Для Ідіра.
...
Бажання. Рей Бредбері.
…
Сніг прошепотів у холодну шибку.
Просторий будинок рипнув від несподіваного вітру.
«Що?» - сказав я.
«Я нічого не говорив.» Чарлі Сіммонс, позаду мене, біля комину, тихенько шурхотів попкорном у металевому решеті. «Жодного слова.»
«Прокляття, Чарлі, я ЧУВ тебе…»
Приголомшений, я вдивлявся у снігопад на далеких вулицях і спорожнілих полях. Це була сприятлива ніч для духів у білому, щоб непоміченими заглядати у вікна і йти собі далі.
«Ти вигадуєш різні речі», сказав Чарлі.
Я вигадую? Я замислився. Чи природа має голоси? Чи існує мова ночі, часу, снігу? Що спільного між темрявою, яка є зовні, і моєю душею всередині?
Бо там, у темряві, ніби ціла цивілізація голубів легко сідала на землю, без світла ліхтарів, без місячного сяйва.
Чи це був сніг, який м’яко стелився надворі, чи було минуле; згустки бажань, розчарувань, які панічно кружляли, і зрештою знайшли спосіб висловити себе?
«Господи, Чарлі. Ось щойно, я можу заприсягнутись, я чув, як ти сказав-»
«Сказав що?»
«Ти сказав: загадай бажання».
«Я сказав це?»
Його сміх не змусив мене обернутись; я продовжував дивитись на снігопад і відповів, як і повинен був –
;Ти сказав:
- Це особлива, чудесна, дивна ніч. Тож, загадай найдивніше, найцінніше, дороге бажання, з глибин твого серця. І воно справдиться.
Ось що я почув від тебе.;
«Ні». Я бачив, як його відображення у дзеркалі хитає головою. «Ні, Томе, ти стояв там, загіпнотизований снігопадом з-півгодини. Це говорив вогонь твого серця. Бажання не стають дійсністю, Томе. Але ж–» і тут він зупинився і з подивом додав, «заради Бога, ти і СПРАВДІ щось чув, чи не так? Ну, добре. Випиймо.»
Попкорн підсмажився. Він налив вина, якого я не торкнувся. Сніг повільно стелився за вікном хутряною ковдрою.
«Чому?» запитав я. «Чому це бажання зненацька з’явилось у мене в голові? Якщо не ти сказав це, тоді що це зробило?»
І справді, що, думав я; що то було, і хто в цей час були ми? Два письменники, пізно вночі, наодинці, один запросив іншого, два старих товариші, які звикли забагато теревенити та пліткувати про духів; які випробували всі види спіритичних штукенцій на кшталт карт таро, телепатії, самописних дошок; поєднані давньою дружбою, та завжди готові до товариських жартів та розіграшів.
Однак сьогодні вночі, думав я, немає місця жартам, геть посмішки. Сніг – он, дивись! Стирає нашу пожвавленість…
«Чому?» сказав Чарлі мені у лікоть, попиваючи вино, розглядаючи ялинкову гірлянду, і згодом вже просто мені у шию. «Чому бажання у таку ніч, як ця? Ну, так, це ніч перед Різдвом, чи не так? За п’ять хвилин народиться Христос. Христове народження і зимове сонцестояння у один і той самий тиждень. Цей тиждень, ця ніч доводить те, що Земля не помре. Зима торкнулася денця, і знову прямує до світла. Це особливо, неймовірно.»
«Так». промурмотів я, і уявив старі часи, коли печерні люди помирали у своїх серцях, щойно приходила осінь. Ці людиноподібні мавпи ревли весь час, поки світ заглиблювався у білий сон, аж доти, коли одного ранку сонце не починало прокидатись раніше, і всесвіт знов був врятований, ще на трохи. «Так.»
«Отже-» Чарлі прочитав мої думки і сьорбнув вина. «Христос завжди був обіцянкою весни, так? У глибині найдовшої ночі року Земля і Час здригнулись і народили міф. І про що провіщає цей міф? Про Новий Рік! Господи, так, Перше січня - це не свято Нового Року. Ним є Різдво Христове. Це Його подих, м’який як любисток, сягає наших ніздрів, обіцяє весну, саме за мить до опівночі. Глибоко вдихни, Томасе.»
«Замовч!»
«Що? Ти знову чуєш голоси?»
Так! Я повернувся до вікна. За хвилину почнеться Ранок Його Народження. У цей рідкісний, чистий момент я склав своє бажання.
