(Ефір на радіо «Ера» FМ. Архів 08.04.2005)
ВЕДУЧА: доброї ночі, шановні слухачі радіо «ЕРА» FМ. У прямому ефірі триває наше з вами спілкування у рамках таких ось, як ви щойно почули, прозвучало: «Роздуми до і після опівночі». Чому, тому, що просто до опівночі та годину після опівночі, — дві години ми, — будемо з вами розмовляти, і розмовляти сьогодні на дуже цікаву тему, але перед тим я скажу, що вас вітаю я, Наталя Хмелько. І зараз, за мить, вас привітає гість нашої студії, який буде допомагати нам розбиратися ось у якій темі: «творчість як спосіб здійснення гуманізму». Мені страшенно сподобалося словосполучення: «як спосіб здійснення гуманізму». Отож, що таке творчість, що таке гуманізм і як його здійснювати, буде нам допомагати пізнати Новіков Борис Володимирович — заслужений працівник народної освіти України, доктор філософських наук, професор, завідувач кафедрою філософії, декан факультету соціології Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут». Вітаю Вас, пане Борисе, в нашій студії.
Б.В.: Доброго вечора, а, може, скорше, вже й доброї ночі.
ВЕДУЧА: Скорше ночі. Ми так і вітаємось: до опівночі кажемо «добрий вечір» для різноманітності, після опівночі кажемо «доброї ночі».
Б.В.: Добрий вечір. Добрий вечір всім слухачам ненормальним, які замість того, щоб спати, слухають нас.
ВЕДУЧА: Я сподіваюся, що слово «ненормальні» вжито у нестандартному розумінні...
Б.В. Я в першу чергу по відношенню до себе це вживаю...
ВЕДУЧА: Так, так. Нас тут двоє, то нам уже й весело, а з слухачами нас дуже багато, — даруйте, я вибачаюся: — нас не двоє, а троє: з нами ще сьогодні у студії пані Юлія, Юлія Степанська, яка є режисером прямого ефіру. І без неї ми були б як без рук, без ніг, без голосу, без усього, бо саме вона зв’язує нас з усіма вами, хто нас слухає. Тож повернемося до теми: «творчість як спосіб здійснення гуманізму». Я звернулася до пана Бориса з проханням: бути експертом нашої програми тому, що через деякий час — коли, можливо точніше скаже сам пан Борис у них відбудеться в університеті VIII Міжнародна конференція, яка називається ось так: «Освіта у вимірах творчості на зламі століть». Напевно у вас виникає зараз, шановні слухачі, багато питань в плані що таке є освіта зараз, та ще: до чого тут, власне, творчість, якщо вона така в нас нетворча і взагалі некреативна... Дехто може подумати: й програми не такі, і все не таке... Ось ми можемо говорити про все про це в нашому прямому ефірі: дискутувати, розмовляти, але, напевно, всім буде цікаво послухати першу частину нашої програми, поки ще без дзвіночків: ми попросимо пана Бориса розповісти найперше, що привело його у філософію. Може, маленький Боря був дуже допитливий і набрид мамі і тату з запитаннями з різними. І от вирішили його присвятити філософії... Може, він сам вирішив присвятитись...
Б.В: Дякую Вам дуже, Наталія Миколаївна, але поки почну відповідати безпосредньо на поставлене питання, трошки, з одного боку, щоб розігрітись, а з другого — щоб була повна визначеність, з Вашого дозволу зроблю один невеличкий відступ.
ВЕДУЧА: Прошу.
Б.В.: Маю абсолютну алергію на слово «пан».
ВЕДУЧА: Ага...
Б.В.: Я до нього відношусь приблизно так, як до нього наш великий співвітчизник Тарас Григорович відносився. В нас є велика, хороша, прекрасна традиція...
От Ви знаете, у нас матір обожнюють. Матір — це святе. Так?
Вона виношує дитину, вона її викохує, ми матері поклоняємось, хоча ж —діалектика порушена: без батька ж також проблемно, щоб дитина була...
А от коли дитина народжується: в неї з’являється по-батькові. І тоді: Ганна Іванівна, Іван Петрович, Віктор Петрович... і так далі.
Ви знаєте, оця штучна спроба нас розвести з нашою батьківщиною і Батьківщиною... Тому: я, щоб не розводитись, прошу Вас: або «Борис Володимирович», або, якщо вже на те пішло, сухо: «професор Новіков», можете: «товариш Новіков» — принаймні, з козацтва і через нашу радянську епоху це слово себе не дискредитувало.
Мені слово «пан»... Ну, звичайно, будете звертатись — 6уду відкликатись, але...
ВЕДУЧА: Ну навіщо ж мені алергія, та ще й такої поважної людини і такого симпатичного співрозмовника. Отже, шануючи Вашого тата і традиції: Борис Володимирович.
Б.В.: Спасибі велике, Наталіє Миколаївно.
ВЕДУЧА: Отож, чому філософія?
Б.В.: Знаєте, інколи сам дивуюсь та й задаюсь таким питанням.
Та й студенти питають... Як так, сільський хлопець, сільце під Фастовом є таке симпатичне — Веприк, нічим вроді непримітне, але найдорожче, бо моє; там, щоправда, похований наш великий земляк, Кирило Григорович Стеценко. Він не народився там, але так вийшло, що останні роки свого життя, може, найпродуктивніші у своїй творчості, — він прихід мав там, ну, був священнослужителем, — але менше всього тим переймався, а писав прекрасні пісні, створив бесподобний сільський хор: академічний, народний... І там похований. Оце воно тим і відоме.
Вісім класів — в селі. 9-й, 10-й, 11 -й — в Фастів: три роки. Пішки. В с/ш № 1. Щодня. І десь в дев’ятому класі інфікувався деякими проблемами, коли почав їх для себе вирішувати, то зрозумів, що не можна співвіднести дуже коротке людське життя і пізнання всього безмежного всесвіту. У всіх його вимірах: доживого, живого, тваринного, людського, культурного... Виявилось, — ну, книжки любив читати, одного разу, вочевидь, вдала до рук попала, — що є одна наука з понад трьох тисяч на сьогоднішній день сущих, яка може оцю неспіввідносність кінечності життя й безкінечності буття компенсувати. Це —філософія. Наука, яка має справу зі всезагальністю, стихія якої — всезагальність. Всезагальність, яка індукується безкінечною масою частковостей, одиничностей, неповторностей... Бо коли кажуть: «безкінечність», це безкінечність кінечного, коли кажуть: «несотворимість», це — несотворимість того, що сотворюється постійно, народжується; «незнищимість» — відповідно: все, що народилось, помре, бо смерть то ж не антипод життя, смерть це антипод народження, а от те що «посередині» — ото життя.
ВЕДУЧА: Ага, «есть только миг между прошлым и будущим»...
Б В.: Так. А далі було що? Далі 1966 рік. Я— останній одинадцятий клас, і знов — перший випуск десятого. Ми ринулись у вищі навчальні... Бо вибір вже був зроблений: історико-філософський, — тоді він ще так називався, не був ще чисто філософським, — факультет Київського державного університету імені Тараса Григоровича Шевченка. У нас в селі взагалі поняття «університет Київський державний» — це щось таке, знаєте. А вже доцент — це небожитель. А професор — ну, це неосягане...
Ну, коротше кажучи... І, не добираючи одного балу — «як фанера над Парижем» в 1966 році. Пішов працювати, чекати наступного року. Наступного, 1967 — знову 1 бал мінус. Нема. Потім, уже така, лихоманкова, спроба: ну, думаю, Бог з нею, з романтикою студентських років, хоч би дорватись до філософії. На вечірню форму. Знову: балу нема...
Потім — служба в Збройних Силах. В Групі Радянських Військ в Німеччині. Ну, потім, думаю: «четвертий раз — дай, ще раз спробую, а потім»... А що «потім» — не знаю. Знаєте, як в дев’ятнадцять рве душу, коли мимо мрії?!
Ну, на щастя, нікому нічого не довелось доводити... Вступив. Проснувся. І — досі не можу заснути. А так вийшло, що якщо ти працюєш у вищій школі, то там треба бути «в трьох лицях»: і викладач (дидактик, методик, педагог), і вихователь, і науковець. Так що як викладач — «всеїдне»: можу соціальну філософію, можу (як раніше казали), діамат, істмат, логіку, етику, естетику (інколи, може, лише на одну ніч випереджаючи студента; тут головне — аби вазомотори не підвели), але єдина проблематика, в котрій дійсно трішечки вже мабуть розбираюсь, бо їй тридцять років віддані і почуття, і все інше — це проблема творчості як філософська проблема. Оце, якщо дуже коротко і лапідарно.
ВЕДУЧА: Прекрасно. Отже, більш-менш, дуже коротесенько ми ознайомились, — дійсно стисло, бо напевно в Вас є про що розповісти... Тоді торкнемося такого питання, одне питання, яке дуже кортить мені задати, поставити Вам: чи не було розчарувань — це так, пару слів буквально. От як Ви вже досягли, вже вивчились, вже ступили на наукову стежку: чи не було бажання послати під три чорти філософію і зайнятися чимось більш приземленим?
Б.В.: Боже сохрани. Так склалося, що були два шанси абсолютно гарантовано, за списком відповідної політичної партії бути обраним народним депутатом. Обидва рази я вмовив своїх друзів, хлопців, товаришів по партії і вони сказали: «ну, Бог з тобою, не будемо наполягати». А сама думка, що можна розлучитися з Тим, що так довго обирав... Вибачте, може воно дещо високопарно звучить, Наталіє Миколаївно, але, принаймні, щиро. Це я Вам абсолютно гарантую.
