Губи Олени Михайлівни вмить побіліли, як і вона сама. Жінка приклала руки до грудей. Важкий вибір. Борис, її племінник, загинув. Так-так, ким би він не був, він залишається рідним їй, однак… Справ він натворив чимало, та й Артем з Олею від нього добряче натерпілися. Можливо саме така справа, таке закінчення його земного життя хоч трохи допоможе грішній душі на шляху до небес…
-Оленко, рішення необхідно прийняти зараз, негайно. Часу в нас геть немає. Якщо серце Артема зупиниться втретє за ці декілька годин, ми вже нічим не зможемо йому допомогти.
Олена Михайлівна закрила очі. Подумки прошепотіла якусь молитву. Вкотре попросила пробачення в своєї загиблої сестри за те, що не вберегла племінника. Важко дихаючи, Ольга дивилась на свекруху, притиснувши руки до грудей. Чесно кажучи, коли постало питання між пам’яттю ката та життям чоловіка, якого Ольга кохала і кохає все життя, без сумніву, Ольга вибрала б другий варіант. Однак, вона розуміла, що вибір зараз саме за Оленою Михайлівною. Лише вона, як мати, може приймати такі рішення.
Літня жінка подивилась на Ольгу, яка благально дивилася на неї, на похмурого Володимира Борисовича, обличчя якого не передбачало нічого хорошого і, перехрестившись, глибоко видихнула.
-Так… Я згідна на трансплантацію..-нарешті сказала вона, після чого Ольга закрила обличчя руками і тихо заплакала від полегшення та емоційного напруження.І навіть сам Володимир Борисович зітхнув з полегшенням.
-Тоді ви повинні підписати папери про згоду на операцію. Тоді ми почнемо готувати Артема,бо часу зовсім немає.- з важким серцем Володимир Борисович простягнув Воладрській-старшій течку з документами і жінка, не довго думаючи, поставила свій підпис, после чого глухо заридала заховавши обличчя в долонях. Ольга також заплакала та пригорнула до себе свекруху, погладжуючи її по голові.
-Тепер все буде гаразд,Олено Михайлівно.. Тепер з Артемом все буде гаразд…- лагідно примовляла вона, погладжуючи жінку по голові.- І ще... Володимире Борисовичу, скажіть.. Як там Толя?-ледве чутно запитала вона.
-Операція вже закінчилася і прогнози на диво дуже хороші.- сказав Володимир Борисович і раптом лагідно посміхнувся. – До речі, в мене є для вас сюрприз!- сказав лікар і раптом до Ольги підбігла Марічка. Оченята дівчинки горіли зляканим вогником і тому вона швиденько кинулася в обійми до матусі, міцно обхопивши її за шию. Було видно, що мала й досі не відійшла від того стресу, який їй довелося пережити.
-Моє сонечко… Моє ластів’ятко… Моя люба…- заціловувала Ольга дівчинку, погладжуючи її про голівці. – Все вже позаду… Я вже з тобою. Все страшне позаду.- примовляла вона, витираючи сльози з цього найлюбішого личка на світі.
-Матусю, як ти почуваєшся? А як братик?- запитала дівчинка,обережно поклавши долоньку на Олин животик,після чого другою ручкою почала витирати сльози з маминого обличчя.
-Все гаразд, Мишеня моє.. Все гаразд..- примовляла Ольга, посадивши донечку собі на коліна. В той самий час до них підійшла Міла, яка тримала на руках Павлика.
-А ось і ми! До мамусі хочемо! – з втомленою посмішкою сказала виснажена Міла. Їй також сьогодні дісталося, що й казати. Бліда, заплакана, темні кола під очима. Болче було дивитися на цю молоду жінку.
