ВСЬОГО-НАВСЬОГО...
Прогулючися містом, ідучи слизькими дорогами по узбіччю,
я побачив одну із чергових прохожих. Дівчину, невзору - пройшов, захопив поглядом і втратив з виду.
Але Цю дівчину я розглядав подовше. Йшла і говорила по мобільному, в сірій зимовій куртці, на голові капюшон.
Та дивився я не в обличчя і не на фігуру. Я розглядав її штани.
Напів-шкіряні, стильні, з трикотажними вставками.
В Таких же була Метелик, під час того незграбного - хоча і щасливого, невдалого - але рідкого справжнього побачення.
Вона заворожила мене собою. Сидячи на одному дивані, після вина, вся розпашіла, схрестивши ноги під себе, розвівши для зручності коліна. І ця шкіра грала темною красою і лиском, запрошуючи світло в темінь пахового кута. Та світло так і не могло ввірватися туди. Але чоловічі язики ендорфінів вже проковтнули всю поверхню перших чарів.
"Підкинь нам іще, щоби ми стали вогнем і запалися з нею Неймовір'ям студентської палкої (утраченої) любові!"
Але вистачило на всіх. Далі ми пішли на мороз, гуляти.
І от, тепер згадалося, аж припекло.