж. Сесіль подумала, що та, мабуть, на кухні. Їй треба було трохи відволіктися та попрацювати, стала повільно, відстежуючи кожен порух, аби не зробити помилкового, розкладати мольберт, ескіз, палітру й фарби.
   Глянула на будинок Арахни, спробувала зробити пару мазків, але у цей момент пам;ять повернула їй один з учорашніх моментів: горло її судомно стиснуло, а очі налилися непроханими слізьми. Вона боялася поворухнути повіками, відчуваючи, що вони потечуть щоками, наче ріки Тигр та Євфрат, і тоді, може, десь між ріками її сліз народиться нова цивілізація зі своєю релігією і філософією, і жерці правитимуть древні ритуали на честь прадавніх богів. Так і стояла, наче сама ще ненароджена, відчуваючи породільні муки у власній душі, завмерло споглядаючи облитий золотим сонцем будинок та канал, та старий човен, що, освітлений та самотній,  так і гойдався  на поверхні мутно-жовтої води.
- Ходімо, дівчино, я  тебе пригощу чаєм. – почула вона за спиною хриплуватий жіночий голос. Обернулася та побачила жінку з темними печальними очима.  – Ходімо, залиш тут свої речі, тут майже ніхто не ходить.
  Сесіль вагалася лише мить, а потім ступила крок за жінкою. Сльози вже струменіли її обличчям вільно й без упину.
- Проходь, присаджуйся, - промовила жінка вже у невеличкій затишній вітальні. Зараз принесу чаю.
- Можна мені вмитися? – спитала Сесіль.
- Піднімися на другий поверх, там двері у кімнату відчинені, там є душова кімната з умивальником. Але вода тільки холодна.
- Це добре,- відповіла Сесіль.
  Їй було трохи ніяково ось так ходити будинком цієї незнайомої жінки, та вона усе ж таки обережно піднялася сходами на другий поверх, увійшла до просторої світлої спальні господарів і побачила відчинені у душову кімнату двері. Відкривши кран, вона просто підставила долоні під чистий прохолодний струмінь. Вода дійсно була зимна, наче з-під землі, але Сесіль з насолодою кілька разів плеснула собі в обличчя і відразу відчула полегшення. Біль відступив, наче перед чимось світлим та настільки життєствержуюючим, що дівчина навіть була подивована такій різкій зміні у собі.  Відчувала, наче врешті вродилася ось тепер у цей момент
   Потім вона почула кроки жінки, яка увійшла до спальні і простягнула їй чистий білий рушник. Сесіль витерла обличчя, руки…А жінка просто уважно на неї дивилася.
- Як тебе звуть? – нарешті спитала вона.
- Сесіль,- відповіла та. На неї раптово зійшла тиша така, як буває після порясіння у природі, після зливи чи грози, чи після бурі. Але усе, що було у ній, лежало у руйнації. Теж як буває після великого потрясіння.
- Не можна так кохати,- тихо промовила жінка. – Бо це не кохання, а хвороба. Духовна хвороба, від якої починає хворіти і тіло. Це не від бога.
Сесіль вражено дивилася на стару.
- Не бійся, - відповіла та, наче прочитавши її думки.-  Бачила тебе учора на весіллі. Я ходила на ярмарок, а потім ми з пані Неною чекали, поки молоді вийдуть з церкви, хотілося подивитися на щасливе подружжя. То я тебе й побачила, упізнала, бо ти ж кожного дня сюди приходиш малювати дім Арахни. На тобі лиця не було. От так,  як зараз. Та знаєш, я вже стара жінка, немало бачила на своєму віку і щасливих, і не щасливих. Я відразу й зрозуміла, що з тобою скоїлося.
   Усе встало на свої  місця. Джонні…Лучіана…Іхнє весілля…Ця жінка…Та й сама вона і та роль, яка їй випала на долю , проясніли перед нею зараз, наче полуда спала з її очей.
- То він, мабуть. І не кохав мене. – тихо сказала вона.
- Не знаю, - відповіла та. – Може, й кохав. Та тільки кохання – то не певна річ. Людина може кохати, а вибрати іншого, або іншу. А може не кохати, а говорити, що кохає. А може, йому просто забракло відповідальності чи сміливості піти наперекір обставинам.
- Ми були щасливі. Він був щасливий зі мною! Я це відчувала!
- Чому ж ні, дівчино? Ти гарна та розумна . Звичайно, він закохався. А ти дозволила йому усе, що він хотів. Та отримавши це, він вирішив отримати щось інше.
- То що мені тепер робити? Я не можу ні спати, ні їсти, у мене все тіло болить, наче живого місця на ньому немає. А в середині грудей у мене пустка,  відчуваю, як у неї залітає вітер, наче у саму середину, наче звідси,-  Сесіль поклала руку на серце, - щось витягнули. Мені без цього не можна жити. Я задихнуся.
    Адель хитала головою. Вони вже спустилися у вітальню.
- Випий чаю, - просто відказала жінка. – випий чаю, а потім відпочинь кілька хвилин. Тобі прийдеться зцілити душу, а тіло тоді само перестане хворіти. Але це довгий шлях. Тобі краще поїхати звідси. Кудись далеко…Бо бачитимеш їхнє щастя, будеш страждати. І це страждання отруїть твою душу, станеш зла й ні на що не годна. Їдь, дівчино, їдь звідси. Бо ти талановита, ти можеш знайти себе деінде. І пошукати власного щастя. Ти варта цього, а не того, що буде з тобою, якщо залишися: скнітимеш біля чужого життя.
 Сесіль пила чай, а у її душі народжувалося усвідомлення того, що незнайома жінка права, і зараз дала їй, можливо, найкращу у її житті пораду.
- Дякую за усе, - тихо сказала вона. – піду попрацюю.
  Адель кивнула головою.
- Заходь, буду тут.


      Коли врешті вдалині завидніла берегова смуга, серце його забилося у грудях. І вкотре подумав він про те, що насолоди цим моментом не замінить ніщо. Він любив повертатися додому, передчуваючи, як встане ногами на землю, як побачить сім;ю.
  До нього – до берега, - було ще довго, кілька миль, потім вони розвантажуватимуть човен, важитимуть вилов, розраховуватимуться з покупцями та постачальниками. Це займе кілька годин, а то й до вечора прийдеться провозитись. Але тієї радості, що опанувала ним , вже було не спинити, вона виплеснулась у сяйво очей і в усмішку, бриніла в голосі, коли хтось із хлопців озивався до нього з запитанням чи відповіддю.
  Ось воно, його щастя – йти і повертатись. І знати, що чекають.
  І коли врешті, човен увійшов в бухту, та повернув на порт, усі хлопці захлопали в долоні, вітаючи одне одного з гарним виловом та поверненням. Тепер вже можна було, бо тепер вже були вдома. Порт , ось він – рукою вже подати.
  Година чекання, поки капітан вів перемовини з адміністрацією порту, потім вони, звиклі працювати швидко й злагоджено, швиденько пришвартували човен, та перші почали вже сходити трапом на причал. На березі було людно:  їх зустрічали дружини, а головне тут збиралися постачальники та покупці, які забирали товар відразу в порту. І поки деякі встигли зійти на берег та обійнятися з рідними, запалити свої сигарки, поділитися гарними новинами про вилов та озвучити суму заробітку, на який сподівалися, деякі покупці вже самі піднялися на борт, капітан зустрічав їх, вони хлопали одне одного по плечах, спускалися в трюм оглядати холодильники, потім на борт стали підніматися команди вантажників, якщо покупці таких мали. А якщо не мали, то їм самим прийдеться розвантажувати. І знову закипіла робота. Але це був вже берег, свій рідний берег, тут можна вже було трохи розслабитися, скинути напруження з м;язів, і говорити, не боячись, що почує хтось з морських богів.
   Гонсало не відчував вже себе таким молодим та завзятим, щоб брати участь у розвантаженні човна, зазвичай, цим займалися молоді хлопці, а сам він спустившись до половини трапа, прислухався за перемовинами, які капітан вів у трюмі з покупцями. Торгуватись не приходилося, ціни були визначені, тому до згоди доходило швидко, капітан з покупцями вдаряв по руках, хтось із них кликав своїх хлопців, або капітан кликав когось зі своєї команди. Коли трапом почали снувати люди, там стало незручно стояти, але Гонсало вже знав суми та приблизно міг порахувати, яку платню отримає на руки. Це було трохи більше того, що вони вираховували, сидячи у каюті вчора та потягуючи  залишки  пива чи вина, кому що смакувало.
  Потім він спустився трапом на причал, там кипіла робота. Підійшов до одного з водіїв та домовився підвезти його до доків, там було вже рукою подати до гаражів, де він залишив свій жук.
   Витягнув з кишені невеличкий стільниковий телефон, включив. Нарешті телефон відповів іскоркою життя: його темним екраном поповзла звична заставка бренду, потім врешті  з;явилася операційна система. Він зачекав ще трохи і телефон став розриватися від сигналів, не прийнятих за останні три тижні повідомлень. Не став усе передивлятись, а просто знайшов у телефонній книзі перше ім;я: Джузепе.
- Привіт, аміго. – почув свій хрипкий, наче застуджений, голос.
- Доброго дня, пане Гонсало.
- Що з моїм стариганем? Він у порядку?
- Аякже , пане Гонсало. Я його доглядав, двигун подивися, масло залив сьогодні,
- Джузепе, я сьогодні прийду за ним. Дочекайся мене, будь ласка, я не знаю, коли це буде.
- Добре, пане Гонсало, я сьогодні нікуди не поспішаю, коли прийдете, буду тут.
- Тоді до зустрічі, аміго.
      Він відключив дзвінок. А потім набрав мати. Вона відповіла не відразу. Та й розмова не була довгою. Старенька більше любила ходити до церкви, бачилися вони не часто, але кожного разу, коли повертався з ловів, він дзвонив їй. Чув її тихий голос, приймав благословення, та казав, що він здоровий, що не застудився, що все гаразд. Потім теж відключав телефон. Потім набрав доньку Анріету. Ій було п;ятнадцять, вона була чемна скромна дівчинка. Почув її привітання, почув , як поруч сміється Андріано. На серці потеплішало. Устиг спитати , де мати. І коли почув, що Ісабель пішла у магазин на роботу, то був щиро подивований.
    Це було щось новеньке. Може, мала помилилася. Його Ісабель, яка так пнулася за своєю багатенькою подругою Лоран, витрачаючи купу грошей на марні витребеньки, аби втерти носа тій світській  модниці, раптом вирішила чимось зайнятися. Він усміхнувся та знизав плечима. Не уявляв собі, що вона працюватиме, та ще й у магазині. Але був щиро зацікавлений.
  Став проглядати повідомлення. Це були переважно формальні короткі рекламні повідомлення від телефонної компанії, декілька повідомлень від знайомих рибалок, що інколи згадували одне про одного, особливо, коли мали добрий заробіток та хотіли посидіти разом десь у пабі, потеревенити про життя та подивитися на жінок, або подивитися разом футбольний матч у кафе. На кілька з них відразу відповів, повідомивши, що він у місті і може вільно зустрітися. Потім домовився про пару таких зустрічей.
   І нарешті, подзвонив Ісабель.
   Вона відповіла не відразу, прийшлося ще перенабрати раз чи два. Гонсало зловив себе на внутрішньому невдоволенні та роздратуванні. Не кожного дня чоловік повертається з довгих ловів, невже не можна зробити вигляд, наче усе ж таки рада і цінуєш його роботу, його зусилля, саме його життя поруч із собою. Але врешті почув її тихий голос. Не чекав цього. Стояв, не знав, що відповісти. Нарешті збагнув, що його здивувало: з її голосу зникла та гугнява манірність, претензія на світськість, натомість з;явилося щось, що відлунило у його душі, наче ніжний перебір дзвіночків - утома та ніжність дорослої жінки. Вона просто спитала, чи він здоровий, чи все гаразд, коли чекати до обіду. Сказала, що приготувала його улюблену лазанью і купила пляшку його улюбленого к’янті. Він відповів, що ще не відомо, бо тільки-но почали розвантажувати, це може зайняти кілька годин – дві-три, - а потім усі чекатимуть на розрахунок, але тоді він обов;язково відразу примчиться додому.
     А потім,  коли відключився, зрозумів, що забув спитати, що то за робота і що то за магазин. Його збентеження народжувало усередині щось схоже на око майбутнього смерчу, він відчув це у собі. Але також у цей момент відчув потребу придушити це у собі, бо це було не на часі. Цьому було ще не час.
    Перевів подих і зразу відчув потребу запалити, але сигарет не було, оглянувся навколо – купити теж ніде було, бо це був промисловий рибальський причал, тут стояли промислові судна, світили дверима ремонтні майстерні та височіли підйомні крани. До причалів, що призначалися для прогулянкових катерів та яхт, які возили туристів узбережжям, було не близько. Поморщився від досади. Що ж, з паливом прийдеться потерпіти. Натомість він розвернувся та пішов на човен, щоб покидати у рюкзак дещо з речей.
      На човні ще кипіла робота, роздавалися вигуки та голосні команди, снували люди. Непоміченим пробрався в каюту та на камбуз,  там оглянувся з надією побачити хоч одну, може, забуту сигарету, але тут стояли стоси посуду, стакани, порожні пляшки, бокси з-під їжі, які треба було спакувати та винести, але це вже була робота для інших. Капітан когось наймав для цього. Сигарет не було. Тому Гонсало став одну за одною збирати свої речі: пара курток, кілька теплих пар шкарпеток, непромокний костюм, светр, пару футболок та джинсів, - усе це він недбало зібгав у ком  та заштовхнув у рюкзак, подумки вирішивши, що наступного разу візьме на блок сигарет більше, ніж взяв на цей раз. Але врешті зловив себе на тому, що досі усередині себе чигає на тихий голос Ісабель, ніби на невідому ще небезпеку, ніби йому належало ступити на незвідану планету, і він не знав, що чекатиме його там. Зрозумів, що хоче відтягти цей момент. Відтермінувати його. Не тому, що не хотів її побачити, а тому, що боявся побачити її такою,  як відчув з цією її неприхованою ніжністю ї спрагою, з цим ще невідомим душевним зрушенням, може, дорослішанням, невідворотнім дорослішанням.
   Потім присів на койку та занурився у власні думки.


