Я хочу віддати хвалу абетці. Я не маю на увазі літературу, йдеться лише про спосіб висловити почуття, про двадцять шість світлячків, часом здатних вказати нам шлях, коли ми намагаємось передати на сторінці свої думки – така невдячна справа! Усі знання не в змозі наблизити нас до розуміння сили цих літер, таких крихких та таємничих. Вони здатні певною мірою примирити людину зі стражданням, що сповнює світ, зменшити тугу, що може перетворитись на кошмар. Спітнілий, ти прокидаєшся посеред ночі, дряпаєш папір, роблячи список справ на завтрашній день, та відчуваєш миттєве полегшення. Протягом тисячоліть ці літери абетки, форма та кількість яких є різними у різних місцях, передають наші емоції, думки, дозволяють нам говорити про почуття, які ми ніколи б не насмілились довірити іншій людині. Вони несуть свіжість та тишу у галасливому світі. Уявіть той звуковий хаос, що запанував би, якби більшість людей не могли читати або писати. Саме ці два акти потребують тиші, інакше вони не принесуть плодів. Так, ми використовуємо абетку у повсякденному житті, часом наші фрази позбавлені сенсу, наповнення, та ці літери завжди даруватимуть радість, мов ранкові квіти. Навіть коли є помилки у кожному слові або реченні, маленькі літери залишаються незайманими. Маленькі літери абетки ніколи не виходять з моди, як вечірня сукня. Я вперше побачив їх не на сторінках книги або шкільній дошці у першому класі, коли дивився на зморшки на обличчі моєї бабусі. Мені захотілось придивитись ближче. Маленькі зморшки схрещувались, немов витонченої форми літери. Одні були великими, як А чи Е, інші великими та маленькими, наприклад, V, Х та Т. W зустрічалось рідко, та я знайшов одне на потилиці. Ніколи до того людина не намагалась настільки уважно прочитати щось на обличчі іншого. Моє життя – то читання та писання, і деколи я спостерігаю, як на сторінці з’являється обличчя моєї бабусі. Це спонукає мене дбайливо ставитись до літер, і, здається, я відчуваю запах кави, яку вона пила, коли я полював на абетку її зморшок.
Я ніколи не розділяв читання та писання, обидва беруть нас у подорож. Читаючи, ми залишаємо світ, у якому живемо, те ж саме відбувається, коли ти пишеш. Ти потрапляєш у місце, де не потрібні паспорт або віза. Це всесвіт, що належить лише читачам та письменникам, тим, хто здатен йти за ідеєю у невідоме, не думаючи про плин часу або пункт призначення. Люди, що не вміють читати, але полюбляють мріяти, знаходять втіху у народних казках, у голосах предків, що часом вражають більше, ніж друковані тексти. Чим, зрештою, ці вечірні оповідки відрізняються від романів у бібліотеках?
Так, пишучи це, я намагаюсь, немов риба, знайти джерело, те, з чого починається літературний акт. Це любовні листи. Щоб писати, необхідні дві речі: потреба та секрет. Кохання, найсильніше почуття, досі залишається забороненим у багатьох частинах світу. Крім того, освідчення у коханні не потребує нюансів. Ти звертаєшся до найчистіших слів, голих, якщо хочете. Чим вишуканіше висловлювання, тим менш воно вражає, бо від тебе хочуть почути лише «Я тебе кохаю». Щоб запалити цей вогонь, потрібно бути поетом. Кажуть, що саме у поетів ми запозичуємо ідеї наших перших любовних листів. Не пам’ятаю, коли я відривався від обличчя коханої, щоб озирнутись навкруги. Я не помічав людей навколо, моя пристрасть до Вави була всепоглинаючою. Тітки, двоюрідні брати, сусіди, незнайомці зникали у тумані байдужості. Нарешті я їх помічав і миттєво бажав зобразити. Яка розкіш, яке різноманіття для молодого митця з Міста Абетки. Ніщо не змінилось донині: з одного боку обличчя коханої, з іншого – інші. Що вагоміше? Тільки маленькі літери абетки знають, чим закінчиться історія. Вони пульсують, формують слова, фрази, сторінки та книги, що ми колись прочитаємо або напишемо.