Віктор Матюк
Навіщо
Навіщо карати ні за що, щоб звинувачене нутро и далі в багнюці жило?
Де зараз воно? Там, де темно і не видно нічого, тільки дно одне.
А життя тече мимо земного буття, зношується взуття, рветься одяг,
Глядь, а ти вже один з тих занедбаних бродяг, хто не знає навіть роду свого!
Далі тебе чекає що? Одне багно, там лайно, тобто глибоке и вонюче болото,
Звідти не вийти, не виповзти, залишається одне – вмирати,
Або своє життя захищати, щоб не попасти за залізні грати!
Так и далі тримати? За що своє житті на плаху долі ложити?
Для чого свого лоба об рідну землю бити,
Щоб тебе і мене і далі продовжували гнобити?
Мені не потрібні людські чвари, суперечки і скандали,
Ми роками працювали, коли нас теж катували не для того,
Щоб о панські пороги всякий час оббивати закривавлені ноги,
Хто потурбується за нас? Ніхто, тільки дід Піхто!
Давно уже розкрадене державне майно,
Небо хмарами заволокло, тьма навкруги,
Немає життя у божого слуги, не залишилось наснаги,
Тільки олівець і клаптик жовтого паперу, той папірець,
Хай йому грець, не спонукає до розваги, він що кроку
Відкриває розуму людські гріхи і пороки,
Та без дозволу вривається в духовну сферу!
Ця ділянка - не моя стежина, вона коханка всієї нашої великої родини,
Де ти завжди знаходиш для розуму - зміст, а для тіла – таємній захист!
Наші істинні вчителя – життєвий досвід і почуття,
За ними ми стежимо зблизу і здаля, але минає та пора,
Коли язик розумом не був почутим, він буд забутим,
Головне, палку не перегнути і пам’ятати що хвилини,
Що ти - член єдиної і старовинної родини!
Життя брудне ще гіршим з кожним роком стає,
Попутний вітер в спину не дме, він давить на груди,
Їде на тобі верхи, тай ще поганяє, до землі наклонює,
І творить все, що побажає! З першої хвилини життя
В розумі накопичуються наше набуття, від нього немає вороття,
Саме важке – початок, але без роздумів и чуток не построїш маєток
Для своїх занедбаних думок, щоб в них не було ні краплини брехні,
Тільки святині поєднували віднині всю православну родину!
Навіщо будувати городище, і зводити його все вище,
Коли навкруги тільки пустелі одні і покинуті пасовища!
Наша мета на перший погляд дуже наївна і проста,
Вона століттями була занедбана, немовби ковдра стара
У престарілого і до життя байдужого вівчаря с гірської полонини,
В його родині головували страсті людські, а думки оставались осторонь,
Як вогонь завмираючого багаття не міг дарувати нащадкам ні долі, ні волі, ні щастя,
Піт стікав з долонь, а зі скронь вода текла, як з відра,
Немовби туди приєдналась широка гірська ріка!
Піднялось полум’я доверху, і на поверхні життя з’явились стародавні набуття країни,
Вітер знав подув з полонини, торкнув душу и серце, все друге – зайве,
А вітер дме і дме, він туман з долини розганяє, стародавні думки догори піднімає!
Знайдеться чи на світі така істота, яка б в любу годину року бажала гибелі роду свого?
У випадку зручному яка б істота бігла з дому, не притримуючись морального закону,
Потираючи долоні ворогам своїм, на шкоду собі і другим, собі подібнім, наївним і простим!
Всі, хто каже слова гучні, рахує свого буття часи і дні,
Достоїнству людському суперечить уїдливе слово,
Ми ж плоттю і кров’ю з дитинства привчені до господньої любові,
Але наділені страстями, вони націлені на вирощування бур’яну,
Їм можна винести догану, але життя всупереч нашої волі тече,
Вітер в груди дме, буремне життя швидко минає,
І ніхто наші пристрасті за комірець не тримає!
Навіщо нас небо так карає ні за що?
Щоб полагодить стосунки з божеством,
Минулим роком пробував боротись с кожнім пороком,
Треба було об’єднатись з меншістю, щоб зменшить пристрасть свою,
Зараз живу и терплю, на кращу долю чекаю, посохом подекуди брякаю,
І зблизька за смиренним, іноді буремним життям, таємно спостерігаю!
