Ех, або подорож-казка до забутого

Розділ 1. В якому звичному життю приходить кінець.

Всі персонажі подальших подій є видуманими, тобто тими, хто має право бути та не завжди ним користується.
Задачник з математики ніколи не користувався особливою прихильністю серед учнів, і частенько знаходив прихисток на головах однокласників, в запиленому кутку чи там, де його було найважче знайти для повернення у бібліотеку. Ходили легенди про невірні відповіді його останньої сторінки, про хитрощі та підступність умов, про труднощі вірних рішень. І, заради справедливості, варто відмітити, що не завжди це було лише вигадкою нерадивих користувачів, але й заслугою героїв його сторінок, що не завжди жили життям, яке б відповідало духу чітких математичних законів.
Учні називали їх Перший, Другий та Третій, адже саме так вони називалися в умові задачі, що поставляла їх копачами траншей. І ця коротка умова не могла, та й не хотіла додати, що крім свох професійних обов’язків, вони мали й інші риси, характерні для усього існуючого. Запитаєте, як може бути існуючим умова задачі? А ви спробуйте проігнорувати її як неіснуючу, і тоді щось бажане для вас також може залишитися неіснуючим. І так як нікому не хочеться, щоб хороша оцінка його роботи також його ігнорувала, то з існуванням умови задачі та всіх її персонажів треба погодитися, хоча б і на час її вирішення.
Перший, Другий та Третій, справжніми іменами яких були: Ух, Ох и Ех, вже багато років, скільки існує задачник, копали траншеї. І виглядало це так.
Ух був настирним та завзятим в своїй роботі, піднімаючись на поверхню тільки трохи перепочити. В його голові було лише одне бажання: «Ніхто не повинен викопати більше ніж я». І тому в умові задачі переможцем завжди був Ух, чим він дуже гордився, усім своїм виглядом демонструючи доцільність свого заняття. Якби він ходив, а а це Ух робив досить рідко, то його хода була б важкою та впевненою, підкреслюючи вірність вибраного шляху, відсутність сумнівів та заплановане майбутнє.
Оху повезло менше – адже згідно до умови, яку не можна порушити – він завжди другий. Історія замовчує чи були здійснені Охом спроби перевершити результати Уха, бо в часи, коли відбувалася ця історія, він копав рівно стільки скільки треба було для вирішення задачі. Його обличчя виражало покірність долі, несправедливість котрої була фактом для нього. Звинувачуючи в усьому умову задачі, Ох зганявав на ній все своє невдоволення. Його вигляд та розмови були такими, що кожен хто з ним спілкувався ризикував  впасти у відчай.
«А що ж Ех?»- можете задати ви питання. Ото ж бо й воно – питання – ціллю задачі було виявлення того, чим же він займався, та чи достойні його результати стати у один ряд с досягненнями  Оха, або хоча б наблизитися до вершин, що скорилися Уху. І, в залежності від того хто брався за вирішення задачі, відповіді могли приймати зовсім різні значення, що давало нашому герою невідомість, яка дивно впливала на нього. Ех годинами міг сидіти на місці, нічого не роблячи, а моментами виявляти таку активність, що викликала заздрість у самого Уха. А ще він часто виказував думки, дивні для шановного товариства копачів траншей, які завжди відрізнялися завзятістю і витривалістю, але аж ніяк не роздумами.
 - От би в домашнє завдання ми попали разом з 33-ю задачою. Тамтешні гуси за цей час уже стільки місць облетіли та стільки побачили… Цікаво… – мрійливо озвучив одну з таких думок Ех, роздивляючись небо, що є завжди і над усіма, навіть у математиці.
- Нероби ці гуси-х-х! Все літають та літають-х-х, а користі ніякої-х-х! - методично відкидаючи землю, озвався Ух.
- Добре ж цим гусям, не то що нам, - це, скориставшись можливістю вставити слово, розігнувся від лопати Ох, – літають собі і літають. Хочеш – на північ, хочеш – на південь… Одна розвага і ніякої тобі роботи. Ось спробували б покопати…
- Ха-ха! Цікаво було б бачити задачу де замість копачів були б гуси. Зустрінемо їх, от сміятися будуть. – розвеселився Ех.
- Та вони й так ржуть зажди – га-га-га та га-га-га, тільки працювати заважають. – невдоволено мовив Ух.
- Та ні, ржуть не гуси, а коні з 85-ї . От трудяги, так трудяги - такі вантажі перевозять, але й їм далеко до нас – цю траншею навряд подолають. Це наш хрест. – чи то з гордістю, чи жаліючись зауважив Ох, що завжди намагався займати нейтральну позицію  та не виділятися. Це дозволяло йому ухилятися від непотрібних суперечок та зберігати рівні стосунки з усіма.
А от кого вже не хвилювали стосунки, то це Уха, він просто не встигав на них відволікатися, а тому й не вирізнявся приязністю. Навіть більше – його відношення було зверхнім до кожного, хто не міг копати краще за нього, тобто майже до всіх. Доходило до грубості, особлива частина прояву якої діставалась «тому неробі», тобто Еху. Якого це мало турбувало, більше лякало та примушувало ховатися в канаву Оха. Ех на нападки Уха частіше посміхався, не намагаючись сперечатися, а тому всілякі конфлікти швидко закінчувалися – Ух, не зустрічаючи спротиву, швидко втомлювався та, згадавши про завдання копати, хапав лопату, обіцяючи собі більше не тратити дорогоцінний час на «отого лінтюха».
Так вони й жили: Ух копав, Ох стогнав, а Ех… Ех… Ех мріяв. Він не розповідав своїм «співзадачникам» про ті місця де «леший бродит и русалка на ветвях сидит», де з глибин океану пробивалися та виростали в острови вулкани, де падали й підіймалися імперії та царства, де гусінь перетворювалась на мерехтливих метеликів, зірки отримували імена, принцеси дочікувалися принців, і всяка казка мала хороший кінець. Навіщо? Це було його таємницею, яку йому повідали все ті ж невтомні гуси. Вони часто літали до сусідніх підручників і кожне їх повернення хвилювало увагу Еха, так що він не міг спокійно копати. Можливо, саме тому учні, що вирішували цю задачу, останнім часом стали помилятися частіше, вплітаючи небачені розв`язки у чіткий сюжет її умови.
На цьому місці можна було б і припинити наше оповідання, адже життєвий досвід свідчить, що такий стан речей може тягнутися протягом довгих років, або навіть всього життя. Прагнучі першості «Ухи», стогнучі «Охи» заповнюють простір, залишаючи все менше місця для мрій, незвичностей і чудес. Лінією вододілу між ними все частіше служить не внутрішнє відчуття спокою і задоволення, а орієнтація на порівняльні атрибути зовнішнього, кількісні показники, що спрощують до тупості досягнення бажання, цілі. Слова нашого часу стають все коротшими, закликаючи нас ознайомитися з великим об'ємом інформації за більш короткий час. Чіткість переважає над красою слова, обов'язковість заповнення граф та форм – над натхненням, миттєві тенденції і престижність виразів  – над чистотою мови. Ми постійно прагнемо наздогнати час, зробивши запізнення ритмом життя, забувши про вічну природу наших думок, почуттів та й самої суті.
Але не тут! Якщо ваш светр, сукня або піджак перетворюється час від часу в спадаючий з плеча легкий дорожній плащ, бальну сукню, що шелестить від дотику з землею, або гнучку, злегка важку, але зручну кольчугу ... Якщо ваші думки можуть перетворюватися в коней і відносити у забуті всіма, але відомі вам місця ... Якщо смак вітру на ваших губах, гуркіт грому, спів птахів у далечині говорить вам більше, ніж статті Інтернету, а листи друзям не нагадують діалог предків шанувальників теорії еволюції Дарвіна ... Слідуйте за нами добродію або добродійко, на пошуки скарбів, захованих так близько, але так далеко - у кожному з нас.
Невідомо, чи звучала така промова з уст Еха до своїх товаришів, але все йшло як і раніше, й чергові літні канікули ставали все ближчими. Їх прихід ставав усе реальнішим з прильотом молодої тільки народженої мухи, свіжим подувом з відкритого після зими вікна, веселим покликом сонячного променя, що звав на вулицю. А ще про канікули говорило більш інтенсивне використання підручника як в цілях навчання, так і для жбурляння, захисту на нападу, що завжди передувало відпочинку на полицях шкільної бібліотеки. Всі його мешканці давно вже мріяли про цей час, плануючи провести його з користю та задоволенням.
Ух якось почув про існування лопати нового покоління, що дозволяє  більше та швидше копати, і думки про оновлення робочого інструменту втішали його в часи втоми, що все більше давала про себе знати весною. А ще він мріяв подивитися на роботу екскаватора – предмета його давніх мрій – для чого він готовий був навіть залишити на деякий час свою канаву.
Ох на час відпочинку перетворювався на сонну колоду, що прокидалась тільки для прийму їжі; його мрії давно перетворилися з прекрасних принцес на старих дів, доля яких буркотіння та постійне невдоволення всім та усіма.
Як проводив канікули Ех, ніхто не знав, оскільки з їх початком він счезав, повертаючись лише в останній момент перед першим дзвінком. Хіба що його невтомні друзі гуси знали, але їх, як і самого Еха, про це ніхто не питав, та й хіба можна порівняти що-небудь з новою лопатою, та й навіщо промінювати дорогоцінний час на дурні запитання, що лише підкреслять сірість буття.
Отже, все йшло як звичайно, готуючись повторити ще один рік життя на сторінках підручника, якби не дивні чутки, що, як відомо, виникають нізвідки та можуть завести дуже далеко. Ці чутки інформували, що бібліотека не буде приймати підручник на канікули, і він перейде у відомство завгоспа. Занепокоєні мешканці послали делегацію із вже знайомих нам птахів до заклятого ворога усіх книг – бібліотечної миші, що перетворила гострими зубами вже не одну книгу на картон. Але саме миша знала про всі події життя бібліотеки та могла прояснити ситуацію й розвіяти непевність, хоч на цей раз розповідь її подіяла дещо інакше. Дехто дійсно заспокоївся, та для декого настав час великих турбот. А справа ось у чому…
Підручник, який багато років вірою та правдою слугував справі виховання майбутнього, що став оплотом для донесення знань в підростаючі світлі голови, вирішили «осучаснити, підредагувати, внести новину та свіжість у класичну науку, додати актуальності звичним темам», іншими словами – додати нових героїв, замінивши  ними «застарілих» персонажів. Цей намір миттєво поділив всіх поважних мешканців на «потрібних» та «колишніх». Перші спокійно повернулися до звичайних справ, готуючись до переїзду на сторінки нового підручника, і єдиним, що могло затьмарити їх життя, були розгубленість та сум`яття серед приречених задач. В числі останніх опинилися і наші герої, що їх, за іронією долі, мали замінити на екскаватори, якими так захоплювався Ух.
Такої підлоти з боку того, кого намагаєшся наслідувати, він не міг перенести. Як це замінити?! Та хіба ж можна порівняти цю металеву бляшанку зі справжнім майстром своєї справи. Ух заповзявся довести усім, що він копає краще за будь-який механізм, так що вся сторінка цілодобово слухала його сопіння та бурчання, аж поки той не впав без сил на гору вивернутої ним же землі, не маючи сили навіть і підвестися. Звичайно ж, його зусилля були марними, адже справа йшла зовсім не про те, хто краще копає. Просто у високих кабінетах вирішили, що сучасність потребує свіжих та актуальних героїв, і прийдешньому поколінню буде легше працювати з машинами та механізмами, аніж із живими істотами, що не завжди слідують інструкціям та вказівкам.
Наступною реакцією Уха був пошук винуватця – звичайно ж – Еха. Хто іще своїм ледарюванням міг викликати гнів всесильних авторів підручника?! І хто ще знає, чим би все це скінчилося, якби не Ох, що зауважив про недоцільність існування задачі лише з двома персонажами. Лише це зупинило Уха від наміру самостійно поквитатися з «ненависним ледащо». Сам же Ох узагалі перестав працювати, вирішивши, що з нього досить, а тому хай працюють інші. Останніми днями він насолоджувався лежачи, нарешті дозволивши собі побачити небо, дивуючись, що витратив стільки часу на невдячних учнів, які забували про його існування щойно закривши сторінку.
А що ж Ех? Мабуть, щоб зрозуміти його реакцію, треба додати дещо про його буденні заняття та відчуття. Саме відчуття нереальності усього, що відбувається з ним та навколо, стало незмінним супутником Еха останнім часом. Занадто вже різними були його мрії та реальність. Як усякий порядний книжковий персонаж, Ех не міг змінити запропоноване йому долею чи волею автора підручника місце, хоча і вважав, що та дещо помилилася у виборі його кандидатури на роль учасника задачі про тріо копачів траншей. Тому наш герой намагався віднайти приємність  у своїх щоденних заняттях з лопатою. І приємним у його образах був зовсім не скарб чи бодай золотий злиток, як то фантазував Ох, що постійно малював у своїй уяві шпальти газет, яких він навіть і не читав, але на них обов`язково мали майоріти заголовки на кшталт «Нагорода знайшла свого героя» чи «Доля віддала належне» та красуватися його фотографії на фоні власного екскаватора чи, хоча б, невеличкого тракторця. А якби ще й власне ім’я золотими буквами десь на видному місці, та й монограмою (значення цього слова Ох не знав, але ж як звучить…). У такі моменти його було краще не будити, тому що звичне бурчання ставало голоснішим та звучало довше.
Ех же радів, коли знаходив у землі кольорові камінчики, що у задачі про ювелірів могли б принести йому хороші статки, а так лише милували око. Але особливо просвітлювалося його обличчя, коли він находив у землі пласт кольорової глини. І тоді його траншея наповнювалася фігурками тварин та людей, яких він поміщав у збудовані тут же фортеці, до яких з далеких країв рухалися прекрасні кораблі та екіпажі з розкішними дамами та достойними кавалерами. Мертві для байдужого ока шматки землі оживали під руками Еха, і кажуть, що у особливо прекрасні ночі, коли небо зірковою ковдрою доторкається до всіх бажаючих, цілі міста оживали, наповнюючи своїм казковим гамором тишу мирно відпочиваючих героїв задач. А ще цю тишу міг порушувати Ух, що засипав усе це землею, щоб і не видно було. «Канава, вона і є канавою, і має бути нею!»- повторював він при цьому, зловтішаючись із очікуваного виразу обличчя Еха, що мав це побачити.
Але ж хіба можна прикопати казку, допоки живе той, хто у неї вірить, і тому вона просто поверталася туди звідки прийшла - в уяву, що виплескувала її знову і знову, запалюючі нові вогні сторожових веж та наповнюючи життям величні палаци, хоча й невеликого розміру. Адже не розмір, а наявність мрії мають значення. Злі язики плели, що все те вигадки і то просто місяць виграє на блискучих камінцях, які Ех вліпив у свої іграшкові споруди, та що історію про нічне життя істот з глини він сам і вигадав. Але полишимо скептиків борсатися у власній зневірі, та просто помилуймося красою тих ночей, коли будь-яка казка може стати реальністю. В такі ночі обов`язково є зірка, що підморгує саме тобі, бажаючи оповісти велику та надзвичайно велику таємницю, ще й відому лише їй. Будь-яка з хмаринок, що пропливають по залитому тихим сяйвом небу може виявитися кораблем, що понесе до надзвичайних пригод, а сопіння у кущах виведе на дорогу не звичайного їжачка, а справжній екіпаж, повний казкових подорожніх. І, нарешті, тиша починає свою розмову з вами. Так! Так! Не дивуйтеся, саме тиша і саме розмову, варто лише запастися терпінням та прислухатися. Але почуте обов’язково буде вартим очікування, адже такого співрозмовника ще варто пошукати, коли цінуєш не просто кількість мовленого.
То ж хіба можна повірити, що мрія може бути відправленою до стосу макулатури? Чи хтось читав казку, що була написана на картонній упаковці, якщо під цим словом ми розуміємо справжнє диво, а не брехню нечесних виробників? Отож, заглянемо до сторінки, що знову поведе нас дорогою мрій та фантазій.
Ех уже давно перестав жити сьогоденням підручника, почуваючись лишнім у домашніх завданнях та у класній роботі, і новина про його осучаснення не додала йому розгублення чи страху. Звичайно, відправитися у забуття під час переробки на картон він зовсім не хотів, але ще менше Еха вабила перспектива довіку перекидати землю. Жаль та спогади не тримали його увагу, і думки спрямувалися у вірне русло розмірковувань. Кажуть, що мерехтіння та тремтіння ліхтарів казкових башт того часу було особливо яскравим – то Ех збирав натхненну раду своїх героїв. Про що йшлося  на тих зборах, на жаль, ніхто не знає, тому що їх мова була зрозумілою лише втаємниченим.
Це не означає, що хтось робив таємницю з цього, просто оточуючі не бажали мати нічого спільного з персоною, яка радиться з мріями. Зважені та солідні мешканці задач лише крутили пальцем біля скроні  чи похитували головами, промовляючи: «Такі були поважні сусіди… Така біда… Ай…Ай… Ай…». Узагалі, з часу поширення новини про переселення, Еха, Уха та Оха стали оминати, побоюючись, щоб їх не попрохали про допомогу чи, часом, не розділити їх участь. І тільки гуси, що й так мали славу блукачів та нероб, залітали у гості з новинами. Але поки що лише з невтішними – вони уже облетіли всі знайомі місця та побували у багатьох незнайомих, але тих, хто проходив подібну ситуацію не виявили, та й мало хто хотів розмовляти на подібну тему. Ніщо не може так злякати книжкового персонажа, як відправка на макулатуру. Це навіть страшніше ніж бути на сторінці, яку хтось вирвав, адже вирвану сторінку ще можуть і вклеїти, а з переробки ще ніхто не повертався.
«Але ж має бути вихід?!»- можете поцікавитися ви і будете абсолютно праві, тому що він є завжди. Сумнів не забариться іронічно запитати: «Так уже і завжди? Що і навіть коли…?» Але давайте собі дозволимо не сумніватися разом із ним, незважаючи на ту безліч ситуацій, що її можна було б поставити на місце трьох крапок. Варто лише повірити, і гора піде у море. Варто лише повірити, і чудо прийде. Варто лише повірити, і вихід знайдеться. І хоч цей вихід не завжди відповідає нашим очікуванням чи представленням, але він є, а їх може варто й змінити.
І для наших героїв вихід дійсно знайшовся, хоча, як не дивно, не на натхненних нарадах Еха. Можливо страх його казок завадив їм зберегти ясність роздумів, а чи може їх казкове буття надто сильно різнилося від задачного, але прийти до якогось результату на них не вдавалося, аж поки рятівну соломинку-ідею кинув - хто б ви подумали - Ох. Рятівником він став зовсім не очікувано навіть для себе, коли намагався знайти вільні вуха, що мали вислухати його нарікання на несправедливу долю, аж тут підвернувся Ех:
- Ну що, Ех, все радишся зі своєю глиною?
- Та так.
- І до чого дорадився?
- Та ще ні до чого.
- І не дорадишся. Плювали вони на тебе, твої казки, як і всі хто нас оточують. Та нас уже й забули навіть і не здороваються. Радіють, мабуть, що не вони попали під прес, а раніше такі приязні були, такі приязні... Ти їм здрастуйте, і ні слова у відповідь.
- Та кинь ти це невдячне діло думати, що думають про тебе, Ох. Подумай краще про те - яку відповідь має запитання, що нам задало життя.
- М-да… Ех… дурний з тебе вийде навіть і картон. Це тільки першокласники вірять, що заглянувши на сторінку відповідей, ти зрозумієш як вирішити задачу. Але наша задача й так вирішена – нас вибраковують, мов непотріб. Ми стільки працювали, старалися, навчали цих невдячних людей та їх дітей, а вони… Ой доле, наша доле, гірка й важка!..
Ох ще продовжував голосити, та Ех раптом перестав чути його скиглення та схлипування. Тонкою, але рятівною соломинкою перед ним постала думка-порятунок. І звуки ниття одразу перетворилося для Еха в пісню перемоги, він аж заскакав від радості, чим змусив Оха проковтнути останні слова із нескінченного переліку прокльонів та скарг. З переляку Ох почав потихеньку відповзати в сторону, обережно оглядаючись, щоб цей «уже не просто дурний, а ще й буйний» не зіграв на його голові переможний марш лопатою, молячись про себе, аби Ех напав на Уха, який міг дати й здачі. Та марно, Ех побіг до саме Оха, який моментально представив собі страшні картини і з переляку без пам`яті беркицьнувся об землю. Коли ж Ох прийшов у себе, його очам представилася картина ще більш дивовижна – Ух розмовляв з Ехом без крику та потоку образ. Для Оха ця картина була настільки вдивовижу, що його ще слабка свідомість знов полишила його.
 
Розділ 2. Коли відповідь приходить неочікувано.

