казка
Раз в травичці біля річки жабеня стрибало, розглядалося довкола і маму питало:
- Мамочко, хто на тій косі ходить? Сама біла, ноги довгі та ще й шия гнута?
- То, синочку, біла чапля рибку в річці ловить.
- Вона така гарна! Хочеться її торкнутись, подружитись!
- Дуже гарна, але для нас небезпечна, бо нерозумних жабеняток, як сонце сніг,
губить.
- Звідки ж вона знає, хто розумний, а хто ні?
- Бо розумні жабенята близько не підходять, спостерігають за чаплями здалеку.
А ще у білої чаплі є сестра -- сіра чапля, така ж гарна та витончена.
- Мамо, чому я ніколи їх разом не бачив?
- Певно тому, що біла чапля занадто пишається своїм сніжно-білим вбранням,
а сіра, можливо, їй заздрить, тому й уникають одна одної.
- Це так сумно, бути одному. Чому вони не подружаться? Добре що в мене є друзі
Нам завжди так весело! Так весело! Ти бачила сіру чаплю, мамусю?
-Не довелось , але тато помітив її о- он на тому острові, довго спостерігав за нею,
потім все дуже докладно мені розповів.
-Хіба він там був, адже весь час сидить в кріслі під хатиною з якоюсь чорною
штукою , нікуди не ходить, та стільки всього знає?
-Ота чорна штука називається біноклею. Піднесеш її до очей і бачиш все
дуже близько, якщо воно навіть далеко . Видно пір’їнки на крилах чайки
і рибку в дзьобі чаплі, з якою вона летить до свого гнізда.
- Дивина! Мені б дуже хотілось побачити, що там, за високими деревами.
Певно щось дуже цікаве. Мамо, коли я зможу туди потрапити?
- Забудь про мандрівки, сину, бо хтось створений літати, хтось повзати,
а хтось стрибати. Колись давно - давно одна наша далека родичка вмовила
гусей, щоб ті взяли її у вирій, бо закортіло, бачте, зі свого болота
вибратись, світ побачити. Політала, побачила, але потім квакнула і в чуже
болото втрапила. З того часу ніхто ЇЇ не бачив і вже ніхто ніколи не дізнається, що
вона в тих мандрах побачила.
-Розкажи, розкажи мені, матусю, про жабку - мандрівницю, ну будь ласка!
- Добре, розповім тільки іншим разом , а зараз біжи до тата, в біноклю подивись, бо
мені вже час обід готувати.
Пострибало жабеня до татка в біноклю дивитись.
- Тату, тату, дозволь, будь ласка, в біноклю глянути!
- Будь ласка, тільки запам’ятай - правильна назва цього чудового приладу - бінокль.
Повісив тато на шию синові шворочку з прив’язаним біноклем, пояснив,
які саме скельця належить до очей підносити і хитро на сина глянув.
- Вилізь на той пеньок, з нього значно краще все довкола видно.
Перебрався Жабелко по гілочці на пеньочок, підніс скельця до очей і головою в одну
сторону – круть, а там над водою тендітні бабки прозорими крильцями проти сонечка
різнокольорово виблискують! Як же гарно! Навів скельця на острівець і перед самими
очима вже чаєчки ниряють , здається ось –ось його крилом зачеплять. Жабенятку навіть
трішки моторошно стало. Аж раптом щось величезне чорно-біле з довгим хвостом
швидко наближається і цілить своїм міцним дзьобом йому прямо в очі. Жабелко так
наполохався, що з переляку вниз головою майнув. Розраховував до річечки дострибнути,
але шворочка від бінокля зачепилась за сучечок, бінокль залишився там висіти, а малий
сторч головою в калюжу з мулом втрапив. Голову підвів, та очі злиплись і не
розплющуються. Заволав щосили: « Ква-а ! Ква-а-! Ква-а!» І стільки в тому крикові
було страху, розпачу і відчаю, що навіть горобці вмовкли, перестали цвірінькати.
