Похорон Бориса Чернобаєва минув без зайвих сліз та церемоній. Як виявилося, і друзів в нього особливо не було, та й, власне кажучи, закордонні товариші та однокурсники також не змогли прилетіти, посилаючись на зайнятість. Були лише Артем, Олена Михайлівна, Володимир Борисович та детектив Мураєв в темних окулярах, який спостерігав за всією цією процесією, ретельно щось обдумуючи. А що саме – він поки що не хотів говорити нікому. Ну дуже вже назвичною йому здавалася уся ця ситуація, бо Мураєв геть не вірив в те, що така людина, як Чернобаєв могла так ось просто та нелогічно закінчити своє життя. Тому він навіть сердився на Олену Михайлівну за те, що вона не дала як слід провести генетичну експертизу тіла її племінника. В цій справі все точно не так вже й просто, детектив якимось дивним чином відчував те, що вони впустили в цій справі щось надзвичайно важливе, а це може круто повернути хід подій в не дуже хороший бік.
-Володю, дякую, що ти зараз тут, з нами..-говорила Олена Михайлівна Володимиру Борисовичу, який вів її під руку.
-Ну що ти, Оленко? Абсолютно не варто мені дякувати!- турботливо примовляв літній чоловік, погладжуючи руку своєї супутниці. Хоча б так. Хоча б в такій якості він може бути поруч з нею, щобдопомагати, щоб підтримувати.
-Ні, варто… Розумієш… Я ніяк не можу розібратися в своїх почуттях, направду..-щиро зізналася Олена Михайлівна. Володимир Борисович спочатку напружився, а згодом лунко видихнув, розуміючи, що його співрозмовниця мала на увазі зовсім інше, аніж він встигнув подумати. «Можливо, ти даси нарешті спокій сам собі зі своїми ідіотськими мріями та думками?!» - шпетив він сам себе, а Володарська-старша тим часом продовжувала: - З одного боку, я чудово розумію, що Борис мало не зруйнував життя Артему та Олі, але.. Він також моя дитина. Він завжди був нещасною людиною, дитиною. Доля завдали йому дуже сильного удару ще в дитинстві, а я..Тепер не знаю, чи пошкодувати його чи просто погодитится з долею?Все-таки, Артем та Оля стільки від нього натерпілися за цей час від його злочинів…
-Це так. З цим не посперечаєшся..- відповів Володимир Борисович, який хоч і розумів почуття Володарської, але все ж ніяк не міг повністю погодитися з нею,бо не знаходив ніяких виправдань жорстокості Бориса.
-А ще… Ще я боюся, що після всього Артем може зненавидіти мене. –щиро зізналася Олена Михайлівна ледве чутно та опустила очі. Після її слів Володимир Борисович вражено подивився на жінку.
-Оленко, що ти таке кажеш?- запитав дивовано він.
-Я кажу те, що думаю… І про те, що з великою вірогідністю може статися. Артем і Олечка стільки всього пережили через Бориса, а я…
-Я думаю, що вони зможуть зрозуміти твої почуття, Оленко. Борис – твій племінник, також твоя рідна кров і ти, як його рідна тітка, як його прийомна мати, ясна річ, важко все це переживаєш…
-Я винна,розумієш? Я… Я щось робила не так… Я чогось не додала. До того ж… - Олена Михайлівна заховала своє обличчя в долонях.- Якби не моя гордість тоді, нічого бне сталося, розумієш? Мої сестра з чоловіком були б живі, Боря ріс би в повноцінній родині і..- схлипнула жінка, а Володимир Борисович, в свою чергу, уважно подивився на неї.
-До речі, Оленко, ти ніколи не розповідала мені про те, що сталося тоді між тобою та твоєю сестрою.- нагадав делікатно Володимир Борисович, але не лишез цікавості. Він також чудово розумів і те, що Олені Михайлівні зараз просто необхідно було виговоритися, однак, сама жінка, в свою чергу,заперечно похитала головою.
-Ні…. Ні, Володю, я поки що не можу розповісти тобі про все це..Пробач.. Не зараз…- ледве чутно відказала вона.
-Так… Так… Я розумію.. Звісно… Пробач..-стиха відказав Володимир Борисович, опустивши очі. В ту мить йому стало жахливо незручно через те, щовін так просто, без дозволу, як то кажуть, поліз в людську душу.
-Не вибачайся.. Все гаразд.. Це ти мене вибач..- сказал Олена Михайлівна, відвівши очі. Далі вони йшли мовчки аж до самої автівки. Володимир Борисович галантно відкрив своїй супутниці дверцята авто і вони разом сіли до салону.
Ззаду ж йшли Артем та Сергій Дмитрович. Сам Володарський, варто сказати, йшов доволі таки повільно, адже цей нелегкий емоційно день таки відклав свій відбиток на його самопочутті, хоч він і не хотів цього показувати, адже знав, що всім іншим зараз також нелегко, а особливо важко зараз його матері. Втім, Артем втішав себе також і тим, що тепер в них з Олею розпочнеться зовсім інше життя і йому зараз варто думати саме про це. Про те, як він повернеться і обійме Олю, про те, як вони повернуться додому і житимуть як у казці – довго і щасливо..
Почався дощ. Краплі били по склу, стікаючи по ньому повільно-повільно, наче в сумній мелодрамі. Чомусь відразу Артему прийшла саме така асоціація, адже саме мелодраму про кохання вони дивилася вчора перед сном разом з Олею по старому, ще чорно-білому телевізорі, якого для них якимось дивом знайшов Толя. Оля. Його Олечка. Обличчя Артема осяяла щаслива посмішка. Зараз він повернеться доодму. Обійме дітей, Ольгу. Обійме, щоб ніколи більше не відпускати.
Теплі спогади про кохану зігріли його,наче чашка теплого какао. Артем дістав мобільний телефон і почав набирати по пам’яті номер коханої. Довге мовчазне з’єднання, виклики, які згодом різко обірвалися, неначе дзвінок скинули.
-Дивно..-знизав плечами Артем.- Що ж це може бути? Ольга ніколи не скидає дзвінків..- пробурмотів він сам собі.
-Що трапилося, сину?- взяла Артема за руку Олена Михайлівна, помітивши разючу зміну в виразі обличчя сина, тя взяла його за руку.
-Та ось ніяк не можу додзвонитися до Олі.. Вкотре набираю-і дзвінок скидається. Можливо вона Павлика спати вкладає..- сказав Артем і взяв телефон, щоб довести мамі правильність своїх роздумів, вкотре набираючи номер Ольги.Однак, телефон знову приречено смикнувся, висвітливши «Зайнято»..
…Тим часом.. Артем навіть і уявити собі не міг, що ж насправді зараз відбувається з його коханою,що вона зараз аж ніяк не відпочиває в затишному будинку, а тихо ридає в темній автівці, пригортаюючи до себе дітей. Саме авто буквально летить на шаленій швидкості, обганяючи та «підрізаючи» інші машини. За кермом сидить чоловік, який з нездоровою, шаленою посмішкою дивився то на дорогу, то на екран мобільного телефону, який лежав з ним поряд.
-Борисе… Ну що ти робиш? Відпусти нас заради Бога,заради всього святого… -тихо плакала Ольга. –Якщо тобі не шкода мене- гаразд, нехай буде все, як ти хочеш, але не займай дітей, благаю!
-Оце вже ні, мила моя!- незворушно говорив Боря, не відриваючи погляду від дороги. – Невже ти не хочеш, аби в нас з тобою була повна родина? Повна! А без діток вона неможлива, чи не так?? – останні сказані ним слова Борис буквально проспівав на мотив тієї пісні, яка просто зараз лунала з магнітоли. Колись ця композиція Ользі подобалася, але зараз вона вважала її найжахливішою на світі – таке відчуття в людини може викликати хіба що клоун з фільму жахів.
-Мамусю, мені страшно..- прошепотіла Марічка, пригорнувшись до мами, і заплакала. -В мене ніжки болять…- поскаржилась дівчинка, адже Борис зв’язав ноги не лише Олі, але й дітям, щоб вони не могли робити зайвих рухів.
-Ччч.. Моя дівчинко… Не бійся… Нічого не бійся…- примовляла Ольга, обціловуючи личко донечки.
-Ну ж бо, Марічко, чого ти боїшся? Адже ми з тобою дорузі,чи не так? – весело говорив до дівчинки Борис.-Це наша невеличка пригода, подорож! Хіба ж це не чудово, га?
-Не хочу я з тобою ніяких пригод, чуєш?! І їхати я з тобою нікуди не хочу!Ти поганий! Поганий! Я хочу до тата! До тата!- відчайдушно кричала Марічка, а Борису було вже не до жартів. Його обличчя перекосило від люті.
-Вгамуй-но своїх спиногризів, бо я за себе не відповідаю! – люто просичав крізь зуби Борис і Ользі раптом стало по-справжньому страшно. Вона зрозуміла, що Борис і справді неадекватний і що може зробити з ними все, що завгодно.
-Ччч…Заспокойся, сонечко… Все добре… Все гаразд..- ледве чутно мовила дівчинці Оля, а потім почала відчайдушно шепотіти молитви, здійнявши очі до гори.- Отче наш.. Що єси на небесах..
