Звістка про смерть Бориса сколихнула маленький будинок родини Володарських, в якому вони вимушено проживали увесь цей час. Все це було… Надто несподівано, якщо не сказати більше. Борис був не з тих людей, хто б так ось просто в одну мить звів би рахунки з життям. Те, що відбувалось зараз в душі у кожного з жителів будинку, не могли б описати, напевно, навіть і вони самі.
-Це все точно? – хрипів Артем, розтираючи кулаки. Після всього того, що він дізнався від дружини про двоюрідного брата, Артему самому б хотілося поквитати з Борисом в чесному поєдинку. І тут Борис вчасно та хитро зіскочив з дистанції. Артему раптом згадалося дитинство. Тоді вони з Борисом були, можна сказати, не розлий вода, часто разом шукали пригод і, що найцікавіше, саме Борис частіше за все «підбивав» Артема, який завжди був доволі таки зваженим хлопчаком, на різного роду авантюри. І хоч Артем доволі часто відмовлявся, аргументуючи все тим, що справа небезпечна і їм, як мінімум,може влетіти на горіхи від батьків, Борі таки вдавалося його вмовити. Більше того – коли батьки таки про вседізнавалися і давали хлопчакам прочухана, то саме Борис з чистою совістю та жалібними оченятами все звалював на Артема, переконуючи дядька та тітку, що саме брат примушував його барти участь у всьому тому. «Я б ніколи не змушував би Вас хвилюватися чи страждати через мене, присягаюся, адже Ви стільки для мене зробили!»- гаряче говорив Борис подружжю Володарських, дивлячись в той час на Артема високомірно та насмішкувато. Він знав,що брат сьогодні знову добряче отримає, що його посадять під домашній арешт, а сам Борис лишиться не просто невинним, а жертвою. Що потім знову розповість розгніваному Артему про те пекло, яке йому довелося пережити вдитячому будинку і Артем його пробачить. Адже в нього завжди були батьки, завжди було щасливе дитинство, він ніколи не був самотнім, на відміну від Бориса,і ніколи ні в чому не мав потреби. Борис вмів вміло маніпулювати своїм становищем, навіть коли став дорослим. Надягнувши на себе маску вдячного сироти, Борис втерся в довіру Артема та всього його оточення, активно п’ючи кров з капіталів дітища Володарського. Саме Борис жорстоко і холоднокровно зруйнував щастя Артема і Олі. Від того, що розповіл а Артему Оля, в чоловіка досі холола в жилах кров. Чи може він при цьому співчувати тому, хто перетворив їхнє життя на пекло? Хай Артем буде двічі, сто разів тварюкою в очах оточуючих, але навіть відчувати співчуття до цієї,з дозволу сказати, людини він не міг.
-Точніше не буває..-хриплуватим голсом сказав Сергій Дмитрович. Йому в ту мить дуже кортіло запалити цигарку, однак, в присутності жінок та дітей він вирішив втриматися..
-Так дивно. Якась пустка всередині.Після всього я хотів би сам особисто поквитатися з цим мерзотником, однак, за мене це зробила доля.-висловив вголос свої думки Артем, дивлячись в одну точку.
-Скажіть… А все це правда?- перепитала в детектива бліда, мов стіна Ольга, поклавши руки на свій животик. Она вже звикла і водночас втомилась боятися. Фантом Бориса та його помсти, його нездорової пристрасті переслідував жінку вже довгий час. Жити в постійному страху, наче під прицілом- це пекло. І зараз Ользі прямим текстом заявили, що все це вже точно позаду. Як би це цинічно не звучало, однак, Ольга вільна. Тепер вже вільна. В свою чергу, Мураєв ствердно кивнув головою.
-Так. Його тіло знайшли під мостом на залізничній магістралі. Обличчя було спотворене і тому довелося проводити експертизу по встановленню особистості.
Ольга видихнула і закрила обличчя долонями. Все закінчилося.Так ось просто. Її кат отримав по заслузі. Але чому вона не відчуває полегшення, радості? Ні радості, ні співчуття – нічого… Пустка… І від цього було страшно та незвично. Ользі необхідно було побути наодинці зі своїми думками.
-Вибачте, але я… Щось недобре почуваюся. Піду приляжу з Вашого дозволу.- ледве чутно сказала жінка. Цей день був настільки довгим та виснажливим, що Ольга відчувала себе наче вичавлений лимон. Також, в жінки було стійке відчуття, що певна сторінка в її житті закривається і відкривається нова. Чистий аркуш. А в неї абсолютно немає сил його заповнювати, наче висмоктав їх хтось. Страшне полегшення і слабкість охопили її тіло і Ольга чудово розуміла,що зараз їй було просто необхідно побути наодинці з собою для того, щоб впорядкувати власні емоції.
-Так, звичайно, Олю, однак, будьте готові до того, що Вас можуть викликати на допит, як головного свідка та потерпілу! Я розумію, яка зараз у Вас ситуація, в якому Ви ставновищі, однак, зараз це необхідно.
-Так, я розумію! Якщо буде необхідність в моїх свідченнях, просто дайте знати!- сказала Ольга. До неї підійшла Олена Михайлілвна, очі якої були повні сліз, однак, вона тримала себе в руках, розуміючи, що синові та невістці зараз просто таки необхідна підтримка.
-Доню, ходімо, я проведу тебе!- сказала Олена Михайлівна. До того ж, вона хотіла дати можливість Артему та Сергію Дмитровичу поговорити наодинці, але залишатися лише зі своїми думками жінка також не могла.
Коли Ольга з матір’ю вийшли, Артем вискочив з-за столу і закрокував по кімнаті.
-Сергію Дмитровичу, я… Я вдячний Вам за допомогу та підтримку.-пробурмотів він, потираючи потилицю. Сьогодні на Артема впав доволі великий потік інформації і він поки що не знав, як бути з нею.
-Не варто мені дякувати, Артеме Олександровичу, направду..-Мураєв скинув окуляри і почав масажувати собі перенісся.- Якби я спрацював більш оперативно свого часу, то можливо б ми змогли взяти Бориса живим і він не уникнув би справедливого покарання.
-Я б цю справу просто так би не лишив…- прохрипів Артем, розминаючи кулаки.- Після того, що я сьогодні дізнався, я б вже ніколи не відпустив би цього мерзотника живим просто так, навіть не дивлчись на те, що він - мій брат!
Сергій Дмитрович пильно подивився на Артема. Таким він Володарського бачив, чесно кажучи, вперше.
-Чи можу я поцікавитися, в чому справа?- тактовно запитав детектив, пильно спостерігаючи за мімікою та поведінкою свого клієнта.
-Ні.. Ні… Не зараз… Пробачте…- сказав Артем. Все те, що йому розповіла Ольга, досі не вкладалось в чоловіка в голові і пекуче боліло в грудях. До того ж, він не хотів так просто оголювати одкровення дружини, яка пережила та вистраждала, напевне, більше від усіх них і зараз він був готовий на все для збереження її спокою.- Якщо Ольга буде вважати за потрібне, вона сама з Вами про це поговорить!- сказав чоловік, рішуче ляснувши долонею по столі.
-Так… Так… Я Вас розумію…Так..- сказав Сергій Дмитрович. Детектива взагалі захоплювала рішучість Артема з приводу добробуту та благополуччя його коханої та взагалі родини, заради якої чоловік був готовий на все. На все, аби Оля відчувала себе затишно та комфортно. Ту рішучість і відданість в Артемі Сергій Дмитрович, варто сказати, помітив ще з моменту їхньої першої зустрічі, коли Володарський не повірив в офіційну версію слідства на наперекір усім вирішив далі шукати кохану, або хоча б ниточки, які б розплутали цю справу, всім серцем вірячи, що Оля жива. І ця відчуття не обманули чоловіка, як наслідок – два люблячих серц знову разом після стількох пережитих бід. – Тоді, я думаю, Вам варто почати збирати речі та повертатися до Києва. Тепер Вам вже нічого не загрожує.
-Так, дякую Вам, Сергію Дмитровичу!- сказав Артем. Чоловіки піднялися та потиснули один одному руки.
-Що ж, мені час, Артеме Олександровичу! Однак, знайте, що я на зв’язку цілодобово! Коли Вам буде щось потрібно, я завжди до Ваших послуг!- сказав детектив іпопрямував до виходу.