--Що трапилось, синку? Чому так голосно? -- підійшов тато. Полив водичкою на голову
та очі, весь мул змився і жабенятко радісно всміхнулося сонечку і блакитному небу.
--Чого злякався, герою? То ж лише сорока, вона любить все блискуче, побачила
скельця і мерщій за трофеєм! Колись у мене червону намистинку поцупила.
Я знайшов намистинку в річці, хотів прикрасити нею будиночок, та не
встиг -- поки клей шукав намистинку сорока вкрала! Ти сороки не бійся,
вона лише галасує та все блискуче де тільки можна хапає без дозволу, а іншої
шкоди не робить.
Тепер ти переконався, що скельця бінокля допомагають побачити багато чого
зблизька. Ти заспокойся, більше не бійся і уважно роздивляйся навколо.
Ото раділо мале, дивлячись у скельця, хоча й настрахопудилось, злякавшись
сороки.
Жабелко був у захваті від усього баченого в бінокль.!
Ввечері, коли вже почало сутеніти, подалося жабеня до матусі з новими питаннями :
-Хто це так солодко співає?
- Це маленька пташечка, соловейко.
- Як це в нього так гарно виходить?
- Він набирає повні груди повітря, потім через своє горлечко його випускає.
Застрибало жабеня, в долоньки заляскало:
-Я так зможу! Я так зможу! Я так зможу! Ква! Ква! Ква!
Почало жабенятко набирати повітря все більше й більше і так надулося, що
мама-жабка стурбовано забігала навколо нього:
-Зупинись, синку, досить, бо ще луснеш, годі вже! Припини, прошу тебе!
Однак малий Жабелко не звертав уваги і продовжував надиматись.
-Господи, що ж мені робити? - в розпачі підняла жабка очі й лапки до неба.
- Полоскочи! - неначе вітерець тихо листям прошелестів.
Мама-жабка прожогом зірвала м’якесеньку травинку, та й почала лоскотати
сина. Той не стерпів та як зарегоче! Ква – а –а- ак! Ква-а-а-ак!
- Здувся таки, - радіє матуся. - Дякую, Господи, за допомогу!
Ледве не луснув, не роби так більше, синку.
-Я хотів заспівати неначе соловейко, а вийшло лише «ква-а-а-ак!» А кому ти, мамо,
дякувала і за що?
--Богу дякувала, що врятував тебе.
--Чому я Його не бачив? Де Він був?
-Він завжди є, та Його ніхто не бачив, але в скруті, коли від щирого серця
попросиш про допомогу, Він допомагає.
Синку, про соловейка скажу таке: соловейко -- то соліст, а ми, жабки —
хористи. Ми також гарно співаємо – кумкаємо. Це не такий спів, як у соловейка,
але також дуже гарний. Надвечір починає хтось один, а потім приєднуються інші.
Так гарно виходить, що наші хори навіть люди приїздять записувати на
якісь чудернацькі прилади. Уявляєш? А ще ті люди, чула, говорили, що в
кожній країні жабки співають по різному.
Поки мама-жабка розповідала, малий заплющив очки та й заснув. Втомився.
-
-
казка
Раз в травичці біля річки жабеня стрибало, розглядалося довкола і маму питало:
- Мамочко, хто на тій косі ходить? Сама біла, ноги довгі та ще й шия гнута?
- То, синочку, біла чапля рибку в річці ловить.
- Вона така гарна! Хочеться її торкнутись, подружитись!
- Дуже гарна, але для нас небезпечна, бо нерозумних жабеняток, як сонце сніг,
губить.
- Звідки ж вона знає, хто розумний, а хто ні?
- Бо розумні жабенята близько не підходять, спостерігають за чаплями здалеку.
А ще у білої чаплі є сестра -- сіра чапля, така ж гарна та витончена.
- Мамо, чому я ніколи їх разом не бачив?
- Певно тому, що біла чапля занадто пишається своїм сніжно-білим вбранням,
а сіра, можливо, їй заздрить, тому й уникають одна одної.
- Це так сумно, бути одному. Чому вони не подружаться? Добре що в мене є друзі
Нам завжди так весело! Так весело! Ти бачила сіру чаплю, мамусю?
