Скорлупа Украиноязычная версия

Текст на русском языке - по ссылке:
http://www.proza.ru/2018/03/28/296

Володимир Брянцев

ШКАРАЛУПА
повість


16 копійок.  Рівно стільки в 1979 році коштував державі один бойовий патрон до автомата Калашникова в спорядженому магазині радянського солдата, який ступив за річку Амудар'я.  Рівно стільки тоді коштував буханець хліба на напівпорожній полиці радянського сільського магазину ...
 
 «При Союзі це б не надрукували.  Спасибі, Володя, за книгу.  Читала і плакала.  Моє щастя залишилося там - під Кандагаром ...»

  Соломія Варфаломеєва
 

Розділ 1
ВІДХІД

 Величезний транспортний «ІЛ-76» сірим велетнем застиг у віддаленому кутку берлінського аеродрому Шенефельд.  Сотні півтори вояк з різнокольоровими погонами, розвалившись на бетоні під незвично теплим грудневим сонцем, спостерігали рух біля відчиненого зіву вантажного відсіку літака.  Там гурт військових в незвичному однострої і без знаків розрізнення затягував в нутро транспортника і кріпив якісь ящики з військовим маркуванням.  Робили все вправно, швидко, без окриків і команд - знакова риса професіоналів своєї справи.  Нарешті капітан з емблемами військово-повітряних сил дав команду до завантаження.

Мурашиними крапочками на тлі циклопічного контуру літака потяглася солдатська братія, мов грішники до пекла, в пащу зіву, що розверзся перед ними.  Вадим з Валентином ступили на рифлену поверхню вантажного відсіку замикаючими.  І відразу ж потужні гідроциліндри потягли важкий люк, все звужуючи і звужуючи зовнішній світ у вузьку шпарину, поки не відокремили Німеччину, схоже, назавжди.  Турбіни надривно проспівали реквієм, і літак плавно пішов в синь чужого неба, намацуючи для своїх пасажирів, волею доль і випадків зігнаних в утробу «ІЛа», шлях до їхнього спільного багатонаціональному дому, де у кожного була своя рідна домівка, в якій чекали, а  когось, можливо, що вже й ні.

 У літаку озирнулися заклопотано.

  - Це ж на який кордон нас через Москву везуть?  Чув, базікають, комісованих у Москві знімуть, а літак далі, начебто, - до Середньої Азії?  - стиха бубонів Вадим, звертаючись чи то до Обихода, чи то до самого себе.

  - Напевно, нас теж у Москві знімуть, а до Бреста потягом, - якось невпевнено відповідав спантеличений Валентин.

  Контингент в літаку підібрався різношерстий.  Хворі кидалися в вічі одразу.  Решта були якісь обшарпані, недоглянуті, - такі, що ніби забили на все і всіх.  На майора з прапорщиком, що супроводжували команду і сиділи на двох пухких валізах з особовими справами, не звертали ніякої уваги.  А ті іноді гримали, - скоріше, для порядку, коли вже надто перехльостував матірний гомін.  Видно було, що вони чекають-не дочекаються, як би сплавити швидше цю кодлу.  Зазвичай ГСВГ («Группа советских войск в Германии») розтикувала щорічні «відходи» весняно-осінніх призовів по будбатах Сибіру і Зауралля, але ось вже третій борт пруть до Термезу, - будувати там щось грандіозне затіяли, чи що?

Не надто вже й дошкуляла подібна думка двом старим служакам, котрі майже досягли пенсійного віку у своїй військовій кар'єрі, не заслуживши у держави а ні квартири власної постійної а ні пенсії державної пристойної. В одного - по великій зірці на потертих погонах з двома просвітами, а в другого - по дві маленьких на погонах без просвіту, як його життя безпросвітне. Оце і весь їхній здобуток за четверть віку, відданого армії. Та ще невиліковно набутий "пофігізм", - як основна риса характеру.

  Окремо, стиха перемовляючись, сидів біля своїх ящиків гурт, відчувалося, не простих служак. Вони не втручалися в обстановку в літаку, лише іноді презирливо посміхалися на спроби супроводжуючих вгамувати чи то солдатів, чи то «урок».

  У Підмосков'ї «ІЛ-76» вальяжно осів на промерзлий бетон військового аеродрому, і стулки вантажного відсіку, розчепившись, впустили в залишки європейського повітря зимовий подих Росії.  Всіх вивели на бетон, лише ті, що в новому незвичному однострої, залишилася сидіти на своїх ящиках.  Майор відкрив одину із валіз і став вигукувати прізвища, перебираючи теки.  Валентин Обиход, подавшись вперед, ловив кожен вигук.  Ну, ось зараз, ось зараз!  А Вадим Бут стояв, мов стовп, відчуваючи, як холод промерзлого бетону проникає крізь підошви чобіт і літні онучі (не встиг отримати зимові) і розумів, що його особової справи в цій валізі немає.  Та й справи Обихода, відчував, теж. Майор закрив валізу, передав її прапорщику, і добряча половина прибулих попленталася в бік будівлі аеродрому.  Решті була дана команда оправитись і бути готовими до завантаження.

  «ІЛ» все смоктав і смоктав гас у свою ненаситну утробу із жирного тулуба чергового «наливника», а невеликий колючий сніжок присипав закляклий на морозі залишок команди обраних чи проклятих, - це вже кому як завгодно. Літак довантажили під зав'язку десантниками Тульської дивізії ПДВ.  На тлі цих бравих бійців знітилися дотепники розгнузданої «німецької» команди і сиділи тепер мовчки, сопучи в ганчірочку, як звільнені з полону перед визволителями.

 Нарешті таки завантажилися остаточно.  Зачинилися стулки-люки.  Гидко і пронизливо засвистіли турбіни, підвищуючи тональність, і зрушили помалу громадину з місця.  Відрив від бетонки навіть не відчувся, тільки під ложечкою засмоктало у Вадима. Десантники поділилися сухим пайком та гарячим чаєм з термосів.  Настрій піднявся, і майбутнє стало здаватися не таким вже й гірким.  А хіба ж хто з них що-небудь знав про своє майбутнє на найближчі дні?  Може ось тільки відособлений гурт цей, доля і вибір кожного індивідума з якого, - вбивати або бути вбитим.

 Всі, що опинилися на цьому транспортному борту на Термез, призивалися за радянським «Законом про загальний і т.д.».  Вони були зобов'язані «захищати з гідністю і честю» Батьківщину-матір, а не то «спіткає кара і загальне презирство трудящих».  Тульських десантників і цих - «таємничих» в кутку, Батьківщина навчила як «захищати».  Але Батьківщина стільки призивала людського матеріалу до армії кожні півроку, що всіх навчити «захищати з гідністю і честю» не було ні коштів, ні сил, та й сенсу.  Ну, не відпускати ж їх по домівках - цих недостойних або нездатних «з гідністю і честю»!  Але там, де намічалася добряча заворушка, всім знайдеться справа; ну, хоча-б, у підсобному господарстві військових частин. Так вирішували високі армійські голови і звозили на перековку в Туркестанський і Середньоазіатський військові округи «відходи» з ударних кадрових армій, що окопалися намертво в Європі після Другої Світової.  А заворушка біля південного підчерев'я СРСР намічалася таки добряча.

 - Вадиме, що все це означає?  Чому наші з тобою прізвища не прозвучали?  - в голосі Обихода звучала приреченість, а ще невпевненість, чи хоче він вже зараз почути правду.

 - Не дрейф, друже.  І в Середній Азії є кордон.  - Вадим спробував заспокоїти друга, а скоріш за все - самого себе.

 - А я їй написав, що наступного листа відправлю через два дні з Бреста.

 - Завтра напишеш з Термеза, яка різниця.

 - До Термезу вона не приїде, - далеко дуже, - понуро ділив фрази Обиход.

 - А до чого тут відстань?  - запитав Вадим, дратуючись.

 У цьому діалозі з товаришем Вадим сперечався із самим собою.  З таким, котрий відчував, розумів і вже приймав з фатальним спокоєм невідворотність наслідків цієї випадкової (або невипадкової?) своєї життєвої метаморфози.  Фаталіст, позбавлений сентиментів, перетворювався на жорсткого циніка і тиснув Вадима-романтика убивчим аргументом: точка повернення пройдена, розпустиш шмарклі - пропадеш.

 - Що відстань?  Кохає, - приїде, сюди закордонний паспорт не потрібен.  А не приїде, - виходить, на фіга ти їй.  А тоді навіщо вони нам?  Нам навіщо?!  - Вадим не помітив, як проговорився.  Це фаталіст остаточно брав гору над романтиком.

 Валентин нічого не відповів, дивився відчужено в одну точку, не кліпаючи.  Замовк і Вадим.  Однотонно нили турбіни літака на десятикілометровій висоті небесної порожнечі, а Вадиму здавалося, що всі вони тут у величезній камері глибокого тюремного підземелля, і ниття турбін - це єзуїтське звукове  катування їм - засудженим.


 10 грудня 1979 року стало тією відправною точкою відліку, з якої почалася практична підготовка  вторгнення Радянського Союзу до Афганістану.  У Туркестанському військовому окрузі було віддано наказ відмобілізувати цілу армію за штатом воєнного часу і привести її до стану повної бойової готовності.  Термін виконання - 10 днів. Для Туркестанського і Середньоазіатського військових округів, які знаходилися найближче до афганського кордону і де було оголошено збір,  це було найбільше мобілізаційне розгортання за весь післявоєнний період.
 За повістками до військкоматів сходилися натовпи чоловіків.  За багатьма резервістами приїжджали серед ночі і вивозили на збірні пункти.  Так протягом декількох днів було терміново викликано із запасу, одягнено в однострої і озброєно більше 50 тисяч солдатів, сержантів та офіцерів.  Вони завели бойову техніку, що знаходилась на консервації в резерві на військових складах, і на ній стали підтягуватися до афганського кордону.

 Резервісти, що складали основний кістяк спішно створюваної армії, за законом могли перебувати «під рушницею» не більше трьох місяців. Серед них було багато огрядних та неповоротких - далеко вже не молодих чолов’яг: багатьом за сорок років, а деяким навіть під п'ятдесят.  Переважна їх більшість мало що вміла робити в армії.  Вони неохоче підкорялися командам, тільки і думаючи, як би швидше повернутися назад до сімей.  Займатися військовим вишкілом з резервістами було важким випробуванням для кадрових офіцерів, які звикли до залізної дисципліни і беззаперечногї покори.

 На заміну резервістам вже з першого ж дня мобілізації стали підтягувати і регулярні війська.  Там відбір солдатів згідно з рознарядкою в різних частинах здійснювався по-різному.  В одних відправляли підрозділи повністю, в інших набирали добровольців за власним бажанням, в інших - просто за списком, а де - вибірково одних фахівців; ну і, звичайно ж, при нагоді позбавлялися від нехлюїв та завсідників гауптвахт.

 Війська збиралися майже по всій території Радянського Союзу: починаючи з самої півночі Кольського півострова і закінчуючи Кримом, а також з Уралу та Західного Сибіру.  Навіть з частин, дислокованих на територіях, соціалістичних на той час, країн Європи, були зняті і перекинуті значні ударні сили.  Зокрема, кілька танкових полків, які були виведені з Німеччини за одностороннім рішенням СРСР про скорочення звичайних радянських військ в Центральній Європі, були прямо спрямовані безпосередньо в Кушку і Термез.  Тут - на прикордонних пунктах, йшло безперервне переформування військ, що невпинним потоком прибували, і формування нових бойових підрозділів.  Так всього за два тижні грудня 1979 року на кордоні з Афганістаном була створена нова 40-а армія.


 Дрімав Вадим, коли м'який поштовх повернув до дійсності, - це шасі «ІЛ-76» торкнулося посадочної смуги аеропорту Термез, народивши хмарку синього диму від різкого контакту шин з бетоном.  «Ну, ось і прибули.  Ось тобі і Західний кордон за ніч їзди від рідної домівки: корівчина на прикордонній заставі-хуторі і мирний, байдужий поляк за річечкою-кордоном, що оре конем смужку землі, - Вадим скривив рота в кислій посмішці.  - Зате тут є гори». Гір, як і моря, він у своєму короткому житті ще не бачив.  Вадим вже вишукував плюси у своєму новому стані, щоб хоч якось пересилити основний мінус: Люда до нього сюди - в таку далечінь, вочевидь, не приїде, та й на відпустку розраховувати не доводитися.
 - Справа по одному на вихід, бігом марш!

 «Німецький етап», вигнавши з літака, відтіснили вбік, і пониклі воїни довго мерзли на сиром вітрі, поки вправно вивантажувалися десантники та «секретні».  Уже геть охляли від мерзенної сльоти, коли, нарешті, підійшли три «Урали» і було віддано наказ вантажитися команді, в якій були Вадим Бут і Валентин Обиход - колишні червонопогонні вояки 105-го берлінського прикордонного полку.

 За кермом військових вантажівок сиділи статечні дядьки років під сорок в бушлатах без погонів і в шапках із зірочками часів Вітчизняної війни.  Аеропорт був забитий армійським людом. Регулярно сідали і злітали військові «борти».  Незвично дивною була ця метушня.  «Навчання, чи що?» - подумав Вадим.  Іскри романтики блиснули в душі: «От би взяти участь!» А Обиход, який сидів в кузові вантажівки навпроти, відчужено дивився, не кліпаючи очима, - неначе, крізь Вадима.

 - Бачив, скільки сюди нагнали?!  - звернувся Вадим до нього, намагаючись розтормосити розмовою.  - Може навчання польові якісь?  А то й цілі маневри?  А раптом і нам перепаде у войнушку погратися, як гадаєш?  Ти б хотів?

