- Ну ! І що це за один ? Хто вкрав серце моєї дівчинки ?
Лєра закрила очі і знов уявила Сергія.... Теплий погляд його очей кольору стиглих жолудів, його руку, що делікатно обіймала за талію... час від часу рука повільно рухалася вздовж хребта, залишаючи за собою теплий слід, наче хвіст комети... І тоді по її тілу струмом проходив дриж і виступала гусяча шкіра.... Навіть зараз... лише від спогаду....
- Маааааа! Я хочу за нього заміж !
Лєра стиснула руки в кулачки і з силою вдарила ними по ковдрі.
- Хочу заміж ! За нього, або ні за кого !
В цей час вона нагадувала розбещене вредне дитя, для якого не існує слова "ні " і яке будь -що -будь, а хоче отримати чергову захцянку.
- Ну Лєрочко..... ти ж лише вчора познайомилася.... Не спіши, дитинко, може то якийсь шахрай....
Мама намагалася м'яко врозумити доньку. Сама була здивована такій настирності . Це вперше Лєрочка так відкрито заявила про бажання одружитися...
- Маааааа! Я вже все вирішила ! І хочу бачити його моїм чоловіком ! Хочу, щоб мені заздрили оті всі лукаві подруги - красуні, які виходять зі мною лише тому, що я оплачую рахуки... І.... І ще...
Слова стиснули горло і не хотіли виходити...
- Бо я страшна і їм не конкурентка! Хочу, щоб в них очі на лоба полізли від заздрості! Хочу і все !
Потім, стишивши голос і пригорнувшись до маминого плеча прошепотіла :
- Ма, невже ти не хочеш внуків ? Маленьких таких, кругленьких карапузиків ?
Мама уявила, як по величезній квартирі бігають діти, почула їх дзвінкий сміх і тепла хвиля залила її серце...
- Гаразд.... Знаєш..... Я допоможу тобі.... Є в мене одна.... Правда.... не знаю.... чи жива ще.... Ну.....
Мама замовкла. Те, що вона хотіла сказати було великою таємницею... Страшною таємницею, яку вона надіялася ніколи не витягувати на світ Божий...
- Як я не могла тебе народити, то мене твоя бабця до неї возила.... До знахарки одної.... До чарівниці.... Страшну силу мала та жінка...
Лєрині очі від здивування полізли з орбіт :
- І ти мовчалааааа? Стільки часу ? Бачила мої страждання і... мовчала ?
- Лєрочко.... то не можна.... То лише раз.... коли дуууже треба... Один шанс.... Найважливіший.... За це платити важко треба....
- Ма! То і є той шанс ! А грошей в нас багато, заплачу , скільки треба ! Давай, дзвони, вишукуй вези... Ні ! Поїхали вже ! Татко сьогодні без мене обійдеться !
І вона рвучко зіскочила з ліжка, і , хапаючись, почала швидко одягатися. В очах горіло якесь несамовите світло, а в плечі підганяли якісь невидимі руки, підштовхували, нашіптували щось...
- Подумати тільки... в наш високотехнологічний вік я вірю у всяку таку фігню , - на мить затнулася і прикусила язика, - ой... вибачте.. не хотіла нікого ображати.... у всяке.... таке... наднатуральне..
Лєра бубоніла наче в гарячці, сміялася і невірила собі ....
- Мааааа! Ти вже ? Я тебе в машині зачекаю ! Рухайся давай !
Машина з'їхала з асфальтової дороги і довго петляла якимись навіть не дорогами, а стежинами...
- Ма, ти впевнена, що ми туди їдемо?
- Ой доню... та ... ніби туди... Це ж стільки років пройшло.... Навіть не знаю чи жива ще....
Нарешті під'їхали до якоїсь дерев'яної, трохи перекошеної старої хати з маленькими віконечками. Незважаючи на наче занедбаний вигляд , будиночок був чистенький і чепурненький, якийсь навіть казковий ... Вікна були вимиті і закриті біленькими фіранками а мідна клямка на дверях виблискувала на сонці.
І тут Лєра наче прийшла до тями. Весь її войовничий рішучий настрій десь зник і вона взяла маму за руку. Мати глянула на неї і з надією запитала :
- Що, доню, передумала? Вертаємося?
Та вже хотіла здатися і повернути назад, але... знову згадала, як рука Сергія притискала її до себе, і зробила крок вперед, рішуче постукавши в двері....
( далі буде.... )