-До побачення,Сергію Дмитровичу! Ще раз дякую Вам!- сказав Артем і подивився вслід детективу, а потім дзвінко видихнув, подивившись на небо. На дворі яскраво світило сонце- передвісник нового дня… І їхнього нового життя…
* * *
Тим часом, Міла з матір’ю розбирали покупки. Увесь цей час жінки мовчали і кожна думала про щось своє. Міла думала про загибель Бориса. Ця новина застала її зненацька. Чесно кажучи, частково їй навіть було шкода Чернобаєва. Дитбудинківське дитинство таки дало свій відбиток на його долі та світогляді, однак, його фанатичне відчуття ненависті до Володарських інколи навіть лякало жінку. Саме Міла першою дізналася про його істинне обличчя –якось пибираючи в кімнаті Бориса, вона знайшла пошматовані дитячі фото, на яких були зображені сам Борис та Артем. Варто сказати, що Володарський був завжди та в усьому готовий допомогти брату, пишався його досягненнями та здобутками, завжди велів готувати найкращі страви до його приїзду. Мілі неодноразово хотілося виказати в обличчя Артему всю правду про істинну сутність його брата, про жучки, які були розставлені за розпорядженням Бориса по всьому будинку, про фото Ольги, яке Міла колись абсолютно випадково знайшла в шухляді комоду Чернобаєва, за чим була застукана самим господарем кімнати і отримала смачний ляпас за те, що, мовляв, лізе не в свої справи. Саме після того Борис знайшов болючу точку в Міли – її матір – і примусив молоду жінку працювати на нього. Спочатку підсвідомо сама для себе Міла намагалася виправдати Бориса, адже чудово знала, що таке – нерозділене кохання, однак, ті методи, якими Борис намагався завоювати свою любов, вірніше, мститися Ользі за відсутність взаємності, Мілі здавалися дикими та неприйнятними. Однак, відступати було нікуди –занадто багато було поставлено на карту. Міла не мала права ризикувати – Борис натякнув на те, що знає все про Мілу, а особливо – про її одиноку маму. От нею молода жінка точно не мала права ризикувати, бо мама була її єдиною рідною людиною.
-Міло, про що ти задумалась?-від роздумів жінку відволік голос матері. Валентина, чесно кажучи, шукала нагоди для того, щоб поговорити з донькою і для цього в жінки був свій особливий привід…
-Що? Та так, ні про що…-пробурмотіла Міла, ретельно портаючись в своїй сумочці. Валентина ж, в свою чергу,ледве помітно посміхнулась, відклавши убік рушник, який увесь час тримала в руках, а потім,посміхнувшись, сіла поруч з донькою.
-Тут і до ворожки не хожи, як то кажуть. Про Толю? –посміхнулась прозорлива Валентина. Вперше її заспокоювала думка про доньчине перше і єдине кохання, адже, те,що вона побачила сьогодні крізь вікно, дуже сильно стривожило жінку. Однак, Міла лише заперечно похитала головою. Серце Валентини завмерло.
-Ні, мамо, цього разу не про Толю. Він тут взагалі ні до чого…- розгублено сказала дівчина, в якої буквально все валилось з рук. Коли вона тільки почалапрацювати в будинку Володарських, то й подумати не могла про те, скільки скелетів у шафах цієї шляхетної, наче зі сторінок красивого французького роману, родини.
Валентина, в свою чергу, миттю напряглася.
-Доню, що трапилося?-миттю запитала вона.
-Та так, дізналася сьогодні одну новину, доволі шокуючу, і… Мамо, як ти думаєш, коли людина на все здатна заради кохання – це добре чи погано?- нарешті зібравшись з думками, запитала в матері Міла. Руки Валентини затремтіли, а сама жінка,в свою чергу, сполотніла.
-Я… Я не знаю.. Ніколи не задумувалася про це…В мене в житті ніколи не було подібного, а… А навіщо ти запитуєш? –тремтячим голосом прошепотіла вона.
-Просто..-Міла ковтнула незрозумілий клубок, який в ту мить стиснув її горло. – Коли людина йде на безумство заради коханням- це ж не можна назват саме коханням,правда? Це як хвороба, одержимість…
Валентина деякий час перебирала в руках газету, яку навіщось взяла зі столу,а потім тихо вилаялась.
-Бездіяльність гірше. Коли чоловік просто собі пливе за течією, живе так, як йому зручно, в той час, як інша людина.. На все готова..- ледве чутно сказала Валентила, після чого Міла відразу ж скочила і зайнла доволі таки ворожу позицію.
-Мамо, якщо ти знову почнеш говорити про безцільність моїх почуттів до Толі, то…- почала було Міла, однак, Валентина її перебила.
-Та чого ти все по свого Толю та й Толю?! Наче більш говорити немає про що! Можливо, досить вже прикриватися ним і робити вигляд, що нічого не відбувається?!- Валентина кричала на доньку і сама не розуміла, чому, що з нею відбувається? Можливо, їй просто здалося, а вона.. Тим часом ошелешена Міла відкрила в шоці рот.
-Мамо, ти про що? – абсолютно нічого не розуміючи, запитала вона.
-Не розуміє вона.. А що це за солідну сумнівні об’єкти, вдвічі старші за тебе, і підвозять, і ручку цілують, м?! Чого ще я про тебе не знаю, Міло?!
-Мам, та що ти кажеш таке?! – ошелешено скрикнула Міла, яка аж нік не очікувала таких заяв від матері.- Та як ти взагалі могла подумати, що я та Сергій Дмитрович?... Та поміж нами нічого такого немає і бути не може! Він просто детектив розслідує справу…
-Детектив?! Розслідує?! Ну ж бо зізнавайся – куди ти вплуталася цього разу?!- крикнула Валентина, розуміючи, що гнів на доньку в даному випадку не настільки великий, як той шок, котрий вона відчувала. Ще б пак- пазл в її свідомості складався. Отже, привид з минулого таки з’явився. І тепер назовні може виплисти таємниця, яку вона оберігала стільки років.
-Саме так. Сергій Дмитрович Мураєв займався справою родини Володарських,точніше зникненням Ольги Володимирівни. Тепер, коли справумайже вирішено і розкрито..-говорила Міла,однак іншого Валентина вже не чула. Наче туман густою пеленою встелив їй очі. Отже це таки він, не помилилася. Господи, а Валентина так сподівалася на те,що помилилася, що це міг бути не він. Однак, ця людила знвоу з’явилась в її житті і тепер для того, щоб остаточно зруйнувати той мур спокою, який Валентина стільки років будувала цеглинка за цеглинкою… Зараз спокою та благополуччя доньки, якій і так через слабке здоров’я були заборонені будь які хвилювання.
-Отже, Мураєв..- прохрипіла Валентина, піднявшись з дивану і відразу ж похитнувшись, після чого Міла підбігла до матері і підхопила її під руку.
-Мамо, що таке?! Що сталося?! Погано?! Серце?!- злякано запитала молода жінка,я всадивши маму назад на диван на послабивши гудзики на кофтинці.
-Пообіцяй…Що ти більше… Ні за яких обставин.. Не пересікатимешся з цією людиною…- прохрипіла Валентина, якій Міла простягнула склянку води.
-Мамо, ти можеш пояснити, що з тобою?! Звідки в тебе така реакція на людину, яку ти зовсім не знаєш?! – ніяк не могла зрозуміти молода жінка. «Знаю… Ще й дуже добре знаю…»- відповіла доньці подумки Валентина, а в голос додала:
-Не задавай мені зайвих питань, прошу, я тобі все одно нічого не скажу.. Зроби ліпше так, як я сказала. Так буде краще для всіх.- прохрипіла Валентина, не підіймаючи погляду на доньку. Зараз Міла напевне задасть купу питань, а вона не зможе дати на них відповідей. А якщо відповість, то Міла зненавидить її. Один раз і назавжди.
Міла, в свою чергу, ошелешено подивилась на матір. Такою вона бачила її вперше і ніяк не могла збагнути, що відбувається.
-Мамо, ти можеш мені все нормально пояснити, в решті решт?!- втративши терпіння, запитала вона. Міла вперше в житті підвищила голос на матір. Валентина сховала обличчя в долонях- вона завжди знала,що поява цього чоловіка назажди зруйнує їхнє спокійне життя, як колись він зруйнував її долю. І так воно й сталось…
-Не зараз.. Я тебе прошу- не зараз..- тремтячим голосом сказала Валентина і, вибігши прожохом за двері, закрила рот доолонеі тихо заридала. Минуле йшло за нею по п’ятах і тепер вона не зможе уникнути правди, як робила це багато років поспіль…Тепер вже точно не зможе…
* * *
Увесь залишок дня Олена Михайлівна пролежала в кімнаті-прихопило серце. Звістка про загибель Бориса сильно вдарила по самій жінці та по її самопочуттю. Так, вона вже знала про всі злочини Борі, про те, що саме він мало не зруйнував життя та родину Ольги та Артема, що знущався з Ольги та мало не вбив її сина Артема, однак… Олена Михайлівна відчувала в цьому і свою провину. Отже, це саме вона зробила щось не так. Щось впустила в вихованні сина загиблої сестри, якого присяглась любити, як рідну дитину. Однак, напевне, щось пішло не так, якщо в сеці Бориса затаїлося стільки жорстокості та ненависті до двоюріднього брата, з ким вони виросли практично пліч-о-пліч.
