Рождественский сказка

Исцеление.

 Каждый человек ожидает в своей жизни какого-нибудь чуда, которое развернёт его одним мгновением на все триста шестьдесят градусов и он познает чудо действа великих преобразований. Всю свою жизнь люди стремятся поймать чудо в свои объятия и прошагать с ним вместе свой жизненный путь.

 Там, в далёком незабываемом детстве, мы не обращаем внимания  на боль и радость взрослых и только с годами понимаем, как глубоко ошибались. На самом деле, а именно, с появления на свет, каждый из нас уже есть чудо. Человек,  является сам по себе сутью чуда: когда родится, таким, как есть; когда идёт в школу, в институт или сразу на работу. В жизни каждому приходиться решать, какой дорогой идти. К сожалению, мудрость приходит со старостью. А чудо? Оно рано или поздно открывает свои двери каждому. Каждый раз, в одну единственную ночь в году, мы ожидаем необыкновенного чуда. Эта ночь приходит всегда в одно время: ни минутой раньше, ни минутой позже. И тогда на земле вершится то, что ждут и взрослые, и дети. Серебряным блеском белоснежных бриллиантов волшебных снежинок, золотым звездопадом, дарящим каждому частицу своего космического счастья, чудо спускается на землю. В этот час весь Мир приветствует Великого Младенца. И каждый хочет познать и ощутить великую радость чуда. Порой мы сами не понимаем, когда чудо приходит к нам, совершив своё священное действо. Только потом, через длительный промежуток времени, мы начинаем ощущать: чудо всё-таки было и было это с нами.

 На Руси – этот праздник называется Рождество Христово.
 
 Окунувшись в глубины далёкого детства, я, как в тумане, вдруг увидел друга отца, родившегося ещё в 19-ом веке. Жил он со своей семьёй рядом со школой, в доме с соломенной крышей, с почти сидевшим полностью в земле фундаментом. Тогда, в начале 50-х годов прошлого века,  многие в посёлке жили совсем небогато. Дядя Кирилл, я категорически отказывался называть его батюшкой – служил в единственной в посёлке церкви, жил, как все, а если сказать честно, то очень бедно. В их доме никогда не было собаки. Дверь в доме всегда была открыта нараспашку. В любое время суток человека встречали здесь с открытым сердцем. В посёлке и окрестностях не найти человека не уважающего батюшку, матушку и их единственного сына Кольку.

 Заходи любой в гости.

 Люди любили заходить в гости в этот дом. И хотя тогда электричество, было всего в нескольких зданиях посёлка: в райкоме партии, в трёх школах, и по выходным в клубе и кинотеатре,  засиживались до позднего вечера. Ни телевизора, ни приёмника в доме не было -  было много икон – во всех комнатах. У нас, у детей вечером было одно развлечение: бегать на базарную площадь и слушать репродуктор – он уже казался нам чудом.

 На чердаке их дома ютились голуби. Мне запомнилось, что они были все белые: турманы, павлины, чубатые, почтари, вертуны. Правда, в основном, голубей гоняла, тётя София, а свистела она похлеще любого мальчишки. Страстным голубятником был и мой отец. Меня, мою сестру двойняшку, нашего общего друга Кольку, сына дяди Кирилла и тёти Сони, голуби совсем не интересовали.

 Летом мы носились беззаботно по всем окрестным холмам целыми днями и появлялись дома поздно вечером. Еды нам хватало с избытком: сначала черешня и земляника, потом папировка, вишня, абрикосы, виноград. Хлеб нам, ещё горячий давал в пекарне дядя Ваня – безногий инвалид войны. Он был не женат и ему не было и 40 лет. Ну, а первого сентября все вместе торжественно шагали в школу. Со школы почти всегда мы заходили домой к Кольке. Сынок дядюшки Кирилла и тёти Сони, послевоенный Коля, учился с нами в одном классе. Был он весёлым и шустрым, способным свершить любую шалость.

 Насколько я помню, тётя София, мама нашего друга, всегда угощала нас с сестрой чем-нибудь вкусненьким. Когда-то, до войны, у батюшки и у матушки была большая и дружная семья. Старшие сыновья ушли на фронт и там бесследно исчезли. Неразберихи вначале войны было много, архивы не сохранились. Двух десятилетних двойняшек дочерей, во время войны расстреляли украинские полицаи, за то, что дети спрятали еврейского мальчика. Их всех троих и похоронили вместе на русском кладбище.
 
