Харьков (23 августа)
и Независимость Украины
А ещё, согласно этим теориям, каждая частица
одновременно является и волной.
Так родился знаменитый корпускулярно-волновой дуализм
(https://medium.com/@allo/---ab7d0dba374d)
— Что вы думаете о корпускулярно-волновой теории света?
— Я не Света, я Наташа!
Анекдот.
1. Харьков (к 23 августа)
А что такое Харьков ?
Откуда его наименоваение? Ведь, как корабль назовёшь, так он и поплывёт!
От таинственной древнейшей Шарукани?
(Шарукань, Шарукан, Шешюїв, Шешуїв — половецьке місто. Розташовувалося в районі Чугуєва біля Сіверського Дінця. (Відстань до сучасного Харкова становить близько 20 км: https://uk.wikipedia.org/wiki/).
Сколько лет Харькову? После широкомасштабных празднеств прошлого года любой ребенок ответит: «Конечно, 350!» Однако есть и другое мнение.
Сколько лет Харькову? После широкомасштабных празднеств прошлого года любой ребенок ответит: «Конечно, 350!» Однако есть и другое мнение.
Есть все основания полагать, что Харькову как минимум 1000 лет – считает историк и археолог Александр Дьяченко. Специалист по средневековой истории и археологии восточных славян, Александр Дьяченко 12 лет назад нашел данные о первых и единственных на сегодняшний день раскопках в центре Харькова, обнаруживших существование на Университетской горке древнерусского города. Эти раскопки были проведены в 1928-29 году харьковским археологом А.С. Федоровским, и данные о них считались утраченными. Сопоставление результатов находок Федоровского и сообщений средневековых арабских географов привело к неожиданным выводам. Какова судьба этого памятника – древнерусского городища?
А. Г. Дьяченко: На месте древнерусского городища была в середине XVII века построена Харьковская крепость. Судя по тому, как обычно строились средневековые крепости, никто не стремился уничтожать древние укрепления. Наоборот, специалисты Разрядного приказа всячески стремились удешевить строительство и рекомендовали строителям включать древние оборонительные сооружения в новую оборонительную линию. Харьковское городище было довольно большим, крупным, поэтому, скорее всего эти укрепления были использованы. Во всяком случае, Дмитрий Иванович Багалей в своей книге «История города Харькова за 250 лет его существования» пишет, что чугуевский воевода Григорий Спешнев обмерил старое харьковское городище, и протяженность его укреплений составила 530 саженей – это примерно 1 километр 200 метров. Нужно сказать, что термин «городище» применяли обычно для места с остатками древних укреплений. Кстати, на старых планах Харькова XVIII века еще можно прочесть смутно вырисовывающийся абрис этих укреплений. Уничтожено городище было в XIX и особенно в XX веке, когда рельеф наиболее сильно изменился в результате массовой застройки Университетской горки.
К какому времени относится существование этого древнерусского города?
А. Г. Дьяченко: Как правило, все древнерусские города нашего региона, служившие пограничными крепостями, погибли в результате монголо-татарского нашествия. Те из них, которые исследованы археологами (Донец, Крапивное, Змеево городище) свидетельствуют о том, что они были основаны на месте еще более древних – роменских поселений, датирующихся VIII – X веками нашей эры. Скорее всего, так было и с Харьковским городищем. Однако на сегодняшний день смело можно утверждать, что как минимум в XII веке нашей эры Харьков уже существовал.
Но ведь название этого города неизвестно? Ведь в древнерусских летописях упоминается только один город нашего региона – город Донец?
А. Г. Дьяченко: Для большинства древнерусских поселений мы действительно не знаем их самоназвание в древности. В данном случае Харьковская область находится в исключительно благоприятном положении. Мы знаем на сегодняшний день три названия для трех древнерусских памятников. Мы знаем название летописного Донца, мы знаем название Змеева Городища для древнего Змиева и теперь мне удалось установить название для Харькова. История здесь такова. Существует большая группа источников по истории средневековья, относящаяся к кругу арабо-персидской литературы. Вся эта литература носит по большей части компилятивный характер. Арабы любили писать много, но еще больше любили переписывать. Благодаря этому до нас дошли многие древние источники, которые сами по себе были бы безнадежно утрачены. Эта традиция X века сохранилась по Харьковскому региону в арабской литературе вплоть до XVI века, благодаря тому, что добросовестно копировалось одно сочинение в другом сочинении. Существуют две работы из цикла арабо-персидской литературы, относящиеся к нашему региону. Первый труд датируется XII веком и принадлежит известному персидскому энциклопедисту Наджибу Хамадани. Его книга называется «Диковинки творения». Это своеобразная энциклопедия. И в этой книге упоминаются четыре крупных, безусловно крупных географических пункта, потому что в энциклопедию не могли попасть мелкие объекты – тем более, для столь удаленной территории. При описании страны руссов там названы Киев, Чернигов, Сарук и Харка. Эти населенные пункты в нашей исторической науке уже интерпретировались. Для трех из них – Киева, Чернигова и Сарука найдены совпадающие населенные пунскты. Сарук интерпретируется почти бесспорно с Новгород-Северским. А вот для Харки не было найдено археологического памятника, точнее, населенного пункта, с которым его можно было бы интерпретировать. Кстати, в XVI веке почти та же информация приводится в труде еще одного арабского компилятора Амина Рази. Его труд называется «Семь климатов», и там мы можем прочесть следующее: «резиденция царя русов называется Кийава. Из числа их знаменитых и известных городов один – Чернигов, а другой – Харка». Чернигов и Киява сами за себя говорят, а Харка до сегодняшнего дня оставалась без исторического соответствия.