 Погляд Валентина сфокусувався в зіницях Вадима:

 - На війну – так, хотів би.  А у войнушку погратися?  В домовині я бачив їхні навчання-маневри!  Багато чому нас навчили за півроку служби?!  «Спалах з фронту» та «спалах з тилу».  Одна бойова граната та дев'ять патронів «попав-не попав » в карантині, - ото і вся твоя військова підготовка.  А в іншому - безглузда муштра, щоб зробити з тебе безсловесну худобину.  Ось війну б …  - Обиход немов спіткнувся.  - Всіх би там зрівняло: і «молодих», і «дідів», і солдатів, і офіцерщину.

До  кінця тиради голос Валентина перейшов майже на шепіт, і погляд поник, тьмяніючи.

 - Тебе б на війні першою ж кулею пришило, - вишкірився, втрутившись в розмову неголений зв'язківець з відірваною петлицею на обшарпаній шинелі.

 - А собі ти скільки відміряв на війні?  - нервово запитав Вадим.

 Зла досада за товариша каламуттю огортала мізки, дратуючи. Зв’язківець, вловивши до себе ворожість, у відповідь зиркнув гидливо на Вадима, плюнув собі під ноги, але нічого не відповів. Злегка хитнуло від гальмування і вантажівка завмерла.  Всі повернули голови до незакритого брезентом отвору заднього борту.  Вантажівка рушила і миттєво за нею опустився смугастий шлагбаум, з'єднавши два кінці колючого дроту, що оперізував наметове містечко пересильного пункту.  Опустився і відділив безповоротно черговий етап невдалої армійської служби.  Так подумав Вадим, наїжачившись превентивно на майбутні - чатуючі звідусіль, невизначенності-небезпеки.  Так подумав і Валентин Обиход, сприймаючи смертельну безнадію, як фатальну неминучість.
 


Розділ 2
РЕКВІЄМ ПО МРІЇ

 Легкий морозець прихопив обридлу багнюку, і Вадим два рази впав, послизнувшись, поки дотяг два набиті продуктами термоси до офіцерського КУНГа. Очільник солдатської їдальні «виставлявся» за своє 50-річчя, і гульня був в самому розпалі.  Черговий кухонного наряду отримав команду підкинути «закусона».  Сержант Круглик вилаявся крізь зуби: «Задовбали. П’янь!» і гукнув бійцеві, що підвернувся:

 - Гей, Бут!  Кинь все, візьми два термоси і за мною на склад, хутко!

 Вадим жбурнув тацю з брудним посудом назад на стіл.  Як все дістало!  Дзенькіт сталевих тарілок потонув в густому гулі публічного місця, де одночасно могли приймати їжу дві роти солдатів.  За тиждень, що вони з Обиходом тут, це вже третій наряд.  Їхню команду, яка прибула з Німеччини, розтасувати вже наступного дня, а рядових Бута та Обихода відрядили до господарчої роти.  «Поки за вами не приїдуть з Пянджа», - сказав на прощання майор, що супроводжував їх, і полегшено зітхнув, скинувши тягар з плечей.

 Командир господарської роти - старший лейтенант із запасу, окинув поглядом пом'ятих - якихось заяложених,  двох бійців і запитав діловито:

 - Які армійські спеціальності?

 - Музикант.  Служив у музвзводі, - якось байдуже відповів першим Обиход.

 - Водій БТР, - з відвертою надією в голосі доповів Бут, - пройшов трьохсоткілометровий марш.  Третій клас, маю запис у військовому квитку.

 - А чим заслужили ваш перевіз сюди - майже за десять тисяч кілометрів?

 Мовчали обидва, похнюпившись.  Що вони могли відповісти?  Через стан здоров'я?  Не знали, що було записано в їхніх особових справах, а який сенс був щось наразі вигадувати.

 - Зрозуміло, – зробив висновок старший лейтенант, -  «відмовники».  Ну, у мене тут не курорт.  Завтра - в кухонний наряд, поки там з вами не визначаться.  Ідіть з речами в десятий намет, там доповісте сержанту Круглику, ясно?

 І ось вже тиждень - через день в наряд і ніякого просвіту, і ніякої інформації, чому за ними не їдуть з прикордонного загону.  Чому?!  Зате у всіх на слуху інформація, в яку важко повірити: армія з дня на день рушить «за річку» - до Афганістану, а то, може, й далі - до Ірану. Невже господарська рота пересильного пункту - їхній хрест, який судилося волочити ще цілих півтора року?!  А вони навіть не написали листи додому до цих пір, не маючи стабільної поштової адреси для відповіді!

 У цей період вселенського бардаку - формування 40-ї армії з резервістів та «відходів», коли десятки тисяч особових справ тасувалися мов карткова колода, кому яке діло було до двох прикордонників,  котрі чомусь прибули з Німеччини до Середньоазіатського військового округу, де їх ніхто  не очікував.  В цьому гігантському вирі документів особові справи рядових Бута і Обихода забило в намул канцелярії пересильного пункту, а в Пянджському прикордонному загоні вистачало своїх роздовбаїв.

 - Товаришу майор, мене прислали з кухні, - звернувся Вадим до офіцера, що димів цигаркою на свіжому повітрі біля КУНГа.

 - А, закусочка!  - Майор смикнув двері, випустивши на морозець матірний гомін.  - Давай, занось.

 В сизому від цигаркового диму теплі КУНГа окреслилися постаті в розстебнутих кітелях за столом, заставленим пляшками.  В глибині приміщення бриньчала гітара, щось співали приблатнене, і хихикав жіночий голос.

 - А ну, налили там під свіжу закусочку!  - скомандував майор і потягся до пляшки.  - А ти почекай на вулиці, забереш посуд.

 Вадим вийшов, завернув за ріг КУНГа і з полегшенням сів ящик, що валявся під ногами.  Тіло нило від утоми.  Здавалося, вічність так би сидів, але було досить таки прохолодно.  Звук дверей, що відчинилися,  вивів із заціпеніння.  «А я боявся замерзнути», - подумав з досадою і звівся.  Але його не покликали.  Двоє офіцерів, вочевидь, вийшли на перекур.  Вадим знову присів на ящик, мимоволі прислухаючись до розмови, що виникла слово за слово.

 - Коли рушимо, як гадаєш?

 - З дня на день.  Понтонери міст вже навели через Амудар’ю, і комбат бубонить про постійну готовність, щоб тримали особовий склад в узді.  Швидше б.  За ці два тижні, що тут, - повна «партизанщина».  «Запасники» забили на все.  П'янки.  І де тільки горілку брати примудряються.  Серед «строковиків» «дідовство» до мордобоїв.  Того й дивись, перестріляють одне одного, коли боєкомплект отримають.  Вже обкурених ловив.  Ось вчора заходжу в намет водіїв.  Днювальний з дурною посмішкою, не встаючи зі стільця: «Черговий на вихід!», а сам покотився від реготу.  Я - в мордяку йому з усієї сили від злості.  А у нього зіниці на всі очі, хихикає і криваві шмарклі розмазує по обличчю.  Черговий сержант - тільки з учебки, нічого зробити не може, сам прибирає.  Ці - з запасу призвані, ріжуться в кутку в карти, навіть поглядом не повели.  Але вони хоч машини водити можуть.  А у мене ж вісім молодих тільки після допідготовки!  Як з такими в гори, в ожеледь?!

 - Ну, на «Урали» знайдеш людей, а ось я за «баранки» БТРів простих водіїв не можу садити. Чув про «чепе»?

 - Так це у тебе?  Як воно там вийшло?

 - Так ось посадив «партизана», який у себе в селі на «газоні» шоферував, на БТР.  Він, начебто, їздив на подібному в строкову років двадцять тому.  У колоні стоїмо, він і клацає швидкостями - звикає.  А на задньому БТРі водило-перволіток сів на носі на хвилевідбивачі і ноги звісив - дригає ними.  «Партизан» замість передньої випадково врубив задню і відпустив зчеплення.  Ноги салазі відхопило, мов ножицями, так що вже маю першого «трьохсотого» і некомплект двох водіїв.  Дав заявку на пересилку, поки глухо.  Доведеться, напевно, нам з зампотехом самим сідати за «баранки», якщо надійде команда.  Ось така війна.

 - Думаєш, що подібне щось буде?

 Повисла пауза.  Вадим чув, як чиркнув сірник, - офіцери запалили по новій цигарці.  Підморожувало, і холод проникав крізь відсирілі чоботи.

 - Десять років тому, ні, одинадцять вже, ми ось так само через гори робили подібне турне.  Тільки гори називалися Карпати, а країна - Чехословаччина.  Я тоді тільки но прибув після училища в частину.  Все було дуже цікаво, романтично, і ніхто не думав, що доведеться стріляти.  А головне, - що по нас будуть стріляти.

 Відчинилися двері КУНГа і почувся окрик: «Ей, боєць, до мене!». Вадим вийшов з сутінків і зупинився перед офіцерами.

 - Забирай термоси і бігом марш на кухню!  Мужики, ну, що ж ви?  Досить палити, горілка кисне!

 Невисокий на зріст капітан не зайшов до КУНГа, а, причинивши двері, запитав у Вадима:

 - Ти чув розмову?

 - Так точно.

 - З якого підрозділу?

 - Я на пересилці чекаю, коли за мною приїдуть з прикордонного загону.  А поки що прикомандирований до господарчої роти.

 - Ти що - прикордонник?!

 Вадим зам'явся:

 - Проходив службу у «сто п’ятому»  прикордонному полку.

 - Де це?

 - В «гесевеге».  - Вадим, чомусь, не наважився назвати Берлін.

 - Так ти з Німеччини?  - в голосі капітана почулася нотка чи то інтересу, то чи радості.  - Доброволець?

 Вадим зніяковів, не знаючи, що відповісти.

- Зрозуміло.  Який там в біса доброволець, добровольців на кухні не тримають.  Доброволець прапор в руки - і уря-я-я, чи не так, - посміхнувся офіцер дружелюбно.

 - Я водій БТР, товаришу капітан, - несподівано для самого себе випалив Вадим.  - Пройшов допідготовку і марш на «БТР-60ПБ», маю третій клас, - скоромовкою вимовив він, немов, боячись, що його не дослухають або не знайде сил до кінця виказати те, на що раптом зважився. – Візьміть … мене!

 Що це було?  Як він зміг зважитися на це - попросити?  Зважитися в одну мить! Він чув розмову офіцерів, а в голові була лише думка про те, як холонуть ноги в промоклих чоботях.  Навіть мимоволі підслухана практично секретна інформація ніяк не зачепила його; було тільки роздратування від очікування на холоді, яке, і то лише злегка, бовтало твань смертельної втоми та байдужості. Байдужість, що переходила в пофігізм, - це була та тоненька захисна оболонка, за якою Вадим пробував заховати понівечену душу, захистити і зберегти самого себе того, який тиждень тому ступив на посадочну смугу аеродрому Термез.
 
 У господарчій роті їх з Валентином побили першого ж вечора.  Сержант Круглик, коли вони представилися, насамперед наказав вивернути речові мішки.  Перед від'їздом Вадим з Валентином витратили останні німецькі гроші в госпітальному магазинчику, накупивши фломастерів, жуйок, перекладних картинок і всяких дрібничок.

 - А чи не жирно живете, салаги?  - заблищали маленькі поросячі очиці Круглика.

 Підійшли ще двоє «дідів». Запустили руки до речових мішків, розгорнули жуйки, зачавкали: «Європа, ****ь!». Почали розпихати здобуток по кишенях.  Вадим схопив за руку одного і одразу отримав кулаком в обличчя.  Інший тут же вдарив ззаду під коліно.  Вадим осів на підлогу.  Додали ще пару разів чоботом у бік.  Звалився і скрутився калачиком, чекаючи нових ударів, але більше не били.

- Ремінь шкіряний? - тицьнув лежачого чоботом Круглик. - Знімай.

 Вадим звівся, розстебнув на поясі ремінь, подав.  Круглик кинув йому свій - весь в тріщинах. В Союзі солдатам видавали поясні ремені брезентові і чоботи кирзові.  Все це відбувалося якось буденно, без істеричних вигуків.  Тільки Обиходу, вже забравши із його речового мішка геть усе, один гаркнув в обличчя: «Що баньки витріщив, зьомо?!  Чимось невдоволений?!».  І тицьнув кулаком в живіт.  Обиход встояв, напівзігнувшись.

 Вранці Вадим виявив ще й пропажу шинелі.  Каптер видав йому брудний бушлат без хлястика.  У цьому образі і стояв рядовий Бут перед капітаном Самохіним.  Стояв і його трясло саме від подиву, як це він зміг пробити шкаралупу байдужості, що вже потроху трансформувалася у безвольність, і вимовити те, чого хвилину назад і в думках не було.

 - Покажи військовий квиток і права, - сказав Самохін, вдивляючись у змарніле обличчя Вадима із синцем під оком.  - Били вже тут?

 Вадим тремтячими руками розстебнув бушлат, кітель і дістав документи, не відповідаючи на питання. Капітан Самохін погортав сторінки, зупинився на фотографії дівчини:

 - Чекає?

 - Так точно, товаришу капітан, чекає.  Тільки ось адреси у мене зараз нема, нікуди писати.  - Очі Вадима зволожились, і він опустив погляд.

 - Побудь тут.  - Капітан потягнув ручку дверей КУНГа.

  Скільки простояв, не усвідомив Вадим.  Він був в якійсь прострації.  Колотило нервове тремтіння, а, можливо, що й від холоду, та одна-єдина думка: «Тільки б не захворіти».

