Максим тихо сидів за столом у сімейній затишній кухні і понуро дивився у вікно, за яким виднів двір багатоповерхівки. Він повільно жував канапку, і все ще подмухував на давно схолонувший чай. За вікном чулися веселі голоси школярів, котрі поспішали на уроки. Тільки Макс не квапився. Ні, не тому що мав багато часу, просто йти сьогодні на навчання йому зовсім не хотілось. Не хотілось бачити своїх однокласників ... Від думки про чергову зустріч з ними затремтіли повіки і Максим, схиливши голову, сумно відсунув чашку з чаєм.
В кухню, з малюком на руках, зайшла мама і ніжно торкнувшись плеча хлопчика промовила:
-Не барися, синку! Бо можеш запізнитись на урок...
-Не хочу до школи, я вже не знаю, що сьогодні чекати. - у голосі Макса звучав розпач.
-Синку, я впевнена, Бог захистить тебе! Ми вчора молились про це! Надійся на Нього і поспішай до школи.
Максим повільно піднявся з-за столу, подякував Богу і мамі за сніданок, та все ніяк не міг наважитись вийти з квартири, хоча вже декілька хвилин стояв одягненим.
-З Богом, синку,- промовила мати, тим самим нагадавши що потрібно поквапитись.
Макс вийшов на вулицю і повільно поплентався тротуаром у бік школи.
Ранкове осіннє сонце лагідно пестило його обличчя, а в повітрі стояв п’янкий аромат пожовклого листя і снували прозорі павутинки бабиного літа. Високо, над будинками здіймались ключі перелітних птахів, котрі збирались у вирій. Почувши протяжне «курли», Макс підвів голову і задивився на журавлів...
-Добре вам... Ото здійметесь далеко від землі, від проблем і негараздів ... І полетите вперед, вперед ... Ніщо не стане вам на заваді, ніхто не спинить польоту, не протидіє вашим бажанням.
Максим відчув, що заздрить птахам. Він так замислився, що не помітив коли підійшов до школи.
Злегка торкнувся рукою щоки, і відразу відсахнувся. Вона нестерпно боліла від вчорашнього Антонового удару. Ще зранку, у ванній кімнаті Максим побачив великий синець, що розповзався по обличчі. Антон, зазвичай, не контролював свої дії, коли ставало питання бійки. Всі однокласники побоювались розбишаки і, як правило, не перечили йому. Вищий на голову від інших, бо лишився на другий рік у четвертому класі, він умів тримати всіх у страсі, і при цьому залишатись в авторитеті . Вони ж, як руді мишенята розбігались у різні боки, як тільки помічали його сердиту гримасу і, разом з тим, були готові виконувати будь-яку команду та бажання хлопця, тільки б знаходитись у його компанії.
От тільки Макс дозволяв собі часом не послухати Антона. Часто його безглузді команди і пропозиції суперечили сумлінню скромного хлопчика, котрий виховувався в християнській богобійній сім’ї. З дитинства Макс був навчений страху Божому, відрізняв добро від зла, і намагався чинити правильно, щоб не засмучувати батьків та Господа.
Вчорашній день знову приніс йому чергові випробування, та він вистояв, хоча через це змушений був постраждати.
Максим подивився у бік футбольного поля і в нього боляче запекло у грудях. Він згадав вчорашній день, і нова хвиля страху полонила його, заважаючи підніматись шкільними сходами...
Перед очима в уяві знову вставали однокласники - всі хлопці, а з ними й дівчата, які прийшли нібито вболівати. Планувалась чергова гра по футболу, про яку вони домовились ще на уроці фізкультури. Трапилось так, що команда Антона раніше програла, тому він не міг знести такого приниження, і вирішив провести наступну гру по-своєму. Розділивши хлопців на команди, він відвів своїх гравців у бік і тихо та якось загадково промовив:
-Я знаю один секрет, який нам дозволить стовідсотково виграти! Тільки ви повинні віднестись всі до цього серйозно.
Макс напружено слухав. Він потрапив до команди Антона, але зовсім не радів з цього приводу. Небезпечні витівки однокласника останнім часом насторожували його. Всі хлопці стояли з відкритими ротами в очікуванні, а Антон продовжував:
-Ми повинні зараз промовити клятву! Я кажу вам слова, а ви всі повторюйте за мною! Зрозуміло?!
Всі, крім Макса, як по команді закивали головами. Антон з презирством подивися на однокласника і сердито промовив:
-Що тобі знову не так? Щось не подобається!?
Макс тихо, але впевнено , дивлячись Антону прямо в очі, відповів:
-Так, мені не подобаються твої нові правила. Я не буду промовляти клятву. Це гріх. У Слові Божому написано: «Не клянись» . І порушувати повеління Бога я не можу.
