А що ж з подружжям Лазаренків? Давайте повернемось трохи назад.
Як не гарно жилося Вірі Степанівні з другим чоловіком, і все ж вона замислювалась все частіше і частіше про майбутнє життя. Дітей з другим чоловіком не було. Можливо це і пригнічувало її.
«Життя велике і довге, все може скоїтись на тому шляху. Хто я йому така, наймичка не наймичка, дружина не дружина, а так, щось середнє, – потай від Олега думала Віра. – Ніби і кохає, турбується за мною, а там, хто його знає, як повернеться. Добре, коли він все життя кохатиме мене, а що, коли зустрінеться інша. Трапиться на життєвому шляху нова, краща за мене жінка, і тоді… почне забувати мене».
Нового будинку в них ще було, хотілось краще одягатись, харчуватись, сходити в кіно чи театр. Як відремонтували врем’янку декілька років тому, то так і жили в ній. Тяжко так новій сім’ї будуватися. І тому Віра Степанівна потай від чоловіка почала на роботі клопотати про квартиру.
– Олеже, а що, коли я одержу квартиру, – натякнула одного разу Віра Степанівна, – перейдемо туди жити? Ти ж колись мріяв, і твої мрії збудуться.
– Квартира у мене була, але не бачив я там щастя, – відповів Лазаренко. – Хіба щастя людей в квартирах? Ні, і далеко ні… Треба щоб щастя було в відношеннях між людьми. Саме велике щастя людей, коли вони живуть злагоджено, не дивляться один на одного косими поглядами. А буває і таке, коли таємно думають про себе, а то і відверто кажуть один одному, що ти для мене гидкий, чи яка ти гидка, я на тебе дивитись не можу. Ті люди згадують минуле, щасливі дні, коли їх серця клекотіли з кимось іншим. Шкодують, що не змогли впізнати дійсного щастя і випустили його. Разом живуть, разом ділять горе та щастя, і разом… думають про минуле. Вириваються слова: «я тебе не любив, зійшлись ми випадково, так вийшло, не подумали.» Ось так, Вірочко, – відверто виказував свої думки Олег Валентинович. – На перший погляд ті слова зовсім не образливі, а коли над ними замислитись, то багато вони мають отрути. Ось ти мені скажи, Вірочка, навіщо людям сходитись, народжувати дітей, а потім виказувати, що в них нема кохання?
На тих словах Олег Валентинович замовк, його очі дивились кудись у стелю, а у згадках була нова думка. Може в той час він згадав своє життя з першою дружиною, яку кохав, але не відчував від неї тепла.
– Ех, Віро, Віро! – раптово заговорив Лазаренко. – Чому ми не зустрілися раніше? Розійшлися наші стежки різними напрямками, хоч були вони майже поруч. Ще б тоді було справжнє кохання, людське щастя. Не довелося б мені чути слова першої дружини про Цезура, поляка. Як вона його кохала, який він був фігурний та стрункий. Звичайно, вона не хотіла сказати щось погане, навпаки, повідомила правду від щирого серця. Але, коли живеш з людиною, кохаєш її, а вона згадує іншого, це вже не дуже приємно.
Віра не хотіла слухати ті слова, боялась, щоб Олег не наговорив бува чогось зайвого. Але водночас, їй була приємна його цікавість до неї. Це в перший раз так відверто виливалась душа Олега. Була відверта, як на долоні, тільки бери роздивляйся, що там діється в її таємних спорудах.
«Ой, лишенько! – схвильовано подумала Віра Степанівна в ту мить, – а я ж сама ледь не розповіла йому про першого чоловіка. Як я його кохала!.. Неодноразово, коли Олег щось робив, чи відпочивав, я замислювалась, дивлячись на нього, аж серце виривалось, чому перший чоловік не був такий як Олег? Що йому не вистачало? Сам гарний, зовні наче справжній чоловік, а виявилось – п’яничка. В його душі ховалась ненависть та лють, здавалось, усі чорти зібрались у ньому. Запалив він моє кохання. А для чого? Хіба для того, щоб воно тліло»?