ВЕДУЧА: Прекрасно. Можна позаздрити, оскільки багато молодих людей зараз потерпають від того, що за них вибрали, їх вступили, і потім вони мотаються і не знають, куди себе приклеїти.
Гаразд. Отож, філософія, філософія і ще раз філософія. Що є філософія зараз, на сучасному рівні? Чи це... Ну, наука філософія, напевно, розвивається, як і будь-яка інша наука, і може розвиватися нескінченно, як бачимо ми із досягнень науково-технічного прогресу, якщо можна його так назвати. А от як філософія, як вона зараз поживає?
Б.В.: Ви знаєте, з одного боку, їй, рідненькій, двадцять п’ять століть. З гаком. Та ще піти гак порахувати... Антична, орієнталістська (тобто давньосхідна. Там: давньоіндійська, давньокитайська, єгипетська, шумерська, вавілонська). Далі: середньовічна, Відродження, Нового часу, німецька класика, марксистська, ленінський період, те, що прийнято називати «сучасна немарксистська»... Це такий потік, такого духу... Такої концентрації, такої глибини, таких обширів...
Це з одного боку. Тобто це... Я би навіть так сказав: це — квінтесенція людської духовної культури як такої. Не буде її, мабуть... мабуть, здичавіє людство. З іншого боку, от якщо безпосредньо на Ваше питання відповідати: про долю філософії наукової... Бо вона довго була донауковою, — то не вина й не біда її, — потім конституювалась як наукова. Щоправда їй, цій останній завжди протистояла і протистоїть така річ, як філософія антинаукова.
ВЕДУЧА: А можна сказати: наднаукова? Такий термін вжити?
Б.В.: Сказати, мабуть, будь-що можна... Скорше — ненаукова, тоді це більш нейтрально... Але, от є донаукова, — підстава — «не можу», є антинаукова, — підстава «не хочу»... Ну, здавалося б: є наукова: йди, бери, користуйся. Але в режимі філософської міфотворчості створюються нові філософські доктрини, міфологеми, ізми, ізми, ізми. Можна перераховувати без ліку...
ВЕДУЧА: Ну, як фізика і метафізика.
Б.В.: Знаєте, з фізикою, там трішечки конкретніше. Там емпіричний, там дослідницький, там експериментальний ... Вони відразу скажуть: що оце, вибачте, міф, це — легенда в кращому разі. А в випадку філософському людину можна за ніс водити майже все життя. Отак вона попадеться в ті тенета... Вони такі зовні респектабельні, обвішані всіма аксесуарами наукоподібності, всього, всього... Це езотерика, дуже складна мова, понятійний, термінологічний апарат... А насправді: пусте, пусте, пусте! От якщо Ви зараз мені дозволите, — тут днями вийшов сигнальний Примірник моєї книжки під тією ж назвою, що й тема нашої сьогоднішньої нічної розмови: «Творчість як спосіб здійснення гуманізму», — я в серцях у «Заключному слові» до неї... Я Вам два абзаци. Процитую. Себе. Справа в тім, що все рівно сам писав, але в мене це коротше вийде, аніж коли я буду те ж саме своїми словами переказувать. Тому що, якщо одним словом, вірніш реченням, то я би про стан нинішньої наукової філософії сказав дуже так коротко і оптимістично: «Не все в ній так погано, як Ви думаєте. Все — значно гірше».
ВЕДУЧА: Зрозуміло.
Б.В.: Значить... Нині можна констатувати очевидне: науковий філософський інтелект вражений тяжкою хворобою. Різновидом своєрідного СНІДу.
Дивним, і, на перший погляд, незрозумілим чином були владно, ніби за чиєюсь владною ж командою, відсунуті у глухий закут, у якісь запавучені запасники засадничі принципи методологічно бездоганного науково-філософського пізнання, а продажна, вересклива, розгнуздана та гамірна біляфілософська та білякультурна братія влаштувала відносно довготривалий духовний (та, скорше — бездуховний) вертеп та стриптиз у священних залах нашої філософії, нашої культури та втинає ось уже майже п’ятнадцять літ поспіль якихось дикунських (постмодернових) теоретичних оргій у режимі філософської міфотворчості, у режимі перманентної імпровізації, у режимі джазу, у режимі калейдоскопічної зміни плюральних дискурсів та деконструктів, парадигм та наративів, пастишу та аттракторів; так, ніби й не було на світі більш аніж 2500-літньої генези та традиції поставання філософського духу в єдиному річищі загальнолюдської духовної культури. Ну і, звісно, його непересічних, класичних, неперехідних та нетлінних надбань та результатів.
Такого рівня теоретичної та методологічної розпусти , що він є характерним для нинішнього етапу «духовної розбудови» в обширах нашого суспільства, годі й пригадати.
Але саме тому й сприймається, і, відповідно — викликає рішучу відразу, спротив та категоричне несприйняття ця вакханалія «просвіченого» невігластва та дикунства, це торжище безсоромного духовного сервілізму, ця тотальна продажність нотарійно завірених свого часу «інтелігентів» та «інтелектуалів», що існують високі взірці та зразки, задані справжні, еталонні рівні культури, включно і філософської. Саме тому й не опускаються долу руки в розпачі та відчаї, що явлені світу, явлені людству ці зразки та рівні, еталони та стандарти. Саме на їх тлі теоретична пошлість є, — пошлістю, духовний сервілізм сервілізмом, зрада — зрадою, видимість та удаваність, брехня та неправда, імітація та симуляція — тим, чим вони (та їх суб’єкти) є насправді, є по єству, є по сутності своїй.
ВЕДУЧА: Ага. Красномовний такий шматочок. То я хочу ще про сгандарти в філософії поставити питаннячко, у нас ще є час.
Ви говорите про стандарти в філософії. Чи можуть бути в філософії стандарти будь-які? Чи це не є небезпечним? Стандарт — це щось схоже на еталон...
Б.В.: Наталіє Миколаївно. Не можна аплодувати однією рукою. Якщо брати щось усталене, в хорошому сенсі — консервативне, або, як Ви виразились — стандартне, що вже, вибачте, набуло форми усталеної — це дуже добре. Але це має бути стандарт, який розвивається, тобто знаходиться в режимі трансгресії, в режимі трансцендентції, тобто за його межі постійно має здійснюватись вихід. Тоді і лише тоді буде діалектична єдність традиції і новаторства. Бо якщо звалитись в одну якусь крайність, тобто зубилом пополам перерубати, то стандарти завтра стануть якимись веригами, а оця новітність стане тією самою понадмірною джазовою імпровізацією, від якої вже, вибачте, нудить, гадаю, не мене одного і давно. Тому, я би сказав так: стандарти, які вічно у розвитку, і розвиток, який спирається на добротні стандарти. Тоді це буде нормально.
ВЕДУЧА: Гарно. Така рівновага. Знаєте, мені навіть стало так зручно, комфортно. Така архітектоніка фрази гарна є.
Б.В.: А то... От Ваша культура і моє безкультур’я, а в результаті може щось путнє вийти.
ВЕДУЧА: Шикарно. Я сподіваюсь, що вам, шановні панове, цікаво слухати наш діалог з Борисом Володимировичем, я намагаюсь тут також тримати марку, тому що людина високого рангу, доктор філософських наук, професор...
Б.В.: Ви цим не особливо зачаровуйтесь. Тут головне, щоб люди не сказали і не подумали: «був людиною, став доктором»...
ВЕДУЧА: Ще ні. Я хочу Вам сказати, шановні радіослухачі, що в другій половині передачі ви вже можете робити свої дзвіночки, телефон — 5854391,5854393, код міста Києва 044. Можете телефонувати до нас у наступній частиночці нашої зустрічі, а зараз іще, у нас залишається буквально дві з половиною хвилинки до кінця цього блоку і я хотіла би ще поставити питання про КПІ власне. Що таке КПІ ? Ну, в мене Київський політехнічний інститут, хай би він як не називався: Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут» тощо: це завжди певна асоціація — залізо, сопромат, серйозні люди, хлопці, зубило, лещата — ну, звісно, на сучасному рівні... Але з іншого боку: це така поліпрофільнісгь, яка нині є... Щось не вкладається навіть у розумінні багатьох людей. Уявляю собі ото так, як я на початку сказала. Чому звідти виходять співаки, виходять поети, театрали, Бог зна що?
Б.В.: Та ще й скільки . Та ще й які.
Наталіє Миколаївно, наскільки я розумію, через кілька хвилин у нас буде перебивка в ефірі, так?
ВЕДУЧА: Будуть новини.
Б.В.: Відтак, наступним чином. Про КПІ — або дуже довго, або дуже коротко. Я скористаюсь формулою: «чим більш у людини є що сказати, тим менше їй потрібно для цього часу, й паперу». Тому, оскільки у нас часу обмаль, я про КПІ скажу однією-єдиною фразою: «КПІ — це моя любов».
ВЕДУЧА: Ваша любов...
Б.В.: А якщо захочете, я це лаконічно конкретизую.
ВЕДУЧА: Дві хвилини буквально.
Б.В.: Справа в тім, що КПІ дійсно, це — держава в державі. При тому це ж не просто так, що йому — 105 років. Він сьогоднішній, в таких непростих умовах — це дійсно феномен. Ну, з одного боку, не дай Бог би такі вузи, як КДУ Шевченка, КПІ «пішли б на дно», держави нема. Все. Папуа Нова Гвінея.
Чому держава в державі? Сто п’ятдесят спеціальностей. Михайло Захарович Згуровський застав десь п’ятнадцять чи шістнадцять факультетів, коли став ректором, зараз — майже тридцять. Застав десь п’ятнадцять тисяч студентів стаціонарної форми навчання. Зараз — майже сорок тисяч. Що стосується всього іншого, включно і про відмічену Вами поліпрофільність КПІ — я Вам як-небудь при нагоді відповім...