 Дядя Кирилл, с первых дней ушёл на фронт и до конца 1944 года не знал, где его сыновья, живы ли дочки, жена. Вернулся в посёлок он после тяжёлого ранения в декабре 1944 года, когда из посёлка выгнали фашистов. В тот год и поседел, совсем не старый отец Кирилл. А тетя Соня родила ему в 1947 году мальчишку, которого и назвали Николаем. Отец и мать души не чаяли в парнишке.
  Учился Колька, легко, играючи. Уроки успевал сделать ещё в школе, пока одноклассники делали самостоятельную работу.

 Так было до третьего класса, пока Коля не стал учиться, намного хуже. Тётя София внезапно заболела. Мы забегали на минутку к другу домой и тут же скрывались за дверью. А Коля жил своей, уже не детской, жизнью. Тогда, с ребятами из нашего класса мы не понимали,  как можно целый день молиться Богу. Наверное, малыш один знал, что мама его не бросит, и всё-таки выздоровеет. Никто из нас, его друзей не догадывался, что творилось внезапно повзрослевшей детской душе. Тёте Соне было чуть больше 40 лет, дядя Кирилл был старше её на 10 лет.
 
 – Война, Кирюша, жить сил не даёт, не отпускает, все сердечко жмёт, говорила она мужу. Не знаю, что с горем делать – худо мне.
 
 К концу декабря, почти под самое Рождество, София слегла. Ей совсем уже ничего не хотелось есть и только маленький Колька вселял в мать силы. Теперь малыш ухаживал за мамой. Он кормил Софию из ложечки, как маленькую, пол горячим чаем, умывал ей лицо, руки. Мы, ребята, только удивлялись, откуда мальчишка берёт столько душевных сил, чтоб победить мамин недуг. Мы даже стали называть его Николай Кириллович, по имени и отчеству,  как наших учителей. Всю мамину работу по дому Коля делал сам, и не было у него мечты светлее, чем выздоровление матери.

 Тётя София лежала на железной кровати, с красивыми коваными завитушками, наверно дореволюционными. Кровать досталась ей в наследство от родителей мужа. Казалось, что она спокойно спала на белоснежном белье, которое сын стирал каждый вечер, а утром рано застилал постель перед тем, как пойти в школу. Почему-то наша тётя Соня уже совсем не разговаривала. С большой грустью смотрела на нас: девчонок и мальчишек, а мы все старались помочь нашему другу и однокласснику, кто, чем мог.

 Наш друг Юра – он старше нас на год принёс аккордеон: - Мама разрешила. Я буду Вам иногда играть. Аккордеон был трофейный, его с Германии привёз Юрин папа. В общем, сделав все уроки, мы приходили к Коле, и каждый старался помочь другу.
 
 Дядя Кирилл находился всё время в церкви на службе, дома оставался только мальчик. В конце декабря, Коля перестал ходить в школу. Быть может, он на несколько дней увеличил себе зимние каникулы. А мы беззаботно носились по улицам нашего посёлка. Во время каникул, за недостатком времени, мы ни разу не заглянули в дом тёти Софии.

 С зимними каникулами всегда приходит самый лучший праздник в году, который с нетерпением одинаково ждут взрослые и дети. Целый день во всех трёх школах нашего посёлка, а также в кинотеатре дети сами наряжали ёлки. Игрушки мы делали сами из разноцветной бумаги. Развешивали на ёлке разноцветные фонарики, а в зале красочные гирлянды. В подготовке к Новому Году, к карнавалу пролетел предновогодний день. Мы совсем забыли о нашем Коле. А потом умчался маскарад, с костюмами сказочных героев, байками, баснями и сказками, рассказанными нами. Начались весёлые беззаботные каникулы.

 В каждом Новом Году есть ещё огромный праздник, который наш народ любит и уважает на протяжении многих и многих веков. В этот день люди ждут чего-то такого, что не получишь никогда в жизни.
 