І зідки ж це взялось в Борі? Звідки? Адже Олена разом з чоловіком змалку прививала обом хлопчакам поняття про добро і зло, про мораль та повагу. Вони завди дарували їм одинакові подарунки на свята, намгалися робити все, аби Борис ні в чому не знав потреби, як і Артем. «Ми ніколи не робитимемо відмінностепоміж дітьми. І Артем, і Борис – наші сини. Вони обидва виховуватимуться в одинакових умовах..»- сказа тоді голова родини Володарських Олександр Петрович. Олена Михайлівна наче зараз пам’ятала погляд Бориса в той день, коли вони з Сашком привезли його додому –погляд затравленого вовченяти, який більше ніколи і ні за яких обставин не довірятиме людям. І Олена всіма силами намагалась відігріти хлопчака своїм материнським теплом, якого б вистачило,напевно, і на десяток дітлахів – а їх жінка свого часу хотіла мати багато, однак, не судилося… Не судилося…
Розцяцьковала квітами завіса, яка відділяла невеличку кімнату від кухні, замінюючи двері, відхилилась і до кімнати увійшла Ольга, яка тримала на невеличкій таці склянку з водою, невеличку пляшечку з серцевими краплями та чай з трав’яних зборів, турботливо заварений за рецептом Параски Степанівни – Ольга знала, відчувала, що свекрусі зараз, які ніколи потрібно не лише заспокоїти нерви, але й розслабитися, адже таке нервове напруження в її віці та з її серцем було практично вбивством.
-Олено Михайлівно, можна? Я принесла Вам чай на травах.- голос Ольги звучав ледве чутно, навіть винувато. По суті, так воно й було – Ольга відчувала лише себе і тільки себе винною в цій ситуації, адже вона, саме вона стала своєрідним яблуком розбрату поміж Артемом та Борисом. Саме через неї почались ворожнеча і біди в родині Володарських. Саме тому, Оля боялась, що свекруха може зненавидіти її так, як вже Ольга зненавиділа себе сама. Однак, Олена Михайлівна повернула своє заплакане обличчя до невістки і навіть зробила спробу посміхнутися.
-Звичайно… Звичайно, доню..Заходь… Заходь, моя люба… - прошепотіла жінка, піднявшись на ліктях в той час, коли Ольга підійшла до ліжка і нечутно поставила тацю на стілець поруч з ліжком, на якому лежала літня жінка.
-Тут чай та ліки. Вам необхідно їх випити. Артем зв’язувався з Володимиром Борисовичем і він сказав,що Вам ні в кому разі не можна порушувати режим прийому ліків.- турботливо сказала Оля. Чесно кажучи, зараз вона також почувалася не дуже добре,однак, чудово розуміла, що Олені Михайлівні зараз набагато гірше, адженіщо не можезрівнятися з болем та горем матері. А Бориса Олена Михайлівна завжди любила, яким би він не був. Не дивлялись ні на що,любила та сподівалася відігріти своїм теплом. Але в неї не вийшло… Не вийшло…. І найжахливіше, що вже нічого неможливо повернути, змінити. Чесно кажучи, Ольга увесь цей день боялась пересікатися зі свекрухою поглядами, як раптом Олена Михайлівна сама першою подивилась на Олю та взяла її за руку.
-Дякую тобі, доню..-ледве чутно сказала вона, після чого серце Олі схвильовна тьохнуло і вона накрила долоню сверкухи своєю.
-Ну що Ви, Олено Михайлівно? За що Ви мені дякуєте?-ошелешено запитала вона, після чого літня жінка ніжно погладила невістку по долоні.
-За все. За те, що ти є в нас така чудова… За те, що ти зробила і робиш Артема щасливим.. А це багато чого вартує..- сказала Олена Михайлівна, після чого Оля м’яко звільнила свою долоню і відвела очі.
-Не думаю, що зараз доцільно про це говорити..-стиха мовила молода жінка. Чесно кажучи, якби Олена Михайлівна почала докоряти невістці, Ользі було б легше, адже вона вважала, що саме такого ставлення заслуговує після всього. Однак, Олена Михайлівна продовжувала з ніжністю дивитися на невістку.
-Мила моя…- Володарська-старша погладила Ольгу по голові, наче маленьку, від чогов неї на очах виступили сльози.- Нічого не говори… Ні про що не думай..Головне, що ви разом, діти мої…- губи літньої жінки затремтіли і вона застряслась в беззвучних риданнях.
-Що Ви, Олено Михайлівно? Все вже гаразд.. Вже все добре…- примовляла Ольга, переживаючи, аби свекрусі не стало гірше. Однак, літня жінка продовжувала беззвучно ридати.
-Ви всі… Всі натерпілися горя… Через мене… Через мої гріхи.. Через моє тавро…-крізь сльози примовляла вона,а Ольга, в свою чергу, не знала, як зарадити жінці, як заспокоїти її.
-Ну що Ви таке кажете? Це не так.. Це просто…Збіг обставин.. Це..- не договорила Ольга, як Олена Михайлівна заперечно похитала головою.
-Ти… Ти просто… Не знаєш нічого.. Не знаєш… -літня жінка опустила очі. – Ти вважаєш мене майже ідеальною, але це не так… Ти значно сильніша і мудріша від мене.. Свого часу тобі вдалося вистояти під пресон життєвих обставин, а ось я не змогла.. Зламалась.. І теперь розплачуюся за це… Ви, мої діти, розплачуєтеся за це…
-Ви про що, Олено Михайлівно?- великими очима подивился на жінку Ольга, думаючи, що після загибелі Бориса не лише материнське серце, але й свідомість Олени Михайлівни дала збій.Тим часом, літня жінка важко зітхнула.
-На моїй совісті не лише загибель моєї сестри та її чоловіка, а разом з ними і покалічена доля Бориса, а ще… Я… Я не вберегла власне дитя..- і голос жінки знову затремтів від сліз.
-Але ж з Артемом вже все добре і… - хотіла було заперечити Ольга, одначе її свекруха лише заперечно похитала головою.
-Я зараз не про Артема і навіть не про Бориса, доню…Я про свого старшого синочка.. Так-так, ти все правильно почула, люба…І це не маячня схибленої старої…-тремтячим голосом сказала Олена Михайлівна про найпотаємніше.. Найболючіше.. Про те, про що не знав навіть її син Артем і не відразу дізнався свого часу чоловік. Про те, що її так боліло і чого вона так боялася…
-Мені було п’ятнадцять і я закохалася. Вперша на той час настільки сильно. Батьки виховували нас з сестрою в суворості і я їм про те боялася навіть зізнатися. Це був мій вчитель музики, до якого я ходила щовіторка і щоп’ятниці. Він був не набагато за мене старшим і теж з часом почав приділяти знаки уваги. По подасть плащик, по візьме мене за руку під час заняття, а одного разу..-Олена Михайлівна закрила обличчя руками.- Якось ми лишилися з ним наодинці. Поруч нікого не було… І тоді… Тоді він просто накинувся на мене..Розірвав мою сукню… Повалив на підлогу.. Було боляче, погано, страшно… Він навіть затиснув мені рота рукою, щоб я не посміла і крикнути… Перед тим увімкнув патефон та поставив платівку Шопена.. Завбачливо, щоб ніхто не почув…А коли все закінчилось, кинув мені моє пальто.. Сказав, що мовляв, якщо про це хтось дізнається, мені кінець.. Я не пам’ятаю, як тоді дісталася додому.. Збрехала батькам, що випадково впала дорогою… Вони ніби повірили.. До пори, до часу, доки я не почала помічати в собі зміни… Ще зараз діти з інтернету знають про все дуже рано, а тоді.. Я й гадки не мала, що ж зі мною коїться. В той самий час все помітила і мама. Як досвідчена жінка, вона про все здогадалась, все зрозуміла… І в мене не було іншого виходу, як розповісти все… Чому я повністю відмовилась від уроків музики, чому порвала зошит зі своїми віршами, який берегла, мов зіницю ока…Я просила маму нічого не розповідати батькові, знаючи його характер, однак, вона сказала, що таке не вдасться втримати в таємниці і рано чи пізно все одно про все стане відомо..-Олена Михайлівна перевела подих та закрила обличчя долонями.- А коли батько про все таки дізнався, почалося справжнє пекло…Тоді я вперше дізналася, які болючі в нього ляпаси, а потім… Мене відвели до лікаря і той сказав, що робити щось вже пізно.