-Не довелось , але тато помітив її о- он на тому острові, довго спостерігав за нею,
потім все дуже докладно мені розповів.
-Хіба він там був, адже весь час сидить в кріслі під хатиною з якоюсь чорною
штукою , нікуди не ходить, та стільки всього знає?
-Ота чорна штука називається біноклею. Піднесеш її до очей і бачиш все
дуже близько, якщо воно навіть далеко . Видно пір’їнки на крилах чайки
і рибку в дзьобі чаплі, з якою вона летить до свого гнізда.
- Дивина! Мені б дуже хотілось побачити, що там, за високими деревами.
Певно щось дуже цікаве. Мамо, коли я зможу туди піти?
- Забудь про мандрівки, сину, бо хтось створений літати, хтось повзати,
а хтось стрибати. Колись давно - давно одна наша далека родичка вмовила
гусей, щоб ті взяли її у вирій, бо закортіло, бачте, зі свого болота
вибратись, світ побачити. Політала, побачила, але потім квакнула і в чуже
болото втрапила. З того часу ніхто ЇЇ не бачив і вже ніхто ніколи не дізнається, що
вона в тих мандрах побачила.
-Розкажи, розкажи мені, матусю, про жабку - мандрівницю, ну будь ласка!
- Добре, розповім тільки іншим разом , а зараз біжи до тата, в біноклю подивись, бо
мені вже час обід готувати.
Пострибало жабеня до татка в біноклю дивитись.
- Тату, тату, дозволь, будь ласка, в біноклю глянути!
- Будь ласка, тільки запам’ятай - правильна назва цього чудового приладу - бінокль.
Повісив тато на шию синові шворочку з прив’язаним біноклем, пояснив,
які саме скельця належить до очей підносити і хитро на сина глянув.
- Вилізь на той пеньок, з нього значно краще все довкола видно.
Перебрався Жабелко по гілочці на пеньочок, підніс скельця до очей і головою в одну
сторону – круть, а там над водою тендітні бабки прозорими крильцями проти сонечка
різнокольорово виблискують! Як же гарно! Навів скельця на острівець і перед самими
очима вже чаєчки ниряють , здається ось –ось його крилом зачеплять. Жабенятку навіть
трішки моторошно стало. Аж раптом щось величезне чорно-біле з довгим хвостом
швидко наближається і цілить своїм міцним дзьобом йому прямо в очі. Жабелко так
наполохався, що з переляку вниз головою майнув. Розраховував до річечки дострибнути,
але шворочка від бінокля зачепилась за сучечок, бінокль залишився там висіти, а малий
сторч головою в калюжу з мулом втрапив. Голову підвів, та очі злиплись і не
розплющуються. Заволав щосили: « Ква-а ! Ква-а-! Ква-а!» І стільки в тому крикові
було страху, розпачу і відчаю, що навіть горобці вмовкли, перестали цвірінькати.
--Що трапилось, синку? Чому так голосно? -- підійшов тато. Полив водичкою на голову
та очі, весь мул змився і жабенятко радісно всміхнулося сонечку і блакитному небу.
--Чого злякався, герою? То ж лише сорока, вона любить все блискуче, побачила
скельця і мерщій за трофеєм! Колись у мене червону намистинку поцупила.
Я знайшов намистинку в річці, хотів прикрасити нею будиночок, та не
встиг -- поки клей шукав намистинку сорока вкрала! Ти сороки не бійся,
вона лише галасує та все блискуче де тільки можна хапає без дозволу, а іншої
шкоди не робить.
Тепер ти переконався, що скельця бінокля допомагають побачити багато чого
зблизька. Ти заспокойся, більше не бійся і уважно роздивляйся навколо.
Ото раділо мале, дивлячись у скельця, хоча й настрахопудилось, злякавшись
сороки.
Жабелко був у захваті від усього баченого в бінокль.!
Ввечері, коли вже почало сутеніти, подалося жабеня до матусі з новими питаннями :
-Хто це так солодко співає?