 Хотя и празднуют Рождество в разных странах по разному, люди нашей Планеты, каждый ждёт чудо, надеясь, что оно раскроет свои объятия, очарует, заворожит, а может удивит любовью, уважением и культурой ближнему.

 В Вифлееме Рождество празднуют задолго до заката. Отношение к нему особое: нередко арабы-мусульмане приезжают на праздник в Вифлеем, чтобы высказать христианам свое уважение. Среди самих палестинцев христиан довольно много. Праздник на горе Елеонской, где расположена Церковь Рождества Христова, начинается с музыки. Оркестры обходят несколько кварталов. Играют те же мелодии, что и в Средние века здесь исполняли рыцари-крестоносцы. Службу в храме правят сразу несколько священников на разных языках. Вокруг храма собираются несколько десятков тысяч человек.

В Болгарии Рождество называется «Коледа». Добрейшего дедушку, раздающего людям подарки, болгары называют «Дядо Коледа». Обычно старичок приходит после полуночи в Рождественскую ночь с 24 на 25 декабря. В это же время вместе с ним после полуночи  проводится и народный обычай «коледуване». По городам и сёлам ходят группы молодых мужчин (иногда в группу разрешается включать и мальчиков старше 12 лет) в праздничной национальной одежде, которые поют «коледни песни». В «Коледах» желают каждому дому здоровья, благополучия, плодородия. Хозяйки дарят коледующим орехи, чернослив, сушеные яблоки, сало, брынзу, специально выпеченные крендельки («коледни колачета»). Коледа всегда празднуется исключительно в узком семейном кругу; считается, что в эту ночь не должно быть нигде одиноких людей. Все люди стараются, как бы далеко они ни были от дома, приехать к своим родным и близким и приготовить каждому родственнику, хотя бы маленький подарочек.

1
Насколько я помню празднование Рождества по тем старинным правилам, которые довели до нас наши родители: предполагалась генеральная уборка квартиры. Изменение в традиции на Рождество Христово было внесено Советской властью.
 Указ Петра 1 от 15 декабря 1699 года установил единый Новый год:
«Поскольку в России считают Новый год по-разному, с сего числа перестать дурить головы людям и считать Новый год повсеместно с 1 января, а в знак того доброго начинания и веселья поздравлять друг друга с Новым годом, желая в делах благополучия и в семье благоденствия. В честь Нового года учинять украшения елей, детей забавлять — на санках катать с гор, а взрослым людям пьянства и мордобоя не учинять, на то других дней хватает». Поскольку наряжать ёлку, было принято  на Новый Год, обычай решили оставить и для Рождества.
2

Существуют таинства празднования  и кулинарные традиции, связанные с Рождеством Христовым. Перед празднеством, в сочельник, принято воздерживаться от пищи до наступления праздника. На ужин подают обычно постные блюда овощи, запеканки. Можно есть рыбу. Чтобы накрыть рождественский стол, под скатерть положите пучок сена или соломы – в напоминание о яслях, в которых лежал Христос. Под стол необходимо положить железную подкову, считающуюся символом здоровья. По возможности, в соответствии традиции, на стол нужно поставить 12 разных блюд, причём – это могут быть блюдца с орешками, конфетами, другими сладостями. В качестве главного блюда птицу с яблоками. В России подают сочиво, которое готовится из крупы, меда и миндального или макового «молока». В такую кашу принято добавлять орехи и изюм.


 Поздно вечером: в ночь с шестого на седьмое ноября, то есть в сочельник, мы собрались у Юры Мельника во дворе – он был на год нас старше, и решили начать колядовать с ихнего дома. Юра здорово играл на аккордеоне, а мы все хором пели колядки:
   
 С Рождеством Христовым.

Метель кружится за окном,
Споём ребята песню все:
С Христовым Вас всех Рождеством, 
Живёт пусть счастье на земле.

Колядки вместе мы споём,
Конфеты просим и кутью.
Мы счастливо в стране живём,
Россию любим мы свою.               

  Маленький я пастушок.

Маленький я пастушок,
Завернулся в кожушок.
Ночь встречаю в Рождество -
Сотворил Мир волшебство.

Люди, слушайте меня,
Вы любите Мир любя.
Пойте песню коляду
Землю с ней я обойду.