Нарешті прийшовши до тями, Ох почув, але ще не скоро зрозумів, чому Ух та Ех так мирно розмовляли. Та ми можемо сприйняти це раніше, адже не кожному випадає участь відігравати роль гальма у власному житті. Відтак справа виявилась у тому, що слова Оха відносно сторінки відповідей наштовхнули Еха на думку, що відповідь існує для кожної задачі, отже і для їх. І ця думка породила наступну – до відповіді потрібно йти, хай навіть раніше цього й не робив ніхто. Хіба що, крім всюдисущих гусей, для яких перепоною могло бути лише їх власне бажання.
- Я йду, - промовив Ех, наблизившись до траншеї, яку невпинно копав Ух, що, хоча й втратив сподівання на достойну оцінку результатів його роботи, не міг просто сидіти, адже його стихією була дія, повсякчас та всюди.
- Давай, давай! – процідив Ух – Хоч ти перестанеш очі мозолити.
- І тебе не цікавить куди я збираюсь?
- Лише б дальше та на довше!
- Але ж і ти, і Ох можете піти зі мною.
 -Я завжди знав, що з тобою не все гаразд. Де ти бачив, щоб персонажі кидали свої задачі напризволяще? А того боягуза можеш забирати із собою, досить йому тут спати.
- Хоч я й ніколи не чув, щоб персонажі кидали свої задачі, але я вже знаю як задачі можуть змінювати своїх персонажів, та й ти також. Чи ти забув, що наша зміна на екскаватор вже ой як близько. Твоя, як і моя, задача скоро перестане існувати, й можливо ще залишаться гори землі, тобою перевернутої, та пов’язувати їх з тобою перестануть дуже швидко. Адже прийдуть нові герої, нові умови, і почнеться новий навчальний рік… Та вже без нас.
Ух не знайшовся одразу чим відповісти на таке, а тому вдав, що його дуже зацікавила та брила, яку він копирсав до початку розмови. І, можливо, вона цікавила б його й до сьогодні, а ми, шановний читач, закінчили на цьому наше знайомство з цим достойним персонажем, та брила вирішила інакше, раптом зламавши лопату Уха. Виявилося, що то була не земля, а камінь, скеляста порода у ґрунті. Звичайно, можна списати це на випадковість, мовляв, з ким не траплялися подібні прикрощі, та завжди варто замислитися, чи не на скелі ти намагаєшся приживити паростки своєї надії, чи не покладаєш сподівання на те, що камінь принесе тобі врожай. Подекуди, життя приносить нам сюрпризи, що зовсім не радують, і ми можемо задаватися питаннями його несправедливості до нас. Та варто краще замислитися, чому це трапилося, і який урок із цього треба винести. Можливо, двері, у які ми так наполегливо стукаємо, ніколи й не відчиняться, адже за ними прірва, а отже замок на них оберігає зовсім не вхід, а нас від безглуздих, а деколи й небезпечних намагань.
Отак Ух опинився з уламками своїх сподівань, які він покладав на інструмент, що вірою та правдою служив усе його книжне життя. І, мабуть, лише це змусило його відірватися від риття землі та замислитися, чого не траплялося дуже давно – усе було ніколи. Він щось пробурчав собі під носа, походив туди сюди, адже залишатись у бездіяльному стані ще не навчився, та зронив:
- Добре, я піду. Може, там є відповідь, де мені взяти нову лопату.
На те Ех тільки посміхнувся, адже йому нічого не вартувало віддати свою лопату Уху. Та не завжди найпростіше рішення є найкращим і, на щастя, Ех це зрозумів, бо інакше продовження мала б тільки канава, викопана Ухом, а не наша історія, в якій Ух ще має відіграти свою роль. Так що даваймо залишимо цю таємницю між нами, і нічого йому не розкажемо, адже він страшенно образиться, чого ми зовсім не хочемо допустити з таким поважним персонажем.
Отож, Ух нарешті полишив свою траншею, постояв над нею, мов би намагаючись сфотографувати у своєму серці її назавжди та рішуче повернувся до Еха:
- Ну! І чого ми тут ще стовбичимо?
- А ти знаєш, куди саме нам потрібно йти?
- Звичайно! На сторінку відповідей.
- Звичайно! Але як?
Знову запала тиша, але вона тривала недовго, бо Ух навіть не встиг розсердитися та розказати Еху все, що він думає про подорож та про її ініціатора. Рішення прийшло саме, та ще й зовсім з несподіваного боку.
- Я можу вам допомогти!
- Ти-и-и?!! – одночасно здивовано та нажахане вирвалося у наших героїв.
А справа була ось у чому. Колись давно, ще підручник був молодим і тільки починав свій шлях до мізків своїх користувачів, сталася трагедія книжкового масштабу – чорнильна пляма попала на її сторінки, і саме на сторінці з уже знайомою нам задачею. Спочатку це була лише краплина фіолетового кольору, але вона швидко розширилася і хвилею пішла на задачі. Терміново була об’явлена тривога, навіть хотіли провести евакуацію, та пляма раптом втратила силу, тільки кінчик її страшної пащі доторкнувся до знаку запитання у задачі Уха, Оха та Еха. І з того часу ця пляма загрозливо бовваніла над мешканцями сторінки. Ходили чутки про те, що то прокляття, і то, хто попадає до неї, зникає назавжди. Тому навіть Ех не наважувався підходити до краю задачі, де темніла пляма, а тим більше, розмовляти із нею. Саме тому, голос, що пролунав з того боку викликав більше страху аніж інтересу.
Та, мабуть, відаючи про те, яку реакцію викличуть ці слова, пляма не стала довго чекати відповіді, й продовжила:
- Ну що, так і будемо стояти та мовчати, чи хоча б запитаємо, що я маю на увазі? Чи ви думаєте, що якби можна було залити усю сторінку, ми б тут розмовляли. Розслабтеся, все що можна, уже й так у чорнилі, ще б трохи, і ви з вашою задачкою могли там бути, та не судилося.
- І чого ж ти хочеш? – нарешті вичавив з себе Ех після моменту ступору, що ще тривав для його сусідів.
- Я теж хочу забратися звідси, щоб не щезнути разом із підручником.
- Ну, то й забирайся, давно пора,- сказав як завше не надто люб’язний Ух, та пляма не звернувши на це увагу, продовжила:
- Ви можете мені не довіряти, та я знаю вихід, що приведе до сторінки відповідей, і можу вас туди супроводити.
- Немає дурних. -  видав «на гора» оптиміст Ох. – Що, давно не було на зубах героїв задач? Я не вірю ані жодному слову, чого б це таке бажання допомогти? Коли це чорнильна пляма була другом підручнику?
- Може ти й правий, Ох, та не зовсім. Я не завжди був плямою і мої бажання простиралися далі, ніж сусідство із нездарами, що день у день копають, та ще й бурчать без упину. Я хотів стелитися тонкими лініями на білих аркушах, нести у собі чиїсь сумніви, роздуми, мрії… чи мандрувати від серця до серця словами кохання… а, може, описувати славетні подвиги минулого та сучасності. Чи ви думаєте, що із своєї волі я лякаю цей підручник своєю присутністю? Та я мав стати першим домашнім завданням отого розтяпи, що розлив мене на сторінку. І від злості та розпачу я трохи розтікся на сторінці.
- То все добре, але що ти хотів запропонувати? - не загубив основної лінії Ех.
- Ви можете скористатися мною, адже я живу не лише на цій сторінці, а проник далеко у глиб підручника, і по мені ви можете дістатися до багатьох сторінок, про які навіть не чули.
- Але хіба є якась гарантія, що ти не захочеш поласувати нами, як тільки ми тобі довіримося?
- А хіба є інший вихід у тих, кого автор підручника вирішив списати у непотріб? Та мені не більше за вас хочеться зостатись тут, та злитися із сторінкою у сірий картон без ніякого тобі яскравого кольору, хоч би й фіолетового. Дотямте, нарешті, що ви потрібні мені не менше, аніж я вам, бо іншої нагоди у мене, та й у Вас, може не статися.
- Як ти можеш нам допомогти, ми вже зрозуміли,- зауважив Ех – та як  ми зможемо стати тобі у нагоді? Хіба ти можеш іти разом із нами? Та й куди? Адже ми самі цього ще не знаємо. Може, нікуди й не прийдемо – відповіді ще ж бо не маємо.
- Може, й нікуди, а, може, й куди. Маю сподівання, що ваша допомога буде для мене не менш цінною, хоча в чому вона буде виражена – ще не знаю.
- Я знаю, пообідати нами! -  не здавався  Ох, якому перспектива увійти до чорнильної темряви видавалася чи не страшнішою ніж стати картоном.
- І не мрій навіть. Ти думаєш, що крім як з’їсти тебе, мені нічим займатися. Маю надію, в свій час, ви допоможете мені знову стати чорнилом, дивовижною речовиною фіолетового кольору, що за бажанням автора може малювати різнобарвні та чудернацькі картини, перетворюватись у лагідну чи бурхливу стихію, ставати ніжністю та пристрастю, відкривати таємницю та закривати навчальний рік останнім записом у зошиті. Зрештою, я більше ризикую бути з’їденою тобою, Ох, бо про їжу ти говориш набагато більше мене та ще й постійно.
Від обурення Ох аж задихнувся та не зміг достойно відрізати нахабі. І це, врешті-решт, добре, тому що слухати його постійне ниття та скарги надоїло не тільки нам з вами, але й його товаришам, які, поки він стояв стовпом, взяли та й пішли прямо в пляму. А та почала одразу зменшуватися, звужуючись до маленької плямки в яку у останній момент зміг таки вскочити, заплющивши з переляку очі, Ох. З того страху він біг, аж поки не збив із ніг Уха, що «радісно» запитав:
- Очі свої на сторінці забув, чи що? Дивись, куди несешся.
- Але ж хіба у цій темряві можна щось помітити? Чи я винуватий, що тут темно, хоч око виколи?
- Якщо будеш ходити із заплющеними очима, то таки їх виколеш, боягуз нещасний.
Справа у тому, що Ох забув відкрити очі і тому біг, як йому здалося, у повній темряві. Та насправді, у середині плями було зовсім не темно і панував тут зовсім не чорний, та й узагалі жоден із кольорів, бо все навкруги переливалося та мерехтіло різнобарв’ям. Ех разом із Ухом якраз зачудовано оглядалися навкруги, коли на них наскочив Ох.
    • Ну як,  подобається?- стоголоссям дзвіночків забринів голос, що линув звідусіль.
    • Чудернацько! – все ще сидячи на землі, тільки й спромігся сказати Ох. – Якщо й судилося бути з’їденим, то місце для цього не найгірше.
Сміх був йому відповіддю, і голос забринів знову:
    • Тоді я радий вас вітати, шановні гості. Ви одні з небагатьох, хто може побачити справжню сутність плями чорнила.
    • Але ж ти завжди був майже чорним, звідки у тебе усі ці кольори?
    • Чорний колір лише для того, хто бажає його бачити. Але як я можу описати усю красу вечірнього неба, коли сонце уже сховалося для землі, та небеса ще його бачать, коли у голубінь можна провалюватися нескінченно, переплигуючи з хмарки на хмарку, що гостинно беруть у свої м’які обійми погляд, заспокоюючи, втішаючи, даючи радість та надію? Як можна запалити вечірню зорю, що посміхається до землі, чорним? Я стаю чорним лише у злих руках та в злих намірах, але мені це зовсім не подобається.
    • А чому ти постійно мерехтиш? Хіба не краще було б зафіксувати приємну для тебе картину? – черга запитувати дійшла до Уха.
    • Я не малюю самостійно, лише зображую думку автора, а мерехтіння та переливи показують усю безліч того, що можна виразити через звичайну речовину фіолетового кольору. Та, за бажанням, картина навкруги може змінитися згідно ваших уподобань. Чим би вам хотілося прикрасити обстановку навколо?
    • Як на мене, кращого краєвиду, чим закусочна чи непоганий ресторан годі й знайти, - розмріявся Ох.
    • Ага! А потім готелю чи спальної кімнати. То, може, вернешся назад та й будеш спати, аж поки не прозвучить останній дзвоник, і на цей раз для тебе. А ми й без тебе підемо, і так довго балакаємо, - відрізав Ух – Особисто мені все рівно як йти, головне, коли дійдемо.
Ех не наважився просити що-небудь у такій обстановці, та чорнило достатньо довго було їх сусідом і мало змогу почути не тільки ремствування та скиглення, а й розмови при значно тихіших обставинах та меншому освітленні. А тому, нараз наші герої опинилися серед тихого моря прямо на доріжці, що вела до місяця, за що її так і назвали «місячною». Про неї Еху не раз розповідали гуси, полюбляючи подорожувати саме по ній.
Від такої уваги Ех аж примружився, на хвильку онімів, а потім розсипався у словах подяки, наприкінці мовивши:
    • Якось незручно називати тебе плямою чи чорнилом після того, що ми бачимо. Може у тебе є якесь інше ім’я?
    • Звіть мене Ляп. Ваші імена відомі мені давно, так що можна й не представлятися, а краще відправимося у дорогу без затримок. Якщо ви готові?
    • Готові до чого? – неспокійно запитав Ох, підозріло озираючись, очікуючи несподіванки.
    • Звичайно, до пригод, які вже, до речі, почалися. Прошу на палубу!
Одночасно з цими словами Ляпа поряд з нашими героями виріс прямо із води невеликий корабель. Знавці могли б посперечатися чи то яхта, чи корвет, та для нас головне, що його вітрила колихалися мов живі, з нетерпінням чекаючи можливості віддатися подуву свіжого вітру і понестися, розрізаючи дзеркальну гладь тихого моря.
Ех першим піднявся по гостинно спущеному трапові, вигляд корабля здивував його найменше, аж надто був схожий цей справжній корабель на ті, що приставали до його іграшкових причалів. Другим на палубу похапцем вискочив Ох, що не наважився йти останнім, пам’ятаючи, як мало не залишився сам. Ух же спочатку обійшов судно, оцінив. Краса форми його на надто цікавила, та він хотів впевнитися у надійності побудови, хоч і мало що розумів у кораблях.
    • Ну що, не потоне? – дочекавшись поки Ух опиниться на кораблі, запитав Ох.
    • Сьогодні у цьому морі може потонути лише смуток та зневіра, які ми полишаємо в час початку нових пригод,- була йому відповідь Ляпа, – а тому, тримайтеся - вітер надії вже дме у нашу сторону.
З цими словами вітрила наповнилися силою та штовхнули корабель, що почав прокладати собі шлях у воді. Спочатку невелика, далі його швидкість почала зростати, адже сила вітру надії завжди збільшується, коли він знаходить того, хто посміє покластися на нього…
Корабель линув як птаха, розкинувши крила-вітрила понад водою у тиші, яка переривалася лише голосом вітру, що перечепився через щоглу, сміхом води, яка гралася з кораблем, колихаючи його на хвилях, та скрипінням різних частин корабля, що вели якусь свою, зрозумілу тільки їм розмову.
Усі пасажири вже давно повкладалися, лише Ех сидів на носі корабля та намагався щось побачити там, де закінчувалася місячна доріжка.
    • Якщо ти скажеш те, що хотів би побачити, то я, можливо, й допоможу, - почувся раптом тихий голос Ляпа поряд – адже мені нічого не варто зобразити будь-що.
Ляп мабуть довго спостерігав за Ехом мовчки, та все ж не втримався.
    • Мені також, хоча це ніхто й не бачить. Адже у мені, як і в тобі, Ляп, живе цілий світ із своїми законами та мріями. Наразі мені досить чистого неба над головою, хоча я бачу, що збирається хмара позад нас. Чи ти плануєш пустити дощ?
    • То не зовсім хмара - я просто згортаюся зі сторінок, які ми вже проминули. Бачив би ти радість їх мешканців, яким я повертаю свободу, хоча деякі  з них провели у мене в гостях час краще ніж у своїх задачах.
Ех не збирався розказувати Ляпу, що було б краще для його колишніх бранців, почасти, тому що не хотів йому суперечити, а головне, тому що сам цього не знав. Його зацікавило інше.
    • А чи всі твої гості вже повернулися до своїх задач? Може хтось іще залишився. Цікаво було б порозмовляти з ними.
    • Більшість із них вже вільні, адже ми вже майже завершили шлях до місця, де мої можливості стають неможливими. Та залишився ще один персонаж, який може тебе зацікавити. До речі, ми скоро його побачимо і ти зможеш з ним поспілкуватися, хоч він і не надто приязний, та знає дуже багато, і мені навіть дещо шкода з ним прощатися. А ще він із справжньої легенди. Ти чув що-небудь  про задачу, яку ніхто ще не вирішив?
    • Ляп! Ти хочеш сказати, що тут у тебе є хтось із тієї задачі? Усіх молодих персонажів завше лякають історією про поїзд, що ніколи не зупиняється, бо ніхто не може вирахувати, яку ж відстань він має проїхати. Особливе враження ця легенда справила на Оха – пам`ятаю, як він непокоївся, що таке може трапитися з ним, і йому прийдеться постійно працювати, - з цими словами Ех повернувся, щоб подивитися, чи не почув його Ох.
Але той, знайшовши затишну каюту з м`яким ліжком, мирно спочивав собі, спостерігаючи смачний, адже він бо належав Оху, сон. Та полишимо Оха мирно додивлятися приємні його оку картини та пейзажі, і повернемося до розмови з Ляпом, хіба ж не цікаво взнати чи дійсно зустрічаються  у підручниках задачі, які ніхто не може вирішити.
    • Ба! Та я знаю не тільки цю задачу та її героїв, але й те, чому ніхто ще її не вирішив.
    • І чому? Якщо це, звичайно, не таємниця за сімома печатками.
    • У цьому підручнику лише одна печатка – шкільної бібліотеки. А справа у тому, що ця задача, за задумом авторів, мала закривати навчальний рік і йшла останньою у підручнику. Але ж хіба може наближення літа та канікул залишити байдужим когось, хоча б і суворих та поважних учителів, що вже полинули думками навздогінку за своїми учнями у світ сонця та відпочинку. І тому кожен раз, коли задавалося останнє домашнє завдання  навчального року, рука не підіймалася написати ще одну, останню задачу. Її просто ніхто не пробував вирішувати, тому ніхто й не вирішив. От і вся таємниця.
    • Нічого собі життя. І що ж робили персонажам цієї задачі, якщо їх так ніколи ніхто й не запросив до учнівських зошитів?
    • Хто що. Двоє влаштувалися на регулярні перевезення героїв книжок та підручників. Третій також пробував возити пасажирів, але дуже часто то завозив їх надто далеко, то висаджував раніше, ніж була їх станція. Адже він й сам не знав правильної відстані, на яку мав проїжджати за умовою, щоб задача стала вирішеною. Тому дуже скоро з ним ніхто не хотів їхати, і він став самотнім поїздом, що несеться лише йому відомим маршрутом, а, можливо, навіть і йому невідомим.
    • Так! Досить сумне життя, що постійно веде тебе кудись, куди ти не знаєш. Гіршим за це може бути лише повна зупинка, - ще встиг пробурмотіти Ех, перш ніж владна рука сну доторкнулась до нього, відкривши світ дрімотних мрій та фантазій. Ех заснув.

Розділ 3. Коли відповідь зовсім не відповідає.