Тогда невольно возникает вопрос: почему Харка попал в арабские источники и не попал в древнерусские летописи, раз он был таким крупным городом?
А. Г. Дьяченко: В русские летописи попадали обычно не только самые крупные города, а те, которые были ближе к центру. Летописцы, сидящие в столице, мало знали о том, что происходит в пограничных городах. А арабов, напротив, интересовали в первую очередь крупные торговые центры, находящиеся ближе к границе. Харьков находился на территории торгового пути, по которому проходили путешественники, купцы, которые собирали информацию и передавали ее тем, кто этой информацией интересовался. Поэтому узел Северско-Донецких древнерусских городищ и привлекает особое внимание древних авторов.
То есть открытие лежало на поверхности – в простом сопоставлении арабских источников и данных раскопок Федоровского… Так сколько же лет Харькову?
А. Г. Дьяченко: Если не принимать во внимание арабские источники и опираться только на археологические исследования, то можно сопоставить возраст Харьковского городища с хорошо исследованым Донецким и сказать, что как минимум в XII веке здесь существовал древнерусский город, который тогда так и назывался – Харьков, а в арабской, слегка искаженной транскрипции – Харка. А если принять во внимание арабские тексты, то Харьков насчитывает тысячелетнюю историю.
Чесно зізанаюсь: хотів сам писати своїх міркування на святкову тему. Але, шукаючи підходящий епіграф, наштовхнувся на цілу статтю своєї землячки у моїй улюбленій газеті «День». Ось уривки із цієї статті.
«Тож де твоє справжнє лице, мій далекий і близький Харкове? Чи хтось зробив з твого обличчя криваву рану, обернувши тебе на урода? Чи ти просто (не)вдалий експеримент радянської пластичної хірургії?
На ці, здавалося б, риторичні питання мені «відповів» Юрій Шевельов у своєму есеї «Четвертий Харків». Виявляється, моє місто мало декілька облич і, можливо, сьогодні ми стаємо свідками чергового його перетворення.
За Шевельовим, перший Харків був патріархальною слободою, другий – купецьким містом російської імперії, воротами на північ. Нас найдужче цікавить саме третій Харків. Аби номінально визнати Україну, його навмисно проголосили столицею. Однак, Харків прийняв цей виклик і став символом “здибленої і м’ятежної України”. Харків був “українською столицею української України”. Місто Курбасового “Березоля”, ВАПЛІТЕ, будинку “Слово”, Хвильового, Бойчука й багатьох інших, чиї імена нам відомі як представники “розстріляного відродження”. Місто свіже, молоде, авангардне, і, якщо дозволите, сміливе. Місто, на фоні якого Київ здавався провінцією.
Термін “розстріляне відродження” з’явиться лише за десять років після написання “Четвертого Харкова”. Але Шевельов із досконалою аналітичністю змалює той злочин радянської влади, який НАЗАВЖДИ змінить історію всієї України й світу. Він роз’яснить чому український ренесанс 20 століття стане червоним, і чому при слові “відродження” виникає миттєва й страшна асоціація – розстріляне.
“Третій Xapкiв за адміністративним поділом був столицею такої собі УРСР. Але його ідеологи i його покоління духово стверджували його столичність i в своїй творчій мрії підносили його на рівень центру світового. З цим помиритися Москва не могла. Ідеологи покоління і все те покоління, що наважувалося мислити, мусіли бути знищені. 13-го травня 1933 року лунає постріл у кабінеті Хвильового. Перестає битися серце Скрипника. За справу береться ГПУ. Сотні, тисячі і десятки тисяч харків’ян після допитів на Совнаркомівській і Чернищевській прощаються з життям, розстріляні чекістом або відтранспортовані на північ і схід. Вночі таємничо зникає з майдану пам’ятник Блакитному-Елланові. «Березіль» робиться казеним «театром ім. Т. Шевченка» і ставить етнографічне «Дай серцеві волю, заведе в неволю». Поруч засновується «Театр русской драмы». Закладається російська газета «Красное знамя», а український «Харківський пролетар» перейменовується згодом на «Соціялістичну Харківщину»: хай мужики ще читають українську газету, але місту потрібна російська – як кожному провінційному місту неісходимої російської імперїї. Ніяких столиць, ніякої України. Вирок м’ятежному третьому Харкову вивершують два акти: голосно-прилюдне перенесення столиці до Києва і – тихцем, непомітно, вночі – зрівняння з землею могил Блакитного, Скрипника, Хвильового. Третій Харків, оспіваний так пристрасно і ніжно, так велично і так людяно, з такою гордістю і з такою ліричністю Хвильовим, поховано. Без некрологів, без надгробних слів. Під гробове мовчання”.
І тут, на руїнах свого попередника, постає четвертий Харків. Партія планувала зробити з нього суцільну провінцію, але тихо, не даючи шансу на осмислення цього факту. Шевельов пояснює: “Таж коли провінція усвідомлює й каже, що вона провінція, – це вона робить перший крок до того, щоб перестати бути провінцією”. А політика Росії була спрямована на те, щоб вся Україна так і залишалася сірою та інертною периферією.