ВЕДУЧА: Продовжуючи тему, будемо зараз говорити про творчість. Якщо я встигну поставити питання Вам, Борисе Володимировичу, до того, як це зроблять наші слухачі, я буду дуже здивована. Я не встигла це зробити, тому що дзвіночок у нас уже є, мені показують, і ми слухаємо Вас. Алло.
СЛУХАЧ: Добрый вечер, Борис Владимирович.
Б.В.: Добрий вечір.
СЛУХАЧ: Я и сама не люблю слово «пан», никак оно ко мне не приживется. Ни «пан», ни «пани». Это Нина с Киева Вам звонит. Я сама выпускница КПИ и работала в КПИ, с КПИ у меня связаны самые прекрасные дни моей жизни. Радиоэлектронная, одна из радиоэлектронных специальностей. Поэтому я не философ и хочу спросить у Вас, задать Вам вопрос, на который ответьте мне упрощенно, чтобы было понятно: скажите пожалуйста, какая разница между либеральной идеологией и демократией?
ВЕДУЧА: Я перепрошую. У нас є ще один дзвіночок. Зараз ми візьмемо ще один, щоб потім поспіль два дзвіночки коментувати... Слухаємо Вас.
СЛУХАЧ: Доброго здоров’я.
ВЕДУЧА: Доброго здоров’я.
Б.В.: Доброго здоров’я.
СЛУХАЧ: Да, Вы читали «41 градус по Фаренгейту» Рэя Брэдбери?
Б.В.: Ні.
СЛУХАЧ: Да, так там система образования:.. Она как раз построена на том, чтобы никаких творческих личностей в нашем обществе не было. Так вот, спрашивается: действительно, а зачем нам быть творческими? Творческие люди — это «белые вороны». Их всегда клюют. Пример Моцарта, Сальери... пожалуйста. Ни у кого не было счастливых судеб-то...
ВЕДУЧА: Дякуємо. Дякуємо дуже за Ваше запитання.
Б.В.: Можна відповідати?
ВЕДУЧА: Так.
Б.В.: Спробую. Ну, моя землячка (я маю на увазі — КПІшна) мене зрозуміє. Я їй потім! А зараз — по свіжих слідах...
Я не читав саме цю річ, я вже давно економлю на науковій фантастиці, тому що життя фантастичніше будь-якої фантастики, а наука — то взагалі...
Скажу лише так: от саме тому, що ми привчені до того, що творчість — це щось таке, як казав Спіноза «столь же редкое, сколь и прекрасное», а персоніфікована творчість: геній, це також — чудо, зрідка попадається; а де чудо — там же мовчить логіка, от звідси і така у нас інерція думання. А саме: скажу навіть більше того. Завжди знайдеться який-небудь нотарійно завірений доктор біології, який скаже: «Хм, в будь-якому поколінні півтора відсотки — дебіли, півтора — генії, а дев’яносто сім — ну, так, посередності, пересічності, просто погулять вийшли». Так от, це — великий, великий наклеп на людей.
«Геній — це нормальна людина. Все інше — відхилення від норми». Це — слова Вільяма Самерсета Моема. Це — істина. В російській мові, Ви пам’ятаєте, в дореволюційній ще, слово «геній» — це й був повний аналог слова «життя». «Його геній»...
Тому, геній — це нормальна людина. Професія нормальної людини — її ім’я. Ну: Маркс — марксизм; Ейнштейн — відповідно... Скажімо, в Києві ж ніхто не шукає: «де інститут електрозварювання і т.д.». «Де інститут Патона?». І всі знають. Тобто. Якщо людина відбулась, якщо вона знайшла терени свого застосування, своєї діяльності, вслуховуючись в себе, як казав Сковорода, вона живе в режимі «веселія душі», вона нормальна. Якщо ж вона, вибачте мене, повелась на якісь зовнішні ознаки й подразники: чи то гроші, — чи то із-за страху, чи то лінь якась завадила вибирати те, що з тебе йде, що називають покликанням психологи, тоді вона живе, як казав той же Сковорода, в режимі «остолбенелості». Це — страшні люди. Це — маргінез. Вони і собі ради не дадуть, вони і нещастя для тих, хто навколо. Таких людей дуже багато в будь-якій сфері буття. Ну, а в політиці — навалом.
Ніна, тепер я переходжу до відповіді Вам. Мені геть — чисто байдуже, яка різниця між лібералізмом і демократією в витоках. Це я можу на лекції сказати і «розібрати» добротно, гарантовано, точно. Я скажу, який сенс «впресували» в широко вживаному розумінні в ці терміни: і від того слова тхне, і від того відгонить. Такі з ними асоціації негативні, з лібералізмом, з демократією в тих редакціях, які нав’язуються зараз нам, що нащо Вам оце, на ніч дивлячись, задавати таке питання...
ВЕДУЧ А: Абсолютно. Ми беремо ще один дзвіночок: Слухаємо.
СЛУХАЧ: Доброї ночі.
ВЕДУЧА: Доброї ночі.
Б.В.: Доброї ночі.
СЛУХАЧ: Пані Наталя, шановна, я, — Ви знаєте, це Віталій турбує, — і Борису Володимировичу самі найкращі побажання; я прошу Вас, не робіть по два дзвіночки, людині ж тяжко відповідати...
ВЕДУЧА: Ми слухаємо Ваш один-єдиний, унікальний. Слухаємо.
СЛУХАЧ: А тепер по суті. Ну, я даю відповідь стосовно ліберальної. Ну, це компроміс. Це компроміс на полі бою, це поразка. А стосовно демократії, це гармонія поміж...
ВЕДУЧА: Пане Віталію, у Вас є Ваше питання до гостя? СЛУХАЧ: Так я ж... Так Ви ж... Ну, Ви дасте... У нас демократія, чи не демократія?
ВЕДУЧА: Не знаю...
СЛУХАЧ: Ну дайте ж відповісти людині, яка задала запитання...
Б-В.: Ви мене неправильно зрозуміли. Відповідати на ці питання — моя професія. Мені за це навіть гроші платять. Але. Це робиться не поспіхом, не «питання — відповідь». Це — добротної лекції тема. Так що допомога мені в даному випадку не потрібна. Формат...
ВЕДУЧА: Зрозуміло. Беремо наступний дзвіночок. Алло.
СЛУХАЧ: Добрий вечір. Це вас турбує Володимир зі Львова. Шановний Борис Володимирович, відносно звернення «пан», «пані». В нас, на Західній Україні, прийнято звертатись саме так. І моя бабця, 1900-го року народження зверталася саме так до всіх. Зрозуміло, якщо Ви, шановний, звертаєтесь до знайомої особи; але якщо Ви звертаєтесь до пані, котра продає Вам сир чи сметану на базарі... Пробачте, звергатися за приналежністю до статі... Вибачте, в Англії би за те притягли би Вас до суду.
ВЕДУЧА: Пане Володимире, у Вас є запитання, крім цього? Ми вже зрозуміли Вашу думку, Ваше зауваження, дякуємо Вас дуже за нього.
СЛУХАЧ: Запитання? Ні, то є лише репліка.
Б.В.: Ну, я на репліку також, якщо дозволите, реплікою. В мене було абсолютно приватне прохання у приватній ситуації до Наталії Миколаївни. Я їй безкінечно вдячний, що вона дуже тактовно, делікатно прийняла його. Що стосується всього іншого, ну, то вже таке діло... Кожен вибирає своє.
ВЕДУЧА: Слухаємо Вас.
СЛУХАЧ: Добрый вечер.
ВЕДУЧА: Добрый вечір.
Б.В.: Добрый вечер.
СЛУХАЧ: ...Спасибо. Будьте добры, ответьте, пожалуйста, как сочетается в воспитании студентов Вашего факультета, молодого поколения творчество и педагогика, Творчество и воспитание?
Б.В.: Знаете... Ну что им сочетаться, если в идеале они должны органически сливаться, совпадать.
Есть три основних вида производства: производство вещей, производство идей и производство людей. Педагогика — это концентрированная форма производства людей. Человек ведь не рождается, человек становится. Рождается «заготовка» человеческая: три с половиною кило живого веса, грубо говоря. А потом, в процессе социализации, вкультуривания. ...Кто это делает? Это делает наш учительский корпус, это делают наши вот эти героические, подвижнические училки. Сельские, умученные, опущенные социальными условиям и всем остальным... А они Это делают. И если не одичало еще наше общество окончательно, то это благодаря им в первую очередь. Потому что сам факт, что наша школа феминизирована, тоже, вроде — плохо, но Вы знаете, я сейчас очень рад, что именно женщины это делают: если бы мужики это делали — уже б мы точно одичали окончательно. Поэтому: педагогика и творчество — абсолютные синонимы в идеале. Потому что если педагогика скверная, нетворческая...
Был на заре «перестройки» такой слоган: «затратная экономика». Это, когда мы под тщательным идеологическим присмотром приучали себя к тому, что мы должны стыдиться всего своего. Я думаю так. Наверное, она бывала — затратная экономика. Местами. Временами. Однако это только одно крыло деформированного общества. Другое крыло — это растратная педагогика. Это педагогика, которая растрачивает, транжирит, т.е. не творит, не производит творцов. А делает как-то по штампу, ну, не знаю: как делают болты, фланцы, — людей, которых затем называют «выпускниками» абстрактно... Педагогика, повторяю, это абсолютный синоним творчества.
Благодарю Вас за прекрасный вопрос.