-Ну-ну, молися-молися, дорогенька.. Побачимо, чи допоможе тобі Бог, хоча навряд чи…-засміявся Борис. Автівка повернула в безлюдну місцину, на узбіччя лісу.- Ось, власне, ми й приїхали! Виходьте!- доволі таки грубо сказав Боря, відкривши двері авто, а потім виштовхнув назовні Олю та дітей. На передньому пасажирському сидінні він побачив телефон Ольги і самовдоволено посміхнувся.- А ось телефончик я напевне візьму з собою! Адже, коли все закінчиться, треба ж буде повідомити братику про те,що він програв! А ви-вперед! Ну ж бо!- і Борис доволі грубо поволік Ольгу та діточок до будинку. Після того озирнувся навкруги, зашов в будинок за ними, замкнув двері на замок та самовдоволено посміхнувся.Поки що все йшло так, як він задумав. План виконано ідеально…
* * *
Тим часом втомлени Толя повертався додому і подумки докоряв собі за те, що так надовго затримався. Але причина для того таки й справді була чималою. Якась тварюка (а людиною таке створіння аж ніяк не назвеш) підстрелила красивого граційного лося на ім’я Валет, який завжди був окрасою їхнього заповідника. З завмиранням серця Толя думав вже, що тварина мертва, однак, ветеринар, якого вони були змушені викликати з району, екстернно прооперував тварину і Толя пробув біля нещасного звіра, доки йому не стало легше. А ще кажуть, що в тварин немає почуттів та інтелекту.. Немічний король лісу в ту мить був схожим на безпорадну дитину, терся своєю великою мордою в великі мозолисті долоні Анатолія,а той, в свою чергу, говорив з ним. Говорив, наче з людиною. Щось розповідав. Про дерева, які шумлять своїми вітами, про весну, яка зовсім скоро принесе тепло. Переживання за нещасну тварину настільки вибило Анатолія з колії та наче перенесло плин часу в який зовсім інший вимір, що Анатолій зосім забув, яка вже година. А коли подивився на годинник-жахнувся. Майже чотири години вони боролися за життя лісового красеня і, виходить, що стільки ж часу він був відсутній вдома, а Артем ж слізно просив його приглянути за Ольгою та дітьми,допомогти їм,доки його не буде. І тому Толя буквально кулею вискочив зі стайні (а пораненого лося на деякий час помістили в стайню разом з кіньми, а тамтешні конюхи обіцяли Анатолію потурбуватися про нещасну тварину та повідомляти Анатолію про все вбудь-який час дня та ночі.
-Телефонуйте мені, як тільки виникне в тому потреба. Ось мій номер телефону.-записав Толя на клаптикові паперу нехитру цифрову кобінацію. Добре, що Оля свого часу наполягла на тому, що Толі потрібно придбати мобільний телефон, хоч і недорогу модель і тепер він на зв’язку в будь-яку потрібну мить.
-Так, звичайно! Звичайно!- сказав один з наглядачів заповідника (а Толю тут, варто сказати, дуже поважали). -І ось ще – візьміть молока! Наші корівки сьогодні просто молодці! – з посмішкою додав той, адже при заповідникові була ще невеличка ферма – такий собі своєрідний притулок для свійських тварин, які після смерті своїх господарів лишилися без нагляду. І всіх цих тварин Толя любив не просто як власних, а як своїх рідних дітей.
-О, вчасно! Дякую!- посміхнувся Толя. Вирішивши всі справи, фізично та морально виснажений чоловік поспішав додому плануючи ще перед тим заскочити до Володарських та почастувати молочком дітлахів.Сильно боліла спина та розламувалася голова, а таке бувало в нього від емоційних та фізичних навантажень. Сонечко було вже високо над землею і добряче припікало.Анатолій на повні груди вдихнув повітря, яке вже носила в собі кришталевий запах весни,і йшов , просто озираючись навкруги та милуючись красою природи.І чому тільки людина не помічає всього того прекрасного, що її оточує, за всіма буденними справами? На душі чомусь були неймовірна легкість та спокій.
-Привіт!- в реальність чоловіка повернув дзвінкий жіночий голос. Повернувшись, він побачив Мілку , як завжди, веселу та на позитиві.Але очі чомусь такі сумні-сумні.
-О, привіт, Мілко!- посміхнувся подрузі Толя.- Давно не бачилися, хоч і живемо, виходить на сусідніх вулицях!- з цими словами він поцілував подругу в щічку.- Ну як в тебе справи? Все ніяк немає часу поговорити!
-Та що в мене? Все по-старому!- якось ніяково знизала плечима Міла, опустивши очі, а Толя уважно подивився на неї.
-Так вже й по-старому? –недовірливо запитав він. – Мілко, кого ти хочеш зараз обдурити – мене чи себе? Я ж знаю тебе, як облуплену! Коли щось стається, в тебе все відразу ж на обличчі написано! Можливо, розповіси мені, своєму старому другові, що сталося? А я, в свою чергу, постараюся тобі допомогти!- додав Толя, взявши Мілу за руку. В тут раптом неначе електричний струм пронизав її тіло і молода жінка доволі різко висмикнула свою долоню.
-Не думаю, що ти в цьому випадку можеш мені допомогти..- коротко відказала вона.
-І все ж?- Толя не спускав пильного погляду з Міли. – Принаймні, якщо я не зможу тобі допомогти, то хоча б вислухаю,а це також важливо, погодься!- мудро додав він.
-Ооох, ти можеш вмовити кого завгодно!-на обличчі Мілки нарешті з’явилась подоба посмішки, коли вони вже разом крокували вулицею.- Та справа просто в постійний конфліктах з мамою! Вона ще ніяк не може змиритися з тим, що я вже доросла! Напевно, це кумедно звучить, коли мова йде про жінку, якій вже за тридцять…
-Конфлікти з тітонькою Валею? В тебе? Не можу повірити, чесно кажучи!-Толя легенько засміявся, дивлячись на Мілу. А вона доволі таки симпатична, ба більше – навіть дуже вродлива. І напевно, саме через цю свою природню вроду Мілка і виглядає значно молодшою за свій вік. А якщо поєднати все це з виключним розумом та ідеально добрим серцем, то вже точно вийде образ ідеальної дівчини, жінки. «І куди лише дивляться чоловіки?»- посміхнувся подумки Толя.- «Та що ж там казати? Чому я сам цього раніше не помічав?»- думав він,дивлячись на неї, а Міла, в свою чертгу, сором’язливо опустила очі під поглядом Анатолія.
-Ну… Ти ж чудово знаєш мою маму, як і те, з якою гіперопікою вона ставиться до мене..- сказала Міла, а Толя ж, в свою чергу,ствердно кивнув на знак згоди. – Ну, а тепер мама зробила висновок, що може корегувати коло моїх знайомих, вирішувати, з ким мені спілкуватися, а з ким – ні..
-Тобто?- округлив очі Толя.
-Просто якось мене підвіз Сергій Дмитрович. Ну, Мураєв, який довгий час займався розслідуванням справи Волдарських, а мама помітила, що це він, що ми спілкуємося, а згодом влаштувала мені справжнісінький допит, мовляв, звідки я знаю цю людину і що нас з ним зв’язує? А в підсумку взагалі заявила, що забороняє мені спілкуватися з ним. Ти можеш собі таке уявити?
-Ні, чесно кажучи..-з великим очима відказав Толя.- Адже ти – доросла людина і маєш повне право самостійно вибирати своє коло спілкування!-додав він, коли вони вже підходили до старого будиночка, де на даний момент проживала родина Володарських. Хвіртка, яка вела до будиночка, була відчинена навстежінь, навкруги нікого не було, илше сиротливо лежали іграшки Марічки та Павлика.
-Дивно, нікого немає.. – сказав Толя і,зайшовши до будинку, двері якого також були відчинені настежінь, що було дуже дивно, луно гукнув:- Гей, господарі!- Але в будинку було порожньо. – Дивно, можливо, гуляти пішли!- розгублено знизав плечима Анатолій, крокуючи по порожньому будинку навіть з якимось острахом. За ним вслід йшла Міла, яка трималась за спиною друга з якимось острахом і боязко диивлась навкруг.
-Якби вони пішли гуляти, ми б точно з ними пересіклися.- задумливо відповіла спостережлива Міла.- Але, погодься, будинок виглядає так, наче його покидали абсолютно спонтанно. Подивися лишень сюди.- вказала молода жінка на на камфорку, на котрій варилося овочеве рагу. На столі стояв недороблений салат – лише пошинкована капуста, поряд лежало декілька не порізаних цибулин та часник. З радіоприймача звучала весела та легка пісня.Все виглядало,наче у фільмі жахів про будинки-привиди – на перший погляд, життя тут наче кипіло, але насправді ж тут не було зовсім нікого. Пустка.Наче те саме життя раптово увірвалося.
Серце Толі впало, а руки затремтіли.
-Я не хочу думати про погане.- зізнався стиха.
-Я теж…-завжди зважений та впевнений голос Міли затремтів і вона приклала руку собі до грудей.- Толю.. Мені щось ну дуже неспокійно… Можливо, спробувати зателефонувати до Олі?
-Я теж так думаю.- пробурмотів Толя, на ходу дістаючи свій мобільний. Навіть не дивлячись на клавіші, він набрав номер Ольги. Декілька вткликів- і номер скинули.- Чорт..-вилаявся він.
-Що там? – з нетерпінням запитала Міла, пильно дивлячись на Анатолія.
-Та чорт знає, що відбувається.- пробурмотів той.- Дзвінок скинули.