Коли він прокинувся, ніч вже пройшла й небо, що як ми вже з вами погодилися, є всюди та завжди, посвітлішало. Корабель тихенько гойдався на хвилях та вже нікуди не плив, пришвартувавшись до невеликого дерев`яного причалу біля берегу, що полого розкинувся попереду, а на горизонті маячіли гори, одягнуті у білі шапки зі снігу.
Майже одночасно з Ехом встав Ух, якому всю ніч снилося, що його переслідує ненависний екскаватор. Не надто з цього задоволений, він щось пробурмотів на привітання Еха, озирнувся навкруги та й промовив голосно:
    • Ну, і що це?
    • Якщо ти хотів запитати де ми знаходимося, то це межа моїх володінь, яка позначено он тими горами,- пробринів голос Ляпа, присутність якого була тут усюди, – А якщо ти запитував, що буде далі, то вас очікує знайомство із вельми цікавим персонажем, ось він, до речі, і наближається. Погляньте по правому борту!
Повернувшись у вказаному напрямку, Ех з Ухом спочатку нічого, крім моря та гір не помітили. І коли вже «терплячий» Ух відкрив рота, щоб озвучити свою думку про Ляпа, на горизонті здійнялася хмарка золотавого пилу, що наближалась  та збільшувалась. Поступово в клубах пилу та піску почали проявлятися обриси чогось темного та великого, аж поки не сформувалися в образ, що й здіймав за собою увесь той шлейф із піднятого у повітря піску. То, величаво врізаючись у берег, до причалу прибував паротяг.
Паротяг!?.. По берегу!?.. І ні згадки про залізничну колію!?.. Перш ніж приготовлене каміння нищівної критики полетить у напрямку, де на вашу думку, знаходиться автор цієї дурниці, пригадайте, як часто ваш, а як вже від безлічі прожитих літ забули, то вашого сина чи дочки, іграшковий поїзд дотримувався правил руху по двох прямих, що ніколи не перетинаються. Адже дитинство не знає обмежень, про які й ми спробуємо забути, хоча б на теренах цієї історії.
Відсутність колії зовсім не збентежила наших героїв, що не знали залізничного транспорту. Їх збентежило інше:
    • І чого це він сюди преться, - озвався «невиправний оптиміст» Ох, що саме піднявся, зачувши голоси та кроки на палубі. – Тільки піску ми ще не наковталися. Він собі їде, а ти потім відмивайся…
Ох би й далі продовжував, як він це вмів робити довго та вправно, нити, але його перервали. Не жестом, ані  словом – сміхом... Сміх вирвався у Еха, забринів у Ляпа, навіть Ух посміхнувся. Сміх був викликаний маневром паротяга, що з`їхав з берега у воду і здійняв замість хмари пилу бризки. Насміявшись, Ляп, що й був ініціатором цього маневру паротяга, адже у своїх володіннях міг розмовляти одночасно зі всіма, весело промовив:
    • Ох! Твоє бажання виконано, душ гарантовано.
У розповіді про Оха ми не згадали про його нелюбов до вмивання та вірність принципові «навіщо митися сьогодні, коли завтра знову забруднишся». Це був не надто охайний персонаж і саме тому слова по купання від нього й викликали сміх. Але Оху було зовсім не до сміху – з переляку він втік до трюму, закривши за собою двері, лише б не попасти під воду. Та залишимо його там і повернемося на палубу, з якої було видно як, наблизившись до корабля, паротяг пригальмував, а потім і зовсім зупинився, не забризкавши нікого ані водою, ні піском.
Зблизька він виглядав ще більшим, більшим навіть за корабель, не кажучи вже про Уха з Ехом, що на його фоні були зовсім малечею. Як вони себе, до речі, й почували, не наважуючись почати розмову з цим гігантом. Ех згадав та пожалкував, що не запитав у Ляпа ім`я, а тому сказав просто:
    • Доброго дня, паротяг! Приємно з Вами познайомитися!
    • Думаю, що йому також, хоча достеменно цього ми ніколи не взнаємо. Він не розмовляє,- несподівано тихо, як для таких розмірів, пролунала відповідь, і з кабіни на землю спустився  вже не молодий, але жвавий машиніст. Він продовжив. - А от мені не надто приємно, що без мого бажання мене привели сюди. Це я тобі, житель чорнильниці. Чого треба?
    • Ти ба, яка цяця! Мало, що надимив тут та ще й невдоволений! Можеш собі їхати, треба ти нам! – якби ці слова злетіли з уст Еха, Ви та, мабуть, і я, здивувалися б, тому вкладемо їх в уста Уха, у якого сформувався стійкий негатив до усього що віддавало машинним маслом та грюкало металом під час руху.
Добре, що їх не почув машиніст, що саме в цей момент випустив пар із котла, і шум перекрив усе, лише Ляп, що чув усе, зміг відреагувати:
    • Він би й радий був поїхати, та поки що не може, адже в яку б сторону він зараз не поїхав, все одно повернеться сюди.
    • З якого дива?
    • З того самого, з якого ви, стоячи на землю, опинилися посеред моря та й на кораблі. Тут все є плодом уяви, що не має жодних обмежень, тому немає ніяких складнощів у тому, щоб повернути дорогу поїзда в потрібному напрямку, тобто сюди.
    • Але ж він міг зупинитися? – не здавався Ух.
    • І саме біля нас. Для уяви немає нічого неможливого.
    • Слухай-но, Ляп, - озвався Ех, що досі мовчав, задумавшись. – Я, мабуть, чогось не розумію, та якщо немає нічого неможливого для тебе, то зроби так, щоб ми вже прийшли на сторінку відповідей, та й усе.
    • Не все так просто. По перше,  я не казав, що це моя уява, адже я лише відображення уяви автора, що випускає мене на волю. А так як заздалегідь передбачити навіть автора, не кажучи вже про його бажання щось написати, досить складно, то мене наділено здатністю ставати ким або чим завгодно. У мене немає власного характеру, він дається у момент написання, що у моєму випадку був замінений на звичайний ляп, як мене й назвали. А ще я не можу уявляти того, чого не знаю і тому уявлена мною сторінка відповідей може бут невірною, можливо, навіть не з нашого підручника. Але ж хіба нам потрібна невірна відповідь?
    • І що ж ти тоді пропонуєш?
    • Для початку, бути чемними з новим знайомим. Відчуваю – в нашій історії він може зіграти важливу роль, або ж ні, все залежить від вас. Ражу прислухатися до моєї поради і забути про те, що паротяг теж машина, як і екскаватор, тому що від приємного спілкування виграють усі.
    • Та хіба ж хто проти, - знітився Ух – але ж не вмію я балакати, я ж усе життя копав. От, якби викопати щось, то тут всі йдіть до мене, це я одразу…
Згадавши про справу усього свого життя, Ух одразу пожвавішав, з кожним словом його тон ставав все впевненішим… та раптом він запнувся та ляснув себе по лобі.
    • Тільки лопати більше у мене немає. – лише й вичавив він, махнув рукою та замовк.
    • І що, хороша лопата була? – несподівано озвався машиніст. Його щось несподівано зацікавило у розповіді Уха, він підійшов ближче.
    • Ще й яка… Та хіба б мене наздогнав який екскаватор, хай навіть розміром з паротяг!?
    • Цей точно не наздогнав би,- сумно промовив машиніст. – Ну, хіба можна розвинути пристойну швидкість, жбурляючи вугілля у топку жменями. Як я Вас розумію – моя лопата теж зламалася.
    • Та, принаймні, у Вас залишився паротяг. – спробував підбадьорити товариша по нещастю Ух.
    • З яким задоволенням та вітерцем я б промчав вас, весело димлячи навкруг, якби зміг. Це ж не паротяг, а лялечка, усе ціленьке, змащене, нічого не тарабанить. От хоча б, погляньте…
Машиніст разом з Ухом, проникненні взаємною симпатією, рушили до великих коліс паротяга та почали щось обговорювати, залишивши Еха наодинці з собою та Ляпом.
    • Що думаєш, Ех?
    • Що моя лопата не зламана і я б міг її віддати, адже зараз вона мені не потрібна.
    • І?..
    • З іншого боку, в кінці-кінців ми зможемо знайти новий задачник. І що я там буду робити у задачі про копачів без лопати?
    • А що ти будеш там робити з лопатою?
    • Певно, що копати…
    • Щось я не пам`ятаю щасливого виразу на твоєму обличчі, коли ти копав. Може, варто бути чесним із собою, Ех, ти ж ніякий не копач траншей.
    • Але хто ж тоді?
    • Таке питати краще у себе, не дозволяй чужій уяві малювати тебе, уявляй сам. І маленька порада – ти не можеш йти уперед, поки тримаєшся за щось позаду.
Замість відповіді, Ех, помовчавши хвильку, пішов прямо до машиніста і промовив:
    • Я забув представитися, мене звуть Ех, і моя лопата до Ваших послуг, чи то краще сказати для Вас.
    • Тобто, як для мене? – не зрозумів машиніст.
    • Вона Ваша, і я сподіваюся, що ми зможемо таки побачити політ стріли у виконанні цього чудового паротяга.
    • Та ви будете ним насолоджуватися прямісінько з центру керування – моєї кабіни, де будете шановними гостями Нічного і його машиніста Стука! – радісно трясучи руку Еха, розливався люб’язностями перед ними ощасливлений машиніст. – Я готовий вирушити негайно! Кажіть, куди домчати!?
    • У тому й питання, куди?.. – озвався Ляп, що, здається, єдиний не втратив голови від радості Стука. – Наші гості прагнуть добратися до сторінки відповідей, але у якому напрямку далі рухатися, поки не знають. Саме тому ми й звернулися до ваших послуг.
    • Цікаво, цікаво… І чого це ви взяли, що я знаю, як туди добратися? Знову ти, чорнильна твоя душа? Треба було мені менше патякати…
    • Та чого Ви себе картаєте, Стук, це ж чудово. Ви, що дійсно знаєте шлях до неї? – просіяв Ех – Ух! Ти чув?
Та відповів йому не Ух, а Ох, що вже давненько піднявся з трюму та прислухався до розмови.
    • Чути то може ми й чули, годувати нас тут будуть? Ми тут уже давненько, але ніхто й не здогадався запропонувати чогось смачненького. Я не погоджувався на подорож із пустим шлунком!
    • Ох! Зараз як візьму лопату та дам!.. А ну, злазь! – розізлився Ух – Сніданок йому подавай…
    • Та то він згадав бутерброд, що цілу годину лежав залишений на нашій сторінці. Ох тоді ще так наївся, що цілий тиждень тільки й мріяв про повторення дива. – потішався Ех.
    • З вами тут помрієш… - скрився Ох. – А як сил мені не вистачить, і впаду десь по дорозі? Що тоді?
    • Тоді вже падайте в кабіну. Повезу я вас до сторінки відповідей, тим більше, що треба випробувати нову лопату.
    • Ну то й добре, - пролунав голос Ляпа - мене також с собою візьміть.
З останніми словами пейзаж моря та гір зник і наші герої опинилися на звичайній сторінці звичайного задачника.
- Оце так дива! Їхали, їхали і знову на місці.
- Та ні, Ух, сторінка ж не наша, хіба не видно. І задач тут менше. Ви тут бували, Стук?
- Та це ж моя сторінка, сюди мало хто доходить, тому й задач мало, чи може вони вже всі перебралися до нового задачника.
- Але куди подівся Ляп? – озирнувся навколо Ех.
- Та тут я, тут, – пролунало від чорної краплі розміром з м`яч – Раджу поспішити, довго в такому стані мені не протриматися, знову розкинуся морем.
- Але що нам робити?
- Знайти порожню посудину, куди б я помістився для подорожі.
- Є! Є така! Добре, що не викинув, - Стук кинувся до кабіни і скоро повернувся з оплетеною пляшкою. – Дивись, обережно, колись тут був п`янкий напій.
Він підніс пляшку до краплі і та перетекла у пляшку, звідки почувся задоволений голос Ляпа:
    • Тепер можна і у подорож…
Всі піднялися у кабіну до Стука і, видавши протяжний клич усіх паротягів, Нічний повільно зрушив з місця, кожної миті пришвидшуючись, аж поки номери задач навколо  не  злилися в один, так швидко вони пролітали повз вікна. Це старався Ух, що скучив за роботою та щедро докидав вугілля  у топку. Під заколисуючі звуки руху паротяга Стук розповів про те, що нашим героям повезло, і сторінки підручника не склеєні між собою, а переплетені ниткою, інакше різні сторінки ніяк би не сполучались між собою. А так у місцях переплету є тунелі, що дають змогу подорожувати із сторінки на сторінку. Втомившись від очікування того моменту, поки хтось, нарешті, вирішить його задачу і дасть вірну відповідь, Стук подорожував по сторінці й натрапив на один з таких тунелів. З того часу його й почали помічати на інших сторінках, де він поносився на вірному паротязі, час від часу лякаючи їх мешканців протяжним гудком. А назву Нічний паротяг отримав, коли вони взялися перевозити пасажирів, яких, як відомо, можна возити лише уночі. Адже вдень вони поважні відомі чи невідомі своїх задач, а вночі, це також знають усі, задач ніхто не вирішує, і всі персонажі відпочивають, ходять у гості, подорожують. Повертаючись з однієї із таких подорожей, Стук помилився у підрахунках, адже ж бо не знав вірної відповіді, і випадково попав на сторінку, де ті й проживали. Зрадівши, що зможе, нарешті вірно вираховувати швидкість та відстань подорожей Нічного, Стак так спішив на свою сторінку, що не помітив Ляпа, який саме розтікався по ній.
    • Але чому, Ляп, ти не відпустив Нічного? Адже ти ж знаєш, як багато для нас, героїв задач, значить можливість відійти від суворих математичних канонів та правил і трохи по подорожувати, хай тільки протягом ночі? - поцікавився, після того як Стук скінчив, Ех у Ляпа, пляшку із яким поставили на полицю біля вікна, щоб він міг дивитися.
    • По-перше, ніхто із потенційних пасажирів нічого не втратив, просто не було бажаючих. Чи не так, Стук?
    • Чесно кажучи, саме так, адже рідко хто доїжджав зі мною до потрібного місця, то ближче, то дальше, як виходило. А то ж лише до нашої задачі ніхто не заглядував, інші не можуть собі дозволити бути відсутніми на уроці чи у домашньому завданні. Яка ж то задача без тих, хто в її умові? Та й мої колеги по задачі Вечірній та Вранішній успішно розвозили всіх бажаючих, адже вони знали свою швидкість за умовою.
    • А по-друге, - доповнив Ляп, – ви забуваєте, що я лише чорнило, лише відображення уяви автора, а тому не можу приймати самостійно рішення чи форму.
    • Але зараз же зміг? – здивувався Ех.
    • Бо з`явився той, хто повірив у це. Твоя віра дала мені можливість звільнитися від долі чорнильної плями з подальшим переходом у картон.
    • Враховуючи те, що ми йдемо у невідомість, невідомо, що краще.
    • Зараз я маю надію, і це вже краще.
Поки вони так розмовляли, а Ух з Охом, як справжні старі солдати, потомившись, спали, Нічний встиг проскочити усю сторінку та пірнути у тунель. Там мерехтіти за вікном почали уже не задачі, а цілі сторінки, настільки схожі між собою, що Ех з Ляпом одразу втратили їм лік. Але, дивлячись, як впевнено вів себе Стук, вони зрозуміли, що досвідчений машиніст дасть раду, і всі доїдуть таки у правильне місце.
Відчувши настрої, Стук запевнив:
    • Не хвилюйтесь, я тепер можу вірно вирахувати відстань. За мить будемо на місці, ми вже у кінці книги.
Ніби на підтвердження його слів, Нічний вискочив на поверхню нової сторінки та зупинився.
    • Прямісінько у ціль, - задоволено констатував Стук – осьдечки вона, сторінка відповідей. Тільки я з вами не піду, зачекаю тут, досить з мене першого разу. Та й не потрібен я вам тут, вас проведуть, куди треба.
    • Полишивши Стука біля паротяга і захопивши з собою пляшку з Ляпом, наші герої пішли у напрямку, що вказав машиніст. Там височіли ряди рівних цифр, що, як відомо, байдужі до усього, а тому вони спокійно стояли, чекаючи часу сказати своє слово у шкільному житті. Цифри навіть не відреагували на привітання Еха та його запитання, де б їм знайти відповідь на свою задачу. Ех повторив запитання знову, але відповідь знову не пролунала.
    • Та вони, мабуть, глухі, - припустив Ох.
    • Зовсім ні, просто вони не для вас, і не можуть нічого путнього сказати, ось тому краще мовчатимуть. Цифри занадто поважні, щоб базікати про те, у чому не розуміються, - пролунав невидимий голос.
    • А це тоді хто?
    • Якщо зачекаєте хвильку, то побачите. Я у сусідньому рядку.
З останніми словами з-за шеренги цифр вигулькнув чоловічок з драбинкою у одній та ганчіркою у другій руці. Весь у чорному, ще й із обличчям та руками такого самого кольору, тільки зуби блиснули, коли він посміхнувся та промовив:
 - Радий вас бачити, панове копачі, та й тебе, Ляп, також.
І поки Ех намагався щось сказати, а Ох із Ухом просто здивовано стояли, додав:
- Адже це сторінка відповідей, тут просто зобов`язані знати усіх персонажів та про всі події нашого задачника. Так що не дивуйтесь, на цій сторінці багато разів шукали відповідь на вашу задачу.
- Але ж я не з задачі?! – запитав Ляп.
- Так, але твоя поява вплинула на стількох персонажів, що не могла пройти повз увагу нашої сторінки. От тільки на твою появу тут ніяк не очікували.
- Ми також такого від себе не очікували. А ти хто? – рубонув Ух прямо.
- Даруйте мені! Даруйте! Я настільки зрадів можливості порозмовляти з кимось, крім цифр. Ви собі не можете представити, як з ними важко приходиться, адже це факти, та й такі вперті. Ще раз перепрошую, я – Хранитель.
- Хранитель відповідей? Але від чого ж їх потрібно охороняти? – здивувався Ех.
- Я не охоронець, а Хранитель, і оберігаю відповіді від найстрашнішого – пилу.
- ?!
- Так, саме пилу. Адже  під шаром подій, вчинків, новин, що, мов пил, забивають усі щілини нашого життя, вірна відповідь може загубитись, а тому її потрібно постійно віднаходити. А в моєму випадку, відчищати, щоб її знайшов той, кому вона потрібна. Але я знову розбалакався, тепер ваша черга розповідати.
Місію розповіді поклали на Еха, і він, час від часу перебиваємий вставками Уха або репліками Оха, повідав новому знайомцю історію як вони жили раніше, щодня копаючи, як були викреслені з лав задачника та вирішили шукати відповідь на відповідній сторінці. По закінченню розповіді, Хранитель запитав:
    • І що ж ви хотіли тут почути?
    • Відповідь! Хіба не зрозуміло, - зауважив Ух – А що оце ми стільки розповідали?
    • Тридцять п`ять!
    • Що тридцять п`ять?
    • Метрів…
    • Що?...
    • Ви ж хочете негайну відповідь, тоді іншої для вас тут немає.
    • Теж мені відповідь, - обурився Ох – таку відповідь я й сам знаю вже як п`ять років, відколи Миколка написав їх біля кожної задачі, де вона й була, поки не з`явився Ляп. Я так і знав, що все це намарно, тільки дарма сюди пхалися! І хто це додумався нас сюди привести?..
    • А хто перший про відповідь згадав? – докинув Ух.
    • Я?!
Зрозумівши, що може отримати зараз на горіхи, Ох подався назад, на вся випадок, щоб стигнути чкурнути від Уха. Та хранитель не дав гнівові та можливому насильству впасти на його голову і відволік Уха, промовивши:
    • Ти чуєш лише те, що хочеш почути. Тому зараз для тебе це лише 35.
    • Отакої! Один бевзь ляпнув, другий притягнув нас сюди, щоб почути 35. Та я більше двох екскаваторів накопав, а вони нас міняють! Про що мова?!.. О!!! Міняю двох нездар на хороше місце в задачі! І не треба дякувати, давай сторінку і номер! – засяяв, мов той першокласник, вірно додавши 1 і 1, Ух. – Адже я можу змінити задачу та залишитися у задачнику. Я знав! Я знав, що  обов`язково виплутаюсь! Ну! Давай же номер!
Сопіння Уха досягло верхньої межі, він неначе співав таким чином від радості, та навіть у рухах з`явилася подоба танцю. Слова склалися самі собою та зазвучала пісенька, у подальшому майже забута нащадками, але ми спробуємо відтворити. Отже:

Я повертаюся додому
В світ звичних та зручних речей,
Бажаю знов відчути втому
Роботи дня та ліжечко ночей.

Я повертаюся додому,
Де жде й чека нова сім`я.
І, може, хтось ще ставить кому,
Та крапку вже поставив я.

Ух! Ух! Ой-ля-ля!
Та крапку вже поставив я!

Ух! Ух! Ой-ля-ля!
Та крапку вже поставив я!

Розділ 4. Може не там шукали?

