Цієї ночі січень нарешті показав себе. Працював аж до ранку і назавірюхав кучугури снігу аж по самі вікна. Поліна Стахівна зустріла сьогоднішній ранок не як усі сільські жінки, під тихе булькотіння телевізора і з величезним рудим котом на лівій щоці, бо на чесному годиннику була одинадцята. Та не тільки сьогоднішній ранок був "непридатним" для сільського життя, це було вже нормою останні два роки, але ніхто не знав про це достеменно, бо ця леді перегризлася з усім селом, тому й ніхто не "сунув носа до чужого проса". Хоч її хатина була на самій окраїні, усі казали: - "Полька, що на хуторі живе" - і чимала доля правди у тому була, ця панночка відрізала усім дорогу до свого дому. Сталось це тому, що односельці підсміювали Стахівну через Марата, який покинув її майже чотири роки тому і подався назад у свій Крим, та й казали: - "Дякуй Богові, що він і так дванадцять років просидів біля тебе!" - а прізвисько дали після того - "кримчанка Полька".
Одинока та все ще горда жінка поволі витягла з-під кота голову, сіла на канапі звісивши ноги, загорнулась щільніше у весільний халат, вимкнула телевізор і взялась за цигарку. Згадала що інтернету не буде ще два дні, а від такої нудьги і померти можна, тому наважилась все ж таки запросити до себе Маринку, хоча це було і не легко, бо ще півроку тому тягала її за коси. "Та як би там не було, потрібно хоч якось у хаті прибрати." - вирішила ще напівсонна господиня.
Допаливши, знову плюхнулась на подушку, щоб насолодитися п"ятьма хвилинами ранкової ліні. Але відразу підхопилась, бо побачила страшенне павутиння на стелі, на якому ще мабуть пилинки від Марата зостались. Взяла віник, стілець, що слугував біля ліжка портативом для пульта і взялася за ліквідацію павучих гірлянд. Раптом, рудий муркотун аж підскочив від підступного, різкого хрускоту, після чого його хазяйка гепнулась як мішок на підлогу.
- А-аахх! А щоб тобі пір"я в роті виросло! Ух, нечиста сило..! О-оохх... - далі чулось якесь бурмотіння, ще стогін і все затихло...
Поліна Стахівна отямилась від того, що її рудий Маркіз лоскотав хвостом обличчя і страшенно голосно муркотів. Відразу ж спробувала піднятись:
- А-ахх..! - простогнала крізь зуби. Де там, навіть поворухнутись було неможливо, - Мабуть забила ребра? А може щось з хребтом? Ой лишенько!? Ой Боженько, що ж робити?!?
Телефона у кишенях халату не було, він лежав під телевізором, кроків на шість від жінки. Піч ще зранку була не розтоплена і п"ятнадцятиградусний мороз заповзав до хати...
"Я ж просто помру від холоду?! Задубію до вечора у власному домі?! Ніхто ж не зайде сюди? І я сама у цьому винна..." - Господи..!" - вирвалось із охололого тіла і по блідому обличчю потікли гарячі сльози. А у смертельний ланцюжок вплітались болісні хвилини і години...
У повній тиші і напівтемряві, з підлоги на вечірні зорі дивилися наплакані і напівживі очі. Раптом вони кволо засмикались, бо людина на підлозі почула рипіння снігу та дитячі голоси!
- Пане господарю! Дозвольте заколядувати!
- Заходьте! Допоможіть! - прохрипіла сухим голосом жінка, спробувала продерти горло і просто закричала:
- Заходьте! Я не можу встати і відчинити! Заходьте! - вигукувала господарка, та сльози просто душили її.
Почулось смикання дверей.
- У вас зачинено тьотю?!
- Будь ласка, не бійтеся! Я впала зі стільця і не можу встати! Розбийте скло у дверях і зніміть защіпку! Благаю!
Знову почулось смикання, потім приглушені голоси і якась метушня.
- Можливо вам швидку викликати?
- Так! Викликайте! Але зайдіть до хати, благаю! Я замерзаю дітки!
Через декілька хвилин почувся дзенькіт і до хати, з телефонними ліхтариками увійшло п"ятеро дітей. Коли увімкнули світло, то усвідомили що трапилось і мерщій прийнялися виконувати прохання бідолашної господарки. Під голову поклали подушку, ноги закутали у теплу ковдру і зверху ще накрили товстою периною, а один із хлопців побіг за батьками.
- Ох ви мої янголики! Слава Богу! Ви мої янголятя! - не замовкала сердешна.
Хлопці взялися розтоплювати піч, а дівчинка сиділа на канапі і розгублено гладила радісного Маркіза. Коли полум"я у печі вже палахкотіло, господарка промовила:
- Янголи ви мої, ви вже все зробили для мене, а тепер співайте мені! Будь ласка!
Хлопці теж сіли на канапу і трохи зніяковіло розпочали спів:
Небесна Любов,
Опинилась у яслах,
Спаситель прийшов,
Щоб надія не згасла..!
З перших слів пісні, із виплаканих очей Поліни побігли нові струмочки. Це були перші колядники у її домі, за все життя, а до цього вона їх просто не пускала в оселю, бо вважала це традицією старих і відсталих людей. Вона дивилась на дітей ніжним поглядом і в її очах можна було побачити народжене бажання і самій іти від хати до хати, не минаючи жодної, щоб звіщати про Народженого і переконувати інших, що він може спасати не лише тих хто впав зі стілця і не може встати..!
© Ян Ждан ; 05.01.2020
Послухати це оповідання: https://youtu.be/wg9ylOOwCMU