 - Ось що, Длужанский, - раптом дійшло до його свідомості, - береш цього бійця, мететеся в госпроту, забираєте там його манатки і - до нас в підрозділ.  Це водій на «сорок дев’яту» машину.  - Біля КУНГа капітан Самохін віддавав розпорядження довготелесому худому старшині з водійськими емблемами на червоних петлицях у коротенькій, по коліно, шинелі.
 
 Обернувся до Вадима:

 - Все зрозумів, Бут? Документи залишаться у мене, а ти - в розпорядження старшини.  І щоб завтра написав листа додому, тільки без зайвого, ну, ти розумієш.  Длужанський, даси йому нашу адресу.  І ще захопіть термоси в їдальню!  - І капітан Самохін, командир роти БТР супроводу, пірнув у хмільну атмосферу застілля з відчуттям виконаного обов'язку.

 Події розвивалися настільки стрімко, що Вадиму Буту залишалося лише перетворитися на безмовну машину, що сліпо виконує команди.  Ні роздумувати, ні аналізувати чи піддаватися сумнівам, не було ні часу, ні сил.  «Все, що не робиться, - на краще».  Ця, вже навіть банальна, істина давала якесь відчуття тверді у вируючому потоці змін.  Не переставав він лише дивуватися, де в той мерзлякуватий вечір знайшов сили …  попросити.

 Вадим не знав, куди відведе його це відгалуження на розвилці долі. У нього не було звичної заспокоєності від прийнятого рішення, а було відчуття, що це «візьміть мене» промовив не він.  А якби не видавив із себе?  Прощальний погляд Валентина Обихода, що вже виразно потускнів відбитком смерті, назавжди залишиться в пам'яті Бута, як можлива альтернатива цьому його - майже дитячому, проханню: «Візьміть … мене».

 Він побачив Обихода на посудомийці, куди заніс порожні термоси.  Длужанський тим часом пояснив Круглику ситуацію.  Поросячі очиці того забігали здивовано.  Став телефонувати кудись, і у Вадима та Валентина було кілька хвилин на розмову.

 - Мене забирають водієм на БТР, Валентине!  - Радість від несподіваної зміни вже пробила оболонку пофігізму, але натомість з'явилося відчуття якоїсь провини перед тим, з ким ділив переживання останніх тижнів.

 - Як?  А я?!  - В очах Валентина Обихода твань безнадії затягла миттєвий проблиск радісного подиву.

 Це все, що встигли вони сказати одне одному.  Цей погляд товариша і відчуття власної провини так і понесе Вадим Бут надалі по життю.

 - Бут!  А ну бігом марш звідси!  - Вищання сержанта Круглика повернуло жорстоку реальність.- А ти, Обиход, пірнув в мийку!  Що, все перемив?  Чистота скрізь?  Здохнеш у мене тут, гнидо!

 Вадим Бут і Валентин Обиход так більше і не побачаться.  Два цілком нормальні радянські хлопці, в силу різних причин і випадковостей відторгнуті Радянською армією.  А, може, це вони її відторгли - армію цю?  Відторгли її справжню - таку несхожу на ту, що в славнозвісній  патріотичній телевізійній програмі «Служу Радянському Союзу».  Багато потім буде роздумувати про це рядовий запасу Вадим Бут.

 Вже на другий день в частинах і підрозділах був оголошений наказ про «надання інтернаціональної допомоги» Афганістану «на прохання» і т.д., і на світанку наступного дня перша колона бронетехніки 40-ї армії втяглася на понтонний міст через Амудар'ю.  Колісний бронетранспортер з номером 049 вів колишній прикордонник, а нині водій окремої роти супроводження 240-го саперного батальйону, рядовий Бут.

 Напередодні, після оголошення наказу, весь день роти капітана Самохіна пройшов в завантаженні машин спорядженням і боєприпасами, перевірці готовності техніки та інструктажах.  БТР з номером 049, вочевидь, був на консервації, так як був практично без пробігу і мав вигляд, ніби щойно із заводу.  БТРи супроводу, які йшли без стрільців, була дана команда завантажити мінами, - чого котити порожняком.  Ось на цьому трикілометровому відрізку до складу боєприпасів капітан Самохін і перевірив водійські навички рядового Бута.  Залишився цілком задоволений. Все бойове відділення бронетранспортера, аж до сидінь водія і командира, запакували ящиками з мінами, так що баштовий крупнокаліберний кулемет КПВТ навіть не розчохлювали через відсутність доступу до нього.

 «Не бійся, Бут!  Навіщо нам кулемет?  - заспокоював напускним балагурством Самохін зовсім не стурбованого Бута, - наша справа вперед і вперед, нехай піхота відстрілюється.  Ти, знай, дави ногою на залізяку і не зупиняйся. Ні в якому разі не зупиняйся.  Закарбуй це на носі.  Якщо перед тобою зупинилася вантажівка, скидай з дороги і вперед, вперед.  У цьому порятунок, інакше спалять всю колону до дідька.  А що міни за спиною - теж плюс.  Ніякого болю, випаруємось миттєво, якщо чимось міцним прикладуть.  Так що, вперед і вперед, боєць, зрозумів?  - І поплескав, широко посміхнувшись, по плечу свого водія.  - Я у тебе старшим машини, не бійся!».

 Вадим і не переймався ніякою стріляниною.  «Чи можливо це в мирний час?  Це як трьохсоткілометровий марш після доподготовки, або як маневри.  Яка ще там стрілянина».  Він був більше стурбований аби не підвести командира, який виявив йому довіру, і був радий, що старшим машини у нього саме капітан Самохін, а не хтось із сержантів.

 - Лист додому написав?  - раптом запитав Самохін.

 - Ні, товаришу капітан, не встиг, - винувато промимрив Вадим.

 - Ось тобі папір, ось ручка, ось конверт.  - Капітан розкрив польову сумку.- Прибуваємо в підрозділ, даю тобі годину на листи, так і доповіси Длужанському, ясно?  Давай, заводь!

 Капітан Самохін добре пам'ятав, як в 1968-му - під час рейду дивізії через Карпати на Прагу, лише за три тижні вдалося відіслати вісточку матері;  нареченої тоді у нього ще не було.  І тут теж йшли в невідомість.  Нехай напише хлопчина, нехай будуть спокійні і рідні, і дівчинка ця, що на фото, і нехай вони його чекають. «Військовий квиток і права треба віддати йому, - подумав. - В канцелярії вже оформили, напевно».

 - І хлястик на бушлат приший, що ти такий обшарпаний, - говорив уже в ларингофон бортового зв'язку, бо двигуни вили надсадно, насилу провертаючи колеса бронетранспортера в густій липкій багнюці.

 - Це мені каптер в госпроті видав, коли шинель мою вночі сперли.  У мене класна шинель була, товаришу капітан.  Я пришию хлястик.

 «Армія, матір вашу!  - зло сплюнув Самохін за борт та кисло скривився крадькома.  - А зібралися ж нести цивілізацію в середньовіччя.  Ну, а раптом воювати там доведеться?  Та загниває ж тут все!».

 Коли в Празі затихло (союзники по Варшавському договору підсобили придушити чеську «весну»), дивізія повернулася назад в Прикарпаття.  Всі постаралися швидше забути пережите - і країна, і ті, хто усмиряв.  «Наказ виконував», - виправдовував і заспокоював себе лейтенант Самохін, а на душі було гидко.

  Одружився, народилася дочка.  Відбув свій «п'ятерик» в Союзі, перевели до «ГСВГ», отримав старлея, - життя налагоджувалося потроху.  Але роки йшли, і наближалася до кінця лафа в німецькому Фюрстенвальде: засвітило «подальше проходження служби» на БАМі - в Забайкаллі, так як ніякого блату у, тоді вже капітана, Самохіна, на жаль, не було.  Дружина не на жарт вперлася: «Ти як хочеш, а я дитину в глушину не повезу».

  Руйнувалася сім'я.  Хоча яка там сім'я, так - спільнота, жили без кохання.  Але тут кадровикам частин «ГСВГ» прийшли рознарядки на «добровольців» туди, де, може, рік за два, а то й за три, зарахують.  Недовго розмірковував капітан.  Дружину з дочкою - до тещі (благо, хоч райцентр), а сам - до Середньоазіатського військового округу на посаду командира роти, хоча в Німеччині був уже зампотехом батальйону. Але ж рік за два, а може й три, - втішався.

 Та не пішла якось служба тут.  Ось і це «чепе», коли бійцеві його роти при зіткненні бронетранспортерів відітнуло обидві ноги, не додало плюсів до послужного списку.  Але і не покарали надто капітана Самохіна, так собі, - нагримали у політвідділі.  В цьому бардаку формування 40-ї армії, серед пияцтва, «дідовства», «партизанщини» та самогубств, «дорожньо-транспортна пригода» (як зафіксувало слідство) було не таким вже страшним «чепе».

 Але капітану було до болю шкода солдата.  І неймовірно шкода «партизана» того сорокарічного, що тримав в руках закривавлені кінцівки в кирзових чоботях і білий, як крейда, бурмотів: «Синку, синку! Ну, як же це так? Та не війна ж! Синку!». Може, пожалів теж капітан Самохін і цього - в заяложеному бушлаті без хлястика.  Такий він жалюгідний був із його: «Візьміть … мене».

 «Пожалів.  А якщо, як тоді в Празі?  Скільки їх там полягло «при виконанні»!  Воно їм треба - цим хлопчакам?!  Це я - професійний солдат! Я добровільно вибрав цей шлях, я на життя собі заробляю тим, що завжди повинен бути готовий вбивати і бути вбитим, а вони?  Або ці «партизани», відірвані від сімей, від роботи?  Їм навіщо все це?». Ой, не ті думки лізли в голову, не ті.  Капітан це розумів, він гнав цю крамолу, але думки поверталися і вже були схожі на сповідь перед останнім причастям.


 БТР, розгрібаючи ребристими шинами багнюку, важко вповз до свого стійла серед подібних собі.

 - Длужанський!  Перевір, щоб всі написали листи додому, коли закінчать укладатися.  - Самохін зістрибнув з броні, намагаючись не потрапити чобітьми в багнюку.  - Я піду старшим на «сорок дев'ятій».  Перевірив - готова.  Бута не чіпай, нехай листи пише.  Зброєю не балуватися, магазини від'єднати - наказ.

 - Зрозумів, товаришу капітан.  - Длужанському залишалося менше півроку до дембеля і відповідати «єсть» за поняттями не годилося.  Але він поважав командира роти.

 240-й саперний батальйон повільно гнив в глушині білоруського Полісся, коли одного чудового осіннього ранку був піднятий по тривозі і насилу завантажений в ешелони.  Деякі машини затягали на платформи волоком, а деякі взагалі кинули.  У Термезі батальйон отримав нову техніку і поповнився особовим складом до штату воєнного часу:  на третину призваними із запасу «партизанами» і «молодняком» осіннього призову.

  Капітан Самохін прийняв свою роту, коли «партизани» не просихає від пияцтва, а «молодняк» був вже готовий на дезертирство від знущань старослужащих.  Старшиною роти був прапорщик Горєв - алкоголік кінчений.  Насамперед новий командир роти подав рапорт командиру батальйону про невідповідність прапорщика Горєва займаній посаді і рапорт про призначення старшого сержанта строкової служби Длужанського старшиною роти, з присвоєнням йому звання «старшина». Коли капітан Самохін представляв нового старшину особовому складу ввіреної йому роти, зі строю почулося: «Петюхо!  Так ти що це, - ніби начальником будеш, чи як?». Самохін мовчки підійшов і різким ривком висмикнув за бушлат із задньої шеренги розхристаного старослужащого і тут же, не відходячи від каси, вліпив йому хук в щелепу.  Той плюхнувся в калюжу.

 - Старшина!  - рівним голосом скомандував Самохін, - покарати своїми правами.  Рота!  Вільно!  - І, не поспішаючи, попрямував до офіцерського намету.

 - Я тобі більше не Петюня, гнидо.  Зрозумів?!  - Длужанскій штовхнув чоботом приголомшеного «діда».  - Сержантському складу зібратися в наметі першого взводу, іншим - розійтися!

 Старший сержант, а тепер - старшина, Длужанський був недурним хлопцем, він все зрозумів вірно.


 Вадим причинив командирський люк, щоб не виходило тепло, надуте обігрівачем, і взявся за листи.  Спочатку матері: прибув до нової своєї частини в місто Термез, зарахований водієм БТР, живий-здоровий, все гаразд.  Про рід військ не писав.  Коротенький вийшов лист. Довго сидів над чистим аркушем, не знаючи, що ж написати Люді.  Він не писав їй вже більше двох тижнів, а перед цим виливав душу в листах майже щодня.  Рятуючись від жорстокої реальності, що стрімко навалилася, Вадим занурився у себе - під оболонку пофігізму, де притупилися і відчуття, і почуття. Він шукав ті слова, які тільки для неї особисто, і вже не знаходив.  Лише нило і нило в роздумах серце, як затягнута тоненькою кіркою рана.  Здавалося, що ці два тижні - немов прірва, що разверзлася за спиною, і її вже не подолати назад.  Можна поки ще догукатися на той бік: «У тебе все добре?».  «Так!  А у тебе?». «І у мене! Ну, бувай!». «Бувай!». Помахати, врешті решт, рукою на прощання і піти собі геть, часом все ж озираючись, чи дивляться тобі вслід.