Зачаровані незвичним явищем, усі стояли мовчки, а Ух розійшовся, пустився у танок,виконуючи дивакуваті кульбіти, і підняв цілу хмару пилу, що добросовісно зміталась з відповідей додолу. Коли ж він, нарешті, втомився та вгамувався, Хранитель мовив:
    • Може запропонувати тобі крісло?
    • Качалку, - відповів Ух і останні звуки слова долинули вже з крісла, що раптом з`явилося під ним – Але навіщо?
    • Щоб раптом не впав. Розумієш, любий Ух, я хранитель вірних відповідей та правильних ідей, а твоє бажання не є ні тим, ні іншим. Я не скажу тобі бажаний номер.
    • Але ж я можу змінити задачу, задачник, чи навіть предмет?
    • Звичайно, можеш, але не кожна зміна на краще. Ти вже вийшов із своєї сторінки, і повертатися знову у ті самі рамки не буде правильною ідеєю. І хоча старі бажання ще владарюють, тобі даровано шанс більше ніколи не копати.
    • Нічого собі шанс! Відмовитися від того, що вмієш… і що?
    • Я не знаю.
    • То що ж ти тоді знаєш? Чого ми сюди йшли?
    • Я не знаю твоє майбутнє, адже воно у твоїх руках. Розумієте, друзі, сюди зверталися багато-багато разів лише за одним – вірною відповіддю. І, звичайно, вона присутня тут, але як би хотілося розповісти більше про шляхи, що ведуть до неї. Готова відповідь завжди вказує на рамку, відхилення від якої карається, і до цього спонукає точність нашого предмету. Та я горджусь не тими, хто знаходив тут вірну відповідь, а хто шукав, навіть помилявся, але віднаходив свій спосіб вирішення, свій шлях.
    • Базікало ще те, - пробурмотів Ох, що недолюблював тих, хто розмовляв більше за нього, а вголос промовив – Ну то й що нам робити, коли відповіді тут немає?
    • Мені здається, я знаю напрямок, де вона на вас очікує. І саме пісня Уха його підказала. Деякі ваші здібності можуть відіграти в житті більшу роль, ніж ми того очікуємо. От колись, у молодості…
    • Якій молодості!? Скажи вже, куди нам йти, - не втерпів Ух.
    • Ото ж я й кажу, що в молодості я був сажотрусом…
    • Та то й так видно. І що? – не міг вгамуватися Ух.
    • Помовчиш хвильку, взнаєш… Ми з братом чистили димарі, даруючи тепло та затишок у оселі, куди нас часто запрошували на чай. Ми були поважними громадянами, і всі віталися з нами, а ж раптом усе змінилося – з`явився газ, центральне опалення, і сажотруси стали непотрібними. Нам з братом довелося все змінювати. Та я й не жалкую, бо тут я також потрібен, і цифри також вдячні, хоч цього й не показують. А все це я розповідаю до того, що брат мій так і залишився сажотрусом, тільки перебрався до казки, де димарі все ще весело димлять взимку, оживляючи будинки. І саме в його підручнику можна почути риму, подібну до тієї, яку ми почули від Уха.
    • Та мало де і як базікають! – пискляво завівся Ох – І через це пертися невідомо куди?
    • Чому ж невідомо куди? Не згоден. Зовсім недавно я отримав вісточку від брата, він повідомив, що влітку наші підручники будуть на сусідніх полицях, і запрошував погостювати до себе. На жаль, я не зможу супроводити вас тепер, ще треба підготувати відповіді до переїзду. Тим більше, що деякі з них будуть змінюватися.
    • А що буде з відповіддю на нашу задачу?
    • Вона зміниться разом з її героями. Відповіді з легкістю це роблять, адже залежать лише від умови задачі.
    • Та Бог з нею, тією відповіддю, користі від неї все одно немає. Ти краще скажи, як до твого брата дістатися?
    • Не згоден, Ух, - образився Хранитель – кожна відповідь корисна, тільки не всі це здатні помітити.
    • Перепрошуємо, шановний Хранитель, Ух зовсім не хотів образити нікого, він лише поспішає, адже зовсім скоро цей підручник відправлять на переробку, а ми досі не знаємо, що ж робити далі, - примирливо озвався Ляп.
    • Хто оживляє чорнило, завжди знайде вихід, варто лише замислитися. А підручник мого брата ви зможете помітити, коли доберетеся до обкладинки, я вже казав, що він на сусідній полиці – п`ятий з краю. Тому більше не буду вас затримувати і бажаю щасливої дороги.
Не надто натхненні розмовою  та отриманою відповіддю, наші герої поплелися до паротяга. Там щось лагодив Стук, який, поглянувши на їх обличчя, зауважив:
    • Я ж казав, що не надто люблю цю сторінку. Не кожен, взнавши вірну відповідь, повертається з хорошим настроєм. То куди вас домчати, поки ще є трохи часу?
    • А ти краще послухай, та виріши, чи зможеш нас туди доставити – кинув Ух – тільки хай краще Ех розповіда, я зараз навіть лаятися не можу.
Вислухавши, яку саме відповідь знайшли наші герої, Стук не знітився:
    • Ну то й добре! А чого ви такі невеселі.
    • А ти помітив у нас за спиною крила, щоб ми змогли перелетіти з книги на книгу, як ті гуси?
    • Крил не бачу, але вміст вашої голови має бути дещо більшим ніж у гусей, тому зможете щось придумати. І я спробую допомогти. Хоч до обкладинки домчу. Хутчій у кабіну!
Цього разу подорож була зовсім недовгою, і скоро паротяг вискочив через уже відомі нам тунелі назовні підручника. Від того простору, що відкрився очам, аж запаморочилося, і Ех з Ухом вхопилися за щось, аби не впасти, а Ох сховався під стіл, лише б не дивитися. Навіть для Стука то була предивна картина, лише Ляп з цікавістю розглядував навколо. Звичайно, для нас з вами це була лише обкладинка книги, що стояла поряд з іншими книгами на полиці звичайної шкільної бібліотеки. Та то нам лише так здається. Ех з компанією прекрасно розуміли, що кожна книга, то окремий світ зі своїми жителями, подіями та межами. Та для них ті межі вже залишилися позаду, відкривши нові горизонти. Книги стояли рівними рядами зліва і справа, спереду та позаду, зверху і знизу, куди не кинь оком.
Приголомшені цією картиною, пасажири та машиніст паротяга ще б довго мовчки спостерігали у вікно, та сам паротяг, як і всі машини, не надто переймався краєвидами, а тому просто довіз усіх до краю підручника та зупинився, даючи знати, що далі він не поїде.
    • Невже це все, Стук? Невже далі ми самі? – від тих див звичайна грубість Уха злетіла, і він сказав це нормальним тоном.
    • А далі й нікуди. Це паротяг, не аероплан, далі йому дороги немає. Самі ж бачите.
    • Але ви ж нас не залишите самих? – зважився з`явитися з-під столу Ох.
    • На жаль, залишу. Переїзд до нового підручника майже завершено і мої товариші по задачі вже зачекалися мабуть. От-от сюди мають прийти, щоб звільнити місце, і відправитися на переробку зовсім не хочеться. Бажаю вам вдалої подорожі із хорошим фіналом! Можливо, ще побачимося, коли мою задачу також виключать із програми. Ну, все, бувайте! Час!..
І, полишивши своїх пасажирів, Нічний швидко розвернувся, і, віддавши протяжний гудок прощання, помчав назад до звичного життя задач із домашніми завданнями, класними та контрольними роботами і, звичайно, канікулами. А вже позбавлені усього цього мандрівники почали озиратися навколо, намагаючись зрозуміти, як же їм добратися до того п`ятого підручника, особливо, коли не зрозуміло як дістатися першого. Це ж для нас достатньо протягнути руку, щоб дістати будь-яку книгу з полиці, а для її персонажів це мов переплигнути з однієї багатоповерхівки на іншу. Бо ж вони, хоч і натикані густо-густо, та не дають такої можливості, змушуючи нас спускатися на землю.
Тишу перервав своїм репетом Ох:
    • І чому це ніхто не додумався попросити нас доставити до місця де підручник опирається на полицю? Ми б по полиці добралися…
    • А чому сам ти цього не попросив, якщо такий розумний? – відрізав Ух.
    • Як виявилося, не такий… А ти чого мовчиш, Ех?
    • Та думаю, що далі робити.
    • Що тут думати, швидко спускатися до полиці!
    • Не встигнемо, Ух. Не впевнений, що й на Нічному встигли, а так і напевне.
    • То, може я можу чимось допомогти? – озвався Ляп.
    • Ти ж не паротяг, що ти можеш? – відмахнувся Ух.
    • Я не паротяг, звичайно, і тут не аркуш паперу на якому я можу стати ким та чим завгодно, але дещо таки в моїх силах, - хитро блиснув з пляшки Ляп – Я можу використати вашу уяву.
    • Тоді це до Еха, я краще руками працюю, хоча чим нам можуть допомогти його іграшки. Вирушаймо, краще! Якщо не хочете – піду один, тільки раніше доберуся. Я йду!
З цими словами Ух розвернувся до тунелю звідки вони виїхали. Він би й пішов, рішучості йому не позичати, якби не втрутився Ох, якому зовсім не хотілося бігти за Ухом, розуміючи, що надії надто мало.
- Зачекай, Ух! – мовив він. Можливо у словах Ляпа є сенс. Хранитель щось балакав про чорнило, та й перевірити це недовго, що ти там казав про уяву, Ляп?
- Я можу стати справжнім, народившись в уяві достатньо сильній, щоб перенести мене в реальність. І тут є така уява. Давай, Ех!
- Я бажав би, щоб ти, Ляп, став різнокольоровим та прекрасним, щоб твоя поява викликала радість і зупиняла сльози. А ще, щоб ти міг перенести нас звідси до того п`ятого підручника. Але я не знаю нікого та нічого з такими характеристиками.
- Зате я знаю! Уяви мене веселкою! Тим, що зупиняє сльози дощу та відкриває посмішку сонця. Тим, що різнобарв`ям єднає небо та землю, а зараз з`єднає наш задачник з вмістилищем казок, до якого нам і потрібно.
- Нехай моя уява дасть тобі, Ляп, усього того, про що ти тільки розповів і допоможе стати жаданим всюди, де б ти не з`явився! Віднині будь веселкою!
З цими словами Ех відкоркував пляшку і вилив її вміст, що став невидимим не торкнувшись землі. Всі затамували подих в очікуванні, що тут таки з`явиться веселка на пів приміщення. Але більше нічого не трапилося, лише тиша озвалася голосом Еха:
- Здається, я забув маленьку деталь – веселка може з`явитися тільки на сонці. Інакше ви мене просто не помітите.
- Головне, вчасно сказав, - в`їдливо заважив Ох, – То що, побігли? Чого чекаємо?
- Здається, ми вже дочекалися, - несподівано спокійно сказав Ух. – Бо якщо ці кроки несуть того, хто буде забирати цей підручник, поспішати нам вже нікуди. Надіюся, хоч картон з нас вийде добрий, а не уявний…
І справді, цю мить кроки, що лунали у коридорі, стихли, зупинившись коло дверей бібліотеки. За мить почувся дзенькіт зв`язки ключів, потім звуки дверного замка, що неохоче провернувся та відчинився. А коли мандрівники побачили, як прочиняються двері, навіть Ех змирився з поразкою, спромігшись лише мовити:
- Хороша була подорож. Прощайте, друзі! І ти, Ляп, також прощай!
Відповідь Ляпа виглядала зовсім недоречною:
    • А я б не спішив прощатися. Швидко на мене, поки двері не зачинилися і я знову не зник.
Справа в тому, що в цей момент із прочинених дверей в бібліотеку проник промінчик сонця, і, одночасно з цим, приміщення наповнилося різнобарв`ям веселки, що розкинулася на одній з книжкових полиць. Двічі повторювати не довелося, завжди найшвидший Ух навіть наштовхнувся на спину Оха, що встиг першим. Двері недовго залишалися відчиненими - за мить промінь сонця зник, і разом із ним зник Ляп, але цієї миті вистачило аби подорожні опинилися на обкладинці іншої книги.

Розділ 5. Країна казок та її мешканці.


    • Нічого собі швидкість! Це навіть веселіше за паротяг! То це ми так можемо попасти будь-куди, як захочемо. – розмріявся Ох.
    • Звичайно! Якщо будеш точно знати куди та при цьому буде сонце, - розсміявся невидимий Ляп. – На разі я полишу вас, адже у веселки завжди багато роботи. Але варто вам лише покликати - буду поряд. Я помчав! До зустрічі!..
Останні слова долинули вже десь здалеку і запанувала тиша.
    • Цікава річ – ви помітили, що всі прощаються з нами поспіхом, ніби ми ліниві нероби та усіх затримуємо? – пробурчав Ох
    • Цікавіше те, що всі знають, куди їм слід йти, а ми ні. Тому й поспішати нам нікуди.
    • Як це нікуди, Ех!? Ми ще й досі без задачі, а ти кажеш нікуди, - вибухнув Ух. – Пішли вже шукати того сажотруса!
    • Хороша думка! Згоден! – підтримав Ох. - Але як?
    • Як! Як! Просто!... почнемо з першої сторінки.
    • Маю іншу думку.
    • А чому це ми маємо знов тебе слухати, Ех?
    • Може, хоча б тому, що досі це спрацьовувало. Пропоную почати з кінця, адже саме в кінці кожної  книги є зміст, де вказано усі розділи. І є шанс, що там ми взнаємо сторінку де живе брат Хранителя раніше, чим пройдемо усю книгу.
    • А як ні! – затявся Ух.
    • Відстань від першої сторінки до останньої дорівнює шляхові від останньої до першої. Ми нічого не втратимо, почавши з кінця.
    • Але ж де тут початок, а де кінець?
    • Слушне зауваження, це ж не наш задачник. Тоді пішли туди, де ближче.
Наші герої вирушили до, як їм здавалось, ближчого краю книги. Та не встигли вони пройти й половини шляху, як почули знайомі звуки, а потім побачили й їх причину – цієї миті їх нагнав ключ гусей, що, помітивши Еха, з радісними криками знизилися та приземлилися поряд. Це були ті самі неспокійні сусіди з їх колишнього задачника, з якими спільну мову міг знайти тільки Ех. Але так вже впливає чужина, що, побачивши на ній старих знайомих, зрадів навіть Ух, й привітав їх  ласкаво, як для нього:
    • А вас яка нелегка сюди занесла?
Відповідь гусей ми не будемо приводити тут повністю, адже вони мають не зовсім гарну звичку говорити усі одразу, перебиваючи та доповнюючи один одного. Усе, що вони розповіли, не помістилося б на сторінках цієї історії. Та, на щастя, автор не зміг усього розібрати, а тому повідомимо лише, що ці шановні птахи, потрапивши під переселення, не надто перейнялися цим. Вони швиденько піднялися в політ шукати нове житло. У підручнику історії їм запропонували ввійти у число рятівників Риму. Бо ж саме гусячий галас, що зазвичай лише заважає, одного разу врятував це місто, привернувши увагу охоронців, коли вороги намагалися непомітно проникнути. Усі гуси дуже пишаються цією сторінкою підручника історії, і розповідають про неї всім та всюди. Та й саму цю сторінку вони обсіли настільки, що нашим знайомим просто не знайшлося місця на ній, аби приземлитися.
Потім вони залітали до підручника зоології, та там більше зацікавились їх скелетами та внутрішніми органами. У підручнику географії їм запропонували постійно літати у вирій до місць зимівлі та назад. Нарешті, після виснажливих пошуків, вони почули про ще одне місце, де гуси також є – казки. А так як казки в школі найчастіше присутні в літературі, то саме до такого підручника вони й втрапили, приєднавшись о родичів, що возили Івасика Телесика до Баби Яги, коли та намагалася його з`їсти, і назад, коли в неї знов нічого не виходило. І так як зараз були канікули та Баба Яга припинила свої спроби до нового навчального року, то гуси байдикували й вирішили облетіти околиці. Саме під час цього обльоту вони зустріли Еха з компанією.
А ще гуси встигли вже познайомитися з сажотрусом, що саме вилазив з комину, коли ключ пролітав над тим будинком. Гуси не запам`ятали, що то була за казка, але вказали сторінку, де це сталося. Але йти до тієї сторінки краще з початку, від якого наші герої якраз і віддалялися.
Якщо вам,шановний читач, ця гусяча оповідь здалася надто довгою, то поставте себе на місце Уха, що заледве стримався, щоб не поскручувати гусячі шиї, так вони герготіли. Та що казати, навіть Ех, що вмів бути вдячним, особливо отримавши цінну інформацію, полегшено зітхнув, коли увесь той гамір зробив прощальне коло над головами та зник у далині.
Після відльоту гусей мандрівники мовчки переглянулися, і так само мовчки пішли у вказаному напрямку. Ми опустимо розповідь про шлях, який вони подолали до вказаної сторінки, скажемо лише, що дорога минулася без пригод, хоча тривала й довше очікуваного. Тому, чим дальше, тим менше спротиву зустрічали пропозиції Оха про відпочинок, що тривав чим раз довше. Добре, що повертатися їм не було куди, адже навіть Ех почав хлянути і помічати за собою ознаки зневіри. Але будь яка дорога, якщо нею йти в одному напрямку, як відомо, обов`язково закінчиться, то й наші герої таки добралися до цілі, вийшовши на вкриту товстою сніговою ковдрою сторінку, з-під якої виглядували дерева, кущі та далекі будівлі.
    • Дійшли, - задоволено мовив Ух, помітивши дим, що весело піднімався над димарями – якщо є димарі, то має бути той, хто їх прочищає. Такий персонаж потрібен тут усім, то й найдемо його швидко.
І, не змовляючись, Ех, Ух та Ох пішли в сторону найближчого будинку, адже навіть книжкові персонажі мерзнуть на морозі, особливо такому який був на тій сторінці. Але, як вони не поспішали, дійти до будинку не встигли – на півдорозі їх наздогнав звук дзвіночків, а потім й самі дзвіночки, що калатали на шиях оленів, які весело тягнули сани. Керувала саньми одягнута в біле жінка, яка при наближенні виявилась молодою та красивою, хоч і з печаткою холоду на обличчі.
Зупинивши оленів біля наших героїв дама владним голосом запитала:
    • Куди зібралися, «задачні душі»?
    • Доброго дня й Вам, шановна… на жаль не знаємо, як звертатися…
    • Ваша Величність, звичайно! Хіба не видно? Щастя ваше, що канікули вже почалися, а то б забрала вас із собою і розвісила бурульками у палаці. Треба ж отому невдячному Каю з кимось спілкуватись, а то мені він вже надоїв. Вимагає, нахаба, кожен раз новий палац, замість того, що розтанув за літо, інакше, мовляв, не поїду, і не проси. Ніби це я до його саней вчепилася, а не навпаки.
    • То, може, й ми до Ваших саней вчепимося? Бо щось до того будинку йти далеченько, та й холодно. – осмілився подати голос Ох, що замерз більше ніж боявся.
    • Щось везе мені на нахаб, що бажають проїхатися зі мною. Та сідайте вже, я сьогодні в доброму гуморі – прямую на відпочинок, тільки сани на екіпаж поміняю у розбійників. А ви мені поки розкажіть як тут опинилися.
Зручно вмостившись в санях, що весело скрипіли по снігу, Ух несподівано взяв на себе роль оповідача і повідав як вони, завдяки його передбачливості й розсудливості, змогли врятуватися від картонного майбутнього, і саме він здогадався привести всіх саме сюди. Переповідати ті побрехеньки тут, звичайно, ми не будемо, це ж правдива історія. Але навіщо він це робив?
Саме таке запитання застигло на обличчях Еха з Охом, аж поки Ух не довів розповідь до кінця:
- І оце я подумав… що в тому Каю такого… візьміть краще мене з собою. Один палац і я щасливий…
Його перервав сміх королеви:
    • Ха-ха-ха! З задоволенням візьму! Та тільки як бурульку. В моїх палатах може жити лише той в кого серце з льоду, а твоє, хоч і нерозумне, та надто гаряче. Хіба ваша казка гірша за мою?
    • Задача, Ви хотіли сказати, - замітив Ех. – Ми герої задачі.
    • Ні, саме казки, тут немає задач, немає умов, та є відповіді, хоч вони й не завжди одразу видимі. А ще, завжди є шлях, що мусить пройти кожен, хто забажав нового. І це ваш шлях, хоч мотиви у кожного й різні. Чому йдеш ти, Ух? Мовчиш? Молодець. Тому, хто не знає, куди прямує, краще мовчати.
    • Та ми до сажотруса зібралися, чого це я не знаю?! - образився Ух.
    • Тому, хто не знає, але вважає, що знає, ще більш треба мовчати. Адже ви не знаєте навіщо вам сажотрус. Чи знаєте?
    • Його брат сказав, що він зможе нас направити…
    • Цікаво-цікаво! З яких це пір сажотруси стали направляти подорожніх? Чи ви мені чогось не розповіли?
Справа у тому, що Ух у своїй розповіді пропустив епізод зі своєю піснею перед Хранителем. Він вважав то хвилинною слабкістю, адже був серйозним персонажем, а тут якесь віршування.
Та Ех був іншої думки:
    • Та то Хранитель нас направив після того як Ух заспівав йому свою пісню.
    • Пісню?! Тоді все зрозуміло. Я знаю куди вам потрібно! – вигукнула королева.
    • Здається, усі це знають, окрім нас самих,- скептично зауважив Ох, та королева його не почула:
    • Так і бути, довезу вас туди, зроблю гак.
    • Туди, це куди? Ми ще не згодні, можливо…
    • Ти тільки що дав свою згоду на те, щоб назавжди поїхати зі мною, Ух. То не гаймо часу на балаканину, а то ще передумаю і залишу вас тут.
Така перспектива видалася не надто привабливою, тому подальша дорога протікала в тиші. Королева думками вже перебувала на морі, це передалося оленям, що також хотіли скуштувати справжньої зелені замість полярного моху, тому бадьоро та весело промайнули перед очима подорожніх ліси та поля, вкриті снігами. Скоро на сніговій ковдрі почали проглядатися плями голої землі, а дерева поскидали снігові шапки. Заміна саней на карету також пройшла швидко, розбійники, що нею заволоділи, побоювалися королеву, тому постаралися позбутися гостей якнайшвидше. І знову повз подорожніх полетіли пейзажі на яких сніг поступово зійшов, з`явилася зелень на землі, потім зашелестіло листя на деревах, а там і перший грім провістив грозу, що прошуміла потоками дощу, за якими сховалася дорога.
Освіживши барви, дощ пішов собі далі, а натомість, разом із першими бризками сонця постала веселка, що весело заговорила голосом Ляпа:
    • Ну то як? Вже дісталися?
    • Привіт і тобі, Ляп! – від усього товариства поздоровався Ех – Сказати по правді, ми не знаємо куди їдемо. Ми довірилися власниці місцевих хуртовин, як у свій час довірилися й тобі, і віримо, що таки доберемось до потрібного місця.
    • Я б міг миттєво доправити вас туди, але, здається мені, що вам залишилося й так не надто довго трястися, он за тим лісом дорога скінчиться, тому забирати вас з-під опіки такої поважної особи як її Величність, було б украй неввічливим. Я зачекаю на вас там, хочу послухати, що ж вам скажуть.
    • Почекай! А що там? – підхопилися с місць Ух з Охом. Та Ляп уже поплив собі попід небом, аж поки не зупинився над тим місцем, по яке щойно говорив.
І він не помилився – проминувши ліс, екіпаж вискочив прямо до моря, що ліниво шуміло та гнало свої хвилі на берег. Але не море було найдивовижнішим тут, а те що було на його березі – старий-престарий велетенський дуб. Саме біля нього олені й зупинилися, мабуть раніше вже відвідавши це місце.
- Приїхали,- відкрилися дверцята екіпажу й королева, підтримувана Ухом, зійшла на землю – вправно у тебе виходить, може дійсно тебе забрати наступної зими. Але цікаво було б побачити ту Герду, яка за тобою прийде, а без неї в моїй казці ніяк.
Королева швидко наблизилась до дуба та гучно простукала по ньому своїм жезлом.
    • Доброго дня! Досить спати!
У відповідь з дуба долинуло:
- Нікого немає – кіт на пенсії, русалка у кінозірки подалася.
- А хто ж тоді відповідає?
- Та дуб, я, дуб, ідіть собі! Ідіть!
- Та ми б із радістю, та декому з присутніх як раз і треба знати куди. А тому, ми, мабуть, краще наберемо морської водиці та й виллємо он у те дупло, що так непривітно зустрічає гостей.
- Отакої! Чому це у всіх відпочинок, а мені знову працювати. Ніякої поваги до старших. Зачекайте, заспіваю вам зараз…
З цими словами з дупла висунулася голова великого кота, що роздивився гостей і задумливо почесав себе лапою за вухом:
- Дивні гості… Де ти на них натрапила, сусідко?
- Та вже натрапила. Потеплішало… серце відтануло… от і пожаліла їх, а то б до цих пір брели снігами кудись – сажотрус також полюбляє на канікулах десь швендяти, довго б його шукали. Та вилізай, нарешті, поміч твоя потрібна!
- Не можу, я стережу…
- Що ти робиш?
- Стережу!
- Та що тут можна взяти, шматок дуба? – не втримався Ух.
- Видно, що казок у дитинстві ти не читав – а золотий ланцюг на дубі цьому?
- Із справжнього золота? Не може бути!- загорівся Ох.
- От приблизно із таким самим придуркуватим виразом обличчя  й приходили останнім часом все більше відвідувачів. Їх, бачте, більше цікавить вартість того ланцюга та як його можна найвигідніше продати, а ніж те, що тут можна почути.
- Поки що ми чули лише бурчання старого кота, від якого навіть русалка вже втекла,- докинула королева. Що, не витримала?
- Та ні, зманив її один пройдисвіт. Мов, не можу без тебе, русалонько, жити, тільки ти одна світло у віконці, а сам усе на ланцюг позирає. Потім бачить, що діло не вигорить,  й поїхав собі.  А та дурепа й каже: «Давай, котику, ділити спільне майно, тобі дуб, мені ланцюг. Досить мене експлуатувати!» А сама вже майже плавати розучилася, все сиділа тут, бо, бачте, того принца краще видно з гілки, та й її у всій красі видно.
- І що, невже віддав? – вразився такою недалекістю Ох. – А так ніби й не дурний зовні.
- Не просто не дурний, а вчений кіт, тому й віддав їй ланцюг разом із якорем, нехай буде щасливою.
- З яким таким якорем? - здивувалася королева. – Не було тут ніякого якоря минулого разу.
- Та не було ж, а одного разу штормом викинуло на берег разом із уламками якогось судна і ланцюг з якорем, лише залізний. То я й віддав його. Кажу: «Це справжній. Я його так довго ховав, що він аж поіржавіти встиг, але для твого щастя ані трохи не жаль, забирай!»
- Але це ж неправда, - розчаровано промовив Ех. – Вчений кіт лише казки розказує, він брехати не вміє.
- Та я й не брехав, це дійсно був справжній ланцюг, я ж бо не казав, що він золотий. Просто кожен чує те, що хотів би почути. А ще, як відповідальний персонаж, я не міг допустити змін слів у історії про золотий ланцюг, по якому я ходжу, розповідаючи казки та співаючи – це неприпустимо. Та й русалка скоро повернеться, коли взнає справжню ціну тих слів про палке кохання, що не підтверджене золотом вчинків.
- Одначе, цікаво було б побачити вираз її обличчя по поверненні. Не лячно?
- Ані трішечки, на цій сторінці головний я, все ж пісні з казками йдуть від мене.
- То це ми припхалися сюди пісні слухати, чи що?! – обурився Ух – Чим це вони можуть допомогти?
- Можуть. От, наприклад, звідкіля я знаю, що ти Ух, а це Ех з Охом? І що ви йдете туди, куди не знаєте?
- Все просто, то гуси вже тут побували та все розбазікали.
- Невірна відповідь – гусей тут якраз не було, хоч незабаром я чекаю й на них.
- Тоді це Ляп розповів.
- Я тут вперше, не міг цього розповісти. – озвався Ляп, що все ще посміхався своїм різнокольоровим розквітом з неба.
- Тоді…
Та кіт не дав договорити:
    • Не намагайся щось придумати, краще послухай, послухайте всі.
«Колись давно, ще до того як був надрукований перший підручник, а зорі вільно приходили у гості до кожного, існувала Думка, що мріяла створити Всесвіт із мрій, кожна із яких могла б вільно здійснюватися, розвиватися, входити в інші мрії, їх доповнювати та доповнюватися ними. За задумом Автора, кожен бажаючий може скористатися можливістю стати такою мрією, а єдина умова для цього – творити добро. Тільки при цьому Всесвіт відкривається по справжньому, перетворюючи кожен крок на чудо, порух на диво, подих на захват, буденність на свято. Лише так можна відчути шепіт трав, обійми вітру, колискову дощу…»
    • Які обійми?! Якого вітру?!.. Якби я хотів наслухатися казок, то звернувся б до Еха – подібні дурниці він розказує не гірше. Ти ще заспівай для повноти картини.
    • І це буде, Ух, всьому свій час, а для вас саме нагода стати на шлях, де кожен крок звучить відлунням Всесвіту, його змінами, залежно від напрямку руху. Але дозвольте продовжити, поки Ух з Охом не позасинали від нудьги. Кожен із нас є мрія, але, часто, нерозкрита, що забула свою мелодію. Ось твоя мелодія, Ух, то ритм, що схований у римі. Твоя пісня була зовсім не випадковою, і якщо ти підеш далі у розвитку твого дару, то моя мова перестане бути для тебе нісенітницею, на що так щиро вказує вираз твого обличчя.
Й скориставшись мовчанням, яке запанувало, поки обурений Ух намагався щось відповісти на таку зухвалість, кіт продовжив:
    • Більше того, з усім своїм котячим авторитетом запевняю, що у вашій казці цей дар означає не лише нявчання, підвивання чи просто співи з музичним супроводом чи й без нього. Той, хто ним володіє, відчуває сутність речей та, при бажанні, може змінювати її. Але будьте обачними, так як не кожна зміна є зміною на краще. По твоєму мовчанню, Ух, бачу, що з тебе вже досить. До іншого, маю надію, прийдеш сам. Та покинь вже жалкувати про свою лопату, вона вже не знадобиться тобі.
Тут кіт зупинився, глянув на принишклих гостей, що лише тепер почали розуміти з ким мають справу. Розповідати був його дар і багато-багато років багато-багато гостей слухали казкові пісні біля цього дуба. Різні то були слухачі й різного шукали тут, та всі вони примовкали, зачувши його оповідь – ця мова зачаровувала, оповивала, манила невідомістю та новиною. Перед очима поставали небачені картини, а кожне слово ставало відлунням у серцях слухачів, бо насправді йшли вони саме звідти, просто мало хто здатен почути те самостійно, а кіт лише озвучував їх.
    • Далі твоя черга, Ех. Свої здібності ти й сам знаєш, а от чи знаєш ти себе? Хто стоїть за межею, де світло добрих намірів перетворюється на темряву поганих вчинків? Чиї жахи наповнюють тривогою серце? Чи завше в дзеркалі дивишся ти на себе? І, нарешті, чи хочеш ти знати відповідь на ці питання?
    • Я… не певен. Деколи мені здається, що цього краще не знати.
    • Розумію, розумію… Адже деколи так хочеться звичайного життя із звичайним щастям. Та простої відповіді не буде, обіцяю.
Тут несподівано втрутився Ох:
    • То, може, й не треба? Може вернемося у якусь із задач, де кількість персонажів не обмежена, розчинимося у загальній групі, хоч би й змінивши лопату на щось інше?
Та кота це не спантеличило:
    • Якраз тобі, Ох, змінювати лопату на щось інше й не прийдеться, бо саме в ній і є твій дар.
    • У лопаті!?
    • Так-так, саме у ній схований ключ до твоєї казки. І при належному старанні й для тебе стануть реальністю слова поета:
«И, может быть, тебя полюбит воля,
  И будешь ты ее любовью горд» (И. Северянин)
    • То що ж мені, повертатися назад у задачник?
    • Я цього не казав. Роби те, що маєш робити, і сам побачиш до чого це призведе. Та все ж позбуватися лопати не раджу,- кіт зупинився, трохи помовчав, ніби прислухаючись до чогось, та мовив. – Я вже розповів усе, що вам належить знати тепер. Не варто надміру дякувати, та й переживати надміру – у казках все на добро, навіть і зло цьому слугує. Чи не так, сусідко?
Останні слова стосувалися королеви, яка поважно хитнула головою в знак згоди та мовила:
    • І куди ж мені їх відвезти? Я не пам’ятаю у нашій книжці такої казки.
    • То казка не з нашого та й узагалі не з підручника. Вона ще не написана до кінця й від них залежить подальший розвиток подій у ній. А везти нікуди й не треба, адже той, хто спробує обійти тричі навколо цього дуба, неминуче попаде у те місце, що його очікує. Єдине, що зворотного шляху не буде. Тому добре міркуйте перед тим як це зробити – дійсно ви бажаєте нового життя?
    • Немає у нас старого життя, стало воно вже картоном. Досить вже, пішли. - рішуче відповів Ух – Чи хтось бажає тут залишитись?
    • Не раджу! – долинув згори голос Ляпа – Я тут зверху спостерігаю у морі одну особу, дуже схожу на русалку, й вона швидко наближається, хоч як їй не заважає якір, прив’язаний до хвоста.
    • Дякую всім за увагу. На цьому моя розповідь закінчена. Раджу тут не затримуватися – та залізяка таки важка коли в нерозумних руках. – швиденько промовив кіт, ще щось додавши по котячому, мабуть, щоб ніхто не зрозумів, та й заліз у дупло.
Від такого розвитку подій усі дещо отетеріли, аж поки королева першою не прийшла в себе та пояснила:
    • Кіт у нас дивний, як дивне й це місце. То як, підете вказаним шляхом чи, може, подастеся зі мною? У мене завжди є робота для бажаючих.
    • Я за. – радісно зголосився Ох.
Та королева не дала йому довго радіти:
    • Повторюю, є робота для бажаючих. Тебе це бажання ще не відвідало, а ледарів вистачає й так. А от твоїх супутників взяла б і зараз. Ну то як, Ух, ще хочеш у мій палац?
    • Відчути себе бурулькою?! Красно дякую, та краще я спробую вчинити так як казав цей казкар.
І, як завжди, ані трохи не сумніваючись, Ух почав обходити навколо дуба. За першим колом його фігура почала розпливатися пеед очима супутників, за другим – стала майже прозорою, а за третім він повністю щез. Долинули лише слова: «Усім пока!»
Ех був більш вихований. Тому вирішив спочатку попрощатися з тутешніми персонажами:
    • На все добре, Ваша величність. Буде нагода, то чекайте у гості. Вам, шановний кіт, бажаю більше слухачів. Маю надію, що колись ви розповісте й нашу історію.
    • Обіцяю, - долинуло з дупла, – та за однієї умови – я не розповідаю казок з поганим кінцем.
    • Ми постараємося! Правда Ох?
Але Ох нічого не відповів й узагалі виглядав досить жалюгідно. Страх все більше проглядався у його осанці та на обличчі – Ох чого сильно боявся. Та Ех не звернув на це жодної уваги й рушив шляхом яким тільки що пройшов Ух. Перед щезненням він запитав:
    • Ляп! Маю надію, ти з нами?
    • Всюди де є сонце! До зустрічі!

