Текст на русском языке - по ссылке:
http://www.proza.ru/2019/03/13/1530
КОЛИ ЛЮБОВ – ОТРУТА
(Уривок з роману «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ»)
«… Ми живемо разом не для того, аби виясняти, хто правий, хто винний, чи перевиховувати одне одного, а для того, щоб разом рятуватись …»
Священник Павло Гумеров
… Чи повинні двоє, які вирішили йти далі по життю разом, висповідатися одне одному про свої прожиті життя? Про колишніх коханих своїх, чи й не коханих? Про партнерів-партнерок випадкових-невипадкових? Та ні, звичайно. Досить вже лише того, що ці двоє вірять в щире почуття одне одного. Все минуле при цьому списується в мотлох, підводиться риска і відкривається чистий аркуш для життя нового. І ось вже на цьому чистому життєвому аркуші будь-який безневинний привіт із залишеного за підведеної рисою минулого здатний поставити незмивну масну пляму.
Ірма, терзаючись роздратуванням, що спучувало мозок, знайшла у відповідь на репліку чоловіка завідомо невідповідні слова:
- Я що, повинна заборонити йому привітати мене з Новим роком?
- Ну, що ти, Ірмулечко! - Вадим насилу утримувався в тісних йому зараз рамках спокою. - Навіщо ж так принижувати себе? Ти можеш просто заблокувати небажаного абонента і убезпечити себе від подібних ситуацій. Все дуже просто, якщо людина здатна чітко визначитися з поняттям «небажаний».
Ірма нічого не відповіла і вийшла з кімнати. Вона стояла перед дзеркалом у ванній і дивилася на своє багряне обличчя, на якому, спотворюючи тонкі риси, відтаврувалися і роздратування на весь світ, і неймовірна злість на Женю, який раптом надумався зателефонувати так невчасно. Та й на Вадима за його менторство і напускний штучний спокій в ситуації, коли вона - Ірма, не зумівши швидко зорієнтуватись, принизилась до лицемірства.
А найбільше Ірма злилася на себе. Але ось тут вона не готова була чітко визначитися, за що. А в такому стані напіввизнання своєї, не те щоб провини, а, можливо, що всього лише помилки, людина обов'язково поверне у бік пошуку виправдання самій собі. І може так статися, що рвоне самим, як їй здасться цієї миті, коротким і найлегшим шляхом: звинуваченням того, хто посмів акцентувати свою увагу на цій «провині-помилці». А в чому ж звинувачувати опонента? Та в чому завгодно. Можна і «сам дурень», якщо не витіювата особистість на інші аргументи.
- Що ти мені тицяєш в вічі цим Женею? - Ірма стояла в дверях кімнати, неймовірно гарна цієї миті в своєму гніві, як і готовий був сприйняти таку її появу Вадим. - Я що, приховувала від тебе щось із свого минулого життя?
- А навіщо мені твоє минуле життя, Ірмо? – спалахнув він у відповідь. - А тим більше - зараз, коли у нас з тобою є своє? Наше, розумієш?! Наше життя! І в ньому не повинно бути не те щоб особистих таємниць, а навіть недомовок, бо від них лежить прямий шлях до обману, а далі – до зрадництва. Я свідомо уникаю слова «зрада», зауваж. Я не допускаю, щоб хтось із тих, які кохають одне одного, насмілився дозволити собі пошук «добра від добра». Тому, давай закриємо цю тему раз і назавжди, Ірмо. - Вадим ступив назустріч дружині і спробував її обійняти і приголубити.
Але Ірма відсторонилася. В її розумінні, в цій ситуації хтось із них повинен був неодмінно винитися, просити вибачення, давати обіцянки. Але ж хіба вона?! За що?! Тоді хто? Вадим, виходить? А він же за що? А чому вичитує їй, як сопливому дівчиську, котре нашкодило? Яке має право? Хіба ж вона зрадила в тому його розумінні їхнє кохання?
Ех, люди-люди! А півжиття вже прожили кожен! Вам би в обійми одне одного, та просити вибачення в унісон у Бога, що розкошуєте над його благодаттю – коханням. Адже ж кохаєте одне одного, кохаєте! А ви вчепилися мертвою хваткою кожен у своє власне «я», зведене на п'єдестал у перманентних битвах, що колись гриміли у вас із своїми половинками по колишньому життю. А як же ваше обопільне розуміння про притирання, клятви про готовність змінюватися? Ну, там, - коли свої зім'яті пачки цигарок жбурнули з балкону? Адже ж не палите тепер он уже скільки?! Таки ж здатні, виходить?! А що ж ви тут дієте?! Ех, ви, - люди-«людці»!
Перський філософ Джалаледдін Румі повчав, що отрутою може бути все, що перевищує потреби людини. Це і власна сила, і багатство, і безмежне прагнення його, а також жадібність, амбіції, і при цьому ... любов теж. Чи може бути отрутою любов і справді? Певно, що так. Гіпертрофована материнська любов, наприклад, коли власних дітей якраз нею позбавляють їх же власної волі, а, отже, - шансу вижити самостійно в цьому жорстокому світі.
Але в українській мові є ще й така назва цього почуття: кохання. Любити можна борщ із пампушками з часником під чарочку горілки, а от кохати чоловіку дано Богом лише жінку або жінці – чоловіка. Певно, той філософ цього не поділяв. Кохання не може бути отрутою за визначенням, бо навіть у смертельному передозуванні - це лише евтаназія для невиліковно хворого цією божою благодаттю, а отже, - благо.
Руфі ще розтлумачував своїм учням, що таке ненависть. Це, за його твердженням, - несприйняття іншої людини такою, якою вона є насправді. І якщо ми сприймемо когось таким, яким він і є, ненависть ця обернеться любов'ю. Хто знає. Це щось уже з біблійного - далекого для пересічних, та й філософи напускають туману завжди.
Очевидно, що все значно простіше, бо підсвідомі людські рефлексії починаються з первинного - з кохання. Якраз воно не пустить до серця ненависть і відкриє шлях саме ідеалізації, завдяки якій ми і сприймемо подібних собі такими, якими вони є. А сентенцію «від любові до ненависті - один крок» придумали для свого заспокоєння невдахи, котрі, можливо, й здатні любити «щось», але прокляті якраз «когось» кохати.
Не достукалися, не докричатися до них з небес їхні куратори і наслали Вадиму дзвінок з роботи, як покуту на обох: «Авто завантажене стоїть вже на фірмі. Терміново виїжджай». Наслали, щоб спробували вони обоє, як це жити одне без одного. І поїхав Вадим нічним автобусом, вперше не відчувши «расставанья маленьку смерть». Та й Ірма теж не вистрадалася. Навіть побажала вслід щасливої дороги своєму чоловікові, коли той вже спускався сходами:
- Прометнися там при нагоді по своїх закутках минулого життя, кришталик!
Не буває прощення апріорі. Кривлять душею ті, хто прощає наперед майбутні гріхи. Для вибачення необхідне благання про прощення, - як милість дорогої людини. І поки хоч один з двох здатний попросити про цю милість, - є шанс прощенню народитися і врятувати і кохання, і сім’ю …
Російськомовна версія роману Володимира Брянцева «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ» - на ресурсах електронних книг: Андронум, ЛітРес та ін.