- Це маленька пташечка, соловейко.
- Як це в нього так гарно виходить?
- Він набирає повні груди повітря, потім через своє горлечко його випускає.
Застрибало жабеня, в долоньки заляскало:
-Я так зможу! Я так зможу! Я так зможу! Ква! Ква! Ква!
Почало жабенятко набирати повітря все більше й більше і так надулося, що
мама-жабка стурбовано забігала навколо нього:
-Зупинись, синку, досить, бо ще луснеш, годі вже! Припини, прошу тебе!
Однак малий Жабелко не звертав уваги і продовжував надиматись.
-Господи, що ж мені робити? - в розпачі підняла жабка очі й лапки до неба.
- Полоскочи! - неначе вітерець тихо листям прошелестів.
Мама-жабка прожогом зірвала м’якесеньку травинку, та й почала лоскотати
сина. Той не стерпів та як зарегоче! Ква – а –а- ак! Ква-а-а-ак!
- Здувся таки, - радіє матуся. - Дякую, Господи, за допомогу!
Ледве не луснув, не роби так більше, синку.
-Я хотів заспівати неначе соловейко, а вийшло лише «ква-а-а-ак!» А кому ти, мамо,
дякувала і за що?
--Богу дякувала, що врятував тебе.
--Чому я Його не бачив? Де Він був?
-Він завжди є, та Його ніхто не бачив, але в скруті, коли від щирого серця
попросиш про допомогу, Він допомагає.
Синку, про соловейка скажу таке: соловейко -- то соліст, а ми, жабки —
хористи. Ми також гарно співаємо – кумкаємо. Це не такий спів, як у соловейка,
але також дуже гарний. Надвечір починає хтось один, а потім приєднуються інші.
Так гарно виходить, що наші хори навіть люди приїздять записувати на
якісь чудернацькі прилади. Уявляєш? А ще ті люди, чула, говорили, що в
кожній країні жабки співають по різному.
Поки мама-жабка розповідала, малий заплющив очки та й заснув. Втомився.
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
казка
Раз в травичці біля річки жабеня стрибало, розглядалося довкола і маму питало:
- Мамочко, хто на тій косі ходить? Сама біла, ноги довгі та ще й шия гнута?
- То, синочку, біла чапля рибку в річці ловить.
- Вона така гарна! Хочеться її торкнутись, подружитись!
- Дуже гарна, але для нас небезпечна, бо нерозумних жабеняток, як сонце сніг,
губить.
- Звідки ж вона знає, хто розумний, а хто ні?
- Бо розумні жабенята близько не підходять, спостерігають за чаплями здалеку.
А ще у білої чаплі є сестра -- сіра чапля, така ж гарна та витончена.
- Мамо, чому я ніколи їх разом не бачив?
- Певно тому, що біла чапля занадто пишається своїм сніжно-білим вбранням,
а сіра, можливо, їй заздрить, тому й уникають одна одної.
- Це так сумно, бути одному. Чому вони не подружаться? Добре що в мене є друзі
Нам завжди так весело! Так весело! Ти бачила сіру чаплю, мамусю?
-Не довелось , але тато помітив її о- он на тому острові, довго спостерігав за нею,
потім все дуже докладно мені розповів.
-Хіба він там був, адже весь час сидить в кріслі під хатиною з якоюсь чорною
штукою , нікуди не ходить, та стільки всього знає?
-Ота чорна штука називається біноклею. Піднесеш її до очей і бачиш все
дуже близько, якщо воно навіть далеко . Видно пір’їнки на крилах чайки
і рибку в дзьобі чаплі, з якою вона летить до свого гнізда.
- Дивина! Мені б дуже хотілось побачити, що там, за високими деревами.
Певно щось дуже цікаве. Мамо, коли я зможу туди потрапити?
- Забудь про мандрівки, сину, бо хтось створений літати, хтось повзати,
а хтось стрибати. Колись давно - давно одна наша далека родичка вмовила
гусей, щоб ті взяли її у вирій, бо закортіло, бачте, зі свого болота
вибратись, світ побачити. Політала, побачила, але потім квакнула і в чуже
болото втрапила. З того часу ніхто ЇЇ не бачив і вже ніхто ніколи не дізнається, що
вона в тих мандрах побачила.
