За твором Шона Маклеха
«Листи до Гільгамеша»
http://www.stihi.ru/2012/12/10/6744
Кажеш, все і вся з глини?..
Буває…
Тоді шкода, що я не глечик -
Красивий, з тоненькою шийкою…
Та хоч і товстий та щербатий! -
Вода завжди в ньому
Солодка і прохолодна,
А молоко найсмачніше.
Не кажучи вже,
Що послання хтось вкинути може
Вікам -
Та це тільки для вибраних…
Як все просто і зрозуміло.
А чим моє наповнене
Глиняне тіло?..
Цікава, скажу, одежина -
Болем так досадити вміє,
Що хоч плач,
Хоч скидай…
Та є біль і пекельніший, -
У Великій отій
Порожнечі…
То зовсім близько,
Біля глиняного мого серця,
То далеко,
Забився в куточок і ниє…
І здається, чого б це боліти?..
Від якогось лише коливання…
Подиху,
Погляду,
Усмішки…
Дикі страждання…
Не кажучи вже
Про слова,
Знаки звуків, -
А не дурна була чиясь глиняна голова…
Солодкі муки…
Ти, що пізнав усе,
Тобто те, що глиняне тіло вічне,
Для чого бажав збагнути
Таємницю безсмертя?..
Може, знав також те,
Що вітер погасить тоненьку свічку
І безмежна як світ Порожнеча
Твоя
Погрузиться в темряву вічну…
Чи знав, що тіла наші
Недосконалі,
Достатньо не випалені,
І можуть горіти в вогні…
Наc, теперішніx,
Дивом цим i не дивити -
Знаєм, навіть блок пам’яті
Може згоріти.
Не горять тільки
Книги*
Та їх давно
Розучились робити..
Asturias 17.12.2012
*Палац ассирійського царя Ашшурбаніпала (VII ст.до н.е), підпалений ворогами Ніневії, згорів вщент,
окрім бібліотеки - глиняних, клинописних «книг», що не горять,
а стають міцнішими після випалювання.
***
Письма Гильгамешу.
Кумир мой, так ли поняла я,
Ты веришь, что подлунный мир,
Людьми истоптанный до дыр,
Живая плоть и неживая
Всего лишь глина, прах и тлен?
Ну…знаешь ли!..
Мой сюзерен,
Коль это так, хотела б стать я
Прекрасной амфорой,
с такой
Изящной шейкой
для объятья
Нетерпеливою рукой
Твоей….
Да будь я и щербатой
Посудиной, но и тогда
Во мне б хранилась для собрата
Кристально чистая вода,
И эль, и бренди, и клико…
Для трезвенников – молоко.
А вдруг вместилищу из глины
Доверят таинство письма,
В котором вечные терцины
Сведут нашедшего с ума!
Кувшин – души моей темница,
Её тюремщик и палач,
В нём боль моя клубится, длится…
Хоть разбивай его, хоть плач.
Но существует боль сильнее –
От непомерной пустоты,
Что поместилась, сатанея,
Вблизи открытой наготы
Больного глиняного сердца,
Мозжит и ноет в уголке…
Не спрятаться, не отсидеться
От боли в дальнем далеке.
На крыльях вздоха, знака, звука
Миандры эти донеслись,
Вломились в дом души без стука
И мукой в ней отозвались.
Познавший тайну Гильгамеша,
Что вечен путь из праха в прах,
Зачем, в сомненьях многогрешен,
Предгибельный почуя страх,
Душой к бессмертью устремился,
Пытаясь смутное уму
Вообразить, что возродится
Сумеет свет, рассеяв тьму?
Сколь прав ты был
в своём прозреньи
Поняв, что наше естество
Ещё способно на горенье
От недообжига его!
Для нас – теперешних – секрета
В том нет… Мы знаем наперёд:
До тла сожжётся глина эта,
А там и память, в свой черёд.
Останется бессмертным Слово,
Что книги к жизни возродят,
(Они и в пекле не горят)
То Слово лучшей из наград
Из праха вечности готово
Восстать…
Да жаль, что книги эти
Творить на глиняной планете
К печали вящей и стыду,
Уж разучились, на беду.
* Дворец ассирийского царя Ашшурбанипала (VII в. до н. э), подожженный врагами Ниневии, сгорел дотла,
кроме библиотеки-глиняных, клинописных» книг", которые не горят,
а становятся крепче после выжигания.