    Ісабель сиділа у маленькій затишній вітальні: м;який диван, столик зі стареньким телевізором, пара фотелів, невисокий стіл, на котрому розібрані лежали якісь ескізи та викрійки, на дивані – недоплетене мереживо, охайно згорнуте. А навпроти в одному з фотелів з філіжанкою кави у руках – Арахна.
   Вона змінилася  з того часу, коли вони бачилися зблизька востаннє. Та хто з них не змінився? А  Арахна просто стала зовсім іншою людиною. Ніби та дівчинка, якою Ісабель пам;ятала її ще  у школі, у довгій форменій спідниці та білій блузці з мереживним жабо або манжетами, пішла кудись у інші світи, залишивши тут цю Арахну, з поглядом темним і непроникним, за яким сховалося усе, що довелося їй прожити.
    Ісабель і сама не розуміла, нащо прийшла до неї зараз. Але коли пан Маттео, побачивши на столиках ці плетені скатерки, раптово зі зволоженими очима згадав, що покійна дружина замовила їх відомій міській майстрині, мріючи створити у магазині унікальну домашню ретро атмосферу, щоб клієнти могли розслабитися та відчути себе спокійно, могли би відпочити душею від марноти великих міст, а тоді захворіла, вони тоді забули про ці скатерки, забули, залишивши їх у ящику у підсобці, разом з тим ретро посудом, який дружина купувала на ярмарках у різних містах, де їм доводилося побувати, та потім боролися за її життя, і коли вона врешті пішла, то він вже й не згадав про її дивне бажання. А тепер, побачивши ці речі, що нагадали йому Ванду, веселу та непереможну, невтомну та чесну, він заплакав, присівши на один зі стільців.
   Ісабель тоді присіла поруч із ним, взявши його руку, говорила, що знайшла ці речі, що вони надто гарні, щоб тримати їх у ящику, що це пам;ять про Ванду, якщо вона так хотіла, то чому не втілити її мрію у життя.  Пан Маттео заспокоївся та сказав, що вона може робити, що хоче. Він довіряє їй, бо знає, що пані Ісабель завжди мала дуже вишуканий смак. Але коли Ісабель спитала ім;я цієї майстрині, яка сплела скатерки, пан Маттео згадав зразу, згадав і саму жінку, високу та темноволосу, з видовженим обличчям і чорним шовковим волоссям. Тоді Ісабель і сама згадала.
  З океану свідомості, наче срібна рибина, зблиснувши на сонці, виник образ Арахни – худенької, темноволосої, з темними очима. Вони з Лоран ніколи не спілкувалися з нею, обходячи десятою дорогою. У цьому не було напруження чи примусовості, просто ця дівчина була самітниця. Усі знали, що її виховує батько, рибалка з узбережжя. Та й жили вони десь, здається на одній з тих вуличок, що виходили на канали над бухтою. Вона, Ісабель, там не бувала ніколи. Отже, Арахна стала майстринею – мереживницею. Вона спитала пана Маттео, чи не знає він адреси Арахни. Звичайно, він пам;ятав. Сказав адресу та ще й пояснив, як знайти будинок.
   Ісабель зразу й знайшла його, коли далеко після полудня, закривши магазин чи не на годину раніше, усе ж таки прийшла до Арахни. Навіщо, поки що й сама не знала.
    Тепер Арахна подорослішала: трохи грубувата, як і сама Ісабель, але обличчя гарне, зберегло молодість та красу. Ісабель усміхалася, пила каву, Арахна теж усміхалася, Ісабель більше розповідала, Арахна слухала, іноді киваючи головою на якісь слова чи розповіді про знайомих. Ісабель розповідала про себе, Гонсало, дітей, Лоран та її сім;ю.  Нарешті, зловила себе на думці, що їй тут затишно, а з душі начеб то спав тягар турбот, наче мішок з важким камінням. Ій ніколи не було так комфортно поруч з жодним іншим знайомим чи подругою. Вона поки що не знала, у чому справа, аж через кілька моментів це прийшло: поруч з Арахною не відчувалось конкуренціі, тої прихованої конкуренції, яка завжди переслідує нас серед собі подібних, коли дорослішаєш і  розумієш, що насправді усім оточуючим все одно, що там у тебе сьогодні, кожен поспішає показати своє, вивішуючи, як білизну на дроті: досягнення дітей, власні перемоги, чоловіка, який добре заробив, покупки чи вдалі  вкладення, нерухомість чи кар;єру. Коли тебе просто починають тикати в це носом, як поганого кошеня. А тобі хотілося би просто душевного тепла і неспішних вечірніх розмов ні про щось конкретне, а просто про книжку, яку прочитав учора чи про сцену з фільму, що чимось вразила, і защемило десь у серці, і хочеш поговорити про це, а немає з ким. Бо завжди тільки ця клята конкуренція. Треба хитати головою, відповідати, усміхатися, плескати у долоні, говорити: «Яка молодець ваша Аріель. Вона така розумничка, вона багато працювала, тому заслужила на моє щире захоплення…» І справа не у тому, що це брехня, звичайно, Аріель насправді  розумна та обдарована дівчинка, але іноді хочеться навіть просто помовчати, і щоб тебе зрозуміли і відчули. Саме це почувала Ісабель з Арахною.
    Не потрібно було лицемірити і додавати собі вартості, видаючи себе не за ту, хто ти є насправді. З Арахною можна було бути справжньою і говорити усе , як є:
- Я кілька років займалася сім;єю, дітьми, догоджала чоловікові, - Ісабель говорила, наче ріка прорвала дамбу, що довго її стримувала, а вода тепер шумним потоком дзвеніла, схлинула, оголивши підводне каміння, що вкривало дно заводі. – А нещодавно раптом зрозуміла, що щось втратила. Я згадала, що колись любила читати, навіть писала вірші.
- Так, - тихо відповіла Арахна, - один вірш ти прочитала на Різдво у школі, я пам;ятаю. Вчитель дуже тебе хвалив.
   Ісабель була вражена, адже сама вона забула про це різдвяне шкільне свято і той вірш теж забула. А зараз згадала. Про світло небесне і різдвяного янгола, що приходить до кожної оселі та приносить божі дари, які не можна побачити очима, а можна відчути тільки серцем.
- Я тільки тепер згадала цей вірш, - теж тихо сказала Ісабель. – А нещодавно я пішла працювати. У справжню книжкову крамницю. Там можна випити кави. Це крамниця пана Маттео.
- Знаю, - щиро усміхнулася Арахна, - купую там іноді журнали по плетінню. – А потім Арахна так голосно розсміялася, що Ісабель здивовано округлила очі. - Купую ці  журнали, але майже ніколи не читаю.
- То я врешті просто отримую задоволення від своєї так званої роботи. Чекаючи на клієнтів, я можу й сама прочитати безліч книжок, цікавих журналів. Сиджу собі тихенько за столиком з філіжанкою кави та книжечкою й сама така цікава панна, - Ісабель усміхнулася, і в цей момент Арахна знову побачила ту Ісебель – юну та мрійливу дівчину з золотими косами, що завжди тримала під піхвою якусь книжку. Згадала й манірну Лоран, що голосно сміялася та говорила самовпевнено і трохи роздратовано.
  Ісабель перебирала креслення та ескізи на столику, задавала запитання по замовленню. Арахна дещо пояснювала. Потім показала деякі готові речі. Кава вистигала у філіжанці. Потім вони встали та вирішили піти подивитися на бухту, тим більше, що туди було рукою подати. Арахна навіть двері замикати не стала.