        Радуйся…
Добрый вечер Господи ты наш!
Радуйся святой земле Ты Боже.
Пусть покинет землю нашу блажь,
В жизни нашей всё мы, Отче, можем.

На земле пусть будет только рай,
Застилайте люди стол коврами.
Рождество! Ты, Мир, его встречай!
Радуйся, живи ты Боже с нами.

В светлый праздник на Василия,
Люди, радуйтесь святой землице.
Вам, все люди - изобилия,
Божией возрадуйтесь водице.

Свой, чтоб каждому достался хлеб,
Сейте, люди, на полях пшеницу.
Оставляйте на земле свой след,
Берегите жизнь Вы, как зеницу.

Радуйся, Ты, Боженька земле,
Пусть на Русь придёт и праздник третий.
Поплывём на счастья корабле,
Жизнь людей не терпит междометий.

А святое пусть крещение,
Радость, счастье принесёт народу.
Радуйся, встречай рождение,
Получил Мир, наконец, свободу.
 
 Каждый житель нашего городка угощал нас, чем мог: пирожками, грецкими орешками, а кто конфетами-подушечками. У нашей радости не было границ счастья.
 
 На улице вдруг повалил волшебный белый, белый снег. Он искрился алмазами при лунном свете, а они серебром рассыпались по всей поверхности земли. На улице на мгновение стало светлее, луна казалась огромной золотой монетой, несущей счастье каждому из нас. В небесах, появились яркие и неяркие тысячи и тысячи звёзд и звездочек. Её величество природа решила нас поразить красотой лунной зимней чарующей ночи. Ребята стояли и смотрели заворожено в небо, не отрывая от звёздноискрящегося неба восторженных глаз.
 
 Уже не помню, к кому пришла мысль, объединившая нас всех навсегда: - Пойдём все вместе Коле.
 
 Никто из нас не прикоснулся к своим драгоценным гостинцам. К Коле мы завалились ровно в двенадцать ночи и наш товарищ совсем не удивился. В доме был идеальный порядок. Наш одноклассник сидел у матери на постели и что-то чуть слышно шептал ей.
 
  Мы решили закончить колядовать здесь, у Колькиного дома, веря в то, что свершится великое чудо, и мы поможем тёте Софии выздороветь. Мы обошли их дом. Не помню, кто был мехоношей,  да и не важно сейчас это. В этом доме мы были «непростыми гостями», приносящими хозяину дома радостную весть о том, что родился Иисус Христос, мы верили, что Он принесёт Колиной маме выздоровление. Мы готовы были ходить вокруг дома всю ночь. Мы просили вознаграждения у Христа. Как «Непростые гости» мы не сложили свои дары в мешок, а выложили все подарки на стол. 

 Юра стал играть, а мы запели, но уже в доме. У тёти Софии слегка задрожала рука. Она прошептала сыну: - Коля, гостинцы на столе, угости друзей. Нет, подожди сынок, я сама. Откуда Софья взяла силы я не знаю, может быть, силы женщине дали убитые на фронте сыновья и её расстрелянные извергами девочки, а может её еврейский мальчик – она давно считала его своим сыном. Дрожащими руками матушка София раздала нам гостинцы. И не было для нас дороже подарка, чем добрая улыбка тёти Сони, красивой и величественной русской женщины.

 Мы выросли. Тётя София прожила счастливую и долгую жизнь. Её болезнь ни один доктор не сумел объяснить, но тогда это было не нужно.
 
 Как перелётных птиц разбросала нас судьба по всему свету. У каждого есть внуки, а у кого-то правнуки, но то далёкое Рождество, с годами становится только ближе к сердцу каждого из нас.
 
 Я с большой теплотой вспоминаю чудо, свершившееся много-много лет назад, в незабываемое волшебное Рождество в небольшом украинском посёлке.

Мы решили закончить колядовать здесь, у Колькиного дома, веря в то, что свершится великое чудо, и мы поможем тёте Софии выздороветь. Мы обошли их дом. Не помню, кто был мехоношей,  да и не важно сейчас это. В этом доме мы были «непростыми гостями», приносящими хозяину дома радостную весть о том, что родился Иисус Христос, мы верили, что Он принесёт Колиной маме выздоровление. Мы готовы были ходить вокруг дома всю ночь. Мы просили вознаграждения у Христа. Как «Непростые гости» мы не сложили свои дары в мешок, а выложили все подарки на стол.

