Хочу доторкнутись філософської теми, що вона, на жаль, є досить екзотичною (в сенсі: такою, що дуже рідко, – з різних причин, – в сучасних умовах попадає не те що в фокус, але взагалі – в поле філософської уваги). Можна навіть констатувати: знаходиться геть-зовсім на узбіччі, на периферії філософської уваги. Філософських інтенцій. Філософської рефлексії. На рівні продуктивному, дослідницькому, вже не кажучи: на рівні репродуктивному, відтворювальному. В останньому випадку йдеться про те, що в науковій філософії вже відкрите - перевідкрите, провірене - перепровірене на предмет наукової добротності, – істинності, – здобутих результатів, дослідницьких процесів та шляхів, способів, методів та методологій etc., на що, зазвичай, наводиться «хрестоматійний глянець» і воно «випадає в осад»: стає складовою частиною учбового предмету, курсу, навчальної дисципліни і використовується в освітньому процесі. У процесі, що він (освіта) поряд (обіруч) з вихованням складають діалектичне відношення двох протилежностей однієї сутності: виховання, що освічує і освіту, що виховує. Себто – педагогіки. Педагогіки, що вона, своєю чергою, є осереддям, є «ядром» процесу соціалізації. Усуспільнення індивідуального і індивідуалізації суспільного. Поставання людини. Тієї самої, котра, як добре відомо, а, точніш кажучи – бездоганно науково доведено (і в першу чергу: власне науковою філософією) – не народжується, а постає. Про що ми гранично лапідарно сказали щойно вище. Власне, цей процес (і його результати) знову ж таки гранично лаконічно, науково-бездоганно і естетично вишукано був сформульований у широковідомій формулі Людвіга Андреаса Фейєрбаха: «людина не народжується, а постає».
Повертаюсь до початку. Що ж це за тема, що вона є ще й досі доволі екзотичною у корпусі філософської, – ближчим чином: соціально-філософської, – проблематики, знаходиться на периферії філософських інтенцій та рефлексій (філософської уваги та зусиль дослідницьких) професійних, в масі своїй – нотарійно, – і неодноразово, – завірених (ступенями, званнями, нагородами, посадами, лауреатствами etc.), себто, повторюємо і підкреслюємо: фаховими, філософами? Хоча, потрібно завважити і особливо наголосити та акцентувати (воно так було завжди раніш, і, не виключено – буде траплятись у майбутньому, але нині, зараз, тепер – баналізувалось. Стало буденністю. Не просто масовим, але повальним: руко-духо-душетворним… лихом). Ну, тим самим, що є не результат творення, творчості, але: витворяння. Витворянням (процесс), що його результат, – завжди, – потвора. Про що не кажуть: «створив», але завжди: «натворив». А основний предикат – потворність. Адже в культурі все – амбівалентне. Відтак, можна (і треба) творити, а можна (бо комусь – треба): витворяти. От вони (і зовсім не мирно) співіснують: світ дійсної культури і світ антикультури (псевдокультури, субкультури, квазікультури etc.).
По великому рахунку, залучення у науковий обіг та використання іманентних (сутнісно притаманних) методології перетворених форм (методології форми перетвореної), що нею так продуктивно послуговувались К. Маркс та Ф. Енгельс для постановки та адекватного (істинного) вирішення численних більш спеціальних завдань, задач, питань та проблем, належить саме К. Марксу і по праву має бути названо та визнано одним з його найбільш значимих наукових відкриттів. Надбань. Саме як методологія, саме як інструментарій для наукової роботи (творчості) зі щонайскладнішою філософською, ближчим чином – соціально-філософською проблематикою.
Варто принагідно зазначити, що категорійний блок «форма перетворена», – з огляду на те, що не буває змісту неоформленого, а форми – беззмістовної, – не може вважатись аж надто бездоганним та вишуканим. Але, підкреслюємо – лише з огляду на вказану вище обставину. Субстанційно, – і у своєму потенціалі, і у всіх можливих, – минулих, сущих, майбутніх, – актуалізаціях: він невичерпний у своїх методологічних, світоглядних, аксіологічних, евристичних etc. спромогах та можливостях.