-Розкажи, розкажи мені, матусю, про жабку - мандрівницю, ну будь ласка!
- Добре, розповім тільки іншим разом , а зараз біжи до тата, в біноклю подивись, бо
мені вже час обід готувати.
Пострибало жабеня до татка в біноклю дивитись.
- Тату, тату, дозволь, будь ласка, в біноклю глянути!
- Будь ласка, тільки запам’ятай - правильна назва цього чудового приладу - бінокль.
Повісив тато на шию синові шворочку з прив’язаним біноклем, пояснив,
які саме скельця належить до очей підносити і хитро на сина глянув.
- Вилізь на той пеньок, з нього значно краще все довкола видно.
Перебрався Жабелко по гілочці на пеньочок, підніс скельця до очей і головою в одну
сторону – круть, а там над водою тендітні бабки прозорими крильцями проти сонечка
різнокольорово виблискують! Як же гарно! Навів скельця на острівець і перед самими
очима вже чаєчки ниряють , здається ось –ось його крилом зачеплять. Жабенятку навіть
трішки моторошно стало. Аж раптом щось величезне чорно-біле з довгим хвостом
швидко наближається і цілить своїм міцним дзьобом йому прямо в очі. Жабелко так
наполохався, що з переляку вниз головою майнув. Розраховував до річечки дострибнути,
але шворочка від бінокля зачепилась за сучечок, бінокль залишився там висіти, а малий
сторч головою в калюжу з мулом втрапив. Голову підвів, та очі злиплись і не
розплющуються. Заволав щосили: « Ква-а ! Ква-а-! Ква-а!» І стільки в тому крикові
було страху, розпачу і відчаю, що навіть горобці вмовкли, перестали цвірінькати.
--Що трапилось, синку? Чому так голосно? -- підійшов тато. Полив водичкою на голову
та очі, весь мул змився і жабенятко радісно всміхнулося сонечку і блакитному небу.
--Чого злякався, герою? То ж лише сорока, вона любить все блискуче, побачила
скельця і мерщій за трофеєм! Колись у мене червону намистинку поцупила.
Я знайшов намистинку в річці, хотів прикрасити нею будиночок, та не
встиг -- поки клей шукав намистинку сорока вкрала! Ти сороки не бійся,
вона лише галасує та все блискуче де тільки можна хапає без дозволу, а іншої
шкоди не робить.
Тепер ти переконався, що скельця бінокля допомагають побачити багато чого
зблизька. Ти заспокойся, більше не бійся і уважно роздивляйся навколо.
Ото раділо мале, дивлячись у скельця, хоча й настрахопудилось, злякавшись
сороки.
Жабелко був у захваті від усього баченого в бінокль.!
Ввечері, коли вже почало сутеніти, подалося жабеня до матусі з новими питаннями :
-Хто це так солодко співає?
- Це маленька пташечка, соловейко.
- Як це в нього так гарно виходить?
- Він набирає повні груди повітря, потім через своє горлечко його випускає.
Застрибало жабеня, в долоньки заляскало:
-Я так зможу! Я так зможу! Я так зможу! Ква! Ква! Ква!
Почало жабенятко набирати повітря все більше й більше і так надулося, що
мама-жабка стурбовано забігала навколо нього:
-Зупинись, синку, досить, бо ще луснеш, годі вже! Припини, прошу тебе!
Однак малий Жабелко не звертав уваги і продовжував надиматись.
-Господи, що ж мені робити? - в розпачі підняла жабка очі й лапки до неба.
- Полоскочи! - неначе вітерець тихо листям прошелестів.
Мама-жабка прожогом зірвала м’якесеньку травинку, та й почала лоскотати
сина. Той не стерпів та як зарегоче! Ква – а –а- ак! Ква-а-а-ак!
- Здувся таки, - радіє матуся. - Дякую, Господи, за допомогу!