-Ну, напевно, діти бавляться. Знову взяли мамин телефон.- нервово розтираючи руки, сказала Міла.
-Ну, або Артем приїхав раніше і вони всі разом пішли на прогулянку, не хочуть, щоб їх турбували – хочуть розвіятися після важкого дня, як то кажуть. – знизав плечима Толя і здригнувся від болю. Коли він хвилювався, то його вади були більш помітними – він сутулився і від того ще більше боліла спина.
-Та ні,це виключено.- сказала Міла, потираючи підборіддя.- Якби вони пішли на прогулянку, то все було б прибрано, вимкнено, а тут…. Наче зірвалися з місця і…
Їх обох наче струмом вдарило.
-Отже так!- проторохкотів Толя, взявши руки в боки.- Нам потрібно скооперуватися, розділитися і…
-І пройти всі околиці, все проглянути.- додала Міла, схвильовано дивлячись на Толю. Її серце шалено закалатало і молода жінка притиснула руку до грудей.
-Ти в порядку? – схвильовано запитав Толя, м’яко торкнувшись плеча Міли і зазирнув їх поосто у вічі.
-Що? Так-так… Не про це зараз потрібно думати..-відказала ця відчайдушна амазонка, відвівши очі від Толі. Якщо раніше вона все віддала б заради такої миті, то зараз тривога за Ольгу та дітлахів, яких Міла любила,наче рідних, взяла верх над іншими почуттями і зараз Міла думала лише про план дій.
..За чверть години Оля з Анатолієм обійшли всі околиці, але Олі з дітьми ніде так і не було. З заледенілим серцем Міла взяла до рук лялечку Марічки, яку відразу ж впізнала і котра сиротливо валялася серед подвір’я.
-Ця лялька Маріччина наулюбленіша. Артем колись привіз їй її прямо з Парижу.- з великими, повними жаху очима Міла подивилася на Толю- І вона б точно ніколи не покинула б її ось так. – Міла витримала паузу. – Толю… Мені здається,що трапилася якась біда… Велика біда..-прошепотіла жінка і зблідла.
…Тим часом, Артем та Олена Михайлівна вже під’їзджали до селища, в якому проживали на даний часі з якого планували виїхати додому через декілька днів додому, адже, як вони, на жаль, помилково вважали, їм вже нічого не загрожує. Всі їхні біди та переживання лишилися позаду. Однак, Артем увесь час дивився у вікно автівки, нервово крутячи в руках телефон і знову спробував набрати номер Ольги і все безрезультатно «Абонент поза зоною досяжності. Спробуйте передзвонити пізніше…» -після викликів пролунав механічний голос, так, наче телефон имкнули навмисне. Але ні. Оля не така, вона ніколи в так не зробила, знаючи, як Артем хвилюється за них з дітьми.
-Артемчику, та не хвилюйся ти так, сину. Можливо, телефон просто зараз в дітлахів, а ти ж знаєш, що Павлик вже призвичаївся дивитися на ньому мультфільми, ось і взяв мамин телефон..- з м’якою посмішкою говорила сину Олена Михайлівна, погладжуючи Артема по долоні та заспокоюючи, наче маленького. Оча, варто сказати,в неї самої на серці було неспокійно, але вона не хотіла казати про це сину.
-Угу… Мультики.. Так…- пробурчав Артем і це справді його трохи заспокоїло,хоч і частково. Адже і справді, саме перед їхньою поїздкою до села на честь їхнього возз’єднання Артем подарував Ользі недешевий мобільний, як знак того, щоб вони завжди були на зв’язку одне з одним. Однак, чоловік таки приклав руку до серця, яке тривожно нило.
-Синку, все гаразд?- запитала Олена Михайлівна, яка миттю побачила, що з Артемом щось не гаразд. Кожна мати відчуває, коли з її дитиною коїться щось не те.
-Що? Так-так, мамо, все в порядку. Все гаразд. Все в порядку, моя рідна.- постарався посміхнутися Артем. Він уявив, як йому зараз на зустріч вибіжать дітлахи, який він пригорне до себе і поцілує, потім підійде і Оля, однак…
Коли вони підїхалидо будинку, то побачили,що ворота були відчинені навстежінь. Серце Артема впало.
-Зупиніть машину!- крикнув чоловік і, вискочивши з авто, помчав до самого подвір’я. Зупинився. Зіниці розширилися. Він з жахом побачив розкидані всюди іграшки малят та прожохом побіг до будинку.
-Олю! Марічко! Павлику! Ви тут?- кричав він. Серце шалено билося в грудну клітку, але чоловік не зупинявся. З ними щось трапилося…Трапилося… Господи.. Ні… Ні, не піддаємося паніці.. Спочатку зателефонуємо Толі- він точно повинен щось знати. Артем взяв до рук мобільний телефон і тільки набрав було номер Анатолія, як почув дзвінок просто в себе за спиною. Серце Артема радісно затріпотіло – ось вони повернулися, напевно, ходили в ліс дивитися на перші квіти, як і просила вчора Марічка. Однак, повернувшись, Артем побачив Толю з Мілою. Анатолій просто таки впав з лиця – він був блідим та виснаженим, скованим жахом та болем- давала про себе знати спина, адже пробігти стільки кілометрів- то вам не жарти.
-Толю,де Оля? Де діти?- Артем наагався бути спокійним, все ще сподіваючись почути,що з Олею та дітьми все гаразд, що він просто щось неправильно зрозумів. Толя ж дивився Володарському просто у вічі, хоча від того душевного болю, який він відчував, Анатолію було боляче і соромно навіть показатися на очі Артему.
-Артеме, ти тільки не хвилюйся..- почав було Анатолій, прочистивши горло.- Я… Ми… Ми не знаємо,де вони…-нарешті сказав він найстрашніше.
-Тобто – не знаєте?! Що це означає,чорт забиирай- не знаєте?! А де вони?! Де?!- в пориві відчаю Артем кинувся до Толі та, взявши його за грудки, щосили його затряс.- Я довіряв тобі! Я довірив тобі найдорожче! Де моя дружина?! Де мої діти?! Де?!- щосили закричав Артем, продовжуючи трясти Толю, а той, в свою чергу, і не думав пручатися та вириватися, адже чудово розумів, що винен. Винен, бо не додивився. Не вберіг. І навіть якби Артем вбив його просто тут і зараз, то був би абсолютно правий. На його місці Толя вчинив би точно так само.
-Артеме, не треба!- заплакала Олена Михайлівна та кинулась розбороняти чоловіків. – Адже Толя ні в чому не винен!
-Ні, я винен! Я винен! Я! Все цілком заслужено! – у відчаї крикнув Толя, в погляді якого було стільки болю та провини.
-Я довіряв тобі! Довіряв!- знову з відчаєм крикнув Артем.
-Так, ну ж бо заспокоїлися! Обидва!- лунко крикнула Міла. Від несподіванки Артем миттю заспокоївся та відпустив Толю. – Ви думаєте, що криками та бійками зможете вирішити ситуацію, що таким чином знайдете їх? Тут вмикати мізки та діяти потрібно, а не кулаками махати!- Міла вперше дозволила собі підвищити голос на свого шефа, на самого Володарського, але усвідомлювала,що в тому була пряма потреба, інакше нічого б не вийшло.
-Ти маєш рацією Міло.- Артем відпустив Толю та, віддихавшись, послабив гудзики на своїй сорочці. Руки тремтіли- чи то від нервового перенапруження, чи то від поганого самопочуття.
-Справді, друзі мої,зараз абсолютно не час для конфліктів.- повільно та зважено, аби заспокоїти обох, сказав Володимир Борисович та, підійшовши до Артема, взяв його за руку, щоб міряти чоловіку пульс, а потім з великими очиима подивився на Володарського.-Артеме, та в тебе серцебиття зашкалює просто. Тобі негайно потрібно лягти та прийняти ліки!-стурбовано додав він, оглянувши зіниці Володарського.
-Не зараз… Не зараз, Володимире Борисовичу..- Артем важко дихав, кумедно надуваючи при цьому щоки. Але зараз усім їм було не до сміху.
-Друзі мої, все ж, я вважаю, що нам не потрібно так ось відразу ж впадати в паніку. Вони можуть повернутися в будь-яку хвилину.-медик говорив скоріше для Артема, а не всіх. Насправді ж, він також відчував,що трапилась якась біда.
-А що Ви пропонуєте? Ми з Мілою «прочесали» все навкруг, їх ніде немає. Хіба що лісові хащі і…- почав було Анатолій, але впіймав багатозначний погляд Володимира Борисовича і замовк.
-Хащі… А там вовки, хижаки.. Толю, ти сам про це казав…- прошепотів побілілими вустами Артем, повільно зповзаючи по стіні. Володимир Борисович та Олена Михайлівна миттю кинулися до нього.
-Артемчику! Синочку!- літня жінка поплескала сина по щоках.
-Олено, принести мою аптечку ! Вона в автівці! Хутко!- крикнув Володимир Борисович, який доволі швидко змобілізувався. Однією рукою притримуючи голову Артема, він послабив гудзики на його сорочці.-Йому зараз потрібно лягти! Толю,допоможеш мені відвести його до будинку?
-Так,звісно..- пробурмотів Толя, взвши Артема під руку, але той раптом запротестував.