«Том – » Чарлі схопив мене за лікоть. Але я був думками вже далеко. Це особливий момент? Я думав. Чи й справді духи святі мандрують ночами у снігопадах, щоб прислужитись нам цієї дивної миті? Якщо я потай вимовлю бажання, чи ця ніч перетворень, дивних снів, старих чаклунів поверне мені його вдесятеро більшим?
Я заплющив очі, моє горло здригнулось .
«Не роби цього,» сказав Чарлі.
Але воно вже тремтіло на моїх вустах. Я не міг чекати. Зараз, саме зараз, думав я, дивна зоря спалахує над Віфлеємом.
«Том,» задихався Чарлі, «заради Христа!»
Христос, так, подумав я, і промовив:
«Моє бажання, на одну годину сьогодні-»
«Ні!» струснув мене Чарлі щоб змусити мовчати.
«- будь ласка, оживи мого батька».
Коминний годинник почав бити дванадцять.
«Ох, Томасе…» засмутився Чарлі. Його рука впала з мого плеча. «Ох, Томе.»
...
...
Снігом грюкнуло у шибку, ніби плащаницею, і понесло геть.
Вхідні двері розчахнулись.
На нас вилився сніговий душ.
«Яке сумне бажання. І… воно щойно справдилось.»
«Справдилось?» мій погляд тягло до відчинених дверей, схожих на могильну плиту.
«Не йди, Томе» сказав Чарлі.
Ляснув дверима. Я вже був зовні, я біг; о, Господи, як же я мчав.
«Томе, повернися!» голос танув далеко позаду, у білій заметілі. «О, Господи, ні!»
Але у цю мить, за хвилину після опівночі, я мчав і мчав, безупинно, безтямно, лише заклинаючи серце битись, кров рухатись, ноги бігти і бігти ще, і я думав: Він! Він! Я знаю, де він Є! Якщо подарунок мій! Якщо бажання здійснюються! Я знаю, де він Є! І всюди по місту, вкритому нічним снігопадом, Різдвяні дзвони почали дзвонити, і співати, і голосити. І оточили мене, і збили з ніг, і я наївся снігу, і збагнув свій маніакальний напад.
Дурню! Думав я. Він помер! Вертайся!
Але що як він ожив, на цю годину, а я НЕ ПРИЙДУ, щоб його знайти?
Я був за містом, без капелюха і без пальто, розпечений від бігу, з солоним крижаним корком на обличчі, який падав щоразу, від кожного мого стрибка битою дорогою, ніби веселі кришталеві дзвоники, які злітають в небо і зникають.
Вітер загнав мене у найвіддаленіший куток, де на мене чекала темна стіна.
Цвинтар.
Я стояв біля важких залізних воріт, вдивляючись всередину.
Кладовище скидалось на руїни старої фортеці, підірвані у старі часи, пам’ятник часів нового Льодовикового Періоду.
Раптом чудеса розтанули.
Ніч на мить перетворилась у надлишок вина, розмов, дурних сподівань і марної біганини, у якій я вірив, я справді вірив, я відчував, що щось має СТАТИСЯ у цьому мертвотно-сніговому світі…
Тепер я був такий пригнічений від вигляду цих могил і снігу без слідів, що й сам хотів би втопитись в ньому, померти тут. Я не міг повернутись в місто і зустрітись очима з Чарлі. Я почав був думати, що це був один з проявів його жорстокого гумору, здатності відгадувати найпотаємніші людські бажання і грати з ними у кота й мишу. Це ж ВІН тоді прошепотів позаду мене, промовив обіцянки, підштовхнув мене? Господи!
Я торкнувся зачиненої брами.
Що там? Лише плаский камінь з іменем і роками життя і смерті 1888-1957, написом, який важко було розгледіти навіть влітку, крізь густу траву і кучугури листя.
Я відірвався від воріт і повернув. Та наступної миті мені перехопило подих. Крик подиву рвався мені з вуст.
Бо я відчув щось біля стіни, біля маленького будиночку охоронця воріт.
Чи це був подих, чи стримуваний крик?
Чи просто легкий теплий порив вітру?
Я притиснувся до брами і вдивлявся перед собою.
Так, он там! Майже непомітний слід, ніби пташка сіла між надгробками. Ще мить, і я б утратив її слід назавжди!
Я кричав, я біг, я стрибав. Я ніколи, Господи, за все моє життя, ніколи не стрибав так високо. Я видерся на стіну і впав з іншого боку, скривавив вуста останнім вигуком. Я дістався протилежного боку будиночка вартового.