-Ну що ти, Міло?! Дякую тобі, звісно, за дітлахів, але не варто було турбуватися, адже ти сама ледве на ногах стоїш!-стурбовано сказала Ольга, яка чудово знала про Мілині проблеми зі здоров’ям. Тим більше, якщо врахувати події сьогоднішнього дня…
-Ольго Дмитрівно, дітлахи для мене – як порятунок зараз, справді!- сказала Міла, поцілувавши в маківочку непосидючого «моторчика» Павлика. Дивовижно, але діти завжди заспокоюють. Тим часом,Ольга опустила очі і не наважувалась підняти їх ні на свекруху, ні на Мілу.
-Дякую вам усім за таку підтримку! Я не заслужила її, справді..-нарешті сказала вона,а потім подивилась Мілі просто у вічі. –Я дуже боялась, що ти мене ненавидітимеш..- врешті-решт зізналась вона і очі Міли в ту мить розширились від жаху.
-Ольго Дмитрівно,ну що Ви таке говорите?- шоковано запитала молода жінка, яка геть не розуміла хід Ольжиних думок. –За що мені ненавидіти Вас?
-За Толю.- Ольга ковтнула важкий клубок, який стиснув їй горло.-Я ж бачила і бачу, як ти відносишся до нього, а він… Я не знаю, чому він вибрав мене… Я б не змогла йому дати того, чого він насправді заслуговує. І..І так в усьому. Все життя. Я не вмію віддавати, а вмію лише отримувати. А відплачую натомість чорною монетою. Всі дорогі мені люди страждають.- з цими словами Ольга гірко заплакала, сховавши в долонях обличчя, а Міла в свою чергу, почала заспокоювати жінку.
-Не плачте.. Не плачте…Я ні в якому разі не тримаю на Вас зла.. Ні на Вас, ті на Толю, адже…-Міла витерла сльози.-Адже серцю не накажеш, я чудово знаю про це. Толя вибрав Вас і це його вибір..
-Так, тільки вибір цей нічого хорошого йому не приніс.- прохрипіла Ольга, дивлячись в одну точку.- Хоча, що вже про це говорити..
-До речі, мені тут лікарі віддали речі Толі і там було ось це..- сказала ледве чутно, витерши сльози, Міла і показала мішечок на верівочці. Я не знаю, що це, але…
-Звідки це в Толі?...-хриплуватим голосом запитала Олена Михайлівна, а Міла, в свою чергу, лише розгублено знизала плечима, геть не розуміючи реакції літньої жінки. Тим часом, Олена Михайлівна взяла той самий мішечок в свої руки. Жінка відразу ж його впізнала- такого не могло бути більше ні в кого іншого, бо виготовлений він був спецально для неї свого часу. І зроблений був жінкою, яка була з одиниць тих, хто підтримав молоду на той час Оленку в найскладніший період в її житті, коли вона носила під серцем свого первістка, дитя свого ката. Саме тоді мудра цілителька зробила цей оберіг спеціально для Олени та її малюка і цей оберіг за фатальним збігом долі зник тоді ж само, коли зник ї її малюк. Малюк, про якого вона більше ніколи не чула і якого оплакувала все життя.
-Не може цього бути..- прохрипіла сполотніла жінка,а мішечок тим часом випав з її тремтячих рук, а з нього викотився невеличкий папірець, який Олена Михайлівна миттю підняла. Це був лист, адресований персонально їй «Олені Михайлівній Козелець-Володарській»-було написано на ньому. Дівоче пізвище жінки було мало кому відоме. Ворушачи сухими губами, Олена Михайлівна почала читати написане і по мірі прочитання блідла..
«Здрастуй Оленко!
Пробач, що звертаюся до тебе настільки фамільярно, однак, обставини, які пов’язують нас, таки дають мені право на це. Я так і не наважилася розповісти тобі про все і, пишучи цей лист, знаю, що не встигну тобі сказати про все у очі. Та й не знаю, чи наважилася б на це при інших обставинах. Скоріше ні,аніж так, адже тема дуже важлива і стосується не тільки нас з тобою, але й.. Нашого сина.
