Трапилося це літа 1980-го. Пам’ятаєте, тоді до СРСР притягли «Московську олімпіаду». Футбольна частина дійства припала на Київ. Місто причепурили, всіх алканавтів з вулиць позабирали до спецприйомників, а в самому центрі Хрещатика, якраз навпроти вулиці Лєніна, під сталінською висоткою вивершили огромезного портрета діючого вождя – «дарагого Лєаніда Ільїча Брежєва». В маршальському кітелі з п’ятьма зірочками геройського вірменського коняка та іншої требухи, як у породистих псів з виставки. Над усім цим золотим підмурівком величаво кошлатився непролазний ліс чорних брів ледь прикритих окулярами для читання безконечних промов: «Дарагіє таваріщі!»
Мені тоді було рочків із десять – і мене найбільше цікавив імпортний шоколад, що йо викинули під ігрища у центральному універмазі. Ну і, звісно, як же той вогонь бігцем принесуть із Греції аж до Москви?
Проте влітку ми всім сімейством неодмінно вирушали до села в лубенському повіті. Мама, придбавши ще одну плитку французьких ласощів, заспокоювала мене, що факел пронесуть через Лубни і наше село, якраз повз нашу хату.
- Роздивишся…
Хата в селі Вовчик була стара, під бляхою. Паркан похилився. Перед парканом рясно пишалися бур’яни і дереза, в яких цвінькали курчата з індичатами. Величезний індик ґелґотів, розпускаючи хвоста і волочив розчепірені крила по асфальту, відлякуючи перехожих і велосипедистів. З іншого сторони дороги у заглибині набралася величезна калюжа дощової води, де радісно брьохалися гусенята, виловлюючи пуголовків. На сторожі цієї ідилії стояв не менш грізний гусак. Одним словом – центр села.
Окрім курей, гусей, індиків та множества іншої маржини, була в селі Вовчик іще одна атракція – пришелепуватий дядько Мишко. В незмінному картузі, білій майці-алкоголічці, спортивних рейтузах з витягнутими колінами та старосвітських капцях на босу ногу. Він вічно щось лагодив людям. Люди запрошували майстра, бо був він роботящий, непитущий і не брав грошей, а працював за-попоїсти. Чого ж пришелепуватий? Бо мав він одну особливість, що би він не робив, він голосно і постійно повторював свою мантру: «Брежнєв – дурак! А я Індіру Ганді люблю! Брежнєв – дурак! А я Індіру Ганді люблю! Брежнєв – дурак! А я Індіру Ганді люблю!». Притім настільки голосно і чітко, що всім було зрозуміло на якому кутку наразі працює Мишко.
Ну мусить же бути у кожного села свій унікальний дурник! Як ото у фільмі, який якраз у нашому селі і знімався:
- Стецько, та ж дурний!
- Дарма, дарма, дарма.
- Стецько, та в тебе не всі вдома!
- А нічого, вони до вечора ще посходяться…
Проте назад до Олімпіади. Аби з нашого гусячо-курячо-індичого центру зробити щось пристойне, колгосп виділив на штахети на паркан, Виділили щедро і дошки, і стовпи. Бур’ян наказано було викосити, Болото затулити односельцями і піонерами з квітами і надувними кульками. Мама, дядя Женя, батько чотирьох доньок, і малий я ладнували паркан. Будували нову вбиральню, замість очеретяної. Аж простують простують собі назустріч один до одного сусіда дядько Хведір і дурник Михайло зі своєю мантрою.
Хведір:
- Що, сральню будуєте? То Бог в поміч!
Щойно дядя Женя намірився відказати:
- Казали боги, аби й ви…
Як Мишко припинив свою мантру. І до Хведора:
- Та що ти таке кажеш, Хведоре? Хіба ж можна Бога та до сральні? Сказав би вже культурно: туалет! Нумо допоможемо.
І вони хватсько, за двійко годин, довершили роботу.
Е-е, думав я надвечір лежачи під рипіння «Радіо Свобода» і «Голоса Америки» з дядька Жені транзистора, - не такий вже він і телепень…
Прийшов вирішальний день. Людям наказано не випускати худобу зі стаєнь, Колгоспну три-тисячну отаву зарання перегнали за Сулу і відразу змили коров’яки загодя викликаними з Лубень поливальними машинами. Піонерам видали кульки, а жоржини вони понаривали в своїх дворах та на колгоспній клумбі. Вистроїли людей «Заґрадотрядом» затуляти болото. Серед них голова колгоспу з зірочкою героя труда та всією партійною челяддю. Ми з сестрами проглядали між штахетин новісінького паркана. «Біжить, біжить» – зашелестіло в натовпі. Люди почали махати квітами.
Весь у білому, в білих ґетрах та білою стрічкою на чолі, з білим факелом - смаглявий юнак легко мов сарна поскакав повз нас. Аж раптом, з даху сусідського будинку: « А Брежнєв – дурак! Я Індіру Ганді люблю!!!» Завмерло все. Сам гонець застиг у стрибку, мов у стоп-кадрі. Здавалося навіть вогонь замерз у факелі. Завмерли з розкритими для оплесків долоні очільників. Лише випущені з дитячих рук кульки радісно салютуючи, подалися в небо.
Відразу згадався огромезний портрет в окулярах, та неосяжні передовиці в усіх газетах. «Дарагіє таваріщі, мця! Ми всє далжни ідті на гавно, мця… - чути шелестіння паперу, чавкання, сопіння і покашлювання - …ага, ми все далжни идти нагавно-гу, мця, с научно-тєхніческім прогресом! – бурниє продожительниє аплодисменти, перерастающиє в оваціі».
Дядько Мишко на даху, звісивши ноги обабіч конька, витяг ґвіздка з рота і невимушено загатив його молотком у деревяху.
- Що ти ту з вогнем носишся? Хочеш нам село спалити? Ану чур звідси!
Невідомо звідки взявся Індик. Зозчепіривши хвоста, черкаючи крилами по асфальту. «Ґирли-ґирли-ґирли-бурль» – повагом перевів виводок індичат з індичкою просто перед бігуном…
Десь у напрямку Лубень ми ще раз в останнє почули: «Брежнєєєєв дурааак! А я Індіру Гандііі!...»
«Прощавай наш улюблений Міша!» - що так любив Індіру.