Аби описати стан четвертого Харкова, Шевельов робить екскурс в 1941 рік й розглядає покоління двадцятидволітніх. Він визначає їх основні риси, причини, з яких вони постали і можливі наслідки. Автор навмисно бере до уваги “ровесників октября”, адже саме молодь завжди була рушійною силою революцій й позитивних змін в країні. Втім, юнацтву четвертого Харкова судилося залишити нам у спадок хіба що “совкову” хворобу. Це покоління виросло на історії СРСР, партійних гаслах й комсомольських зборах, “а його авторитетами могли бути тільки Маркс-Енгельс-Ленін-Сталін, бо ні до кого іншого воно не мало доступу”. І, за Шевельовим, першим наслідком є те, що вони ніколи не були до кінця молодими. Радянський режим прагнув перетворити їх на старців, які воліють тихо пройти по світу, боячись зайвих рухів. Не задавати питань, не хотіти більшого, не виділятися – ось основи світогляду того покоління. “Ідеалом людини стає слимак: кожної хвилини могти сховатися”, – підсумовує Шевельов.
Людина має зректися почуттів й в жодному разі не бути відвертою. Щирість сприймалась як провокація в країні, де найінтимніші моменти життя обговорювалися на партійних зборах. Постійна фальш й підміна понять породила нігілізм, цинізм, обережність і егоїзм радянської молоді. Вони мали думати одне, а говорити інше, жити в постійному страху перед зрадою чи наклепом. Боятись всіх і кожного, навіть рідних та близьких. “Підставляй іншим ніжку (але потай), борсайся хитро й підступно (але тихцем), за всяку ціну лізь угору, збиваючи інших (але без крику)”. Це було покоління жорстоких пристосуванців, які мали дбати про себе за будь-яку ціну.
Так, через десятки, тисячі й сотні тисяч облич, Шевельов змалював лице мого Харкова. Згвалтованого, штучного, перерізаного і перетрощеного МОГО міста. Харкова, якого я соромилась. Харкова, від якого я хотіла звільнитися. Проте, паралельно зі старим містом вже живе й дихає новонароджений, п’ятий Харків. Це – наш Євромайдан та волонтерський рух, який своєю потужністю здивував всю Україну й самих харків’ян. Це – Сергій Жадан, чиїми книжками жадібно зачитуються від Львова до Донецька. Це – вигадана ультрасом “Металіста” зухвала пісня, яку ми всі мугикали собі під ніс. Це – презентація першого тому спогадів Юрія Шевельова у Харківському ЛітМузеї. Це – повернення пам’яті.
Сьогодні мрія про п'ятий сильний український Харків більше схожа на химеру, однак надія є. І у Шевельова вона була ще в далекому 1948 році, коли він писав свій «Четвертий Харків». Нам дісталося надто тяжке радянське минуле, відголоски якого досі снують нашим містом. Ми совкові, неєвропейські, залякані, «сявки» та «ракли», але ми не винні. І знаєш що, мій Харкове? Я пишаюся, що я – твоя частинка».
(Олександра КЛЬОСОВА, Літня школа журналістики «Дня»-2017)
Отже, Харків – це місто із величезною історією і з чималими впливами.
Світлана Потапенко
«Чому Харків український?
Росія вперто намагається накинути свій понад двохсотрічної давності міф про те, що Харків не є частиною України. Місто пережило кілька хвиль русифікації, але від того не стало російським, як цього хотілося б кремлівським політтехнологам Матеріал друкованого видання
№ 39 (359)
від 25 вересня, 2014
Коли в травні 1917 року делегація Української Центральної Ради в Петрограді проводила переговори з представниками російського Тимчасового уряду, ос¬¬тан¬¬ні відкидали будь-які порухи щодо включення Харкова й області під юрисдикцію української влади. Володимир Винниченко пізніше згадував: «Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулися Чорного моря, Одеси, Донець¬¬кого району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі Збори, почали вимахувати руками, розхрістались і виявили всю суть руського гладкого, жадного націоналіз-му».
За 100 років російські апетити не змінилися. Тож сьогодні не зай¬вим буде нагадати, хто заснував Харків, чому перлиною української барокової літератури є «Байки харківські» Григорія Сковороди і як так сталося, що саме в Харківському університеті виник один із перших українознавчих осередків.
Козацького роду
1654-й вважається офіційним роком заснування Харкова, кли ватага переселенців із Наддніп¬рянської України оселилася на берегах Лопані. Невдовзі було збудовано фортецю, а місцева козацька залога разом із козакବми сусідніх поселень (Валки, Вільшана, Вовчі Води (Вовчан¬¬ськ), Дворічна, Деркачі, Золочів, Липці, Люботин, Мерефа, Огуль¬¬ці, Перекоп, Пересічне, Таранів¬¬ка, Тишки, Салтів, Соколів, Ціркуни, Хорошів, Хотомля) сформувала Харківський козацький полк (1660–1765).
На колонізованих теренах переселенці повною мірою відтворювали ту соціальну структуру, яка вибудувалася в ранньомодерній Українській державі за роки Національно-визвольних змагବнь. У цьому переконують переп謬си харків’ян 1655, 1660, 1667 і 1669 років. Тут бачимо козаків, міщан і селян, причому здебільшого з характерними українсь¬кими прізвищами на -енко: Кондратенко, Федоренко, Іваненко, Пан¬¬ченко. Трапляються й «смач¬¬ні» пріз¬ви¬ща-прізвиська, як-от Жовтило, Редька, Середа чи Бугай. Така ономастична картина цілковито перегукується з даними перепису 16 полків Гетьманщини 1649-го, де прізвища на -енко зафіксовані в понад половини (56%) із 40 475 внесених до реєстру осіб.