Від тих думок Віра Степанівна зовсім розгубилась, стихла скрутилась у клубочок і уважно слухала Олега. Вона була й рада, що натякнула йому на квартиру.
«Навіщо було ворушити його серце, – думала дружина, – хай би припадало пилом те минуле життя.
Віра Степанівна жалкувала, що повідомила про квартиру Олегу, хотіла перевести розмову на іншу тему, але не могла погасити той потік слів, які виривалися з його вуст. Їй хотілося нагадати про щось радісне та щасливе з їх життя. Того щасливого було багато, але не так легко було вилучити саме краще, яке ніколи не забувається. І як не намагалася вона заспокоїти Олега, так і не змогла припинити палку жагу його серця.
– І тоді б, Вірочко, – пригортаючи і цілуючи дружину, продовжував Лазаренко, – не прийшлося б розповідати сторінки з мого життя. Але, що зробиш, коли в житті багато різних стежок і всі вони в різні боки. Спробуй знайти і впізнати ту саму, на якій не спотикнешся?
І довго ще до Віри Степанівни долітали слова чоловіка, які випливали з його пам’яті, розсікаючи темряву.
На другий день Віра Степанівна таємно, навіть від себе, думала про те, що краще не було б тої ночі. Легше було б з ним говорити, питати поради. Та яка там порада, коли є один шлях і по тому шляху треба щоб йшов і він.
Ордер на квартиру був в її руках. Трохи незручно бо вона була, в сусідньому місті Васильків. Але яка різниця де жити, – скрізь наша земля.
Віра мовчала про ордер, не знала, як про це сказати Олегу. Мовчала день, два і тиждень, і кожен день намагалась сказати, і сама ж відкладала на інший час.
– Життя є життя! – думала Віра Степанівна. – Він хороший, гарний. Але… діти, мої діти. І куди я подінусь як він скаже, що стало тісно, шукайте своє гніздо.
І хоч вона добре знала, що він так не скаже, але й від ордера відмовитись було не можна. У неї з’явилась своя квартира, коханий чоловік, діти, але не було єдності. І тому потрібно було все з’єднати в єдине ціле, міцне та радісне життя. Різні думки турбували її день у день і кожен час. Від них вона почала нудьгувати, ставала більш зосередженою і замріяною.
– Щось ти, Вірочко, сумуєш, – якось звернувся Олег Валентинович до дружини. – Чи бува не захворіла?
– Ні Олежик, все добре, навіть краще. – Вона посміхнулась, але та усмішка була нерадісна, і вимушена, що і помітив Олег, але виду не подав. А вона продовжувала відповідати:
– Це тобі здається, коханий. Я трохи втомилась і тому в мене такий вигляд. Ось відпочину і уся моя нудьга розійдеться, покине моє обличчя.
Олег Валентинович кивнув на згоду головою. Та він бачив її очі, в яких ховалось щось таке, про що Лазаренко хотів довідатись. Вони були дуже глибокі й прозорі, тому в такій глибині нічого не можна було побачити.
«А що, коли зараз поговорити з ним? – губилась у догадках Віра Степанівна. – Скільки не відкладай, а кінець підійде. Він людина розумна, до того ж мій чоловік. Але попереду довге життя. Якби я могла побачити своє життя у майбутньому, все б відразу вирішила. А так… Мрії мої милі, підкажіть, як краще зробити, як поговорити з ним і разом увійти у нову квартиру? Непогано мати клаптик землі, шість соток, на якому стоїть будинок в зеленому садку між різними квітами, що починають квітнути ранньої весни і до першого снігу».
Віра Степанівна обмірковувала слова якими потрібно було почати розмову з чоловіком. На деяких реченнях зупинялась, думала, як казати, або обривала їх на середині, а сама пригорталась до чоловіка, який сидів на дивані біля неї і дивився художній фільм по телевізору.