ВЕДУЧА: Дякуємо Вам, Борис Володимирович, за такий шикарний коментар і маємо два дзвіночки. Слухаємо вас, алло.
СЛУХАЧ: Добрый вечер.
Б.В.: Добрый вечер.
ВЕДУЧА: Добрий вечір. Як Вас звати? Звідки Ви?
СЛУХАЧ: Анатолий. Из Киева.
ВЕДУЧА: Дуже приємно, прошу Ваше питання.
СЛУХАЧ: Пани Наталья и дорогой Борис Владимирович. Я очень долго и часто жду, сидя у Вашего радио, в Вашем эфире... И настолько приятно невероятно, когда все-таки встречаешься в эфире с человеком, который может дать того огня, которого нам всем сегодня не хватает. Открыть какие-то истины или повернуть человека к тому внутреннему миру, которым живешь, но не ощущаешь подпитки из эфира. Очень редко. Я Вам очень благодарен и хочу попросить, чтобы Вы как можно более часто приглашали таких замечательных и прекрасных людей. Спасибо Вам большое.
ВЕДУЧА: Дякуємо Вам, приймається. А Ви запитання своє формулюватимете?
СЛУХАЧ: Нет, вопросов нет.
ВЕДУЧА: Ну, дякую Вам дуже, пане Анатолію. Наступний дзвіночок.
Б.В.: Мне тоже комментировать нечего. В таких случаях говорят: «услышать и умереть». Анатолий, дорогой, спасибо Вам. Ну что я еще могу сказать...
ВЕДУЧА: Не треба помирати. Живіть усі довго і щасливо. Алло, ми слухаємо Вас. Добрий вечір. Як Вас звати?
СЛУХАЧ: Добрий вечір, Наталія. Борис Володимирович...
Б.В.: Гов.
СЛУХАЧ: Це Вас турбує пошукач, Стельмах...
Б.В.: Ой, дорогенька моя, обіцяла підтримати, і не спиш, бідна. Я твоєму чоловіку співчуваю і вибачаюсь перед ним. Наташенька, формулюй питання.
СЛУХАЧ: Я зателефонувала тому, що слухаю Вас і... підтримую Вас.
Б.В.: Дякую. А в чому мене підтримувати? Нащо мені допомагати? Я ж чоловік. Це ти — слаба істота, жінка. Так що ти відпочивай, слухай далі.
СЛУХАЧ: На все добре.
ВЕДУЧА: Ну, що жінка — то слаба істота, ми ще можемо подискутувати, а те, що Вас, Борис Володимирович, люблять це вже очевидно. І підтримують — це дуже добре. Маємо ще один дзвінок. Алло.
СЛУХАЧ: Доброго вечора. Мене звати Юра. Я от з таким запитанням.
Можливо, трохи філософським. Я, при всій повазі до університету, до КПІ, і знаю звідти багато хороших людей, моїх друзів, хочу запитати. Чому, власне, серед сучасної молоді слово «КПІшник» досить часто асоціюється з певним браком культури, невихованістю. От поясніть такий парадокс: кузня технічних кадрів і водночас... Ну, досить росхожа думка...
Б.В.: Юра, маю сказати, хоча я і є патріотом КПІ, (я про це вже казав), наступне. Те, що ти сказав, я дозволю собі на «ти», тому, що, з голосу судячи, ти є ще дуже молодий; в мене скоро внучка такою буде, — це... правда. Мабуть, у всі часи, включно і радянські, накладало свій відбиток на тих, хто отримував технічну освіту те, що можна назвати певним браком гуманітарної складової цієї освіта і що, в свою чергу, мало своїм негативним наслідком певний технократизм. А останні п’ятнадцять років треба не тому дивуватись, що інколи слово «КПІшник» асоціює з чимось таким, що от у тебе викликає певне несприйняття, алергію. І в тебе, і в нас, і в керівництва університету. І ми це знаємо, і дуже цим переймаємось...
Треба дивуватись нині тому, що докінечно не здичавіла ще наша юнь, при тому, в яку «духовну» атмосферу занурена вона нині. Тобі що, розказати, що вони нині читають, що слухають, що дивляться??? Особливо опівночі. Я не хочу зараз давати рецепти дурні, але включи зараз будь-який телевізійний канал. Ось зараз. Або через півгодини. Хіба можна це витримати? Це ж геноцид форменний.
Тому. Звісно, що ми робимо все, від нас залежне, аби вони морально, духовно, душевно вціліли. Маю відмітити наступне. У такі непрості часи з’являється у наших людей, у нашого суспільства якась пасіонарність. І сім’я... Ну, здавалося б: уже все. Здичавіють. Понесуть, як то кажуть, Ні. З’являється якась реакція... Тягнуться до...
От я дивлюсь, як наші студенти раніше відносились до гуманітарних дисциплін, і як вони відносяться зараз. Вони зараз до них відносяться так, як раніше, як традиційно в КПІ відносились до фізики, математики, опору матеріалів, ТОЕ... Тобто, це показник того, що вони усвідомлюють, що вони розуміють, що «в щастя людського є рівних два крила: троянди й виноград, красиве і корисне». Тобто утилітарне, і те, без чого людини менше, або й зовсім немає... Тому, Юра. Студентство наше ідеалізувати не треба. Воно таке, як наше суспільство. Але ми дуже стараємось. Повір: всі, хто там... Там випадкових людей немає. Випадкові люди вже давно потягли «кравчучки» й «кучмовози» по китаях, по еміратах, по польщах... Залишились тільки ті, хто не за вироком народного суду обирали поле своєї діяльності, свою професію. Тобто за покликанням. Їм платять, вони роблять свою справу; їм не платять — вони її роблять. Хтось свого часу пожартував: їх будуть штрафувати, вони все рівно будуть робити своє. Я гадаю, що це є певною гарантією того, що будемо жити. Дякую.
ВЕДУЧА: Наступний наш слухач ставить Вам, Борис Володимирович, своє запитання. Алло.
СЛУХАЧ: Доброй ночи, алло.
Б.В.: Доброй ночи.
ВЕДУЧА: Доброї ночі.
СЛУХАЧ: Доброй ночи, уважаемая ведущая, Борис Владимирович. Беспокоит студент Новиков.
Б В.: Ого.
СЛУХАЧ: В общем-то, вопроса как такового нет. Хочется порадоваться за декана, который в столь поздний час радует своих студентов, пожелать успехов и вообще: всего наилучшего.
Б.В.: Ну, я так скажу. Есть у меня Новиков — студент родной. И есть у меня на факультете еще 3 или 4 Новиковых. Фамилия достаточно распространенная. Вот. Но в любом случае... Ну, что сказать? Нельзя аплодировать одной рукой. Я это уже говорил. Не бывает профессора без студента. Но не бывает и студента без профессора. Более того: какой студент, такой и профессор. Я надеюсь, что студент Новиков — не хуже профессора Новикова... Спокойной ночи.
ВЕДУЧА: Я вітаю Вас, хто там у нас на зв’язку.
СЛУХАЧ: Я, очевидно.
ВЕДУЧА: Як Вас звати?
СЛУХАЧ: Николай, Киев. Борис Владимирович и Наташа, добрый вечер. Очень рад за тему, потому что меня такие вещи очень волнуют. Мой вопрос: что такое цивилизация? И не является ли человек конечной целью цивилизации?
ВЕДУЧА: Даруйте, Борисе Володимировичу, маємо взяти ще один дзвіночок, тому що телефонують з мобільного. Алло.
СЛУХАЧ: Алло, добрий вечір, це пан Микола турбує вас з міста Києва. Наталія Миколаївна, я вже казав Вам, що дуже хороші передачі у Вас...
ВЕДУЧА: Це все — завдячуючи нашим гостям... Дякую дуже.
СЛУХАЧ; До речі, про КПІ особливо. От. Вас турбує студент КПІ вже шостого курсу, хіммаш. Хочу вам сказати. Для всіх там, хто каже, що КПІ — це непрестижно чи ще щось... КПІ — це школа життя. Там вчать вчитися. Тобто, не просто зубрити, а вчать вчитися. І той, хто пройшов теормех, опір матеріалів і таке інше це вже виходить справжня людина, як після армії. Дуже дякую вам.
Б.В. Наталія Миколаївна, дозвольте підхопити цю думку; хороша така, кінцівка особливо... Ну, те, що пан Микола патріот КПІ — то це очевидно. Те, що я завтра Євгену Миколайовичу Панову, — це мій друг і його декан, — розкажу, і він йому знайде можливість виразити свою вдячність — це я пану Миколі обіцяю. Але те, що він сказав: це ж філософський висновок. Адже найкраща школа найбільше, на що може претендувати, це: навчити вчитися. А мій ректор, — ну, принаймні, я ні від кого більше не чув, тому я вважаю, що це його формула, — колись сказав так, Михайло Захарович Згуровський: «Від освіти на все життя — до освіти все життя». До речі, оптимальність КПІ полягає ще й в тому, що він — це пташка, в якої є крило ліве: ІДП, система довузівської підготовки; ми готуємо та виховуємо своїх майбутніх студентів, свою абітуру, та крило праве: це МІПО — система післядипломної, післявузівської підготовки та перепідготовки. І в нас є тіло: це майже тридцять (двадцять дев’ять) інститутів та факультетів. І от ми махаємо цими симетричними крилами і кудись летимо. Маємо надію, туди, куди треба, і так, як треба... Але мені дуже приємно, що студент, — щоправда, вже фактично спеціаліст, бо шестикурсник, — але фактично розмірковує як філософ. Дякую.