Так,ти все правильно зрозуміла. Я не з’їхала з глузду. Саме нашого сина. І мова зараз йтиме не про Артема, а про твого старшого синочка, якого в тебе жорстоким чином забрали. Я в тому також брала безпосередню участь, тому й, власне кажучи, не наважувалася до тебе підійти, поговорити про це, відкрити правду,бо знала, що це переверне не лише наші з тобою життя, але й життя ще декількох дуже хороших і дуже дорогих мені людей, які точно такого не заслуговують,незалежно від того, коли і як вони дізнаються про це.Тому, що в цього болю немає терміну давності і я це чудово усвідомлюю.
Мені було двадцять два, коли я успадкувала свій дар. О,це був великий привід для гордості та, як зараз модно казати, амбіцій. Проживши до того нелегке дитинство та юність, з постійними приниженнями та глузуваннями, для мене це був шанс показати свою силу. Я могла віразу ж почати допомагати людям, а не грати їхніми долями,неначе шахами на дошці.Однак, усвідомлення того прийшло значно пізніше, ніж того можна було очікувати. Я вважала, що коли маю силу приборкувати природу, то можу все. Однак, не так сталося, як гадалося. За це я й поплатилась життям своєї донечки. Втім не про це зараз..
Одного дня стара сільська повитуха постукала в мої двері і сказала, що змушена приймати дитину в дуже молодої дівчини і боїться, що сама там не впорається. Звичайно ж, я погодилася їй допомогти. Будинок ми ледве тоді знайшли через негоду, а коли прийшли, нас зустрів похмурий чоловік, який прямо сказав, щоб я закінчила цю справу в будь-яку ціну. Вибач,я знаю, що все це тобі читати напевне неприємно, однак,без них ніяк. Я заріклась роповідати все, як було, начистоту.
Коли ми увійшли до кімнати, породілля вже металась в гарячці. Зовсім ще юне дівча, організм якого ще не був готовий до того, щоб дарувати світу нове життя. Однак,доля вирішила інакше. До чого ж це я? Так ось, тим дівчам була ти, Оленко.
Тоді ти марила. Твій батько верещав і заважав нам, аж доки я не прикрикнула на нього, втративши терпіння. Коли хлопчик з’явився на світ,я відразу ж взяла його на руки і чомусь заплакала. Він був таким гареньким і багато в чому схожим на тебе. Саме тоді, коли від появи на світ малюка минуло від сили декілька хвилин, твій батько сказав негайно забирати малого і самим забиратися якомога далі. Коли я намагалась переконати його, що ще рано,що потрібно трішки зачекати, що не можна настільки швидко відриватидитину від матері, він зняв зі стіни гвинтівку і сказав, що не пощадить нікого, навіть малюка, якщо ми негайно звідси не заберемося.
І я забрала хлопчика. Несла додому, пригортаючи до грудей, і плакала. А потім зрозуміла, що нікому більше його не віддам. Не маю права покинути. Думала, що виховаю, як рідного, однак, не так сталося, як гадалося. Органи опіки під радянським гнітом забрали в мене мого хлопчика. Нашого хлопчика. І зустрілися ми з ним лише через довгий час. Якою була ця зустріч, нехай лишиться моєю маленькою таємницею. Нашою з ним історією. Знаючи, що він не рідний, Толя часто роздумував про те, яка ж його справжня мама, якою вона могла б бути. А коли я вперше побачила тебе, то одразу ж впізнала. І тепер, покидаючи цей світ, я хочу поблагословити вас. Об’єднайтеся ж та станьте щасливою родиною, як це мало бути завжди. А я завжди буду поруч, допоможу, коли нависне хмара біди.
Ще раз прости за все…
Параска»
Дочитавши лист, Олена Михайлівна обхопила голову руками. Заплакала, хоч і сама не знала, від чого – від відчаю чи від щастя, що знайшла свого синочка, свою кровиночку.
-Господи..Господи..- примовляла жінка, притискаючи той самий лист до своїх вуст, неначе найбільший на світі скарб. Ольга і Міла, в свою чергу,ошелешено подивилися на жінку.