Нам Творець надав життя, напевне, віддав нас внайми посеред лютої зими.
Щоб ми до праведників доросли і свій праведний шлях знайшли у буремному житті,
Але як знайти собі пошану в наш карколомний час?
Варто честь і стид відкинути зі свого шляху, як бруд,
Він там, він тут, на нього всі підлабузники чекають,
Всі підлесники ждуть, вся безсоромність залежить від примх людських,
Це їхній кумир, ось кому підкорені стани і чині, вони розбещенню підкорені
З архаїчної старовини! Земне щастя – не довговічне, воно довічно не тримає,
Разом з тобою глибокі ущелини недовго долає, йому все це швидко надоїдає,
Воно людське нутро не вражає, на завтра прахом стане той,
Хто вражався своєю красотою, відгородившись стіною від буття!
Все його набуття звелось до нуля, він королівських бажав щедрот,
И плазував лицемірно, бо жив нещиро і думки висловлював брехливо!
То холод, то жара, то голод, то нудьга, то церковний дзвін з раннього угра,
Напевне, нова втрата до тебе прийшла зрання, треба заново розводити багаття,
Щоб батько і мати допомогли мені всі перешкоди здолати не у сні, а в житті!
Я – босий і голий, голос кволий ледь-ледь шепоче, заплющивши очі,
Що він теж щось хоче, навіщо мені всю ніч він голову морочить?
Душа і так ледь тремтить, час невпинно летить на далекий материк,
Там заховані сукровища земних владик,
Вони прекрасніші, аніж всі багатства землі,
Це віддані друзі і давні приятелі, осторонь стоять тільки закляті вороги!
Не один із всіх, якого б він не був роду, не зможе сам змінить свою природу,
Неможна прожити чуже життя, граючи сторонню роль,
Неможна брехню перетворювати в своє набуття!
Нещасний той чоловік, який надумав собі скоротити вік,
Від наблизив до себе підлесника, змарнував своє буття,
Блажен, блажен стократ лише той, хто береже сон и спокій,
Він знає міру і віра є його значимим мірилом правдивого життя,
Він відданий сам собі у будь-які часи, вони і легкі, і страшні,
Тільки велич людської души, закон и і праведний суд,
Ось всё достоїнства і чесноти, які в глушині лісів до цих часів живуть,
Часто сльози долу люди ллють и не тому, що щось обожнюють,
Тому, що біси людям свої поради надають, змінюється життя суть
За якихось п’ять або десять хвилин. ти знов один посеред зелених рівнин,
Ти ж - простий громадянин, тобі не доїти одному до недосяжних вершин!
Любов я нападом назвати не можу допоки,
Між ними тече потік глибокий, він теж одинокий,
Як саме життя, від якого ховається набагато краща стезя,
Страшно і безжально одного разу попасти до влади.
І потім мати постійно на увазі всі її суперечки і вади!
Так збудований світ, лиш колись даємо ми богу звіт про минуле,
Яке майнуло, як мить, і тепер душа чекає Божий суд и вся тремтить,
Як пожухлий лист, майбутнє втрачає зміст, але на його захист
Люди встали, вони довго на цю мить чекали, ногами тупотіли,
Але в кінці кінців присіли на зламаному стільці, поодаль сидять митці,
Судді і пахарі православної землі! Вони всі вкупі залишили пустощі грубі,
Одягли на плечі вовчі шуби, щоб ніхто їм правду не оголосив прямо і в лоб!
Так вип’ємо ж за любов, може так статися, що завтра ми не зможемо зібратися знов,
Судьба розподіляє ролі, вона насипає пригорщу солі на рани серцеві,
Щоб у ворожому стані бачили небеса, яка ведеться проти нас шалена гра?
Не закінчився ще строк золотого віка, щоб навіть каліка
Побачив в душі поважного чоловіка ледь помітні огріхи,
Вони для втіхи и нікчемного життя, яке люди запам’ятовують на віка!
При огляді золота захватує дух, погіршується слух, в тебе вже немає честі,
Ти ж без багатства тупотиш на місці, як білка в золотій клітці!