ФОРМАЛЬНО НЕ ПІДПОРЯДКОВУЮЧИСЬ ГЕТЬМАНОВІ, СЛОБІДСЬКІ ПОЛКИ, УТІМ, БУЛИ ЯКНАЙТІСНІШЕ ПОВ’ЯЗАНІ З РАННЬОМОДЕРНОЮ УКРАЇНСЬКОЮ ДЕРЖАВОЮ. НАСАМПЕРЕД ЧЕРЕЗ СВОЇХ ОЧІЛЬНИКІВ – ПОЛКОВНИКІВ ТА МІСЦЕВУ ПОЛКОВУ І СОТЕННУ СТАРШИНУ
Заснування Харкова козаками міцно закарбувалося в усній народній традиції населення Слобожанщини. Так, в одному з переказів йдеться про козака Харка як фундатора міста. Цьому міфічному персонажу встановили па¬м’ятник ювілейного для міста 2004 року. Серед засновників згадується і козак Іван Каркач – особа більш ніж легендарна. Натомість зі збережених документів випливає, що, найімовірніше, ватагу переселенців 1654-го очолював отаман Іван Кривошлик. І саме йому мають бути віддані лаври харківського осадчого.
Друга половина XVII – сере¬дина XVIII століття – час розквіту козацького Харкова, коли місто було центром однойменного по묬ку поруч зі ще чотирма слобідськими козацькими полками (Ізюмським, Острогозьким, Охтирським і Сумським). Формально не підпорядковуючись гетьманві, вони, утім, були якнайтісніше пов’язані з ранньомодерною Українською державою. Насамперед через своїх очільників – полковників та місцеву полкову і сотенну старшину.
Читайте також: Харків - територія реваншу
Представники українських шляхетських родів, які після буремних подій 1640-х років по праву зайняли провідні позиції в українському суспільстві, становили кістяк козацько-старшин¬сь¬кого прошарку, підсилений ок¬ремими вихідцями з неаристократичних (міщан і селян) соціальних груп. Наскрізь пронизаний шлюбно-сімейними і свояцькими зв’язками, цей прошарок акумулював владу і багатства (передовсім землю), витворюючи (чи ра䬬ше модифікуючи) власну шляхетську ідентичність.
У Харківському полку такими старшинськими династіями були Донці-Захаржевські, Ковалевські, Квітки, Жуки, Смородські, Черня¬¬ки, Шидловські, Щербини.
Початок роду Донців-Захар¬жевських дав харківський полковник Григорій Єрофійович (?–1691). Він відзначився у численних виправах проти татар, дбав про розширення території полку, а в останні роки його полковникування було зведено величний харківський Покровсь¬кий собор (1689) – один із ранніх зразків українського козацького бароко. Адже опікування православною церквою, будівництво та оздоб¬лення храмів власним коштом вважалося справою честі для української старшини. Згадаймо, що найбільшим церковним меценатом Гетьманщини був Іван Мазепа.
Таким самим неодмінним атрибутом шляхетського самоусвідомлення козацької старшини були герби. Слобідські старшини, як і українська козацька еліта загалом, послуговувалися шляхетськими гербами, що мало унаоч¬нювати їхній зв’язок із елітами попередніх епох. Ті самі Донці-Захаржевські використовували поєднання чотирьох гербових зображень: «Ружа», «Колона», «Китаврус» та «Урсин». А герб Квіток мав шість складників: «Погоня», «Стрім’я», «Радван», «Бонча», «Шеліга» і «Рогаля».
Козацький Харків неможливо уявити без провідного освітнього й наукового центру Слобожанщини – Харківського колегіуму (1722–1817). Заснований випускником Києво-Могилянської академії білгородським єпископом Єпифанієм Тихорським, він став загальностановим навчальним закладом, особливо популярним серед дітей козацької старшини. Його учні опановували програму, яка спиралася на загальноєвропейську систему «семи вільних мистецтв»: головний акцент було зроблено на досконалому вивчен¬¬ні латинської мови, правил вір-шування й красномовства, творів античних авторів. Засвоєння філософії і богослов’я становило найвищий освітній щабель. У 1760-х до навчальних програм додали курси французької та німецької мов. Окрім того, в колегіумі вивчали музику, математику, геометрію, історію й географію.
Із Харківським колегіумом пов’язане ім’я Григорія Сковорди (1722–1794). Син козака Лубенського полку, студент Києво-Могилянської академії, філософ європейської культурної традиції, поет, чия творчість позначила апогей українського літературного бароко. Протягом 1759–1769 років (із перервами) Григорій Савич викладав у ньому поетику, синтаксис, давньогрецьку мову й етику. Зі своїми учнями він підтримував товариські зв’язки й надалі, подорожуючи Слобожанщиною і подовгу гостюючи в їхніх домівках. Написана Сковородою під час мандрів «у лiсах, полях, садах, селах, хуторах та пасiках, що лежать довкруж Харкова» збірка «Байки харківські» вперше у вітчизняній літературі підняла байку на щабель окремого літературного жанру філософської спрямованості.
Рубіж XVIII і ХІХ століть історики розглядають як, без перебільшення, тектонічний злам в історії Європи, що проклав очевидну межу між домодерною і модерною епохами з відмінним світобаченням людей, різною соціальною структурою суспільства, іншим економічним ладом. В історії Харкова, як і України загалом, це ще й межа між козацьким та імперським періодами. Адже 1764 ро¬ку було ліквідовано посаду гетьмана, 1765-го розформовано слобідські козацькі полки, 1775-го зруйновано Запорозьку Січ, 1783-го припинили існування козацькі полки Гетьманщини. На українські терени було поширено загальноімперський адміністративний поділ і зламано місцевий соціальний устрій.
