ПОВЕРНЕННЯ
Були теплі материні обійми з гарячими сльозами, що губилися в боріздках старечих зморщок. Вона й не витирала їх, лише, плачучи, промовляла: «Синку, дорогенький, де ж це ти пропадав, я вже не сподівалася тебе побачити…»
Микола аж наче зніяковів, одвик од материнської ласки за довгі роки мандрів по світу в пошуках заробітку. «Ну годі, мамо, не плачте, ось я перед Вами живий-здоровий», - заспокоював син геть зсивілу Лукію.
Пригощала ненаглядного гостя простими сільськими стравами, і все не могла одірвати сонячного погляду од Миколи, все ніяк не надивиться. Микола, здорожившись, смакував борщем, дякуючи неньці. Попоївши, вийшов з хати, пройшовся двором. Навкруг буяла весна, заквітчана смарагдовою зеленню; кипіли біло-рожевим цвітом яблуні в саду; прокинулись гордовиті нарциси, що пахли якимсь витонченим запахом незнаних парфумів. Микола з насолодою вдихав ці розмаїті пахощі.
Це ж скільки він не був дома? Негаразди несамохіть кидалися у вічі. Оно вже похилилась трухлява огорожа, яку стримували, вишикувані у рядок, посаджені ним ще до від’їзду вишеньки; стримував од падіння жердку з кількома вцілілими штахетинами й розкішний кущ бузку, всипаний фіолетовими гронами. Та й ворота скособочились, неначе п’яні. Усе, куди не глянь – потребувало хазяйського догляду.
Що ж могла зробити мати саменька, без господаря-чоловіка Петра, Миколиного батька, якого вже поховала. Зверталась до сусідів за всячиною: і дровець заготувати, і города виорати, та хіба лиш тільки це? Отож Микола і почав, як і годиться, з воріт. Запасся необхідним матеріалом, дубовими дошками. А тоді заходився майструвати. Не спіхом, доладно – що б аж на вік. Столярно-теслярську справу перейняв од діда Федора. Робота пішла споро. Незабаром приладнував вже й хвіртку. І от заманулося Миколі прикрасити хвіртку аркою. Згадав, що на горищі лишився брус ще од прадіда Гордія, коли той займався колесами до возів.
… Гордій мав круту вдачу. Відзначався особливою непоступливістю. Але Бог наділив тими ж рисами характеру й його половину, непогамовну, чорнокосу Секлету, що прагла будь-що взяти верх у суперечці. Ото, либонь, тому і виникали часто-густо сварки, які завжди закінчувалися биттям череп’яного посуду: врізнобіч розліталися потовчені на друзки, немов горіхова шкаралупа, полив’яні гладишки, макітри, горщики (як у колишньому кінофільмі «Пекар імператора»: щоб заспокоїти розгніваного імператора, його особистий пекар підсовував йому до рук амфори, вази і той у нестямі трощив посуд об мармурову підлогу).
Після сварок, Гордій чухав потилицю, і задавав собі питання: навіщо ж? Але небавом брався до роботи: майстрував колеса, щоб продати свою продукцію на Чорнобильському ринку та компенсувати заподіяну шкоду. Широколанно розляглися Гордієві дисятини. Скільки брало око, у даль проглядались споловілі жита. Стали на порозі жнива. У дорогу Гордій ладнався з вечора. Дітям: Федору, Мотрі, Меланці наказував пильнувати господарство. «Федь, ти за старшого. Взавтра прийдуть жнивувальниці. Тож наглядай за ними», - нагадав.
Ще не взявся рожевістю обрій, а Гордій одноконкію разом із Секлетою рушив з двору. Вгодований кінь легко котив візок. Поторохкували на вибоїнах складені на продаж колеса. Ранкова прохолода бадьорила подорожніх. Ця кількагодинна подорож давала перепочинок Гордію. Упарився біля тих коліс. Непроста то технологія. Поки випариш бруси в печі на ободи, виточиш колодки-ступиці, шпиці – зійдеш не одним потом. Та Гордію – не звикати. Знає відмінно справу. А ось вже і Красилівка.
Розпродавши свою продукцію, навернулись до гончарного ряду. Секлета сама вибирала посуд: глечики, макітри, горщики, куманці. Вертались додому вже під вечір.
… Врешті приладнано арковий брус до хвіртки. Робота закінчена. Микола з відстані любувався витвором своїх рук, яким є до чого прикласти.
Згодом змайструє верстати, стане на замовлення виробляти двері, віконні рами, меблі (столи, стільці, шафи). Наука діда Федора для Миколи - як знахідка. Продовжуватиметься, відродиться у інших, спраглих до праці, молодих руках. А стара Лукія буде радіти, гордитися таким сином.