Ледве не луснув, не роби так більше, синку.
-Я хотів заспівати неначе соловейко, а вийшло лише «ква-а-а-ак!» А кому ти, мамо,
дякувала і за що?
--Богу дякувала, що врятував тебе.
--Чому я Його не бачив? Де Він був?
-Він завжди є, та Його ніхто не бачив, але в скруті, коли від щирого серця
попросиш про допомогу, Він допомагає.
Синку, про соловейка скажу таке: соловейко -- то соліст, а ми, жабки —
хористи. Ми також гарно співаємо – кумкаємо. Це не такий спів, як у соловейка,
але також дуже гарний. Надвечір починає хтось один, а потім приєднуються інші.
Так гарно виходить, що наші хори навіть люди приїздять записувати на
якісь чудернацькі прилади. Уявляєш? А ще ті люди, чула, говорили, що в
кожній країні жабки співають по різному.
Поки мама-жабка розповідала, малий заплющив очки та й заснув. Втомився.
-
-
казка
Раз в травичці біля річки жабеня стрибало, розглядалося довкола і маму питало:
- Мамочко, хто на тій косі ходить? Сама біла, ноги довгі та ще й шия гнута?
- То, синочку, біла чапля рибку в річці ловить.
- Вона така гарна! Хочеться її торкнутись, подружитись!
- Дуже гарна, але для нас небезпечна, бо нерозумних жабеняток, як сонце сніг,
губить.
- Звідки ж вона знає, хто розумний, а хто ні?
- Бо розумні жабенята близько не підходять, спостерігають за чаплями здалеку.
А ще у білої чаплі є сестра -- сіра чапля, така ж гарна та витончена.
- Мамо, чому я ніколи їх разом не бачив?
- Певно тому, що біла чапля занадто пишається своїм сніжно-білим вбранням,
а сіра, можливо, їй заздрить, тому й уникають одна одної.
- Це так сумно, бути одному. Чому вони не подружаться? Добре що в мене є друзі
Нам завжди так весело! Так весело! Ти бачила сіру чаплю, мамусю?
-Не довелось , але тато помітив її о- он на тому острові, довго спостерігав за нею,
потім все дуже докладно мені розповів.
-Хіба він там був, адже весь час сидить в кріслі під хатиною з якоюсь чорною
штукою , нікуди не ходить, та стільки всього знає?
-Ота чорна штука називається біноклею. Піднесеш її до очей і бачиш все
дуже близько, якщо воно навіть далеко . Видно пір’їнки на крилах чайки
і рибку в дзьобі чаплі, з якою вона летить до свого гнізда.
- Дивина! Мені б дуже хотілось побачити, що там, за високими деревами.
Певно щось дуже цікаве. Мамо, коли я зможу туди піти?
- Забудь про мандрівки, сину, бо хтось створений літати, хтось повзати,
а хтось стрибати. Колись давно - давно одна наша далека родичка вмовила
гусей, щоб ті взяли її у вирій, бо закортіло, бачте, зі свого болота
вибратись, світ побачити. Політала, побачила, але потім квакнула і в чуже
болото втрапила. З того часу ніхто ЇЇ не бачив і вже ніхто ніколи не дізнається, що
вона в тих мандрах побачила.
-Розкажи, розкажи мені, матусю, про жабку - мандрівницю, ну будь ласка!
- Добре, розповім тільки іншим разом , а зараз біжи до тата, в біноклю подивись, бо
мені вже час обід готувати.
Пострибало жабеня до татка в біноклю дивитись.
- Тату, тату, дозволь, будь ласка, в біноклю глянути!
- Будь ласка, тільки запам’ятай - правильна назва цього чудового приладу - бінокль.
Повісив тато на шию синові шворочку з прив’язаним біноклем, пояснив,
які саме скельця належить до очей підносити і хитро на сина глянув.
- Вилізь на той пеньок, з нього значно краще все довкола видно.