 Дозволити в черговий раз виплеснутися душі Вадим не міг, - це вже було вище його сил.  Це як виглянути в отвір з рятівної, але тоненької і хрупкої, немов шкаралупа, оболонки в реальність.  А там - холодно, гидко, страшно.  Він вже помалу вчився виживати в душевній самоті, як мисливець-траппер в глухій тайзі, - надіючись виключно на себе. У цій жорстокій круговерті не було місця любовним почуттям.  Їх треба було глушити байдужістю до всього, а то й давити зашморгом цинізму, - інакше тут не вижити.  Але при цьому (о, парадокс!) - не стати циніком кінченим, залишитися самим собою - доармійським.  Вадим відчував, що повинен дати Люді … свободу, щоб уберегти себе від небезпеки зненавидіти жінку, як таку, лише тому, що одна з них, раптом, не осилила єпітим’ї дочекатися, чекати щиро обіцяючи.

 Де ж йому знайти сили зробити цей превентивний крок?! Де?!  Але і смерті подібно було виявитися в якийсь момент несподівано кинутим саме тут.  Вадим не в змозі був постійно відчувати цей дамоклів меч над головою.  Йому теж потрібна була свобода!  Свобода від ... кохання.  Щоб … вижити.
І лист вийщов, ніби не від нього і, ніби не їй - коханій.  Вадим розумів, що, щонайменше, здивує цим листом Люду, а скоріш за все – образить невідворотно. Він втомився, смертельно втомився писати це останнє своє послання їй.  Але ще знайшов в собі сили додати в кінці - немов кинув через цю двотижневу прірву, ні, не місток, - всього лише тоненьку, навіть не жердинку, а ниточку: «Спробуй, все ж, дочекатися мене, не зважаючи на все це.  Якщо зможеш».


  Бронетранспортерами роти супроводу капітана Самохіна була розріджена колона вантажівок тилового забезпечення мотострілецької дивізії, що складалася, в основному, з неповнопривідних машин: «ЗиЛ-130», «ГАЗ-53», «КамАЗ-5410» та їм подібних.  БТРами передбачалося витягувати або підштовхувати машини, що могли забуксувати на вже засніженому перевалі Саланг. З ранку на міст через Амудар'ю почали втягуватися бойові частини дивізії.  Тили рушили ближче до обіду.  Пропускаючи по кілька вантажівок, БТРи поодинці вклинювались в колону по команді Самохіна:

 - «Сорок четвертий», заводь!  Твій - «зіл-сто тридцять» з польовою кухнею, бачиш?

 - Так точно!  Мій - «сто тридцятий» з кухнею!  Водій, - вперед!

 Прилаштувалися без пригод і повільно втяглися на хитний понтонний міст.  Водіями вантажівок були, здебільшого, запасники.  Був розрахунок на їхній досвід на слизькій гірській дорозі, і розрахунок цей виправдовувався: вони вели машини впевнено. «Увійшли, як трасерні патрони в кулеметну стрічку - рівномірно», - подумав задоволено Самохін і скомандував:

 - Бут!  Заводь!  Наш - «КамАЗ-«наливник»».  Вперед!

 Сідельний тягач «КамАЗ-5410» з 18-тонним напівпричепом-цистерною повільно проплив повз, і Вадим відпустив педаль зчеплення, вирулюючи «наливнику» слідом.

 - Дистанція п’ятдесят метрів і не на сантиметр ближче, ясно, Бут?  - голос капітана Самохіна в навушниках шоломофона був задоволеним.  - А то в'їдемо в зад сусідові.  Його пальне та з нашими мінами - міцний коктейль буде!

 - Єсть,  дистанція п’ятдесят метрів, товаришу капітан!

 БТР йшов легко.  Слухняно відгукувався на педаль газу, і гальма тримали пристойно при його вазі.  Всередині було тепло.  Капітан Самохін опустився на сидіння і, зачинивши люк, став розглядати мапу, зрідка кидаючи погляд в оглядове вікно.

 - А ти непогано водиш.  До армії працював водієм?

 Завалене ящиками з мінами бойове відділення глушило шум двигунів, і можна було розмовляти без бортового зв'язку.

 - Практично ні, товаришу капітан.  На курсах від військкомату інструктор з водіння хороший був.  Ну, і на допідготовці в Тойпіце - в Німеччині, теж.  - Вадим згадав «пішим по танковому» єфрейтора Голодова і криво посміхнувся.

 - Отже, маєш поняття про водійську справу.  Отже, це - твоє, - констатував Самохін.

 Затріщала рація: ««Сорок дев'ятий», як мене чуєш?  Прийом!».

 - «Сорок дев'ятий» на зв'язку!  - Самохін відкрив люк і стиха зауважив Вадиму: «Зменш обігрівач».

 - «Сорок дев'ятий», збільшити дистанцію!  Пішов накат.  Попереду «Урал» зійшов в кювет, - обходимо, не зупиняючись. Повторюю, - не зупиняючись!  Водіям ввімкнути додаткові мости і йти постійно на них.  Як зрозумів?

 - «Сорок дев'ятий» вас зрозумів!  Врубай додаткові, - скомандував діловито водію.

 - Уже ввімкнув, товаришу капітан! – відгукнувся той.

 Зліва в кюветі промайнув завалений на бік «Урал» та скорчений солдат, котрого задувало поземкою.  Інший схилився над ним.

 - Не можна зупинятися!  Є ті, хто підбирає.  Ми - вперед, не зупиняючись.  Тільки вперед!  - упереджував капітан Самохін непотрібні запитання свого водія.

 «Наливник» попереду відреагував адекватно - зменшив швидкість.  Вадим уповільнив хід.  Відчувалося ковзання юзом при гальмуванні.  Натільна сорочка змокла від поту.  Вирубив повністю обігрівач. Дорога пішла серпантином з невеликим підйомом.  «КамАЗ», викинувши кільце синього диму з вихлопної труби, зачадив на пониженій швидкості, пробуксовуючи на льоду.

 - Зараз зупиниться, товаришу капітан!  - розпачливо вигукнув Вадим.  - зупиниться, - не рушить!

- Давай на понижену і підштовхуй його помаленьку!  - різко скомандував Самохін і висунувся з люка.  - Давай, Бут, не дрейф!  «З чим цей «мазутник»?  Тільки б не з бензином», - подумав з тривогою.

 Гострий ніс БТРа тицьув в зад «наливника», зім'явши захисну оболонку ємності.  «КамАЗ», димлячи буксуючими скатами, переповз слизький пагорб і покотився, набираючи швидкість.  Водій його кліпнув аварійними вогнями: дякував за допомогу.

 - Молодець, Бут!  Тільки наступного разу постарайся м'якше, а то проткнемо цистерну, - посміхнувся капітан задоволено.

 Попереду відкривалася чудова панорама гір із забіленими снігом вершинами, подекуди оповитими хмарами.  Колона розтяглася.  Голова її іноді показувалася на відрізках серпантину: маленькі повзучі коробочки на тлі гігантських гір. Вадим подумав: «Класно тим двом в «КамАЗі».  Огляд он який, - не те, що тут».  В невелике оглядове вікно БТРа не було видно Вадиму, від якої прірви зліва відокремлювали його невисокі купи каміння, та лише подекуди дорожні стовпчики.  Тільки, втомлюючи,  танцювали перед очима номерні знаки «наливника»: «01-43 КН». Незабаром колона по команді зупинилася, притулившись до стрімкої скелі.  Зліва, обдавши соляровим смогом, проляскали гусеницями БМП і зенітна установка «Шилка», прямуючи в голову колони.

 - Давай, оглянь машину, відлий і перекуси.  Стоїмо не більше півгодини, - кинув Вадиму, раптом потемнілий лицем, капітан Самохін, відірвавшись від рації.  - І двигуни не глушити, ясно?

 - Так точно, товаришу капітан!

 Вадим зістрибнув з броні і почав оглядати колеса.

 - А ну, як ти тут мені дав під зад?  - раптом почув позаду голос.

 Хлопець років тридцяти в бушлаті без погон і широченних галіфе розглядав вм'ятину на цистерні:

 - Нормально.  Так і продовжуй.  Ну, привіт, земо!  Звідки родом?

 - З України, з Київської області.  - Вадим потиснув простягнуту руку.

 - О, майже земляки!  Я - з Бєлгорода, до України зовсім поруч.  Закурюй, - простяг «партизан» розкриту червону пачку.

Вадим взяв цигарку. Від кабіни «КамАЗа» долинуло:

 - Семене!  Зараз рушимо і пожерти не встигнемо!  Давай йди хутчій!

 - Гаразд, побачимось, братане.

 Семен побіг до кабіни свого тягача, а Вадим подивився на цигарку: ««Прима».  Краснодар».  Не розумів, навіщо взяв, адже ж він не палив.  Запхнув цигарку за вухо шапки і повернувся подивитися, чи не пошкодило  при поштовху щиток хвилевідбивача. Щиток був цілий, тільки на носі БТРа - сліди фарби з «наливника» і ще ... розмазана бордова пляма з патьоками до самого днища: слід від того солдатика, що, ніби вдома на лавці в палісаднику, сидів тоді на носі машини і дригав, як в дитинстві, ногами.

 - Чого там застиг, Бут?  Відкривай сухий пайок та лопай, скоро рушимо.  - Капітан зосереджено відзначав щось олівцем на мапі.  - З машиною все нормально?

 - Так точно, - хрипко відповів зблідлий Вадим.

 Він опустився в люк і дістав бляшанку тушкованки.  Вийняв багнет-ніж, встромив жало в податливу жесть і відкрив посудину. Вигляд рожевих шматочків в желе з крупинками жиру, вочевидь, потрапив не у відповідну ділянку мізків. Вадим вистрибнув з люка, кинувся до скелі і довго корчився, упершись обома руками в холодний камінь: його жорстоко знудило.  «Закачало трохи, товаришу капітан, - виправдовувався, витираючи бліде обличчя жорстким снігом, - зараз мине».  З'їв шматок галети, запив водою, - помалу відпустило.

 А стояли, чомусь, довго, - Вадим навіть задрімав.  Крізь броню і шоломофон було не чутно, як десь попереду колони, час від часу, тягуче шелестіло, ще раніше не чутою ним, какофонією.  А це «Шилка» накривала передбачувані точки, звідки стріляли.  Ледь відчутна вібрація від працюючих двигунів заколисувала, і Вадиму навіть наснилося щось, і начебто навіть хороше.  Шкода, але не запам'ятав. Поштовх в плече повернув до дійсності:

 - Все, Бут!  Тепер поїхали.  Давай вперед.

 «Наливник», кліпнувши сигналом лівого повороту, похитнувся і повільно відокремився від скелі, ніби знехотя, в роздумах:  чи варто?  Так було тут затишно,  - вік би не виїжджав. А його вже чекали. Бородатий чоловік у широких шароварах і довгому стьобаному халаті, оперезаному патронташами, звично поклав задубіли руки на рукоятки радянського кулемета ДШК і взяв в павутину прицілу виступ серпантину, із-за якого повинна була з'явитися жадана ціль.  Він її довго чекав.  Муркотлива компактна японська рація не давала команди відкрити вогонь, навіть коли колона зупинилася, і цілей було безліч - вибирай будь-яку.  Бородач бачив, як «Шилка» перемолола в прах місце на скелях, звідки підбили радянський джип, припускаючи, що командирський.  Чм вижили ті, що стріляли, бородань не знав.  Колона стояла, а наказу відкрити вогонь не було.

 Але ось рація пискнула, нарешті, і кулеметнику таки позначили ціль: цистерна з пальним.  При ураженні не повинна зійти в ущелину - наказ.  Він зрозумів: потрібен вогняний корк.  Нехай відповзає голова колони-змії, але хвіст буде відрубано.  Подальше завдання для його великокаліберного кулемета - не підпустити можливу допомогу, що повернеться неодмінно від голови колони.  А хвіст гадини будуть шматувати інші.  Кулеметник поки не бачив свою ціль, але рація дала готовність 5 хвилин. Із-за виступу з'являлися криті військові вантажівки і йшли далі, розганяючись.  Водії в теплі жерстяних кабін не відали, блаженні, що можливо врятовані цього разу.

  Коли корегувальник по рації почав десятисекундний відлік, руки бороданя, здавалося, зрослися з рукоятками ДШК.  Він відчував лише свої великі пальці, які повинні були втиснути гашетку спуску, коли прозвучить нарешті та команда «вогонь».  Вона й прозвучала, а кулеметник ще не бачив жадану ціль.  Але тремтячі від напруги і нетерпіння пальці втиснули гашетку, і перші кулі висікли град щебеню зі скелі перед самою кабіною «наливника» Семена. Від несподіванки той рвонув кермо праворуч під рятівний щит скельного виступу, вдавивши щосили педаль гальма.  Та швидкість була занадто високою.  Праву сторону кабіни зім'яло, втиснувши миттєво загиблого прапорщика в спальне місце, і тягач відкинуло до прірви.  Але обірвані трубопроводи позбавили стисненого повітря гальмівну систему, і неймовірна потуга пружин енергоакумуляторів розвела і заклинила гальмівні колодки автопоїзда, не давши йому злетіти у прірву.

 Кулеметникові в сектор обстрілу потрапила лише кабіна «наливника» та край цистерни.  Він зосередив вогонь на цьому краєчку, намагаючись підпалити трасуючими кулями ємність з пальним, але від нервового напруження мазав, і крупнокаліберна злива лише кришила скелю і рикошетом кромсала кабіну.  Тоді бородань влупив по паливному баку «КамАЗа».  Розривні, упереміш з трасуючими, кулі зробили свою справу: тягач задимів.  Бородач розтиснув одерев'янілі пальці - боєприпаси треба економити.