Відтак із 1765-го Харків став центром Слобідсько-Української губернії, а з 1780-го – Харківсь¬¬кого намісництва. У 1797 році Слобідсько-Українську губернію відновили, перейменувавши пізніше знову в Харківську. Протягом 1835–1856-го остання разом із Чернігівською і Полтавською входила до складу Малоросійського генерал-губернаторства, а Харків був його адміністративним центром. Губернський устрій проіснував на Харківщині до 1925-го, коли територію колишньої губернії поділили на п’ять округів: Ізюмський, Куп’янський, Старобільський, Сумський і Харківський.
Університет замість військового училища
Початок ХІХ століття був знаковим для Харкова: 1805 року в місті відкрили університет. Найактивнішу і дещо авантюрну роль при цьому відіграв місцевий дрібний дворянин, а за походженням серб (але по материнській лінії нащадок українського старшинського роду) Василь Каразін (1773–1842). Річ у тім, що місцева еліта хотіла, аби в Харкові було засновано військове училище, і навіть почала збирати для цього добровільні пожертви. Каразіну ж вдалося переконати уряд у нібито палкому бажанні слобідських дворян підтримати фінансово відкриття університету. Врешті, його таки відкрили, а дворянство лишилося розчарованим.
Хай там як, а зафундування університету стало доленосною подією. Почало змінюватися са¬ме місто: до нього приїздили іноземні професори, формувалବся місцева інтелектуальна спіль¬нта, зростала кількість чиновників. Окрім традиційної дере¬в’я¬¬¬¬ної забудови зводили кам’я¬¬ні споруди й викладали бруківкою вулиці. Харків перетворювався на місто в його сучасному розумінні.
Однак у задумах Петербурга новозаснований університет мав стати не лише центром освіти і науки, а й засобом русифікації регіону. Адже до заклବду був «приписаний» відповідний навчальний оꬬ¬руг, у межах якого начальник («попечитель») разом із університетським керівництвом контролювали середню і початкову ос¬¬віту. За спогадами сучасників, міс¬-цевих учителів «ламବли» і пр謬мушували говорити з учнями російською або й узагалі віддавали перевагу ви¬кладачам-рсі¬янам.
Проте така урядова політика мала лише відносний успіх. Слобідська еліта – нащадки місцевих старшинських родів – залюбки розмовляла поміж собою українською і плекала спогади про дідівську військову славу. З її середовища вийшов один із найвидатніших діячів української культури першої половини ХІХ століття, творець української нової прози Григорій Квітка-Основ’яненко (1778–1843).
Нащадок старшинського ро¬ду, Квітка писав під псевдонімом Основ’яненко, утвореним від назви родинної маєтності під Харковом – села Основи. Прадідом Григорія Федоровича по лінії батька був харківський полковник Григорій Семенович Квітка, стараннями якого 1713 ро¬ку в Основі звели храм Іоанна Предтечі. Предки по лінії матері належали до полковницької родини Шидловських. Бл謬зь¬¬кими родичами Квіток були прилуцькі полковники Горленки. Квітки вели власну родинну хроніку, уривки якої збереглися до сьогодні.
Тож не викликає подиву, що у своїй творчості Григорій Федорович ряс¬¬но використовував історичні сюжети: перекази про заснування Харкова нібито кимось із Квіток, розповіді про напади татар на слобідські поселення і проведення російськими військовими перепису слобожан 1732 року, власні дитячі спогади про зустріч із запорозьким полковником Антоном Головатим. У листах до Тараса Шевченка Квітка-Основ’я¬¬ненко постійно заохочував молодого поета писати українською мовою, а той, своєю чергою, віддавав належне літературному доробку «батька», присвятивши йому знамениті рядки:
…Наша дума, наша пісня,
не вмре, не загине…
От де, люди, наша слава,
Слава України!..
Біля джерел нової української літератури стояв й уродженець Черкащини, випускник, а пізні¬¬ше ректор Харківського університ嬬ту Петро Гулак-Артемовський (1790–1865). Він, як і Квітка-Ос¬нов’я¬¬ненко, належав до кола «харківських романтиків» – інтелектуалів, чиї творчі й наукові інтереси були пов’язані з україно¬знавчою тематикою (Ізмаїл Срезневський, Левко Боровиковсь¬кий, Амвросій Метлинський, Опанас Шпигоцький).
У цьому науковому середовищі сформувався Микола Костомаров – видатний історик і громадський діяч, діяльність якого мала величезний вплив на українське суспільно-політичне жит¬¬тя середини ХІХ століття. Його наукові зацікавлення зосереджувалися переважно навколо подій Національно-визвольної війни середини XVII століття та історії ранньомодерної Української держави. Водночас він прагнув осягнути історичні шляхи східно¬слов’я¬¬нських народів, передовсім українців і росіян, вказуючи на суттєві відмінності в їхньому світобаченні та ментальності. Його «Книга буття українського нବрду» («Закон Божий») стала прог¬рамним документом Кирило-Мефодіївського братства (1845–1847), заманіфестувавши ідею соціального й національного визволення слов’янських народів, серед яких ключову роль відігравали б українці.
Друга половина ХІХ століття принесла помітні зміни в соціальне й національне «обличчя» Харкова. Поштовхом до змін стବли так звані Великі реформи – комплекс ліберальних реформ, проведених у Російській імперії у 1860–1870-х роках, найвагомішою з яких стала ліквідація кріпацтва. Це суттєво пришвидшило перехід економіки на капіталістичні рейки, завершення промислового перевороту й початок індустріалізації. Харків набував значення важливого залізничного вузла, зростала його роль як економічного і промислового центру.