-Олено Михайлівно, з Вами все гаразд?- ошелешено запитала в жінки Ольга. Міла, в свою чергу, швиденько підбігла до фільтру з водою та принесла скляночку води для Олени.
-Що?.. Так-так… Я так довго мріяла про це… Так жадала дізнатися його ім’я… Але ніколи не думала, що все станеться саме так.. Так…-уривисто, крізь ридання говорила Олена Михайлівна.
-Олено Михайлівно… Мамо.. Ви про що?- запитала в свекрухи Ольга, яка зовсім нічого не розуміла, після чого Володарська без зайвих слів передала невістці той самий лист.
-Прочитай і ти все сама зрозумієш..-коротко сказала вона і тільки після тих слів Ольга наважилася розгорнути лист та взятися до читання. По мірі того, як вона читала, її обличчя витягувалося. Жінка ковтнула клубок, який боляче стиснув її горло.- Тепер ти все зрозуміла,чи не так?- тремтячим голосом говорила Олена Михайлівна, витираючи сльози.- Я знайшла свого синочка… Знайшла свою дитину..
-Так… Знашли… Знайшли, Олено Михайлівно… Господь почув Ваші молитви…- крізь сльози примовляла Ольга,обіймаючи свекруху, а Міла, яка нічого не розуміла, в свою чергу, ошелешено подивилась на жінок.
-Пробачте, але я… Не розумію чогось, напевно…-сказала вона. Саме в ту мить з операційної везли Толю, на обличчі в якого була киснева маска. Олена Михайлівна миттю кинулася до нього.
-Сину! Синочку!- скрикнула жінка, стиснувши Толину руку.- Як минула операція?- запитала вона в лікаря.
-Сама операція минула значно успішніше, ніж ми спершу прогнозували. Кулю витягнули, ускладнень, враховуючи проблеми пацієнта, майже не було. Так що, можна сказати, що Анатолій народився в сорочці.- сказав лікар, якого також добряче виснажив цей день.
-Я буду з ним. Правда ж, можна, лікарю?- запитала Міла в медика, а той, в свою чергу, ствердно кивнув.
-Можна! Я думаю, що Ваша присутність лише піде йому на користь!- сказав медик, який вже також помітив прив’язаність Міли до Анатолія. Тим часом до кордору клініки вбігли Валентина та Сергій Дмитрович. Налякана Валентина миттю кинулась до доньки і обійняла її.
-Сонечко моє! Хвала Богу, з тобою все гаразд!-скрикнула вона.
-Так, мам, зі мною все гаразд, але про все потім, не ображайся! Доброго дня!-кинула Міла Мураєву і на емоціях навіть не звернула увагу на те, що Сергій Дмитрович обійняв її маму, а потім пішла за лікарями, які повели вперед каталку з Толею. Сергій Дмитрович пильно подивився вслід цій дівчині. Вслід своїй доньці.
-Вона дуже схожа на тебе! Така ж амазонка! За дорогими людьми і в лід, і в полум’я!-з захопленням сказав він.
-Так, тільки щастя мені по життю ця риса геть не принесла!- ледве чутно сказала Валентина та розплакалася на плечі в Сергія Борисовича.
-Не плач.. Не плач…- лагідно примовляв він.
…Декілька годин потому.
Міла сиділа біля ліжка Толі та тримала його руку – широку та мозолисту- в своїй тендітній долоньці. Так, власне, вони і йшли по життю, тримаючись за руки- промайнула думка в голові. Сама по собі Міла завжди була одиначкою – не самотньою,а саме одиначкою – дівчиною, яка крім мами і Толі не ділила ні з ким свій світ. Так, в неї була подруга дитинства Ніна, з якою вони була нерозлучні, однак, Мілі і досі було соромно зізнаватися, що вона здебільшого проводила з ними час виключно заради Толі, хоч він того і не помічав, цілком і повністю танучи в Ніні та віддано дивлячись їй у очі. Міла в той час старалась не ревнувати- Боже збав, як можна ревнувати тих, кого любиш? Та й Ніну, власне кажучи, не можна було назвати споживачкою- вона дуже любила та підтримувала брата, хоч і своєю любов’ю. Докоряти можна лише Мілі, яка нафантазувала собі чортзна що і сама ж через це образилась на увесь світ. До того ж, дарма, адже своєю поведінкою вона навпаки відлякала Анатолія і мало не втратила кращого єдиного друга.
