Пiд сiрими парасольками
Ольга Глапшун
Хотілось би знати:
Від чого ховаються люди
Під парасольками сірими...
(Шон Маклех "Листочок у руках")
http://www.stihi.ru/2012/11/17/8546
Коли дощ починає
Свою сіру месу,
Люди немов ритуал здійснюють,
Ховаються під парасольками,
Сірими
Як і їх проповідник.
Одним не спадає й на гадку,
Що стали уже заручниками
Зачісок дивних, ошатного одягу,
І називають нектар цей небесний
Негодою.
Інших з дитинства привчили так -
Їм і байдуже,
І парасольки у них
Невеселі завжди,
Найсіріші.
Є ще й такі,
Що змити бояться
Маски свої фальшиві,
Бо раптом під ними
Вже не виявиться
Обличчя.
І тільки поодиноким
Парасольки потрібні
Щоб стати
Музикантом дощових крапель.
Під музику цю
Співає вітер,
Від безконечності світу сп’янілий,
Та розплітає коси
Сивої безнадії.
Глухонімий двірник
Вислуховує сповідь
Осені,
Що на одрі золотому
Щемно зі світом прощається.
Він бо ж глухий
До людських тільки слів,
Пустопорожніх
(А вам і не здогадатися).
Й не німота в нього зовсім -
Обітниця,
Щоб берегти
Таємницю сповіді
(А вам би і не придумати).
Та до нього і діла нікому немає,
Для більшості
Цей бідака
Лише частка вулиці мокрої
(Так іноді зручно
Під парасолькою сірою
Не помічати ближнього).
Таке от…
Asturias 21.11.2012
Под серыми зонтиками
Ольга Глапшун
Хотелось бы знать:
От чего прячутся люди
Под зонтиками серыми...
(Шон Маклех " листик в руках")
***
Едва заводит монотонно
Дождь мессу серую свою,
Меланхолично и бессонно
Сплетая нитей верею,
Как ритуально над толпою
Взлетают серые зонты,
Скрывая серые черты
От пастыря с водой святою,
Что льёт в заблудные умы
Безумнонудные псалмы.
Иные
хляби небосвода
Бранят, скрывая от дождя
Причёски – дань последней моды,
И платья модные щадя.
Другим капели перехлипы
Унылым шорохом своим
Включают те стереотипы,
Что с детства вдалбливали им.
Наивнодушным неразличны
Капель и талая вода,
В их массе СЕРЫМ обезличены
Зонты и души навсегда.
Есть люди, что, сгущая краски,
Прохожих ловят «на живца»…
Тая под гримом злые глазки,
Они исполнены опаски:
А ну, как струйки смоют маску,
Ан нет под маскою лица.
Но лишь немногим осиянным
Зонты не кровля и не тент,
А возносящий им Осанну
ЗвонкокапЕльный инструмент.
Мелодиями ветер юный
Вскипая как живой водой
Торит неистовые руны
Над безнадёжностью седой,
Унынья космы расплетает,
Цветными росами питает.
Над золотом багрянолистовым
Клонясь как нищий над сумой,
Метельщик наш глухонемой
Выслушивает тайну-исповедь
Старушки – осени самой,
Что ликом к миру обращается
И трогательно с ним прощается.
Метельщик различал наречия
Ветров и лиственных лесов,
Но был глухим для человеческих
Пустопорожних голосов.
Сторонним людям невдомёк,
Что немота его – залог
Сокрытия-исповедальности,
Что на устах его замок –
Обет божественной сакральности.
До дворника вам дела нет…
И сам он, и его обет
Лишь часть пейзажа во дворе,
Как пёс, лежащий в конуре,
Как лужи улицы сквозной,
Что стружит ветер ледяной.
Удобно,
сузив горизонт,
Нырнуть как трус под серый зонт,
Не видеть ближних словно крот,
Как плут бесстыжий…
Так-то вот.