    Гонсало відкрив очі вранці, коли сонце підбилося вже високо над обрієм. Йому не потрібно було бачити сонце, щоб це зрозуміти – майже усе своє життя він провів в морі, він навчився відчувати стан природи усім своїм єством, сама душа іноді нашіптувала йому про зміну погоди чи наближення штормів. Тому капітани й воліли залучити його на свій човен, іноді сварячись один з одним. Звичайно, жартома, бо останнє слово завжди було за ним. Він оглянув кімнату. Ісабель вже не було.
  Речі наче залишалися на своїх місцях, але щось таки змінилося. Він бачив це, але поки не розумів, що саме. У відчинене вікно вривався свіжий протяг, що пахнув морем та сіллю, десь вчувався гелгіт чайок. Ця мова була йому зрозуміла без слів, кожен порух промовляв до нього безліччю ледь помітних дрібниць. Він знав, що море вкрите білими баранцями хвиль, а шумовиння б;ється в берег настирливо та вперто. Бачив це внутрішнім поглядом своїх синіх , як це море, очей. Втягнув цей звичний запах, і в цей момент згадав, що зголоднів.
  Вчора повернувся пізно опівночі. Ісабель вже спала. Не став її будити. Щось його зупинило. Лише поклав руку на її тепле оголене плече.
  А потім щось вирвалоя з самої глибини його грудей: чи то молитва, чи так якийсь болючий стогін-спогад.
- Господи, дякую тобі за неї, - почув свій шепіт і здивувався.
- Гонсало, це ти? – сонно прошепотіла вона, трохи поворухнувшись,-  Щось сталося?
- Все нормально, спи..- сказав коротко, не хотів, що вона прокинулася, зляканий власною беззахисністю в цей момент, коли щось у ньому самому прорвалося назовні з такої глибини, куди й сам не наважувався зазирнути. А тепер сидів у темноті на ліжку поруч з цією жінкою і підпливав власною ніжністю та люттю. Бажав її, але боявся розбудити разом з нею, тією, що виступала в такі хвилини з його пам;яті чи уяви, ту, якою зазвичай звик бачити її в повсякденному житті: трохи втомленою, манірною, іноді роздратованою і завжди такою далекою від того, щоб хоч спробувати порозумітися.
   Трохи зачекав, поки вляжуться у ньому самому події дня, що минув. Це був непоганий день. Він добре почався. А те, що почалося добре, мало добре й закінчитися. Згадував те, що привело його сюди, у цю кімнату, у цей момент часу. Доля? Вибір? Яка різниця? Для нього це були тільки слова. Вони ніколи не означали для нього більше того, що мали дати відповідно до свого призначення. А такі слова як доля чи вибір взагалі в його розумінні були порожні та беззмістовні.   Та й взагалі зайвих слів не любив. Може, тому в них щось не клеїлось з Ісабель останні часом, бо вона дуже любила говорити. Іноді здавалося, що для неї слова були самим життям, без них вона навіть дихати не могла. І хотілося іноді її зупинити. 
    Глибоко втягнув в себе повітря. Хотілося палити, але потім згадав, що останню сигарету викурив якраз біля порогу власного будинку якраз учора, перед тим, як увійти. Тоді вже була тиша і на майдані, і в навколишніх домах. Не світилося жодного віконця. Навіть його домашні вже спали. Він тоді теж так само втягнув в себе знайомий домашній запах: мікс запахів кави, кардамону, парфумів, вечері та морського бризу.
  Тільки потім, як пересвідчився , що усі сплять, ступив крок. Наче не хотів зараз ні з ким говорити.
  А тепер лежав, прислухаючись до звуків міста за вікном та у будинку. Там у місті вчувався шелест платанів, приглушений шум машин, розмови, кроки. В будинку ж наче було тихо: ні голосу Ісабель, ні дитячих голосів чути не було. Він згадав, що сьогодні неділя. Може, вони пішли до церкви? Сам він службу проспав, а тепер лежав горілиць, підставивши обличчя вранішнім променям. Провів рукою по триденній щетині, відчуваючи жорсткість власної шкіри на вилицях. Він скучив за ніжною шкірою Ісабель, за її м;якими доторками, за теплотою її тіла. Відігнав від себе ці думки.
   Пішов у душ. А потім відкрив шафу, щоб взяти сорочку та джинси, і раптово зрозумів, що змінилося у кімнаті: шафа виявилася напівпорожня. Він марно намагався осягнути, що сталося- щезли купи того недолугого різнокольорового непотребу, що його Ісабель так старанно скуповувала останніми роками. Тепер там висіли лише його сорочки та кілька суконь з тих, що він колись сам для неї вибрав. Того дивного незручного взуття теж не було.
  Також він врешті спостеріг, що зникли деякі частини помпезного декору: пара величезних вазонів та ще та претензійна картина з величезним букетом та лебедями, що кілька років висіла над ліжком і невимовно його дратувала.
   Він усвідомив, що його обличчям блукає усмішка. Щось таки відбувалося з його Ісабель. І поки що йому все подобалося.
  Одягнувся та спустився на перших поверх. Дітей не було. Як і Ісабель. Зазирнув до коробки з-під різдвяного печива, у якій Ісабель зберігала гроші на господарчі потреби. Він очікував побачити порожнечу, як це було завжди. Натомість  у нього вирвався вигук подивування: грубенька пачка грошей залишалася у коробці. Схоже було на те, що Ісабель витратила не все.
   «Дідько, то що тут відбувається?»
   Треба було вчора її розбудити. Він зрозумів би, що трапилось по її погляді чи просто врешті спитав би…Та тепер її не було. Проте, тепер Гонсало, хоч і був вкрай здивований, вкинувши у рот сандвіч та на ходу його прожовуючи, вже закрив за собою двері, вкинув ключ в кишеню та подався до жука, що ночував на своєму місці під платаном. Машина вже трохи нагрілася. Гонсало швидко завів двигун, натиснув газ та розвернувшись, зробивши кілька звичних віражів вузькими вуличками, вискочив на головну й попрямував до порту.
   А тут, хлопнувши дверцятами та відчуваючи на губах солоний присмак моря, він відчував себе вільним і спокійним, впевненим, наче це була його істинна твердиня  і внутрішня душевна, і  зовнішня фізична. У порту він завжди відчував приплив сил та енергії. У той час, як місто з його нагрітою бруківкою та будинками, здавалося, відбирають її. Тут він міг дихати на повні груди.
    У порту якраз було кілька суден, з капітанами та командами з яких він був добре знайомий, тож подався потеревенити про лови та справи, вмить викинувши з голови Ісабель та усі дива, що з нею трапилися, що сповняли його ще невідомою тривогою. Він подумає про це потім, коли буде готовий, коли вирішить, як реагувати на це,  коли в його голові складеться певна логічна мапа цього світу, що неочікувано змінився до невпізнання, коли готовий буде ідентифікувати події згідно з власною внутрішньою шкалою цінностей, коли сам буде готовий прийняти це в себе та вписати в це себе.

    Ісабель прекрасно бачила, як машина Гонсало розвернулася площею, та промелькнувши повз крамнички, щезла в одному з провулків. Вона зітхнула. Вони уникали зустрічей. Учора він повернувся з ловів, але аж до пізнього вечора його десь носило, наче під приводом якихось невідкладних справ. Вони кілька разів поговорили по телефону, і кожного разу він казав їй, що зайнятий, що терміново потрібно з кимось зустрітися і поговорити. Терміново зустрітися і поговорити. Не з нею. Не з сім;єю. Після того, як майже місяць провів у морі далеко від дому, від них, але не прагнув поєднатися. Проте, врешті вона усвідомила, що тепер це її аніскілечки не обходить. Внутрішньо, десь там , у глибині душі, вона готувалася прийняти якусь жахливу істину, що сповнювала її крижаним холодом кожного разу, як тільки вона насмілювалася думати про це: він її вже не хоче. Він розлюбив її. Він збайдужів до власних дітей. А вона, сама Ісабель, усвідомила, що просто тікає від невідворотного цього розуміння, від поступового охолодження та роздратування один одним, від тяжких спроб прикрити це охолодження якимись розмовами уранці чи ввечері. А потім їм не стане взагалі про що говорити. Нічого між ними вже не буде. Навіть тих розмов.
   Але готувала себе до іншого. Готувала до тяжкої розмови. А потім прийдеться ж усе сказати дітям. Анріета , мабуть, прийме й зрозуміє. Але Адріано занадто був прив;язаний до батька. Той був абсолютним для нього авторитетом у всьому. Як вона це пояснить їм? Друзі теж будуть шоковані. Проте, останнє хвилювало її найменше.
    Вона знову занурилася в книгу. Прочитала кілька рядків, але постійно згадувала Гонсало та минулу ніч. Сама дуже довго не могла заснути. Усе дивилася просто над собою у стелю. Ковтала свіжий протяг відкритим ротом. Десь скрапувала вода,  одноманітно та дзвінко. Але встати та прикрутити кран не схотіла. Так і лежала горілиць. А тоді прийшло дивне відчуття, наче над нею щільний пласт води, що повз та крізь неї пропливають сотні чудернацьких небачених морських створінь, що краби та восьминоги тихо та повільно проповзають десь під ліжком, що з дна піднімаються моторошні скати та шерхотять своїми крилами над її головою, що її власне волосся, переплівшись з підводними ламінаріями, вже тріпоче течією, а сама вона чи то міфічна русалка, чи якась велетенська мінога, дихає під водою, й відчуває, як всередині венами та артеріями струменить не кров, а солона вода, сповнена мікроскопічних морських створінь, що скребуть десь усередині неї своїми мікроскопічними щупальцями та клешнями. Наче усі звуки у всесвіті щезли, усі відчуття зупинилися у ній, крім відчуття цієї повільної солоної води, що тече й тече крізь неї та увесь будинок, та усе місто, через увесь її світ.
   А потім зрозуміла, що задихається від власних сліз. «Тільки не думай кинути мене, Гонсало. Ти чуєш? Бо ти- усе , що у мене є. Я не зможу без тебе дихати. Я припиню без тебе їсти й пити, бо без тебе це мені стане не потрібно. Я не зможу відкривати рота, щоб говорити, бо з ким би я не говорила, я завжди говорила з тобою і для тебе. Без тебе мені не потрібні усі ці речі: одяг, прикраси, косметика…Бо які книги я би не читала, я бачу в них тільки нас з тобою. Які пісні би не чула, усі вони про тебе. На яку дорогу не кинула би поглядом, з усіх завжди чекала і чекатиму тебе. Не кидай мене, бо більше нікого не було, немає і не буде під цим небом для мене. Така вже в мене доля. Це ти…»
   Ковтала ці гірко-солоні сльози, відчуваючи себе безпомічною, викинутою на берег величезною безневинною твариною, безсловесною, але свідомою свого кінця. Врешті збагнула, що чує стишені кроки. Чула, як він включив світло, відкрив холодильник, потім почула, наче щось дзенькнуло об керамічну підлогу. Вирішила зробити вигляд, що спить. Що не готова до тієї серйозної розмови, що подумки веде з ним вже кілька тижнів. Вона швидко втерла щоки від потоків сліз, прочитала коротку молитву, а потім повернулася спиною до дверей, у які раніше чи пізніше увійде Гонсало. Проте, очевидно, що він не поспішав, бо почула звук футболу, що йшов по телевізору. Потім цей звук став майже не чутний, мабуть, Гонсало його прикрутив. А потім , виснажена власними слізьми, закрила очі та провалилася у важкий сон без сновидінь.
   Тепер був білий день, що сповнив її душу надією. Вона змусила себе збадьоритися душею та усміхнутися сонцю та пану Маттео, що якраз сьогодні зранку навідався до кафе. Вони трохи потеревенили. Між іншим, Ісабель розповіла про зустріч із Арахною, а також спитала дозволу скористатися невеличкою друкарською машинкою, яку знайшла у підсобці. Пан Маттео був не проти. Колись він за допомогою цієї машинки складав каталоги та різноманітні звітні документи, але потім син купив йому комп;ютер. Річ дуже зручна, але іноді він відчував ностальгію за друкарською машинкою. Після того, як пан Маттео врешті вліз у свій ленд-ровер та подався додому, Ісабель спустилася до підсобки та витягла звідти, наче викопні рештки якоїсь дивовижної тварини, друкарську машинку, довго витирала та прочищала її. У неї не було паперу, проте неподалік була невелика канцелярська крамниця. Вона  вийшла з кафе зовсім ненадовго, навіть магазин не стала зачиняти, просто попросила пані Зою з крамниці навпроти подивитися, а повернулася вже з важкенькою пачкою білого паперу. Потім прийшлося докласти чимало зусиль, аби вставити перший аркуш та спробувати щось надрукувати. Через двадцять хвилин вона вже вправно маніпулювала клавішами.
   За цією роботою промайнув увесь ранок, і коли вона побачила машину Гонсало, то встигла відпустити пару  туристів, що купили кілька листівок та путівників. Потім вона сіла за столик, на який влаштувала друкарську машинку. Перше речення з;явилося відразу, наче хтось інший продиктував його, а їй лишилося тільки написати:
  « Митя утомлено увійшов до кімнати, зняв шкіряну маску. Вона впала до його ніг, зламалася та перетворилася у безформну та беззмістовну купу, зовсім не схожу на той образ, слава про який гриміла на усю Ойкумену».
  Історія про Мінотавра та Аріадну, про Тесея та царя Міноса встала перед її внутрішнім поглядом, наче ці давні міфічні герої були живими людьми, і  намагалися щось їй сказати звідти, зі своєї давнини, наче вона могла їх почути, наче просили її почути їх, згадати, що жили колись такі на землі. Ісабель не стала противитися їх волі. А просто друкувала безупинно один рядок за іншим. Лише усвідомивши власний лабіринт, у якому заблукала її душа, вона зрозуміла, що хоче хоч когось вивести з Лабіринту, того вічного, міфічного, що тисячоліттями наводить жах на людство. Це було в її владі. Вона могла змінити реальність, навіть якщо ця реальність – літературна.
  Заглибившись в Лабіринт, забула про усе на світі. Її его, усе, що колись було тим, що звалося її ім;ям, мало минуле, теперішнє та майбутнє, усе, що колись могло мати матеріальні чи духовні цінності у формі переконань, поглядів, концепцій, знань, традицій, якихось логічних посилок, усе, що створювало її внутрішню мапу світу - усе це перестало існувати в цей момент; усі її почуття, емоції, правові форми її існування – усе це розчинилося у вічності, що теж прибрала форму міфу. Її- Ісабель більше не було,- був Лабіринт і Тесей, який забув, що йому належить зробити, і Мінотавр, який прагнув олюднення та простого людського щастя. І вона могла йому це дати.
  Її тіло дихало, вставало, робило собі каву, виглядало з відчинених дверей, але душа її була так далеко, що цю далечінь не осягнути земними засобами.
  Час тік крізь неї, наче її для нього не існувало. Наче була вона заклята: ті хвилини, які ти присвячуєш вічності та міфам, не зараховуватимуться тобі за прожите життя. Відчула це усім серцем. Тому й дозволяла собі цю розкіш: мандрівку тими дивними недосяжними світами, міфічними, літературними.