Друге (вірніш — перше) запитання задавав також Микола. Щоправда, тут у мене записано: «Николай», это означает, что вопрос был задан по-русски. Что такое цивилизация?
Николай, я не буду здесь подобие лекции устраивать: чересчур я уважаю свое дело. Поэтому отвечу предельно лаконично. Вы знаете, Николай, что в общекультурологической традиции градация развития социума следующая: дикость, варварство, цивилизация.
Будет желание узнать полнее и конкретнее — приходите в гости, расскажу...
ВЕДУЧА: Маємо ще два дзвіночки. Слухаємо Вас.
СЛУХАЧ: Доброй ночи, Борис Владимирович. Наталья, Киев. Скажите мне, пожалуйста: вот понятие «великий человек» и «выдающаяся личность» — это одно и то же, или есть какая-то разница между ними?
Б.В.: Наташа, давайте порассуждаем вместе. Попробуем сейчас вместе с Вами сотворить маленькую творческую ситуацию. Великий человек, выдающийся человек...
Давайте, начнем не с человека, а, скажем: с понятия «великая страна». Ну, очевидно же, что это — не чисто географическая характеристика. Вот, скажем, для меня Куба — великая страна. Вот для меня Германия, до того чудовищного выброса антикультуры, который принято называть «фашизм» — великая страна. И она таки была великая страна: страна Кузанского, Гердера, Лессинга, Баха, Гёте, Гейне, Шиллера. Я уж не говорю: Канта, Фихте, Шеллинга, Гегеля, Фейербаха. Я уж не говорю: Маркса, Энгельса... И вот, позволила себе страна такой чудовищный выброс. Позволила себе такую чудовищную штуку.. .
Теперь, после объединения, вполне можно говорить: большая, очень большая, огромная страна. Но — нельзя сказать: великая. Утрачено величие... То есть есть тут какой-то неуловимий смысл...
Теперь о человеке. Наверное, человек «выдающийся» — это когда есть какой-то ординарный ряд людей, — ну, по принципу: «среди слепых и одноглазый — зрячий», — т.е. это, наверное, обидно, когда человек — выдающийся. Ибо: остальные не выдающиеся. Тогда спрашивается: а почему же они все остальные не выдающиеся? Почему? Что им помешало или кто им помешал?
То ли они сами не захотели быть нормальными? Гений, повторяю, это нормальный человек. Все остальное — отклонение от нормы. Это в свое время Уильям Соммерсет Моэм сказал, но мне очень нравится.
Поэтому. Можно быть великим человеком. Потому что, кроме того, что нормальным можно и должно быть, то есть гением, можно быть великим, наверное. То есть есть какие-то исторические события и ситуации, когда та или иная личность нормальная, то есть гений, наиболее полно, органично, адекватно выражает свое время, свою эпоху . Что называется, попадает с ними «в фазу», в «резонанс». Наиболее полно улавливает в свои паруса ветер истории...
Что касается «выдающийся», ну, повторюсь: среди слепых и одноглазый зрячий. Вот он и выдается себе потихоньку. Но, если с колен встанут те, которые его как бы оттеняют выгодно: ну, не будет «выдающегося»... Я иногда студентам своим говорю: «вот отличник: его ж надо любить и уважать, да? Но: отличник должен за вредность носит молоко двоечникам: ведь это они, эти последние его выгодно отличают и делают уважаемым человеком. А вдруг: исчезнут двоечники? Как класс. И от кого же тогда будет отличаться отличник? Просто все будут нормальными студентами». Так, по — видимому, и с выдающимися людьми. Я так полагаю.
ВЕДУЧА: У нас ще два дзвіночки. Слухаємо вас.
СЛУХАЧ: Алло, это вы меня слушаете? Добрый вечер.
ВЕДУЧА: Вас. Добрий вечір.
Б.В.: Добрый вечер.
СЛУХАЧ: Я хочу сказать, что я закончила университет Киевский 48 лет тому назад. И все эти годы мы с большим уважением относились к КПИ и всегда считали, что где-то, как-то КПИ лучше, чем университет. Очень уважали КПИ. Поэтому я не совсем согласна с теми предыдущими выступлениями, когда говорили о «технарях», еще что-то... Наш КПИ — это лучший вуз в Киеве.
Б.В.; Ну, поскольку это не вопрос, я немножечко продолжу эту мысль. Как говорится, от нашего стола — вашему столу. С одной стороны, я ведь тоже — КГУшник. Я философский факультет заканчивал. Это моя альма матер, мой любимый университет. Но: тридцать лет уже — КПИ... Но я Вам должен сказать, что КПИ с высочайшим уважением и почтением относится к КГУ. Точно той же монетой, которой КГУ платит КПИ, КПИ платит КГУ. Это, по-моєму, любовь взаимная! Я вообще считаю, что это те «два кита», на которых и прошлое, и настоящее, и будущее Украины зиждется. Спасибо.
ВЕДУЧА: Отакі от два кита, які взаємно кохають одне одного.
А у нас ЩЕ ОДИН ДЗВІНОЧОК: Алло.
СЛУХАЧ: Добрый вечер. Вячеслав из Днепропетровска. Борис Владимирович, у меня по ходу дела создалось такое впечатление, вернее, сожаление, что я заканчивал ДГУ, а не КПИ. Вопрос такой. И большая просьба: отвечайте мне на украинском, а не на русском, пожалуйста.
Б.В.: Как скажете, как скажете.
СЛУХАЧ: У меня вопрос такой... Только ответьте на него, пожалуйста, а то у Вас складывается такая привычка отвечать, что это тема для целой лекции... Да, так вот. Помните, раньше в газетах была такая рубрика: «Если бы директором был я». Вот учитывая Ваш род занятий и то, что Вы доктор наук, вот такой вопрос: если бы президентом были Вы? Борис Владимирович, ответьте мне, пожалуйста, на этот вопрос.
Б.В.: Я пам’ятаю цю рубрику з «Літературки»...
ВЕДУЧА: Я перепрошую, шановний Борисе Володимировичу, у нас мобільний, ми візьмемо ще один дзвіночок. Ми слухаємо Вас. Алло.
СЛУХАЧ: Алло. Доброї ночі. Це Вас турбує Ваш студент, Чашковський Олександр:
Б.В.: Саша, здрастуй, дорогенький, здрастуй.
СЛУХАЧ: В мене таке питання і взагалі — репліка. Я дуже радий Вас чути в ефірі. Взагалі, зараз мабуть, пів дев’ятого поверху дев’ятнадцятого гуртожитку КПІ не спить і слухає вашу передачу. Я дуже цьому радий...
Б.В.: Завтра ви у мене всі отримаєте за те, що замість того, щоб спати, чорт-зна чим займаєтесь.
СЛУХАЧ: А в п’ятого курсу в суботу пар немає.
Б.В.: Ну, це тебе трохи виправдовує, але не зовсім... Давай запитання, Саша.
СЛУХАЧ: і таке питання по суті: чи можлива творчість у антигуманному суспільстві? Дякую.
Б.В.: Дякую, Саша.
В’ячеславе, я зараз Вам спробую відповісти. Але для початку: Ви мене півтори хвилини виховували; то я, з Вашого дозволу за дві секунди огризнусь. Ви таким тоном давали мені характеристику, вроді я Вам баксів п’ятсот винен і років два не повертаю... Я, відповідаючи слухачам, дійсно виходжу з моїх реальних можливостей.
Тепер по суті. А суть питання полягала в тому, що б я робив, аби був президентом.
Мені дуже легко на це питання відповісти. Я — прихильник суспільного самоуправління. Інститут президентства, я вважаю, то є річ перехідна і тимчасова. Відтак, якби мені запропонували бути президентом, я би категорично відмовився від того і займався своєю справою. Дякую.
ВЕДУЧА: Рецептів не буде!..
Б.В.: Рецептів не буде.
Б.В.: Саша, ти абсолютно правий. Ти високої культури студент, ти: не просто старанний студент, відмінник. Ти — від Бога відмінник, поцілований Богом відмінник, а відтак — зрозумієш суть справи. Для тебе повинно бути очевидним, що антигуманізм і творчість то є повні антиподи, вони абсолютно несумісні. Адже ж мова: про дійсний гуманізм. І тут смисловий наголос саме на цій засадничій категорії: «дійсність», А що є дійсність? Ще від часів Августіна, не кажучи вже про Гегеля, відомо, бездоганно доведено, що дійсність — це співпадіння сутності та існування.
Тут ось Наталія Миколаївна якраз і питає: як звести ці три слова: «творчість», «здійснення» і «гуманізм»? Творчість — це корисне здійснення блага через істину у красі. Творчість — це є спосіб здійснення гуманізму. Гуманізм — це стан (і процес, зрозуміло), коли кожен, багато і всі (людина, люди, людство) ціль, самоціль, мета, а не засіб. Не товар серед товарів, не пролетарій.
От, в українській мові є дієсловникова форма слова «дійсність» (в русском языке — нет, в русском языке есть существительное «действительность», но нет соответствующего глагола) — це слово «здійснення». Себто, саме в українській мові методологічно бездоганно (як діалектична суперечність) відтворюється спосіб буття творчості: дійсність здійснюється. Відтворюється бездоганно бездоганна ж діалектика стану та процесу...
Сашенька, що ж я буду займати час в ефірі на розмову доволі спеціальну. І до того ж для не фахівців — складну. Я тобі от що скажу. Щойно вийшла з друку моя монографія, в якій досліджується ця проблематика. Вона чекає на тебе, зайди, я підпишу, вручу... Дякую.
ВЕДУЧА: Нас чекають ще два слухачі. Слухаємо.
