О пів на першу, коли більша частина повнолітнього населення нажлукталася, перепрошую, налигалася, нарізалася, нахлисталася-нахлебесталася, знову перепрошую, коротко кажучи, доналилася шампанським за зустріч Нового року, тим самим, додавши до того різноманітного спиртового нектару, що вже був вподобаний за проводи Старого (чи з маленької?) року, полетіли іскри в небо (салюти), а навзаєм – велика крупа, майже град. Було таке враження, що то недогорілі кульки салюту засипали наш дім. Вони торохтіли по підвіконню, по даху, поривами вітру кидалися на скло, а коли відкрила одне з вікон, засипало мене холодними колючими блискітками. Від несподіванки перехопило дихання. Такий собі ляпас зими. Не снігом, бо був плюс, та й не дощем, бо ж зима. Чи що?
Десь о пів на першу, але вже ранку… пізнього, та то таке, прокинулася від сліпучого сонцю. Вдяглася, та пішла надвір вітатися з 2020-м.
Сонце! Мружачись та посміхаючись, включила фотокамеру. Бо ж весна! Зафіксую. На обід треба буде нарізати петрушки. Он які добрі кущики вже. За літньо-зимовий сезон це, мабуть, вдесяте наросли. Кожного разу, зрізаю та думаю, що востаннє. І в листопаді, і в грудні. Та ні. У січні ще їмо свіжу, тільки-но з грядки. І хоча вона теж засипана зимньою крупою, виглядає добре. Як і зелена трава на подвір’ї, смарагдове поле неподалік, ізумрудні чистотіл та грицики. Хо! Останні навіть квітнути почали.
Я збирала в середзим’ї
Грициковий цвіт.
На моєму на подвір’ї
Вже весни привіт.
Ну а як? Тепло від сонця, свіжа духмяність, краплини на різьблених листях кульбабок, трилисниках конюшини, пальмового люпину. Вже вилізли з землі нові паростки ожини з листячком… гой, ще слід м’яти нарвати. Її небагато, та для чаю досить буде.
Можливо я помиляюся? Чого ж тоді сусідський котко галасує на дровнику, немов його хтось за хвіст цурпелить?
Я з осміхом до такої зими, а вона до мене з весною.
Чудасія!
_____
Фото авторское