 
     Арахна збиралася на міський ярмарок. Подумки складала список необхідних покупок. Великий плетений кошик завжди висів на клямці дверей. Всунула ноги у сандалі. Трохи пригладила волосся. Довга темна сукня не сковувала рухів і нагадувала давні туніки гречанок.
  Потрібно було купити кави та фруктів. Хотіла зайти до крамниці, яка торгувала пряжею. Хоча, як обіцяла Клара, їй надали увесь необхідний матеріал, але дещо задумала: незвичайний візерунок, хотіла ризикнути та сплести задумане, для цього треба було трохи відійти від визначеної колористики. Потрібного відтінку в неї не було. Воліла втілювати свої задуми у життя за будь-що, бо вважала їх скоріше божими. Усміхнулася сама на своє невинне богохульство. Проте, від задуманого не відмовилася. Вийшла з дому вже далеко по сієсті, ближче до п;ятої години, коли менше туристів блукало вулицями, коли повернувшись з ловів, рибалки сидять біля кав;ярень, теревенячи про справи, коли на ярмарку вже потихеньку знижували ціни на вранішній вилов, щоб швидше спродати товар. Тоді продавчині крамничок недорого віддавали випічку, і можна було майже задарма купити щось до філіжанки гарячого шоколаду.
    Йшла повільно, глибоко вдихаючи аромати кав;ярень. Ні про що не думала, бо думки – то були, наче срібні риби в безкрайньому океані божої свідомості, а вона , звичайно, непоганий ловець божих замислів, але тільки якщо це стосувалося плетіння. Сама до себе розсміялася.
   Коли ж врешті виплутала з лабіринту вузьких вуличок на головну, то попростувала вже пішки, бо й було вже недалеко: кілька кварталів довгим широким проспектом, обсадженим платанами. Вона любила ходити пішки, особливо над морем, берегом, особливо після вечірнього відпливу, тоді можна було знайти гарну мушлю або морських зірок, або назбирати крабів. Проте сьогодні пішла саме містом.
  Спершу зайшла до крамниці пряжі, довго задумливо вибирала потрібний відтінок, але потім вирішила купити кілька. На перший погляд здавалося, що вони не відрізняються одне від одного, але насправді кольори були різні. Розплатилася з тих грошей, що залишила Клара. Потім, кивнувши продавцю, який добре її знав, та ніколи не втручався у процес вибору потрібного їй товару, Арахна знову вийшла на освітлену м;яким передвечірнім сонцем вулицю, йшла далі, розглядаючись навколо.
  Міський недільний ярмарок вже затихав, але Арахна знайшла лавку з кавою, до якого завжди приходила. Продавець теж добре знав її, усміхнувся та спитав про її справи. Арахна усміхнулася. Якби схотіла, натякнула би пів порухом, цей чоловік, що ставився до неї з симпатією, вона це відчувала, запросив би її на прогулянку, або на танці. Проте, чомусь це її не обходило. Вона зітхнула. Він знову усміхнувся вже відчужено. Вона забрала свій пакунок, розплатилася. Вже не дивлячись в очі, від простягнув решту. Вона розвернулася та пішла.
    Картала себе: що тобі  треба, жінко? Життя проходить, а ти так і залишишся одна, якщо будеш носом крутити. Та розуміла, що це понад її сили. Щось її завжди зупиняло. Ніби десь усередині себе точно вчувала: не твоє, не на часі. Може, взагалі не судилося…Та потім говорила собі: якщо богові буде треба, сам приведе його прямо на її поріг. Якщо доля, то конем не об;їдеш. З полегшенням на душі ступила на головну площу міста.
   Тут було прохолодно та шумів невеликий фонтан. Як завжди, навколо нього сиділи туристи, жували хот-доги або пили каву з тістечками, купленими в крамничках, вони вільно теревенили, або голосно сміялися, щось читали, простягнувши свої ноги у капцях прямо у воду. Це були переважно студенти у футболках та джинсах, вони порпалися в телефонах та голосно радились щодо хостелів.  Арахна усміхнулася та пішла просто через площу.
   Книжкове кафе було ще відчинене, а Ісабель сиділа за одним із столиків та старанно щось друкувала на машинці. Побачивши Арахну, вона широко усміхнулася та запросила її увійти. Вони щиро привіталися, і Арахна замовила філіжанку кави.
   Ісабель занурилася у лабіринт книжкових полиць та вже звідти спитала, що привело Арахну у місто. Та розказувала про покупки. Вона зауважила скатерки на столах та мимовільно згадала пані Ванду, з якою вони дуже симпатизували одна одній. Їй стало шкода, що Ванди більше немає тут. Але відігнала від себе печальну думку.
   І врешті Ісабель повернулася з двома філіжанками кави.
- То що купила?
- Каву…Я завжди приходжу по каву на ярмарок. Та кілька моточків пряжі. Та ще фрукти і трохи морепродуктів. Обожнюю коли їх зробити тушкованими у горщиках.
- Непогано, - усміхнулася Ісабель.
- Щось знову читаєш? – спитала Арахна врешті.
- Ні, - загадково усміхнулася Ісабель. – Не повіриш.
Після цих слів вона дзвінко розсміялася:
- Я –пишу! – її таємничий шепіт уплив кудись в лабіринт і відбився там луною, та вже не повернувся. А в очах самої Ісабель запалало щось схоже на внутрішню спіралеподібну галактику, і вона , та галактика, переливалася усіма кольорами веселки.
- Я бачу це пішло тобі на користь, - помітила Архна. – твої очі знову сяють.
- Мені так цього не вистачало. Знаєш, саме цього…Мого власного особистого світу, у який я можу пустити або не пустити. Як сама захочу.
- Розумію тебе прекрасно…
   Арахна не встигла договорити, відчинилися двері і до кафе увійшов чоловік. Вона встигла підняти на нього очі. Від нього пахло морем. Тим глибоким відкритим морем, у якому вирують могутні течії та таяться дивні морські створіння. У той момент в її голові промайнуло: «Цей чоловік – небезпечний…» Ії серце забилося об грудну клітину, і Арахна опустила свої очі, ніби рятуючись сама у собі, у своєму внутрішньому світі. Ісаель же обернулася до нього і завмерла. Їхні погляди зустрілися.
   Гонсало  не чекав зустріти тут двох жінок. Спочатку його погляд наштовхнувся на спину дружини, бо вона стояла обличчям до тієї іншої. А та сиділа якраз навпроти. Йому знадобилася лише мить, щоб відчути живу енергію, що струменіла від обличчя її та погляду. Він затнувся. Погляд її був темний та уважний , а в його глибині він відчув сили, що зустрічав до цього тільки у відкритому морі – це був вітер, і буря, і шторм, а може, смерч. Він ковтнув повітря. А потім вона, та інша, відвела погляд, і Гонсало перевів подих, наче вона відпускала його на волю.
  І тоді обернулася Ісабель. Наче ласкава бірюзова м;якість тихої лагуни огорнула його душу. На відміну від того, цей погляд був при хистом у негоду, гаванню посеред бурної стихії. Він опанував себе, серце заспокоювалося, дихання стало рівнішим.
- О, Гонсало, - тихо з усмішкою промовила Ісабель. – Як ти дізнався, що я тут?
- Анріета сказала, - просто відповів той.- Вони якраз повернулися від сусідів, і я нагодився. То вони сказали, що ти тепер наглядаєш за магазином пана Маттео.
- Так, допомагаю йому. Ти ж не проти?
- Чого б це я мав би бути проти? Звичайно, тільки якщо тобі самій це подобається.
- Подоається, Гонсало, подивися тут стільки книг, я можу читати їх досхочу, а обов;язки зовсім не обтяжливі. Та й діти підросли, можуть вже упоратися і по кухні, і з уроками.
- Та я не проти, - сміявся Гонсало. – Зовсім не проти.
- Це моя подуга…- вона помітила, що сама усміхнулася на це слово. Раніше у неї була тільки одна подруга- Лоран. – Арахна. Вона живе біля самої бухти у будинку на одному з каналів.
- А…- Гонсало кивнув головою.
- Арахно, це Гонсало, мій чоловік.
    Арахна теж кивнула. Підняла очі і знову відчула  на собі опік його спокійного вже погляду. Проте, на цей раз вирішила його витримати та трохи усміхнулася. Той зовсім заспокоївся, бо думками перескочив на своє.
    Щось трапилося з Ісабель, це було очевидно. Вона і зачесана, і одягнена зовсім по іншому, не властиво тій собі, яку залишав три тижні тому. Може, це її нова подруга – Арахна? Вона дивна…Цей погляд вражає …її дивна сила небезпечна і в перший момент збиває з ніг.
- Хм…- врешті проказав він,- наразі я зайшов спитати, чи ти скоро додому прийдеш?
  Арахна піднялася та сказала, що вже йде.
- Ні-ні,- заперечив Гонсало,- я піду. Чекатиму вдома. А тобі, мабуть,  треба усе перевірити та закрити.
       У той же момент він зачинив за собою двері.

   Через двадцять хвилин Ісабель м;яко причинила за собою двері. Потім пройшла до кухні. Гонсало сидів за столом, він вечеряв. Ісабель усміхнулася одними губами, потім мовчки помила руки, стала поратися по кухні. У мийниці було кілька немитих тарілок та чашок, велика салатниця, мабуть, це Анріета не помила, та нічого. Вона швидко за усе взялася та через десять хвилин кухня вже блищала. Увесь це час вона відчувала на собі уважний і спокійний погляд Гонсало. Але говорити не хотілося.
   Вона врешті впоралась та хотіла піти наверх. Але в цей момент почула його тихе запитання:
- На Бога, жінко, що з тобою трапилося?
- Не розумію, про що ти, - видихнула вона відповідь і зробила крок до сходів. Проте Гонсало, очевидно, був налаштований на розмову.
- Не розумієш? Ти позбавилася свого одягу та взуття, ти виглядаєш дивно. Розпустила волосся, наче дівчина. Ця сукня…
- Ти сам мені її купив. Невже не пам;ятаєш?
- Пам;ятаю, - вона вчула, що він усміхнувся, але усе ще намагалася щезнути і уникнути розмови. Але Гонсало продовжував,- але що з тобою? Справа не в одязі. Справа не у тому, що ти винесла зі спальні деякі речі.
- Вони дратували тебе, я завжди це знала…
- Так. Наразі як і твій одяг, і твоє  дороге потворне взуття, твоя зачіска з цими лаками та перманентами…Але , здавалося, що це тебе ніколи не обходило. То що з тобою трапилось зараз? Це відбулося у якийсь момент. Очевидно, що з тобою щось коїться. Скажи мені, будь ласка.
- То, може, в мене є коханець?
  Вона врешті обернулася. Він спостеріг, як в глибині її погляду народжується потужна буря, яка буває раз на десятки років, після таких бур усе лягає в руїни і важко потім щось привести до ладу. У цей момент він думав тільки про те, чи можна відвести цю біду, цю кризу, що, очевидно, давно вже назрівала, проте він нічого не бачив за своїми справами та егоїстичним бажанням зберегти власний внутрішній спокій. Він перевів подих:
- Коханець? Ісабель, коханець у тебе? – він не стримався і обережно розсміявся.
- То ти вважаєш, що я настільки обмежена, що в мене не може бути коханця? Невже ти вважаєш мене настільки не привабливою, що думаєш, ніби жоден чоловік не може мене хотіти чи кохати?
  Тепер Гонсало зрозумів, що криза насувалася так невідворотно, наче гроза у відкритому морі, що тепер не лишилося часу для маневрів, що його човен летить прямо на гострі зубчаки, що виглядали під вируючою у цей момент зловісною жовтизною її погляду. Його несло прямо у центр стихії.
- Побійся Бога, Ісабель, - він посерйознішав, але усе ще прагнув триматися гідно та вийти переможцем з цієї битви. – Ти завжди була схиблена на своїй зовнішності, на дорогому одязі, взутті та інших витребеньках. Ти не зводила очей тільки з Лоран, вважаючи, що та має те, чого бракує тобі. Які там інші чоловіки, якщо ти навіть на мене уваги ніколи не звертала!
- До чого тут Лоран, - десь у глибині душі Ісабель вчула якусь певну правду у словах чоловіка, але відступати було запізно. – Зараз йдеться про нас, про мене, про усе моє життя! Ти тримаєш мене за насідку, яка тільки і робить, що займається хатніми справами?! Ти гадаєш, що я ні на що не здатна?!
     Це було не справедливо. Гонсало збирався на думці. Коханця не було- це він відчув зразу, бо якби був, він би теж відчув усім своїм єством, інстинктом, або відчув би чужий запах. Він не знав, як, але точно знав, що відчув би. Ні, це не чоловік. 
   Бічним оком він спостеріг блискавичний рух Ісабель, а потім цілу вічність, наче у сповільненому кадрі кіно, дивився як спочатку летить, а потім розбивається на друзки об стіну тарілка, яку ще мить або вічність тому назад Ісабель взяла до рук. Звуку він не почув, але те, що тарілка розбилася з голосним брязкотом, навіть не сумнівався, бо потім почув інший звук: десь наверху хлопнули двері. Мабуть, прокинувся хтось з дітей. Він був приголомшений, але це не завадило йому , проте скоріше з певним розрахунком, а не через гнів, якого він насправді не відчував тепер, взяти ще одну тарілку та так само блискавично відправити її тою ж траєкторією майже у ту саму точку стіни. Друга тарілка розбилася на майже ідентичні друзки. А потім, очевидно, усе затихло. Вони стояли обидва розлючені та роздуті, але тарілки швергати більше не хотілося. Проте якась думка, наче срібна риба, виринула з його свідомості, і він крикнув просто в цей жовтий вир, який затягував його глибше й глибше:
- Ні, Ісабель, це не чоловік! Це жінка! Знову якась подружка! Ця – Арахна! Це вона тепер впливає на тебе! Навіщо я тобі взагалі потрібен?! Щоб хвалитися мною перед іншими жінками?! Виставляти мене на показ?! Чи я для тебе хоч щось значу? Чи тепер тобі важлива думка чергової подружки і ти будеш пнутися, щоб їй щось довести?!
   У наступний момент він  голосно брязнув дверима. Пішов навпростець через площу, на якій ще світилася кав;ярня, де за столиками сиділа пара, очевидно туристи, що залишилися у місті на ночівлю. Світилося кілька кафе й дорогою на узбережжя. Лабіринтом вузьких вуличок він врешті виплутав на відкритий простір та відчув, як ноги грузнуть у дрібній гальці. Починалася смуга міського пляжу. В лице повіяв прохолодний бриз, та ще десь, мабуть, за кілька сотень метрів, у темноті дихало море, то набігаючи на берег, то відступаючи. Тут було сиро та прохолодно, він підставив груди й обличчя бризові, відчував, як потроху відходить, а море нагадало йому якогось живого зачаєного звіра, що шукав собі спокою у цьому дикому світі.