Тобі б випити і поїсти, і не затриматися в путі,
Свій рух сповільни, неозначені господні шляхи
Приведуть нас туди, де без біди не обійтись,
Ти знову покотися вниз, зіпрешся об слизький карниз,
Щоб на коротку мить продовжити важке земне життя,
Богу за нього хвала, осанна, осанна, осанна!
Навіщо жити лицемірно, трудитись самовіддано,
Щоб потім лягати в грішну постіль, творити поспіх великий гріх,
І возвеличити самого себе, як щасливу людину,
А через одну хвилину впасти долу, не втримавши в руках ні волю, ні долю!
Слова схожі на пожухле листя, якщо їм не дістає змісту,
Ось чому люди так біжать назустріч гріху! Жити тяжко,
І дуже важко читати свої виступи по брудному папірцю,
Оспівуючи роль свою у цьому швидкоплинному житті!
З тих пір, як існує всесвіт, весь людський рід не цурається знання,
Його сучасне буття від дзвінка до дзвінка вкушає плід стародавніх наук,
Це – тяжкий и непосильній труд, де тебе постійно собаками цькують
І допомогу своєчасно тобі не надають! Тільки бруд на голову відрами ллють,
А потім ведуть тебе на праведний суд! Ось-ось твоє життя відберуть,
Щастя саме по собі не береться, вона лише тяжкою працею дається,
Нехай нашим вчителям ікнеться, що вони відірвали наш розум від непроглядної темряви!
Якщо нащадок нерозумний народжується від мудреця, тоді всі батькові слова,
Його свідомість, талант та знання швидко відходять в небуття!
Все глибшою стає стезя між чоловіком мертвим и живим,
Між розумнім і дурним, до добра невпинно йде мудрець,
До війни і свари тягнеться дурень, він кожний день бачить ярке світло,
Але воно не освітлює його житло, бо нікчемне нутро бентежить лише зло!
Пройдуть роки, нас змінять нащадки, попри судьбі ми не залишимось на своєї стезі,
Старе змінює життя нове, все пройде, все мине, нам же розуму завжди недостає,
Життя брудне душу дістає, та й попутній вітер не в спину що духу дме,
Буття травить отрутою всіх, хто з нами рядом, воно не цурається родичів своїх!
Шкіру мого обличчя висушили невблаганні роки буденного життя,
Білішою стала борода, ми всі відходимо назавжди від мирської суєти,
І тільки подумки прощаємо собі гріхи, щоб від них кудись втекти, але куди?
Бігти нікуди, життя прожито у борг, на нашу порядність сподівався бог,
Але життя було поспішне і важке, воно зовсім не те, стрімке и не легке,
Вітер видуває з голови значимі думки, вони, як пісок летять в маленький струмок,
Який біжить посеред степних стежок, наповнюючи вологою захід і схід,
Зло – миттєво, тільки добро впливає на долю суттєво!
Погляд ще не попух, в тілі тремтить ослаблений дух,
З дерева долу падає тополиний пух, доля висковзує із рук,
Впродовж ганебного життя прийшлось й мені нажити собі заклятого ворога,
Хрест ще не поставив на собі, на долі, волі і своїй судьбі,
Ніхто її не гладив по голові, вона жила в темряві, йшла в пітьмі,
Але завжди бачило сильне вогнище у батьківському вікні!
Мені не смішно, думаю грішно, але не все рамками буття обмежено,
Тільки те, що разом з тобою було колись народжено!
Здається нам страшним укус ворога, що другом здавався в давні роки,
Ми не звертали з стезі, і поруч йшли, доки людські провини і пороки
Не заставили душу невблаганно тремтіти і страдати,
Щоб давні постулати не відправити истоту за грати!
Тяжко зцілювати сліпоту, а свої помилкові думки підносити, як правоту,
Ця мить в нікчемну пустоту перетворить навіть красоту людську!
На цьому стояв і стою, однією надією живу! Бажання таке,
Щоб з життя пішло все зайве і брудне, нехай залишиться туман і більше нічого,
Окрім розсудку людського, все пройде, лише вічно живе добре ім’я,
Воно горить, як полум’я посеред ущелини гірської,
На небі тільки троє: Батько, Син І Мати всякчас моляться за нас,
Завдяки бажанню родинних уз, укріплюють наш тремкий союз!
м. Ржищів
25 – 01- 2020 р.
13: 49