На екрані показували весільну процесію. Наречена в білій фаті йшла вінчатися до церкви. Залишалося небагато, – кілька кроків і подружжя було б вінчане, але на їх шляху, під могутнім дубом стояв юнак, з яким вона кохалась. В них було лебедине кохання, так думали мешканці міста, які знали, що вони зустрічаються. Наречена глянула на юнака, відвернулась, подивилась ще раз і продовжувала йти. З двох боків люди проводжали поглядами пару, що йшла до церкви. В кожного була своя думка і кожен бажав їм щастя по-своєму. Наречена в той час проходила повз юнака, зиркнула на нього, але опустила голову і йшла далі.
В ті хвилини думки, що мучили їх останні дні зникли з голів Віри та Олега.
– Та вернись, йди до кохання! – ледве не кричало подружжя. – Хіба ж так можна! Де ж тоді ваша лебедина вірність? Не розлучайтеся, хай завжди дерево стане вашим улюбленим місцем великого кохання.
І неначе почувши слова Олега і Віри, молода зупинилась, повільно повернулась, подивилась на юнака, що стояв під дубом. А далі? Далі кинула нареченого нелюба і підійшла до великого дерева життя, під яким, як молодий паросток, стояв її коханець.
На екрані ніжні поцілунки молодої пари. А на дивані, в кімнаті, виникають на обличчі щасливі усмішки.
– Який добрий, щасливий кінець, – майже разом промовили Олег і Віра, які теж поцілувались.
* * *
Сніг. Падали білі, пухкі сніжинки. Все, на що вони опускалися, покривалося товстим шаром снігу. А сніжинки все падали й падали, вкриваючи землю білою ковдрою. Вітру не було, тільки сніг повільно, не поспішаючи, падав на землю.
На вулиці, проти огорожі Лазаренків, стояв автомобіль ЗІЛ, до якого Віра Степанівна і Олег Валентинович зносили домашнє майно. Що було легше, носили на руках, а важче – підвозили на санках.
Підходили сусіди, допомагали вантажити майно. Інші перешіптувались ще не розуміючи що коїться, дивились на Лазаренків.
– Ніби як вибираються? – звертався один із сусідів до іншого.
– А ви що, не чули?... Так вона ордер отримала на квартиру.
– Та ну…І везе людям!
– Ось тобі й ну…
– Але чому не все майно виносять? Не зрозуміло.
– Що тут розуміти? Квартира нова, а тому потрібна й нова обстановка.
А тим часом подружжя…і ніби прощалося,і ніби розлучалося.
– Ну що, любий, – звернулась Віра Степанівна до Олега Валентиновича після того, як все майно було вкладено і накрите брезентом. – Приїзди. Буду чекати. І всі оті свої сумніви викинь з голови. Я тебе кохаю.
Віра Степанівна подала Олегу руку, на мить затримала у міцному тиску.
– Зрозумій, – дивилась вона прямо у вічі Олега. – Інакше я поступити не можу. У мене є діти, їм треба мати своє місце. Тепер це місце є, хороше, тепле, чисте, просторе, але немає тебе.
На той раз вони не цілувались, як це було раніше, тільки пильно дивились один одному у вічі. Віра Степанівна опустила голову, ще раз сказала «вибач», рушила до автомобілю.
Вона відходила, а Олег Валентинович стояв нерухомо, дивися їй услід. Машина загуділа, зрушила з місця, підіймаючи снігову куряву, від чого на Лазаренку заколивались темно-сині поли пальта. Сніжинки, які вкрили місцями його одежу і голову, зірвались, закрутились навколо пригніченого чоловіка, ніби намагались його втішити.
А він був до всього байдужий, продовжував стояти на місці, не звертаючи ні на кого уваги. Його очі проводжали машину, яка зникла в далечині, забрала із собою такі великі та радісні плани на майбутнє життя. Все враз зникло, розійшлося, як марево, як дивний нездійснений сон.
