Слава Героям!

               
     Вони зустрілися дорослими і зрілими людьми, коли  кожний пройшов непростий життєвий шлях. І потягнулися один до одного, бо сталося кохання. Їм було затишно разом і дуже комфортно. Треба було починати жити іншим життям,  ніж до цього; змінювати себе і своє непутьове минуле, бо помилок було зроблено багато.
   Дмитро давно знав Яну, бачилися в спільних компаніях. У кожного були свої  сім'ї, потім розлучення, за ними інші стосунки. Та ніхто не очікував, що Господь зведе їх долі та подарує їм кохання.

   Шли дні, бігли роки і ніхто не міг і уявити, що станеться в нашому житті страшна біда – ВІЙНА!
Я не знаю, де і як зароджується у людини це загострене відчуття гордості та великої любові до своєї батьківщини та народу?! Я не знаю, як і чому у людини виникає бажання йти і захищати свою землю від ворога навіть ціною власного життя?! Де відчуття боргу вище за інстинкт самозбереження! Де  біль знедолених сиріт, вдів, самотніх від втрати синів матерів  становиться твоїм власним болем, і ти вже не можеш більше спокійно жити, дихати і насолоджуватись власним життям, бо зовсім поруч смерть і сльози.

   І Дмитро не зміг спокійно жити. Його рішення піти на війну було зваженим і рішучим. Майдан, в свій час, навчив багато чому. І найголовніше – він показав всьому світу, що бажання свободи і гідності для українців – то велика мета! Що в Україну треба свято вірити і безмежно любити! Що бути українцем – то велика честь! І він пішов добровольцем захищати Україну. Бо хто, як не він? І кохана жінка зрозуміла його та гідно прийняла  це рішення.

    Вона зібрала речі і  провела його разом с друзями  у те пекло та кожного дня молилася за його життя. Писала довгі  смс, де нескінченно  зізнавалась у коханні і чекала, чекала,чекала його додому. А він розповідав в часи затишшя своїм «братам» по війні, як він палко кохає свою дружину і що в нього найкраща теща! А коли приїжджав в короткі відпустки додому, вони не могли натішитися тим спільним  мирним життям. Та для нього ця насолода мала гіркий присмак, бо там, на війні,  залишилася його вже «друга» сім’я, яка вела нерівну боротьбу з окупантом та кожного дня виборювала право на життя для нас усіх.

   Вона пошепки благала його не йти більше у той ад, не залишати її, бо вона так сильно його кохає. Та марно.  Він не міг інакше, коли його побратимі там, як він може тут спокійно спати? «Я не можу, Я мушу йти. Як вони там без мене?»
Важким було прощання цього разу.   Вони довго дивились один одному в очі, вона все не відпускала. І ніхто  з них не знав,  що то було останнє їх прощання, останній погляд і останнє торкання одне одного.      
Лише тільки одна доля знала про все. Час відліку пішов.

     На похороні було багато людей: товариші, побратимі, друзі, близькі. Дружина вже не мала більше сліз плакати: всі сльози порозтікалися ріками після звістки про загибель. Голос захрип від горя, смутку та безнадії. Капелан відспівував Раба Божого Дмитра, а друзі побратимі прощалися по-своєму: співали на прощання бойові пісні своєму товаришу. І не можна було стримати сліз від того  прощання, бо Дмитро вже ніколи не повернеться з тієї клятої війни додому.
   Вийшла дружина, поклала руку на труну та промовила посмертне прощання с чоловіком:
«Дімуся, я не кажу тобі прощавай. Я знаю, ти чекаєш мене десь там у далечині.»
І я зрозуміла: для неї він не загинув! Для неї він живий. Вона і далі буде  чекати його повернення.

   Вони зустрілися на цій землі, аби змінити один одного та стати іншими. Він точно прийшов в її життя, аби змінити його та навчити її дивитися на цей світ іншими очима, аби вона усвідомила, які великі цінності та яка велика мета робить людей безсмертними  - 
ціною власного життя подарувати життя іншим!

                Герої не вмирають! Слава героям!