-Ні… Ні…Не можна… Мені зараз не можна лежати..- бурмотів Артем, якого вже вели до будинку, а потім вклали на канапу у вітальні.- Мені варто знайти їх… Знайди…
-Ми займемося цим, брате… Ти не хвилюйся тільки..- примовляв Толя в той час, коли Володимир Борисович взявся вимірювати Артему тиск та готував укол. Олена Михайлівна в ту мить тримала Артема за руку.
-Все буде добре, синку… Все буде добре..-примовляла вона, як раптом в Артема задзвонив мобільний телефон. На визначнику номер не висвітлився, абонент був засекречений.
-Алло…- прохрипів Артем в слухавку і раптом його обличчя ще більш зблідло.- Ти?! – в шоці закричав він.
* * *
…Темна кімната закинутого будинку. Світла сюди потрапляє дуже мало через щільно забиті дошками вікна- наче точно для того, щоб ніхто не побачив того, що діється в ньому. Борис його відразу помітив в той час, коли слідкував за Володарськими і в ту ж саму мить купив його, хоча, господарі цієї розвалюхи були в цілковитому шоці від того, що вона когось зацікавила, що ці руїни стали комусь потрібні, адже на покупців вони вже й не сподівалися. Тим більше, знаходження будинку було доволі непримітним, невигідним. Для всіх, тільки не для Бориса. Тут їх не знайде ніхто. Для Ольги і дітей самовдоволений Борис підібрав одну з «найкращих», якщо їх можна так назвати, кімнат в будинку, де через забиті дошками вікна хоч трохи пробивалися промічники світла, а посеред кімнати стояло велике металеве ліжко з подертим матрацом поверх нього, на який Борис кинув декілька ганчірок, «потурбувавшись» про комфорт Ольги. Як би там не було, Ольга була, як вважав Борис, його жінкою та носила від серцем його дитину, сина, а Борис, в свою чергу, повинен був зробити все для того, щоб його синочок з’явився на світ і щоб все було добре, адже народжуватися Борису сина мала не якась повія, якій були потрібні лише гроші (варто сказати в Бориса, який вже давно задумувався про продовження роду Ченобаєвих, були й такі думки), а жінка, яку він стільки років віддано та фанатично кохав та бажав. І скільки жінок в Бориса б не було, все одно, на місці кожної з них Борис уявляв саме Ольгу.
І ось вона тут. Сидить і дивиться на нього знизу вверх. Переможена. Загнана в глухий кут, а, власне кажучи, так і треба було – надто довго Оля бігала від нього, відвертаючи далеко в сторону свій чарівний носик. Боря довго це терпів і ось в решті рет, цей терпець урвався.
Пара карих очей дивилась на нього спідлоба. Дивилася впритул. Борис хотів було взяти Ольгу за підборіддя і поцілувати, однак, вона різко висмикнула своє обличчя і відвела очі, аж ніяк не бажаючи дивитися на нього.
-Ну що ж ти робиш, лялю?- легким докором, наче сварячи неслухняну дитину, сказав жінці Борис.- Благаю, не псуй такого моменту, адже ми так довго його чекали!
-Віповідай тільки за себе, покидьку! – з ненавистю прохрипіла Ольга, яка зараз була більше схожа не на ніжну та тендітну жінку, а на хижачку, яка була готова розірвати на шматки кожного, хто наблизиться до неї та до її дітей.- Я б краще зі скелізі стрибнула головою донизу, аніж була б з тобою! –прошипіла жінка,з ненавистю дивлячись на Бориса. Її ноги були зв’язані, а спина неймовірно боліла чеез сидіння в одній позі, однак, Ольга аж ніяк не хотіла принижуватися, скаржитися Борису і просити його про щось.- Знаєш, хто ти? Ти – нікчема! Завжди був і будеш в тіні Артема, бо він кращий за тебе, кращий у всьому, бо ти – лише дурнуватий і ні на що не здатний мстивий покидьок, який тільки й може, що заздрити та істерити!
Обличчя Бориса пополотніло від люті і він, зціпивши зуби, зі злістю подивився на Ольгу.
-Я б попросив тебе, люба моя, краще слідкувати за тим, що і, головне, кому ти говориш, бо не забувай – ви з дітьми зараз в мене на мушці!- він насолодою провів пальцем по обличчю Ольги,а та, в свою чергу,з огидою відвернулась.- З тобою я, звісно, нічого не зроблю..- Борис з фанатичною посмішкою погладив Олин животик, після чого вона з огидою відсахнулась від нього.- Ти носиш мого сина і мусиш подарувати йому життя…
-Це не твій син і я нічого тобі не повинна! Навіть якщо і виявиться, що таки ти його батько, то я зроблю все – чуєш? – все для того, щоб він ніколи не дізнався про те, яка брудна кров тече в його жилах! Я впевнена, що він ніколи не стане таким нікчемою, як його…Таточко!- с огидою кинула Ольга, змірявши поглядом повним ненависті Бориса, після чого він вже невитримав, підійшов до Ольги і дав їй такого ляпаса, що голова жінки закинулася назад і вона тихо заридала-завила від страху, болю, ненависті та приниження.
-А тепер послухай мене, сонечко, і запам’ятай, будь ласка, декілька простих правил перебування у цьому будинку…- голос Бориса лунав доволі таки тихо, однак, від нього бігли по тілу мурашки. – Це мій будинок і все, що знаходиться тут – моя власність, включаючи вас! – говорив чоловік з нотками самовдоволення.- І що ким і чим тут робити- вирішую я і тільки я!
-Ти не зачепий дітей!
-А це ми ще подивимося! – з циим словами Борис підійшов до Марічки та шарпонув її, притянувши до себе. Від страху дівчинка заплакала, а за нею заплакала і Ольга.
-Дітей не чіпай! Благаю! – схлипувала вона.
-От бачиш, Марічко, тепер наша мама стала більш зговірливою, краще, як то кажуть, пішла на контакт, чи не так?- запитав Борис в дівчинки, але та його зовсім не слухала.
-Відпусти мене! Відпусти! Ти поганий! Поганий! Я все таткові про тебе розповім! Скажу, що ти поганий, і що ти нас насправді не любиш! Ти поганий!- кричала відчайдушна дівчинка.
-Ну й характер в тебе, Марічко! Точно мамин і вже точно не татковий! – Борис навіть поцілував Марічку в щоку, хоч і без ніжності, і тут раптом його осяяло. – Марічко, ти ж скучила за татком, чи не так? А давай ми йому зателефонуємо і ти йому розповіси про все – про те, який я поганий і як я тебе ображаю! Давай?- по-змовницькому сказав він наляканій дівчинці, яка зовсім нічого не розуміла. Зате все чудово розуміла Ольга. В Бориса стояв антивизначник номера та місцезнаходження, всі способи стеження точно не спрацюють. А ось Артема цей дзвінок може добряче шокувати – саме цього добивався Борис, знаючи про хворе серце брата і про те, що такий стрес може просто вбити його.
-Не треба, Борю! Тільки не зараз! Благаю!- зіщулившись від жаху, плакала Ольга.
-Мамо, не плач, благаю.. Коли ти плачеш, мені страшно… Страшно, матусю…- почала ридати і Марічка. Борис,в свою чергу, з неприхованим задоволенням зрозумів, що зараз – саме час дістати телефон і набрав по пам’яті номер телефону людини, яку ненавидів і якій заздрив більше за все на світі з самого дитинства. «Це те, що треба…»- самовдоволено подумав він і поставив телефон на гучномовець для того, щоб Артем чув все, що відбувається в кімнаті, а особливо, плач Ольги та дітей.
…Тим часом,Влодимиру Борисовичу вдалося хоча б трохи стабілізувати стан Артема та заспокоїти його, зробивши укол, як після спонтанного телефонного дзвінка він знову разюче змінився та зблід.
-Ти?..- прохрипів він.
-Впізнав, братику?
-Звідки?...
-Ну, як ти можеш здогадатися, з того світу! – засміявся Борис, з насмішкою подивившись на Ольгу та дітей.- Непогано я прилумав, еге ж? Але чого ти точно не зможеш здогадатися, то це про те,хто зараз є зі мною поруч!- сказав Борис та зневажливо пхнув ногою Ольгу – спеціально, аби та заплакала.
-Олю! Олечко! Мила моя! Ти де?! Де ви?! – відчайдушно закричав Артем в слухавку ,а від страху і безсилля в нього серце буквально розривалося.
-Я не знаю.. Не знаю, Артеме… Але ти не хвилюйся.. Зі мною… З нами все гаразд..-задихаючись від сліз, говорила Ольга і все для того, щоб Артем не хвилювався, адже вона чудово розуміла, що хвилювання для нього зараз – смертельно небезпечні. Длаі Борис шарпонув Марічку і притягнув її до слухавки.
-Ну ж бо, люба Мері, а тепер ти передай привіт татусеві!- примовляв Борис, боляче стиснувши худеньку ручку Марічки, від чого дівчинка тихо заплакала.
-Татусю, мені дуже страшно. Дуже..-схлипуючи, прошепотіла вона.
-Донечко, не бійся! Не бійся, чуєш?! Татко врятує вас! Врятує, мої рідні!- відчайдушно кричав в слухавку Артем, по його щоках від безсилля струмками текли сльози відчаю, злості та розпачу. – Не чіпай мою родину, покидьку! Якщо ти хоч пальцем до них торкнешся, то..
-То що, Артемчику? Га? Пальчиком мені погрозиш, лекцію про мораль прочитаєш? Що?- сміявся в слухавку Борис, а на задньому плані Артем чув плач. Плач його дружини та дітей.
