Самотність повільно і непомітно зводить прозорий мур навколо тебе. Спочатку ще намагаєшся щось з'ясувати, пояснити собі, а потім звикаєш до тиші, постійних роздумів і розмов з трояндами та мальвами... І бажання, аби хоч хтось порушив твою самотність, дорівнює страху, що цей хтось її зруйнує. І хоча запевнюєш себе у нескінченних суперечках із собою ж, що нічого приємного у самотності немає, але змінювати звиклий плин життя і клопітно, і боляче, і вже зовсім немає натхнення.
Травень дивував рясними дощами, холодними вітрами і зовсім не весняним настрієм. Вже і Великодень минув, а тепла не було. Городи деінде зеленіли тоненькими паростками, абрикоси та персики засипали пелюстками землю. І ось коли старі баби вже майже оголосили, що літа цього року, мабуть не буде зовсім, сонце схаменулося і приголубило землю, рослини і людей. І земля теплим своїм подихом відновила і траву і дерева і кущі до життя. Кожного дня все рясніше, все густіше ставав зелений рослинний килим, а ночами, мабуть, сп'янівши від аромату цвітіння, тьохкали солов'ї аж поки півні не починали кликати ранкові зорі.
Василь чекав червня. І довгі холоди, і рясні дощі, і довгоочікуване тепло і нічне солов'їне божевілля дуже його дратували. Навіть улюблена праця у майстерні не приносила задоволення.У червні повинна приїхати Ната. Минулого року вони познайомилися — Ната приїхала доглядати за хатою його сусідів — вона була їм якоюсь далекою родичкою. Приїхала Ната не сама, а з племінником. Дивнуватий хлопець — чи клепки у голові йому бракувало, чи зайва клепка в нього була — не розмовляв, з іньшими дітьми не спілкувався. Весь час щось малював, а малюнки нікому не показував. Вони познайомились коли Івасик зник. Його шукали і дорослі і діти, а цей дивак спав у собачий буді на подвір'ї у Василя. Тоді Василь Нату і роздивився. Її очі сині, як небо, густе волосся, горду поставу...
Він так давно жив відлюдником, що вже забув, як до жінки залицяються , що можно бути щасливим цілу добу, бо вранці Ната помахала рукою, та посміхнулася. Дарувати квіти та цукерки, як то показують у фільмах, він соромився, та й місцеві пліткарки вже обговорювали що він поділився з Натою розсадою, та ще й привіз їй добрива та хімікати. Василю до тих розмов було байдуже, а Ната, взагалі, про те, що її обговорюють, і гадки не мала. Вся її увага була прикута до Івасика. Хлопчику подобалося жити у селі, він навіть почав потроху грати з місцевими діточками. Ната ні на крок його від себе не відпускала, але стала набагато спокійнішою і привітною. Василь з Натою поступово стали спілкуватися більше — кожного вечора, коли Івасик засинал, вони довго розмовляли біля паркану про все — про себе, про зірки, про Івасика. Тількі про почуття свої — ані слова... Василь відчував, що дедалі більше закохуєтся в Нату і Ната, здаєтся, теж закохувалася у Василя дедалі більше, але ... Ні Василь, ні Ната не намагалися стати ближче, розмовляти не через огорожу, кудись піти разом, або зайти один до одного у гості. Ната не знала, як на це зближення відреагує Івасик, а Василь був зовсім не готовий знов пройти всі ступені батьківства. Ще в минулому житті він стомився — працював на двох роботах, недосипав, у всьому відмовляв собі і що?! Діти поїхали в Іспанію за жінкою. За вісім років ані разу батька не згадали І то ж діти його рідні, а не якісь хлопчик — незрозуміло хто... Мабуть якімось шостим відчуттям його думки відчував Івасик. Василь почав знаходити біля свого паркану то цукерку-льодяник, то печіво, загорнуте у паперову серветку, то періжок з полуницею... Спочатку Василь думав, що то Ната так показує йому свою прихильність, але згодом побачив, як Івасик крадькома перелазить через паркан, кладе цукерочку так, щоб була помітна і швидко тікає назад у свій двір. Така прихильність розчулила Василя до сліз... Але він все рівно нічого не міг вдіяти з собою...