В мене почав надто швидко рости животик. Сестра була дуже проти цього і в усьому мені дорікала.. Той вчитель покинув місто першим і його не встигли притягнути до відповідальності, а батько би просто вбив би його. Мого вчителя більше ніхто не бачив, зате всю свою злість батько виміщав на мені. Він звинувачував мене у всьому, казав,що я осоромила їх усіх. А маля в мене під серцем вже штовхалося. Я вже встигла його полюбити і знала, що він чи вона любить і мене. Батько дивися на мене з ненавистью, а мама.. Вона була доброю, але, як я вже казала, в усьому підкоряласть батькові і не могла піти проти його волі, навіть якщо це стосувалось мене. Його слово завжди було останнім. Доволі часто мама приходила до мене вночі, коли батько вже міцно спав,і тоді ми мали змогу наговоритися –наплакатися до ранку. Просто лежали,обійнявшись, говорили, не думаючи, про все і ні про що одночасно… В ті темні часи це були по-справжньом щасливі та безцінні моменти…
Олена Михайлівна зробила декілька ковтків води зі склянки, яку їй подала Ольга, а після того продовжила:
-Йшли дні за днями. Маленьке життя всередині мене росло і розвивалося. Мій стан з часом стало помітно і неозброєним оком.Батько став лютувати ще більше і навіть при мамі не приховував неприязні та ненависті до мене і малюка..- літня жінка витерла сльози та продовжила видавлювати з себе гіркі спогади, які стільки часу отруювали їй душу.-Казав, що не може на мене дивитися,а коли до нього хтось приходив в гості, він просто-напросто замикав мене в кімнаті або ж мамі доводилось підшуковувувати для мене підходящі вільні блузки та сукні, щоб під ними можна було приховати мій живіт,або ж навпаки- щоб стягувати його. Тоді я відчувала не лише душевний, але й фізичний біль і подумки благала свого малюка триматися, вперто переконуючи його і себе в тому, що все буде гаразд і ми разом все здолаємо. Було неймовірно страшно, боляче, але я знала, заради чого, вірніше, заради кого я все це терплю..
Коли Олена Михайлівна перевела подих, Ольга дивилась на неї великими очима, не вірячи в усе почуте. Просто не може бути такого, що навіть у такому віці ця жінка з поставою та мудрістю королеви, не втрачала привабливості та шарму, яка знайшла в собі сили пережити увесь цей жах. Оля не знала, що й сказати,бочись якимось необережним словом зробити свекрусі боляче, тому просто мовчала і вирішила дати жінці можливість вилити увесь свій біль. Весь, до останньої краплі.
-А потім настав момент, коли приховувати щось не було сенсу. Тоді батько якось увечері прийшов і просто сказав нам збирати речі. Мовляв,ми їдемо з міста туди, де нас ніхто не знає. Сестра була в шоці- вона не хотіла кидати школу та друзів і звинувачувала в усьому мене. Що все її життя летить шкереберть через мене. Наші стосунки почали псуватися… А в мами вже на той час був план: після появи на світ малюка батьки мали записати його на себе і виховувати. Як свого сина чи доньку.Однак, ця спроба піти проти батькової волі нічим хорошим не закінчилася: вона лишень отримала ляпас, впавши на диван, а батько вкотре нагадав їй, хто в нашому домі господар… І що все в нашому домі відбувається виключно за його волі і ніяк інакше…
Олена Михайлівна замовкла, а Ольга все ніяк не могла запитати її, що ж було далі. Але ж це була не пригодницька історія, яку зазвичай розповідають з ліхтариком під ковдрою. Це була драма, одкровення людини, яка стільки довгих років носила все в собі, яка була мертвою, бо померла душевно ще тоді, п’ятнадцятирічною дівчинкою. І надії на те, що та колись життєрадісна Оленка повернеться, вже не було…
-Ми довго їхали.. Я спала в мами на плечі…Вже ближче до ранку приїхали до маленького будиночка на околиці села.. Цього села, доню…- додала Олена Михайлівна і очі Ольги розширилися від шоку.- Заселились того ж дня і з того часу наша, на перший погляд, тиха гавань перетворилася на маленьке пекло. Кожен мій крок контролювався, гуляла я лише під наглядом мами чи батька і то тільки тоді, коли на землю падали сутінки, щоб ніхто не бачив. Колись, знайшовши в собі сміливість, я вийшла на прогулянку сама, за межу будинку. Він знаходився на узліссі, з мальовничої галявини відкривались неймовірні краєвиди і я не могла не милуватися ними. Якщо про музику я хотіла забути, як про страшний сон, то малювати мені таки хотілося. Я взяла альбом та олівці і тихесенько вийшла з дому, доки мама готувала обід…- Олена зітхнула.- Напевно, це була найщасливіша та наспокійніша година в моєму тодішньому житті.. А після того почалося ще більше пекло, аніж було до всього того. Батьки шукали мене доволі довго і злякались. Згодом батько кричав, мама плакала і не тому, що злякалася за мене, а здебільшого через батьковий гнів, бо знала, що в такому стані він здатен абсолютно на все і може вбити мене, сестру, яка, до речі, в усьому була на стороні батька, або ж її саму. Він дуже знущався з мами, а вона тільки мужньо все терпіла. Бо кохала. Це був мені ще один привід для того, щоб я зневажала чоловіків і їхні розповіді про неземне кохання, бо думала, що воно може приносити лише біль, як в моєму випадку, або як рабство і цілковиту залежнітсь в маминому випадку. Я неодноразово пропонувала їй втекти від батька, почати нове життя, але вона не погоджувалась, боялась.-Олена Михайлівна витерла сльози.- На людях він був ідеальним чоловіком,а вдома… Вдома було пекло.. Не дивно, що мама настільки рано пішла з життя. Вона не могла пробачити ні собі, ні йому того, що він зробив зі мною і моїм синочком..
Так, те, що я втратила свого малюка, лежить на його плечах. Нехай йому моє слово не стане важким на тому світі..- і Олена Михайлівна перехрестилася тремтячою рукою.- До того моменту, коли мені прийшов час народжувати, батько знайшов повитуху в тому ж селі і, коли в мене почались пологи, саме вона була поруч. Мама також була біля мене, тримаючи за руку. Самої появи на світ малюка я добре не пам’ятаю, бо була наче в напівсвідомості. Але в останню мить я почула його плач і шепіт мами «Хлопчик…» Я була після пологів дві доби в гарячці, марила.. Коли повністю прийшла до тями, мого малюка вже не було поруч зі мною… Коли я кинулась з відчайдушими розпитуваннями до мами та сестри, вони мені толком нічого не сказали, лише тихо плакали.Обидві. Зате батько жорстко сказав, щоб ми про це все забули, наче ніколи ніякої дитини й не було. Тоді я просто кинулась на нього – де тільки ті сили взялись… А коли отримала добрячого ляпаса, заявила, що тепер батька в мене немає і що наша найбільша біда- то він сам…-Олена Михайлівна заховала обличчя в долонях.- Як він мене не вбив тоді- Бог один знає.. А навіть якби і вбив, думаю, гірше не було б. Просто муки мої припинилися б значно скоріше..
-Не кажіть так…- з великими від жаху очима заперечила свекрусі Ольга.-Ви дали життя Артему, він чудовий…
-Так.. Так, доню.. Але якби Артем дізнався про те, що я покинула його брата, він би… Він би зненавидів мене за те, що я позбавила його одного брата і зламала життя іншому. Коли ми забирали з дитячого будинку Борю..-жінка знову з болем схлипнула.- Я думала, що мені вдасться спокутати свою провину, але… Я не змогла…
Ольга нічого не сказала, а лише підсіла ближче до Олени Михайлівни та обійняла її без зайвих слів.
-І на вас,моїх дітей, моє прокляття перейшло… Он скільки довго ви не могли зачати малюка…- хрипіла нещасна жінка, яка картала себе стільки довгий років.
-Не думайте зараз про це, Олено Михайлівно,адже… Адже в нас вже все гаразд.. У нас є дітлахи, а інше… Інше налагодиться…-сказала Ольга, поклавши руку на свій животик. Це саме зробила і Олена Михайлівна. З посмішкою та сльозами на очах вона відчула поштовхи свого онука.
-Штовхається…-ледве чутно сказала жінка і вони з Олею ледве помітно посміхнулись крізь сльози. –Олечко… Ти знаєш… Я захоплююся тобою… В багатьох аспектах ти набагато за мене сильніша.. - раптом сказала Олена Михайлівна, пильно дивлячись на невістку, на що Ольга лише заперечно похитала головою.
-Ні, це не я сильна. Мене просто оточують сильні люди і це саме вони дарують мені крила,здатність літати, рятують мене! Я така вдячна всім Вам за це! Дякую Вам!- щиро сказала Ольга і вони з Оленою Михайлівною сердечно обійнялися. Саме в цю мить почувся стукіт в двері.
-Я відкрию!- крикнув своїм дівчатам Артем і попрямував до дверей. На порозі стояв Володимир Борисович. Він вже чудово знав про те, що сталося в Володарських, і приїхав до них для того, щоб підтримати Артема та його матір. –Привіт, Артеме. Я вже все знаю. Ну як ти? Як мама?-схвильовано запитав лікар, потиснувши руку Володарському.