 
    Пройшло кілька днів, Арахна це точно пам;ятала. Три, чотири чи п;ять…А може, це був тільки один день і одна ніч, але в них вона встигла прожити кілька життів, тому здавалося, що час розтягнувся.
  Знову і знову вона поринала у якісь химерні чи то спогади, чи то фантазії. Наче наяву бачила картини з минулого, що переплелися з якимись дивовижними видивами того, чого з нею в реальному житті ніколи не відбувалося.
  Вона сиділа на своєму дивані у своєму домі над тим таки каналом, і над дахом кичали чайки, а жовтувато- мутна вода в каналі ледь похитувалась, наче там під нею хтось дихав. Але вона звідкись, може, ще з дитинства знала, що нікого там не було, що там просто слизьке дно, вкрите якоюсь рослинністю. Не було там ні русалок, ні міфічних водяників, якими іноді їх лякав сусід, ще тоді, багато років тому назад. Колись спитала в Аделі про того діда з білосніжною сивиною, що розповідав їм чимало казок та легенд, але вона його, либонь, не пам;ятала, а чи не хотіла згадувати.
   Вона швидко перебирала гачком, з-під руки текло її тонке плетиво-мереживо, вкриваючи коліна, руки, спадаючи до ніг білими хвилями, або слухняно лягаючи на дроти каркасу. Робота йшла швидко, бо Арахна й не вважала це за роботу, це було просто її спосіб говорити зі світом, з усесвітом, навіть з богом, якщо вже на те йшло.
  Тому, коли Клара приїхали з Риму за першими виробами, то була щиро і приємно здивована, що майже третина запланованих деталей та комірців була готова та лежала охайними стосиками на усіх поверхнях гостинної кімнати. Клара почала розгортати деякі речі, потім почала захоплено вигукувати. Тонкі окуляри на її носі смішно підстрибували при цьому, а Арахна стояла, ледь стримуючись від сміху, проте прагла зберігати серйозний вигляд, бо пані була усе ж таки з самого Риму з серйозного агентства. Потім вони пили чай, Клара поклала на стіл ще один грубенький конверт, а потім, склавши усе мереживо до величезної картонної коробки, пішла врешті до своєї машини. За рештою замовлення обіцяла приїхати через три чи чотири тижні. Арахна подумки підрахувала свої можливості та об;єми роботи, та вирішила, що справиться дещо раніше, але говорити Кларі не стала, бо поспіх столичних жителів був не притаманний її натурі.
   Наступного моменту з її свідомості виринула Адель. Сувора без усмішки встала вона на порозі, з очима темними та проваленими у якусь незвідану глибінь, наче сама доля чи одна з тих давньогрецьких богинь – порка. Вона дивилася незмигно на Арахну, потім похитала головою, знову говорила про Елісео. Цього разу Мікеле зустрів того в пабі, він був начеб то сумний та сам запитав про неї- Арахну. Мікеле сказав правду: усе як є, що вона сама, що нікого немає, що будинок треба вже підремонтувати, підлагодити дах, що треба зайнятися старим човном, бо займає місце у каналі, не завжди човни можуть розійтися, що треба, може, цей будинок спродати, а Арахні перебратися до його помешкання за місто. Багато чого там наговорив Мікель, а Елісео наче й був не проти, уважно слухав та не перебивав.
- Адель, то все давно минула історія, - видобула з себе шепіт Арахна. – хіба ті двадцять років вже не розділили нас навпіл назавжди?
- Ні, - вперто покрутила головою Адель. – Побійся бога, жінко, ви чоловік і дружина, адже вас обвінчали, а такий шлюб вже не так просто розірвати. Ніхто вас тепер не розділить.
    Потім Адель замовчала, але уперто вдивлялася в Арахну. Та плела не піднімаючи голови, Адель ще трохи постояла, а потім сказала, що запросила Елісео на вечерю. Коли Елісео прийде до них, вона прийде за Арахною, і , на бога, тільки спробуй відкрутитися чи кудись піти з дому. Потім вона розвернулася та пішла.
   Арахна зітхнула.
   А потім її винесло. Вона відчула повів вітру на обличчі та ще встигла почути, як у своєму цебрі стрепенулася риба. У наступний момент вже опинилася посередині великої квадратної кімнати. Проте , над її головою нависало опукле коло стелі. Вона не була здивована. Коло вписане у квадрат… Це була дивна кімната. Абсолютно біла з дивною акустикою, найменший звук у ній відлунював від усіх стін, утворюючи  якусь неймовірну екзистенцій ну звукову воронку. Навпроти неї у стіні було три величезні арки – вікна. Арахна сиділа по-турецькому прямо на гранітовій підлозі. Вона не була холодна, а на диво була тепла, хоча, здавалося, що у решті кімнати було зимно. Вона не знала, що робила тут, та врешті, зрозуміла, що це не важливо, бо відчула такий неземний спокій, що оповив її душу. Вона дивилася у ці вікна, та бачила чисте блакитне небо, а на ньому дивно м;який диск сонця, такий, як буває на малюнках, світло якого не різало очі. І раптово зрозуміла, що якщо зараз у цей момент вона навіть побачила би величезний вогняний метеорит, який з шаленою швидкістю наближався би до землі і їй сказали би, що до зіткнення залишилося кілька хвилин, вона і тоді би не зрушила з місця. Може, просто лягла би на підлогу і закрила би очі. Але нічого такого не відбувалося. Вона так далі й сиділа на підлозі, а за вікном було те саме чисте блакитне небо.
   А потім у високі двері, світлі й відкриті навстіж, увійшов чоловік. Спочатку вона побачила лише його силует. Він був високий, широкоплечий, з довгими міцними ногами, і йшов він дивно похитуючись, ніби знаходився не на твердій землі, а…Вона не могла пригадати, у кого вона бачила таку ходу, аж поки в її пам;яті зринув батько, а потім Елісео, а потім ще багато, яких знала, які жили по сусідству. Один з них був Гонсало.
  А потім побачила обличчя цього чоловіка. Воно мінилося і своїми рисами нагадувало відразу кількох. Це був батько, а через мить – Елісео, а ще через пару – це був Мікеле – сусід, а потім знову батько, і нарешті – Гонсало.
- Як ти живеш, доню, - спитав Гонсало.
- Нормально живу. Як усі…- тихо відповіла вона.
- Ми давно не бачилися, доню…- тихо видихнув Гонсало. Але через мить вона побачила риси Елісео.
- Куди ти тоді пропав? – спитала вона, а рясні сльози вже зібралися у два величезні глибокі озера, готові випустити дві широкі ріки разом з усіма рибами, птахами та земноводними, що таїлися  під поверхнею.
- Пішов, Арахно,- прошелестів Елісео, наче здалеку, наче листя на тому платані, що інколи так сумно та самотньо шелестить над каналом.
- Навіщо пішов? Куди?
- Думав, що знайду себе…
- То знайшов? – сльози врешті потекли самі собою. Вона їх не стримувала та не ловила в сіті ні риб, ні птахів, ні земноводних, що лоскотали її щоки. Лише відчула, що потекли ці ріки у глибоке море, у якому ні берегів, ні дна…
- Не знайшов, доню…- прошелестів Елісео.
- Як же це?
- Та, може, і не було в мені нічого такого, що варто було би шукати. Все тече, все змінюється. Нічого немає постійного. Навіть в середині людини. Усе- вода…Солона вода…
- Чому мереживо, доню? – почула врешті і відкрила очі. Побачила обличчя батька. – Ніколи не міг второпати…
- Тому, що ми усі – тільки мереживо. – Арахна видихнула. Відпустила вона вже на волю і птахів небесних, і земноводних, і срібних риб, і ссавців, яких чекали вдома сім;ї, і людей, які, либонь, заблукали нею, немов лабіринтом, чигаючи зустрічі з великим могутнім Мінотавром. А він теж пішов…- Колись у школі на уроці біології нам розповідали про молекули та атоми, та про ланцюжок ДНК. От тоді імені раптово зайшло у голову: ми теж мереживо. Хтось сплів нас з молекул та ниток гравітації. Мабуть, Бог…Ми просто мереживо зі світла та енергії. Ось як Бог задумав. А ми живемо і не знаємо. Тоді усе й прийшло - почала бачити це мереживо у всьому, ці таємні вузли і нитки, раптом побачила, як усе влаштоване. І так просто стало жити.
- Ми – мереживо?
- Ми сплетені, ми переплетені між собою: думками, мріями, спогадами, минулим, теперішнім і майбутнім. Усе – мереживо…Рослини, будинки, дороги, звірі й птахи, і навіть планети та галактики …Плетиво…Зі світла й енергії…
- Сіті..
- А ми в них – чи то риби, чи то птахи, чи то звірі, чи то люди…Адже все змінюється.
- То ти й плетеш…
- Відчуваю себе міфічною павучихою, покараною за гординю, - вона усміхнулася.
- Не сумуй, доню, - прошепотів Гонсало, - твоя чаша ще не повна. Не усе ще в неї зайшло.
- Та вже по тому…Ти повернешся? – врешті видихнула вона.
- Повернуся, - прошелестів Гонсало.
  Через кілька митей вона побачила, як крізь силует чоловіка стали пробиватися перші промені сонця, що повільно сповзало до обрію. Обличчя чи то батька, чи то Елісео, чи то Гонсало підбилося невагомим золотим пилом, а потім розтануло на її очах, ніби усі його елементарні часточки розбилися одна об одну й розчинилися у повітрі…

     Коли вона врешті повернулася сама у свій реальний світ, то побачила, що у кімнаті споночіло, а у вікно світить вікнами будинок Адель. Арахна відклала плетиво на бік та піднялася з дивану. А потім почула, як сильно б;ється риба у своєму цебрі. Підійшла й встала над нею. Почула її німий крик. І в цей момент усвідомила чи відчула, яким жахом сповнена душа цієї істоти. А потім почула в собі:
- Прийдуть обидва. Одного відпусти. А другого – залиш.
     Вдивлялася в прозору воду, у якій тріпотіла риба срібним хвостом. Взяла цебро та рішуче пішла на вулицю. Пройшла трохи вулицею – до бухти було недалеко. А там, стоячи на самому краю бетонного парапету, швиргонула ту рибу якнайдалі. Та впала у воду десь наче й зовсім близько з дзвінким виляском, а потім настала тиша. Арахна сподівалася, що риба знайде собі шлях у цій темряві.