 Коли «наливник» вильнув праворуч і вліпився в скелю, Вадим інстинктивно натиснув на гальмо, і БТР плавно зупинився. Все відбувалося метрах в тридцяти, як у німому уповільненому кіні.  Під бронею трілянини не було чутно, лише удари, мов молотком по залізу, та пронизливий свист великокаліберних куль, що гірляндами рикошетили всюдибіч.  Вони відривали шматки сталевого плоті від туші «наливника», яка щораз лише здригалася, аж поки не підпалили струменуючу з пробитого бака тягача солярку.

 Капітан Самохін волав щось по рації і тормошив Вадима, а той лише тупо не відводив закляклого погляду від постаті, що борсалася за кермом «КамАЗа».  І раптом двері вантажівки відкрилася, і з кабіни вивалився водій, але повис вниз головою, - вочевидь, при ударі об скелю йому затислоо ноги.  Він судорожно намагався підтягнутися, хапаючись за кермо, і спотворений гримасою рот його був відкритий в німому крику.  Здавалося, що в німому, бо в навушниках шоломофона стьобав по барабанних перетинках матірний лемент капітана Самохіна, але Бут і його не чув чи не сприймав, задубілий у ступорі. Та ж раптом він таки повільно підняв догори руки, повернув запор і відкрив люк над собою.

 - Товаришу капітан!  Що ж це?!  Треба щось же робити!  Треба його витягти, адже згорить!  - Вадим повернув благальний погляд в бік Самохіна, і тільки тут, тільки тепер, до його свідомості прорвався лемент командира:

 - Вперед, Бут!  Треба зіштовхнути!  Скинути з дороги, поки не рвонуло!  Вперед, я сказав!  Газ в підлогу і вперед!  - Він тормосив завмерлого в прострації солдата, відчуваючи з жахом, як спливають дорогоцінні хвилини. 

А Вадим не зводив вже геть збожеволілого погляду від водія «КамАЗа», що корчився  в язиках полум’я.

 - Іди геть!  Пусти!  - Самохін спробував виштовхнути солдата з водійського сидіння, але в забитому ящиками просторі ніде було повернутися.

 - До машини, рядовий Бут!  До машини!  - істеричним криком подавав капітан статутну на покидання машини команду, як раптом усвідомив, що не розуміє чи не сприймає навколишню реальність цей солдатик.  - Я сказав - геть з машини!!!  Застрелю, суко!  - рявкнув багряний від напруги Самохін, хапаючись однією рукою за кобуру з пістолетом, а іншою тицяючи в голову заціпенілого Бута.

  І той поліз з люка.  Але не від страху перед кулею від самохінського «макарова», якого той вже дістав з кобури, і не виконуючи усвідомлено наказ свого командира.  Вадим повільно витягувався з під хоч якогось захисту броні БТРа під великокаліберні кулі, не зводячи очей з «майже земляка» Семена,  що висів вниз головою і все рідше, і рідше дригався.  Зістрибнув на зализане шинами покриття дороги, і в цю мить для нього ніби ввімкнувся на всю гучність звук у цьому німому фантастичному кіні.  Навколо йшла така страшена стрілянина, що Вадим інстинктивно присів і кинувся прожогом кудись вбік.

 В цю хвилину, несподівано рявкнувши потужним вихлопом двигунів, БТР рвонув з місця і втелющив цистерну, підштовхуючи її до прірви.  Схоплений гальмами автопоїзд не піддався.  Але капітан Самохін вперто розганяв БТР і бив, бив, з кожним ударом - сантиметр за сантиметром, наближаючи кінець агонії. Вадим, онімів від жаху, коли побачив, як водій «наливника» Семен – майже його земляк з Бєлгорода, у відчайдушній останній спробі вціліти, знову схопився за кермо свого «КамАЗа», намагаючись підтягнутися і таки заповзти назад до кабіни, аби там сховатися від збожеволілого броньованого звіра, який терзав його колісну домівку.  Та тягач вже сповз на смертоносний схил, зчіпка не витримала і відпустила агонізуючого в прірву разом з вогнем.  Сама цистерна, подібно туші мертвого кита, залишилася на дорозі, дзюркочучи, мов кров'ю, соляркою з пробоїн.

 ДШК знову уривчасто задудів: ду-ду-ду-ду-ду.  Він наполегливо намагався  підпалити цю кляту цистерну і дістати таки той БТР, що раз по раз вислизав в мертву зону обстрілу, і який міг вибити корк, що так вдало запечатав колону, яка несла погибель на рідну землю кулеметника.  Бородач припинив стрілянину і забубонів щось нервово в мікрофон рації.

 Залита дизпаливом проїжджа частина дороги перетворилася на ковзанку.  БТР спалював шини на колесах, що несамовито оберталися, але зрушити цистерну ніяк не міг.  Самохін зі скреготом врубав реверс і ривком кидав машину назад, мнучи стулки водомета об скелю. Від удару двигуни глухли.  Капітан, запекло матюкаючись, тиснув і тиснув кнопку стартера, поки не відчував, що сталева коробка вібрує від позамежних обертів ожилого першого двигуна.  Забуваючи в смертельному азарті запустити другий, він кидав БТР знову і знову на лиснючу тушу цистерни, і та таки піддавалася потроху. «Давай!  Ну, давай, сучаро!» - волав у відчаї Самохін.

  Рація, налаштована на передачу, розносила драматизм того, що відбувалося, по екіпажах колони, породжуючи в душах солдатів ядучую ненависть, змішану з липким жахом.  І затиснута змія-колона відчайдушно наїжачилася безглуздим вогнем з усіх видів зброї в білий світ, як у копієчку, перетворюючи цей світ на реальне пекло.  А на узбіччі - в цьому апокаліпсисі, намагаючись у смертному розпачі втертися, вплавитися, вгризтися  в камінь аби розчинитися в ньому і цим врятуватися, корчилася, затискаючи долонями голову, жалюгідна постать людини в заяложеному одязі кольору «хакі» - казенному кольорі горя і страждань людських.

 Капітану Самохіну не судилося дізнатися, чи допоміг він своїй колоні.  Смертельне жало, випущене зверху - зі скелі, з гранатомета, проштампованого патріотичним клеймом «Зроблено в СРСР», легко пронизало протикульну броню БТРа.  Міни, що здетонували від кумулятивного струменя, знесли страшенним вибухом з дороги в прірву і цистерну, і БТР, і офіцера, який таки до кінця виконав свій солдатський обов'язок.  Лише одну мить його армійської служби доля зарахувала капітану Самохіну за всю його життя.

 «Шилка», що жваво причалапала на гусеницях по ожеледиці, змела зі скелі свинцевою зливою старий радянський кулемет ДШК разом з бороданем в стьобаному халаті.  Відлітаючи заслужено до свого аллаха, душа афганського кулеметника воістину могла бути умиротвореною.  Якщо кожен правовірний, та ось так, як він, віддасть своє нікчемне життя, недовго ходити шакалам, що нагло вторглися по священній землі його Афганістану.  І смертю такою бородань бажав померти більше, ніж ці «шураві» з півночі хотіли жити.

 А колона-змія поповзла далі, підібравши на місці «події» солдата в безпам'ятстві і без документів.  А ті, чиї останки перемішалися, догоряючи, з останками машин в глибокій ущелині, пройдуть згодом за відомостями Міністерства Оборони СРСР, як «такі, що зникли безвісти».  І можливо навіть, що і фразу «при виконанні інтернаціонального обов'язку» не впишуть у їхні особові справи щури канцелярські.  Адже війни не було в СРСР!  Не було!!!  Це була ще не війна.
 


Розділ 3
СПОКУТА

  «Туман?  Сутінки?  Ледве-ледве пробивається світло.  Наче крізь товщу льоду, який навис прямо наді мною.  Де я?  Не можу поворухнути кінцівками і дихати важко.  Холодно.  Як в замерзлій ямі з багнюкою.  А як же я дихаю?  Я ж дихаю?!  Так, дихаю.  Давай спробуємо повернутися.  Ой!  Біль!!!». Яскраве світло, проломивши матовий лід небуття, боляче вдарило в зіниці.  Вадим миттєво заплющив очі.  Завмер.  Біль повільно минав.  Обережно розплющив очі знову.  Біла стеля.  Повів поглядок вбік.  Знову біль.  Заплющив знесилено очі.  Лише повіки можна було підняти без болю.  «Де я?  Що зі мною?». Світло меркло, і затягувалася вимоїна в шкаралупі льоду, гасячи знову свідомість.


 Колона пішла, залишивши на п'ятачку санітарний «УАЗик» під прикриттям БМП.  Чекали гвинтокрил.  Вітер з морозцем піднімав поземку. У тісному санітарному фургоні скарлючилися четверо поранених.  Один, без свідомості, лежав на ношах.  Над ним схилився прапорщик-фельдшер, тримаючи у піднятій руці пляшечку крапельниці.  У бойовому відділенні БМП лежало троє вбитих.  Механік-водій і старший машини – лейтенант, сиділи мовчки і палили цигарку за цигаркою. Монотонно бурчав двигун, наганяючи під броню соляровим вихлоп.  Раптом пролунав протяжний стогін.  Водій і лейтенант повернули голови, скоріш з подиву, ніж від страху.  Один з лежачих - босий, у закіптюженому подертому одностої, ворушився, мугикаючи крізь зціплені зуби.

- А медик сказав, що він помер, - здивовано пробурмотів механік-водій.

 Лейтенант натиснув тангенту рації:

 - Прапорщику!  Чуєш мене?

 - На зв'язку.  Чого тобі?

 - Хреновий з тебе діагност, прапорщику.  Живого в «двохсоті» записав.

 - Ну, що ж, - рація видала секундну паузу, - сто років йому жити, виходить.  Нехай полежить там.  Зовнішніх ран немає.  Він контужений, а тут повернутися ніде.

 На крихітний п'ятачок, здіймаючи хмари сніжно-піщаного пилу, сідала «вертушка».


 «Гул!?  І запах знайомий!?  Так пахло, коли йшли танки через село в дитинстві!  Танки!  Діду, танки!  Хвіртка зачинена, а вони вже йдуть!  Чому я не можу відкрити хвіртку?!  Я не можу підняти руку!!!».


  - У мене наказ забрати тільки поранених!  - штурман гвинтокрила намагався перекричати шум турбіни.  - Давай швидше!  Та хутчіш, прапорщику!

 Подали в отвір гвинтокрила ноші з тяжкопораненим.

 - Почекай!  Один ще в БМП, з «двохсотими»!

 - Що?  Ожив?  - штурман ощирився в усмішці.
 
Цинізм на війні допомагав, - ні, не вижити; цинізм на любій війні допомагав і допомагатиме … жити.

 «Вертушка», здувши залишки снігу з гірського п'ятачка, понесла кількох, вже убережених, подалі від тієї землі, що так непривітно зустріла їх - непроханих, наперед проклятих.  А ще двоє, погойдуючись на підлозі бойового відділення БМП, поїхали далі вглиб цієї чужої країни, ніби бажаючи продовжити хоч на кілька годин перебування своє тут. Відповідно до Закону СРСР про загальний військовий обов'язок вони віддали Батьківщині найголовнішу свою данину - життя.  Життя, не те щоб прожите, життя навіть не розпочате по справжньому.  І, здавалося, бажали побути в цьому дивовижному, небаченому ніколи гірському світі  ще хоч трішки, поки «чорний тюльпан» не понесе їх на своїх крилах на північ назавжди.  Але опустить в рідному краї на землю лише тіла, залишивши над цими сяючими вершинами на небесах їхні невинні душі. Невинні, бо не встигли нікого тут вбити.


 Вадим Бут опритомнів через дванадцять днів.  Десять з них він значився в 340-му загальновійськовому шпиталі міста Ташкента як неопізнаний.  На одинадцятий день бюрократична машина Управління кадрів Радянської Армії видала результат, і в канцелярію шпиталю надійшла особова справа рядового Бута Вадима Івановича, в якій знаходилися його військовий квиток і посвідчення водія.

 Як випливало з документів, рядовий Бут до грудня 1979 року проходив службу в 105-му прикордонному полку КДБ СРСР, що дислокувався в столиці Німецької Демократичної Республіки, і для подальшого проходження служби був направлений в Пянджський прикордонний загін Середньоазіатського військового округу. Як він потрапив контуженим на узбіччя закатаної в лід траси в горах Гіндукуш?  Госпітального працівника Особливого відділу, що гортав справу солдата, це не надто цікавило.  Вочевидь, не дезертир, - прикинув, та й під категорію «самостріл» з такою контузією не підпадав.  «Звичайна наша совдепівська плутанина, - вирішив особіст, і кинув теку до загальної купи. - Нехай лікується, а там - як лікарі вирішать».  Так рядовий Бут уникнув допитів пронирливих слідчих секретного відділу, стурбованих сплеском дезертирства і «члєноврєдітєльства» в новоспеченій 40-й армії.


 Крізь давлячий, невщухаючий у вухах дзвін Вадим почув скрип дверей, що прочинились.  Насилу підняв повіки.  До невеликої двомісної палати увійшло кілька людей у білих халатах.  Один, помітивши напіврозплющені очі Бута, підійшов і запитав, уважно вдивляючись в обличчя:

 - Ви мене чуєте?  Можете говорити?  Назвіть прізвище, ім'я.

 Солдат поворушив спраглими губами:

 - Бут ... Вадим ... Іванович ...

 Лікар перевів задоволений погляд на колег, як ніби кажучи: «Ось бачите!  Я мав рацію».  Повернувся до хворого:

 - Як ви себе почуваєте?

 Вадим вже знеміг геть від трьох сказаних слів і хотів швидше в рятівне небуття втрати свідомості, але все ж видавив крізь зуби:

 - Болить ... Все болить ...