-Доброго дня, Володимире Борисовичу! Та я в нормі, а от мамі Ваша допомога якраз таки дуже потрібна зараз!- відповів Артем, зітхнувши. Всі розуміли, наскільки зараз важко Олені Михайлівні. Як би там не було, а материнське серце завжди болітиме за своїх і навіть чужих дітей.
-Я розумію, Артеме. Власне, саме тому я й тут. З твого дозволу, я піду до неї.-ледве чутно сазав Володимир Борисович, а Артем лише ствердно кивнув.
-Ходімо, я проведу Вас!- сказав Артем і вони разом попрямували до кімнати, де зараз знаходились Олена Михайлівна і Ольга. Їм всім потрібно було поговорити, вирішити, як жити далі і як знайти після всього цього всобі сили, щоб жити далі. Жити заради родини і заради дітей…
* * *
День в післядощовому тумані поступово танув-розчинявся , немов грудка цукру в гарячому горнятку з трав’яним чаєм. Намокла від довготривалого весняного дощу земля тихо-мирно чекала тієї миті, коли можна буде, як то кажуть, з чистою совістю відійти на відпочинок.Однак, невеличке село на долоньці лісу, який вже починав потихеньку зеленіти, і не думало ще відпочивати. І без того був надто довгим затягнутий зимовий сон під ковдрою з цукрово-білого снігу. Саме в ту буденно-сонну мить на галявині з’явилась темна постать. Чоловік в темній куртці та шапці, натягнутій на самій очі, позмуро крокував стежкою. Його не помічали перехожі, втім, саме того він і потребував. Для того, щоб зникнути, іноді не обов’язково гинути чи змінювати стать, ім’я чи зовнішність,а потрібно просто стати непомітним. Просто оточуючі настільки примітивні, що за власним его можуть помічати лише те, на що їм прямо вкажуть пальчиком, прошепотівши «Дивись!». А коли людині сказати «все, нема!», вона не знайде бажане навіть на найвиднішому місці. Ось таким тепер був івін – людина без імені, чоловік, перехожий. Ніхто. Просто ніхто. І це йому надзвичайно подобалося.
Ось те село. Він його добре запам’ятав. Саме тут усе сталося в ті ключові дні,коли жінка, яку він кохав та жадав стільки років, нарешті стала його. Коли вони були лише вдвох, а він відчував себе неймовірно щасливим. А тепер в неї під серцем його дитина. Син. Продовжувач роду. Чоловік був практично впевнений в тому, що це буде син. І теперь йому потрібно зробити все й навіть більше для того, щоб бути поруч з коханою жінкою та їхнім спільним малюком. Для того все було продумано.
Спочатку він слідкував за мостом. Тим самим де більше, ніж дві доби тому було знайдене тіло з понівеченим обличчям, в якому всі упізнали Бориса Чернобаєва. Поліція була більш, ніж впевнена, що це був саме він, але от такий собі Шерлок Холмс місцевого значення на ім’я Сергій Мураєв відразу ж запідозрив щось не те і вимагав детальної генетичної експертизи тіла. Чорт. Чоловік витягнув пачку цигарок, закурив. Але ж зараз це зовсім не означає, що все може відкритися, а плани підуть шкереберть. Бориса все одно ніде немає, навіть якщо експертиза тіла підтвердить, що це був не він.Однак,чи будесама експертиза- важко сказати, адже глибоко віруюча тітонька Олена може бути проти розтину та експертизи, мовляв, це не по Божому і не варто збиткуватия над тілом нещасного померлого, щоб його душа могла хоч якось заспокоїтися після такої загибелі. Саме, перебуваючи в таких переконаннях, жінка довгий час була проти розтину тіла чоловіка, яке хотіли провести з метою визначення точної причини його смерті.
-Я не хочу, щою Ви терзали тіло Саші!- ридала жінка, закривши обличчя долонями. Праведна.Чорт забирай, а де була її праведність,коли через її власну гордість загинули невинні люди?! Цинізм та позерство, скрізь суцільні цинізм та позерство…
Він довго ішов по слідах Мураєва. Смішно, звісно, звучить, що за детективом слідкують, однак, Мураєв бу чи то настільки необачним, чи то настільки самовпевненим, що геть не помічав «хвіст» за собою. Того,що його дзвінки ретельно прослуховувались, що за ним постійно слідкували. Молодець Лілея таки – хоч вона і вміла прикидатися, але все ж не була такою дурепою, якою могла здатися на перший погляд. І для Мураєва вона була на перший погляд спільницею, та так, що під час їхньої зустрічі їй вдалось вживити жучок в його мобільний телефон (як саме їй це владося, Лілея не воліла розповідати). Вона ніби то «зливала» детективу всю інформацію про Бориса, але насправді багато в чому вміло перекручувала факти і додавала туди дещицю того, що добряче заплутувало. Все тому, що Борис давав їй гроші на наркотики і вони час від часу проводили ночі разом. Однак, якщо ж наївна в цьому питанні Лілея вперто сподівалася, що Борис зможе її покохати, то сам Чернобаєв таким чином лише вдовольняв свої природні потреби. Бо це була не вона.Не Ольга.
Накинувши на голову капюшон, Борис похмуро дивився навсібіч. Тут. Десь тут. Вона зовсім близько. На відстані витягнутої руки Раптом Борис побачив силует. Придивився. Так, це була постать його «любого» братика Артема. Живий, здоровий, стоїть, розмовляє з кимось. Чорт. Цей вискочка був на межі життя і смерті і навіть зі старою з косою зміг домовитися, про що можна ще говорити? Поряд з ним стояв сутулий, широкоплечий чоловік. Це з ним Борис боровся там, в лікарні. Його горбаня Борис добре запам’ятав. Він вже доволі довго спостерігав за ним. Це і є той рятівник Олі, який напевне також втратив від неї голову. Але не по зубах цьому Квазимодо чарівна Есмеральда, якщо вже самому Борису Чернобаєву не вдалося завоювати її природнім шармом та красою. Адже, Ольга окрім свого Артемчика нікого і ніколи не помічала – і чим же таким він зачарував її свого часу?
Зупинився, прислухався. Те, що його зараз не помічали, та бездоганний слух, яким Борис володів ще з дитинства, добряче йому допомагали і тому він чув мало не коже слово, сказане Артемом та тим горбанем. Горбань запалив цигарку сам і протягнув одну Артему, від чого той тактовно відмовився.
-Не буду. Сам же розумієш, лікарі в обличчі Володимира Борисовича не рекомендують,бо мотор не в порядку.- а Толя, в свою чергу, з розумінням кивнув. Запалив цигарку, а упаковку заховав до кишені.
-Розумію,пробач,- і затягнувся нікотином. – Ви їдете завтра?
-Так.- ствердно кивнув Артем.
-Оля та діти з вами?
-Ні, ми вирішили, що зайві стреси у вигляді переїзду та похорону можуть лише зашкодити Олі та малюкові. Сам розумієш.-додав Артем, а Толя, в свою чергу, важко зітхнув.- Та й, чесно кажучи, сумнівіся, чи варто маму з собою брати,однак, вона наполягла… Сам розумієш… Боря був їй, як син, не дивлячись на те, що він коїв…
Борис, який чув всю цю розмову, злісно скрипнув зубами. Чорт забирай, о так, ну звісно, ідеальним в нас завжди був тільки Артем, а Борис завжди був і буде на задньому плані, як доповнення. Недолуге таке доповнення.
-Так, звичайно, я розмію..Розумію..- з гіркотою сазав Толя. В його пам’яті і досі був живий біль від втрати Ніни – сестри, хоч і не рідньої по крові, подруги, порадниці, опори. Першого і на довгий час його єдиного кохання, яке він ніс в своєму серці довгий час, без шансу на щастя і взаємність.Щастям було тільки те, що в нього є це почуття, ця теплота. Тепло до дівчини, яка довгий час єдина розуміла його та бачила велику внутрішню красу. Її загибель стала для всіх також своєрідньою маленькою смертю. Так, милу Ніночку неможливо порівнювати з жорстоким Борисом, однак, Боря для Олени Михайлівни - дитина. Страшно уявити її материнський біль. В Анатолія і досі стояв у вухах той страшний крик та голосіння Параски Степанівни біля труни донечки. Янголятка, опори та розради. Руки Толі стиснулись в кулаки, а Артем, в свою чергу, здивовано подивився на співрозмовника, який за цей доволі короткий час став для Артема не просто янголом-рятівником його коханої, але й рідною по духу людиною. Можна сказати, братом.