Там у сутінках, рятуючись від вітру, тулився до стіни чоловік з заплющеними очима і руками, складеними навхрест на грудях.
Я здичавіло дивився на нього. Я наблизився впритул, щоб пригадати.
Я не знав цю людину.
Він був старий, дуже, дуже, дуже старий.
Напевно, я застогнав від нового розчарування.
І тоді старий розплющив тремтячі очі.
Це були його очі, які дивились на мене, які змусили мене закричати:
«Тато!»
Я намагався розгледіти його у тьмяному світлі ліхтаря, крізь нічний сніг, що падав.
Голос Чарлі долинув з засніженого міста, він молив: Ні, не йди, тікай. Це нічний кошмар. Зупинись.
...
...
Чоловік, який стояв переді мною, не знав мене.
Ніби опудало, що його рухає вітер, ця знайома фігура намагалась впізнати мене крізь павутину збілілих очей.
Хто? Здавалось, він розмірковує.
Аж раптом крик впізнавання розітнув його вуста:
«-ом! –ом!»
Він не міг вимовити Т.
Але це було моє ім’я.
Ніби людина, яка стоїть на краєчку голої скелі, нажахана тим, що земля от-от може впасти і поглинути її назад у темряву і грунт, він вхопив мене.
«-ом!»
Я тримав його міцно. Він не міг упасти.
Об’єднані обіймами, не в змозі відпустити один одного, ми стояли, хитаючись, двоє чоловіків утворили одного, у центрі дикого снігопаду.
Том, Томе, згорьовано побивався він, знову і знову.
Тату, милий Та, Батьку, говорив я.
Старий закляк, мабуть, позаду мого плеча він уперше розгледів камені, порожні поля смерті. Він здушено скрикнув: Що це за місце?
І його старе обличчя, у момент розуміння і усвідомлення, його очі, його щоки, його вуста засвідчили і стали ще старшими, промовляючи Ні.
Він повернувся до мене, ніби шукаючи відповідь, за захистом своїх прав, за тим, хто стверджуватиме Ні разом з ним. Але холодна правда була у моїх очах.
Ми обидва дивились тепер на ледве помітну цівку слідів від нас до того місця, де він був похований вже багато років.
Ні, ні, ні, ні, ні, ні ,ні!
Слова пробивались кулями крізь його вуста.
Але він не міг вимовити Н.
Тож, це була пальба з: «…і…і…і…і…і…і…і!»
Невтішний, безпорадний дитячий крик.
Потім, інше питання відбилося на його обличчі.
Я знаю це місце. Але ЧОМУ я тут?
Він відняв руки і подивися на свої висхлі груди.
Бог дає нам смертоносні дари. Найбільш смертоносний з усіх – це спогади.
Він пригадав.
І почав повертатись. Він згадав конвульсії тіла, уповільнення серця; так відчинились двері у вічність.
Він стояв дуже спокійно у моїх обіймах, поки за повіками відновлювались забуті образи у його голові. Він, напевно, запитав себе про найжахливіше з усього, що міг:
ХТО зробив таке зі мною?
Він розплющив очі. Його здогадка вдарила по мені.
ТИ? промовила вона.
Так, подумав я. Я побажав, щоб ти ожив сьогодні вночі.
ТИ! його обличчя і тіло кричали.
І потім, наполовину вголос, останнє:
«Чому…?»
Тепер була моя черга мучитись і картати себе.
І справді, навіщо я зробив це з ним?
Як насмілився я забажати таке жахливе, таке заборонене дійство?
Що мені потрібно було від цього чоловіка, цього незнайомця, цієї старої, здичавілої, наляканої дитини? Навіщо я викликав його, лише щоб потім повернути назад, у вічні сни, між землею та камінням?
Чи я хоч трохи думав про наслідки? Ні. Первісний імпульс вигнав мене з будинку на його могилу, жбурнув, як камінь, у нікуди. Навіщо? Навіщо?
Мій батько, старий чоловік, стояв навпроти мене у снігу, тремтів, і чекав на мою жалюгідну відповідь.
...
...
Відчувши себе знову дитиною, я не міг говорити. Частина мене знала правду, яку я не міг вимовити. Небагатослівний за його життя, я відчув себе ще більш німим перед його обличчям після смерті.
