МИКОЛА РУДЕНКО
(Перевод с украинского)
Я рисовал обрывистые скалы...
Я рисовал обрывистые скалы,
Запененные волны и моря,
Когда в шахтёрском доме хлопцем малым
Учил стихи простые букваря.
Мой карандаш коряво, непослушно
Слова карябал, и рождая тень,
Горел от керосинки свет тщедушный,
Пока во двор не заявлялся день.
Потом по лужам в центре котлована
Я запускал свой тростниковый флот,
Упорно грезил штормом океана
Над зеркалом зеленоватых вод.
Проплыв по рекам и пройдя по суше,
Я моря всё же повидать не смог.
Но давнее мечтанье не порушил
В военной мгле прифронтовых дорог.
И вот когда, израненный, с постели
В окно вагона глянул на весну –
Увидел и услышал, как шумели,
Катили воды с гривами волну.
И разбивались близ скалистой суши,
И звали в даль неведомых морей...
И то великое мою постигло душу, –
То, что навечно в памяти моей.
Не раз я малював стрімчасті скелі...
Не раз я малював стрімчасті скелі,
Розгойдані, запінені моря,
Коли в шахтарській глиняній оселі
Вивчав прозорі вірші з букваря.
Мій олівець повільно, неслухняно
Наносив сірі плями на папір.
В бензинці полум'я мигтіло тьмяно,
Аж доки день не заглядав у двір.
А потім у калюжах котловану
Я шикував очеретяний флот
І вперто марив штормом океану
Над дзеркалом зеленуватих вод.
Але, пройшовши ріки й суходоли,
Я моря все ж побачити не міг.
Та мрію давню не втрачав ніколи
В тяжкім безсонні фронтових доріг.
Аж ось, коли, поранений, з постелі
В вікно вагона виглянув на мить, –
Почув я і побачив, як на скелі
Прибій гривастий піниться й шумить.
І, розбиваючись об темну сушу,
В незнану далеч заклика мене...
І щось велике осягнуло душу, –
Те, що довіку в грудях не засне.