 Лікар взяв безвольне зап'ястя, прослухав пульс і, помітивши ворушіння повік на виснаженому обличчі, нахилився до солдата:

 - Це мине.  У вас важка контузія, але серйозних ушкоджень немає.  Потрібен лише час.  Наберіться терпіння, все буде добре.  Болі ми знімемо.  - І обережно сховав руку немічного під ковдру.

 Перейшли до другого пораненого з забинтованою головою, що нерухомо лежав, обплутаний проводами датчиків і трубками крапельниці.  Як уві сні до Вадима долетіли обривки фраз, вимовлені пошепки лікарями: «Кульове в голову з зачіпанням правої півкулі ... Восьма доба ... Штучна вентиляція ... Аритмія ... Швидше за все ...».  І знову чи то сон, чи то втрата свідомості у Вадима.

 - Швидше за все, не жилець.  - Палець доктора підняв повіку ока пораненого.  - Але, чим чорт не жартує.  І на дванадцяту добу, буває, оклигають, - повів поглядом в бік Бута, - і цілком адекватні.

 - Але, не з «кульовим із зачіпанням», дорогий колего.  Яка вже, в цьому випадку адекватність, - безпристрасно відповів хтось, інші промовчали.

 Лікарі вийшли.  Безшумно впурхнула молоденька медсестра в накрохмаленому ковпаку з червоним хрестом.  Побіжно окинула професійним поглядом застиглі на ліжках постаті, частоту падаючих крапель в крапельницях, показання приладів.  Поправила фіранку на вікні і так само випурхнула, не помітивши согбеного ангела в головах того, що з «кульовим із зачіпанням».  І краплі в його крапельниці … перестали падати.

 «Гробарі» з роти забезпечення шпиталю звично зклепають непоказну труну.  Після того, як 40-ва армія рушила «за річку» допомогу інтернаціональну надавати, багато що тут - в шпиталі, увійшло в звичку.  Медсестри вже не втрачали свідомість при вигляді закривавлених стогнучих тіл. І солдат-«гробар» втямив, що краще заганяти цвяхи в кришки ним же збитих трун тут - в Ташкенті, ніж тремтячими пальцями патрони в кулеметну стрічку десь «на точці» в непривітних горах «братньої» Республіки Афганістан.

 Бляхар запаяє цинкову оболонку труни, і з відчуттям добре виконаної роботи розкурять солдатики по «косячку» з місцевої «травички».  Глибоко втягнуть розширюючий зіниці солодкий дим і замруть з блаженною посмішкою на фізіономіях: «Не таке вже життя й погане».  І вже не «чорний тюльпан» понесе тіло чергового нещасного в рідні краї, а звичайний рейсовий «борт» радянського Аерофлоту.  Померлі в госпіталях не ввійдуть в число тих п'ятнадцяти тисяч чотирьохсот чоловік бойових втрат Радянського Союзу за десять років «афганського інтернаціоналізму». Не увійдуть,  не удостояться, так би мовити, не сподобляться.  Ось така лотерея і така математика тієї неоголошеної війни.

 Могильна тиша запанувала в палаті.  Старовинна кладка стін неврологічного відділення глушила звуки розташованого по сусідству залізничного вокзалу, де життя вирувало вже з домішками війни.  А Ангел-Хранитель контуженого дбайливо вкрив свого опікуваного гамівним саваном безпам'ятства – єдиним, поки що, захистом того від жахливого болю.


 Зима в цьому південному місті поступилася ще в кінці січня.  Ночами вона ще стелила підбиту мрякою ковдру туману, але ранкове сонечко своїми променями-шаблями легко шматувало густу пелену, висушуючи і швидко підігріваючи сире ранкове повітря. Всі хоч якось ходячі неврологічного відділення, після обходу, сунули до старого парку, пропахлого прілим торішнім листям.  Сонце тяглося все вище і вище, і ось вже зникав помалу тлінний запах заснулої восени природи, а рвався в оживаючий світ молодий, завзятий, непосидючий аромат першої зеленої травички і набухаючих бруньок.

 Вадим присів на «свою» лавку. Тихенько намацав позу, при якій, здавалося, притихає біль, і, заплющивши очі, підставив обличчя теплим сонячним променям.  Він вподобав цю лавку ще, як тільки почав через силу виходити на прогулянки.  Вона стояла  обабіч і була без однієї дошки, - цим, вочевидь, не приваблюючи бажаючих сісти.  За це і оцінив її Вадим, який шукав усамітнення, а в самоті - спокою і можливості хоча б притупити, хоч ненадовго, нескінченний головний біль. Лавка стояла впритул до старого ясеня.  Вадим, зсунувши шапку на лоба, притискав потилицю до шорсткої кори і так сидів, завмерши.  І біль потихеньку минав.  Здавалося, старе дерево, надивившись на своєму віку страждань пройдешніх через шпиталь солдатів, стало цілителем.

 Цей худий, виснажений постійною мігренню солдатик, здається, відчув в дереві цей дар, і ясен на кожному сеансі старанно, по крапельці відносив геть своїми розбудженими навесні соками хворобу цього нещасного.  А може це Вадим придумав собі таке?  Але йому ставало легше.

 Його лікували старанно.  Лейтенант Опарін - лікуючий медик рядового Бута, приділяв особливу увагу своєму пацієнтові.  На прикладі цього молодого солдата, що вижив у страшній контузії,  лікар мав намір писати дисертацію.  Писати коли-небудь потім – після всього, після війни.  А поки що недавній випускник медичного інституту набирався практичних знань.  Але йому здавалося, що тут цієї практики недостатньо.  Треба туди - «за річку».  Там і теорія з практикою в одній зв'язці, там і рік - за три, там і ордени, і «чеки», і дефіцит.  Ну, і слава, звичайно.  Хоча, лейтенант медичної служби Опарін не була настільки честолюбний.  Він був в міру честолюбний.  Як і в міру схильний до співчуття, а так само і й до цинізму, котрий так загострюється у медиків на війні.  Лейтенант Опарін написав рапорт про переведення до Кабульського шпиталю.  Ходили чутки, що це найбільший шпиталь в світі намічається - тисяч на п'ять місць.  Ось туди потрапити б!  Ось там практика!  Він дуже хотів поставити на ноги цього контуженого хлопця і повернути його в стрій.  Це повинні оцінити при розгляді рапорту - був упевнений.

 Удостоєний особливої опіки хворий Бут швидко йшов на поправку.  Фізичні параметри наближалися до норми, але моральний стан залишав бажати кращого.  Був замкнутий, неговіркий, неемоційний.  Опарін припускав, що це від перманентних головних болей, які часом переходили в жорстоку мігрень, - наслідки контузії.  Також залишалися проблеми з пам'яттю.  Нитка спогадів Бута обривалася на відкритій під час зупинки колони банці тушкованки, вміст якої не пішов на душу солдату. «Далі нічого не пам'ятаю», - крізь зуби видавлював Вадим. Упирав осклянілий погляд в одну точку, або, обхопивши голову руками, починав розгойдуватися з боку в бік і підвивати нутряним стогоном.

 Опарін подавав знак психологу і припиняв черговий сеанс-спробу відновити в пам'яті хворого ланцюжок подій.  Він припускав, що згадавши трагічні хвилини і переживши знову стрес, вже всього лише стрес, а не страшне потрясіння, Бут, нарешті, почне жити далі.  Ніби переступить через цей бар'єр, і пам'ять заховає в глибини підсвідомості пережите, - адже людині властиво, здебільшого, пам'ятати лише хороше і тільки це хороше нести по життю.

 Але сеанси у психолога не давали бажаного результату, як не бився доктор Опарін.  І не могли дати.  Тому, що Вадим Бут пам'ятав … все!  І засохлі патьоки крові на незграбному бетеерівському носі, яким водій Бут підштовхував буксуючий на підйомі «наливник».  І «камазиста» з «наливника» Семена - майже земляка з Бєлгорода, який судорожно чіплявся за кермо сповзаючого в прірву тягача, немов цим можна було врятуватися від страшного кінця.  І капітана Самохіна, котрий в смертному розпачі перетворив таку зовсім не страшну колісну бронемашину, із, здавалося, мало не іграшковим кулеметиком в маленькій башті, в жахливого монстра, що пожирає і своїх, і чужих.

 Скрегіт заліза, що роздиралося на шмаття розривними крупнокаліберними кулями, стрілянина з усіх боків, яка переходила часом в якесь апокаліптичне виття, набатний грім від втелющення в повержений «наливник» БТРа - все це закінчувалося яскравим спалахом обірваної кінострічки і приносило полегшення Вадиму.  Але до того рятівного спалаху кожна секунда пережитого пекла розтягувалася в спогадах в нескінченність.  Тому і гальмував Вадим свою пам'ять на бурштинових скибочках тушкованки, котра вивернула його нутро.  І не говорив психологу про бурі патьоки на броні, що кинулися в вічі тоді. З цих страшних, закарбованих в спогадах слідів починалася … війна.  А він хотів не пам’ятати її.  Тільки до тієї злощасної банки тушкованки і все.  Чи до Термеза?  А може тільки до Берліна?  А може до третього травня минулого року, коли призвали до армії?  Пам'ятати минуле лише до цієї дати, а все, що далі, стерти з пам'яті і почати жити від променя світла, котрий пробив крижану шкаралупу,  в якій він прийшов до тями?

  О, якби ж можна було так!  Адже саме там - за тією датою 3 травня, залишилася Люда.  Не придумана в листах з трикутником штампа польової пошти, якими засипав кохану, рятуючи себе, Вадим.  А реальна: в короткому ситцевому халатику, така тепла і м'яка, хоч пальцями доторкнися і відчуй, хоч заплющ очі, влови тепло податливих вуст і розчинись в солодкому мареві.  До неї такої він так хоче повернутися!  Тільки б стерти її вигадану. Не знати прісних листів її, нестерпних пауз між цими прісними листами не знати, а ще … не відпустити її.  Вадим пам'ятав, що відпустив Люду своїм останнім листом, чи то рятуючи себе, чи то гублячи. Але вже нічого не повернути.  Та й забути ці місяці, викреслити з життя, на жаль, не вийде, - розумів Вадим.  Тому що той індивідум, котрий проломив слідом за променем світла лід шкаралупи забуття, був іншим.  Все пам'ятав, але став іншим.  Яким? Не було сил лізти в нетрі аналізу.  Біль.  Тупий, паралізуючий думки біль, здавалося, трощив череп.  Цілитель-ясен допомагав увірувати, що відходить біль потихеньку.  Вгору - до найвищої гілці спочатку, а потім повільно-повільно в землю - до коріння дерева, і розчиняється, зникає там назавжди.

 Дрімав, не дрімав, але слух став вловлювати фрази з розмови на сусідній лавці.

 - Що ти приніс, салабон?  Я тобі яку замовляв?  З фільтром.  А ти що приволік?  «Приму» смердючу?  Три секунди - і вже помівся за цигаркою, чмо!  Хвилина тобі, а то урию, зрозумів?  Кидком, марш!  Стій!  Упор лежачи прийняти!  Відставити!  Якщо через мить не буде курива, здохнеш у мене тут, уяснив?  Чмошник смердючий.

 Вадим підняв насунуту на очі шапку і глянув в бік лементу.  Щось знайоме вловлювалося в інтонаціях, до яких так і не звик, та й боятися їх навчитися не встиг.  Заплющив очі, знову притулившись до рятівного дерева.  Біль притих, підпускаючи дрімоту.

 - Що ти сказав, гнидо?  А мене хвилює? Яке я завдання поставив тобі, салаго?  Чому не виконав наказ?  А ну бери, суко, і жери цю «приму»!  Жери, я сказав!  Ось так.  А тепер упор лежачи прийняти!  П'ятдесят раз віджався!  Рахувати в голос!  В голос, я сказав!  Ось так.

 «Круглик!  - раптом осяяло Вадима.  - Точно він!  Ось вже воістину - гора з горою не сходяться».

 - Що, здох, чмо?  І десять раз не віджався і здох?  А ну вставай, падло!

 Почувся зойк і глухий звук падаючого тіла.  Вадим розплющив очі.  Постать в забрьоханому лікарняному халаті, скорчившись, лежала на землі, а сержант Круглик штурхав її ногою.  Без особливої старанності, а, скоріш, гидливо.  Ще троє сиділи, розвалившись на лавці, і кидали карти - грали в «очко».

 - Вставай!  Вставай, лайно собаче!  І звідки ця погань до армії потрапляє?  Мамкині синки!  А потім вішаються.  А командир винен!  Так, чмо?  Я тебе запитую!  Ти удавишся, а командира під суд, так?  Іди, падло, вішайся!  На очах у мене вішайся тільки, падло смердюче!  А то у мене один повісився, - ось такий же непотріб, так затягали «особисти».  Через таку гниду, як ти, затягали!  Так хоч побачу, як удавишся!  Іди, вішайся!

 Постать поповзла вбік, схлипуючи.  Круглик - за нею, підганяючи стусанами. Вадим, як сомнамбула, звівся:

 - Товаришу сержант.

 Круглик обернувся. Троє за картками не зреагували, - на кону був великий банк.

 - Товариш сержант!  - знову гукнув Вадим і повільно рушив до здивованого Круглика. 

Забрьохана постать на землі все так же скімлила напівголосно.

 - Чого тобі?  - насторожено запитав сержант, придивляючись до дивної особи.

 Вадим зупинився за два кроки і вперся поглядом в розчервоніле обличчя Круглика.  Біль в черепі бив кувалдою, намагаючись розколоти голову і вирватися назовні.

 - Я був у вас на пересилці, не пам'ятаєте?

 Тон запитання ніяк не гармоніював з осклянілим, майже божевільним поглядом Бута.