Літо майже закінчилося, вже скоро Ната з Івасиком мали їхати у місто. Треба було щось вирішувати, але Василь був готовий що завгодно зробити для Нати, тількі для неї, без усяких Івасиків, досить з нього підручників, велосипедів, щеплень, шмарклів, не хоче він знов проходити цей шлях важкий та невдячний. Ната його вислухала, навіть посміхнулась, навіть дала себе цілувати... Потім сказала, що їй потрібно все обміркувати і наступного дня поїхала з Івасиком до міста.
Василь вже давно нікому листів не писав і не від кого їх не отримував, але Ната залишила йому свою електронну адресу, щоб спілкуватися, і номер телефону. Після від'їзду Нати він кожен день їй дзвонив, хоч і зовсім не вмів так спілкуватися. Як тількі чув її голос, відразу забував все, що хотів сказати і щось мукав незрозуміле. Листи теж виходили короткі, вимучені. Адже єдине, що він справді бажав, щоб Ната приїхала до нього сама і залишила Івасика його батькам. Народили, нехай виховують! Досить по закордонам мотатися! Але таке не можна було ані сказати, ані написати — він це точно знав. Тому він писав як сумує за нею, як йому самотньо у своєму домі, як стомився вже чекати весни і приїзду Нати. Більш за все Василь боявся, що Ната напише, або скаже у телефонній розмові, що не приїде до родичів. Але Ната нічого такого не казала. Розповідала про своє життя, про свою роботу — вона працювала вдома, щоб доглядати Івасика. Вона багато розповідала і писала про нього. І не дивно — хлопчик був великою часткою її життя. Десь у квітні Ната поділилася з Василем своїми планами — Ната збиралася оформити опікунство. І тоді Василь не витримав. Він сказав, що Ната відмовляєтся від свого життя, заради хлопчика, у якого є батьки, що він знає, які діти невдячні, егоїстичні, що Ната занапастить своє життя, що він вже б давно їй освічився, якби не Івасик. Ната довго мовчала, а потім перевела розмову на іньшу тему, наче не чула його відвертостей.
Ната стала рідше дзвонити, відповідала не на всі його листи. Виправдовувалася, що багато справ і обмаль часу, але Василь відчував, що Ната просто втратила до нього цікавість, що він втратив шанс бути з нею разом... Василь сподівався, що коли Ната приїде, то він остаточно з нею все з'ясує, що він згоден навіть на Івасика у придане...
Ната приїхала наприкінці червня. Вона з Івасиком їздила у Миколаївську область до Чорного моря відпочивати. Івасик вже встиг усім дітям повихвалятися мушлями — він вже не був відлюдкуватим — ганяв з дітлахами, навіть друзів собі позаводив. Ната, навпаки, уникала спілкування з Василем. Коли вони стикалися, вона майже не розмовляла з ним. Василь вирішив остаточно все з'ясувати. Купив шампанське і цукерок, одягнув свій святковий костюм і пішов до Нати.
Ната вислухала його освічення, довго мовчала, а потім сказала якімось чужим голосом:"Вибач. Я не можу. Нічого не вийде".
Як побитий собака, повернувся Василь додому. Нічого не міг робити — сидів і дивився у стіну. Вночі не спав, а зранку, коли пішов у город, побачив на паркані камінець з диркою в середені на мотузочці. "Куріний бог" — він згадав, як днями Івасик хизувався цім камінцем, що привіз з моря, що цей камінець виконує всі бажання. Василь взяв собі талісман вдягнув на шию і подумав: " Нехай Ната залишится зі мною, а Івасика заберуть його батьки." Сонце з самого ранку припікало добряче і Василь після безсонної ночі швидко стомився і пішов у прохолоду хати відпочити.
Аж до жовтня носив він на шиї мотузочку з куриним богом, ховаючи камінець під сорочкою, сподіваючись...майже ні на що вже не сподіваючись. Йому декілька разів пощастило — виграв у лотерею культиватор, отримав легке, але дуже вигідне замовлення, діти з Іспанії надіслали запрошення до себе у гості. Невідомо — то камінець допомогав, чи просто почало щастити. Про всяк випадок, медальйон Василь не знімав, навіть уночи, сподіваючись, як мала дитина, що буде йому щастя, а не тількі дрібні радощі.
І