СЛУХАЧ: Алло, доброй ночи. Это — Юлия из Днепропетровска. Сейчас у меня сын, ему тринадцать лет. Вопрос к Борису Владимировичу: скажите пожалуйста: вот подростка с какой литературы можно начинать приобщать к философии, что Вы посоветуете читать, каких философов, чтобы...
Б.В.: Что я Вам скажу... Я бы сказал так: до 16 лет, Бога ради, не трогайте мальчика. Не пытайтесь его ни в каком виде к философии приобщать. Должна в нем самом накопиться первичная эмпирическая информация, чтобы произвольно, в нем самом появился и вызрел запрос на обобщение ее.
Мне когда-то пришлось, бегая по заработкам и подработкам дополнительным, столкнуться с аудиторией подростковой в одном лицее. Там пытались прочесть курс философской пропедевтики: своеобразного елементарного введення в предмет: Результат — ноль. И это естественно. Детвора не воспринимает уровень абстрактности, который предполагает мышление философское. Ведь, повторюсь: стихия философии — это стихия всеобщности. Ее мышление — категориальное...
Ребенок — не потому, что неспособен, ленив или не усваивает: просто органически еще не созрел. Ну нельзя же требовать от десятилетнего то, что может двадцатилетий. Это просто такая органика...
Так что: оставьте мальчика до шестнадцати лет в покое. А после он Вам сам покоя не даст философского...
ВЕДУЧА: Так що слухайте своїх дітей, вони Вам скажуть, що їм треба... Наступний наш слухач, алло.
СЛУХАЧ: Доброї ночі. Це Владислав з Києва. Борис Володимирович, свого часу я достатньо вже задавав Вам питань, тож дозвольте зараз Вам висловити і від себе особисто, і від усієї нашої групи пошукачів велику повагу до Вас, до того, що Ви робите для нас, до того, як Ви це робите. Лекції, що Ви для нас прочитали, важко переоцінити. Маючи на увазі не їх ціну, а саме їх цінність. Тобто їх значимість і важливість. Знайте, що для багатьох із нас, багатьох до нас і, переконаний — для багатьох після нас Ви були, є і будете Учителем з великої букви.
ВЕДУЧА: Супер...
Б.В.: Владик, ну, слів, звичайно, немає... Ой...
Але як приємно слухати. Дрібниці, а приємно...
ВЕДУЧА: Ви знаєте, інколи воно, мабуть, треба... А чому ні?
Б.В.: Та мабуть... Та мабуть...
ВЕДУЧА: Алло, слухаємо Вас.
СЛУХАЧ: Доброї ночі. Це Степан зі Львова. Я би хотів запитати в пана професора, як він дивиться на філософію вбивства, на філософію зради. Ну, і далі, я би хотів так, м’яко, сказати: пан професор сказали «яка російська, яка українська, немає жодної різниці...». Тоді я йому мушу нагадати, що українців розстрілювали тільки за то, що вони балакали на українській мові. Дякую за увагу.
ВЕДУЧА: Дякуємо Вам. Пережили ми ті страшні часи, сподіваюся, вороття тому не буде. Якщо дозволите, Борисе Володимировичу, ми візьмемо іще один дзвіночок, а потім буде коментар. Алло.
СЛУХАЧ: Алло. Доброї ночі. Це Ігор Володимирович з Києва. В мене запитання до Вашого гостя. Як Ви думаєте, — я до речі, теж викладач, Борисе Володимировичу, — як Ви думаєте: чи можете Ви навчити гідності студентів, українських студентів, коли Ви: пів-слова лише хтось російською, ви зразу же...
ВЕДУЧА: Ну, чому Ви зразу з критики.:
СЛУХАЧ: Хвилинку, можна мені закінчити?
ВЕДУЧА: Запитання, будь-ласка,
СЛУХАЧ: Я — запитання: чи може, чи вважає він, що може нам вчити гідності студентів? Навіть я хочу сказати «браво» В’ячеслав з Д ніпропетровська, який сам звернув його увагу, що він розуміє, у нас всі в Україні розуміють українську мову: то як же викладач може не прививати, не старатися привити студентам якусь повагу до себе, до своєї нації?
ВЕДУЧА: Дякую Вам за запитання, але те про українську мову було сказано зовсім в іншому контексті...
Б.В.: Наталія Миколаївна, Ви — жінка. Я спробую захистити себе сам.
ВЕДУЧА: Я мовчу.
Б.В.: Я відповідаю Ігору Володимировичу спочатку, потім — пану Степану зі Львова.
Мій батько, фронтовик, покійний, мав чотири класи освіти. Чо-ти-ри класи. Бригадир колгоспний. Так на полі, бідний, і вмер в п’ятдесят чотири роки. Повторюю: фронтовик. Брав Кенігсберг. Він знав, що якщо до нього звертаються на російській мові і він може — він переходив, — хай вона була ламана, нелітературна; підкреслюю: чотири класи, — на російську. Якщо до нього звертались на українській, вона також не була вишукана, це був такий, самі знаєте: отут, Фастівський район, Київщина... Взагалі, сільська мова нинішня... Не кожен другий там, в селі — це красне письменство... Він відповідав українською.
Коли мені задають питання отак, в такій тональності і в такій редакції...
Я ж знаю, що в підтексті. Я ж знаю, що в контексті. Якщо за душею нічого, окрім більш-менш пристойного володіння лише ОДНІЄЮ мовою і це є способом самоствердження, то, пробачте, мені здається, що тут проблеми з гідністю у подібних «борців за гідність». Мені здається, я в цьому переконаний, що саме для української мови, культури, народу, ментальності — шкода найбільша. Не можна робити українство професією. Це я так думаю. А як Ви оцінюєте це, мені це...
Ну що ж. Я своє сказав, Ви своє сказали. Хай воно вже так і буде.
Що стосується запитання пана Степана. Ви знаєте, феномен зради, він у всі часи, у всіх культурах поціновувався однаково: как говорится: «Рим предателям не платит».
Але кількість зради, яка баналізувалась останнім часом... Це ж просто якийсь потік сільовий. Коли баналізувалась зрада Військовій Присязі: чи ж то мої ровесники, і хто старший, і хто молодший не пам’ятають її слів? Пам’ятають. І я пам’ятаю. Бо ми стояли перед лицем своїх товаришів і врочисто давали клятву... І коли зрада, клятвовідступництво баналізується... Бо зрада військовій присязі, чи Батьківщині, чи сім’ї, — вона і в Африці — зрада,
Я думаю, це біль, це невигойна рана, це вирва моральна у народі нашому, яка буде довго затягуватись, бо ще раз повторюсь; зрада баналізована.
Це велика тема, включно і філософська. Я переконаний, що вона чекає і обов’язково, неодмінно дочекається своїх дослідників. Я Вам скажу, що підростає прекрасна молодь, в тому числі і філософська молодь. Вони — на наших плечах. Вони бачать далі, вони знають більше, вони зроблять краще. Вони чисті душами, як сльози. Хоча робиться нині все, аби сплюндрувати і покалічити і їхній дух, і їхні душі, і їхню плоть. Включно — І ГІДНІСТЬ.
Роблять все, але: не вдається. Думаю, що і зрада піде на спад. Дякую.
ВЕДУЧА: Дякую за Ваш коментар, маємо іще два дзвіночки, алло.
СЛУХАЧ: Алло, доброї ночі, це Олена, Київ. У мене два запитання. Перше: чи не вважаєте Ви, що покоління, яке зростає, — я їх називаю поколінням комп’ютерів домашніх, — воно не таке, як попередні? Друге запитання: скільки іноземних мов, на Вашу думку, може і повинна знати людина? Ну, і ще одне запитання: як філософськи ставитесь Ви до містики?
Б.В.: дякую, шановна Олено. Ну, в порядку надходження, як прийнято казати...
Бачте, от вони покоління, як Ви кажете, домашніх комп’ютерів.
Я думаю, що наша, — єдина проблема, — батьків, — це, щоб вони не зловживали, не випалювали собі очі, ну, і вже не кажучи про те, що в тому Інтернеті сміття бруду більше, ніж чогось путнього, так що треба трішечки регулювати «спілкування» з ним, бо там же можна й втонути. А з іншого боку, звичайно, це ж величезне джерело інформації —, освіти, формування свого кругозору і таке інше. Так що... хіба від того, що я не знаю з якого боку підійти до комп’ютера, то мені честь робить?
Вони кращі, вони після нас. Ну, я фігурально. Так-то взагалі я там пару кнопок вмію, — навчили мене мої студенти і підлеглі, — натискати. Прекрасне, повторюю, виростає покоління. Нові часи, нові пісні, нова техніка. Я думаю, пройде час, і їхні діти на них будуть дивитись як на...
ВЕДУЧА: Як на релікти.
Б.В.: Так. Це — розвиток. Це — прогрес.
Стосовно того, скільки мов повинна знати людина... Ви знаєте, це —проблема. От мені кажуть: «він знає двадцять мов». А я питаю: навіщо? Мова, це, з одного боку, матерія думки, дійсність думки; з боку іншого це — інструмент. От для чого ти засвоюєш навички, як з ним, цим інструментом вправлятись? Ну, вочевидь же, для того, щоб з його допомогою щось робити. От, приміром, ти знаєш англійську мову і возиш екскурсії по Ленінграду, чи там Петербургу, по Парижу, по Берліну... Добре, ти знаєш п’ять мов. Але ж для їх освоєння треба покласти добрий шмат часу, шмат життя. ... Тобто, є, мабуть, якась розумна межа, — ну, я не знаю: дві-три мови, — але лише фа-хівець, лінгвіст має сказати, які це мови повинні бути: чи то представники різних, філологічних «гнізд»: ну, скажімо, одна — романо-германського, інша — угро-фінського... Мабуть так. Я не фахівець, але знаю одне; тут, як і скрізь, необхідно послуговуватись почуттям міри.