Розділ 6. Де Ех з компанією попадають у незнайоме місце, яке виявиться просто добре забутим.

    • Сонця поки що тут не видно. – вирвалося у Еха.
Вони з Ухом та Охом, який не ризикнув залишитися сам, вже кілька годин йшли новою місциною. Дорога, чи краще сказати, стежка вилася змійкою поміж великих кам’яних брил, подекуди росли дерева, а позаду височіла скеля, біля підніжжя якої і з’явилися мандрівники. Вершина скелі ховалася у густих сірих хмарах, що не пропускали жодного сонячного променя.
    • Так, допомога Ляпа була б дуже доречною тепер. Я вже всі ноги повідбивав на цих камінцях, - бідкався позаду Ох. – Може зупинимося перепочити?
    • Ми відпочивали лише кільканадцять хвилин тому. - відрізав, упевнено крокуючи, Ух. – Та й здається мені, що скоро ми кудись маємо прийти. Тільки куди?
    • Мені також здається, що я тут раніше бував. А тобі, Ох?
    • Волів би ніколи тут і не бути, краще вже копати траншею.
Та, попри своє ниття, Ох намагався не відставати, тому поворот за поворотом, і от за черговою брилою дорога стала більш рівною. А ще за деякий час у далині проступили обриси будинків, що виявилися околицею невеликого містечка, сірого як і все навкруги. Побачивши його, мандрівники пришвидшили ходу.
    • Нарешті взнаємо де ми є, а то, крім нудьги та суму, це місце нічого нам не принесло.
Та, чим далі наближаючись до перших будівель, вони все більше уповільнювали ходу, бо пейзаж, що й здалеку виглядав не надто приємно, зблизька виявився й зовсім відразливим. Запустіння панувало на цих вулицях: шар сміття ковдрою вкривав вулиці. Уламки цегли та каміння в переміж з залишками харчів та їх обгортками змішалися. Видно було, що слово прибирання тут давно вже не чулося. І все це поволі заростало бур’яном, що поторив собі дорогу з усіх щілин та тріщин. На якийсь момент навіть здалося, що містечко покинуте своїми мешканцями, але звуки, що лунали із-за зачинених дверей свідчили, що хтось таки тут є. Та по вулицях ніхто не ходив.
Спочатку, не наважуючись заходити до будівель, мандрівники повільно просувавлися вулицями, сподіваючись зустріти кого-небудь, хто зміг би роз’яснити куди саме вони потрапили. Та, не зустрівши жодного мешканця після кількох кіл по поселенню, вони почали стукати у двері домівок та гукати господарів. Ефект від цього був таким самим – ніхто не озивався і тільки тиша відповідала відлунням.
Нарешті, вже зовсім втомившись стукати, Ух заволав:
    • Це місто чи могильний склеп!? А ну, виходьте хто-небудь на вулицю! – та вже спокійніше додав – Невже потрібно розвалити кілька будинків, щоб познайомитися з його мешканцями?
    • Ні, ні! Будь-ласка, не треба нічого ламати! Зараз я вийду! – долинуло в той же момент із одного з будинків.
А ще за мить на його порозі з’явилася дивна особа, строкато вбрана в лахміття чоловічого та жіночого фасону. А на голові сиділа шапка, насунута таким чином, щоб закривати верхню частину обличчя до середини носа. Зупинившись на мить, ніби прислухаючись, ця особа підбігла до Уха, що не стримався та здивовано щось пробурмотів,  впала ниць за кілька кроків і заволала:
    • Дуже прошу простити мене! Я не одразу здогадася хто ви! Будь-ласка не карайте мене!
    • Карати?.. За що?.. Досить вже нести нісенітницю, краще підіймайтесь.
    • Я не встану, доки мені не буде даровано прощення. - продовжував свою «пісню» незайомець, бо по голосу стало зрозуміло, що то був саме чоловік, до того ж немолодий.
    • Ви нічим не завинили перед нами, а тому ми не будемо вас карати. Краще встаньте. – втрутився Ех, щоб завершити неприємну сцену.
Лемент тут же припинився, чоловік одразу підвівся та лише для того, щоб підбігти вже до Еха та впасти до його ніг:
    • Даруйте мою неуважність, Ваша Високість. Ніяк не очікував на візит Вашої особи, адже ви так давно не відвідували наш край.
    • Це Ви даруйте, - здивувався Ех. – Здається Ви мене з кимось сплутали.
    • Можливо, Ваша високість й не запам’ятала наше містечко під час вашого останнього візиту. Адже Ви так поспішали та були схвильовані чимось, - не здавався чоловік. – Але я пам’ятаю усе дуже добре. Після того приємних вражень уже майже не було – ми дуже старалися, щоб виконати ваш наказ.
    • Я вам нічого не наказував, та й зараз прошу лише підвестися і розповісти - куди ми потрапили та чому ви ведете себе так дивно.
    • Бажаєте слухати тут, чи зробите мені честь і відвідаєте мій будинок?..
Чай на столі вже дано захолов, свічки майже догоріли, а бургомістр, це, виявилося, був саме він, продовжував свою розповідь. Він уже кілька разів запитував чи досить, але кожного разу чув у відповідь нові запитання. Із його оповіді стало зрозуміло, що подорожні знаходяться в Ехляндії, країні мрій та фантазій, а це місце зветься Сонячною Долиною. Керував цією країною принц Ехляндськой, котрому Верховний Король усіх мрійників та фантазерів доручив піклуватися про своїх підданих до часу свого повернення. Того часу ніхто не знає, а тому всі вже звикли, що принц вершить усе на свій розсуд. Досить довго це правління викликало тільки приємні спогади, але раптово накази принца змінилися, як змінилися й його посланці – они стали злими та жорстокими. Сталося це невдовзі після останнього візиту принца, коли той стрімголов промчався через містечку кудись у гори. Назад він, мабуть, повернувся іншою дорогою, і з того часу приїзджали його слуги  чорному, які привозили все похмуріші й похмуріші накази. Ось лише деякі з них: спочатку заборонили свята, веселощі та одяг світлих та яскравих кольорів, потім виходити на вулицю та спілкуватися один з одним, і, нарешті, відкривати віконниці. Усіх незгодних забирали з собою слуги принца й вони більше ніколи не поверталися. Так населення містечка поріділо й посіріло, як посіріло небо нед ним – одного разу надійшли хмари й більше не пропустили жодного сонячного променя.
Останнім наказом принца була заборона виходити на вулицю без зав’язаних очей.
    • Яка безглузда заборона!- не втримався Ух – І як це можливо проконтролювати?
    • Дуже просто. Всі мешканці постіно пишуть доноси один на одного, і за це принц раз у тиждень присила нам їжу.
    • Як гидко? – скривився Ех.
    • Ваша високість, мабуть, ніколи не голодували. Та й усі незгодні вже покинули нас.
Після цього настала гнітюча тиша. Ех виглядав найбільн примголошеним від почутого, Ух хмурнів щохвилини сильніше, і тільки Ох, здається, ніяк не реагував на реальність, що розгорталася перед їхніми очима.
    • Чи бажає Ваша високість відпочивати? – поцікавився через деякий час бургомістр.
Ех мовчки кивнув головою, навіть не піднімаючи голови, що важко хилилася від почутого – не кожен день вдається почути такі речі, до яких ти, виявляється, причетний. Наче розуміючи це, бургомістр швиденько прибрався у кімнаті та пішов. Ще деякий час наші герої посиділи у тиші, аж поки свічки не догоріли та не згасли.
    • На сьогодні досить, давайте відпочивати. – подав голос у темряві Ух.
    • Не знаю, чи зможу, але спробую. – донеслося від Еха.
І тільки Ох помовчав, бо вже давно спав.
Розділ 7. Дивна країна, дивні мешканці, дивна поведінка.