Антон, здавалось, вже не чув останніх слів. Таким роздратованим його ще не бачили однокласники. Він відступив крок назад, подивився на хлопця поглядом розлюченого бика, і зробивши стрибок у бік Макса з усієї сили вдарив тому кулаком в щоку. Інші хлопці ледве встигли відскочити в сторони. Сильний удар збив Максима з ніг, і він упав на бігову доріжку. Щока палахкотіла, а з носа цюрком текла кров. Максим повільно піднявся, дістав з кишені серветку , приклав її до носа, і повільно пішов до шкільної колонки, щоб змочити та прохолодити місце удару. Він був сміливим хлопчиком, але чомусь тепер з очей потекли сльози. Це були сльози болю, образи і нерозуміння. Чи то від страху перед Антоном, чи від жахливої байдужості, ніхто з однокласників не підійшов до нього, не допоміг піднятись, обтерти кров, не поспівчував. Від цього ще гірше було на душі, і ще сильнішою була біль. Макс зачекав поки спиниться кров, вмився і поволі пішов додому. З боку футбольного поля лунали голоси хлопців, котрі бігали за м‘ячем, і вигуки дівчат, та Макс навіть не озирнувся. Приймати участь у грі зовсім не було бажання.
Коли хлопчик прийшов додому, мама жахнулася, побачивши його розбитий ніс та опухлу щоку. Коротко Максим розповів батькам, що трапилось на футбольному полі і знову дав волю сльозам.
-Не журись, синку, -потішав його тато, - ти вистояв у випробуванні, і Господь обов`язково тебе благословить!
Голос Максима тремтів і він стурбовано промовив:
-І як тепер ходити мені до школи? Антон сказав, що відтепер від щодня мені проводитиме таку «профілактику», щоб я добре запам’ятав, як йому перечити ... А він завжди виконує свої погрози.
Тато лагідно подивився на сина, і ніжно, але впевнено відповів:
-Синку, ти сьогодні був слухняним Господу, і невже думаєш що Він не захистить тебе? Ти живеш під Його пильним оком та охороною! Зараз ми помолимось, все розкажемо Богові і вручимо нашу справу в Його надійні руки. Ти будеш бачити, як дивно діятиме Господь.
Максим вірив Богові, довіряв словам тата, але, все ж таки, коли ступив на подвір’я школи, знову відчув той прилив болю і страху, котрі супроводжували його вчора дорогою додому. Тому, підіймаючись шкільними сходами, посилено подумки молився.
Ввійшовши у клас, Макс відразу помітив, що місце Антона за партою було порожнім. Зазвичай, хлопець приходив до школи щонайменше за півгодини, і встигав натворити усіляких капостей ще до уроків. Але сьогодні його не було навіть тоді, коли пролунав дзвінок, сповіщаючи про початок занять. На протязі першого уроку Максим час від часу ловив дивні погляди однокласників у свій бік, і не міг зрозуміти їх змісту. В очах дівчат та хлопців був чи то страх, чи повага до нього, якої він раніше ніколи не помічав.
А на перерві до Макса підійшов Олег і пошепки промовив:
-Ти знаєш, поклявся вчора Антон на свою голову... Він у тій клятві говорив такі страшні слова і бік противника, що нам жахливо було їх повторювати... Ми ледве губами рухали... А потім...
Олег озирнувся, чи ніхто їх не підслуховує і таємничо додав:
-А потім, твій Бог його покарав... Всі хлопці так кажуть... Антон вже націлив м’яч у ворота противника, і тільки намірився завдати удару, як права нога його зачепилась за ліву і він так невдало впав... Ох, як він стогнав і лаявся... Ми так полякались, що миттєво покинули гру і поле. Я навіть не знаю, чи хтось провів Антона додому. Рука його якось неприродно висіла з рукава... Я вперше бачив, що Антон плаче. А сьогодні, дорогою до школи, Оленка сказала, що він зломив руку, і так сильно, що лежить в лікарні... Складний перелом!
Олег перейшов на шепіт:
-А знаєш, яку руку він зломив? Ту, якою вдарив тебе! Ми всі впевнені, що його покарав твій Бог.
Максим уважно слухав Олега і дивувався. Йому шкода було Антона, який тепер знаходився на лікарняному ліжку, він не тримав зла на свого кривдника, та серце тішила думка, що однокласники побачили руку Всевишнього, що зрозуміли, Хто став на його захист.
Вдома хлопчик все розповів батькам. Разом вони подякували Богу за те, що Він захистив Макса, і просили милості Господньої для Антона.
Наступного дня двері лікарняної палати, де лежав Антон тихо відчинились і до ліжка хворого підійшов Макс. Він тихо присів на стілець, дістав торбинку з гостинцями, поклав на поличку, і лагідно запитав:
-Я ти тут?.. Болить? ..
Антон довго і пронизливо дивився Максиму в очі, а потім якось невпевнено промовив:
-А, ти теж так вважаєш?
-Як? -не відразу зрозумів його Макс.
-Ну, що то все Бог! Що він мене покарав... За тебе... за клятву... за все зле...
-Антоне! Бог любить нас! І навіть, якщо Він покарав тебе за погані вчинки, то лише для того, щоб ти міг зрозуміти це і визнати перед Богом свою провину.
-А ти, справді, не сердишся на мене? - якось з недовірою запитав Антон.
-Вже ні! -впевнено відповів Макс.
-Коли я видужаю й до школи прийду, ми ще з тобою поспілкуємось на цю тему - з надією в голосі сказав Антон. А поки дякую, що не забув мене. Хоча, не чекав я, що ти відвідаєш свого кривдника...
З дивним піднесенням у душі повертався Макс з лікарні додому. Він розумів, що Господь ніколи не запізнюється, і завжди чинить вірно, й тоді, коли навіть приходиться постраждати! Він і тепер відчував дивний захист і охорону Божу.
~ДЛВ~