Третє питання. Як я відношусь до містики? Ви знаєте, я вже давно ні до кого і ні до чого не відношусь однозначно, одноколірно. Інколи містикою називають будь-що загадкове, те, що поки що не осягнуте розумом. До чого ще логіка не добралась. Інколи в неї звалюються свідомо цілком, інколи на ній заробляють гроші... Тобто в кожному випадку — неповторна ситуація та обставини. Ви знаєте, інколи під містику «косять» дуже прагматичні, дуже раціональні люди. От цих, останніх, я терпіть ненавиджу.
Так що містика — це такий, багатоплановий, комплексний феномен; це щось таке, до чого отак, з наскоку — ніяк. Я б на завершення сказав: тут щось є. І може навіть не щось, а багато. Дякую.
ВЕДУЧА: Вичерпна відповідь. І ще в нас на зв’язку два слухачі.
АЛЛО.
СЛУХАЧ: Алло. Доброї опівночі зі світлом. Це Любомир зі Стрия. Борисе, я хочу тебе от про що спитати. Значить так. Щойно дивився фільм. Про нашого Корольова, про те, як бороздили космос наші першопрохідці великої держави. Люди, які йшли на смерть, летячи в космос, Чи нині КПІ, бо то справді є та ковальня нашого майбутнього...
Б.В.: Любчику, питання зрозуміле. От здавалося б: не те що нині не до космосу, а вже навіть не до плуга... Але: створюється в нашому університеті факультет аерокосмічних систем — ФАКС. Конкурс. Набір. Підготовка. Живемо так, наче летіти — завтра. Оце й є стиль КПІ. Я думаю, це нормально. Будемо жити.
Любчику, спокійної Тобі ночі і всім Твоїм землякам стрийським, самбірським, всім.
ВЕДУЧА: Нас очікує ще один дзвіночок. Алло.
СЛУХАЧ: Це вас знову турбує Юра. В мене є таке перше запитання: чи не здається Вам, що, власне, люди, котрі опановують технічні спеціальності, краще оволодівають мистецтвом навчатись, власне, через те, що дуже складно списати якийсь технічний предмет: математику, прикладні там науки... Тому що в системі освіти України гуманітарні науки можна елементарно, на жаль, здавати, не прикладаючи до того жодних зусиль. І це, здається, велика в нас проблема.
І друге запитання коротесеньке. Ну, напевне гість студії знає, що у Франції дуже багато арабів. Як Ви вважаєте, це реальна ситуація, коли француз на запитання буде відповідати арабською мовою просто через те, що він поважає співбесідника?
ВЕДУЧА: Давайте візьмемо, ще один дзвіночок. Алло.
СЛУХАЧ: Добрий вечер, я уже звонил, это Николай, поэтому сразу вопрос: Джек Лондон, он, правда, был под влиянием философии Ницше, утверждал, что мерой величия государства является удельное количество выдающихся людей. То есть взять, к примеру, перечислить признанных в мире философов, признанных музыкантов и прочее, и прочее и все это разделить на общее количество населения. Такая вот объективизация оценки допустима? Вопрос задал.
Б В.: Попытаюсь ответить. Юрий, Вам сначала. Во всей Вашей тираде — там было два вопроса. Первый: «Чи не здається мені...»?
Мені здається, що тут весь наголос і вся суть ось в цьому «здається». Ні, мова не про те, чи технічний чи гуманітарний... То людина, вслуховуючись в себе, якщо вона нормально себе лаштує, вибирає. І обирає. І нічим технічне і не складніше, і не простіше, аніж гуманітарне. Воно просто — інше. Можна спрофанувати і технічне. Можна спрофанувати і гуманітарне. Щоправда, є такий передсуд: вважають, математику, її ж потрібно вивчити, аби здати, а там достатньо наявності язика в роті, аби... Гегель в схожій ситуації колись зауважив: «Чомусь вважається, що, аби пошити пару чобіт, потрібно вивчитись шевському ремеслу, а щоб філософствувати — достатньо мати язика».
Повірте, жодна дисципліна (до Вашої уваги, Юрію: науки не вивчають, їх продукують; вивчають базовані на них учбові курси, предмети навчальні, дисципліни), що вона викладається в університеті, гуманітарна, як Ви кажете, бо все гуманітарне; математика також гуманітарна, щоправда — опосередковано, — так от, не може освоюватись і здаватись отак, як ви сказали: між іншим, «походя»... Тому я з Вами категорично не згоден, що є вже апріорна перевага якась технічного над гуманітарним.
Що стосується арабів, Франції, ще чогось... От Ви подивіться, що характерно для обох Ваших підпитань одного питання. «Дівіда ет імпера». То Ви ділите гуманітарне й технічне, то арабів і французів, то ще щось і когось... Я не хочу ділити. Я не хочу владарювати. Я не знаю, в чому взагалі сенс включно і цих Ваших запитань.
Я Николаю попытаюсь ответить. Ницше прав в своих реминисценциях ситуативно. Мне тоже нравится его афористический стиль и некоторые из его афоризмов. Иногда он настолько глубок, что захватывает дыхание. Ну, например: «Не всматривайся долго в пропасть, иначе она начнет всматриваться в тебя». То есть, не нужно слишком увлекаться, когда стоишь, как говорится, «на пороге». Не нужно чересчур сильных и много впечатлений. Мне нравится его мысль, что о масштабе личности можно судить по масштабу ее врагов и еще кое-что нравится... Но в общем, на круг, включая и его вывод (повторенный Джеком Лондоном) об удельном весе выдающихся людей в каждом поколении (я уж не говорю о том, что уже давно и отменно отработана и безотказно действует технология «назначения» на роль «знаменитых», «гениальных», «выдающихся». Даже мечты назначаются, не говоря уж о кумирах...), я с ним решительно не согласен. Еще раз повторяю: нормальная ситуация — это когда творчество существует в форме практической всеобщности, когда оно, иными словами, банализировано. Когда оно есть характеристика, есть субстанциальный параметр каждого, исключительно каждого человека. Нормального человека. Точка.
ВЕДУЧА: Не можемо ми ставити крапку, бо є ще дзвіночки. Слухаємо, алло.
СЛУХАЧ: Доброї ночі. Пане Борисе, якесь насилля зі Львова сьогодні, правда?
ВЕДУЧА: Ну, то чудово.
СЛУХАЧ: Пане Борисе, чи Вам подобається фраза: «В практичному житті користь від генія — що від телескопа в театрі»?
ВЕДУЧА: Візьмемо ще один дзвіночок.
СЛУХАЧ: Доброї ночі. Скажіть будь-ласка: як Ви відноситесь до філософії Реріхів? І ще я хотіла сказать, що КПІ — це один з тих вузів, що є непатріотичними і найбільша провина за це лежить на тих, хто їх вчить.
Б.В.: На дзвінок пана, товариша, коротше, того чоловіка, який телефонував зі Львова, котрий задавав питання про телескоп, про театр, ще про щось... Я розумію, шо він в афористичній формі хотів виразити якусь глибоку думку... Наскільки я зрозумів цю думку, то я відповім йому так: ні, я не вважаю, що це так, як Ви вважаєте в цій ситуації.
Стосовно двох запитань пані, яка щойно дзвонила. Бачте, Реріхи
то і в мистецтві, і в філософії — то, мабуть, такий пласт...
Я ніколи не відгукуюсь на ймення «філософ». Я кажу: я не філософ, я тільки вчусь... Правда, чим більше вчусь, тим більш подобається. Справа в тім, що все, що пов’язано з іменами Реріхів ніколи не було предметом моїх дослідницьких інтенцій, зусиль та інтересів: руки не доходять. Бо життя коротке, а зробити треба багато... Але я відчуваю: феномен Реріхів — це настільки серйозний, настільки своєрідний, синтетичний — на стику орієнталістської та західної культур її пласт, що я би не взявся давати йому характеристику в режимі: «питання — відповідь».
Стосовно ж Вашої ремарки щодо КПІ — хай це буде Вашою точкою зору.
ВЕДУЧА: В мене визріло одне запитання, яке я страшенно хочу задати нашому гостю і тому ми тимчасово не будемо брати дзвіночків. Окрім того, який вже взяли. Ми слухаємо Вас.
СЛУХАЧ: Алло. Добрий вечір. Наскільки я не помиляюсь, Сковорода був вегетаріанцем. Я хотіла запитати, але перед цим: мені дуже подобається, Наталія, Ваш гість, його відповіді, я з ним згодна у багатьох питаннях... То він вегетаріанець, чи ні?
ВЕДУЧА: Чи страждаєте Ви вегетаріанством?
Б.В.: Я вже, мабуть, трохи куняю, бо не запам’ятав ім’я цієї дівчини.
ВЕДУЧА: Я теж.
Б.В.: Шановна, з милим таким голосом, дівчино. Я Вам скажу так: моя матуся колись казала: «синок, ти коли голодний, то й мене з’їси».
ВЕДУЧА: Не страждає..
В мене є таке от запитання, Борисе Володимировичу. Що таке, на Вашу думку, меншовартість українців, чи процвітає це явище серед студентів КПІ? І як співвіднести це з тим, що багато відомих людей пішло з України. Меншовартість: що воно таке?
Б.В.: Наталіє Миколаївно, дуже Вам дякую за високого гатунку питання. Ми тут, коли в першому наближенні познайомились з Вами, я зрозумів, що Ви — моя колежанка, Ви психолог за фахом. Тому, повторюю: дуже приємно чути грамотні питання.