За його спиною стояли сусіди і дивились на нього, забувши про свої домашні справи. Стояли і теревенили. Люди сходились, зупинялись один біля одного і, як завжди у таких випадках, обговорювали цю подію.
– Та що тут дивного, і так все зрозуміло, – ні до кого не звертаючись, промовив Іван Іванович Мелиш. – Кинула вона його!
– А ви ще казали, – обвів Мелиш поглядом людей. – Така любов міцна. Ось вам і любов, милуйтеся. Ніхто не вірив мені, коли я казав, що поцілунки їх ненадовго. Моя правда – закінчили жити разом. Навіть не розійшлись, як інші роблять, а роз’їхались, та ще й як, з курявою сніговою. А цей дурень стоїть розхристаний і проводжає її. Машини нема вже, а він все дивиться. І як ручку ніжно потиснув. На мене, я так би потиснув, щоб вона не знала з якої ноги тікати. Тьху ти, що за чоловік! Та хай би вона крізь землю провалилась, я б не жалкував як він.
– Ні! – розбалакався Іван Іванович. – Я із своєю так не церемонюсь, завжди їй кажу: «Не хочеш так жити, будь ласка – іди, виглядати не буду»! А цей стоїть як журавель, що не встиг відлетіти в теплі краї. Скривився від холоду і тремтить. Може задумав в пам’ять своєї коханої змерзнуть.
– Час розходитись, – перебила промову Івана Івановича його дружина. – В людини горе, а ми стоїмо та балачки слухаємо.
Але Мелиш після невеличкої паузи продовжував своє:
– І тоді люди казатимуть: «Загинув, змерз в пам’ять своєї коханої, яка не дивлячись ні на що, покинула його і чкурнула геть». А яке ж було кохання! Всі на вулиці тільки й говорили про них, ніби не було іншої теми. А зараз стоїть наш Олежик посеред вулиці самотній і покинутий жінкою та дітьми.
– Який же ж ти негідник! – сказав хтось із сусідів, і розвернувшись, пішов до свого будинку.
Мелиш махнув йому вслід рукою, продовжуючи балачки далі, але сусіди почали розходитись, а за ними поплентався і Іван Іванович Мелиш.
Та новина передавалась з будинку в будинок швидко, поширювалась, добавляючи і перекручуючи дійсний зміст події. Перекручувалась тому, що ніхто не знав в дійсності, справжнього мотиву від’їзду Віри Степанівни.
Дійшла та новина і до Кіндрата Володимировича Дубченка, який мешкав по сусідству із Лазаренком.
– Як ти думаєш, – запитала Софія Іванівна у чоловіка, коли довідалася про новину. – Чому вони розійшлися?
– Хто їх знає? – потираючи чоло, відповів Кіндрат Володимирович. – Піду, відвідаю, дізнаюся, що там скоїлось. І Дубченко пішов до Олега.
Лазаренко сидів на дивані проти столу, на якому стояла надпита пляшка горілки і дві чарки. Руки Олега Валентиновича спирались на коліна, схрестивши пальці. По підлозі ще валялися різні папірці, які Лазаренко не встиг прибрати. Побачив Дубченка, він, посунувшись, запросив його сідати на диван.
– Так що, друже! – сідаючи, почав Дубченко розмову. – Сумуєш!
Спочатку Олег Валентинович на згоду кивнув, намагався не дивитись на сусіда, але далі, підвів голову і мовив:
– Так, сумую. І що його робити? Ніяк в себе прийти не можу. Все так зненацька і несподівано вийшло. Тільки ще вчора сказала мені про ордер на квартиру, а сьогодні вже поїхала. Яку свиню вона мені підсунула. І хто б міг подумати, що вона зможе отак відразу знятися з місця, на все махнув рукою, ніби як … втекла.