     Він виплутувався з власних внутрішніх сумнівів, з тих криків, що ще звучали у ньому, хоча й було кілька днів тому, але він не міг забути. Перед його внутрішнім поглядом досі падали та розсипалися білі гостряки тарілок. А потім довго відлунював звук двері, що закрилась за його спиною. Він досі відчував той подув вітру, що штовхнув його вперед. Він пішов назирці, не знаючи сам , куди іде, простував пляжем. На його губах танули кристали солі та згасали відблиски вогнів прибережних кафе та ресторанів. Він чув музику, чув вибухи сміху; десь там було багато веселих людей, вони щось святкували і були, певно, щасливі. А над головою виблискували зірки. Він умів читати небо, ніби це була таємнича поезія, що написана тільки для нього, розумів цю небесну мову, іноді навіть перекладав іншим, якщо наполягали. Він усміхнувся.
   Море в темряві спокійно дихало, трохи спінюючись на камінцях у самого краю води. Він кілька разів знову загруз. Але мав зручне взуття, тож це його не обходило. Йшов та йшов вперед. Зрідка траплялися закохані парочки студентів, що теж прогулювалися під зірками. Вони сполохано його обходили, він навіть не озирався, йшов далі.
   Врешті відчув, що його розпашіле обличчя трохи охололо, дихав вже рівно та вільно. А потім зрозумів, що хвилин двадцять не згадує ні Ісабель, ні її дивну поведінку, ні їх сварки.
    Зрозумів і знову забув про неї. Чорт з нею! Хай забирається з його голови! Хай забирається з усього його життя, якщо така її воля! Він дасть собі раду!
    Він врешті помітив, що почав відчувати під ногами не гострі ребристі камінці пляжу, а бетон. Він вийшов на канали та вулиці, що виходили на них. Він йшов, перестрибуючи через місточки над каналами одним махом, набережна була порожня, а бічні стіни будинків, що височіли над бухтою, без вікон, були теплі і дихали, наче живі. Він торкався їх, коли прослизав повз мовчазним привидом, і відчував їх теплу вібрацію, їх внутрішнє гудіння; це було гудіння електричних дротів та комунікацій, що десь, сховані всередині цих стін, продовжували свою роботу, або гудіння людських голосів, або телевізорів чи радіо, та ще бог знає чого. Він проходив повз ці будинки і не зупинявся.
   Врешті побачив її – жінку у чорному, що німотно застигла на краю набережної. Побачив в останній момент у густій темряві, коли майже підійшов до неї упритул. І коли вона обернулася, він упізнав її: у нього була гарна пам;ять на обличчя. Це була та жінка з магазину – Арахна – нова подруга Ісабель. Він добре запам;ятав ці темні очі, їхня райдужка зовсім зливалася з зіницями. Незносно було довго дивитися їй в очі. Моторошно. А до того вона була мовчазна, він знав таких, ніколи не зрозумієш, що у них на думці, може, вони ненавидять тебе, а, може, взагалі не пам;ятають тебе через кілька моментів. Проте, щось його тут зупинило, біля неї. Вона, здавалося, навіть не здивувалася. А відвернувшись, продовжувала вслухатися у темряву бухти.
- Що ти тут робиш? – врешті почув він свій трохи хрипкий голос. Став видобувати з кишені сигарети. Врешті знайшов, дістав запальничку, потім , ледь провагавшись, простягнув пачку в її бік, хоча курив міцні, не підходящі для леді. Проте, вона усміхнулася та заперечно похитала головою:
- Та так…- простягнула, ніби дивуючись своєму голосу, - вийшла подихати свіжим повітрям…Я живу тут недалеко…
  Кивнула головою кудись за спину. Він кивнув теж, щось пригадуючи. Ісабель же сказала про це.
- Ми могли колись бути знайомі? – задав те питання, що крутилося йому в голові з першого моменту. – Не можу позбавитися від такого враження, що ми були знайомі.
- Не думаю,- відповіла Арахна. – Я би тебе запам;ятала. Хоча хто-зна.
- Подихати? Свіжим повітрям?
- Якщо чесно, то мені треба було випустити рибу.
- Рибу? – на мить він розгубився. – Справжню рибу?
- Та да…Сусід пригостив рибою…Щоб я її приготувала і з;їла. Та риба прожила у мене кілька днів. А тепер я її випустила. Навіщо її тримати?
 Він дивно подивився на неї.
- Ми теж випускаємо рибу. Дрібну. Щоб підросла.
     Тепер на нього дивно подивилася вона.
- А іноді я сам відчуваю себе рибою. Наче втрапив колись у сіті та так і не знайшов виходу.
- Да…- видихнула вона. – Всі ми трохи риби. Такі, що втрапили в сіті.
- Це, мабуть, якийсь божий закон. Ми – закидаємо сіті, щоб зловити рибу. Але й самі для когось чи для чогось – риби. Самі опиняємося в сітях.
- Ти плетеш сіті? – спитала вона.
- Приходиться іноді ремонтувати і плести. – він усміхнувся. – Я – рибалка.
- Хм…Значить я теж трохи рибалка. Може, це в мене спадкове. А , може, вже сіть…
      Він розсміявся голосно і нестримно, а потім відчув себе легко та вільно, наче з його душі впав важкий тягар сварок та непорозумінь. Він раптово зрозумів, що з нею було би легко, що вона сприймає це життя якось по іншому, що її погляди дозволяють їй жити просто, дихати , одягатися, бути природною, такою, як це місто, бути вільною, самою собою. Жити не для когось, а для себе та своїх відчуттів. Відчув, що поруч з нею теж міг би просто дихати і бути самим собою.
- Скажи,- врешті наважився він. – У тебе є чоловік?
  Вона вагалася кілька секунд.
- Є…- кивнула головою. А губами прослизнула ледь помітна посмішка.
Він відчув розчарування, але нічого не відповів.
- Він живе за містом. Теж ходить у море й  у бухту виходить. У нього човен.
- Він – за містом, а ти- тут? – він твердо дивився в її темний непроникний погляд.
- Да, так вже вийшло.
   Він повернувся обличчям до моря і трохи відкрив губи, наче пив це нічне з гірко-солоним смаком повітря. Раптово вона відчула себе утомленою: і цим днем, і цим дивним чоловіком, що, очевидно, заблукав цим містом далеко від того, що любив по справжньому. Їй стало зимно на цьому березі. Море дихало чимось далеким та гірким. Бухта пахла морськими водоростями, йодом та самотністю.
- Мені треба йти,- просто сказала йому. Він кивнув головою у відповідь. – Почуваю себе трохи втомленою. – Він кивнув знову. – Я теж піду,- врешті сказав. – Піду вип*ю в барі, а потім додому треба.
    Вона розвернулася та пішла, ні хвилини не турбуючись про нього. Він дорослий, він знайде свою дорогу.

    Місто засипало, вже тиша накрила його  зірковим паланкіном. Воно дихало ніжно й беззвучно крізь сон. Арахна постояла на порозі власного дому, дихаючи так, наче пила це нічне повітря, настояне на ароматі солі та неба, того високого недосяжного неба над головою, у яке так часто піднімала голову, особливо ночами, такими дивними ночами, в які і спати не хотіла, і говорити теж, не хотілося працювати. А що хотілося, вона не змогла би й сказати, мабуть, просто піти ось так, у чому стоїть, і йти - йти, доки не зупиниться в такому місці, де її серце само прошепоче: ось воно, те дивне місце, хочу тут бути і нікуди вже не поспішати, і нікого вже не чекати, і нічого не шукати, ні на що не сподіватися, не прагнути любові чи визнання, не відчувати потреби у спілкування чи сексі…а просто бути…просто дихати, брати воду з криниці, готувати їжу і просто плисти за течією, спокійно і вічно, як дивовижні пелюстки чи листячко тримається на поверхні  ріки, так триматися на поверхні життя. Поки не винесе в море, поки не заспокоїться її серце, не вляжуться думки, поки не пройде цей постійний біль. Дихала – ковтала, пила нічне повітря, настояне на солі, на безгомінні, на власних думках. То що ж таке сталося, думала, чому час проходить, а їй усе болить, через що, вона вже й не згадає: бо усі покинули, можливо, бо жила, особливо не прагнучи щастя чи кохання, як інші, які ще з молодості витискають з життя усе, що можна, беруть відразу все, що потрапляє до рук, а потім вже не випустять, носять це все на собі…А вона жила, не зважала, думала, що все життя попереду, все ще встигне, ще зустріне, ще знайде, ще буде щось інше…Але не думала, що багато спраглих, та мало мудрих. І мудрим потім нічого не дістається, крім мудрості. І ніхто не сказав, що мудрість то така річ, наче правильна і потрібна, але ніхто її не хоче, бо велика за неї ціна, що інші беруть простіші речі, зате певніші. Живуть потім весело і немудро, але щасливо. А мудрі живуть самотньо. І їм буває сумно.
   Але це й навчило її шукати мудрості спочатку, а потім вже гарного лиця чи сексу, чи самоствердження. І тепер дивилася спочатку в очі, як в душу. Бо мудрість тиха і спокійна, немає у ній брехні. А там, де брехня, там мудрості й немає.
  А тепер залишилася одна посеред цього міста й моря, так, наче це місто проростало просто крізь неї, пробиралося зсередини, сплітаючись з венами та нервовими нейронами, еритроцитами та мембранами клітин, проростало крізь епітелій та ріки плазми, виростало просто крізь її нерівні серцеві ритми у це небо. І тепер вона, сплетена й переплетена з цим містом, підключена до нього, ніби до апарату штучного дихання, залежна від нього, як хворий коматозник – забери її звідси, відключи і вона перестане існувати. Але й жити таким коматозником їй теж не хотілося. Вона хотіла дихати на повні груди. Відчути себе живою.
   Дивилася на вогні у бухті та трохи згадувала дитинство. Нічого з того часу не змінилося: ні ця бухта, ні вогні, ні небо, ні зірки. Але змінюється наче сам час – його стає усе менше, та все менше він наповнений тими, хто колись був поруч. Але й сама розуміла, що треба вчитися відпускати, бо те, що тримає людей разом у коханні чи дружбі, теж минає, як минає все на світі, і тоді наступає момент, коли просто треба перевернути сторінку та й піти собі далі. Не тому, що немає почуттів чи любові, а тому, що не стає простішого між людьми: спогадів, тиші, розмов, поглядів. Коли ніхто вже нічого не чекає.
  Думала про цього чоловіка – Гонсало.  Могла би взяти його собі, коли схотіла би. Могла би, відчувала в собі таку силу, знала, що й він відчув, побачила в його очах ту саму силу й мудрість, яку й сама визбирувала своїми внутрішніми дорогами усе своє життя – сорок років. Глибоко зітхнула. Сорок…Та й що з того? Вона могла би ще знайти в собі любов та спрагу, снагу та життєві сили, щоб дати чоловікові. Але тепер складно, бо шукала того, що не в кожного є. знову зітхнула.
   Повітря було напоєне солодкими ароматами звідкись з гір, з того боку гірського пасма, де в глибоких долинах, вона знала, зріють виноградники під їх ласкавим сонцем, де золотавіють садки помаранчі та палахкотять гранатові плантації. Вдихала той аромат, та наче п;яніла від нього. Цей вітер був рідким гостем у їхньому місті, бо зазвичай вітер дув з моря, несучи на континент запахи солі та йоду. Але не сьогодні.
   На чорному небі яскраво проступали сузір;я, деякі вона упізнавала, пам;ятаючи ще з школи, намагалася згадати назви, але ці слова десь загубилися в ній, заблукали поміж іншими словами. Так буває. Коли слів в людині стає багато, понад ту кількість, що відпустив їй Бог, людина починає хворіти ними. Тоді починає щось із цими словами робити: комусь це болить, і він вихлюпує цей біль на оточення, на рідних та близьких, комусь несила носити це в собі, він сідає і вихлюпує їх у віршах чи оповідях, як от Ісабель. Їй теж щось болить. Згадавши Ісабель, Арахна знову зітхнула. Була причина, чому вона ніколи не візьме цього чоловіка.
   А їй, Арахні, слова ніколи не були потрібні. Бо говорила іншою мовою, яку, відчувала, розумів Бог, а більше і не треба нікого.
   