Ви задали питання, яке болить зараз, по-моєму, кожній людині: і тим, хто спить, і тим, хто не спить, і не обов’язково одним лише нотарійно завіреним філософам.
Справа в тім, що однією із задач останніх, скажемо так, двадцяти років того буття, в яке ми зараз занурені, це: формування комплексу меншовартості і в наших людей, і в людини, і в суспільства в цілому. Особливо вразливим для цього, природно, є молоде покоління. Тому воно і являється основним об’єктом невгаваючої і нестихаючої ні на мить відповідної «роботи».
Але, маю сказати словами одного відомого життєлюба, який на запитання: «Абрам, як здоров’я?» відповідав: «не діждетесь».
Я можу судити про цю невщухаючу роботу по безлічі ознак та незаперечних фактів. Як демонтують наші системи цінностей, наші символи та ідеали, як переписують нашу історію, як формують психологію егоїзму та жлобства, І так далі — до безкінечності. Ну от, наприклад. Нас привчають до того, що є Європа і є ми, і нам необхідна прагнути «в Європу». Я думаю: хто цих людей (і тих, хто «прагне», і тих, хто «тягне») географії в середній школі вчив??? Якщо в СMT Ділове на Закарпатті вкопаний той самий стовпчик, що він означає: центр Європи. І від Ужгорода до Гібралтару відстань значно менша, аніж від Ужгорода до Уральських гір... Але ж майже привчили значну частину людей. І вони майже щиро думають, що вони не в Європі. А де? На Марсі, мабуть... Це, о крім іншого, означає ще більш підлу думку та висновок, до яких потенційних «європейців» підводять: що Азія — це синонім вічного варварства, вічної відсталості, дикості... Та в цій Європі ще у вовчих шкурах по дубових лісах з дубинами майбутні демократи бродили, а Азія, перепрошую, знала такі злети культури та цивілізації... Тобто: так не можна. Це і не по- людськи, і не по-Божому.
От, з того ж розряду, скажімо, така росхожа «формула»: є світові зразки, є світовий рівень. А є ми...
...Знаєте, десь років з десять тому назад був такий епізод. В КПІ проводилась якась науково-методична конференція, я керував роботою гуманітарної секції і там виступала одна доцентша зі Львова. Вона доповідала про якусь, дуже прогресивну методику викладання іноземних мов у технічному вузі. Я не фахівець, відтак суті не розумів, але десь у підсвідомості відклалось: Ілона Давидова відпочиває... І от, коли вона закінчила свій виступ, то витримала паузу, важко зітхнула і сказала: «шановні, давайте робити все, від нас залежне, аби не скотитись до світового рівня». Ви знаєте, мене ця фраза так окрилила! Я її цитую де треба і де не треба. Адже нас вже тривалий час і масовано привчають (і декого вже, мабуть, привчили) до того, що «світовий» рівень: це, по-перше, не наш; а, по-друге, кращий, вищий за наш.
Ми повинні знати, ми повинні бути переконаними (бо це так є фактично), що навіть сьогоднішні: пошматовані і поруйновані, поганьблені і розікрадені ми значно вищі і кращі від дуже багатьох «світових зразків». Взяти освіту. Мені є з чим порівнювати. Я був у Мюнхені, у Нюрнберзі, у Брюсселі. Що називається, хлебтав із першоджерела і відповідально заявляю: наша понищена, роздризгана, зачухана і та, що активно продовжує всіляко принижуватись — економічно, соціально, духовно система освіти і виховання є на сьогодні... на порядок, або й на кілька порядків кращою, якіснішою, добротнішою, аніж їхня нинішня «процвітаюча». Я не хочу сказати, що я тішусь тим, що вона у них гірша: я констатую фактичний стан справи.
А уявляєте, якби в нашій системі освіти все було нормально? Якщо забезпечити, — не кажу розкішне, — хоча б пристойне матеріальне, і тому подібне, життя цим вчителям? Особливо в середній школі, особливо в ясельках, тобто там, де проходить первинна соціалізація людини. Адже нам (у вищій школі), вже легше. До нас приходить хоча і юнь, але в основі своїй вже сформована. Нам уже легше. Найважчу і найтоншу роботу вже зробили наші колеги з системи дошкільної та шкільної освіти. Повторюю: наша педагогіка — найкраща.
От мене інколи питають: «як Ви відноситесь до Болонського процесу?».
Ви знаєте, я до всього відношусь так, як великий український пророк вчив відноситись: «і чужому научайтесь, і свого не цурайтесь». І це — бездоганна діалектика. Думаю, що і в тому Болонському є щось путнє, варте, аби його враховувати. Я боюсь лише того, щоб ми, з характерною для нас звичкою до крайнощів, не впали в одну з них. «Зречемось старого світу, струсимо пил з наших ніг...». Отоді ми будемо на цьому світі і старцями, і жебраками, і сиротами, і злиднями, і маргіналами.
У нас величезна і славна історія, треба знати її і бути гідними цієї історії. Ну що я про ту історію буду розводитись! Скажу лише одне: наша країна, в тому числі і наша країна, тричі лягла поперек і тільки тому Європка Західна змогла існувати відносно безбідно. Ми зупинили, — воно до Карпат докотилось і виснажилось, знесиліло, — мамаєве нашестя, ми зупинили Наполеона, ми врятували світ від коричневої чуми. Звісно, не ми, а батьки, діди, пра-, пра-, пра-наші. То невже ж єдина доблесть та чесно та наша — нездарно та невдячно пустити за вітром ту історію, ті здобутки???
...А нас невтомно і невгавно, затято та методично привчають до думки, що є країни «цивілізовані», а є ми. Що є Європа, а є ми... От де і ким, Наталіє Миколаївно, кується наша меншовартість.
На закінчення скажу: меншовартість — це великого потенціалу паскудства бомба по самознищенню нормальних людей.
ВЕДУЧА: Пручаймось.
Б.В.: Пручаймось.
ВЕДУЧА: Ми маємо всього кілька хвилин ефіру і тому наостанок ще одне запитання. Традиційне запитання в кінці програми: що би Ви хотіли побажати студентам, не студентам, слухачам, тим, хто, можливо, на межі засипання зараз і тим, хто слухає і не слухає, словом: люду нашому. Що б Ви хотіли побажати?
Б.В.: Шановна Наталіє Миколаївно. Я мав це на увазі, але якось так вийшло, що густо пішли запитання... .
Ми зараз, — маючи на увазі Україну, — у дуже непростому становищі. Я інколи паралелі проводжу між нами нинішніми і повоєнною Японією.
...1945 рік. Радянська Армія розгромила Квантунську армію. Мілітаристська Японія капітулювала. Це вже сам по собі неабиякий негативний фактор: бути переможеним. Капітулювати. А тут ще зрушені (без найменшої на те власне військової потреби) на голови жителів Хіросіми та Нагасакі «подарунки» від однієї дуже демократичної та цивілізованої держави. Все. Японія розчавлена. Фізично. Морально. Політично. Економічно. Та ще ж зважте на ту обставину, що на японських островах не добувається а ні краплини нафти, а ні жодного граму залізної руди. І — вугілля. Бо — немає в її надрах цих мінералів. Так вийшло. І, здавалося б, сумний жереб Японії був цілком визначений: або історичне небуття, або ж скніння на узбіччі, на периферії земної цивілізації.
Ну, а далі все і всім відомо. Чудо. Економічне японське чудо. Культурне японське чудо і т.д. Словом, країна суцільних чудес. Але чудо — цілком рукотворне. І сотворив його сам японський народ. І головна його причина — це той ресурс, в який були інвестовані всі зусилля і кошти. Цей ресурс — людина: її дух, її почуття, її плоть. В гармонії цих начал. Інвестували в освіту, в мораль, в мистецтво. Але: Кожного, багатьох і всіх! Ось імператив відродження і імператив нормального життя. Японія ледь що не єдина країна в світі, в якій конституційно проголошене та практично здійснено право (вслухайтесь!) на всезагальну, обов’язкову, безкоштовну, вищу освіту. Ось вам (і нам) і відповідь на питання про пріоритети, про демократію. Про гуманізм, свободу та багато інших хороших речей. Ось вам і відповідь на питання, чому в них — країна чудес, а в нас — лише «Поле чудес». Не треба декларативних ламентацій, не треба золота Полуботка і багатих земляків з канадійної чи штатської діаспори — також рішуче не треба. Від них лише зайвий клопіт. Вони такі ж злидні, як ми нині. І зовсім не в тому їх справжній інтерес, аби зробити нас процвітаючими...
Чому я привів приклад саме з Японією? А тому, що Україна нині дуже нагадує повоєнну Японію. Там зруйнована індустрія — тут також. Там моральний розпач — тут цілеспрямоване моральне виродження під чуйним керівництвом непроханих вчителів демократії, там Хіросіма — тут Чорнобиль... Але і там, і тут — багаторічна традиція, славна історія, генетичне працелюбство та волелюбство народу. До того ж наша нинішня, — хоча й поруйнована та, озлиднена, — система вітчизняної освіти і виховання — на порядок краща та якісніша, ніж нинішня західна «процвітаюча».
... Відтак, висновок: врятувати Україну у спромозі лише творчість. Лише люди-творці. Себто: творчість, суща в формі практичної всезагальності, або, що є те ж саме: дійсний гуманізм, сущий в формі практичної всезагальності.
Дякую сердечно всім слухачам радіо «Ера» FМ.
Дякую Вам, шановна Наталіє Миколаївно за взірцеве ведення передачі.
До побачення всім.
ВЕДУЧА: Спасибі. До побачення.