-Розумієш? Як це?-ошелешено запитав Артем і Толя розповів йому про все. Про те, що Параска Степанівна виростила його, як рідного, і що вона – не рідна йому по крові мати. Як всі навкруг насміхалися над ним і лише родина любила маленького Толю таким, який він є, не дивлячись ні на що, і вчила любити світ. Щиро любить, навіть якщо це і невзаємно. Розповів і про Ніну.Про її дивовижний дар любити все і всіх навкруги. Про те, як жорстоко з нею обійшлися, а він, Толя навіть не зміг знайти тих виродків, що зробили з нею це.
-…Правоохоронні органи не знайшли негідників, чи, можливо, просто не хотіли шукати. Вони не бажали давати справі великий хід, а я підозрюю, що їм це могло бути вигідно. Просто вигідно.- Анатолій відвів очі, щоб Артем не побачив в них сліз.- Нас навіть прямим текстом попередили, щоб ми не сміли лізти в цю справу, інакше підемо вслід за нею. Хоча, і той час я і волів би це зробити, та й тих покидьків вслід за собою відправити, однак, не в рай, а в пекло,де їм і місце.- просичав крізь зуби Анатолій. Минуло стільки років, але біль все ніяк не хотів слабшати, ні на грам. Артем, в свою чергу, проковтнув клубок, який боляче стиснув його горло, зважаючи дихати. Тепер зрозуміло, чому Анатолія та Параску Степанівну настільки зворушила доля Ольги, бо вона нагадала цим людям їхній власний біль від втрати дорогої та рідної людини. Всередині були такий відчай і гіркота, що Артем навіть притиснув долоню до грудей, де боляче защеміло серце.
-З твого дозволу, я можу підняти цю справу і в нас буде шанс знайти та пократи цих покидьків.-рапто сказав Артем Толі, а той лише важко зітхнув.
-Я не думаю, що зараз це може бути актуальним, знаючи наші правоохоронні органи.- повний гіркоти голос Толі по-зрадницькому затремтів.
-От тут я не згоден!- заперечив Артем.-Як на мене, в цій справі та й в таких злочинах взагалі не може бути терміну давності. Я неодноразоов стикався в своїй адвокатській практиці з такими справами і можу сказати, що, якщо вперто боротися за справедливість, то у підсумку її обов’язково досягнеш,тому…- Артем поплескав Толі по плечі.- Я зі свого боку можу пообіцяти всіляку підтримку і докладу максимум зусиль для того, щоб ця справа була повністю розкритою, а винуватці- покарані.
-Дякую,брате!- сказав Толя і чоловіки потиснули один одному руки. Вони й справді за цей недовгий час наче стали братами Хоч і не по крові, а по духу, а цей зв’язок інколи буває навіть сильнішим.
Коли цю частину розмови чув Борис, то в нього просто таки звело вилиці. І навіть не просто від заздрощів, а від люті і образи. Артем ніколи особливо не вважав його братом і Борису навіть здавалося, що це було вище сил Артема, щось дуже нав’язане. Він рідко запрошував Бориса до ігор і взагалі в свою компанію, а тут першого зустрічного називає братом.
-Рятівник, мать твою!- брудно вилаявся Борис і навіть від злості сплюнув на землю. – Наче не видно, що увесь цей час він просто хотів Олю? І зараз хоче! Ну, нічого, братики, доведеться обом вам кусати ліктики, адже Оля буде моєю! Лише моєю!- сказав Борис і шалені вогники застрибали в його очах.
Злигалися, слюньтяї. А Артемчик ще й за справедливість хоче боротися, гвалітвників шукати…
-Зійшлися два ідеальних закоханих страждальці! – сплюнув Борис, з ненавистю та насмішкою подивившись на Толю та Артема. – Ну, нічого, хлопчики, така вже ваша доля, що красивих дівчаток прогавили свого часу і дісталися вони мені! – хриплувато засміявся Борис, але вмить замовк і вирішив причаїтися. Поки що все складалося якнайкраще. Головне – дочекатися потрібного моменту і тоді все точно буде в його руках.
..Тим часом, Толя та Артем повернулися в будинок. Темніло ще доволі рано і затишну оселю вже брали в свої обійми сутінки. Оля і Марічка вкладали спати непосидючого Павлика, в якого ріазвся черговий зубчик, а Олена Михайлівна, якій на той час вже стало трохи краще, поралася біля столу. Артем миттю підійшов до мами, яка була ще дуже слабкою, і взяв її за руку.
-Мамо, ну чому Ви встали? Вам би ще сил набратися!-запитав схвильовано.
-Оох, синку,та не можу я лежати! От не можу – і все! Відразу дурні думки до голови лізуть, мов ті змії… - голос жінки темтів, як і її руки.
-Оленко, можливо, тобі й справді не варто нікуди їхати?- стурбовано запитав Володимир Борисович, який увесь час був тут і дуже сильно хвилювався за самопочуття Олени Михайлівни та Артема. Варто сказти, що Володарська- старша була сама на себе не схожа – блідість, тремтячі руки, впалі очі… На обличчі ні кровинки…. Втім, всі розуміли, що вона зараз відчуває – вона любила Борю, як рідного сина і увесь час вважала, що щось зробила не так, чогось не додала, якщо він виріс настільки жорстоким.
- Ні.Ні.Не вмовляйте мене. Я попрощаюся з ним. Яким би він не був,але це моя кровинка, дитина моєї сестри, яку я втратила через власну гордість. І, напевно, через неї я десь впустила те важливе у виховання Борі, якщо він став… Таким.. –вуста жінки знову затремтіли. Артем обійняв її, а Толя,в свою чергу, дививсяна літню жінку і згадував, як побивалася Параска Степанівна після загибелі Ніни.
-Артеме, я думаю, що Олені Михайлівні таки потрібно туди поїхати.. Для не це важливо, зрозумій..Повір мені…- ледве чутно сказав мудрий Анатолій, з болем дивлячись, як Олену Михайлівну обійняв і Володимир Борисович, який підійшов до неї. Чомусь Толя ніяк не міг відвести очей від цієї жінки, наче було в ній щось неймовірно близьке та рідне, не дивлячись на те, що вони були ледве знайомі. Хотілося обійняти її та захистити від усього світу. «Та що це щі мною?»- ніяк не міг зрозуміти він.
-Так, тоді я таки поїду з мамою, тільки от… - І Артем схвильовано подивився на Ольгу, яка такой була блідою, мов стіна.Всі стреси та переживання останніх днів дуже відбилися на ній, хоч жінка цього й не показувала. –За Олю хвилююся. Не хочеться лишати її саму в такому стані.. Ну,сам розумієш…
-А вона і не одна!- Толя підбадьорливо посміхнувся. – Я потурбуюся про неї і про малюків. Не хвилюйся, брате! –сказав Анатолій і поплескав Артема по плечі.
-Дякую, брате…- відповів посмішко і Артем. В ту мить вони й справді наче стали братами, стали однією родиною…
* * *
Наступного ранку Борис так і не покинув своєї засідки, вичікуючи потрібний момент. Сьогодні або ніколи. Вночі чоловік майже не зімкнув очей, прораховуючи всі можливі ходи. Він вже був на півдорозі до своєї мети, а зараз відкрив свою невеличку акторську валізку та дістав звідти декоративні вуса, після чого почав приміряти їх, підшукуючи оптимальний образ для того, щоб його не розсекретили.
-Ось в таком прикиді мене точно ніхто не впізнає,а якщо і впізнає той, хто потрібно, то вже точно не робитиме ніяких зайвих дій, якщо він, вірніше, вона захоче жити і переживатиме за своїх любих діточок! – примовляв Борис, самовдоволено зиркаючи шаленими очима на власне відобораження. Дивно, але він зовсім не відчував страху чи хвилювання. В сводомості Чорнобаєва все вже було давно продумано, відіграно по нотах і повинно було скластися якнайкраще. Володаські їдуть. На його, Борин похорон. Менш за все чоловіку хотілось чути слова жалості та співчуття від цих фальшивих людей, від тих, хто ніколи не вважав його повноцінною особистістю, але годі. Не варто думати про це, зрештою, все ж відбувається не насправді. Насправді ж, Борис живий і має намір в достатку пережити їх усіх. І пережити добре та сито. Адже, він заслуговує на це більше, ніж хто інший.
Чорнобаєв виламав якийсь костурбатий дрючок, дістав з кишені складеного ножа, розклав його та через декілька хвилин витесав непоганого ціпка. Загнав свою автівку якомога глибше в кущі, щоб ніхто її не помітив, закинув торбину за спину і попрямував до будиночка, де в той час мешкали Володарські для того, щоб дочекатися свого, як то кажуть, зоряного часу.
…Тим часом, родина Володарських вже давно не спала. Відпочивали лише діти та Оля, яка заснула лише завдяки відвару Параски Степанівни. Саме тому Ольга цілу ніч спокійно спала в обіймах коханого, бо тепер їм вже нічого не загрожувало,було нічого боятися. Яу би дивно це не звучало, але вони були щасливі, хоч було і боляче дивитися на Олену Михайлівну.