-Я вб’ю тебе,покидьку. Я очищу землю від тебе…- з палаючими від гніву очима сказав Володарський. Сміх в слухавці лише посилився.
-Вб’єш? Ну-ну. Дуже хочу на це подивитися. Заради такого можна навіть життям ризикнути. Втім…- Борис раптом замислився.- В тебе буде такий шанс. Я викликаю тебе на поєдинок. Один на один. Без усіх тих твоїх помічничків та горе-Шерлоків Холмсів! От тоді ми побачимо, на що ж ти здатен! Виграєш.. – Борис подивився на нажахану Ольгу, яка пригортала до себе дітей. – Я відпущу Ольгу з малими, а якщо ж ні… То я з честю заберу свій трофей, вірніше,трофеї і ти нас більше ніколи не побачиш. І запам’ятай, це буде чесний поєдинок!- заікнчив свою промову Борис, спеціально діставши з кишені свій пістолет, оглядаючи його і всім своїм виглядом показуючи Ользі,наскільки нерівні сили. Сама ж Ольга затряслася від ридань та страху.
-Артеме, не погоджуййся на це! Благаю тебе, не погоджуйся! Це провокація!- відчайдушно кричала вона.
-Ой, як цк мило! Леді Ровена хвилюється за свого лицаря Айвенго! – гучно та глузливо засміявся Борис. Артем тим часом підняв свої впалі очі на Мураєва, який щось дивився на своїх пристроях та кивнув Артему, мовляв, все гаразд.
-Я приймаю твої умови, покидьку! І я покажу тобі твоє нікчемне місце, щоб ти більше з нього і носа не смів показати і не ліз більше до моєї родини!- Артем буквально скочив з ліжка. Володимир Борисович спробував його вгамувати та вкласни назад в ліжко,але в нього нічого не вийшло.
-Чудово! Тоді сьогодні на узліссі біля старого млина.- Борис перезарядив пістолет. – Рівно о сьомій і ні на хвилину пізніше, інакше… Я вже знаю, що зроблю з твоїми…
-Не смій, покидьку!!- різко увірвав його Артем.- Я буду! Я прийду! І ти заплатиш за все!
* * *
Сергій Дмитрович Мураєв, який чув усю цю розмову, великими очима дивився на Володарського, ставши, як то кажуть, у бойову стійку для того, щобне радти Артему наробити дурниць, щоб він не постраждав сам і не наразив на ще більшу небезпеку Ольгу з дітьми.
-Артеме, я не підтримую цю ідею! Це дурість!- незворушно сказав детектив, коли вони з Артемом порівнялись і подивилися одне одному у вічі.
-Добре, а Ви що пропонуєте? Сидіти і чекати, доки він… Вб’є мою родину? Запитав Артем, перевівши дихання. Він однієї лише думки про це його кинуло в жар.
-Борис в розшуку праваоохоронних органів! Саме вони зараз повинні ним займатися! Навіть не я і не ми,а саме поліція, розумієш? Тепер все повинно бути по закону!- Мураєв намагався втовкмачити ці прості істини в голову Артема, неначе вчитель намагається достукатися до учня, який ніяк не мое засвоїти елементарний матеріал. Однак, Артем був незворушний.
-Ваші правоохоронні органи вже шукали мою дружину і що зі всього цього вийшло? Правильно! Вони просто видали тіло іншої жінки за тіло Ольги! А я оплакував її в той час, коли повинен був допомогти! І тепер Ви хочете довірити пошуки хитрого Бориса цим людям?! Та він з легкістю обведе їх навкруг пальця!
Мураєв дивився на Артема великими очима і розумів, що навіть йому з настільки великим детективним та життєвим досвідом не вдасться зупинити це гаряче, любляче та повне відчаю серце. До Артема кинулась ридаюча Олена Михайлівна і обійняла сина. Серце Володимиа Борисовича, який в ту мить стояв трохи осторонь, боляче стиснулось – скільки ж ще бід може випасти на цю нещасну родину?...
-Артеме, синочку! Не треба! Я благаю тебе, не треба!- плакала вона, а Артем, в свою чергу, пригортав матір до себе, міцно заплющивши очі від болю та відчаю. Кожному з присутніх тут здавалося, що все, що відбувалось там в цю мить- страшний сон.. Просто страшний сон…
-Мамо, пробач мене, але я не можу вчинити інакше. Не можу. Я мушу їх врятувати. – з цими словами Артем з неймовірним трепетом розцілував материнські руки і пригорнув до себе нещасну ридаючу жінку. Тим часом, Володимир Бооисович та Мураєв відійшли убік. В руках в детектива був якийсь пристрій.
-Ми змогли зафіксувати, звідки ж саме пролунав дзвінок з телефону Бориса! Точне місцезнаходження ми вже знаємо, можемо висилати туди групу захоплення!- повідомив Мураєв, не відриваючи погляду від планшету,а терпіння Володарського в ту мить урвалося.
-Слухайте, викликайте, кого хочете!- у відчаї крикнув він.- А мені начхати! Я йду рятувати свою родину!- крикнув засліплений відчаєм Артем і попрямував до виходу, де дорогу йому миттю перегородили Мураєв, Володимир Борисович і Толя. Сімейний лікар Володарський дивився то та Артема, то на бліду, мов стіна, Олену Михайлівну.
-Артеме, ми підемо з тобою! І навіть не сперечайся! Ти один не впораєшся! До того ж, ми також хочемо допомогти! Мені також небайдужа доля Ольги.. Та дітей! – миттю виправився Толя, а в Артема в ту мить виник план.
-Знаєте, а ви мені і справді можете допомогти! – раптом з палаючими очима сказав він. – В мене є план!
…Коли з останніми краплями весняного дощу на землю почали опускатися сутінки, біля оплутаного мереживом туману старого озера з’явилась постать в капюшоні. Чоловік курив цигарку за цигаркою та мугикав собі під ніс якусь позбавлену будь-якого сенсу веселу пісеньку. Настрій його був до неможливого хороший – сьогодні він в решті решт, з легкістю закінчить ту справу, яку почав майже рік тому – прибере зі своєї дороги того, хто всеньке життя стоїть в нього впоперек горла. Як же довго Борис чекав цієї миті! Заради неї йому довелося пожертувувати всім – своїм чесним ім’ям, своєю свободою, репутацією, кар’єрою, але йому на все це, чесно кажучи, було вже глибоко начхати. Жага помсти та бажання отримати все те, на що він заслуговував все своє життя, була значно сильнішою, а можливість бачити зруйнованим світ свого суперника, який завжди вважав себе господарем ситуації, здавалась неймовірним задоволенням.
А ось,власне, іде і він. Ну як іде – ледве влочить ноги, хапаючи губами повітря. Що вже й казати, Лілея свого часу спрацювала не просто професійно, а блискуче, якщл змогла повалити таку непохитну скелю, як Артем Олександрович Володарський.
-А що це ми йдемо так повільно і дихаємо так важко, га, братику?- з іронією запитав Борис в Артема, коли той підняв на брата свої запалені та повні ненависті очі.
-Де моя родина, покидьку?-хриплувато запитав він. Борис, в свою чергу, повільно та з задоволенням втягнув ніздрями повітря та потягнувся.
-Не все відразу, братику! Ми ж ще з тобою не поговорили! Невже ти не хочеш поспілкуватися з рідним братом, га?- з цими словами Борис видихнув в обличчя Артему клубок цигаркового диму.
-Досить корчити з себе клоуна, нікчемо! – закричав Артем, думаючи лише про одне – аби все вийшло, як годиться, а він вже візьме увесь удар на себе. Колись потрібно починати бути чоловіком та відповідати сповна за свою, як думав Артем, слабкодухість. Борис, в свою чергу, докірливо поцокав язиком.
-Ууу, фуу, як негарно, братику!- глузливо сказав він.- Не в твоєму становищі мені хамити, хіба ти не розумієш цього?А як же твоя вихованість, голуба кров? Оце твоя матуся засмутиться, коли дізнається про те, якого хама вона виховала! Втім, годі було від неї очікувати та щось інше!
-Не смій навіть подумки згадувати мою матір, недоумку! –кинувся до Бориса Артем.- Ця свята жінка зробила все для того, щоб в нас з тобою було рівноцінно щасливе дитинство! А чим ти відплатив їй натомість, покидьку невдячний?!
Тут очі Бориса вже геть налилися кров’ю і він миттю перестав себе контролювати.
-Ця свята, як ти кажеш, жінка позбавила мене батьків! – знавісніло закричав він.- Вона позбавила мене батьків так само, як коли позбавила тебе рідного брата!
Очі Артема розширилися від шоку.
-Ти про що мелеш? Тебе нічого не позбавляли і нічим не обділяли,обмежений та ображений ти наш! – прийшла вже черга Артема застосовувати сарказм. Однак, на Бориса це не справило належного враження і його обличчя набрало здивованого виразу.
-Як? Ти нічого не знаєш? Невже матуся, яка довіряла своєму Артемчику завжди та в усьому, нічого не розповіла тобі про свою шалену юність?Ти ба! Ну, тоді про все те натомість розповім тобі я, бо мої батьки, на відміну від тебе, довіряли всі свої таємниці! – з посмішкою сказав Борис,хоча насправді в дитинстві колись він просто-напросто підслухав розмову своїх батьків і дуже добре її запам’ятав. – Так ось,в тебе був братик, якого твоя матуся привела в світ, «залетівши» в неповні чотирнадцять і від якого благополучно відмовилася- адже навіщо їй увесь той сором був?! Втім, напевне ти зараз відчув полегшення, бо ж не довелося материсньку ласку ділити зі ще одним конкурентом крім мене, чи не так?!
