Частина 12 #карма #лєрочка_сергій
Все, що Лєрочці запам'яталося про приліт в Маямі - це місто, залите сонцем, наче рідким золотом, запахом океану в повітрі і пальмами вздовж доріг...
- Пальми вздовж доріг, як у нас каштани.... - пролітали думки, поки трансфер- автобус віз їх в порт.
Порт вразив розкішшю, величчю і такою кількістю шикарних круїзних лайнерів, що від захоплення вона почувалася маленькою дівчинкою вперше в Лунапарку....
Різниця в часі далася взнаки, тому, заледве стюард провів до їхньої кабіни, як вона отак, не роздягаючись, впала на ліжко і від втоми вмить заснула. Мов провалилася в пітьму....
Вона стояла босими ногами на зеленкавій з прожилками мармуровій підлозі...
Мармур випромінював легке світло з середини, вібрував і нагадував море... Хтось тихо сміявся, посмикував за волосся, ковзав по тілу і легенько підштовхував в плечі... Вона оглянулася і сміх стих.... Хтось зашепотів... Легенький вітер зарутив вихором, захурделив нею, підняв і поставив перед сходами...
- Вниз.... вниз... Вниз ! Йдиииии.... Іди.. Вниз... Там.... там... Там ! Йдиииии.....
Шепіт налітав хвилями, то наближувався, то віддалявся...
Тисячі голосів перешіптувалися за плечима... Деякі легким вітром пролітали біля вуха, зачіпаючи його ... і легенько підштовхували в плечі...
Темінь за сходами лякала і притягувала... здавалося, все світло мармурової підлоги стікало туди невидимою річкою зеленкавого диму і там зникало, перетворюючись в Чорноту.
Поклавши руку на перило, підштовхувана шепотом, обережно почала сходити туди. Зелена мармурова холодна твердь перетворилася у м'яку і чорну , що ніжно огортала ступні .... На диво, змучені ноги стали легкими і швидкими, як в балерини...
Нарешті вона зійшла з останньої сходини, зробила крок.... і зависла посеред чорного шовку..
Опинилася в абсолютній темряві, але страху не було. Шкірою відчула дивну присутність.. Хтось обійшов навколо неї. Зупинився.
Раптово відкинувся чорний капюшон і перед нею матеріалізувалося жіноче обличчя дивовижної краси: біла алебастрова шкіра, чорне, як воронове крило, волосся глибокі морські очі....
Лєрочка мов крізь туман дивилася на все : на світло, що раптово з'явилося десь там, на горизонті, поступово наближалося і освітило величезні безкінечні полиці по периметру зали, заставлені книгами.
Книги були груби і тонкі, маленькі і величезні... Деякі в блискучих шкіряних палітурках, деякі запечатані... деякі зачинені важкими замками.... А деякі забуті і запорошені лежали купою на підлозі....
Раптом боковим зором правого ока, в холодному місячному світлі Лєрочка помітила стіл, за яким сидів чернець і при каганці старанно виписував щось на білих сторінках книги... Він обережно обмакував справжнє перо в стару чорнильницю, стріпував, щоб не наставити плям і писав... Чорнило міняло свій колір, так що кожне слово, кожна фраза переливалися всіма кольорами веселки...
З темряви виринула біла алебастрова рука і здерла з неї щось... Щось біле і півпрозоре.... І вона ясно побачила, що це була біла пелена туману, яка серпанком оповивала її голову і очі....
Прекрасне обличчя наблизилося до неї і вона відчула в собі слова :
- Годі ! Годі дивитися на світ через пелену власного страху і помилок ... Відкрий очі ! Поглянь! - і рука вказала їй на ченця, - він пише ! Пише твоє життя! Поглянь на перо - це перо з Ангельського крила! Поглянь на сторінки - вони білі і чисті ! Поглянь на чорнило - воно мінливе! Лише від тебе залежить, буде воно чорним чи веселковим!
- Хто ти ?!!!!! - крик роздирав Лєрочку на частини.
- Я та, що бачить минуле теперішнє і майбутнє... Хазяйка роздоріж... Я та, що може перетворити пишний сад в пустелю і пустелю в родючий сад....
Голос накривав ехом віддавав дзвонами в голові... Ехо стихло....