Зцілення.

Святкова розповідь.

   Кожна людина чекає у своєму житті, коли з'явиться чудо, яке розгорне його однією миттю на триста шістдесят градусів і він пізнає велику силу дійства великих перетворень. Все своє життя люди прагнуть спіймати птаха щастя в свої обійми і пройти разом з ним весь свій життєвий шлях.
   Це сталося в моєму далекому незабутньому дитинстві, коли ми, з властивим дитячим максималізмом не звертаємо уваги на біль і радість дорослих. Потім, з минулими згодом роками, ми розуміємо, як глибоко помилялися. Насправді, а саме, з появи на світло, кожен з нас вже є чудо. Людина, є сам по собі суттю дива: коли народиться, таким, як є; коли йде в школу, в інститут або на роботу. У житті кожного приходиться вирішувати, якою дорогою йти. На жаль, мудрість приходить зі старістю. А диво? Воно рано чи пізно відкриває свої двері кожному.
   Кожен раз, в одну єдину ніч в році, ми мріємо зануритися в незвичайну казку. Ця ніч приходить завжди в один час: ні хвилиною раніше, ні хвилиною пізніше. І тоді на землі твориться те, що чекають і дорослі, і діти. Срібним блиском білосніжних діамантів чарівних сніжинок, золотим зорепадом, що дарує кожному частинку свого космічного щастя, чудо спускається на землю. В цей час весь Світ вітає Великого Немовля. І кожен хоче пізнати і відчути всім своїм єством велику радість священного дійства. Часом ми самі не розуміємо, коли дивина приходить до нас, завершивши своє чарівництво. Тільки потім, через тривалий проміжок часу, ми починаємо відчувати: чудо все-таки було і було це з нами.
   На Русі - це свято називається Різдво Христове.
   Занурившись в глибини далекого дитинства, я на яви, раптом побачив обличчя одного батька, який народився ще в 19-му столітті. Жив товариш мого батька зі своєю сім'єю поруч зі школою, в якій я навчався, в будинку з солом'яною стріхою, з майже сиділим повністю в землі фундаментом. Тоді, на початку 50-х років минулого двадцятого століття, багато в селищі людей жили зовсім небагато. Дядько Кирило, я категорично відмовлявся називати його батюшкою - служив в єдиною в селищі церкви, жив, як всі, а якщо сказати чесно, то дуже бідно. У їхньому будинку ніколи не було собаки. Двері в будинку завжди була відкрита навстіж. У будь-який час доби людину зустрічали тут з відкритим серцем. У селищі і околицях годі й шукати людини не поважає батюшку, матінку і їхнього єдиного сина Кольку.
   Заходь,будь в гостем.
   Люди любили заходити в гості в цей будинок. В їх хаті не було електрики. Тоді електрику, було всього в декількох будівлях селища: в райкомі партії, в трьох школах, і у вихідні в клубі і кінотеатрі. Де люди засиджувалися там до пізнього вечора. Ні телевізора, ні приймача у батюшки не було - було багато ікон - у всіх кімнатах. У нас, у дітей, ввечері було одне розвага: бігати на базарну площу і слухати репродуктор: (причому, неважливо, про що мовило радіо: співала Лідія Русланова або вів репортаж з футбольного матчу Вадим Синявський) - для нас голос країни вже був дивовижною дивиною.
   На горищі будинку татового друга тулилися голуби. Мені запам'яталося, що вони були всі білі: турмани, павичі, чубаті, поштові, вертуни. Правда, в основному, голубів ганяла, тітка Софія, а свистіла вона краще будь-якого хлопчиська. Пристрасним голуб'ятником був і мій батько. Мене, мою сестру - ми двійнята, нашого спільного друга Кольку, сина дядька Кирила і тітки Соні, голуби зовсім не цікавили.