Правда лунала у мене в голові, світила крізь фібри моєї душі і єства, але не могла пробитись крізь вуста. Я ніби замкнувся зсередини.
Час спливав. Година скоро мине. Я втрачу шанс сказати те, що маю, що потрібно було сказати ще тоді, коли він був живий, багато років тому.
Десь далеко дзвони віддзвонили о-пів на першу цього Різдвяного ранку. Христос поставив на мені хрестика. Сніжинки падали мені на обличчя, відмічаючи секундами і холодом, холодом і секундами.
Чому? очі мого батька запитали мене; чому ти привів мене сюди?
«Я-» і я замовк.
Його рука стиснула мою. Обличчя засвітилось здогадкою.
Це був і його шанс також, ЙОГО останній шанс сказати те, що мав тоді, коли мені було дванадцять, і чотирнадцять, і двадцять шість. Не важило, що мовчав я. Він міг і сам зробити це під снігом, що падав, віднайти мир і відійти.
Він відкрив вуста. Це було важко, неймовірно важко для нього, вичавити з себе забуті слова. Лише дух зі всохлої раковини міг наважитись і здушено шепотіти. Три слова, які губив вітер.
«Так?» Я слухав.
Він тримав мене міцно і намагався дивитись крізь хуртовину. Він вже хотів спати, та перед тим його вуста рухались і свистіли, знову і знову:
«…а….е….у….!»
Він зупинився, тремтячий, зіщулений, і спробував знову, намарно:
«…а…е…е…у…у…!»
«Ох, Тату!» скрикнув я. «Дозволь мені сказати це для ТЕБЕ!»
Він стояв непорушно і чекав.
«Ти намагався сказати Я… ТЕБЕ….ЛЮБЛЮ?»
«Таааак!» скрикнув він. І вигукнув, дуже чітко, в кінці кінців: «О, так!»
«Ох, тату» сказав я, в полоні свого злиденного щастя, яке все суть злети й падіння «Ох, милий Тату, милий Таточку, Я люблю Тебе.»
Ми впали , тримаючись одне за одного.
Я плакав.
І ніби крізь спалах я помітив, що мій батько також не стримує сльози, які скрапують з його повік.
І ось, останнє запитання і остання відповідь.
Навіщо ти привів мене сюди?
Навіщо бажання, навіщо дари, навіщо ця ніч крізь заметіль?
Тому що ми повинні були сказати, перед тим, як зачиняться і будуть назавжди запечатані двері у небуття, те, що ніколи не говорили в житті.
А тепер все було сказане, і ми стояли, тримаючись один за одного у темряві, батько і син, син і батько, частини цілого, несподівано зцілені радістю.
Сльози перетворювались на лід на моїх щоках.
…
Ми стояли під холодним вітром і снігом, що падав, довго, поки не почули, як дзвони б’ють дванадцять сорок п’ять, і потім ще стояли посеред снігової ночі мовчки – вже не було потреби говорити – до того моменту, коли закінчилась година.
Всьому білому світові дзвін о першій годині Ранку Христового, новонародженого Христа на свіженькій соломці, сповістив про вручення подарунку, який так швидко сплив крізь наші заціпенілі пальці.
Мій тато тримав мене в обіймах.
Останній дзвін пролунав.
Я відчув, як мій батько йде, тепер з полегшенням.
Його пальці торкнулись моєї щоки.
Я відчував рипіння його кроків.
Їх було чути навіть крізь моє схлипування.
Я розплющив очі саме вчасно, щоб побачити його на відстані у сотню ярдів. Він повернувся і попрощався помахом руки, один раз.
Снігова завіса.
Як це мужньо, думав я, йти туді, куди ти йдеш тепер, старий, і не жалітись.
Я повернувся в місто.
Випив з Чарльзом біля вогню. Він подивися в моє обличчя і мовчки відсалютував тому, що там побачив.
Нагорі, ліжко чекало на мене як великий сувій білого снігу.
Сніг падав за вікном на відстані тисяча миль на Північ, п’ятсот миль на Схід, двісті миль на Захід, сто миль на Південь. Сніг вкривав все. Він покрив також дві вервечки слідів: одну, яка вела сюди, і іншу, яка поверталась і губилась посеред могильних каменів.
Я ліг на своє білосніжне ліжко. Я пригадав татове обличчя, те, яким воно було, коли він прощався помахом руки, і пішов.
Це було обличчя молодої, найщасливішої в світі людини з усіх, кого я бачив.
Тоді я заснув, і більше вже не плакав.