Бузковий ранок здіймається над містом, яке все ніяк не хоче виходити з полону нічних мрій. Вона прокидається від лоскоту грайливого бешкетуна - промінчика сонця, що весело запрошує розпочати нове запашне життя.
Вона неквапно посміхається новому дню, аж раптом на серце падає кам'яна плита суму. Вона лежить одна, на холодному немов скло ліжку. Після стількох місяців самотності подушка все ще зберігає аромат перлового щастя. Здається, що це було в іншому житті, наче не з ними...
Бурштинові думки - міцні, прозорі, чисті - відносять Її назад. Це був час, коли Вона вже кохала лише сльозами, страждала своїм щастям, та вони все ще залишались єдиним світом Принаймні Вона дихала цією ілюзією.
Одного ранку Він розірвав коло єдиним махом. Залишив записку: "Вибач, але я хочу пізнавати інші світи". Раз - і все, раз - і назавжди. Біль був гострий, неначе її різануло лезом самурайського меча.
Першим часом Вона поривалася обговорювати з Ним новинки кіно, ділитися своїми невеличкими досягненнями у живописі. Що поробиш - сила звички. Машинально руки тягнулися надіслати Йому якусь дотепну картинку, свіженький анекдот - як завжди робила в Тому житті. Та від цього біль ставав все нестерпнішим.
Одного дня Вона усвідомила: треба жити, треба рухатись далі, бо шляху назад вже нема. Вона видужувула кавою, друзями, морем, книжками.
Так, це важко. Так, інколи Її знову відкидає назад. Як сьогодні. Та Вона не здається, адже життя закінчується не завтра!