Нові підприємства потребували великої кількості робочих рук, тому стрімко збільшувалося населення Харкова: на 1912 рік там мешкало 238 466 осіб, і це був третій (після Києва й Одеси) показник серед українських міст. Проте зростання відбувалося здебільшого за рахунок створення умов для припливу етнічних росіян (переважно селян) із Курсь¬¬кої, Орловської, Московської, Калузької губерній. Як наслідок – частка містян-українців невпинно зменшувалася. Так, за даними Всеросійського перепису населен¬¬ня 1897 року, 25,6% мешканців Харкова назвали рідною мовою українську, а 63,2% – російську. Однак тут слід брати до уваги, що не всі ті, хто вказав російську, обов’я¬з¬¬ково мали бути етнічними росіянами. Давалися взнаки наслідки політики русифікації, коли знання цієї мови було запорукою успішної соціальної реалізації. Тим більше дані перепису в інших містах Харківської губернії засвідчили таке: лише в Чугуєві (де від початку відсоток українців був менший) рідною українську назвало 8,9% населення, у решті міст (Білопілля, Богодухів, Валки, Вовчанськ, Зміїв, Золочів, Ізюм, Краснокутськ, Куп’янськ, Лебедин, Недригайлів, Охтирка, Сло¬в’я¬¬нськ, Старобільськ, Суми) част¬¬ка україномовних коливалася від 98,6% (Краснокутськ) до 70,5% (Суми).
У горнилі війн та русифікацій
1900 рік став черговим рубежем не лише в історії Харкова, а й у віт¬-чизняній політичній історії загалом: діячі студентських громад на з’їзді в Харкові заснували першу в Наддніпрянській Україні політичну партію – Революційну українську партію (РУП). Її очолив Дмитро Антонович, а за політичну програму було взято брошуру Миколи Міхновського «Самостійна Україна». Щопра⬬да, в наступні роки РУП пережила кілька розколів, остаточно перейшовши на соціал-демокра¬тичну платформу й оформившись у 1905-му як Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП).
Зі зняттям заборон на друк українською мовою 1906 року в Харкові стали видавати першу україномовну газету «Слобожанщина». З ініціативи Миколи Міхновського з 1912-го виходила газета «Сніп». Тоді ж почало діяти Українське імені Г. Квітки-Основ’я¬¬ненка літературно-мистецько-етнографічне товариство, що ставило за мету проведення українознавчих досліджень.
Події Першої світової війни та Української національно-демо¬кратичної революції 1917–1921 рків перекроїли до невпізнанності політичну карту Східної Європи. Згідно з III Універсалом Української Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917-го Харківщина разом із більшістю українських етнічних земель увійшла до складу УНР. IV Універсал від 9 (22) січня 1918-го проголосив самостійність УНР. Однак розпочата в грудні 1917-го військова агресія радянської Росії, несприятлива міжнародна ситуація і внутрішньополітичні проблеми виявилися для Української Народної Республіки фатальними. Боротьба за створення національної держави на той час була програна. В Україні на понад 70 років утвердилася радянська влада, проголошена 12 (25) грудня 1917-го на російських багнетах нелегітимним І Всеукраїнським з’їздом рад у Харкові.
До 1934-го Харків зберігав статус столиці Української Соціалістичної Радянської Республіки. Попервах місто навіть динамічно повертало собі українське «обличчя»: Москва змушена була проводити так звану українізацію, інакше не втримала б владу. Заодно виявляли свідомих українців, щоб потім знищити їх у горнилі масових репресій 1930–1940-х. Неминучим, хоча й небажаним для Москви побічним продуктом політики «українізації» було тимчасове створення сприятливіших, ніж у царські часи, умов для розвитку національної культури. Тож на її хвилі стрімко зростала кількість україномовних книжкових і газетних видань, українська домінувала в урядових та освітніх установах. Вирувало літературне й мистецьке життя, у Харкові творили Микола Хвильовий і Лесь Курбас.
1930-ті принесли Харківщині, як і більшості українських земель, страшні демографічні втрати внаслідок Голодомору 1932–1933 років, колективізації, репресій. «Украї¬¬нізацію», як і слід було очікувати, згорнули. Столицю перенесли до Києва. Було утворено Харківську область спершу у складі 78 районів (1932), а потім 33 (1939).
У роки Другої світової війни Харківщина поряд із Чернігівщиною, Сумщиною, Донеччиною і Луганщиною входила до прифронтової зони, де було встановлено найжорсткіший режим нацистської окупації. Неподалік Харкова у травні 1942-го трапився сумнозвісний «Барвінківський котел», коли внаслідок помилок командування в оточення потрапило близько 200 тис. радянсь¬ких солдатів. Офіційною датою звільнення міста до сьогодні вважається 23 серпня 1943-го, хоча насправді запеклі бої на його околицях тривали до 29 серпня.
У повоєнну добу Харків зберіг значення великого освітнього, про¬-мислового, господарського цент¬¬ру. Водночас радянська політика й надалі була спрямована на нівелювання української природи міста, його повзучу русифікацію під заливкою «інтернаціоналізації». Із наслідками цієї політики доводиться мати справу і сьогодні». https://tyzhden.ua/Culture/119969
Зараз часто приходиться чути, що ті, хто при владі, наприклад, в мерії, крали завжди. Але чи правда це?