    А потім побачила якийсь силует. Хтось йшов порожньою нічною вулицею, освітлений лише химерним місячним та зоряним сяйвом. Це була жінка. Арахна побачила довге волосся, яке лягало на плечі, довгу сукню. Жнка йшла безшумно, м;яко ступаючи на керамічну плитку, ледь торкаючись її ступнями, на то летіло якесь міфічне створіння. Арахна стояла на порозі не в змозі відвести погляду від цього силуету, але пройшла ще мить,  силует остаточно прибрав зрозумілої форми – це була Ісабель. Арахна не відчувала здивування, наче й спати не лягла і тут на порозі встала тільки задля того, щоб дочекатися цієї пізньої дивної гості. Коли ж Ісабель наблизилась до неї, вставши майже упритул, просто відійшла від дверей, пропускаючи її в кімнату. А потім зайшла сама, не зачинивши дверей.
- Кави налити?
- Краще чаю,-  просто відповіла Ісабель, - не п;ю кави ні на ніч, ні вночі, бо потім серце болить.
- Таке буває, коли воно і так болить.
    Ісабель глибоко зітхнула, підібгала під себе ноги на дивані, та закрила очі. Арахна відчула, що питання і подив будуть зайві. Пішла до кухні робити чай.

    Прийшлося потягнутися усім тілом, щоб дістати з високої полиці коробку з чаєм; цю суміш готували спеціально для неї: з фруктами та пелюстками квітів. Потім насипала до заварника дві ложки цього чаю та залила окропом. Кухнею та вітальнею рознісся солодкий свіжий аромат. Потім Арахна повернулася до кімнати, несучи дві керамічні філіжанки, над якими серпанком піднімалася пара. Ісабель так  і сиділа на дивані, підібгавши під себе ноги, поклавши голову на спинку, а волосся довгими хвилястими пасмами спадали на плечі та спину. Арахна присіла поруч, спочатку передавши одну філіжанку Ісабель. Та взяла обережно, боячись плеснути на коліна чи , обпікши пальці, впустити її та розлити гараче на підлогу. А потім довго, обпікаючи губи, в мовчанні пили цей незвичайний чай. В цій тиші народжувалося щось незвичайне, Арахна це відчувала, але не наважувалась порушити її, вона , ця тиша, теж здавалася тепер вишуканим напоєм, як та ніч, що десь за дверима стояла невідступно, ніби прохаючи дозволу і собі увійти,випити чаю разом з ними. Арахна просто дивилася на Ісабель, а та, наче забувши про усе на світі, робила ковток та довго з насолодою тримала його на язиці, а тільки потім ковтала. Арахна усміхалася, бо знала, що цей чай здатен позбавити болю і тривоги, усього, що не дає спокою душі. Вона бачила, що Ісабель поступово позбавляється того нервового напруження, що, очевидно, тримало її та не відпускало дуже довго. А тепер після кількох ковтав гарячого чаю вона врешті розслаблена з усмішкою на обличчі, яке в цей момент набуло такого ніжного виразу, врешті видихнула:
- Ми знову посварилися…
Арахна не була подивована.  На щось таке вона й чекала.
- Пий чай, Ісабель, - просто посміхнулася вона у відповідь. І тоді тиша почала набувати виразної форми: це був Гонсало, що наче увійшов знадвору прямо тепер та сів тут поруч між ними. Арахна теж зробила ковток чаю, потримала його на язиці, а потім відчула, як всередині неї, зігрітої цим теплим чаєм, щось відтає, що раніше вона й не відчувала вже давно. Серце вдарилося в грудну клітину. – А тепер у мене серце болить.
  І сама здивувалася з власного голосу, бо ніколи до цього моменту не говорила таких слів. Ісабель стурбовано подивилася на Арахну, але та лише махнула рукою: мовляв, не зважай, то пусте.
  І знову у тиші вони тільки мовчки пили чай, роблячи по черзі ковтки з філіжанок,  рухи ці набули певного ритму. І Гонсало, якого так ясно відчувала Арахна, так і сидів мовчки між ними. А потім врешті, коли чай скінчився, коли розпашілі вони разом вже сміялися з чогось, згадуючи минуле, наче забувши про те, скільки їм було відважено для того, щоб могли тепер отак згадувати.
- Ми не кохалися вже кілька місяців, - врешті промовила Ісабель. – Хочу звабити його.
  Арахна довго дивилася в очі Ісабель і бачила, як в них народжуються сузр;я та наднові зірки, зіркові скупчення та планети.
- Carpe diem, - прошепотіла вона в саме вухо Арахни, майже обпікши гарячим диханням.
  Арахна розсміялася, наче лише за інтонацією зрозумівши суть цього старовинного виразу.
- Ти права… - просто відповіла. – Чекай, зараз…
  Вона піднялася на другий поверх і взяла щось з комоду, а коли спускалась сходами у вітальню, Ісабель побачила в руках Арахни невелику керамічну піалу та пестик, а також щось загорнуте в папір. Арахна поставила піалу на стіл, обережно розгорнула папір та всипала у середину якийсь дивний темний порошок. Ісабель спостерігала з подивом, але зрозуміла, то що буде щось незвичайне. Потім Арахна пішла на кухню та влила кілька крапель рідини до піали і стала повільно пестиком розтирати в;язку темну суміш, кімнатою рознісся дивний аромат чи то трав. А потім Арахна тихо сказала:
- Зніми все з себе. І білизну.
   Ісабель підкорилась безмовно. Арахна взяла до рук пензель,обманула його у цю суміш та доторкнулася ним до золотавої, наче підсвіченої зсередини, шкіри Ісабель. Тій стало трохи лоскотно та вона розсміялася.
- Не рухайся, -й собі усміхнена Арахна впевнено водила пензлем і через мить Ісабель побачила дивовижні орнаменти на власних стегнах та животі.
- Що це? – тільки й спромоглася вона спитати пошепки.
- Давнє мистецтво – мехенді. Жінки придумали його для того, щоб прикрашати власне тіло. І зваблювати чоловіків, - вона усміхнулася.
  Орнамент нагадував чи то райські квіти, чи то дивний лабіринт, яким блукає людська душа, шукаючи щастя. А щастя – то тільки мить, яку треба зуміти вловити, наче птаха чи рибу, чи дикого лісового кота. Щастя треба зуміти приручити, годувати з рук, поїти з долоні, бо втече воно швидко, випурхне, прослизне між пальцями, шасне знову несходимий світ, спробуй його знову повернути.
- Я так люблю кохатися з ним, люблю коли його руки змикаються навколо, наче я в пастці. Завжди відчуваю себе в пасті, але люблю е відчуття. Люблю відчувати силу й його запах, його шал і відвертість, і довіру і його щирість. В такі моменти люблю, коли він повністю підкоряє мене, відчувати найменший рух і ритм,  …
    Дивна квітка розквітала під рухами пензля, народжуючись, наче зірка у темному небі – незворушно вдивлялася в ці химерні переплетіння Ісабель, в обличчя Арахни, зосереджене та заклякле, таке, що жодна думка не пробивалася зараз на його поверхню. Водила- виводила те дивне малювання, сама ж хто-зна про що й думала.
- Будь вільною для нього, - примовляла, - Чоловіки люблять сильних і вільних. Будь суворою, якщо треба. Будь м;якою, як віск, дозволь собі розтанути під його руками. Дозволь йому вести себе за собою; підкорись його рухові. Чоловік – це пастка. Прикрась її власною ніжністю. Не грай, бо він вогонь. Не дозволяй грати й собою. Будь певною власної сили, але не проявляй її аж надто. Будь терплячою…
     Вже на грудях пензель виводив лабіринти й ніжні пелюстки, Арахна вже й сама оглядала власний витвір, як художники оглядають завершене полотно. Ісабель дивилася гостро й зіниці їй були широкі і темні, як та ніч, а сузір;я та зіркові скупчення в них сяяли ще яскравіше.
  Арахна відклала пензель в бік, а потім знову усміхнулась.
- Останній завершальний момент: треба випити кілька крапель вина.
  Вона принесла з кухні пляшку та бокали, швиденько відкоркувала та плеснула у кожен бокал так, щоб вистачило на ковток густого червоного вина. А потім вони лежали на дивані, їхнє волосся переплелося: білі хвилясті пасма Ісабель та прямі, наче відточені ножі- Арахни, пили вино та теревенили та сміялись, доки Арахна не сказала врешті:
- Досить, іди вже до нього…І не думай ні про що…Просто візьми його…