Міла вже починала дрімати, коли почула тихий голос Толі:
-Мм..Міло, це ти?- прохрипів чоловік, нарешті відкривши очі. Сама ж Міла стрепенулась і кинулась до коханого.
-Я тут… Тут, мій любий…- ніжно примовляла вона, погладжуючи Толю по голові і з неймовірною ніжністю дивлячись йому просто у вічі.- Я тепер зроблю все… Чуєш? Все для того, щоб ти одужав.- зі сльозами на очах примовляла Міла, цілуючи його мозолясті долоні. Толя ж, в свою чергу,невідривно дивився на молоду жінку.
-І чому ж я раніше цього не помічав?- з неймовірною ніжністю та зі слабкою посмішкою сказав він.
-Чого саме?- ледве чутно зпитала Міла, яка намалювала в своїй свідомості вже сотні варіантів відповідей, але практично не вірила в те, що хоча б одна з них буде правдою.
-Чому я раніше не помічав, яка неймовірна дівчина поруч? Завжди поруч.. Як янгол..- з неймовірною ніжністю говорив Толя, а по щоках Міли в ту мить градом пробігли сльози щастя. Дівчина стілько років віддано кохала, а зараз просто таки не могла повірити в те, що все намріяне в одну мить перетворилося в реальність.
-Ти мені лестиш…- тихо засмеялась вона, витираючи сльози.
-Ні краплі..- тремтяча рука Анатолія слабко, але дотягнулася до щоки Міли та витерла з неї слізку.- Не плач… Не плач.. Ти ж знаєш… Ти повинна плакати лише від щастя..
-А я, власне, зараз від щастя і плачу…- посміхнулась Міла – чисто, щиро, мов дитина. – Бо я тепер – найщасливіша на світі. Ти головне, одужуй..- сказала Міла і нахилилась, щоб поцілувати Толю в щоку.
-Обіцяю, диво моє..- тихо сказав Анатолій і раптом..Потягнувши до Міли, поцілував її в губи. Ніхто не знав, скільки часу минуло, доки вони не відірвались одне від одного, а потім Міла ледь помітно посміхнулась та, поклавши голову Толі на груди, тихо заснула. Ці декілька діб виснажили їх обох..
Ти втретє цього літа зацвітеш
Такою квіткою тендітною п’янкою.
Кімната втратить риси супокою,
Бо речі увійдуть у твій кортеж.
Олена Михайлівна заглянула в палату Толі. Сина. Жінка довго не могла наважитися на це. В голові Володарська вже склала декілька варіантів розмови з сином, однак, поабчивши мирно сплячих Толю та Мілу лише посміхнулась та перехрестила їх.
-Нехай Господь береже вас, діти мої…- прошепотіла жінка та зачинила двері.
* * *
Операція Артема тривала декілька годин і лікарі, чесно кажучи, не були абсолютно впевнені в позитивному результаті. Однак, все минуло доволі гладко. Виснажливих чотири години, протягом яких лікарі боролися за життя Артема, здалися для Ольги та Олени Михайлівни вічністю. Усе ускладнювалося ще й тим, що дітей поки що було ні з ким лишити, бо ще й друга няня також була зайнята, а Мілу, яка зараз чергувала біля Толі, вони не хотіли турбувати. Тому в цей момент діти сиділи на руках в мами,а Ольга, в свою чергу, ніжно пригортала їх до себе.
-Матусю, а правда татко скоро одужає та повернеться до нас?- запитала Марічка, поклавши голову Ользі на плече, а Оля, в свою чергу, ніжно поцілувала її в духмяну маківочку.