 - Ну.  - Сержант згадав цього прикордонника: «Дивний якийсь».  - Ти що, обкурений?  - запитав здивовано.

 - Ми були вдвох: я і Валік.  Валентин Обиход.  Він у вас залишився, - не звертаючи уваги на питання, повільно, з розстановкою, промовив Вадим.  - Де він зараз?

 Було притихла на землі постать знову заскиглила.

 - Що, мерзото, ожив?  - миттєво зреагував сержант.  - Давай, давися!  Он на поясі своєму давися, суко! Чи тебе підсадити?  - Круглик вже несамовито гецнув ногою згорнутого калачиком бідолаху.

 Раптом різко підскочив до Вадима, схопив товстими чіпкими пальцями за відвороти лікарняного халата і вигукнув верескливо:

 - Обиход?  Дружок твій?  Повісився твій кореш на власному ремені!  Повісився і дозволу не спитав, гад!  А мені дисбат шиють через таку ось мерзоту!  Вставай! - Круглик знову накинувся на лежачого.

 Біль колов череп, і здавалося, ще трохи і розлетиться він на тисячі шматочків, і в цьому вибуху біль зникне.  Як зникла спалена вибухом картина апокаліпсису в горах Гіндукуш.  Нехай разом зі свідомістю, нехай навіть загрожує небезпека не повернутися, не пробити броню шкаралупи-могили!  Нехай!  Вадим з нетерплячим тремтінням чекав цієї миті, але череп тримав біль. «Треба йому допомогти!  Треба допомогти болю вирватися!  Розкрити!» - І Вадим зробив крок до біснуватого сержанта.

 - Що, га?!  Чого хочеш?  Захистити його хочеш?  - бризкаючи слиною, Круглик знову схопив Вадима за відвороти халата і різко смикнув.

 В розширених до неможливості зіницях Бута він на мить побачив своє відображення.  І здалося сержанту Круглику, що саме звідти хльоснуло сліпучим вогнем. Кувалда болю, що несамовито рвався назовні, удесятерила силу удару.  Вадим одним помахом голови розтрощив лобом ніс сержанта.  Той, закривши обличчя долонями, зойкнув і сповз спиною по дереву.  Вадим впав перед ним на коліна, відірвав руки сержанта від обличчя і з новою силою вліпив лобом в залиту кров'ю пику.  Раз, другий, третій!  Круглик безформним мішком завалився на спину.

 Постать опущеного, котра до цього підвивала в прілому листі, видала пронизливий крик жаху, коли Бут, спершись на руки, майже лежачи, випльовуючи свою і чужу кров, почав бичувати лобом сержантську фізіономію, що перетворювалася на криваве місиво.  І з кожним ударом, відчував Вадим, вихлюпувалася з його черепної коробки, крізь тріщину  в броні його шкаралупи, порція тієї, що так катувала його, отруйної хвороби, в якій перемішалися і біль за замордованого товариша Валентина Обихода, і біль за понівеченого тутешнього безіменного відщепенця, і своя власна, що змучила вже до смерті, змія -мігрень.

 Перед картярами, які кинулися на лемент, постала жахлива мізансцена: два тіла, що зчепилися без свідомості із закривавленими до невпізнання лицями, і  в потерті прілого листя в конвульсіях істерики постать відщепенця.


 М'які пальчики медсестри дбайливо розмотували пов'язку.  Розсічена брова всотала бинт, і рана взялася потворним струпом.  Вадим весь напружився.

 - Не бійся, миленький, я акуратно.  - Сестричка відчувала себе на війні і називала пацієнтів пестливими епітетами – жаліла; вони всі в цьому шпиталі були для неї пораненими.  - Що ж вони тебе бідненького не зашили?  Треба шити, рідненький.  Не бійся, я укольчик кольну, і ти нічого не відчуєш.  Заживе швидко і шраму не буде.

 Рана надсадно щеміла, і біль від встромленої голки Вадим не відчув.

 - Посидь трошки.  Все зроблю по вищому розряду, і знову станеш гарненьким, - щебетала медсестра.

 Вадим підняв пальцем повіку лівого ока, котре геть запливло синцем.  «Років тридцять», - подумав.  На правій руці у цієї жінки жовтіла тоненька обручка.  Захотілося дбайливо взяти цю руку у свою долоню і заплющити очі: новорічний вечір, білий танець.  Він не пам'ятав сказаних тоді слів - пустих, напевно.  Тільки рука дорослої, як тоді йому здавалося, жінки в його долоні, і ледве вловимі струми, що скачувалися з її пальчиків.

 - Послухай, - голос медсестри прогнав ману, - а чому ти його гамселив головою?  У тебе ж здорові руки, ноги.  Лице собі навіщо так спотворювати, не розумію?

 Вадим мовчав.  Не тому, що не було чого сказати чи розмовляти не хотів.  Він прислухався до стихаючого головного болю.  Укол гасив біль в самій рані, а іншого болю в голові … не відчувалося. Сидів, завмерши, поворухнутися боявся, - раптом цим поверне ту - замордувавшу його, зміюку-біль. Відчув, як ножиці вистригали брову, як скальпель чистив рану, як пройшла крізь плоть голка, протягаючи нитку, але болю більше не було.  Із його запухлого ока викотилася сльоза.

 - Що, миленький?  Боляче тобі?  Потерпи, сонечко, потерпи!  - Сестричка ніжно витирала тампоном сльози на щоках Вадима.
 
І тут він схопив руку жінки, притулився до її долоні  обличчям і заридав придушено.

 - Що ти?  Ну, що ти, миленький!?  Не треба, що ти?  - повторювала спантеличена жінка тремтячим голосом, але руку не прибирала, а іншою ніжно гладила по їжачкові підпаленого волосся на голові пацієнта, поки той не затих.

 Цієї ночі Вадим вперше заснув нормальним здоровим сном.  Немов маленька дитина, що наревелась до схлипів від образи на дорослих.  Вперше після воскресіння з крижаної шкаралупи заснув.  І прокинувся, як ніби вперше вгледівши навколишній світ, в якому десь там - далеко-далеко, була мати, був дід Іван, була Люда.  Тільки його – Вадима, там не було.  Точніше, - Вадим в цьому світі був … іншим.  Прокинувшись, він це абсолютно чітко усвідомив.  У цьому новому світі він мав шукати своє місце, а можливо, що навіть і завойовувати його, почавши писати своє нове життя з чистого аркуша.

 Ось і перший абзац: він у шпиталі після жахливої контузії.  Зі здоров'ям незрозуміло що.  У всякому разі, так було до вчорашнього дня.  Прослужив менше року.  Якщо випишуть, куди далі?  На пересильний пункт Термеза?  Де Валік Обиход знайшов страшний кінець свій, - до лап Круглика?  Там хтось із них двох вже точно ляже навічно, іншого не дано.  А вцілілому - дисбат.

 Ні-і-і!  Вадим до дисбату не хотів.  І «за річку», і на пересилку в Термез теж.  Та й на прикордонну заставу в зелених погонах не бажав уже - скінчилася романтика.  Змело і спопелило її вибухом на Гіндукуші.  Йому всього лише двадцятий рік - все життя попереду.  А яка ціна життя людського «за річкою»?  А чи має воно ціну взагалі?  Хто сміє його - життя чуже, оцінювати розчерком пера?  Сміють, суки, сміють!  Самі собі дали таке право.  Ну, і він - Вадим Іванович Бут, рядовий їхньої армії, тоді теж має право не йти безвольним бараном на заклання в жертовник їхньої «пролетарської солідарності».  Він сам собі дасть таке право!  Так, він не подужає їхню систему, та й намагатися не буде.  Вилікувавшись, ось в цьому шпиталі, в першу чергу від радянського патріотизму їхнього, пристосовуватися в країні, де долею йому випало народитися і жити, вже буде легше.


 Лейтенант Опарін помітив зміну в своєму пацієнтові.  Тільки не міг зрозуміти,  чи на краще ця зміна.  Звідки в цьому загальмованому після контузії солдаті, раптом такий викид агресії?  Розслідування інциденту особливо не проводили.  Банальна бійка:  «старослужащий» нарвався на незачморенного «молодого».  Що ж, рідко, але й таке буває в армії. Але бити і мало не вбити саме головою?  Садомазохізм якийсь.  Собі лоб розкраяв  до кістки, а сержантові тому ніс зламав і два зуба вибив.  Лобом!

 - Як ви себе почуваєте, Бут?

 Синець під оком, заклеєна пластиром брова і важкий погляд немиготливих очей.  Особливо зловісно правий - з сіткою кривавих капілярів.  Цілковитий псих - наслідок контузії.  Зброю такому до  рук - не дай бог!

 - Та не дуже.  Біль головний постійно мучить, погано сплю.  - Вадиму не гидко було брехати, він лише боявся наврочити, і цим повернути біль.

 - Скажіть.  - Опарін в нерішучості підбирав слова.  - У чому, все-таки, була причина вашої сварки з сержантом?

 Ну, ось! Нахилив голову, не  вимовивши ні слова.  Тільки раптом стрельнув червоним підбитим оком, ніби блискавицею вдарив, і заворушив скривленим ротом.  Псих!  Очевидний псих!

 - Гаразд, Бут.  Будемо лікувати.

 Хто знає, скільки б лікував доктор Опарін рядового Бута, але знову чи то його величність випадок, то чи чиясь доля втрутилися.  Несподівано, насамперед для самого доктора, в канцелярію шпиталю надійшло розпорядження направити лейтенанта Опаріна для подальшого проходження служби до Демократичної Республіки Афганістан.  Збулася мрія!  А може не такий вже й великий конкурс був туди?  Хто зна, зто зна.

 Приголомшений був і пацієнт Бут, коли йому оголосили, що для служби в армії він не придатний за станом здоров'я.  Як тільки будуть підготовлені всі документи про комісування, рядовий Бут буде направлений за місцем призову.  Це таким чином лейтенант Опарін підчищав справи перед передачею.  Втім, вже старший лейтенант: рапорт на війну був плюсом в послужному списку офіцера, зірочку таким на погон не гріх було кинути і авансом.

  Причиною комісування в історії хвороби Бута Вадима Івановича стояло: «ХРОНІЧНИЙ ПАНКРЕАТИТ».  І ніякого натяку на вибух в горах Гіндукуш.  Рядовий Бут в Афганістані … не воював.  Ось так.  Ну, що ж, адже і справді не воював.  Що він, хіба стрельнув хоч раз, хоч в кого небудь за річкою Амудар’я?  Дерзай, старлей, дерзай, військова кісточко!  І дай боже уникнути тобі «чорного тюльпана»!


 Старший сержант медичної служби Сурміліна Рада Євгенівна була з родини потомствених медиків, яким ген інтелігентності передався у спадок.  Ще їхні батьки, спонуковані шляхетним поривом, серед таких же «народовольців» понесли в глухомань лапотної царської Росії елементарну медичну допомогу та ідеї загальної рівності заодно. У двадцятих роках вже майбутні батьки Ради полум'яно агітували темних селян за соціалізм в проміжках між виконанням клятви Гіппократа на селі, куди направила їх радянська влада.  Батьки майбутні сім'ю створили, але ось до дитини справа так і не дійшла.  Колективізація, розкуркулення, голодомори, ривки всякі індустріальні - не до того було, не до того. В середині тридцятих вже «воронки» занишпорили ночами, очищаючи країну від інакомислення, і знову не до продовження роду - того й гляди потягнеш живіт по етапу.  Але обійшлося.  Батьки притихли і зациклилися на клятві Гіппократа в глибинці Середньої смуги Росії.  А роки вже не ті.  Приросли одне до одного, усвідомивши, що дитину народити не зможуть.  У бездітних пар зазвичай так і є.  Хто в старості ходить не під руку, а за ручку?  Тільки ті, що багаті лише тим, що вони … є одне в одного.

 Коли заспівали «вставай страна огромная», батьки Ради в числі перших з'явилися до військкомату.  За чотири роки війни пройшли і прифронтові медсанбати, і тилові шпиталі, але всюди разом.  Може це і врятувало їх в тій бійні.  Війну закінчили в Австрії.  А 9 травня стало для пари святим днем ще й тому, що якраз в цей день вони знайшли … доньку.  Мати маленької Ради, давши життя новій людині в радянському військовому шпиталі, лише прошепотіла щось на німецькій мові, як прохання чи напуття, і відійшла в інший світ.  Для немолодої вже пари ця дівчинка стала сенсом в подальшому житті.

 Інтелігенти до мозку кісток, вони і дочку виховали такою, і чоловіка їй пригледіли в інтелігентському середовищі, відчуваючи свій швидкий відхід.  Тільки середовище інтелігентське в маленькому райцентрі була вже напевно не в будівлі, що за спиною пам'ятника вождю світового пролетаріату.  Годованці цього комсомольського середовища в лихі 90-і швидко поміняють червоні картонки з ликом цього вождя на малинові піджаки «нових руських».

 Батьки Ради, слава богу, цього не побачать.  Зять - другий секретар райкому комсомолу, був, в їхньому розумінні, вельми гідною і перспективною кандидатурою для їхньої єдиної Радушки.  Дочка не посміла перечити.  Видавши дитя заміж, батьки не затрималися надовго на цьому світі, і одне за одним, як і личить нерозлучним парам, тихо пішли на небеса.  Господь простив їм їхній єдиний гріх: створили собі кумира із упиря.