   Влітку ми носилися безтурботно по всіх навколишніх пагорбах барвистого подільського краю цілими днями і з'являлися до хат пізно ввечері. Їжі нам вистачало з надлишком: спочатку черешня і суниця, потім папіровка, вишня, абрикоси, виноград, які ми, діти, збирали в незліченних кількостях тут же, на пагорбах. Мили ягоди і фрукти в нашій річечці Кодимі. Хліб нам, ще гарячий, давав завідувач пекарні дядя Ваня - безногий інвалід війни. Він був не одруженим хлопцем. Івану Івановичу не було і 40 років.
   Кожний рік, першого вересня, ми всі разом урочисто крокували в школу. Перед школою майже завжди ми заходили додому до Кольки. Синок дядечка Кирила і тітки Соні, післявоєнний Коля, навчався з нами в одному класі. Був він веселим і жвавим, здатним здійснити будь-яку витівку.
   Наскільки я пам'ятаю, тітка Софія, мама нашого друга, завжди пригощала нас з сестрою чимось смачненьким. Колись, до війни, у батюшки і у матінки була велика і дружна сім'я. Старші сини пішли на фронт і там безслідно зникли. Плутанини на початку війни було багато, архіви не збереглися. Двох десятирічних двійнят дочок, під час війни розстріляли поліцаї, за те, що діти сховали в своєму будинку єврейського хлопчика. Тітка Соня врятувалася дивом - була в іншому місті. Усіх трьох: хлопців і дівчинку поховали разом міськовому кладовищі.
   Дядько Кирило, з перших днів пішов на фронт і до кінця 1944 роки не знав, де його сини, чи живі дочки, дружина. Повернувся в селище він після важкого поранення в грудні 1944 року, коли з селища вигнали фашистів. У той рік і посивів, зовсім не старий батько Кирило. А тітка Соня народила йому в 1947 році хлопчиська, якого і назвали Миколою. Батько і мати обожнювали хлопчині.
   Навчався Колька, легко, граючись. Уроки встигав зробити ще в школі, поки однокласники робили самостійну роботу.
   Так було до третього класу, поки Коля не став вчитися, набагато гірше. Тітка Софія раптово захворіла. Ми забігали на хвилинку до його дому і тут же скривалися за дверима. А Коля жив своїм, уже не дитячим, життям.
Тоді, з хлопцями з нашого класу ми не розуміли, як можна цілий день молитися Богу. Напевно, малюк один знав, що мама його не кине, і все-таки одужає. Ніхто з нас, його друзів не здогадувався, що творилося раптово подорослівшій дитячій душі. Тітці Соні було трохи більше 40 років, дядько Кирило був старший за неї на 10 років.
   - Війна, Кирюша, жити сил не дає, не відпускає, все сердечко тисне, говорила вона чоловікові. Не знаю, що з горем робити - зле мені.
   До кінця грудня, майже під самий Різдво, матінка злягла. Їй зовсім вже нічого не хотілося їсти. І тільки маленький Колька вселяв в матір сили. Тепер малюк доглядав за мамою. Він годував Софію з ложечки, як маленьку, поїв гарячим чаєм, мив їй обличчя, руки. Ми, хлопці, тільки дивувалися, звідки хлопчисько бере стільки душевних сил, щоб перемогти мамину хворобу. Ми навіть стали називати його Микола Кирилович, на ім'я та по батькові, як наших вчителів. Всю мамину роботу по дому Коля робив сам, і не було у нього мрії світліше, ніж одужання матері.
   Тітка Софія лежала на залізному ліжку, з гарними кованими завитками, напевно дореволюційними. Ліжко дісталася їй у спадок від батьків чоловіка. З боку здавалося, що мама нашого друга спокійно спить на білосніжній постелі. Син стирав щовечора. А вранці рано стелив постіль перед тим, як піти в школу. Чомусь наша тітка Соня вже зовсім не розмовляла. З великим сумом дивилася на нас: дівчисьок і хлопчиськ, а ми все намагалися допомогти нашому другові і однокласника, хто, чим міг.
   Наш друг Юра - він старший за нас на рік приніс акордеон: - Мама дозволила.
 -Я буду Вам іноді грати. Акордеон був трофейний, його з Німеччини привіз Юрін тато.
   Загалом, зробивши усі уроки, ми приходили до Колі, і кожен намагався допомогти другу.