Біла алебастрова рука торкнула її чола, а потім живота... Спочатку її обдало холодом, так що вона здалась собі крижинкою... А потім обпалило вогнем так, що вона розтанула, випарувалася і знову матеріалізувалася....
На чорній шовковій підлозі не було нікого... Лише вона.
Сама.
Від жару напала така спрага, що Лєрочка прокинулася і припала губами до плящини з водою. І відірвалася лише коли не залишилося жодної краплі.... З хрускотом зіжмякала її і кинула на підлогу. Взяла іншу і знову випила до дна.
Нарешті....
Спрага вгамувалася....
Скільки часу вона отак спала? Годинника не було а шукати не хотілося : вона все ще перебувала під враженням сну і намагалася зрозуміти його потаємний зміст...
Двері в кабіну відчинилися і зайшов весь збуджений від нових вражень Сергій.
- Але ти й спала ! Пропустила першу вечерю з привітаннями від капітана. Я вже встиг тут трохи обдивитися : буфет працює практично 24 години на добу, так що, якщо ти зголодніла, можемо піти. Чого там лише немає, - засміявся Сергій,- власне, легше перерахувати чого немає, ніж те, що є... І все таке смачне.... Ой, чує мій живіт, що через місяць стане кругленьким гарбузиком... Хоча... Тут і спортзали є, і басейни, і танцювальні майданчики на будь який смак! Жирку не буде коли затримуватися! Ну то що, йдеш зі мною ?
Ага, забув ! І знаєш що ще ? Є шикарне казино ! Завжди мріяв кинути виклик Фортуні ! Тримайся, Леді Удача з зав'язаними очима ! Я йду !
Лєрочка заперечливо хитнула головою :
- Ні... Я на балконі посиджу. Помилуюся океаном. А завтра зранку покажеш мені все, що розвідав... А ти, якщо хочеш, йди, розважся.... Я тут не пропаду. Просто голова мене поболює. Переліт дався взнаки....
Сергій задоволено потер руки і майже вибіг з кабіни назустріч численним спокусам круїзного лайнера.
- Ей! Не жартуй з Богами! - крикнула вона йому навздогін все ще під враженням сну...
Нічне морське повітря п'янило і освіжало... Океан розкинувся безмежною бездонною чорнотою і здавалося, що лайнер це величезний космічний корабель, що пливе між галактиками.... Було на диво тихо, саме те, чого їй хотілося, щоб зібратися з думками. Поруч клацнули двері і вивели її з задуми. Лєрочка повернула голову, але на сусідній терасі було порожньо...
Океанська свіжість почала пробирати до кісток і вона теж вирішила повернутися в каюту. Прийняла душ і, вже спокійна, вляглася в ліжко.
Навіть не чула, коли повернувся Сергій.
Лєрочка лежала на залитому сонцем ліжку, дивилася в стелю і якось раптово відчула весь мирний спокій моменту.
- Боже... яка краса.... Тиша... Абсолютна тиша... ні телефонів, що дзвонять невгаваючи.... і не треба нікуди бігти... нічого вирішувати.. Можна просто лежати і насолоджуватися моментом... Роздумувати про плинність життя...
Повернула голову і поглянула на чоловіка. Розглядала його так, немов побачила його вперше в житті .. Він лежав на спині і хропів... Скуйовджене волосся, переплетене вже де-не-де сивиною, великий ніс чимось нагадував бульбу...
- О Господи ! Хто це біля мене ? Невже я закохана в цього мужчину ? Пройшло стільки років, а він для мене все той же незнайомець, що й тоді , коли вперше підійшов.... Між нами ніколи не було отого споріднення думок і душі, про які кажуть: "друга половинка".... Мене вдарило блискавкою бажання володіти ним, коли він провів по моїй спині своєю рукою.... Пристрасть ! Та гаряча хвиля залила мене і відібрала розум... А ще.... хотілося втерти носа коліжанкам...
І от....вже стільки років разом... А чи була я справді щасливою всі ці роки ?
- Лєрочко, ти вже прокинулася і мовчиш ? Давай! Одягайся і вперед, відочивати! Так як це роблять всі нормальні люди ! - Сергій підморгнув їй і відкинув ковдру...
З цього ранку почалося нове життя - круїзне життя, повне пригод і несподіванок у казковому місті, яке не знало , що таке спокій і сон...
( далі буде ..... )
Mira Alessandra Mairi