 Союз двох молодих людей і по перебігу декількох років в сім'ю не перетворився.  Кожен був зайнятий своїм: Рада - допізна в райлікарні, чоловік - допізна в райкомі.  Ой, знала, знала вона все про ці його наради, зльоти, семінари з повіями в саунах - містечко маленьке, кожен на виду.  Рада виду не подавала і скандалів вдома не влаштовувала, але і народжувати від такого благовірного не хотіла.  Чоловік, поглинений кар'єрою, питання про потомство не піднімав, а може не входила Рада в його розклади?  Скоріш за все так воно спочатку й було.  Ось так і жили: самотність удвох.


 Одного разу після п'ятихвилинки головлікар гукнув її:

 - Радо Євгенівно!  Затримайтеся на хвилинку.  Проходьте, сідайте.
 Рада присіла на стілець, дещо стривожена.

 - Радо Євгенівно, - головлікар зробив невелику паузу; він тільки вчора отримав рознарядку і провів безсонну ніч, обдумуючи кандидатури.  - Радо Євгенівно, у мене до вас дещо незвична пропозиція.  - Він знову зробив паузу.  - Ви не хотіли б поїхати у відрядження?  Гарно оплачуване, але тривале?

 Хороший психолог, він зрозумів, що це відрядження потрібне більше їй, ніж йому для звіту в райкомі партії. Тільки одну кандидатуру добровольця і знайде головлікар у себе в лікарні на війну ту.  Втім, ніхто з них не підозрював, у що перетвориться «надання інтернаціональної допомоги» Афганістану.  Саме туди було відрядження для старшого сержанта медичної служби в запасі Сурміліної, що не встигла до своїх тридцяти чотирьох років стати ні матір'ю, ні дружиною справжньою, ні коханкою.


 - Ну, ось бачиш, все добре!  - Рада начебто відчула, що біль покинув цього хирлявого солдатика, майже хлопчину.  Вона присіла перед ним, взяла ніжно мокре від сліз обличчя його в свої маленькі долоньки і заглянула в вічі:

 - Ну, що дурненький?  Що, мій хороший?

 Їй не треба було відповіді.  Рада питала лише тому, що не могла сказати просто: «Мій дурненький, мій хороший».  А їй так цього хотілося!  Ні, не сказати, - прошепотіти.  Ніжно ніжно.  Нерозтрачена, незатребувана там - в тому невоєнному світі, ніжність раптом вихлюпнулася назовні в цій пропахлій камфорою перев'язочній військового шпиталю, що знаходився десь на рубежі між двома світами. Розбуджена жалістю до цього хлопчини ніжність необласканої жінки, котра неналюбилась-ненакохалась, розгледіла в ньому змученого чоловіка, що не повинен плакати за визначенням, а лише журитися вряди-годи.  Але цей хлопчина-чоловік плакав,  ніби на мовчазній сповіді, випрошуючи то чи вибачення, чи то участі.  І вже ніжність, а не жалість, відпустила гальма розважливості, і Рада легенько притягла до себе мокре від сліз обличчя і торкнулася вустами вуст Вадима.

 Крізь матову вологу пелену Вадим побачив цей її погляд, спочатку налякавшись та прикривши повіки, ховаючись.  Але м'які вуста Ради просили відповіді, і він, відчувши це, розплющив очі.  Їхній поцілунок був настільки ніжним, що обоє вони майже не вловили мить дотику. Лише подих обох зупинилося цієї миті. Немиготливий погляд одного розчинявся в зіницях іншої, передаючи незрозумілу поки інформацію, яку треба було кожному з них для себе розшифрувати.  І вочевидь богоугодним був цей сплеск чуттєвості, якщо ніхто не постукав, не ввійшов саме тоді до перев'язочної -  в таке невідповідне місце для розкріпачення.  Вони самі - не потривожені, раптом немов прокинулися, виринули з марева, і обоє зніяковіли.

 Всього ще лише раз потрапив Вадим на перев'язку до Ради: вона зняла накладені нею ж шви.

 - Ну, ось!  Я ж казала - все буде по вищому класу.  Красунчик!  - Рада наїжачила відрослий чубчик на маківці Вадима.  - Більше не будеш плакати?  - запитала жартівливо і зовсім не образливо.

 - Чоловіки не плачуть, чоловіки журяться, - посміхнувся у відповідь Вадим, згадавши фразу з якогось фільму.

 - Ну, йди, йди.  Чоловік!  - розсміялася Рада.  - Та не бийся більше головою.  І не об стінку, і не об голову чужу, гаразд?  А то зіпсуєш красу.

 А Вадим Бут, який пройшов крізь той вибух, який прорвався крізь крижану шкаралупу безпам’ятства тут - в шпиталі, врятований тут же від спадщини того вибуху - болі, здавалося вже, що вічної, тепер і справді відчував себе … чоловіком.  Але не з цією жінкою чоловіком.


 Минуло кілька днів.  Доктор Опарін, котрий пробубонів у відділенні всім вуха про своє переведення до Кабулу, якось змовницьки промовив, вклавши до кишені халата медсестри Сурміліної шоколадку:

 - Радо-радушко!  Виручай!  Зашиваюся з передачею справ.  Ти сьогодні в ніч?  Слухай, залишу тобі кілька історій, проредагуй, будь ласка, в тебе це гарно виходить, - лестив безсоромно з благаючим поглядом.

 Ну, як тут відмовиш.  Хлопець хороший, ні разу не приставав, як інші, та й компліменти видавав, начебто, не вульгарні:

 - Уже одне те, що ви, Радо Євгенівно, не зняли обручку разом з цивільним сукнею, коли призвалися до цієї богадільні, викликає у мене напад колінопреклоннї уважухи до вашої персони.  Будь ви моєю дружиною, я б це оцінив, повірте!

 І ось лежить перед Радою на столі історія хвороби рядового Бута Вадима Івановича, в якій чорним по білому: «ХРОНІЧНИЙ ПАНКРЕАТИТ» і так далі; і що «підлягає достроковому звільненню в запас» він, і що «придатний до нестройової у воєнний час» лише.  А лікували ж ваннами.  Тепер це все треба підчистити і вписати лікування відповідно до нового медичного висновку - звичайна практика військових шпиталів.  І ніде не пройде в подальшому по паперах ні контузія його, ні зв'язок з бойовими операціями можливих в майбутньому проблем зі здоров'ям.

 Не одну таку історію хвороби підчистила медсестра Сурміліна без докорів сумління, а ось тут відклала ручку.  Довго сиділа, вслухаючись в круговерть душевних відчуттів.  Розуміла, через два-три дні його вже тут не буде. Але не розуміла, чому саме це крутиться в мізках. «Ну, не закохалася ж? Дурість якась! Хлопчак зовсім. Пожаліла, напевно?». Згадала його плечі, що здригалися від ридання. Десь там, в ту мить, трансформувалася її жалість у ніжність, і в цьому дотику вустами його вуст вже було навіть щось більше за ніжність.  Щось нове, незвідане досі.  Рада раптом усвідомила, що їй не хочеться аби він зник з її життя.  Ось так просто зник, як оцей діагноз справжній в його історії хвороби, - вирвав аркуш і все.

 А Вадим сидів в палаті біля тумбочки і писав лист додому - матері.  Рядки без пауз-роздумів лягали на папір, не так, як тоді, - в листі Люді перед маршем на понтонний міст через Амудар’ю.  Цього разу він легко підлаштувався під цю свою чергову життєву метаморфозу, написавши без докорів сумління: «Нову адресу, мамо, повідомлю пізніше.  Скоріш за все, будете писати до запитання».

 - Бут, тебе медсестра кличе!  - долинуло у прочинені двері палати.

 - Зараз іду!  - гукнув Вадим у відповідь і, кинувши заклеєний конверт до шухляди тумбочки, попрямував на пост чергової медсестри.

 Він вловив в зіницях Ради саме той, - що тоді в перев'язочній промайнув, вираз її очей.

 - У тебе ще ванни прописані.  Іди захопи рушник, чекаю тебе в процедурній, - сказала Рада і опустила погляд, перебираючи папери на столі.
 
Трохи повненьке її обличчя ретушував легкий, ніби й недоречний наразі,  рум'янець, і пружно частила вена на красивій шиї, передаючи Вадиму приховане хвилювання.

 Він лежав, завмерши, в теплій колисці хвойної ванни, і удари серця, здавалося, збивали брижі на рівній поверхні води.  Зудив страх порушити сплеском цю хвилюючу тишу, і Вадим лежав нерухомо, відчуваючи, як холоне вода, але поворухнутися не смів.  Ось вилізе з цієї теплої, ніжної купелі і треба йти, - лише цю подальшу дію він міг уявити. Але йти Вадим аж ніяк не хотів.  Він жадав залишитися.  Він відчував за тоненькою тканиною штори присутність гарної жінки, збентеженої (чи можливо це?!) розганяючим пульс томлінням, пов'язаним саме з ним – з Вадимом!  Що це?!  Тоді - погляд в погляд і заспокійливо-збудливий дотик вуст?  Тепер – тріпотлива і така, що викриває потаємне, тоненька вена на оксамитової шкірі її шиї?  Чи вірно він читає ці підказки?  Чи гідний він сміти торкнутися вустами цього сигналу нестримуваної вже чуттєвості?

 - Ти не потонув?  - Рада ривком відсунула штору.  - Вода, напевно, охолола.  - Обережно опустила руку в ванну, уникаючи його погляду.  - Майже холодна.  Давай додам гарячої.

А Вадим відчайдушно ловив її погляд. Адже ця, збуджуюча в ньому еротичне бажання доросла жінка, застала його в такому неприпустимому стані - голого, що відчув: байдужість наразі або глузування перетворять його, насамперед в своїх же власних очах, в нікчему на все життя. Рада відкрила гарячу воду і стала легкими рухами долоні розганяти її по ванні, мимоволі торкаючись його стопи, коліна, стегна.

 - Тобі тепло?  - промовила тихо і тільки тепер пустила його погляд у свої очі.
 
В них Вадим побачив те, що не читав ще в дівочих очах ніколи.  Він зрозумів, що це.  Але Рада випередила сам натяк  на рух його напруженого тіла:

  - Не треба, любий мій!  Не треба, солодкий!  Лежи, милий, я все зроблю сама.

 Її рука з обручкою ворушила теплу купіль ванни, торкалася напруженого оголеного тіла Вадима, піднімаючись все вище і вище по його стегну, а пальці іншої розстібали на собі білий халат.  Нерозтрачена в коханні жінка, котра не наситилась і на йоту любощами, відчувала і розуміла, що своєю пристрастю до цього майже хлопчини, котра вже нестримно рвалася назовні, або знищити себе в його очах, або піднесе до небес.  Рада, допускаючи, що вона, можливо, перша у нього жінка, упереджувала його невправність, скутість і звільняла заховані від самої себе свої власні еротичні мрії.  І хто їм суддя?!  Цим двом!  Та нехай буде, що буде!  Війна все спише!

 Минув ще тиждень, перш ніж Вадиму Буту було передано розпорядження завтра після сніданку з'явитися до канцелярії.  Нарешті!  Гірше немає, ніж чекати і наздоганяти.  Вадиму вже несила було м’яти боки в цьому осоружних шпиталі.  Відбуті в ньому дні вже не були спалюванням армійського терміну: «День пройшов, і до дідька».  Це були вже відрізки, вкрадені у його молодості.

 Відчував Вадим себе цілком здоровим.  Хороший сон і відмінний апетит робили свою справу: він зміцнів морально і фізично, але все ж роздуми про майбутнє затьмарювали іноді позитивний настрій.  Куди він повернеться?  Ким повернеться, та й до кого? «Готуватися до інституту, сидячи безвилазно в селі півроку?  Комісований ... Знову в майстерні гайки крутити? Сумнівно, що машину дадуть, - досвіду практично немає.  Ні, в селі я не залишусь, однозначно.  Ех, поїхати б куди-небудь!». Одне втішало Вадима: він - вільний.  Неволя - «обов'язок священний», якого не об'їхати, не оминути, вже позаду.  Тепер і вибір, і рішення лише в його руках, і він до цього готовий.  Прожив Вадим за цей рік, здавалося, ціле життя.  І ... помер в тому житті.  Зараз, відчував, стояв на порозі нового і сам був новим.

 Рада не чергувала в цієї ночі.  Небесний Куратор долі Вадима чомусь так вирішив.  А може це Куратор Ради?  І шукати її Вадим не посмів.  Не посмів тому, що відчував: лише вона - Рада, мала на це право.  Право знайти його і покликати.  Право відчути, пізнати ще хоч раз Вадима, як чоловіка.  Чоловіка, якого сама ж створила. Або всього лиш залишити його в пам'яті об'єктом своїх еротичних фантазій, щоб злітати, час від часу, в нескінченну незвіданість свого ілюзорного світу пристрасті, де він – цей хлопчак-чоловік, буде щасливий стати вічним рабом її.

 Але не скористалася Рада цим своїм правом, хоча знала дату від'їзду Вадима і чергуванням помінятися могла.  Вона знала, що цей юнак, який став чоловіком у втіленні її еротичних мрій і цим возніс і її, і себе на вершину чуттєвості, вже заражений запам'ятати цю мить на все життя.  Але лише тоді запам'ятати, коли «це» буде всього лише раз - один єдиний раз.

  А Рада дуже хотіла, щоб Вадим пам'ятав її, і сама хотіла пам'ятати.  Пам'ятати його самого, але не його ім'я; аби в нечастих обіймах свого «благовірного», котрий, вже знала напевно, - ніколи її не залишить, за її терпимість не залишить,  бува не розкритися.  І вона звикне жити із законним чоловіком без кохання.  Та вона й звикла вже.

                Вінниця.  2018 р.



Роман Володимира Брянцева «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ», частиною якого стала дана повість, - на ресурсах електронних книг: Андронум, ЛітРес та ін.