Коли похмурий світанок постукав у віконниці та заглянув через щілини у ній до кімнати, виявилося, що ніч була не дуже спокійною для гостей: Ух все поривався кудись бігти у ві сні, Ех крутився майже усю ніч а зміг заснути лише під ранок і лише Ох, здається, спав добре. Мабуть. Саме тому він прокинувся першим, трохи огледівся по сторонах і почав збиратися. Наммагаючись нікого не розбудити, він рушив до дверей, але тільки но відчинив їх, як побачи перед собою бургомістра, що улесливим голосом запитав:
    • Чим можу прислугувати Його Високості?
У відповідь Ох, подавши знак не шуміти, зачинив за собою двері та мовив:
-  Веди туди, де  можна поговорити без свідків.
Про що була та розмова ми взнаємо трохи пізніше, але після неї Ох так же тихо повернувся до кімнати де спочивали Ух з Ехом й вдав з себе сплячого, аж поки вони не прокинулися. Ех встав з важкою від дум головою та повним рішучості:
    • Я йду до місцевої столиці. Можете не йти зі мною – раді нам там, здається, не будуть. Якщо хочете. То залишайтесь тут поки що.
    • Ось іще вигадав!.. Прийшли сюди разом. То й разом підемо, - обурився Ух.
    • Я також так вважаю, - додав Ох. – Тільки треба запитати дорогу. Ей! Бугомістр!
Того не прийшлося чекати довго, наче він стояв прямо під дверима. Таким же владним тоном Ох продовжив:
    • Нас цікавить дорога до столиці. Як вона там називається?
    • Раніш це було місто Світлоград, місце світла й радості. Та нині його перейменували на Сіроград. Туди вам і треба.
    • Цікаво, а кольори крім сірого та чорного ще десь залишилися? – запитав Ух.
    • Цього не знаю, - швидко відповів бургомістр. – То вам дорогу показувати?
Після ствердної відповіді Еха та швидкого сніданку, бургомістр вивів гостей на околицю селища та показав їм невелику стежку, що вела до лісу.
    • Щось дивна дорога веде у столицю? – здивувався Ех.
    • Мало, зовсім мало стало нині подорожніх, от і заросла дорога. Ідіть, ідіть. Вам саме туди.
І, не прощаючись, бургомістр розвернувся та швидко пішов геть, не озираючись.
- І поведінка дивна, - знову замітив Ех. – Учора він був більш приязний.
- Хіба тут не станеш дивним, стільки усього змінилося… Пішли вже! - Ох не був схожий на самого себе, і помітно поспішав вирушити у дорогу. Та й виглядав він впевненішим за своїх супутників, що не знайшли чим йому відповісти, а тому мовчки рушили у далечінь, що ховалася за старими деревами, які схилили свої віти над стежкою.
Ліс із середини виявився не менш похмурим ніж здавалося здалеку. Зелені велетні у багатьох місцях вже посохли, а то і повалилися прямо на стежку, що і обійти було складно. Продершись черговий раз через один з таких завалів, Ух промовив:
    • Надерти б вуха отому бургомістру за таку дорогу. Тут же давно ніхто не їздив. Посланці герцога проїзджають верхи. А тут і пішки не пройти. Треба повернутися та заставити того брехуна вказати вірний шлях.
Ех також почав було схилятися до такої думки, але Ох рішуче заперечив:
    • Я за те, щоб йти далі. Це може бути короткий шлях. Я, здається, пригадую ці місця.
Ех не міг з цим не погодитися, адже й йому місцина видавалася знайомою, хоча, куди приведе стежка, він не міг би сказати. Тим більше, що картина наколо сильно змінилася у порівнянні зі спогадами. Похмурість наклала свій відбиток на все навкруги, й дерева, що в спогадах привітно віталися, похитуючи вітами, зараз лише мовчки бовваніли навколо.
Ех зітхнув:
    • Це місце було іншим. Воно не заслуговую на таку долю.
Відповідь пролунала дуже несподівано:
    • На вашому місці я б задумалася на власною долею.
Із цими словами з-за дерева вийшла сліпучо красива дівчина, що наче  магнітом притягувала погляди, а голос якої заворожував та вабив:
- Я вже зачекалася на вас. Здається, ви не поспішали, хоч саме це вам варто було робити. Поспішайте, поки ще маєте можливість врятуватися. Ви помилково потрапили до цієї історії, і, поки ще не пізно, маєте поспішати, щоб виправити ситуацію, адже зовсім скоро шлях до вашої задачі закриється.
- Задачі?.. При чому тут задача? – здивувався Ех. – Ми мали втрапити до казки.
- То я й кажу, що сталася помилка. Які з вас казкові герої? На вас очікують у новому підручнику з математики, де ви можете вибрати будь-яку задачу, - продовжила незнайомка.
- Та невже!? – аж задихнувся від захвату Ух. – І екскаватором керувати можна?
- Найновішої моделі, і поїздом, і літаком, та й усім іншим, чим забажаєте.
- Але кіт казав нам зовсім про інше, -  не здавався Ех.
- Кіт? – скривилася дівчина. – Та то ж архаїзм, він вже неактуальний, нове покоління давно не вибирає дурненькі казочки.
- Казки не можуть бути дурними, - рішуче заперечив Ех, та далі йому не дали говорити Ух з Охом, що наперебій почали малювати приємні перспективи їхнього повернення до задачника.
Ух уявляв ті величезні гори землі, що підкорюються екскаваторові та тому хто ним керує, Ох же розповідав, чому треба радіти тому, що більше не прийдеться працювати руками, лише важелями  та й у чистій кабіні з підігрівом та кондиціонером. Про кота та чарівний дуб вони вже зовсім не хотіли слухати.
    • Та, зрештою, хіба це не краще, ніж залишатися у цій країні вічної похмурості? – навів останній доказ Ух.
    • Мені теж тут не подобається, - погодився Ех. – Але якщо я дійсно причетний до того, що тут сталося…
    • Ти дійсно схожий на нашого принца, - заявила дівчина, – але він живе собі спокійно у столиці і не потребує вашої допомоги. Більше того, він не надто зрадіє вашій появі.
    • Та й я про що, - підхопив Ох. - Треба вибиратися якнайшвидше звідси.
Він був готовий йти далі прямо зараз, але вже сутеніло, і незнайомка запропонувала переночувати у її будинку, що знаходився неподалік. І дійсно, зовсім скоро вони вийшли до галявини, посеред якої стояв невеликий дерев’яний будинок, обсажений та прикрашений квітами. Господиня відвела гостям окрему кімнату, де, після швидкої вечері, й поринули у сон подорожні.
Але не всі… Ех крутився з боку на бік - щось заважало йому заснути, тривожило неясними передчуттями чи спогадами. Ми вже бачили, що він не розділяв захвату компаньйонів відносно повернення у задачник, та не лише це його бентежило. Звичайно, він звик до помилок, що неминучі у житті кожного, хто зв’язувався з математикою, та все ж помилка казкового дуба, що відправив їх сюди, була занадто незрозумілою. Так само як не розумів він, чому у сухому та чистому приміщенні так пахло цвіллю та вогкістю.
У цей момент думи Еха перервав Ух, який прокинувся від того, що його ковдра сповзла на підлогу, і він замерз. Ух підняв її і, натягуючи на себе, пробурмотів: «Чого ж так холодно?». Ці слова наче вивільнили якусь пружину, і вона дала новий поштовх думкам Еха. Трохи згодом ми дізнаємося, куди вони його привели…

Розділ 8. Коли таємне стає явним.

Господиня будинку не стала чекати, поки гості прокинуться самостійно, безцеремонно зайшовши до кімнати, та знову почала їх квапити у дорогу.
    • А що, сніданок уже готовий? – спросоння поцікавився Ух.
    • Мова про сніданки зазвичай іде у кулінарних книгах, - відрізала дівчина. – У математиці такого терміну немає. Нам уже час іти, можемо не встигнути.
    • Але якщо я не хочу нікуди йти, не розібравшись, що ж тут коїться? – мовив Ех.
Тут він навіть здригнувся від люті, що промайнула в очах дівчини. Та цей блиск промайнув так швидко, що Ех не сказав би впевнено чи здалося це йому, чи було насправді.
    • А, може, зоставити його тут?, - Поцікавився Ух. – Він же не шкідливий, нехай мріє собі, а ми підемо у задачу з двома персонажами.
    • Я не піду в таку задачу, - вставив своє слово Ох. – Якщо іти, то усім разом. Годі, Ех, дурня вдавати, пішли вже.
Тим же категоричним тоном, хіба що з ноткою занепокоєння, дівчина звернулася до Уха з Охом:
- Йти мають усі, інакше ні про яку задачу не може бути й мови.
Такий розвиток подій збив Уха з пантелику. Невже його бажанню сісти до важелів екскаватора не судилося збутися? Загрозливо наблизившись до Еха, він промовив:
    • Йдемо краще по-доброму… Ти ж мене знаєш…
    • Я знаю, що ти чесний, - не злякався Ех – а тому пропоную угоду.
    • Угоду?! – здивувалися всі троє.
    • Угоду, - повторив Ех – та не з усіма, а лише з Ухом.
    • Що за таємні угоди?! – обурився Ох – Чому я не можу знати?
    • Що за угоди? – підтримала дівчина. – Вам потрібно йти – час збігає!
Та Ех стояв на своєму:
    • Розмовлятиму з Ухом лише наодинці. Залиште нас!
Тон останньої фрази пролунав так, що всі замовкли й незабаром у кімнаті залишилися Ех та спантеличений Ух, який поцікавився:
    • І навіщо все це?
    • Це все для того, щоб ти дещо зрозумів – пам’ятаєш кота та те, що він говорив тобі? – нахилився до вуха співрозмовника та прошепотів Ех.
    • Пам’ятаю…Та чому пошепки?
    • Побачиш. - так само пошепки продовжив Ех. – Він тобі казав про сутність речей, що її можна побачити.
    • Він казав багато чого, навіть занадто, але що з того вийшло? – розвів руками Ух, наче показуючи, що все те розказане їм котом не згодилося.
    • Я пропоную тобі спробувати, - не зважав Ех, -  і тоді ти сам зможеш прийняти рішення.
    • Та що ж спробувати? – продовжував дивуватися Ух.
Тут Ех несподівано змінив тему:
    • Ти вночі не змерз?
    • Трохи замерз, але до чого це зараз? – відповів питанням Ух.
    • Спочатку я не звернув на це увагу, та потім мені стало цікаво, звідки у сухому та чистому будинку вогкість та запах гниття?
    • Мені це зовсім не цікаво. Це все що ти хотів мені розповісти?
Ух вже зібрався йти, та Ех став на його шляху:
    • Ніякого будинку немає, ми ночували  на землі посеред лісу, тому й замерзли. І ти можеш це перевірити сам.
    • Слабко віриться, але навіть якщо ти й правий, то що це пояснює? - протягнув Ух, хоч видно було, він уже зацікавився.
    • Якщо нас ввели в оману щодо місця нічлігу, то що заважає обманювати в іншому, наприклад, що ми тут помилково опинилися.
    • Обманювати?..
Вираз обличчя Уха при цьому запитанні був такий здивований, що на цьому місці варто пояснити – наші герої не зустрічалися з брехнею за час свого життя у задачнику з математики. Математичні закони, правила й усі, хто живе за ними, можуть помилятися, але вони не вміють свідомо обманювати. Тому Ух не міг собі представити, що хтось може це зробити. Бачачи його сум’яття, що межувало з недовірою, Ех запропонував:
    • Можеш все побачити сам своїми очима.
    • Я? Як?
    • Використовуй закладений у тобі дар – слово. Адже це не лише звук твоїх уст, але й енергія, а віршоване слово – ключ до Істини. Я впевнений, що у тебе вийде, і ти зможеш побачити, що це за місце. Просто прислухайся, й ритм, що є у тобі, поведе шляхами Істини.
Ух хотів ще щось заперечити, але лише з упертості, адже й сам зрозумів усю недоречність тих заперечень. А ще йому дуже закортіло спробувати те нове, незвідане відчуття, що живе у кожному й лише чекає нагоди, щоб вивільнити усю красу та силу пошуку прекрасного, незрівнянного. Спочатку Ух напружився, намагаючись щось зримувати своєю головою, та, крім дурниць, у неї нічого не прийшло. Але потім він заспокоївся та відпустив свої думки у тишу, звідки несподівано долинули слова, які Ух тут же виголосив:
    • Є сутність слів і сутність мови,
Є сутність звуків та картин,
Шляхів же в зорях світанкових
Не так багато – він один.

Нехай веде він, нехай вкаже
Відкриє місця цього дух,
Та щирі наміри розкаже,
Звільняє від неправди слух.
Після цих слів стіни будинку щезли з перед його очей, і Ух побачив, що знаходяться вони посеред темного та вологого лісу. А трохи на віддалі стояв Ох та про щось розмовляв с старою відразливою жінкою.
    • Ох! – не втримався Ух. – Ти теж це бачиш?
Та Ох не почув його, ще перебуваючи під владою ілюзії, проте це почула жінка, яка одразу збагнула все й прошипіла зміюкою:
    • Не варто було цього робити! Були б ціліші…
    • Я вже одно разу повірив тобі й більше не збираюся цього робити. Йди геть! - відповів їй Ех.
Сила, що звучала у його голосі, змусила стару знітися, й вона почала повільно відходити, бурмочучи:
    • Що я… я ж хотіла як краще…
    • Геть, сказав же тобі! – повторив Ех. – Я ще повернуся до тебе, коли розберуся, що ж тут таки коїться.
Та не примусила себе довго просити й хутко зникла серед дерев, залишивши подорожніх самих. Ох повільно наблизився  та запитав:
    • І що це було?
    • Це була Брехня власною персоною, - відповів Ех. – Хто водиться з нею, той ніколи не буде знати спокою – вона його забирає.
    • Але її ж можна було розпитати про це місце, - заперечив Ох.
    • Брехня є одним з наймерзенніших створінь Всесвіту, її не можна слухати. На жаль, раніше цього я не знав, і ось до чого це призвело. Але, якщо ви не проти, будемо вирушати, хоч і в дещо іншому напрямку, ніж ви планували. По дорозі я вам усе розповім.
Спантеличені таким ходом подій, Ох з Ухом на стали суперечити, й мовчки почимчикували за Ехом. Той крокував упевнено, ніби знаючи шлях, і дорогою розказав супутникам наступне:
Як ми з вами пам’ятаємо, Ех не міг заснути, а лежав й думав,намагаючись зрозуміти, як це вчений кіт міг так помилитися та разом із чарівним дубом закинути їх у це місце, що виявилося чужим для них. Такі персонажі як кіт в казках зазвичай не помиляються. Але чому ж тоді ця незнайома їм дівчина говорить зовсім інше?
    • І тут мене осяяло, - продовжив Ех, – що лише від мене залежить, кому та у що я буду вірити. Я можу повірити у нову задачу і провести у ній ще бозна скільки часу, але ж можу повірити й у інше, і буду тим у що я вірю. Я вибрав ту реальність, де мене звати не Ех, а принц Ехляндський, де я відповідальний за долю цілої країни, хоч і казкової.
    • А що як ти помиляєшся? – запитав Ох
    • Якщо я помиляюся, то нехай переконаюся у тому, що це помилка, інакше все життя буду жалкувати. Я вже був у задачі, і знову туди не хочу. Звісно, що кожен з вас може вірити у те, чого забажає, а давайте далі по порядку. Отож, я лежав і думав, що якщо я тутешній принц, то моє слово має силу, вірніше мало б її мати, тому що досі цього не спостерігалось.
Тут, ти Ух, перевернувся та щось сказав уві сні. Що саме, вже неважливо, але я згадав про те, як говорив тобі кіт про силу слова і зрозумів, що справжню силу в собі несе лише натхненне слово, що звучить в унісон зі Всесвітом, й ідуть такі слова від одного Творця. Їх не можна придумати, а лише почути, надихнутися та вивільнити, виголосивши. Тоді я прислухався, та не вухами, а серцем, й скоро почув такі слова:
Знову нічка наступає,
І у ліжечко вже час.
Хто почує, відгадає
Та промовить вголос нас?

Розум хто відкриє думам,
Простягне нам мудрий руку,
Радий істині, не сумам,
Щиро вдячний за науку.

Хто почує рік пісенних
Перекати та розливи?
Стане проти діл мерзенних,
Проти зла, щоб зріли ниви,

Щоб дійшли до сонця квіти,
Щоб з облич злетіли маски,
Щоб дорослі, як і діти,
Вірили в щасливі кАзки.

Заспокойся, тільки вір,
Глянь у Вічність, глянь у себе.
Ти ж людина, а не звір.
Всюди поруч ми як треба.

Якщо сумніви здолаєш,
Як почуєш звуки неба,
Владу слова ти пізнаєш,
І знайдеш в ній все, що треба.
З цими словами я побачив те саме, що потім побачив і Ух, коли виголосив слова Сили. А найстрашнішою була та жінка, що, не зважаючи на пізню годину, сиділа під деревом та дивилася на нас поглядом, від якого ставало моторошно. Я її згадав, адже ми вже зустрічалися з нею раніше, ще до того, як ми потрапили у задачу. Й говорила вона тоді такі самі речі про те, що нам потрібно поспішати забиратися звідси, щоб не сталося біди. Та біда все одно прийшла у ці місця. Чи, може, вона прийшла саме тому, що ми подалися звідси? Хто ж тоді вона така ця жінка, й чому вона каже неправду? Вона не називала свого імені ні під час попередньої зустрічі, ні зараз, отже воно могло завадити їй досягти бажаного, видати її справжні наміри. Отже це… «Брехня!» - пролунав той самий внутрішній голос, що і раніше. Тепер усе стало зрозуміло.
Я вирішив не будити підозру старої не будити підозру старої завчасно, тому вдав з себе сплячого, та насправді усю ніч прислухався, щоб вона не вчинила що-небудь лихе. Одначе вона, мабуть, була впевнена у тому, що переконала нас, чи радше вас удвох. А ви вже, у свою чергу, змусите мене повернутися у задачник разом із вами. Що сталося далі, ви бачили самі.
    • Але що ти плануєш тепер робити? – запитав  Ох, коли Ех змовк, щоб перевести подих, адже весь цей час вони продовжували йти.
    • Я ще цього не знаю, але сподіваюся, що найближчим часом хтось із нас це зрозуміє, адже ви також герої цієї казки. Та розумію одне – нам треба подалі відійти від того місця, адже щось підказує, що стара не єдина, хто хоче зустрітися з нами із недобрими намірами. Пам’ятаєте про слуг принца у чорному? Хто іще може йти по нашому сліду невідомо, але зустрічатися з ними поки що не бажано.
Так, розмовляючи, вони дійшли до місця, де дорога розділялася надвоє. Видно було, що в обох напрямках мало хто їздив, та все ж один з них, той що забирав ліворуч, виглядав більш прохідним ніж поворот вправо. Та Ех, ні на мить не вагаючись, рушив саме вправо. Покладаючись на його чуття, Ох з Ухом йшли слідом. Пройшли вони вже чимало, хоча могли б пройти й більше, якби Ох не канючив постійно, що втомився й старався перепочити всюди, де тільки можна. Згодом, коли добряче потомилися вже всі й почали виглядати місце для відпочинку, мандрівники раптом вийшли на край урвища, на дні якого поміж камінням текла швидка річка, що ніби прогризла у камінні ущелину, по якій і шуміла собі, несучи глибокі та швидкі води. Ця картина не спонукала спробувати подолати перешкоду уплав.
    • Що далі, повертаємося? – перервав мовчання Ох.
    • Тут має бути прохід, - впевнено промовив Ех, – я це відчуваю.
    • Може, він колись і був, он погляньте-но – ще залишилися опори колишнього мосту. Але ж тепер його немає, повертаймося, - продовжував гнути свою лінію Ох.
    • Для кого немає, - не знітився Ех, – а кому є. Ух, зможеш зробити міст?
    • Я спробую, - відізвався той, хвилину помовчав, зосередившись, та виголосив:
Як шлях утрачений віддавна,
Мов міст збудований колись,
Із крапель швидких, вод криштальних
Надійний перехід явись.

Варто було подивитися на обличчя Оха. Сказати, що він виглядав ошелешеним, то нічого не сказати. Та й було чого дивуватися: бризки, що раніше розліталися у всі сторони над річкою, мов по команді почали обплітати колишні опори, одразу замерзаючи. Швидко з води виріс і тут же затвердів справжній міст із льоду: з льодовими опорами, перилами й красою, що може виникнути лише із води – холодною і глибокою.
    • То пішли? – запропонував Ух після того як ріст мосту припинився. – Я не знаю через скільки часу міст розтане, тому варто поквапитися.
Він першим ступив на лід, спочатку трохи не впавши на слизькому, та, тримаючись за перила, зумів перейти на іншу сторону. За ним швидко перейшов Ех, і лише Ох ніяк не наважувався, хоч як його не звали.
    • Дивися! Міст починає танути, якщо не хочеш залишитися сам посеред цього лісу, то йди, - нарешті сказав Ух.
Й справді, товщина льодових колон відчутно зменшилась й міст уже почав потріскувати від того, що по ньому пішли тріщини. Зібравши усю свою сміливість, Ох таки переліз навкарачки на інший бік урвища. І саме вчасно – ще не встигли мандрівники відійти від річки, я на берег, який вони щойно покинули, виїхало кільканадцять вершників у чорному. Вони спочатку зупинилися в нерішучості перед надзвичайним мостом, а потім таки спробували перебратися по ньому. Та тільки-но перший кінь передніми копитами ступив на лід, міст почав розсипатися на шматки і падати у воду, й лише якимось дивом кінь встиг відскочити назад, врятувавши себе й вершника. Усі інші ще мить супроводили мандрівників поглядами, що не віщували нічого доброго, а потім без жодного слова розвернулися та помчали у зворотному напрямку.
Тільки після їх зникнення, заціпеніння, що напало на наших героїв, спало й вони  змогли перевести подих.
    • Це за нами? – запитав чи ствердив Ух.
    • Судячи з того, що тим шляхом вже давно ніхто не користувався – так. Та й погляди були надто промовистими. Здається мені, що ми їх ще побачимо, - зауважив Ех.
    • Поки вони ще переберуться через річку, час у нас ще є, то, може, трохи перепочинемо? - це, звичайно, була мова Оха, що гнув лінію про власну втому й необхідність привалу.
    • То, може, краще одразу зачекаємо на тих панів, які так «приязно» нас роздивлялися, щоб вони не перетрудилися раптом? – поцікавився Ух. – Здається, вони бажали зовсім не висловити свою повагу до нас.
    • Йдемо далі, - підсумував Ех, – у нас свій шлях, який треба пройти, не зважаючи на те, хто чи що очікає на ньому.
    • Але куди ми, зрештою, ідемо? – поцікавився Ух.
    • В  те місце, де ми колись вибрали невірний шлях.
    • А ясніше? – наполягав Ух.
    • Ще не можу сповна це пояснити, але моменти минулого, що з’являються з моїх забутих спогадів, поступово складаються в картину, яка говорить про необхідність йти саме туди, куди ми направляємося. Та вже й не так багато залишилося, йти треба он до тієї гори.
З сірої мряки дійсно почали з’являтися обриси чогось великого та темного, що, мабуть, й було тією горою, про яку казав Ех. Він був сповнений рішучості йти до неї без відпочинку, та вечір, а за ним й ніч, змусили подорожніх зупинитися на відпочинок серед холодного каміння. Усю ніч вітер вив серед нього свою самотню пісню, заставляючи тісніше тулитися один до одного, хоч би трохи зігрітися. Та намарне.