Ось, наприклад:
1799–1805 рр. — Урюпін Єгор Єгорович — купець. Обіймав високі посади в системі місцевого самоврядування. Зробив великий внесок у справу заснування Харківського університету. Вступав у конфлікти з губернаторами. У 1803 році його силоміць поклали в божевільню(!..). Проте зумів відстояти свої права, подавши прохання найвищій особі, і домігся звільнення губернатора з посади.
1808–1811 рр. — Карпов Федот Дорофійович — старообрядець, один з найбільших власників і землевласників Харкова, що володів фабрикою та лавками в центрі міста, Родоначальник відомого купецького роду. На своїх ділянках поселяв відставних солдатів — «москалів», через що згодом цей район Харкова набув назву Москалівка, яку носить досі.
1811–1823 рр. — Ламакін Василь Михайлович — багатий харківський купець, що чотири рази обирався міським головою, великий меценат. Відрізнявся лояльністю до губернської адміністрації: організував масштабний збір пожертвувань на потреби армії в міській думі.
1829–1834 рр. — Мотузков Антон — двічі очолював харківське самоврядування, боровся з холерної епідемією 1830–1831 років. Пожертвував велику суму грошей на утримання лікарні для хворих на холеру. Під час другого терміну Мотузкова Харків придбав ділянку, на яку згодом перевели центральний (нині Благовіщенський) ринок.
1835 р. — Кузін Кузьма Микитович (обраний, але не займав посади) — купець 1-ї гільдії, що торгував горілкою та винами та
володів золотими копальнями в Сибіру. Один з найбільших власників нерухомості в Харкові. Активний благодійник, побудував на свої гроші церкву на Холодногірському кладовищі. Першим з жителів Харкова був удостоєний звання радника комерції. Почесний громадянин.
1841 р. — Котляров Михайло Петрович — купець 3-ї гільдії, меценат. Відомий тим, що підтримував низькі ціни під час неврожаїв. Удостоєний подяки імператриці Марії Федорівни, подяки харківських військових і цивільних губернаторів, звання потомственого почесного громадянина і «монаршого благовоління» Миколи I. Добровільно подав у відставку.
1847–1849 рр. — Рижов Іван Іванович — купець, власник заводу, один з найактивніших меценатів, опікун кафедрального Успенського собору. Удостоєний благословення Святійшого Синоду та золотої медалі «За похвальні на користь Батьківщини вчинки». Двічі обирався міським головою, першого разу відмовлявся від посади.
1853–1858 рр. — Костюрін Сергій Кіндратович — купець, що торгував винами, благодійник, удостоєний різних нагород. На свої кошти на вулиці Мироносицькій спорудив будинок для 1-го міського початкового училища.
Так що зовсім не завжди ті, хто при владі в мерії крали. Навпаки!
Ну і ще показовий приклад. Чи всі харківці знають, що в нашому місті проживає екс-чемпіонка світу із шахів Анна Юр*ївна Ушеніна. Ось її харківська історія.
Екс-чемпіонка світу та чемпіонка Європи з шахів Анни Ушеніної продовжує судитися за квартиру, яку їй свого часу, в 2013 році, начебто подарувала держава.
Епопея з виділенням житла Анні Ушеніній тривала досить довго, але 1 квітня 2013-го року Геннадій Кернес вручив спортсменці ключі від нової двокімнатної квартири за адресою вул. Новгородська, 83-Б.
Тренер шахістки Геннадій Круговой пояснює ситуацію так: “Тодішня влада «попросила», або грубіше сказати нагнула власника будинку подарувати Анні цю квартиру. Але за короткий термін власник цього будинку змінився і тепер він вимагає повернути квартиру собі”.
Але, ніякої тодішньої влади немає, бо міська влада з того часу у Харкові не змінилася.
Сама, Анна Ушеніна також прокоментувала ситуацію:”Квартира в новому будинку досі порожня і в предремонтному стані. Я отримала на неї ордер і право власності. Але потім виникли проблеми між будівельниками і підрядниками. І зараз забудовники ведуть судові тяжби з мешканцями, хочуть всіх виселити”.
Практично всі ЗМІ заявили, що квартира була подарована державою і саме держава обманула Анну, намагаючись повернути квартиру назад.
Але, подарована Анні квартира на момент дарування не належала державі. Ця квартира, в будинку по вул. Новгородській, 83-Б, належала забудовнику, а саме ТОВ “Енігма Терра”. 28 грудня 2012 року виконавчим комітетом Харківської міської ради було видано ТОВ “Енігма Терра” свідоцтво про право власності, а 29 грудня 2012 року було здійснено державну реєстрацію права власності за ТОВ “Енігма Терра” на житловий будинок, розташований за адресою: вул. Новгородська, 83-Б.
В березні-квітні 2013 року було продано фізичним особам 15 квартир та ще 1 квартира була подарована Анні Ушеніній.
З 2005 по серпень 2011 року керівником ТОВ “Енігма Терра” був Володимир Ковальов, потім 29 серпня 2011 року керівником став Андрій Стєпічев, але одразу після Революції Гідності, в квітні 2014 року керівником знову став Володимир Ковальов.
До квітня 2012 року власником ТОВ “Енігма Терра” був одноосібно Андрій Степічєв, але потім зайшов до складу власників Вадим Вишневський і на момент дарування квартири власниками ТОВ “Енігма Терра” були Андрій Стєпічев та Вадим Вишневський. Але, ще в 2013 році замість Вишневського (50% внесок в статутному фонді) співвласником став Чінгіз Саяд Огли Гасанов. Зараз по 50% власниками є Андрій Стєпічев та Чінгіз Гасанов. ТОВ “Енігма Терра” зараз зареєстрована в квартирі Чінгіза Гасанова.