Спромогах та можливостях виявлення, передбачення та пояснення всього того в культурі, що на її поверхні проявляється як, – свідомо та зумисно зумовлена, – вся, – сума, весь масив людських страждань, нещасть, негараздів, потворностей, каліцтв, патологій etc., що вони лежать у векторі, – виникнення, поставання та деструктивних засад буття антигуманізму: у річищі звиття. Звиття як контраверсії, як антагонізму творчості. Себто – дійсного гуманізму.
…Нині ця грізна філософська «зброя», – власне, як і все наукове людино - і суспільствознавство, і наукова філософія в цілому, – проходить чи не найскладнішу смугу свого життя.
…Хоча, відверто кажучи, і в ті часи, коли філософію було узвичаєно називати «радянською», на пальцях двох рук, – з різних причин та мотивацій, – можна було перелічити авторів, котрі переймались нею, послуговувались нею, розвивали її саму. Зрештою: котрим вона була до снаги. Бо: то інструмент, то знаряддя, то зброя інтелектуальна – вельми складна … А: «Бог не дає хреста не по силах»…
Це – Г.С. Батіщев, М. Мамардашвілі, Е.Ю. Соловйов, О.О. Хамідов, Р.М. Богачев, М.С. Лангштейн та ін.
Із задоволенням можу констатувати, що на кафедрі філософії КПІ її молодими науковцями порівняно недавно були успішно захищені кандидатські дисертації, безпосередньо присвячені дослідженню різних аспектів саме феномену форми перетвореної.
Це робота А.А. Мельниченка «Перетворені форми у виховних практиках сучасного соціуму» (2006р.) та робота Г.А. Нерсесяна «Перетворені форми в економічних та соціокультурних процесах суспільного відтворення» (2012р.). Я здійснював наукове керівництво (як аспіранта) А.А. Мельниченка, а Г.А. Нерсесян, своєю чергою – був уже його аспірантом. Це я до того, що проблематика, пов’язана з формою перетвореною, ніколи не знаходилась на периферії і кафедри філософії КПІ, і особисто моїх наукових інтенцій.
До слова, якщо те когось цікавить, то з групи числених видруків, присвячених цій проблематиці, я би порадив почати з нашої наукової розвідки (статті) «Форма превращенная на марше» (Новиков Б.В., 2012г.) та зі статті «Фальшак» (Новиков Б.В., 2013г.). «Прогугліть», знайдете…
Відтак, якщо у двох словах, і не фігурально, але буквально відповісти на питання, що є форма перетворена, це буде звучати так: «Об’єктивована видимість».
…Але маю сказати: все, що сказано вище – це лише лаконічна візитівка до того, що я скажу нижче. А нижче я про форму перетворену, про свідомо зумовлену фальш та несправжність у культурі, у людському житті, у людських стосунках (щоправда, вони від цього – вже й людські ледь-ледь…) – засобами мистецтва, засобами поезії. Зазначу: поезії найвищого ґатунку. Дійсної поезії.
Є у нашої співвітчизниці, великої поетеси, світового класика поезії, що вона зовсім недавно: 19 березня 2020 року відмітила свій черговий ювілей (нехай у Вас ще буде безліч прижиттєвих ювілеїв, глибокошановна Ліна Василівна!) такі рядки:
«Мабуть, ще людство дуже молоде.
Бо скільки б ми не загинали пальці, –
XX вік! – а й досі де-не-де
трапляються іще неандертальці.
Подивишся: і що воно таке?
Не допоможе й двоопукла лінза.
Здається ж, люди, все у них людське,
але душа ще з дерева не злізла»
/Л.В. Костенко/.
Так от, форма перетворена: це коли не «ще з дерева не злізла», але: вже знов на дерево залізла! Не «не можу», але «не бажаю». Не «ще», а «вже». Не «до», але «анти»… А оскільки голова (дух), серце (душа) і руки (тіло) – належать одній людині, і в кожному своєму життєпрояві вона (вони) завжди в тій, а чи іншій; меншій, або більшій мірі – разом: і думка, і почуття, і практики, то, відштовхуючись від великих рядків поетеси, можна сказати: «І тіло, і душа, і дух вже знов на дерево залізли». Оце і є форма перетворена у, так би мовити, чистому вигляді її.
Є у Ліни Василівни числені поезії, в яких форма перетворена, що називається, персоніфіксується. Набуває надзвичайної виразності. Це рядки небаченої сили!