-Ну, звичайно,моє сонечко! Наш татко дуже швидко одужає, адже в нього є ми! – з посмішкою відповіла Ольга своїй принцесі. Що б там не казали, але Марічка – таки копія свого тата в усьому – і в гострому розумі, і в доброму серденьку, не дивлячись на те, що майже не схожа на нього зовнішньо. Вона була наче справжнє янголя, яке колись, майже шість років тому осяяло шлях Артема та Ольги, змінивши їх докорінно. Тим часом, до Ольги та дітлахів підійшла Олена Михайлівна. Вона була блідою, однак, посміхалася. В очах жінки стояли сльози. Ольга пильно подивилася на свекруху,не відразу наважившись запитати її про головне, а спочатку просто взяла її за руку та допомогла присісти.
-Ну що,Олено Михайлівно, Ви поговорили?- в нетерпінні запитала Ольга, на що літня жінка лише заперечно похитала головою.
-Ні, поки що ні. Я не наважилася. Вірніше…- Олена Михайлівна зітхнула.- Я зрозуміла, що це зараз не на часі. Мій хлопчик щойно втратив маму. Жінку, яка його виховала, яка дала йому тепло та турботу. А я..Я нічого не змогла йому дати, тому... Яка я до біса, мати?
-Не говоріть так…- Ольга м’яко доторкнулася до плеча свекрухи.- Ми ж з Вами вже обговорювали цю тему, чи не так? Ви не знали, де Ваш син, Ви не відмовлялися від нього свідомо і…
-Так, але.. І не знайшла свого часу.. А синочок, Толечко неодноразово приходив до мене в снах. Дивився просто в душу і благав «Знайди мене, мамо… Знайди…»- після цих слів Олена Михайлівна глухо заридала, заховавши обличчя в долонях, а Ольга, в свою чергу, погладила жінку по спині.
-Але ж Ви не полишали пошуків..- з болем сказала Ольга, на що Олена Михайлівна ствердно кивнула.
-Так. Не відразу, але розповіла чоловіку, своєму Сашкову цю історію. Він спробував підключили свої зв’язки, мого хлопчика шукали, але безрезультатно. Видно, що сліди було добряче заметено і тому…
-Однак, я вважаю, що Ви таки повинні побороти свій страх і поговорити з Толею. Як на мене, він має повне право знати правду…- сказала свекрусі мудра Ольга, погладжуючи її по плечах. Олена Михайлівна накрила руки невістки своїми долонями та посміхнулася.
-Ти набагато мудріша за мене, доню..-сказала жінка, поплескавши Ольгу по руці,і раптом її погляд наповнився гіркотою.- Шкода тільки, що мудрість цю ти таким важким шляхом здобула…- тремтячим голосом додала жінка, на що Ольга лише посміхнулася.
-І не те можна витримати, коли любиш..- сказала вона з якоюсь неземною посмішкою та особливим блиском в очах. Саме тоді вони побачили, що до них наближається кардіохірург, який оперував Артема. Помітивши медика, обидві жінки швидно піднялися та пильно подивилися на лікаря, притиснувши руки до грудей.
-Як минула операція, лікарю?- першою тремтячим голосом запитала Ольга.
-Ну, операція минула не так легко, як нам би того хотілося, але, не дивлячись на те, успішно. Донорське серце ми запустили і воно добре функціонує. Однак, пацієнту ще знадобиться немало часу на повне відновлення організму. Думаю, що Ви також це чудово розумієте.- сказав медик, а Олена Михайлівна та Ольга, в свою чергу, ствердно закивали.- Зараз до ранку ми потримаємо його в реанімації на ШВЛ, а завтра зранку, можливо переведемо до відділення інтенсивної терапії, якщо все буде гаразд і будемо вирішувати, як діяти далі. Операція минула вдало і тепер все буде добре!- з цими словами медик посміхнувся, а Ольга та Олена Михайлівна, обійнявшись, заплакали.