   Сесіль відкрила очі, ранок вже заглядав у вікна. Вона потягнулась. Відчувала певне полегшення – на душі починало просвітлювати. Після того весілля минуло кілька тижнів, не бачила його відтоді. Трохи починала тямити себе, їсти, розмовляти з людьми й усміхатися. Трохи починала думати про себе у майбутній перспективі. Батьки запропонували їй поїхати до Риму вчитися у малярській майстерні відомого художника. Погодилася. А тепер часто думала про Рим. Бувала там не один раз, звичайно, з батьками та друзями, але хотіла тепер самостійного життя, бажала опинитися з тим Римом сам-на сам, посидіти біля фонтану Треві, побродити біля собору Святого Петра, постояти посеред Колізею, вдивляючись у бездонне нічне небо вічного міста, хотіла відчути його серцебиття, хотіла, щоб її життєва дорога вплелася в орнамент прадавніх римських доріг, якими ходили і цезарі, і солдати, і апостоли, та всі пішли, ніхто не залишився. Так і вона колись піде. А поки що треба жити. Carpe diem.
   Етюд був готовий. Сьогодні вона піде до Арахни, зробить кілька останніх штрихів. Це одна з найкращих її робіт. Її вчитель у художній майстерні, куди ходила з дитинства вчитись малярству, довго дивися на етюд, а потім усміхнувся та просто сказав:
- Їдь, дівчино, до Риму. Тобі пора.
   Після цього батьки й вирішили відправити її до Риму.
   Вона встала з ліжка, та пішла в душ. Через декілька хвилин вже свіжа у легкій сукні, похапцем схопивши сандвіч та ковтнувши кави, з мольбертом на плечі та рюкзаком за плечима, вона вже прямувала вулицями до знайомого будинку.
  Зазирнувши всередину кімнати, бо двері, як завжди були навстіж, Сесіль здивувалася, побачивши високого стрункого чоловіка, який стояв, затуливши широкими плечима пів кухні, спиною до вхідних дверей. Проте, двері були усе ж таки відчинені, тому Сесіль, провагавшись пару секунд, усе ж таки голосно привіталася. Арахна відразу відповіла звідкись з-за плечей чоловіка, а тоді він обернувся. Сесіль чіпким поглядом виловила з цього стрімкого руху чіткий, навіть різкий твердий обрис мужнього, навіть жорсткого обличчя, неймовірні блакитні очі та русяве розкуйовджене волосся. Одягнений чоловік був непримітно, так, як одягалися усі чоловіки у їхньому місті: джинси та сорочка, розношене звичне взуття. І все було у ньому звичайне і звичне, крім цього неймовірного блакитного погляду, від якого в неї морозом сипонуло поза шкірою. Сесіль трохи постояла на порозі. Арахна вийшла з кухні та стояла навпроти, привітно усміхаючись їй.
- Привіт, вибачте, що увірвалася. Двері не були зачинені…- почала бурмотіти Сесіль.
- Пусте, мила, не зважай. Познайомтеся, будь ласка, Гонсало – мій приятель та друг, чоловік моєї колежанки. А Сесіль  - художниця, малює мій будинок та човен батька, - відрекомендувала Арахна дівчину.
- Власне…- почала Сесіль…
- Власне,  я вже йду, - настояв Гонсало.
- О, якщо справа в мені, то я піду я, мені все одно треба ще попрацювати. Я просто зайшла привітатися.
  Дівчина усміхнулася, потім швидко розвернулася та рішуче попрямувала вулицею того місточка, яким має перейти на той бік каналу. Це зайняло кілька хвилин. А коли підійшла до будинку Аделі, та вже чекала її на порозі. Мала насуплені брови, її темні очі палали, немов дві вуглини.
- Хто це в неї? – відразу напосілася на дівчину пошепки, поки та розкладала малярські речі.
- Не знаю…- також пошепки відповіла Сесіль. – Якиийсь Гонсало, сказала, що в нього дружина є – її колежанка.
- Це та, що вчора вночі приходила?
  Сесіль знизала плечима, мовляв, мені яке діло. Взялася за пензель. Адель сердито чмихнувши подалась у будинок.
  Дівчина занурилася у свій етюд. Забула про все на світі. Проте деякий час чула, як Адель порається кухнею, щось переставляє, відкриває й закриває дверцята шафок, а потім жінка винесла їй на таці якісь смаколики та чашку чаю. Сесіль усміхнулася.
- Я майже закінчила свій етюд, - промовила вона, куштуючи якийсь смачнючий пундик. – Роботи залишилось на годину.
  Адель поважно кивнула головою. Вона постійно поглядала на будинок Арахни, наче про щось розмірковуючи, але потім усе ж таки просто знову пішла в будинок. Сесіль залишилась сама, її рухи були певні та відточені. Через декілька хвилин спостерегла, як той Гонсало вийшов з будинку, кивнувши їй звідти на прощання, він подався вулицею геть. Дістав з кишені сигарети, одну запалив, Сесіль це зрозуміла з диму, що клубочився в нього за спиною.
- Навіщо приходив?
 За спиною знову стояла Адель, витирала об фартух руки. Сесіль знову знизала плечима. Адель, чмихнувши ще раз, пішла, перед тим забравши спорожнілий посуд.
  Через годину Арахна знову побачила Сесіль. Та стояла на порозі. Щось було в обличчі дівчини, що Арахна вгадала безпомильно:
- Ідеш?
- Так,- просто відповіла Сесіль. – Іду. Післязавтра батько відвезе автівкою.
   Арахна кивнула головою.
- Правильно. Тобі треба їхати у велике місто. Там твій талант розквітне на повну силу.
- Мені усі так говорять.
- Бо це правда.
- А ти чому не подалася?
- У мене зовсім інша історія. Це було пов;язане з моїм батьком. Він пропав двадцять років тому назад. Тіла так і не знайшли. Тому я й досі чекаю, може, колись повернеться.
  Сесіль кивнула головою:
- Адель розповіла цю історію, - стиха промовила.
- А ти їдь, поки можеш, - усміхнулася. – Я ніколи не шкодувала, що залишилася, але якби можна було повернутися в минуле, хто-зна, яке рішення я прийняла би. Може, теж вивчилась би, мала би зараз свою дизайнерську лінію.
 Засміялася легко і займисто, як пломінь перескакує з предмета на предмет, коли починається пожежа.
- Я теж думаю, що мала би вже свій магазин десь в центрі Риму.
 А потім розреготалися вдвох весело й нестримно.
- Проте, гадаю, що сталося так, як повинно було бути. Талант нікуди не подівся, головне усе ж таки працювати над ним, розвивати. А де, хіба це важливо. Але ти мене не слухай. Їдь. І не думай ні про що.
 Сесіль поставила біля стіни щось загорнене у шовковисту тканину.
- Це подарунок.
 Потім вона розвернулась і пішла. разом з нею пішов її сум і щем, її самотність та беззахисність, разом з нею пішла її доля, наче взявши іі за руку, повела кудись у незвідане. Арахна так і стояла кілька хвилин посеред кухні. Поки на порозі навпроти неї не встала незворушна Адель.
- Що то за чоловік був? – спитала.
- Так, чоловік,- знехотя відповіла Арахна. – Не тривожся, він мені не коханець, та й не стане вже. Той момент, коли можна було, минув. Тепер все змінилося.
- Завтра Елісео прийде на вечерю. Чи пам;ятаєш про це? Я говорила!
  Адель виразно подивилася в очі Арахни. Та всміхнулася.
- Та даремно то все…
- Подивимось, може, й не даремно. А це що? Сесіль залишила? Подивитись можна?
  Арахна кивнула головою. Тільки тепер побачила щось загорнене у шовк та прислонене до стіни біля порогу. Згадала, що дівчина залишила подарунок. Адель вже обережно знімала шовкову тканину. Арахна підійшла ближче, зазирнувши жінці через плече. А потім обидві ахнули, Адель піднесла долоню до рота, щоб задушити або притримати невільний видих-крик. А по щоках Арахни потекли рясні сльози. Картина була прекрасна. Не через сюжет, який насправді видавався простим і занадто ніжним. Канал був освітлений вранішнім сонцем, як і стіна будинку з квітковими горщиками, на які спадав потужний золотий сніп променів, вода ж здавалася живою і коливалася під подувами невидимого вітру, на її поверхні погойдувався невеликий дерев;яний човен, батьків човен…усе було, як навсправжки, крім одного – у човні був зображений чоловік- рибалка. Його ясні блакитні очі випромінювали щастя, а усмішка на обличчі була світлою та ясною, він підняв одну руку чи то привітанні, чи то закриваючи очі від золотого сонячного променя. А друга рука спокійно лежала на дерев;яному бортику овна. Він наче щось тільки –но сказав комусь там, кого йому було видно, кого він любив, очевидно, кого завжди вітав радісно і щасливо. Його одяг був той самий, що й завжди любив він носити, який пам;ятала Арахна. На картині було йому років тридцять, а може й менше. це був батько.
- Матір Божа, звідки вона його бачила таким? – прошепотіла Адель.
   Сльози душили Арахну. На картині батько був настільки живий і щасливий, що вона врешті збагнула, що він насправді от тільки так і зміг повернутися до неї, тільки так. А по іншому не повернеться вже ніколи. Сліз вона не стримувала, вони просто витікали з очей, наче дві ріки: Тигр та Євфрат, і вона відчувала, що серце її стисло від невимовного болю. Арахна сіла на диван та вже по тому сказала:
- Що ж, він повернувся, стримав обіцянку.
- Ти їй показувала фото, може? Чи хтось розказав їй про нього?
- Не знаю, - стиха промовила Арахна. – Фото такого в мене немає, інші є…Але вони не такі яскраві, чорно-білі ще. Та й не показувала, та й не розказувала я, як він виглядав.
- Ти знаєш, я його таким пам;ятаю хіба що твого народження, бо потім, коли твоя матір пішла, він  і не усміхався ніколи, такий ходив, і обличчя в нього відтоді таке стало, наче з нього усе життя й пішло.
- Тоді як Сесіль його малювала? 
- Незвичайна душа в цієї дівчини. – Адель похитала головою, - доля в таких людей зазвичай не дуже щаслива.
- Вона в Рим їде. Може, минеться…
- Дай, Біг…
  Адель усе ще хитала головою. Арахна ж, переставши врешті плакати, пішла до кухні. Адель не стала пити ні чаю, ні кави, сказавши, що в неї ще справи по дому, пішла, але подивилася дівчині пильно в очі:
- Ввечері прийду за тобою. Елісео теж прийде. Не тікай від цього, бо це і є твоя доля.
  Після цього Арахна зібралася у місто. Хотіла дещо купити та й просто відволіктися. А ще їй хотілося купити нову сукню. Чому й сама не знала…Для Елісео? Можливо…Чи просто згадала, що давно не купувала собі одягу, адже сукні шила собі сама за своїм смаком та розумінням. І її завжди вони влаштовували. Але останнім часом усвідомила, що були вони вже не дуже модними,  занадто довгими та темними.  Стала сама собі ввижатися аж надто суровою та печальною в них. Виглядала на удову. На чорну удову. При цій думці усміхнулася.  Та й ім;я підходить. А потім встала й рішуче струсила з себе ту багаторічну печаль.
- На бога, йди-но купи собі найкрасивішу сукню. В тебе сьогодні побачення.

     Ісабель сиділа за столиком в магазині, як завжди. Вистукувала клавішами друкарської машинки слова, які складалися в речення. Відчувала насолоду близьку за відчуттями до чуттєвої,  їй подобався кожний рух цього механізму, особливо ледь чутний стук металічної літери об папір, і коли з;являлися чорні ланцюжки фраз, вона перечитувала їх по декілька разів, повільно, ніби смакуючи кожне слово, так, наче це якась вишукана страва. Історія про Мінотавра та Аріадну добігала кінця. Сюжет склався в її голові, як пазл, і не було жодної деталі втрачено, все ставало на місця. Вона відбивала ритм вже досить вправно та вміло. Клавіатура слухалася її пальців, ніби була вона чарівницею. Прагла якнайшвидше випустити з Лабіринту цих дивних героїв, які ожили для неї навсправжки:  і Мінотавра, і Єву, і Тесея. Бо кожен заслуговує на щастя. Carpe diem. І тепер своїм внутрішнім поглядом бачила, як вони усі зібралися перед останньою крапкою  і уважно заглядають їй в очі: чи то прощаються, чи то просто зачекалися вже сподіваної тої волі.
   А потім почула, як відкрились двері. Обернулась , побачила Арахну та усміхнулась. Подруга видалась їй напрочуд загадковою. З пакунками та звичним кошиком у руках, весело усміхалася та було ще щось. І врешті Ісабель зрозуміла – сукня! Це була коротка літня легка сукня з відкритими плечима  ніжно-блакитного кольору. Ісабель від подиву розсміялася.
- Дивина, та й годі,- продзвенів її голос на весь магазин. Це варто найкращого сорту чаю з запасів пана Маттео.
- Купила дві, - відповіла на це Арахна, - й сама здивувалась, як виявилося легко. Зазвичай, одяг шила сама. А тут вирішила купити щось модне.
- А інша…
  Арахна дістала з пакета яскраву червону сукню.
- О, ця прекрасна й ідеально пасуватиме до кольору твого волосся. – Ісабель з виглядом знавця кивнула головою.
- Мені теж сподобалось, дякую…- а через кілька секунд, вже попиваючи смачний чай, наважилась спитати, - а що твій чоловік?
 Ісабель усміхнулась так само загадково, як перед цим- Арахна.
- Пішов в море сьогодні. Це на кілька тижнів.
- Ага…- протягнула Арахна, - ти знаєш, про що я.
- Та все добре, - тепер Ісабель усміхалася ще ширше,- сказав, що це була найкраща наша ніч. Навіть не хотів на цей раз йти на лови, але не міг відмовитись.
 Вони обидві задоволено розсміялися.
- Він був у мене, - просто сказала.
- Для чого?
- Не повіриш - подарунок для тебе замовив. Тобі сподобається. Але що це – не скажу.
- Та ну…
- Сказав, що ти – це сіть, в яку назавжди втрапила його душа, наче риба. Сказав, що навіть опиратися не стане. А ти ж знаєш, я знаюся на сітях…– Арахна усміхалася щиро без лукавства. – От я вже й нитки пішла купила.
- То що ж це буде? – самими губами прошепотіла Ісабель.
- Не хвилюйся, довірся мені.

   Арахна йшла додому  і на душі в неї було спокійно й ясно, так, наче нарешті минули її власні темні часи, неначе проминула вона якісь власні підводні коралові рифи в вийшла на тихі і чисті води. Усе зійшлося: усі шляхи, усі нитки, усі орнаменти дивного її життєвого плетіння. Усі, хто повинен був повернутися – повернувся. Усім, кому треба було простити – простила.  Тепер хотіла лише простого людського щастя, як той міфічний Мінотавр з повісті Ісабели.
- Талановита вона усе ж таки…

                2019