Оповідання з присмаком іронії
(Закінчення)
Володимир сприйняв це іронічне оповідання як за власну образу. Бо він так стремів до спілки, а тут якийсь жовтобрюх, що колись приїхав до них з Лугандонії, править своє. Почав він надоумлювати Тетяну, щоб вона звернулася до суду. Та вона, як з’ясувалося, була іншої думки щодо цієї справи. «Звертатися до суду, – казала вона, – це все одно, що вийти на перехрестя й заволати про цю справу на весь голос. Бо з суду розійдеться по всьому місту. Буде щось чи не буде, а поголос піде… А скоріше за все, нічого з цього не буде. Тому що в цій газетній писанині нема нічого конкретного, ні організації, ні особи, яка б могла образитись».
І Володимир вирішив діяти на власний розсуд. Пішов з заявою до суду. Але там, прочитавши оповідання, відверто розсміялися й мовили, що у них і так багато серйозних справ, не вистачало ще й з письменницькими витребеньками зв’язатися.
Володимир ще більше образився. Якийсь лугандонівець пише, що попало, і все йому сходить з рук. Що це таке? Не можна цього залишати так просто. Бо той ще щось напише. Дізнався він, що автор член МСПУ – Міжрегіональної спілки письменників України, та ще й місцевого літературного клубу. Пішов він на засідання того клубу. Та місцеві письменники зустріли його недвозначними посмішками й розпатякуваннями, що, мовляв, в оповіданні, хоча й написаному місцями грубувато, та в ньому нема нічого, що змушувало б паплюжити їм свого товариша по клубу, тим паче дуже літню людину. А що оповідання написане в дещо грубуватій манері, так зараз саме життя таке грубе, що далі нікуди. І саме тому сьогодні в літературі такі грубості, яких раніше не спостерігалось. Тож як Володимир не розмахував газетою з оповіданням перед їхніми очима, як не тикав цією газетою їм в обличчя, нічого не допомогло. Поїхати до Луганська, де міститься їхня МСПУ, поговорити з його керівництвом він не ризикнув, бо туди зараз, певно, не так-то просто дістатись. Дізнався адресу й зателефонував туди по мобільному. Та звідти йому сказали, що вони з даного питання не можуть втручатися у місцеві справи, бо їхні місцеві організації самі їх вирішують.
Навідався Володимир до редакції газети, яка надрукувала те оповідання. Почав там також розмахувати газетою з оповіданням, як і в літературному клубі, перед редактором. Та редактор, досить сміливий чоловік, що за своє життя набачився таких галасливих відвідувачів, мало не послав його на три букви. «Напиши й ти щось таке… екстравагантне з цього приводу, замість того, щоб теревенити отут», – сказав йому редактор на прощання.
Більше Володимиру йти було нікуди. І він вирішив діяти на свій розсуд. «Треба діяти рішуче з цим автором, коли на нього ніде управи не знайти», – сказав сам собі Володимир й на цьому поставив тверду крапку.
Дізнався він, де живе автор, і почав слідкувати за ним. Автор жив звичайним старечим життям, як і всі, кому за вісімдесят. Домашні справи, турботи з власною маленькою дачкою та з власним здоров’ям. Особливо із здоров’ям. Нормально заснув, встав з ранку, також нормально сходив до туалету – і радий. А що? Це коли молодший, то воно йде само собою, а в його віці все це відбувається з неабияким напруженням. Нещодавно, скажімо, їхав він тролейбусом. Дивиться, а там, на передній стінці, роз’яснювальна рекламка, звісно, для таких, як він. Про інсульт там йшлося. Нібито слово мозок можна розшифрувати по літерах: м – мовлення, о – обличчя, з – запаморочення, о – очі, к – кінцівки. Словом, що зі всім оцим твориться, коли на людину спадає інсульт. Прочитав автор цей папірець і зрозумів, що інсульт до нього вже стукається.
Отак автор і жив з дружиною, такого ж приблизно віку, що й він, і не знав, що за ним хтось слідкує. А Володимир приїде на легковику до будинку, в якому жив автор, зупиниться десь поблизу й видивляється, чи не йде кудись зловісна для нього людина. Отак вгледів він якось, як автор з рюкзаком на спині перетнув автостраду й попрямував у бік залізничного мосту. Це було якраз 20 липня, на день народження автора. Той ішов на дачу, де його чекала дружина, щоб разом відсвяткувати цей день. Володимир – за ним. Наздогнав дідугана. Навколо – ні душі. Він,тихенько випереджаючи старого, вдарив його дверцятами. Той бебехнувся, об щось вдарився головою і завмер. Володимир підскочив до нього зі шворкою в руці. Підхопив старого й потяг до ближнього дурноклена. Зачепив шворкою за гілляку клена одним кінцем, а другим – зав’язав за старечу шию. Потім підтягнув шворкою тіло трохи вище, до гілки. Тіло відірвалось від землі, автор за якусь мить здригнувся і закляк. Все. Була людина, стала трупом. Якраз у своє 81-норіччя…
Наступного дня біля мосту нишпорила поліція. Нічого не знайшла. Вирішили, що старий, усвідомивши можливі наслідки його оповідання, перелякався і повісився.
А як усе затихло, Володимир з Тетяною пішли до ресторану й відсвяткували затишшя та його прийняття до спілки. Та у Володимира було все ж таки неспокійно на душі. Думалось, а що як дізнаються, що автор не сам повісився? Про це навіть Тетяна не знала. Хоча, можливо, й здогадувалась.