Андрія Стєпічева в ЗМІ називали довгий час негласним куратором земельних питань в Харківській області та близькою людиною до Геннадія Кернеса. У 2013 році Стєпічев був відомий як радник голови Державного агентства земельних ресурсів України.
Вадим Вишневський був одним з найбільших акціонерів банку «Золоті ворота», який дуже був близький до Михайла Добкіна та Геннадія Кернеса. Також Вадима Вишневського називали їх близьким другом. В листопаді 2014 року Вадим Вишневський застрелився.
Стає зрозумілим, яким чином Геннадій Кернес зміг подарувати Анні Ушеніній квартиру, яка перебувала у власності приватної фірми. Просто власниками фірми на той час були близькі до Кернеса люди.
Чінгіз Гасанов з Володимиром Ковальовим (він ще і керівник в ТОВ “Вершина”) мають частки в ТОВ “Вершина”, яке зареєстроване також в квартирі Чінгіза Гасанова. Володимир Ковальов є співвласником в ТОВ “2000”, де Чінгіз Гасанов є керівником. Також Володимир Ковальов є керівником в ТОВ “Ланкон”, яке записане в квартирі Чінгіза Гасанова.
Володимир Ковальов, повернувшись в квітні 2014 року на посаду керівника ТОВ “Енігма Терра”, вирішив, що Андрій Стєпічев, як керівник забудовника, не мав права підписувати від імені ТОВ «Енігма Терра» будь-які документи, в тому числі укладати від імені ТОВ «Енігма Терра» будь-які договори, тому що Андрія Стєпічева було неправомірно на загальних зборах обрано 29 серпня 2011 року на посаду директора фірми.
Неправомірність обрання Андрія Стєпічева на загальних зборах підтверджується постановою Харківського апеляційного господарського суду від 03.12.2013 року по справі № 5023/5244/11.
Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 27 лютого 2014 року встановлено, що підстав для внесення змін до відомостей про юридичну особу – ТОВ «Енігма Терра» порівняно із станом, що існував на 25 липня 2011 року, не було і всі реєстраційні дії, вчинені щодо ТОВ «Енігма Терра» після 1 вересня 2011 року мають бути скасовані.
Таким чином, Андрій Стєпічев перебув на посаді керівника безпідставно. І саме в цей час продав і подарував квартири в будинку по вулиці Новгородській, 83-Б.
Саме на цій підставі ТОВ «Енігма Терра» 12 червня 2014 року звернулося до Дзержинського (Шевченківського) районного суду м. Харкова з позовною заявою, в якій просить визнати договори купівлі-продажу та договори дарування квартир за березень-квітень 2013 року недійсними та витребувати їх з незаконного володіння відповідачів. Суд задовольнив вимоги ТОВ «Енігма Терра», визнавши незаконними договори купівлі-продажу та дарування і витребувавши квартири на користь цієї фірми.
Але, 16 вересня 2015 року Апеляційний суд Харківської області, рішення Дзержинського (Шевченківського) районного суду міста Харкова скасував і ухвалив нове, згідно з яким у задоволенні позову ТОВ «Енігма Терра» відмовити у зв’язку з тим, що суд першої інстанції неповно з’ясував обставини, що мають значення для справи.
Всі 15 квартир, які придбали фізичні особи та 1, яку подарували Анні Ушеніній, були начебто у власності не ТОВ «Енігма Терра», а ТОВ «Фірма Сатор». І, купувалися, і дарувалися квартири у ТОВ «Фірма Сатор», діяльність якого припинено.
Власником та керівником нового ТОВ «Фірма Сатор» є дружина Андрія Стєпічева – Вікторія Стєпічева.
ТОВ «Енігма Терра» подало касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справна рішення. Було відкрите касаційне провадження у справі.
Згідно інформації з реєстру майнових прав, Анна Ушеніна продовжує володіти цією подарованою двокімнатної квартирою по вул. Новгородській, 83-Б.
Але вселитися… не може! Харків, Україна може втратити геніальну шахістку.
Отакі-то реалії сучасного Харкова.
Безумовно, теми, розпочаті тут набагато ширші як за змістом, так і за підтекстами.
Так, особисто мені дуже болить і цікавить водночас тема «Зеркальной струи».
про це можно розповідати ще довго і різнобічно. Але, якщо стисліше, то ось що ще додам. Та церква, яку сучасна міськрада дозволила вибудувати у цьому скверику, не має ніякого історичного права тут стояти. Тому що насправді такої будівлі тут не було ніколи, яка заважає всій природній гармонії «Зеркальной струи». Насправді тут стояла свого часу лише невеличка церквушка, яка представлена на кінцевому фото нашої експозиції. Окрім того, приходиться додати таке. Коли в сквері зносили цілу алею пам*ячників героям-комсомольцям так звана КПРС/КПУ в Харкові ані пальцем не поворухнула…
Ну і нарешті – мені пощастило зіграти роль провідника Харківщини у буремні 1935 – 1947 рр. – Чураєва В.М. головних героїнь по черзі грали три виконавиці.
Водночас, свого часу (1990 – 1994 рр.) я був обраний депутатом обласної Радин нар.депів Харквщини. Очолював комісію з розслідування сприяння ГКЧП, сам в цей час у телефонній трубці, якою я користувався у відведному кабінеті кимось був підсипаний білий порошок. Вочевидь, комусь я і очолювана мною комісія суттєво заважали. http://proza.ru/2014/12/13/1776