   Дядько Кирило перебував весь час в церкві на службі, вдома залишався тільки хлопчик. В кінці грудня, Коля перестав ходити в школу. Може, тоді він на кілька днів збільшив собі зимові канікули. А ми безтурботно носилися по вулицях нашого селища. До початку канікул нам не вистачило часу. Ми жодного разу не заглянули в будинок тітки Софії.
   З зимовими канікулами завжди приходить найкраще свято в році, який з нетерпінням однаково чекають дорослі і діти.
   Цілий день у всіх трьох школах нашого селища, а також в кінотеатрі діти самі наряджали ялинки. Іграшки ми робили самі з різнокольорового паперу. Розвішували на ялинці різнокольорові ліхтарики, а в залі, під стелею, барвисті гірлянди. У підготовці до Нового Року, до карнавалу пролетів передноворічний день. Ми зовсім забули про нашого Миколу. А потім пройшов в школі маскарад, з костюмами казкових героїв, які ми з батьками винаходили і робили самі, байками, та казками, розказаних нами. Почалися веселі безтурботні канікули.
У кожному Новому Році є ще величезне свято, який наш народ любить і поважає протягом багатьох і багатьох століть. У цей день люди чекають чогось такого, що не отримаєш ніколи в житті.
   Святкують Різдво в різних країнах по-різному. Люди нашої Планети, і кожен з нас очікують диво, сподіваються, що воно розкриє свої обійми, зачарує,  а може, здивує любов'ю, повагою і культурою всіх і ближнього.
   У Віфлеємі Різдво святкують задовго до заходу. Ставлення до нього особливе: нерідко араби-мусульмани приїжджають на свято до Віфлеєму, щоб надати християнам свою повагу. Серед самих палестинців християн досить багато. Свято на горі Оливній, де розташована Церква Різдва Христового, починається з музики. Оркестри обходять кілька кварталів. Грають ті ж мелодії, що і в середні віки. Службу в храмі правлять відразу кілька священиків на різних мовах. Навколо храму збираються кілька десятків тисяч чоловік.
   Указ Петра 1 від 15 грудня 1699 року встановив в нашій країні єдиний Новий рік:
   «Оскільки в Росії вважають Новий рік по-різному, з цього числа перестати дурити голови людям і вважати Новий рік повсюдно з 1 січня, а в знак того доброго починання і веселощів вітати один одного з Новим роком, бажаючи в справах благополуччя і в родині благоденства . На честь Нового року учиняти прикраси ялин, дітей забавляти - на санках катати з гір, а дорослим людям пияцтва і мордобою НЕ учиняти, на те інших днів вистачає ».
   Оскільки наряджати ялинку, було прийнято на Новий Рік, звичай вирішили залишити і для Різдва.
   Існують таїнства святкування і кулінарні традиції, пов'язані з Різдвом Христовим. Перед святкуванням, в святвечір, прийнято утримуватися від їжі до настання свята. На вечерю подають зазвичай пісні страви овочі, запіканки. Можна їсти рибу. Щоб накрити різдвяний стіл, під скатертину потрібно покласти пучок сіна або соломи - в нагадування про ясла, в яких лежав Христос. Під стіл необхідно покласти залізну підкову, що вважається символом здоров'я. По можливості, відповідно традиції, на стіл потрібно поставити 12 різних страв, причому - це можуть бути блюдця з горішками, цукерками, іншими солодощами. В якості головного блюда птицю з яблуками. У Росії подають сочиво, яке готується з крупи, меду і мигдалевого або макового «молока». У таку кашу прийнято додавати горіхи і родзинки.
   Пізно ввечері: в ніч з шостого на сьоме січня, тобто в святвечір, ми зібралися у Юри Мельника у дворі і вирішили почати колядувати з їхнього будинку. Юра здорово грав будь-які пісні на акордеоні, а ми все хором співали колядки:

З Різдвом Христовим.

Заметіль паморочиться за вікном,
Заспіваймо хлопці пісню всі:
З Христовим Вас усіх Різдвом,
Живе хай щастя на землі.

Колядки разом ми заспіваємо,
Цукерки просимо і кутю.
Ми щасливо в країні живемо,
Вітчизну любимо ми свою.

Маленький я пастушок.

Маленький я пастушок,
Загорнувся в кожушок.
Ніч зустрічаю в Різдво -
Створили Світ диво.

Люди, слухайте мене,
Ви любите Світ люблячи.
Співайте пісню коляду
Землю з нею я обійду.

        Радуйся ...

Добрий вечір Господи ти наш!
Радуйся святій землі Ти, Боже.
Нехай покине землю нашу примха,
В житті нашому все ми, Отче, можемо.

Тільки буде на землі нехай рай,
Застеляйте люди стіл килимами.
Різдво! Ти, Мир, його зустрічай!
Радуйся, живи ти Боже з нами.

У світле свято на Василя,
Люди, радійте святий земельці.
Люди, Вам, усім  достатку,
Божої зрадійте водиці.

Свій, щоб кожному дістався хліб,
Сійте, люди, на полях пшеницю.
Залишайте на землі свій слід,
Бережіть життя Ви, як зіницю.

Радуйся, Ти, Боже землі,
Нехай на Русь прийде і свято третій.
Попливемо на щастя кораблі,
Життя людей не терпить вигуків.

А святе нехай хрещення,
Радість, щастя принесе народу.
Радуйся, зустрічай народження,
Отримав Світ, нарешті, свободу.
   
   Кожен житель нашого містечка пригощав нас, хто чим міг: пиріжками, волоськими горіхами, а хто цукерками-подушечками. Нашій радості не було меж щастя.
   На вулиці раптом повалив чарівний білий, білий сніг. Він іскрився алмазами при пурпурно-місячному світлі, а сніжинки сріблом розсипалися по всій поверхні землі. На вулиці на мить стало світліше, місяць здавалася величезною золотою монетою, що несе щастя кожному з нас. В небесах, з'явилися яскраві тисячі і тисячі зірок і зірочок. Її величність природа вирішила нас вразити красою місячної святкової чарівної ночі. Хлопці стояли і дивилися заворожено в небо, не відриваючи від зоряно іскристого неба захоплених очей.
   Вже не пам'ятаю, до кого прийшла думка, що об'єднала нас усіх назавжди: - Підемо до Колі.
   Ніхто з нас не доторкнувся до своїх дорогоцінним гостинцям. До Миколи ми завалилися рівно о дванадцятій годині ночі. У хаті був ідеальний порядок. Наш однокласник сидів у матері на ліжку і щось ледь чутно шепотів їй.
   Ми вирішили закінчити колядувати тут, біля Колькіного будинку, вірячи в те, що нас чекає велике чудо. Ми обійшли їх будинок. Не пам'ятаю, хто був мехоноша, та й було це неважливо зовсім. Тут ми були «непростими гостями», які приносять господареві хату радісну звістку про те, що народився Ісус Христос. Ми вірили, що Він принесе Колиной мамі одужання. Ми готові були ходити навколо будинку всю ніч. Ми просили винагороди у Христа. Як «Непрості гості» ми не склали свої дари в мішок, а виклали всі подарунки на стіл.
   Юра став грати, а ми заспівали, але вже в хаті. У тітки Софії злегка затремтіла рука. Вона прошепотіла синові: - Коля, візьми гостинці зі столу і почастуй друзів. Ні, почекай синку, я сама. Звідки Софія взяла сили я не знаю, може бути, сили жінці дали вбиті на фронті сини і її розстріляні  нелюдами дівчинки, а може її єврейський хлопчик - вона давно вважала і його своїм сином. Тремтячими руками матінка Софія роздала нам гостинці. І не було для нас дорожче подарунка, ніж добра посмішка тітки Соні, красивою і величної жінки.
   Ми виросли. Тітка Софія прожила щасливе і довге життя. Її хвороба жоден лікар не зумів пояснити. Нам в той день було важливо, що улюблена нами Коліна мама одужала.
   Як перелітних птахів розкидала нас доля по всьому світу. У кожного є онуки, а у кого-то правнуки, але той далекий Різдво, з роками стає тільки ближче до серця кожного з нас.
   Я з великою теплотою згадую диво, що відбулося багато-багато років тому, в незабутнє чарівне Різдво в невеликому українському селищі.


Рецензии
Рассказ понравился. Дальнейших творческих удач, Олег!

Юрий Николаевич Егоров   16.02.2020 17:09     Заявить о нарушении
Спасибо Юра за добрые слова.

Олег Черный 2   16.02.2020 17:16   Заявить о нарушении