Матуся моя, вже не та ти,
іскринки в очах вже нема,
і ніби біленьки сніжинки
в волосся вплітає зима.
Хода твоя стала важкою,
бо ніженьки спать не дають.
Вся сяєш,коли часу згадки
нахлинуть на душу твою.
Ти там молода і щаслива,
здорова,весела,спритна,
жвава й охоча до діла,
пустотлива,на язик гостра.
Завжди у нелегку годину
не вірила нашим сльозам,
а слово твоє,може й різке,
було,як на душу бальзам.
А зараз вважаєш нас мудрими,
поради вже нам не даєш,
боїшся образити донечок,
боїшся,що все зіпсуєш.
Нам кажеш,що ми твоя врода,
що ми твоя гордість,краса,
що ми твоя винагорода,
що краще нас в світі нема.
Характер ми твій одержали,
веселі ми теж і швидкі,
"коня ,якщо треба зупинем,
пожежу вгамуєм в ізбі."
Погано,що нас кілометри
у різні кути розвели,
не бачу тебе і сумую,
пов'язують тільки дзвінки.
Я чую тебе з телефону,
стомлений голос твій,
а поміж тих слів чую сум я,
а поміж тих слів чую біль.
Як хочу,щоб знов завітала
до тебе зелена весна,
хвороби твої підібрала,
і з нею,щоб ти розцвіла.
Щоб знову була молодою
пустотливою,веселою,
щоб бігала,як літала,
немов нв спині два крила,
з волосся осипалось срібло,
в очах знов іскринка жила!