– Ти не поспішай, – почав втішати сусід. – Відклади ці думки подалі від сьогоднішнього дня, а потім вже міркуй у спокійній обстановці що і до чого.
Кіндрат Володимирович хотів заспокоїти сусіда, але потрібні були такі слова, які б не образили його, а навпаки, підняли б його пригнічений настрій і повернули той радісний живий вигляд, який був у Олега Валентиновича до цього.
Дубченко думав над словами, а Олег продовжував ділитися своїм станом. Гірких почуттів було багато, тому вони й виривалися з нього назовні. Треба було комусь виказатись, тоді може легше стане на душі, зникнуть чорні думки.
– Продам цей клаптик землі, – продовжував Олег Валентинович. – Навіщо ця земля мені, коли немає долі? Життя склалось не так, як ми того хотіли, а все навпаки. Не раз мріяли ми з Вірою побудувати будинок, трохи згодом купити машину і поїхати мандрувати. Поїздити, побачити світ. Раділи ми тим мріям, та не судилось їм збутися. А зараз… будинок мені не потрібен, продам, куплю машину, а сам піду жити в гуртожиток.
І Олег Валентинович в думках побачив себе у машині, яка їде вулицею Васильківа, на якій одержала квартиру Віра. Машину зупинить проти її вікон і буде ходити біля своєї красуні, ніби щось зіпсувалося. Що ж вона тоді скаже, коли побачить його і вийде? А він тоді їй скаже: «Купив. Раніше були разом і тільки мріяли, а зараз, ось вона, утішайся»! Хіба вона знатиме, що вже хати немає, а квіти, які вона посадила, зривають інші.
– Воно й непогано мати машину, – перебив думки мрійника Дубченко. – Але все ж таки, хатина є хатина. Прийде старість і свій куток завжди потрібен. Так що, не поспішай продавати, подумай, часу в тебе вдосталь, можливо передумаєш. І взагалі, чому б тобі не поїхати до неї і жити разом? Чи може вона тобі відмовила, не захотіла тебе?
– Ні, – відповів Олег Валентинович. – Вона звала, віддавала ордер, казала, бери і оформлюй на себе квартиру. Цілу ніч вмовляла, просила… Я відмовився. І знаєш чому. Думав-думав і надумав на свою голову. Виросте її син, вижене мене геть з квартири, скаже, хто я такий? Що я йому відповім? А яка в неї дочка-красуня! Виросте, – то від хлопців відбою не буде. Добре, коли вона буде порядною людиною, а якщо почне фокуси витворяти? Попробуй тоді вдарити, чи до порядку привести? Не моя…
«Так ось воно що, – подумав Дубченко. – Таких доводів я від нього чекав. З таким думками дійсно не поїдеш до неї. А я гадав, що він орел. Іноді і сам заздрив їхньому коханню. Але тепер я розплющив очі і побачив, що за цим коханням ховається лицемірство. Може й краще, що вони розійшлися зараз, а не пізніше».
Не знав тих думок Лазаренко, тому розповідав все відверто, казав, що думав, а може й не думав над справжнім значення тих слів і продовжував далі:
– Віра хороша людина. Таку як вона, важко зараз знайти. Чи зустрінеться ще на моєму шляху така людина, як Віра? Ех, Віра! Віра! А чи не думала, вона часом, потай від мене про майбутнє? Мабуть з острахом, щоб знову лиха година не виникла у житті. Можливо той острах і змусив тебе їхати? Це дійсність і вона, налякана життям.
– Тим краще для тебе, – відповів Дубченко. – Якщо Віра Степанівна поїхала тільки з цих міркувань, то не гай марно часу, їдь до неї. Вона буде рада. Поспішай! Це для тебе самий кращій вихід з такого становища. Чуєш, Олег, їдь до Віри Степанівни!
–;Пробачити кривдницю? – здивувався Олег Валентинович.
– Пробачити, – відповів Кіндрат Володимирович. – Вона слабка і в страху за майбутнє. А ти – міцний.