-Так би обіймав тебе і обіймав…- з ніжністю шепотів коханій Артем, осипаючи поцінлунками її обличчя, найпрекрасніше обличчя на світі.
-І я тебе..- посміхнулась Ольга, пригорнувшись до коханого.- Так не хочеться з тобою розлучатися…
-Мені теж, маленька..-зізнався Артем і пильно подивився на кохану.- Можливо, мені не варто нікуди їхати?- голосом школяра, який шукає причину, аби не піти до школи, запитав він в дружини, а Ольга, в свою чергу, заперечно похитала головою.
-Ні, Тьомо, так не можна. Не можна, чуєш? Ми повинні дотриматися усіх канонів..- Ольга зробила паузу і пильно подививлася на чоловіка. – Навіть якщо не заради Бориса, то заради Олени Михайлівни. Мамі зараз нелегко. Як би там не було, вона виховувала Борю, була йому, як мама…
-Та,власне,заради неї я і їду, чесно кажучи..-зізнався Артем.- Бо якби моя воля, то я хотів би абсолютно нічого не чути про цього мерзотника! Хоч і кажуть, що про небіжчика або добре, або ніяк, але все одно…- скрипнув зубами Володарський. Вчора цю тему вони обговорювали з Анатолієм і він також подлився з ним своїми сумнівами з приводу поїздки і тим, що ніколи не забуде увесь той жах.
-Не думай про це, брате..-поплескав його тоді по плечі Толя.- Головне, що зараз вам вже нічого не загрожує.
-Не можу..Не можу не думати, розумієш?!- з гіркотою говорив Артем, опустивши очі.- Виходить, що іншим я допомагав,захищав, , а власну дружину, родину вберегти не зміг.. Такі ось справи, брате…- прохрипів Артем, дивлячись в землю не в змозу підвести погляд. Йому булосоромно перед Ольгою, перед рідними, перед Толею, який, не дивлячись на вади здоров’я, допомагає іншим, було також соромно перед самим собою. Про яку самоповагуможе йти мова, коли він свого часу не вберіг ту, яку так кохає?... – Знаєш, я раніше вважав себе успішним, тим,кому вдалося самоствердитися в житті, а тепер усвідомлюю,що, по суті, я-ніхто і звуть мене ніяк… Розумієш?
-Твереза думка, братику!- самовдоволено усміхнувся Борис, який чув всю ту розмову Артема та Анатолія, вбираючи в себе кожне слово, неначе губка. – Ти завжди був нікчемою, тільки не хотів сам собі в цьому зізнаватися!
Однак, Анатолій вважав інакше.
-Брате, не думай про це, чуєш? Не думай про минуле,живи та радій сьогоднішньому! Цінуй сьогоднішній день! Те, що ви з Олею разом, ви щасливі, всі біди позаду і більше ніхто та ніщо вам не загрожує! – з посмішкою сказав Толя, навіть не уявляючи, наскільки сильно він зараз помиляється. – Зараз вам просто потрібно бути разом, виховувати дітлахів та радіти кожній миті! – Толя говорив щиро, хоча його серце боляче стискалося, адже він мріяв свого часу зробити Ольгу щасливою. Однак, разом з тим, Толя чудово усвідомлював, що серце Ольги та вона сама належать іншому. ЇЇ чоловіку та батькові її дітей. І цього вже не змінить ніхто і ніщо.
-Так, ти маєш рацію, Толю! Зараз мені не потрібно дивитися назад, а варто думаи про Ольгу та дітлахів!- Артем провів по чолі долонею.- Чорт забирай, їду на декілька годин, а така тривога, наче від’їзджаю на декілька місяців!- щиро зізнався він.
-Про Олю та дітлахів не хвилюйся, я берегтиму їх, мов зіницю ока!- сказав Толя, поплескавши Володарського по плечі.- За цей час Ольга мені стала дуже дорогою… Як сестра…- миттю виправився чоловік, подумки вилаявши самого себе за нестриманість та довгий язик, однак, Артем, здається, був настільки заглиблений в свої думки,що не помічав нікого і нічого.
-Я знаю… Знаю, Толю..Дякую тобі..-важко зітхнув Володарський.-Зараз головне і з Олею теж поговорити, заспокоїти її..-задумливо сказав він.
І Артем мав рацію. Хоч Ольга і знала про від’їзд коханого, але сприймала все надто емоційно.
-Маленька, тиж знаєш, ми всього на один день, всього на декілька годин для того, щоб дотриматися належних формальностей…- з цими словами Артем ніжно занурився обличчям в густе волосся коханої.
-Не знаю, Тьомко.. Не знаю.. Мені чомусь страшно, дуже страшно…Не хочу тебе відпускати…- схлипувала Ольга, витираючи сльози кулачками, наче дитина.
-Маленька моя… Не бійся… Не бійся…- примовляло любяче серце чоловіка, яке також передчувало незрозумілу тривогу.
-Тобі вчора знову було погано з серцем. А я ж тебе знаю- ти поїдеш в справах і напевне забудеш в потрібний час прийняти ліки…
-Не забуду! Зі мною їдуть мама та Володимир Борисович, а вони мені напевне не дадуть забути про це..- посмішкою прошепотів Артем на вушко коханій.- А коли я повернуся, ми почнемо збирати речі для того, щобнарешті їхати додому, в наше рідне гніздечко.. –додав він, після чого Ольга залилася щасливим сміхом.
-Я не вірю, що все це відбуваються з нами…-прошепотіла вона.
-З нами, з нами…-посміхнувся Артем. – От візьму тебеось так ось в обіми і більше ніку не відпущу!
-А я нікуди і не збираюся…- прошепотіла Ольга, пригорнувшись до чоловіка. Як же, все-таки,мало потрібно для щастя! І скоріше б минула ця доба, щоб вони якомога скоріше могли бути разом. Ні Ольга, ні Артем ще тоді не знали…
-От і чудово! Я приїду,повернуся- і ми будемо разом завжди-завжди! А ти поки що бережи себе та дітлахів!- з ніжністю сказав Артем і його серце раптом стиснулося. На мить чоловік пригадав про невтішні прогнози лікарів з приводу свого здоров’я. Наскільки ж довгим буде це «завжди»?... По правді кажучи, Володарський боявся зовсім не за себе, ні – він боявся за дружину,яку тільки но знайшов,та за дітей,котрим дуже потрібен.
-Так… Будемо разом завжди… Завжди…-зі слізьми в голосі прошептоіла Ольга і вони з Артемом злилися в ніжному поцілунку.
..В ніч перед від’їздом вони ніжно та трепетно кохалися-бережно, щоб не нашкодити майбутньому малюкові. Їхні стосунки зараз були в такій стадії, що,здавалося, ніби вони тільки-но почали зустрічатися, а не були у відносинах майже півтора десятки років. Їм обом страшенно не хотлося, щоб наближався ранок, але він все-таки настав.Першим прокинувся Артем. Він поцілував Ольгу, яка тоді ще дрімала. Яке ж це щастя- мати найкращу дружину на планеті. Вона була схожа в ту мить на Сплячу Красуню. Артему в той час зовсім не хотілося її будити, а вийшов з кімнати в коридор і йому на зустріч йшла, похитуючись,бліда Олена Михайлівна. Артем підійшов до матері та поцілував її у скроню.
-Як ти,мамо?- стривожено запитав він.
-Все гаразд,синку.. Все гаразд..-ледве помітно та сумно посміхнулася Олена Михайлівна.
-Мамо, можливо, тобі й справді лишитися вдома, а я сам все вирішу?
-Ні, все гаразд, синку.. Все гаразд..-ледве чутно відповіла Олена Михайлівна. – Я зараз закінчу зі сніданку для Олечки та дітлахів і ми можемо збиратися.. –додала жінка, ховаючи від сина заплакані очі.
-Гаразд, мамо, але якщо буде потрібна якась допомога, ти тільки скажи, добре?- поцілував маму у скроню Артем і раптом побачив через вікно,що до їхнього будинку впевнено наближається Толя, який тримав в руках численні пакунки зі смаколиками – він ніколи не приходив до дітлахів з порожніми руками. –Здається, до нас гість! Піду зустріну!- посміхнувся мамі Артем і, поцілувавши її, попрямував на зустріч Толі. Олена Михайлівна побачила через вікно, як чоловіки з посмішкоюпотиснули один одному руки, і якесь тепло, походження якого вона не могла зрозуміти, наповнило її серцем впереміш зі смутком. Такі стосунки в Артема могли б бути з його рідним братом, однак, не судилось.. І чому, саме дивлячись на Толю,Олена Михайлівна думає про свого втраченого синочка – вона й сама не могла зрозуміти.