Після тих слів Артем, не тямлячи себе від люті, кинувся на брата та повалив його на пісок.
-Не бреши… Ти брешеш..Брешеш… Я вб’ю тебе…- хрипів Володарський, стиснувши горло брата. Сам Борис лише тихо засміявся.
-Брешу? Ну, цього разу вже точно ні, братику, ні! Втім, ти сам запитай в в своєю мамці, що до чого!-крикнув він, коли вони з Артемом зчепилися в бійці. Коли Артем стиснув його горло, Борис встигнув вихлпити з кишені пістолет.- Втім, навряд чи ти зможеш про щось в неї запитати! Прощавай,братику!
Через мить полунав постріл. Птахи наполохалися,злетіли з дерев, після чого запала мертва тиша.
….Тим часом, на узліссі панувала справжнісінька спецоперація. Група в складі Міли, Толі та Мураєва (Володимир Борисович лишився з Володарською-старшою) прочісували всі найближчі локації, які видавав навігатор детектива. Разом з ними також був і загін спецпризначенців, які повинні були миттю затримали небезпечного злочинця Бориса Чернобаєва.
-Ось той будинок, з якого орієнтовно лунав дзвінок на телефон Артема!- вказав Сергій Дмитрович та стареньку халупку.- Чернобаєв, чесно кажучи, трохи прорахувався. Нашій групі таки вдалося зламати захист на його телефоні, який стояв, м’яко кажучи, не надійно. Дзвінок лунав саме звідти!-показав він рукою.
Толя та Міла першими побігли до будинку. Раптом молода жінка оступилася та впала, а Анатолій, в свою чергу, вчасно схопив її за руку.
-Мілко, все гаразд?- стурбовано запитав Толя, допомагаючи Мілі піднятися та трепетно взявши її при цьому за зап’ясток.
-Що? Так-так…-розгублено пролепетала Міла.
-Вставай… Обережно… Ось так..- допоміг Толя подрузі. – Ну що? Як ти? – стурбовано запитав він.
-Я в нормі. В нормі. Зараз не про це варто думати, геть не про це. – пробурмотіла Міла, в якої після тілесного контакту з долонями Толі миттю по шкірі пробігли мурахи. Анатолій теж на мить завмер, дивлячись на Мілу, однак, ця чаірвна мить доволі швидко пролетіла.
В ту саму мить через одне з розбитих вікон Ольга раптом почула голоси. Знайомі до болю голоси. Це порятунок. Боже правий, до них прийшов порятунок. «Я думаю,що це тут, хоча впевнений не на сто відсотків..»- почула жінка голос Мураєва, а після того дотягнулася до палиці, яка в ту мить лежала поруч, і почала з усієї сили гамселити тією самою палице по підлозі та батареї для того, щоб привернути до себе увагу.
-Господи, допоможи.. Люди, ми тут! Тут! – почала відчайдушно кричати жінка, пригортаючи до себе виснажених дітлахів, які в ту мить взагалі не мали ніких сил на будь-які емоції.- Тут! Тут! – кричала Оля, як тут до хати забігли Толя, Міла та Мураєв. Анатолій миттю кинувся до Ольги, щоб розв’язати їй руки та ноги,а Міла з Мураєвим, в свою чергу, кинулись до наляканих Марічки та Павлика, взяли їх на руки та витерли малюкам сльози. Було неозброєним оком помітно, наскільки схожі між собою ці двоє. Толя тим часом допоміг піднятися Ользі, а вона миттю кинулась йому в обійми.
-Дякую тобі, Толю! Дякую! Ти..Ви всі врятували нас!- схлипувала вона,обіймаючи чоловіка в той час, коли він заспокійливо погладжував її по волоссі. Тим часом Міла, яка заспокоювала малюків, намагалась не дивитися в той бік. Її серце стиснулось від гіркоти та ревнощів. – Артем де? Де Артем?- запитала Ольга, пригортаючи до себе наляканих та заплаканих дітлахів, які миттю підбігли до мами. Серце Толі стиснулося і він ковтнув важкий клубок.- Ну ж бо, Толю! Не мовчи, благаю! Він таки пішов на зустріч з Борисом, так?- відчайдушно крикнула Ольга, яка тремтіла усім тілом.Толя подивився на неї великими очима.
-А звідки?... Звідки ти знаєш про дуель?- ледве чутно запитав він, який так і не зрозумів, навіщо завів мову про це з Олею, моральний стан якої і без того бажав кращого.
-Я чула.. Я про все чула.. Борис домовлявся з Артемом про зустріч при мені. Я чула все. Я бачила, як він діставав пістолет, а потім сказав мені, що… Що сили апріорі будуть нерівними.. Що він вб’є Артема… Толю, мені страшно… ..- заридала Ольга, знову обійнявши Анатолія.
-Люба моя… Хороша… Не плач… Не плач, Олю… Я благаю тебе..-примовляв Толя, погладжуючи Ольгу по спині.
-Так, друзі мої, я все розумію, звичайно, але зараз геть не час для лірики! Нам необхідно якомога швидше їхати звідси з метою бепеки Ольги та дітей, щоб Черобаєв не з’явився тут раніше!- доволі жорстко сказав Мураєв, який апріорі не був прибічником лірики та сантиментів. До того ж, це було не дуже вдале місце для цього.
-Так, звісно! Я допоможу тобі,Олю! Міло, потурбуйся про дітей! –сказав Толя подрузі дитинства, яка без зайвих емоцій тільки кивнула головою на знак згоди і вони з Сергієм Дмитровичем, взяши на руки Марічку з Павликом, попрямували геть з дому до автівки. Сам Толя взяв під руку Ольгу.
-Йти зможеш?- запитав він в неї, на що заплакана жінка лише безсило кивнула на знак згоди, а Толя ж, в свою чергу, витер сльози з її обличчя та забрав з нього розтріпане волосся.- От і чудово. Тепер все буде гаразд! Я обіцяю тобі! – з трепетом сказв він. Через декілька хвилин Толя з Олею та Мураєв і Міла з дітьми квапливо покинуи злощасний будинок, який для Ольги та малюків став справжнісіньким пеклом.
* * *
Тим часом, вистріливши, Борис переможно дивився на Артема, який впав долілиць, притиснувши руку до рани, з якої струменіла кров. Обличчя Володарського зблідло, але вираз ненависті з нього не зник.
-Ну що, прощавай, братику! Тепер вже точно, так? –насмішкувато запитав в брата Борис і навіть спеціально наступив черевиком на те місце, куди він вистрілив в Артема. Володарський не стримався та скривився,завив від болю – настільки, наскільки в нього, звичайно вистачило сил.
-Ти ще заплатиш… За все… - прохрипів Артем, повними ненависті, запаленими чоима дивлячись на свого кровного брата та ворога. Однак, Боря лише лунко засміявся.
-Заплачу? Оце вже ні, братику! Тепер я отримаю від цього чортового життя все, на що стільки років заслуговував! – переможно сказав він. – Досить вже мені бути на других ролях! Тепер в мене буде все – гроші, кохана дружина, син! Твоїх спиногризів ми кудись прилаштуємо, не хвилюйся, бо годувати їх я не збираюся! А дитячих будинків по країні та й за кордоном вдосталь, тому..
-Я доберуся до тебе, покидьку…- знову рпохрипів Артем, а Борис тоді засміявся ще гучніше.
-Не в цьому життя, Артемчику! Не в цьому!- недбало на насмішкувато кинув Борис.- Аріведерчі! Вірніше, прощавай!- і,ще раз штовхнувши Артема, він, насвистуючи, попрямував до будиночка, де Борю, на його думку, чекали Ольга та діти. Почав накрапати дощ і Борис прискорив крок. Він був в двох кроках від будинку і в двох кроках від своєї мрії.
Зайшов у двір, пробираючись крізь завали неприбраного досі мотлоху. «Непогано було б тут взагалі взятися на навести лад, коли вже в нас тут родинне гніздечко!»- по-господарськи подумав Борис, відкинувши убік м’ячик Павлика, який напевне випав дорогою сюди. З дому вже не долинало криків. «Вгамувалися таки, мої непокірні!» - самовдоволено подумав Борис, згадуючи, які протести влаштовували Оля з дітьми ще буквально декілька годин тому, особливо, Павлик, який увесь час вередував та діставав своїм криком Бориса. В один момент Чернобаєву навіть хотілося пристрелити цього верескливого малого, але все ніяк не міг наважитися на це. Одна справа, коли ти «завалюєш» дорослого опонента,а зовсім інша – малий смаркач. В Бориса в пам’яті і досі були живі картинки з дитбудинківського минулого, коли виховательки до крові били непослухів за найменшу провину. Деякі з них від болю просто втрачали свідомість. І тому після усіх тих жахіть, яким би жорстоким не було серце Бориса, на дітях зриватися він ще ні разу собі не дозволив. Можливо, і дарма, знаючи спиногризів Володарських. «А для Артема це був би той ще удар! Втім, це вже не важливо...»- самовдоволено подумав він, входячи до будинку.
