В еміґрантському бутті трапляються дива різного штибу. Попервах, не ловко володіючи німецькою, довелось працювати на різних роботах. не володіючи певного рівня німецької, довелося працювати елітним різноробом – класика: мийник і прибиральник посуду, але в п’ятизірковому готелі, офіціант у парламентському ресторані… Чи то воно ґонор, чи просто?...
Цього ж разу, я трохи підженився зі своєю колегою чорною американкою Карен.
Скинувши патос, пішов працювати в мережу швейцарських ресторанів «Ля Марше»… Звучить пафосно але насправді – дорога елітна столовка переклад якої елементарний: «Ля Базар».
Впоміж верениці відвідувачів прийшли ось із десток високого зросту наче арабів. Замовили великий стіл, замість якого відразу витягли звідкісь великий круглий. А з а ними юна шехерезаде.
Замовляли просте – салати без дрессінгу, біф строґанфф, Пивний радлер… Щось постійно балакали по свому, а вся чоловіча частина обслуги ресторану, зібравшися коло одного з кухонь огроменного ресторана – облизувалася чи то на сподівані чайові чи на дійсно небаченої краси «Шехерезаду» -18.
Ніхто з на таких жінок навіть у мультиках на видів…
Поки всякі наїдки при них готувалися, підходить до нас юна Айрін-заде, бере мене за руку:
- (англійською) Тато просять аби саме Ви обслуговували і присіли до нашого столу.
- ??? - гаразд, погоджуюся я, на заздрість всій компанії німецьких молодиків;
- Ні, не я прошу, це тато наполягає… а тоді, трохи знітившись і всміхнувшись – а я – прошу…
- Гаааразд, спантеличено крокую я, в своєму солом’яному капелюсі, смугастій сорочці і хвастусі з написом «Ля Базар»…
Негайно виникає швайцарский «манагер» всіх міжконтинентальних « Ля Базарів», розбурханий моєю некоректністю
- І Ви присядьте до нашого столу, пане…. Еее…
- Я шеф цього ресторану! Хер Зігвельт!
- Ага, Зігі, присядьте. Якщо моя донька прагне поговорити з кимось розумним і освідченим… то будьте ласкаві! Ходіть тінню!
Тааак, помислив я. Добре , що той ще поліцаїв на викликав. І зиркаю до чорного виходу… Думка: прихопити шмат на 10 кіл пармезану і лапу прошуто –і тікать, тікать… Вже здійнявся зі стільця, аж раптом: Стій! – наказово зрубує моє швейцарське шефло. Йдіть , Вас просять.
Всі сидять за спеціально облаштованим столом.
Тато:
- Я би міг купити ваш Мюнхен разом із БМВ – моложавий хлопець витягує з красивого великого саквояжу цеглину розписаного арабською каліграфією золота… Вказуючи на мене – а йому відпустка.
- Я ж не товар!!!
Пацан забирає золоту цеглину в саквояж.
- вибач, я просто принц Катару, а це моя донька, Ідріс
Починає плакати…
- Ви, Європейці не розумієте…
***
Я тиждень ходив з Ідріс усіма музеями Мюнхена, ми поїхали дивитися Тьєполо і Роттебурґ-обдер-Таубе, Дюрера в Нюренбеґзі…
***
Звісно, тією цеглиною ніхто і не заплатив. Заплатили щедро. І ресторанові і мені.
***
І я вже думав: хана моїй роботі. Аж коли я повернувся то мен перевели на бали, банкети і кораблі круїзні. Але я туди не пішов бо поступив в художню академію – то вже буде наступна ланка… а поки:
В ці тидні, мов вже все й обладналося, і я приніс в дім мої мистецькі колупнадцять долярів… - Дзвінок у мою відсутність до Карен… Ага, я не розповів вам про Карен з США-Ґаїті-Іспанії-Франції-Німеччини…
То вже варто нової новели. Але вона , в у ревнощах відповіла – мій, а не твій!!!
Десять років по тому
- А чьо паверили,шо мы с Катара…? Ну ты и красавец – тебя тут Мирка ждет, у нас в Тирасполе.