Перебрався Жабелко по гілочці на пеньочок, підніс скельця до очей і головою в одну
сторону – круть, а там над водою тендітні бабки прозорими крильцями проти сонечка
різнокольорово виблискують! Як же гарно! Навів скельця на острівець і перед самими
очима вже чаєчки ниряють , здається ось –ось його крилом зачеплять. Жабенятку навіть
трішки моторошно стало. Аж раптом щось величезне чорно-біле з довгим хвостом
швидко наближається і цілить своїм міцним дзьобом йому прямо в очі. Жабелко так
наполохався, що з переляку вниз головою майнув. Розраховував до річечки дострибнути,
але шворочка від бінокля зачепилась за сучечок, бінокль залишився там висіти, а малий
сторч головою в калюжу з мулом втрапив. Голову підвів, та очі злиплись і не
розплющуються. Заволав щосили: « Ква-а ! Ква-а-! Ква-а!» І стільки в тому крикові
було страху, розпачу і відчаю, що навіть горобці вмовкли, перестали цвірінькати.
--Що трапилось, синку? Чому так голосно? -- підійшов тато. Полив водичкою на голову
та очі, весь мул змився і жабенятко радісно всміхнулося сонечку і блакитному небу.
--Чого злякався, герою? То ж лише сорока, вона любить все блискуче, побачила
скельця і мерщій за трофеєм! Колись у мене червону намистинку поцупила.
Я знайшов намистинку в річці, хотів прикрасити нею будиночок, та не
встиг -- поки клей шукав намистинку сорока вкрала! Ти сороки не бійся,
вона лише галасує та все блискуче де тільки можна хапає без дозволу, а іншої
шкоди не робить.
Тепер ти переконався, що скельця бінокля допомагають побачити багато чого
зблизька. Ти заспокойся, більше не бійся і уважно роздивляйся навколо.
Ото раділо мале, дивлячись у скельця, хоча й настрахопудилось, злякавшись
сороки.
Жабелко був у захваті від усього баченого в бінокль.!
Ввечері, коли вже почало сутеніти, подалося жабеня до матусі з новими питаннями :
-Хто це так солодко співає?
- Це маленька пташечка, соловейко.
- Як це в нього так гарно виходить?
- Він набирає повні груди повітря, потім через своє горлечко його випускає.
Застрибало жабеня, в долоньки заляскало:
-Я так зможу! Я так зможу! Я так зможу! Ква! Ква! Ква!
Почало жабенятко набирати повітря все більше й більше і так надулося, що
мама-жабка стурбовано забігала навколо нього:
-Зупинись, синку, досить, бо ще луснеш, годі вже! Припини, прошу тебе!
Однак малий Жабелко не звертав уваги і продовжував надиматись.
-Господи, що ж мені робити? - в розпачі підняла жабка очі й лапки до неба.
- Полоскочи! - неначе вітерець тихо листям прошелестів.
Мама-жабка прожогом зірвала м’якесеньку травинку, та й почала лоскотати
сина. Той не стерпів та як зарегоче! Ква – а –а- ак! Ква-а-а-ак!
- Здувся таки, - радіє матуся. - Дякую, Господи, за допомогу!
Ледве не луснув, не роби так більше, синку.
-Я хотів заспівати неначе соловейко, а вийшло лише «ква-а-а-ак!» А кому ти, мамо,
дякувала і за що?
--Богу дякувала, що врятував тебе.
--Чому я Його не бачив? Де Він був?
-Він завжди є, та Його ніхто не бачив, але в скруті, коли від щирого серця
попросиш про допомогу, Він допомагає.
Синку, про соловейка скажу таке: соловейко -- то соліст, а ми, жабки —
хористи. Ми також гарно співаємо – кумкаємо. Це не такий спів, як у соловейка,
але також дуже гарний. Надвечір починає хтось один, а потім приєднуються інші.
Так гарно виходить, що наші хори навіть люди приїздять записувати на
якісь чудернацькі прилади. Уявляєш? А ще ті люди, чула, говорили, що в
кожній країні жабки співають по різному.
Поки мама-жабка розповідала, малий заплющив очки та й заснув. Втомився.
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-