-Агов, родино! Голова сімейства вдома! Конкурента подолано! Шер-Хана можна вітати з перемогою! – крикнув Борис прямим текстом спеціально для того, щоб спровокувати Ольгу,щоб довести, що він тут, як то кажуть, не жартами розкидався і що слово його- як камінь,закон.- Агов, ну чому ви мовчите? Злякалися? Поховалися? Ну ж бо, родинонько, не варто зі мною в хованки гратися, я не люблю цю гру страшенно!- знову тиша у відповідь. Замовк, зблід. – Що за чортівня?! – брудно вилаявся Боря, забігши до кімнати і побачив там лише перерізані мотузки, які сиротливо валялися по підлозі. – Це що таке?! Що за?! – прохрипів він, метаючись туди-сюди.- Ви де, суки?! Пожартувати наді мною вирішили, так?! Не варто, адже вам самим буде гірше!- Борис оббіг увесь будинок і навіть двір та околиці, але Олі з дітьми ніде не було. Очі Бориса налилися кров’ю. -Ааа!- закричав він і раптом до Чернобаєва почала поступово доходити суть того, що тут відбувається.То ось чому Артемчик так легко погодився на поєдинок з його обережно-переляканим характером! В тієї зграйки ідіотів був план, їхній особливий план. Вони знову обхитрили Бориса. Ось що тоді клацнуло в слухавці, коли вони говорили з Артемом. Його телефон таки прослуховували. Його вичислили. Вичислили, виманили та лишили ні з чим.
-Ненавиджу!Ненавиджу!- знавісніло закричав Борис і, схопившись за гвинтівку, прожохом вискочив з будинку.-Вб’ю! Вб’ю!
* * *
Тим часом, Толя та інші під’їхали до будинку Параски Степанівни, де вони мали намір відпочити та на час заховати Олю та дітей. Параска Степанівна була не лише доволі таки мудрою жінкою, але й людиною з дуже добрим та чуйним серцем, яка любила Ольгу, наче доньку, а її дітей – як рідних онуків. І любила, варто сказати, настільки сильно, що зараз готова була застосувати всю дану їй природою силу для того, щоб врятувати цю нещасну жінку та її ні в чому не винних дітлахів.
-Свята матінко Земле та ви, всі Боги наші… Господи та Пресвята Богородице.. Допоможи подолати зло та врятуй стражденну рабу Твою Ольгу та дітей її. Доля дала їй стільки випробувань, на котрі Олечка не заслуговує. Спасіть та захистіть їх,благаю…- жінка запалила невеличку ладанку, яка стояла біля ікон, та перехрестилася.- Я не знаю, Господи, скільки мені ще відведено жити, але прошу зараз геть не за себе. Дай мені ще хоча б трохи часу для того, щоб допомогти стражденним, щоб до кінця спокутати гріхи свої.. Коли дітям дано пережити стільки страждань, то краще пошли їх мені… Мені..- прошепотіла жінка та покірно схилила голову перед старою іконою Пресвятої Богородиці, перед якою були запалені ладанка та свічки. А робила це Параска Степанівна лише під час дуже щирої молитви. І раптом, як доказ того, що її благання було почуто, раптом за вікном почувся ляскіт гальм. Коли жінка визирнула у вікно, то побачила до болю вже знайому їй автівку після чого полегшено зітхнула та перехрестилася.
-Хвала Тобі, Господи.. Приїхали…- полегко видихнула жінка і просто таки побігла на зустріч. Так хвацько, наче й не було за спиною стількох прожитих років.- Господи! Діти мої! Слава Богу, з вами все гаразд!- скрикнула літня жінка, на ходу обіймаючи Толю та Мілу.
-Мамо,все гаразд! Все гаразд, та не зі всіма!- чесно зізнався матері Толя.- Оля та діти в дуже поганому моральному стані. І ти ж сама розумієш, як це шкідливо для них, а особливо для Олі! – стурбовано говорив матері Толя в той час, коли Сергій Дмитрович та Міла обережно допомогли вибратися з автівки Ользі, яка сама по собі, можна сказати, ледве трималася на ногах, і дітям. Олю за руки взяла Параска Степанівна та вустами торкнулася її чола.
-Господи.. Дитино.. Та ти ж уся гориш!- з жахом сказала вона.- Ну, нічого-нічого! Зараз ми з тобою, вип’ємо відвару, відпочинемо, я зроблю тобі компрес…
-Артем…Де Артем?..-раз за разом гарячими губами повторювала Ольга, дивлячись впалим, запаленим поглдом на кожного зі своїх рятівників.
-Він скоро повернеться! Скоро! Хлопці, ведіть їх до літньої кухні, в мене там є усе необхідне!- сказала Параска Степанівна. Всі інші, варто кажучи, були трохи шоковані таким рішенням господині дому, одначе, слухняно його виконали і Олю з дітьми повели до прибудови, де старий диван було акуратно застелено картатою ковдрою, а на невеличкому столику поряд були розставлені численні скляночки та ємності з зіллями, в слоїчку, наповненому зерном, стояла запалена свічка, а поруч з нею – ікона Спасителя, яка завжди допомагає людям у різноманітних складних життєвих ситуаціях. Параска Степанівна завбачливо приготувалася до всього, адже відчувала те, що може, а вірніше, невдовзі має статися. І йшла вона до цього, варто сказати, без краплини остраху.
Олю поклали на канапу, а Параска Степанівна турботливо вкрила її пледом.
-Діток також сюди давайте!- звеліла жінка та поклала малюків на канапу поряд. Зараз Параска Степанівна була схожа на лікаря, якому доводиться прцювати в екстренних та надскладних умовах.
-Мамо, а чому тут? Чому не в хаті?-ніяк не міг второпати Толя.
-Роби все, як я кажу! – різко обірвала чоловіка його мати.- Я тут впораюся сама, а ви допоможіть Артему, він зараз у біді! –крикнула жінка,обтираючи Ольгу холодною водою з оцтом, яку також приготувала заздалегідь.
-Ммм…Артем… Артем… Він кличе нас на допомогу.. Допоможіть йому… Допоможіть..-хрипіла Ольга, в якої перед очима стояла річка.. Річка крові… Людської крові… Крові людини,яка відчайдушно хоче жити, чіпляється за сиротливу рятівну соломинку, як може.. «Олю.. Олю..» - відчайдушно шепочуть гарячі губи. Без сумніву- це Артем. Він йде до неї. З останніх сил шукає вихід, не дивлячись на те, як йому зараз боляче.
-Ми пришлемо до Вас Володимира Борисовича, щоб він оглянув Олю і… - почав було Мураєв, однак, Параска Степанівна дуже грубо його урвала:
-Нікого зараз не потрібно! Його допомога ще буде треба, а зараз ми тут самі впораємося! Ви Артема рятуйте!- сказала жінка і раптом підійшла до Толі та перехрестила його. – Нехай Господь береже тебе, мій хлопчику!-тремтячим голосом і з великою ніжністю сказала жінка, а голос її затремтів.
-Все буде гаразд, мамо! Ну що ти?- сказав Толя, з ніжністю виціловуючи матір,а Параска Степанівна раптом простягнула йому якись згорточок.
-Ось, заховай це..-стиха сказала вона.
-Що це?- не відразу зрозумів Толя.
-Не запитуй про це в мене зараз! Просто заховай- і все! Потім це допоможе тобі! Приведе до рідної душі! Все, а тепер ідіть! Ідіть!- вже плачучи, сказала жінка, коли чоловіки, ще ра схвильовано глянувши на дітей, вибігли на двір.- Господи, помилуй та збережи!- сказала вона, приклавши руку до грудей.
…Тим часом, знавіснілий Борис бігав з гвинтівкою по околицях села. Серце вистрибувало з грудей, а вилиці зводило від люті.
-Обвести мене навкруг пальця вирішила, так, хвойдо?!- хрипів він. – Ну, нічого-нічого, ми ще побачимо, хто кого!
Під ноги йому трапилося мале собача, яке Борис «поклав» одним пострілом. Раптом зупинився, подивився вдалечінь і побачив, як від будинку Толі від’їхала темна автівка, до болю йому знайома. Шалена посмішка осяяла обличчя Борі.
-Ну що, любі мої, ось я вас і знайшов!- переможно прошепотів він.
….Коли Оля та діти після всіх пережитих стресів трохи задрімали, Параска Степанівна щераз перехрестила їх та попрямувала до будинку, аби приготувати щось до вечері. Щойно вона вимила руки та почала вимішувати хліб, як у шибку гучно постукали.
-Хто там? Заходьте, добрі люди! – звично крикнула літня жінка, хоча всередині неї все буквально закам’яніло від страху. «Оля з дітьми в надійному місці. Це головне. Той Ірод не знайде їх!»- саме цим заспокоювала себе жінка.
-Ти добре знаєш, хто це, стара суко!- гаркнули у відповідь. Через мить вхідні двері з тріскотом впали на підлогу і до будинку ввалився оскаженілий від люті Борис.- Де вони?! Де Оля з дітьми?! Кажи негайно, якщо жити хочеш!-гаркнув він.
-Має життя для мене вже дуже і дуже давно не має ніякої цінності, тому ти, лиходію, від мене нічого не дізнаєшся! – відповіла Борису Параска Степанівна,на що чоловік підійшов до літньої жінки і у відповідь навідмаш вдарив її по обличчю.Нещасна старенька впала на підлогу, мов підкошена,та приклала руку до щоки, тихо заплакавши від болю, страху та приниження. Борис підійшов до жінки,схопив її за підборіддя та пильно подивився у вічі.
