«Про те, як тріщать цикади
І маки цвітуть – ми знаємо,
Самі ж в глибокому схроні
На арфі без струн граємо…»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
Лицарям Місячного Сяйва та Горобиних Ночей
У глибинах глини, у нутрощах скель,
Під корінням старезних дерев,
Що снять ароматом конвалій Неба
Ми вирили схрони – глибокі, наче колодязі,
Тихі, наче птах світанку опівночі.
Ми чекаємо слушного часу,
Граємо на різблених арфах –
Арфах без струн.
Ми граємо музику тиші,
Співаємо пісні мовчання –
Тут, в глибинах землі.
Нас чують тільки корені –
Підземні руки столітніх буків
І ясенів синього вечора –
Нашу пісню мовчання.
Нам сняться сни про майбутнє –
Сонячне, як червнева шипшина
І високе, як Вега у липні,
Сни про країну загірну,
Про Землю Майбутнього –
Нам – мрійникам лісу,
Шукачам незримого і невідомого,
Нам – прочанам таємного,
Лицарям сяйва Місяця.
А десь на поверхні зеленотравній
Серед лісу тінявого і яглицевого
Бродять люди босоніж
І дослухаються –
Вухом до землі вологої тулячись,
Хочуть почути музику –
Музику нашої тиші.