Розділ 9. Завіса таємниці продовжує відкриватися.

Ледве дочекавшись ранку, Ех почав квапити супутників продовжити шлях, і, хоч як Ох не опирався, невдовзі вони вирушили. Та дійти вже того дня до гори вони не змогли – та хоч і стала більшою та ближчою, все ще залишалася у далині. Тому у Еха з компанією була ще одна холодна ніч, але втома була настільки сильною, що і ранковому світлу не одразу вдалося їх розбудити, тому вирушили вони із запізненням. Цього дня, мандрівники, нарешті, добралися до підніжжя гори, й тут Ех зупинився й звернувся до супутників:
    • Хочу запропонувати вам залишитися тут, поки я не повернуся.
    • Ще чого!? – не погодився Ух. – Разом припхалися сюди, разом підемо далі. Не вистачало нам іще розділитися тут і блукати поодинці.
    • Я згоден у Ухом, - підтримав того Ох. – Чого ми будемо залишатися тут?
    • Минулого разу, - спробував пояснити Ех, – я зустрів тут таке, від чого втік так далеко, як тільки зміг. Та зараз маю відчуття, що мені все ж прийдеться із цим знову зустрітися. Але наражати вас на можливу небезпеку не хочу.
    • Але ж хіба небезпека не загрожує нам однаково разом чи поодинці? – запитав Ух.
    • Якщо ми розділимося, - повільно підбираючи слова, мовив Ех, - то, маю надію, небезпека для вас не буде йти від мене.
    • Що?!
    • Що?!
Синхронно пролунали репліки Уха та Оха, й Ех почав свою розповідь про події, що мали тут місце багато часу тому, коли молодий принц Ехляндський нерозважливо втрапив у халепу, та ще й разом з усім королівством.
Колись давно ця країна ще була такою як про неї розповідав бургомістр. Привітні мешканці наповнювали тутешню землю, без остраху подорожуючи всюди, адже зло не мало місця у їх серцях. Приязнь один до одного була вродженою рисою усіх народжених тут, а тому конфлікти виникали випадково та швидко згасали, не даючи місця чварам. Цьому сприяло також мудре та виважене правління принців, що керували цими землями. Династія принців керувала від імені Короля, що з давніх здавен довірив їм владу. Кожен з тих, хто ставав принцом Ехляндським, знав – в  будь-який момент йому може довестися  давати звіт про своє життя, і це убезпечувало принців від нерозумних рішень. До певного часу…
Останнім з династії був молодий принц, добрий та щиро люблячий свою землю та її мешканців. Державні справи не надто докучали йому, адже його попередники зуміли залишити по собі добре налагоджений державний механізм, втручатися у роботу якого доводилося у надзвичайних випадках, що траплялися надзвичайно рідко. Більше часу займали різні церемонії, яких принц не любив, а тому уникав, віддаючи перевагу подорожам по усім куточкам країни, спілкуючись з жителями та милуючись красою своєї землі. Хороший кінь та вірні друзі складали йому всю свиту, а щирим розмовам він віддавав перевагу перед урочистими зустрічами.
Під час однієї з таких подорожей принц зустрів у маленькому містечку таємничого незнайомця. Той виявився незнайомим не тільки для принца, але й для усіх місцевих жителів. Манери цієї особи видавали гордість і зверхність, та й дивився на оточуючих він з презирством. Лише до принца незнайомець проявив люб’язність, представившись мандрівником із далеких країв, що приїхав у Ехляндію побачити справжнє диво, про яке чув у себе на батьківщині. Принц живо зацікавився, що ж то за диво таке, про яке він, місцевий правитель, нічого не чув. Ось що розповів незнайомець:
«Неподалік звідси є гора, у якій є печера. У тій печері є чарівне дзеркало, що показує кожному його істинну сутність, явними стають усі нахили та здібності. Хто погляне у те дзеркало, ніколи вже не залишиться невігласом, що не знає себе й блукає у темряві.»
Після цього незнайомець швидко зник, принц навіть не встиг запитати, що він сам побачив у тому дзеркалі, та й чи бачив щось. Та зерно цікавості вже було посіяне у душу принца, хоч особа незнайомця і не викликала довіри. Більше того, тривожне почуття поселилося у душі, ніби застерігаючи від чогось. Але цікавість усе ж переважила. Разом із вірними товаришами Варухом та Єнохом принц поїхав до єдиної великої у тій місцевості гори, що знаходилася неподалік. Місцеві не надто охоче розповідали про цю гору, розказуючи лише, що вони намагаються триматися від неї подалі, що коло неї завжди вогко й холодно, й сірі хмари завжди закривають її вершину.
Дійсно, ще здалеку було видно, як гора контрастує із оточуючою її місциною, немов була вона з іншого світу. Навіть пташки та всяка інша живність не селилися на ній – тиша панувала там. Але це не могло зупинити принца - у своїй країні він був повновладним правителем, і не боявся нічого. Подолавши шлях нагору, принц та його супутники підійшли до входу в печеру, якийсь час не наважуючись увійти до неї – такою темною й вогкою здалася вона.
Тут раптом з печери вийшла стара жінка:
    • Давно я на тебе чекаю, принце. Щось ти забарився.
    • І вам доброго дня, - відповів принц. – Чи я зобов’язаний був відвідати вас?
    • Рано чи пізно, володарю, ти все одно б це зробив, я зробили це усі твої попередники.
    • Усі принци, що були до мене? Але чому про це місце ніхто не розповідав нічого: ні мій батько, ні його батьки, ані хто інший?
    • Тому, - продовжила стара, – що багатство твого внутрішнього світу тільки твоє й про нього не розказують нікому. Так само, як нікому, крім принца, не дозволено заходити у печеру – це надто велика таємниця для простої людини.
Варух спробував щось заперечити, та стара не звернула на це жодної уваги:
    • То ми будемо й далі стояти тут? Якщо ти боїшся, то можеш прийти пізніше, та, попереджаю, що весь час, що пройде до цього, ти будеш жалкувати, що не зробив цього.
З цими словами жінка повернулася й пішла у глиб печери, а за нею, зробивши знак друзям залишатися, подався й принц.  Хоч темна та вогка, та глибокою печера не була. Пройшовши за старою через невеликий тунель, принц опинився у залі. Жінка кинула якийсь порошок у вогонь, що жеврів посередині, й той освітив все навкруги. Всюди були голі стіни, тільки у одному кутку стояло щось накрите темним покривалом.
    • Це дзеркало? – поцікавився принц.
    • Так. Приготуйся побачити того, ким ти є насправді, - відповіла жінка і, ставши збоку, зняла тканину.
Сіре світло залило печеру. Це не було її віддзеркалення – зовсім інше життя ожило у ньому, страшне й відразливе. Сцени приниження, знущання над людьми, багатьох з яких принц знав особисто, змінювалися огидними сценами доносів, наклепів, підлабузництва. Усе, що знав та у що вірив принц, було спаплюжено у побаченому. Не в змозі відірвати погляд, принц стояв перед дзеркалом. А воно показувало усе нові й нові картини, які раптом перестали мінятися, все щезло, залишилася лише фігура людини у чорному вбранні, що стояла й мовчки дивилася на все зверху. Раптом вона повернулася обличчям до дзеркала, й принц побачив самого себе. Це відображення розглядало принца з презирливою гримасою, а потім поманило його жестом. Принц відсахнувся, а його двійник у дзеркалі задоволено розсміявся та промовив: «Я чекаю». І все щезло.  Залишилася тільки печера, темне дзеркало та онімілий принц.
    • Що це було? – тремтячим голосом запитав  принц у старої, що увесь цей час мовчки стояла поряд.
    • Це був ти. – відповіла та.
    • Це не я! Я ніколи не був злим та підлим
    • Та невже? – розсміялася злим сміхом стара – Ти ніколи не допускав поганих думок? Ти ніколи не бажав зла нікому? Може ти просто погано себе знаєш чи добре приховуєш те, що є у кожному – зло? Воно поселилося у кожному із синів Адамових й тільки чекає свого часу, щоб проявитися. Заглянь у свої сни – вони подекуди краще розповідають нам хто ми є насправді. Дзеркало  лише показало тобі, ким насправді ти є, чи напевне станеш. Та ти й сам це невдовзі побачиш.
Принц не став сперечатися, адже дійсно, з деяких пір йому стали приходити думки та сни, про які він нікому не розповідав, настільки огидними ті були. Але найогиднішим було відчуття насолоди, що приходило від вчиненого у снах, від чого принц прокидався у холодному поту та з важкою головою. Насправді він уже давно розмірковував про причину появи тих думок та снів, та відповідь старої була надто несподіваною.
    • Це не я… - уже не так впевнено мовив принц.
    • Ти можеш вірити чи сперечатися, та не я тебе привела сюди, ти сам прийшов. Дзеркало лише проявляє твої приховані риси, але це не означає, що вони не стануть явними через певний час, - запевнила стара.
    • Але я не хочу спричинити біль будь-кому, - схопився за голову принц. – Чому хтось має страждати через мої нахили.
    • Мало хто, зробивши погану річ, признається потім, що це було навмисне. Усі говорять, що не хотіли цього. Якщо ти дійсно цього не хочеш, то приймеш застережні міри, щоб ніхто не постраждав.
    • Наприклад! – запитав принц.
    • Якщо ти не можеш утекти від себе, то тікай від тих, кому не хочеш причинити біль, - сказала стара та запитливо подивилася на принца. – Та чи готовий ти усе залишити?
Принц рішуче відповів:
    • Задля миру та спокою у моїй країні я готовий на усе.
    • Тоді я спробую тобі допомогти, - блиснули очі старої.
Недобра то була радість, але спантеличений побаченим та почутим принц не звернув на це уваги.
«Тікати! Тікати подалі звідси! - пульсувала в його голові думка, перебиваючи усі інші. – Подалі, поки ще не пізно!»
    • Як ти можеш мені допомогти? – вхопився за рятівну соломинку принц, не помітивши  пастки.
    • Я вкажу тобі шлях туди, де твої нахили не зможуть завдати шкоди нікому.
    • Дійсно? Куди я маю відправитися?
    • В математику, - мовила стара.
    • І це допоможе? Я не зможу повернутися? – захвилювався принц.
    • Авжеж, - впевнено продовжила стара – я допоможу тобі відправитися туди, де вірною є лише одна відповідь, і вона ніколи не приведе тебе назад, адже умовою задачі буде зовсім інше.
Принц на мить замислився. Звісно, не кожен день доводиться приймати рішення відправитися у незворотній шлях з любих серцю місць та від коханих людей. Та саме любов до цих людей і дала принцу силу впевнено промовити:
    • Я згоден. Готовий відправитися негайно.
В очах старої промайнув той самий блиск, але принц знову не звернув на нього уваги, й вона швидко заторохтіла:
    • Тоді виходь і чекай, а мені треба помізкувати, як краще тобі добратися до тієї математики.
При виході до принца підскочили Варух з Єнохом, які не на жарт перелякалися через блідий вигляд принца.
    • Що? Що вона з тобою зробила?
Але принц не відповів нічого. Тоді двоє друзів кинулися у печеру й щезли у ній. Через деякий час, поки принц  стояв та думав свою сумну думу, дивлячись на краєвиди країни, яку йому доводилося залишати назавжди, вони вийшли з печери й підійшли до принца, спочатку Варух, а згодом Єнох.
    • Ми все бачили, - сказав Варух.
    • Ми підемо з тобою, - додав Єнох.
    • Але навіщо? – запитав принц – Ви не мусите цього робити. Хіба загроза йди від вас.
    • Для одного це заважка ноша, ми спробуємо розділити її з тобою.
    • Дякую, Варух! Дякую, Єнох! Ви справжні друзі. Якщо ви не будете заперечувати, то відправляймося у дорогу негайно. Нехай подорож розрадить наші серця новиною зустрічей та подій і дозволить забути полишене тут життя.
    • Вам не доведеться боротися із спогадами, - встряла у розмову стара, що саме вийшла з печери. – Перехід із казки у світ логіки та прямолінійності зітре усі спогади. Ваш розум стане чистим та нічим не обтяженим. А зараз давайте не будемо гаяти часу – прохід уже готовий, але треба поспішати, щоб він не закрився. Всі за мною!
Й, не давши часу на роздуми, стара рішуче повернулася й ішла у печеру. За нею попленталися й принц з супутниками. У печері нічого не змінилося.
    • Але де ж той прохід? – запитав Варух. – Через стіну?
    • Через дзеркало, - пролунала відповідь, – підходьте по черзі до нього.
Підійшовши до дзеркала знову, принц побачив у ньому лише себе, чи не зовсім себе – відображення чимось та відрізнялося від нього. Може поглядом – владним та холодним, а може, позою, що видавала нетерпіння.
    • Доторкнися до дзеркала, - наказала стара.
Ці нотки неприємно здивували принца, але він не встиг ніяк відреагувати, як жінка несподівано штовхнула його прямо на дзеркало. Щоб не вдаритися лицем, принц витягнув вперед руки, але вони не зустріли перепони й пройшли крізь дзеркало, а за ними й тіло принца провалилося у темряву.

Розділ 10. Коли принц уже не один.

    • Далі ви все знаєте: принца не стало, його замінив Ех. Саме під таким ім’ям я жив у задачі. Дякую за те, що увесь цей час були поряд, та зараз я піду один, - закінчив оповідь принц.
    • Ми були разом увесь цей час й не полишимо тебе зараз, правда Ох, чи краще до тебе звертатися Єнох.
    • А я б не ходив, - озвався той. – Це вже не та країна, яку ми полишили. Йдемо краще подалі звідси, поки ті чорні вершники не добралися до нас.
    • Я більше не зможу, пригадавши усе, жити як раніше, - відрізав Ех. Я – принц і несу відповідальність за цю країну. Вперед!
    • На цей раз зайдемо усі разом, - сказав Варух, саме так він попросив називати його далі. – Невідомо, що може очікувати на нас у тій печері.
Він рішуче рушив уперед, за ним принц, а останнім Єнох. Та печера виявилася пустою – нікого та нічого в ній не було.
    •  Це була пастка, - здогадався принц, – нас заманили сюди та обманули. Але навіщо?
    • Ти все ще не зрозумів, що ти більше не принц, а просто Ех. Це вже не твоя країна, забираймося звідси, - Єнох розвернувся та повільно почвалав до виходу. – Володар цього місця скоро з’явиться.
    • Справжній господар цього місця – Король, - промовив принц.
    • Король?! Та він уже давно забув про нас, поглянь лиш навкруги. Я вам пропонував піти звідси, але ви не схотіли, а тому тепер начувайтеся, - Ох стояв біля виходу та прислуховувався. – От уже чую кроки володаря.
    • Єнох, ти що?.. – сказав Варух.
    • Я не Єнох, мене звати Ох.
Він вийшов з печери та повернувся туди, звідки дійсно долинали звуки, що були схожі на кроки когось дуже великого. Ті звуки наближалися, хоч поки що нікого не було видно. Принц з Варухом дрижання землі також почули й вийшли подивитися, та звуки раптом припинилися і настала тиша, а в серцях зажевріла надія, що все минулося на цей раз.
    • Що? Злякалися? – пролунав раптом незнайомий голос, і з-за каменю вийшов… ще один принц, чи Ех, чи хтось дуже на нього схожий. – Я вирішив не лякати вас занадто й прийняв звичайну людську подобу.
    • Володарю! – першим знайшовся Єнох. – Дуже радий вас бачити.
Але той, видно, не дуже тому зрадів:
    • Нікчема! Тобі було наказано завадити їх поверненню сюди, але ти й з оцим не зумів упоратися. Мовчи! З тобою ми розберемося пізніше.
Єнох не наважився виправдовуватися, й тихесенько принишк збоку від двійника принца.
    • А ви? – звернувся той до принца з Варухом. – Вам пропонували забезпечене майбутнє у математиці, без труднощів, проблем та лихоліть. Чого вам ще не вистачало, що ви сюди припхалися на погибель?
    • Себе, - усміхнувся принц. – Ми полишили тут себе.
    • Ви тут зайві, - відрізав його двійник. – Це вже не ваше життя. Ти хіба забув, що обміняв його назавжди. Ти відмовився від нього.
    • Так, мене обдурили, і я залишив свою країну. Але будь-який обман відкриється й втратить свою силу, так буде й цього разу.
    • Не тепер, мій принце, не тепер. – двійник намагався бути люб’язним. - Хіба чарівне дзеркало показало неправду? Ви ще мало бачили тут, але, повірте, ця місцина зараз точнісінько така, як була у дзеркалі.
    • Ми вже один раз повірили… - буркнув Варух.
    • І що? Хіба у вас було багато турбот? Хіба вам було погано у задачі?
    • Ми прийшли повернути власне життя, яке ти підло вкрав, - вперто повторив принц.
А його двійник на мить замислився:
    • Власне життя, кажеш… Гм… Може й дійсно так. Я згоден. Я згоден повернути  тобі все твоє королівство, до останнього клаптика, до останньої комахи. Але з однією умовою – правити ти будеш не від імені Короля, якого усі й так забули, а від імені Володаря Всесвіту.
    • Але хіба саме Король не є Володарем Всесвіту? – здивувався Ех.
    • Це ми ще побачимо, - скривився двійник, – але у даному випадку це не важливо. То що, хочеш знову бути місцевим правителем?
    • Володарю! - жалібно заволав Єнох, – але ж Ви обіцяли цю посаду мені…
    • Але ж ти не впорався з найпростішим завданням, так що стули пельку й радій, що можеш мені прислуговувати. А в нагороду отримаєш життя, яке втрачають усі, хто відмовляються мені коритися.
    • Ніхто, крім Короля, не має права вирішувати, коли закінчиться життя будь-кого у Ехляндії. – заперечив принц.
    • Дійсно?! – двійник знову скривився. – Але майже всі вони вже благають, щоб те життя скінчилося. Якщо ти не погодишся, то теж про це благатимеш.
    • Все! Він мені надоїв, - виступив наперед Варух та промовив:
Хай буде сила слову цьому
Нести його в далекий край,
Де дім його, живе хай в ньому.
Сюди ж дорогу забувай!

Але нічого не змінилося, й обличчя Варуха почергово виразило очікування, здивування й, нарешті, розчарування.
    • Що?! Впіймав облизня? – розсміявся двійник – Це мій дім, і я звідси нікуди не забиратимусь.
І тут принца осяяло:
    • Ти зло! Тільки воно може приймати будь-яку подобу для обману. Але хіба моє королівство колись слугувало тобі домівкою?
    • Колись не слугувало, але зараз воно біля моїх ніг. Зрештою, чого вас це так дивує – така доля очікує на всі землі. І в усіх усюдах звати  мене будуть саме Володар Всесвіту, і не менше. Тому раджу не гаяти мій час, і погоджуватися на мою пропозицію, а то ще передумаю і дійсно дам усю владу цьому нездарі, - самозванець (саме так будемо його називати віднині, щоб не принижувати славний титул володаря Всесвіту недостойністю, якою є кожне зло) показав на Єноха. – Історія знала й набагато більших нікчем, що керували землями та людьми.
    • Але чому ти пропонуєш лише одне королівство, а не всі одразу? Раніше твоя пропозиція була щедрішою, -  принц знову посміхнувся.
    • Тому що ти не Син Людський, і дарма насміхаєшся – я ще візьму реванш за ту поразку.
    • Але хіба ти можеш програти? – продовжував принц – Виходить, ти не всесильний?
    • Так ти ще й знущаєшся!? - розлютився самозванець. – Моєї влади вистачить, щоб розправитися з вами, й зараз ви це побачите! Взяти їх!
Із цими слова з-за каменів вискочили постаті в чорному, що, видно, ховалися там увесь цей час, й почали наближатися до принца з Варухом, оточуючи їх. Та Варух не розгубився:
    • Скеля в пил перетворися,
Вітер здуй його умить,
І каньйон тут утворися,
Річка хай на дні шумить.

Тут же знявся сильний вітер, справжня буря, що підняла величезну хмару пилу, в середині якої нічого не було видно. Добре було, що вітер дув від принца з Варухом, інакше вони могли б задихнутися у куряві. Коли нарешті розвиднилося, між ними та фігурами у чорному була річка, що текла на дні глибокої  ущелини, заширокої, щоб її можна було перестрибнути. Ті зупинилися, але самозванець заволав:
    • Вперед! – і додав. – Міст!
Той проліг.
    • Зруйнуйся, - принц не спав, зате впав міст.
    • Брили в річку, - посипалися у річку брили після слів самозванця.
    • Брудом станьте, - брили роз’якли і змилися водою.
На хвилину самозванець задумався, а потім звернувся до принца:
    • Гаразд… Я не можу до вас дістатися, але ж і ви нікуди не зможете піти – шляху до відступу немає.
Тут настала черга задуматися принцові, і його осяяло:
    • Промінь теплий, сонця світло
Через хмари продерись,
Щоб усе навкруг розквітло,
В поміч нашу обернись.

Розділ 11. Вихід є завжди.