-Привіт! Радий, шо ти прийшов, дякую! По правді кажучи, ти нас дуже виручив! – сказав Артем Толі, коли чоловіки потиснули один одному руки і прямувалидо будинку.
-Ну що ти? Абсолютно немає за що дякувати!- тепло посміхнувся у відповідь Толя. – Ти ж знаєш, як я відношуся до Олі, до ваших дітей.. –додав Толя, вчасно прикусивши язик. Чорт забирай, хлопче, ти так договоришся скоро!- подумки шпетив себе чоловік. – І тому ви завжди можете на мене розраховувати!- швидко додав він.
-Знаю… Знаю..-Артем опустив очі та проковтнув клубок, який болче стиснув йому горло. І в ту мить він пильно подивився Толі просто у вічі, та що там – навіть в душу. – Ти не кидай їх, якщо що… Я тільки тобі можу довіряти!- сказав Артем про те,що довго мучило його стільки часу і про що він вже давно хотів поговорити з Анатолієм. Сам чоловіе велими очима подивився на Артема.
-Ти про що?..- ошелешено спитав тихо Толя.
-Ти чудово розумієш, про що я..- Артем старався,щоб його голос лунав твердо. –Лікарі прямо попередили мене, що ситууація нестійка і може трапитися все, що завгодно..А я хочу бути впевненим, що якщо зі мною щось станеться, то Оля з дітьми (а їх у нас скоро стане більше)-з посмішкою додав Артем.- ..Були під надійним захистом.
Серце Толі в ту мить боляче стиснулося. Так, віе хотів би бути поруч з Олею в якості чоловіка та захисника, але не такою ціною. Не такою..
-Артеме, про що ти говориш? Не про те ти думаєш, брате!-намагався посміхнутися він.- Зараз тобі потрібно думати геть про інше! Про Олю, про вашу родину, дітлахів, про ваше майбутнє, якому вже нічого не загрожує! Хіба це не чудово?- підбадьорливо посміхнувся він Артему, хоч через цю посмішку і прокрадався смуток.
-Я все розумію і дякую тобі за спробу якось мене втішити, однак, мені зараз потрібне зовсім інше. Я хочу бути спокійним за маму, Олю та дітлахів, розумієш?-Артем подивився Толі в очі. Ні-проосто в душу. Сам Анатолій не витримав цього погляду і відвів очі.
-Так, я обіцяю… Обіцяю..-стиха промовив він , втупившись поглядом в землю та до хрускоту стиснувши зуби. Доволі часто Толя, коли Ольга тільки-но з’явилася в його житті, думав про те, який же в неї чоловік. Він малював собі дуже негативні картинки, однак, познайомившись з Артемом ближче, Толя зрозумів, що той – гідний суперник і абсолютно не винен в тому, що сталося в його родині. Тепер зрозуміло,чому Ольга берегла йому вірність навіть тоді, коли нічого не пам’ятала. Кохання все одно було живе в її серці.
-Ось тепер я спокійний. Абсолютно спокійний.- сказав Артем і посміхнувся.
..А Борис тим часом чатував. Він бачив телячі нжності Артема та Олі під час його від’їзду, бачив, як його любий братик сідав в автівку, а дітлахи махали татові та бабусі ручками. Цілковита сімейна ідилія. «Ну-ну, чи надовго це..»-злорадно подумав Борис, потираючи руки. –«Ще трохи – і можна буде переходити до радикальних дій! Сьогодні нарешті все встане на свої місця!»
В нього було все чітко сплановано. Першим пунктом було виманити Анатолія з зони видимості. Добре знаючи, що той працює лісником, Борис спеціально спровокувати надзвичайну ситуацію в лісі, яка б потребувала прямої присутності господаря. Здається, саме тут живе рідкісна порода лосів та диких кабанів. Чудово! Зарядивши свою гвинтівку, Борис вийшов на полювання (а він, варто сказати, ох як любив цей вид відпочинку). Тому все вдалося практично зразу: два хвацьких постріли – і тварина впала. Одна, друга, третя. Чудово – невже хтось сумнівався? Тоді один анонімний дзвінок – і ось відповідальний лісник поспішає виясняти ситуацію.Тоді ж, сівши у свій чорний «кабріолет» Борис прямує до будинку, де зараз живуть Володарські. Повна ідилія. Сонечко, на дворі бавляться діти, а з вікна будинку видно Ольгу, яка потихеньку порається по дому. Її животик росте, отже, син Борі також росте. Син і тільки син- Борис був у цьому абсолютно впевнений. Завмер,задивився, вбиваючи одночасно двох зайців - і Олею помилувався, і увагу дітей на себе привернув, скинувши перед тим свій грим. Першою Бориса побачила Марічка. Вона перевела на нього свій погляд і лялька, яку тримала дівчинка, випала з малих рученят.
-Дядю Борю?..-ошелешено запитала мала.
-Так, це я…Я, Марусько.. Привіт..- Борис намагався напустити на себе якомога більш невимушенішу посмішку. Не дивлячись на те, що щиро племянників Чернобаєв ніколи не любив, але зате турботливим, уважним та люблячим прикинутися міг завжди. І якщо діти завжди відчувають нещирість, то маленька Марічка чомусь часто тягнулась до Бориса Цього не міг зрозуміти ніхто, навіть і він сам. «Наївна дурна малеча, думав Борис, як і її матуся і татусь..» –доволі часто глузливо та зневажливо думав Борис. І зараз все це могло добряче згодитися Борі, варто лише прикинутися милим та добрим дядечком-чарівником.
-Так, це я… Я, маленька… Ходи сюди.. Я.. Я так скучив за тобою…- з янгольською посмшкою говорив Борис і вже після того Марічка не стрималася і кинулася в обійми до дядечка, від чого той, не стримавшись, засміявся та закружляв малу. -Так, я повернувся. Повернувся, маленька., бо дуже за вами скучив! Ось хотів побачитися з тобою та Павликом, погратися з вами!
-Треба буде бабусі сказати про те, що ти повернувся! Оце вона зрадіє! – щебетала щаслива Марічка, яка розуміла і бачила значно більше, ніж думали дорослі. Борис, в свою чергу, ледве стримав злорадну посмішку. – Треба їй повідомити, що ти повернувся! Треба-треба-треба!- торохкотіла мала, стрибаючи на одній ніжці. Але якщо Марічка неймовірно зраділа поверненню дядечка, то Павлик навпаки – насупився та трохи відсахнувся від Борі. Малюк вже потихеньку вчився ходити і зараз, тримаючи сестричку за руку, закусив губку та заховався у неї за спиною.
-Павлику, ну чому ти? Це ж наш дядечко Боря!- здивовано мовила Марічка, подивившись на братика, що сховався личком в її пальтечко.
-Ну, він просто ще маленький, мене погано пам’ятає,ось і злякався.- якомога лагідніше посміхнувся Марічці Борис і підморгнув дівчинці.- Ну то що, мої юні друзі, зробимо всім сюрприз?- запитав чоловік у племінниці, а в його очах зблиснув якийсь нездоровий вогник.
-Сюрприз? А давайте! А який?-зацікавлено запитала вона в Бориса.
-Ну, наприклад..-Чернобаєв зробив вигляд,що замислився, хоча детальний план дій на такий випадок в нього був складений вже дуже давно. –Я тут по дорозі бачив просто таки чудовий магазин з різноманітними смаколиками, а ти, наскільки я знаю, дуже велика ласунка, тому…Можливо, допоможеш мені у виборі, м?- солодко посміхнувся він малій.
-Ой, я з задоволенням!- заплескала в долоньки Марічка і раптом притихла.- Але ж, тоді потрібно матусі сказати, куди ми, бо вона хвилюватиметься..-додала любляча та турботлива донечка.
-Мама навіть не встигне помітити, що вас немає, як ми вже повернемося і ще й з сюрпризом! Ну ж бо!- з цими словами Борис майже силоміць заштовхнув Марічку до автівки, озираючись навсібіч,а коли взяв на руки Павлика, то він так розплакався зпереляку, що було чутно далеко. Саме на крик сина з будинку вибігла сполотніла Ольга, і зупинилась, закам’яніла від жаху, побачивши перед собою свого ката, якого вважали загиблим і який так часто з’являвся в її жахіттях.
-Ти?... Ні… Ні… - тільки прохрипіла вона.
-Так… Так..Так, крихітко..-зі знущанням примовляв Борис, наближаючись до Ольги, а потім підійшов до жінки, грубо схопив її за руку та потягнув до автівки.Ольга знову опинилася в пастці, а навколо не було ні єдиної живої душі, хто міг би допомогти..
.-Господи… Господи..-плакала Ольга, притиснувши до себе нажаханих дітей, які притулились до мами, також плачучи, але через мить ці відчайдушні благання про допомогу були заглушені ревом автівки, яка миттю рушила з місця.. А з вікна було видно лише іграшки малюків, сиротливо розкидані до подвір’ї…