До прикладу:
«ДАВИДОВІ ПСАЛМИ
ПСАЛОМ 1
Блажен той муж, воістину блажен,
котрий не був ні блазнем, ні вужем.
Котрий вовік ні в празники, ні в будні
не піде на збіговиська облудні.
І не схибнеться на дорогу зради,
і у лукавих не спита поради.
І не зміняє совість на харчі, –
душа його у Бога на плечі.
І хоч про нього скажуть: навіжений,
то не біда, – він все одно блаженний.
І між людей не буде одиноким,
стоятиме, як древо над потоком.
Крилаті з нього вродяться плоди.
і з тих плодів посіються сади.
І вже йому ні слава, ні хула
не зможе вік надборкати крила.
А хто від правди ступить на півметра, –
душа у нього сіра й напівмертва.
Не буде в ній ні сили, ні мети,
лиш без'язикі корчі німоти.
І хто всіляким ідолам і владам
ладен кадити херувимський ладан.
той хоч умре з набитим гаманцем, –
душа у нього буде горобцем.
Куди б не йшов він, на землі і далі,
дощі розмиють слід його сандалій.
Бо так воно у Господа ведеться –
дорога ницих в землю западеться!..
ПСАЛОМ 16
Єдиний Боже! Все обсіли хами.
Веди мене шляхетними шляхами.
І не віддай цим людям на поталу, –
вони вже іншу віру напитали.
Одплач в мені, одплач і одболи, –
вони ж моїми друзями були!»
/Ліна Костенко/.
Але ж у всі часи справжнє мистецтво і в його порядках – справжня поезія боліла болем того народу, тих людей, чиїм мистецтвом, чиєю поезією воно/вона були.
Згадаймо хрестоматійне:
«Я не співець чудовної природи
З холодною байдужістю її;
З ума не йдуть знедолені народи, –
Їм я віддав усі чуття мої.
Серед ясних, золочених просторів
Я бачу люд без житнього шматка…
Блакить… пташки… з-під соловйових хорів,
Мов ніж, вража скрізь стогін мужика.
Нехай кругом розумний лад та втіха, –
Не здужа їх мій мозок осягти,
Бо скільки кривд, бо скільки всюди лиха,
Як хижий звір, братів гризуть брати.
Нехай людці, що до вітхнення вдатні,
Співають нам на всякі голоси
Про райські сни й куточки благодатні, –
Де плачуть, там немає вже краси!
Нехай вони, кохаючись “на лоні”,
Мук забуття вишукують дарма,
Їх не заспать: у серця відгомоні
Озветься світ з турботами всіма!»
/П.А. Грабовський/.
Істинна правда. Хоча і – сумно. Бо: високій, – щонайвищій, – поезії доводиться виконувати санітарні функції. Дожити б часу, коли не треба буде впрягати Пегаса у плуг, і не треба буде Парнас перетворювати у горідчик. І вже не кажучи – робити з нього, – Пегаса, – сиро-копчену ковбасу… Бо це: у чистому вигляді випадок безпосереднього (наявного) буття форми перетвореної (і процесу, і результату).
…Всьому (у всього), – аби воно не було недорікуватим, але – доречним: свій хронотоп. Своє місце і час свій. І мета, і умови свої. І засоби свої. «Сродні», як сказано було нашим великим мудрецем. Ну, а засобами тієї ж, найвищого рівня, – поезії це буде так:
«Ми працю любимо, що в творчість перейшла,
І музику палку, що ніжне серце тисне.
У щастя людського два рівних є крила:
Троянди й виноград – красиве і корисне»
/М.Т. Рильський/.
P.S. Краще – аби чотири: «Істинне, красиве, добре і корисне». Є ж чотирикрилі істоти Божі…
Але то вже – завдання для поетів майбутніх.
Отож, підводимо підсумок. Продукт форми перетвореної – фальшак. Продукування і репродукування форми перетвореної – фальшування.
Культура форми перетвореної – фальшизм. Суб’єкт/суб’єкти (продуценти, репродуценти, поширювачі, розповсюджувачі (рос. – разносчики), споживачі форми перетвореної (фальшаку) – фальшисти. Амінь.
Ну, якось так. Про форму перетворену…