І раптом хмари розступилися, наче їх хтось розштовхав, і сонце залило ліс та гору. Від його яскравого світла чорні почали ховатися, наче воно їх дуже пекло. І скориставшись розгубленістю самозванця, принц продовжив:
- Ляп! Віднеси нас подалі звідси!
Ще не встигли змовкнути останні звуки його голосу, а вже вони з Варухом стояли зовсім у іншій місцині, й гора, напіврозвалена їх зусиллями, височіла ген-ген далеко на обрії.
-  Бачу, що Ох не захотів скласти вам компанію, - як завжди, бадьоро пролунав голос Ляпа. - Вибрав щось краще?
- Владу, - буркнув Варух, а принц доповнив:
- Йому обіцяна влада над цією місциною, от він і вислуговується.
- Але ж тут ти, Ех, повноправний володар, чи я що щось пропустив? - запитав Ляп.
- Повноправний, можливо, але, виявляється, не єдиний. Бачив мого двійника? Зараз усе підкоряється йому.
- Я бачив зло і темряву у ньому. Але поки ви не скорилися, світло ще існує у цій країні, і прийде час, коли воно засяє у повну силу, як і сонце. Тоді я повернуся, і моя веселка заграє на усе небо. Я знаю, що так і буде, а поки що бувайте, хмари знову насуваються.  Я ще повернуся, - вже десь здалеку долинув голос Ляпа й настала тиша.
- То що будемо робити далі? - удосталь намовчавшись, озвався Варух.
- Не знаю, Варух, поки що не знаю. - задумливо мовив принц.
- Тоді давай трохи відпочинемо, - запропонував той. - Занадто багато всього звалилося на нас за останній час. Може в свіжу голову рішення прийде швидше.
Принц також відчував себе вичавленим, наче по ньому проїхав той екскаватор, а тому друзі, не гаючи часу, вирушили на пошуки місця для відпочинку. Та шукати довго і не прийшлося - неподалік серед дерев вони побачили будинок, що зовні виглядав давно покинутим. Таким він був і зсередини - усе вкрилося пилом, що збирався, мабуть, там роками. Але втомлених мандрівників це мало турбувало, головне, що тут було кілька ліжок, на яких вони й повкладалися. Сон не примусив себе довго чекати, й скоро вони поринули у дивні світи, що прокидаються в нас, коли ми засинаємо.
Та посеред ночі принц прокинувся, йому сяйнула одна думка, від якої він спочатку здригнувся. Але чим далі, тим вона здавалася йому єдино вірною. Тоді принц тихенько, щоб не розбудити Варуха, піднявся й вийшов з будинку.
Місцина була йому знайомою, адже у старі добрі часи це був мисливський будиночок, хоча називали його мисливським тільки за звичкою - полювати на тварин принц не любив. Тому він просто зупинявся у ньому під час своїх численних подорожей. Скоро стежка, що майже зникла під натиском дерев та кущів, привела його до краю глибокого урвища. Це місце завжди подобалося принцу - звідси відкривався чудовий краєвид, і хоч уночі цієї краси й не було видно, на принца війнуло чимось добрим і приємним, що завжди є у наших спогадах, варто лиш згадати.
Та принц швидко відігнав ці думки від себе, він не хотів розм'якнути перед важким рішенням. Підійшовши до краю, він зупинився, видно вагаючись.
- Вірно робиш, що вагаєшся, - як грім пролунав у нічній тиші голос. - Дуже нерозумне рішення.
З темряви винирнула чоловіча постать. Чоловік підійшов та став поряд з принцом.
- Звідкіля ти знаєш? - поцікавився принц.
- Інакше мене тут би не було. Дурниць у цій історії вистачає й так, тому спробуємо обійтися без іще однієї.
- Але якщо щезну я, то зі мною щезне й зло, мною породжене. Наслідок зникне, коли зникне причина, - ще вагався принц.
- Люди ніколи не були причиною появи зла, воно існує незалежно від них. Та люди можуть дозволити чи не дозволити діяти йому через себе, - заперечив незнайомець.
- То що, зло завжди перемагає?
- Я цього не казав. Воно не може перемогти й знає це, а тому прагне якнайдовше відтягнути неминуче. Але, так само як щораз після ночі приходить, щоб ти не робив, день, так і Зоря досвітня з'явиться, щоб освітити серця всіх, хто сподівається. Король не може програти, адже сам створив цю гру, яку ви звете життям.
- То ти від нього прийшов, від Короля? Але чому він сам нічого не зробив досі, адже ж, мабуть, знає про все, що тут трапилося. Однієї його появи було б досить аби припинити весь безлад.
- Король завжди поряд, щоб почути кожного. На жаль, його слухати не хочуть чи й не можуть більшість підданих. Але до призначеного Королем часу гра триватиме, й грати у ній доведеться тобі.
- Але я дуже-дуже-дуже хочу почути Короля. Я так втомився йти наосліп і не хочу такої гри,- з відчаєм мовив принц.
- Якщо втомився - зупинись і просто прислухайся - відповідь завжди є у тобі, та чи чуєш ти її? Та знай, що ні страх, ні жадібність, ні ненависть чи заздрість не скажуть тобі правди, адже їх породило зло. На поверхні твоєї душі завжди будуть хвилі та вітер, що збивають з шляху. Але коли ти поринеш у нескінченну глибину свого єства, де завжди панують тиша і спокій, де гаснуть хвилі хвилювання, то почуєш Того, хто ніколи не полишав тебе.
Ці слова оживляли та надихали - кому з нас не хотілося б почути, що він не один у цьому густонаселеному  та повному самотності світі.
- Красиво звучить, - все ще з нотками сумніву, але вже з надією мовив принц - та як це зробити?
- А я й не казав, що буде легко, - сказав незнайомець - бо лише у труднощах ти зможеш побачити усе на що здатен. Безтурботне життя може зробити лише слабким та залежним від тієї безтурботності, але тобі це не загрожує. Будь певен - попереду чекає ще багато перешкод, які зроблять тебе кращим, звичайно, якщо ти захочеш їх пройти, а не обійти стороною.
- Але що мені робити зараз? - перебив його принц.
- Нічого не змінюється, - незнайомець зітхнув. - Людство так і не навчилося терпінню. Ти вже поспішив одного разу, й до чого це призвело? Чи ти очікуєш, що тут з'являться королівські легіони, й допоможуть тобі повернути владу?
- Було б добре, - в свою чергу зітхнув принц. - Та, здається мені, все не так просто.
- Згоден, але й не так складно, як здається. Ти віддав у розпорядження зла усю владу над країною, що мав сам - владу слова. Та, на щастя, ти нічого не знав про владу музики, й тому не міг її віддати.
- Владу музики? А що це таке?
- Це те, що тримає цей світ разом, не дозволяючи йому розлетітися на малесенькі друзочки. Це сама основа його існування.
- Я не розумію нічого з того, що ти щойно сказав, - похитав головою принц.
- Твій розум й не може цього зрозуміти, він надто обмежений. Та твоє серце все знає та розуміє. Музика відкриває правду, і зло не може цьому протистояти. Якщо ти зміниш музичну основу Ехляндії, то воно піде геть, адже йому більше не буде тут місця.
- Але як?
- Відкрий твій музичний дар, що чекає свого часу. На жаль, більшість людей так його ніколи і не знаходять, або, що ще гірше, намагаються заставити його служити своїм ницим бажанням. Та шанс є у кожного, ти не виключення, а тому скористайся ним, - незнайомець махнув рукою і просто з повітря з'явилися полиці з різними музичними інструментами - Вибирай свій!
- А можна й мені? - з-за дерев з'явився Варух.
- Ти що, підслуховував? - запитав його принц.
- Я не хотів заважати, - буркнув той - але таку нагоду пропустити не хочу. Мені он той барабан, будь-ласка, заверніть.
- Чудовий вибір, - сказав незнайомець - я вже бачу, як ти завдаси потрібний ритм серцям слухачів, щоб вони прокинулися від вікового сну, що оповила все людство. А ти, Ех?
Принц поволі обійшов усі полиці, торкаючись до деяких інструментів і, зрештою, взяв невелику трубу з трьома кнопками та мовив:
- Мабуть цей.
- Труби ламали навіть міські мури, то тепер нехай розвалять стіни черствості  навколо сердець.
Ех підніс трубу до уст й спробував щось зіграти, та не спромігся видути ані найменший звук, крім шипіння. Він розчаровано глянув на неї й протягнув:
- Не працює.
Незнайомець розсміявся:
- То лише у старих казках знайдений меч одразу ставав продовженням руки господаря. А вам спочатку треба подружитися з музикою та заслужити її довіру. І тільки по тому вона почне відкривати свої таємниці.
- Але ж це скільки часу пройде? - протягнув Варух.
- Не більше, ніж життя. Але і його не може вистачити. Все у ваших руках.
- Та чи є у нас цей час? - мовив принц - Адже нас, непевне, шукають, і не дадуть змоги осягнути всієї глибини цих інструментів.
- За це не турбуйтесь. Вам нічого не завадить. Час у цій місцевості буде йти на секунду швидше аніж на прилеглих землях, і сюди ніхто та ніщо не зможуть дістатися.
- Але чи зможемо ми вибратися за межі цього бар'єру? - запитав Варух.
- Двері відчиняться, як тільки ви будете готові. Зрештою, ви самі зрозумієте, коли будете готові. За цим, бувайте. - й незнайомець зник разом із всіма музичними інструментами, крім тих, що були у руках принца і Варуха.
- Хто це був? - запитав Варух.
- Гаврило, - просто відповів принц, - кур'єр добрих новин.



Розділ 12. Тріумфальне повернення.

Стіна часу щезла так само несподівано як і з’явилась – ще не встиг стихнути останній звук, що злетів з  труби, аж раптом туман, що оточував будинок та прилеглі землі, миттю розчинився у повітрі.
Звичайно, їх уже чекали – уся місцина була оточена сірими постатями, а трохи далі на пагорбі виднівся намет, куди одразу побігли посильні, і звідки згодом вийшов чоловік у чорному. Та це був не самозванець, як можна було очікувати. Набундючившись мов індик, накази сірим роздавав Єнох, щось волаючи та розмахуючи руками.
    • Оце так, - протягнув Варух – ви тільки погляньте на це цабе. Єнох, що ти корчиш з себе?
    • Замовкни, - у відповідь крикнув той – перед вами, нещасні, повноважний правитель землі Охкської. Верховний правитель дарував дарував мені цей титул та владу, так що краще підкоріться по доброму, а то буде гірше.
    • Гірше, ніж нікчема при владі, не може бути, хіба що самому стати нікчемою, - принц з гіркотою глянув у сторону Єноха та мовив. – Починай, Варух, що вже тут розмовляти.
Й пролунав перший удар в барабан, і все змовкло, за ним ще один і ще. Збираючи воєдино все биття природи, і підчиняючи серця одному, ритм заволодів усім. Відбиваючи з душ нарости бруду та брехні, ведучи у порух танцю звільнення від страху та нещирості, барабан збив усім слухачам подих, а потім дихнув новиною. Мало хто зміг встояти: люди падали, піднімались, танцювали. Щось серйозно мінялося в їх обличчях – страх у поглядах поступався місцем стражданню та надії.
Тут у гру вступила труба. Проникаючи у саму глибину єства через усі його зашарілості, її музика торкнулася сердець, оживила й дала силу глянути правді у вічі. Спокій та свободу принесла вона у змучені злом душі, й примирила з самими собою. Ця музика була настільки прекрасною, що у кожного пульсувала лише єдина думка: «Не замовкай!!! Ніколи…»
Пройшла, здається ціла вічність. Мелодія уже стихла, пішовши собі, але ніхто із слухачів ще довго не підіймався зі своїх обличь. Чарівна музика ще жила в них, торкаючись, пестячи та нашіптуючи кожному те, чого він насправді так давно чекав. Єдине, що усі знали напевне – жити як раніше вони вже не можуть.
І тут раптом сонце освітило місцину, що заграла кольорами свіжості.
    • Бачу, ви справили враження, - перервав тишу веселий, як завжди, голос з неба. – То вони усі поснули?
    • Ні, Ляп, - відповів принц, – вони нарешті прокинулися від жахливого сну.
З цими словами він почав підходити до людей, що поволі підіймалися, вітав їх, маючи що сказати кожному.
    • Як я радий вас усіх бачити, як я за вами усіма скучив, - повторював він без упину.
Ті спочатку ніяковіли, але швидко й самі почали його радо вітати:
    • Нарешті Ви повернулися, принце. Як же довго нам довелося на це чекати, - лунало звідусіль.
    • Тепер усе зміниться, - запевнив принц. – Ми змусимо зло покинути нашу прекрасну країну.
Одним із останніх принц наблизився до Єноха, що все ще продовжував лежати на землі.
    • Вставай. Я не тримаю на тебе зла, ти не винуватий, що йому повірив, адже я зробив був ту саму помилку.
    • Як же мені соромно, принц, - нарешті промовив той. – Як можна було жити у такій гидоті, я зараз й сам не можу зрозуміти. Але ж жив…
    • Важливіше не те як ти жив, а те як будеш жити. Вставай, Єнох, сонце засяяло не над усією країною, тому нам потрібно йти далі, - принц подивився у сторону неба, де все ще нависали важкі хмари. – Ти збирай людей та вирушайте до столиці, а ми з Варухом розчистимо небо над усією країною.
    • Але ми б могли допомогти вам, - запропонував Єнох.
    • Звичайно, допоможете, адже роботи вистачить усім. Та зараз треба допомогти людям, які прийшли з тобою. Потурбуйся про них, я тобі довіряю.
Розчулений цим, Єнох низько уклонився та запевнив, що все буде зроблено якнайкраще.
    • Ляп, - звернувся у небо принц. – Ти ще тут?
    • Доки є сонце над вами, - долинуло у відповідь.
    • Тоді доправ нас, будь-ласка, туди куди сягають його промені – треба освітити цю країну.
    • Із превеликим задоволення, - сказав Ляп, і, як завжди раптово, вони опинилися десь посеред лісу.
    • Нічого собі місцина. Ляп, чогось більш схожого на дорогу не знайшлося? – запитав Варух.
    • Так би й сказали, а то я доправив вас якнайдалі, адже у небі наявність чи відсутність дороги нікого не турбує. Ось, будь-ласка. Так краще?
Той же ліс постав перед очима мандрівників, але щось схоже на покинуту дорогу тягнулося посеред дерев.
    • Видно, давненько тут не ходили, - зауважив принц. – Та все одно вона нас кудись виведе. Дякуємо, Ляп!
    • Завжди ваш! Хай щастить й буду чекати на нову зустріч!
    • Ми теж, - пробурчав Варух. – Подорожувати з тобою приємніше, аніж тягтися з оцим багажем. І чого я взяв такий великий барабан?..
    • Бо маєш велике серце, й інструмент великий узяв, - зауважив принц. – То пішли?
Робити було нічого, і тому Варух рішуче закинув барабан за спину й потопав у гущавину, де перед цим уже зник принц. Дуже швидко їм почало здаватися, що нещодавно вони вже проходили тут, й місця видавалися знайомими. Зрештою принц зрозумів:
    • Здається мені, що ми йдемо до нашого знайомого бургомістра.
    • Цікаво, що він тепер заспіває під нашу музику? – посміхнувся Ух.
Вони зайшли у нічого не підозрююче містечко, як і раніше безлюдне, й дійшли до центру.
- Тут? – огледівся Варух
- Годиться… то почнемо. – дістаючи трубу з футляру, мовив принц.
З першим ударом у барабан, всі зачинені віконниці розкрилися, наче хто зірвав з них засуви й штовхнув. В напівтемряву будинків тут же ринулося світло, й показалися перелякані обличчя мешканців, що ховалися за вікнами. Вони тут же пощезали, та це не важливо, головне, що вони чули, й ця музика несла світло не лише у кімнати, а й у серця, спричиняючи той же ефект, що ми могли вже спостерігати раніше. Але лише для нас: читачів, слухачів чи глядачів, то просто ефект. Для усіх учасників подій то було тим єдиним жаданим, чого вони чекали усеньке існування, адже життя без натхненної музики може бути лише існуванням – сірим, сумним та звичайним. Й лише пісня, що лунає у серці, наповнює барвами й сенсом години нашого перебування тут чи деінде. Хмари, що панували у душах слухачів, розчинилися у вирі октав та терцій, й сонце знову глянуло туди й засяяло у очах мешканців. Забувши всі свої страхи, вони виходили з домівок, посміхалися собі, людям, та раділи променям призахідного сонця.
    • Вас ще кудись доправити? – запитав Ляп, з’явившись разом із тими променями. – Бо до ранку я вас мушу полишити.
    • Нікуди вони не підуть! - пролунав голос знайомого нам бургомістра. – Його високість зі своїм шановним другом не можуть полишити нас, доки ми достойно не привітали їх. Вони повернули нам радість на обличчя й мир у серця, і наша гостинність має бути достойною цього.
    • Ляп! – звернувся угору принц. – Якщо ти будеш люб’язний й продовжиш подорож разом із нами уранці, то ми приймемо пропозицію пана бургомістра, й трохи спочинемо.
    • Звичайно, - погодився той, – чекайте на мене з першими променями завтра. На добраніч!
    • На добраніч, - відповів Варух. – Слушна думка про відпочинок, а то мені здається, що мої руки скоро відпадуть, так я втомився.
    • То відпочивайте, відпочивайте, - бургомістр провів гостей до свого дому. – А ми поки швиденько організуємо урочисту вечерю на вашу честь. Нарешті є така хороша нагода, як же довго ми чекали…
Радісний бургомістр побіг клопотатися про урочисті заходи, але чи він надто старався, чи просто громадяни міста відвикли від справжніх урочистостей, та, коли він нарешті повернувся до гостей, ті уже спали. Бургомістр постояв хвильку та не став їх будити. Він вийшов до людей та мовив:
    • Наші гості вже відпочивають. Спробуємо вшанувати їх завтра.
Та мешканці ще довго не хотіли розходитися, наче боялися, що все це дивний сон, який може скінчитися по пробудженні. Щоправда, вони намагалися вести себе тихо, й навіть пісень співали упівголоса. Та  майже усі не склепили очей до ранку, коли веселий сонячний промінь постукав у вікно, де спочивали подорожні, та полоскотав їх, розбудивши.
    • Все смішки тобі, Ляп ,- пробурчав, перевертаючись на інший бік, Варух. – Ти чого ще не пішов?
Той розсміявся:
    • Сонце зайшло до будинку у інше вікно, отож прокидайтеся. Досить змушувати чекати на себе людей на вулиці.
    • Так, якось незручно вийшло, - похитав принц головою. – Вони готувалися-готувалися, а ми заснули.
    • Нічого, ми спали набагато довше, - зачувши голоси, до кімнати зайшов бургомістр. – Дякуємо,  що розбудили нас від того жахіття.
Допомігши гостям піднятися та вмитися, бургомістр повів їх до виходу, де вже чекала святкова юрба.
    • Хай живе принц! - лунало звідусіль.
    • Хай живе Король! - відповів він. – Його милістю ми тут. Із задоволенням поснідаємо із вами перед дорогою, та нам слід поспішати – зло поки що панує у неприпустимо значній частині нашої країни. Вірю, що урочисті заходи обов’язково будуть, і ми ще будемо мати нагоду насолодитися вашою гостинністю.
    • Всі до столу, - запросив бургомістр.
Сніданок був простий, але видно було, що громадяни дуже старалися вгодити гостям, хоч так виказуючи свою вдячність. Однак ніч без сну давалася взнаки – дехто навіть заснув прямо за столом, але все було весело й безтурботно, як у дитинстві. Полишати таке товариство вельми не хотілося, та однак треба було. Тому, нашвидкуруч підкріпившись, принц з Варухом попрощалися та відправилися у дорогу.
Той день, мабуть, був найважчим, але найприємнішим у їхньому житті. Вони побували у трьох містах та ще п’яти містечках, несучи світло та сонце. В останньому із них принц вирішив зупинитися на відпочинок.
    • Якщо все буде добре, то ми зможемо досягти Ехвілля вже завтра, - вмощуючись до сну, мовив Варух.
    • Ехвілль… - задумливо мовив принц.
Перед його очима пронеслися високі вежі міських мурів, широкі вулиці та просторі площі, гостинні будинки та величні палаци, і… обличчя, обличчя, обличчя. Обличчя, з яких дивилися прекрасні очі, що світилися надією на краще, звідки лилося благання не полишати їх напризволяще.
«Я ніколи вас не полишу», - подумав принц, і з цією думкою поринув у сон.

Епілог.

Кожна історія добігає свого кінця, і ця також не є виключенням.
Назавтра Ех прокинувся у звичайнісінькій траншеї. Замість труби поряд із ним лежала звичайнісінька лопата. Неподалік лунало сопіння Уха, що копав на черговий рекорд, і буркотіння Оха.
    • Нарешті прокинувся, лінюх, - не розгинаючись, «привітався» Ух.
«А де ж казка?» - можете поцікавитися ви. На жаль, Ех задавався тим самим питанням, та ніщо не нагадувало про неї, окрім іграшкових палаців і фігурок людей та тварин з глини.
«То це був сон?!» - майнула думка, - «Чи може я сплю зараз?».
На щастя не всі наші сни стають реальністю, та на деякі з них проміняти життя зовсім не шкода. Ех, мабуть думав так же – він оглядівся навколо та подивився угору:
    • Ляп! Ти з нами?
    • Завжди, поки існує ясний день.
    • Тоді вперед – у Ехляндію!