(По мотивам есе
Русани LaLoba Гордієнко)
~
Коли у цьому світі я зневірюсь
й замкнусь в собі, піду на саме дно
душі, та від усіх у ній закриюсь,
тримай мене за руки все одно.
Будь поруч мене. Я тебе благаю!
Кричатиму образливо, але
не відпускай, бо іншої немаю
людини, що утримає мене,
у час важкий занурення у прірву
себе... В мені засохло джерело
життєвих сил, та втратила я Віру.
Тримай мене усім пліткам на зло!
Пручатимусь, волатиму: дай волю!
кусатиму тебе як дикий звір,
тримай мене, не піддавайся болю,
що хочу я на волю, в те не вір!
Тримай мене, колиш, немов дитину,
що заблукала в темряві жахіть,
та притискай щосили як єдину,
не відпускай від себе ні на мить.
Колиш та слухай як руйную мури
страхів та зрад, наклепів і образ,
як віддаю себе я на тортури
дитячих травм, думок страшних...
Гаразд?
Колиш та слухай, наче спів сирени,
я помираю в тебе на руках,
все тихше пульс, та холодіють вени,
кров запеклась на зранених вустах...
Тримай мене!
Лиш витримай, благаю!
та доведи, що любить світ мене,
так, через тебе. Не святий, я знаю,
та в час коли знесилення прийде
й лежатиму тихенько я на мохах
померлих мрій, й образ – не відпускай!
Бо заблукаю знову на дорогах
які ведуть у пекло, а не в рай...
Так, вмерлих мрій про крила,
про кохання,
домівку, прийняття, й тепло долонь.
Тримай мене, бо в світі ти остання
людина, що несе в собі вогонь
одній мені, народженій для тебе,
ти дочекавсь допоки йшла в пітьмі.
До скону буду вдячна я за небо,
що був зі мною там, на самім дні...
Ти винеси мене із темнолісся
душі на світло місяця та зір,
з грудей твоїх нехай лунає пісня,
яку виводить переможець звір.
Зціли мене цілунками, сльозами,
я вічно пам’ятатиму того,
хто вимолив і серцем і вустами,
хто чашу болю розділив мого.
Я пробуджусь і вирину із пастки
страхів та підсвідомості...
Прийми!
Цілуй та песть, кохай,
та вір, будь ласка,
тримай що сил, собою обійми;.