-Тепер ти розумієш, стара, що зі мною жарти погані?- стиха прохрипів той.
-Тобі нічого від мене не дізнатися, я вже це тобі сказала..- прохрипіла Параска Степанівна. З рота по побитому зморшками обличчю потекла цівочка крові. Тим часом, Борис міцно схопив стареньку за волосся та пильно подивився їй у вічі.
-Що ж, вважаєш, що мовчання – золото? А золото у нас має властивість блистіти, сяяти! Побачимо, як тут все сяятиме зараз!
-Хто до людей з ножем прийде, той ним і буде вражений. – незворушно прохрипіла Параска Степанівна. Вона вже давно знала про те, що ж на неї чекає і з гідністю приймала це. Головне, щоб діти, яким ще жити й жити, не постраждали.
Борис кинув стареньку і пішов у двір. Серце літньої жінки стиснулося- ось зараз він їх знайде. «Господи, врятуй та помилуй..»-відчайдушно шепотіла жінка.-Відведи ката від дітей!» Через декілька хвилин Борис повернувся до будинку з каністрами та мотузкою.
-Ну що, вибачай, стара, але по-доброму ти ніяк не хочеш,я бачу! Отже,буде по-поганому! –абсолютно спокійно сказав Борис, зв’язавши Параску Степанівну по руках і ногах,а потім почав ретельно нишпорити по будинку, вивертаючи все на підлогу.
-Вгамуйся, дитино! Я ж сказала, що крім мене та Мурчика тут ні однієї живої душі немає! – спокійно заявила жінка, дивлячись, як на землю сипляться-падають старі хустини, родинні фото, різні трав’яні збори. Не дивлячись навкруг, Борис впевнено крокував по кімнаті, ступаючи та топчучи світлини та спогади. За іконами знайшов невеличку суму грошей, посміхнувся шалено, заховав у кишеню – ще згодяться. Тоді ж додолу полетіли і дорогі серцю жінки образи. Впали. Почувся тріск розбитого скла. На ликах святих було відображено увесь той біль, який відчувала в ту мить старенька господиня будинку.
-Урозуми його, Господи.. Не відає, що коїть…- шепотіла Параска Степанівна. Борис, в свою чергу, шалено посміхнувся.
-Не варто корчити з себе великомученицю, стара! Все це вже все одно тобі не допоможе!- кинув він, відкорковуючи каністру. -Навіть якщо Оля зі своми малими виродками чисто теоретично знаходиться десь тут, тепер їх все одно чекатиме та ж сама доля, що й тебе! А мені вже начхати на все, якщо чесно! – випалив Боря. Здалеку почулися сирени мілійцеських автівок.- Чорт забирай, потрібно якомога скоріше закінчувати справу та змиватися!- брудно вилаявся Борис та, кинувши запальничку на підлогу, кулею вискочив на двір.
Маленька старенька хата спалахнула, мов сірник – практично відразу. Язики полум’я жадібно пожирали її, не лишаючи надії на порятунок. Притиснувши до себе Мурчика, який відчайдушно нявчав, кличучи на допомогу, та задихаючись від диму, Параска Степанівна посилала відчайдушну молитву не за себе – за дітей.
-Свята Богородице… Спаси та помилуй дітей моїх.. Освіти праведністю та добром їхню дорогу..- таку молитву жінка завжди читала щовечора над ліжками Толі та Ніночки, а зараз з язиками полум’я та обіймаючи сердешного Мурчика, шерсть якого вже порядком обгоріла, Параска Степанівна йшла. Йшла до своєї донечки, без якої вже так зболіло її серце.
Котику сіренький..
Котику біленький….
Котку волохатий,
Не ходи по хаті…
Не ходи по хаті,
Не буди дитяти..
Дитя буде спати…
Котик-воркотати…
Ой, на кота- воркота…
На дитинку-дрімота…
-Ніі!!!-жахливо закричала Ольга, побачивши палаючий будинок. Не тямлячи себе від жаху і горя, вона вискочила зі своєї схованки в сліпій надії врятувати, допомогти. Оля бачила, як нещадні язики полум’я вже практично повністю поглинули будинок..-Ні… Будь ласка… Нііі!!!-закричала-завила вона, впавши на коліна, як раптом її вхопили чиїсь міцні руки та міцно притиснули до себе.
-Ну що, я впіймав тебе, пташко?- почула Ольга гарячий шепіт на вухо.
-Це все ти, мерзото! Ненавиджу! Ненавиджу тебе, чуєш?!-кричала вона, намагаючись вирватися.
-Фу-фу, ну чому ти така, лялю? Дивися…- Борис схопив Ольгу за обличчя, хоч вона й пручалася.- Увесь цей фейєрверк, усе це шоу – для тебе!
-Ненавиджу! Ненавиджу!! За що ти Параску Степанівну?! За що?! – кричала знетямлена від горя Ольга. Треба туди бігти! Потрібно врятувати! Параска Степанівна ж свого часу врятувала її, отже прийшла й Оліна черга.
-Я теж багато чого ненавиджу! Зокрема, коли заважають моїм планам! А ця стара була ну дуже незговірливою, скажу я тобі! Тому й отримала те, що отримала! Непоганий урок для інших, чи не так?
Поки будинок палав, а ридаюча Ольга звивалась в руках в Бориса, на подвір’я вбігли Толя, Міла та Мураєв і на мить зацепеніли від жаху.
-Мамо!! Олю!!- закричав Толя та кинувся до будинку, не тямлячи себе від горя. Міла хотіла було побігти за ним,однак, її зупинив чийсь іронічний голос:
-І куди ми так поспішаємо? Особисто я не радив би нікому робити різких рухів, шановні! Ось стара, наприклад, вела себе дуже необачно, за що й поплатилась!
-Маамо! Я вб’ю тебе, суко!- жахливо кричав Толя, а Міла за його спиною ридала від жаху, закривши обличчя долонями та хапаючи посинілими губами повітря. Їй апріорі були заборонені всілякі хвилювання, а тут...
-Толю.. Не треба..Благаю… Не треба…кричала вона, коли вбитий горем Толя самотужки, виливши на себе відро води, забіг до палаючого будинку і на власних руках виніс обгорілу Параску Степанівну. Обвуглені руки крепко притискали до себе обгорівший клубочок шерсті. Мурчика… На жінці не було жодного живого місця. Міла також кинулася до неї і спочатку намагалась надати першу медичну допомогу, але потім зрозуміла,що все дарма.
-Толю, все.. Все, Только… Нічого не можна зробити.. Пізно..-крізь сльози сказала вона.
-Ну от,для старої все вже скінчилося,бо вона й справді зробила неправильний вибір, як і ви всі, ідіоти! Ви всі могли б мені спокійно сказати, де зараз моя жінка та мій син і все обійшлося б без кровопролиття.- не договорив Борис, який і досі стримував знеможену від ридань Ольгу, яка ще сама не розуміла, від чого ллються сльози – від болю через втрату людини, яка їй на довгий час замінила рідну матір, чи від страху за власне життя і життя своїх дітей.
-Вона нікуди з тобою не піде, покидьку… І діти мої також…- почув Борис в себе за спиною до болю знайомий голос і відразу ж зблід – чи то від шоку, чи то від люті. Озирнувшись, він побачив Артема, який, хоч і невпевнено, але стояв на своїх ногах, хоча і був зігнутий-скрючений від болю. Однією рукою він тримався за рану, яка активно і дуже сильно кровоточила, а іншою опирався на хвіртку.
-Ти..Звідки?..-прохрипів Борис, шалено вирячивши очі. Зігнутий повний рішучості та люті Володарський викликав ще більше химерності та жаху, ніж можна було собі уявити. Борису, який завжди звик бути господарем ситуації, на мить здалося, що він просто зійшов з розуму.
-З того світу… За тобою, братику… Відпусти Ольгу, сволото..-хрипів Артем,а за його спиною раптом почувся гул сирен. Руки Бориса затремтіли, а зіниці розширилися від жаху. Він відпустив Ольгу і та, плачучи, впала на коліна.
-Ти що, ментів ще й за собою привів?!- з шаленими очима прохрипів Борис, боязко зиркаючи по сторонах. Ось тепер йому стало по-справжньому страшно. Усвідомлення того, що тепер все точно зруйноване, посилилося.
-Привів. Бо колись це мало статися! Колись ти мав відплатити за все! Толю, бери Ольга та дітей і тікайте!-крикнув Артем. В ту ж мить з автівки вибігли силовики і оточили подвір’я зі всіх сторін. Ольга тим часом, спотикаючись, підійшла до дітлахів, цілуючи та обіймаючи їх.
-Ти думаєш,що виграв?! Ну-ну! А програвати, я скажу тобі,братику,також потрібно вміти!- Борис з ненавистю подивився на Ольгу.- Якщо ти не дісталася мені, то не дістанься ж ти нікому!-сказав він.
Пролунали вда постріли. Наче нізвідки. Першим Ольга побачила Бориса, який падав додолу, тримаючи витягнутий пістолет, з якого ще йшов дим, а потім Толю, який підбіг до неї, наче нізвідки, та закрив собою.
-Толю! Ні!- не тямлячи себе від жаху,закричала жінка. Краплі крові окропили її руки.. В повітрі завис гострий та нудотний запах смерті…