Нам было тогда не до смеха: закатом зажглись небеса,
Зимы белоснежной эхо накинуло тень на леса.
И мы, на дрейфующей льдине, под парусом белых снегов:
"Ты - песня моя лебединая, до смерти моя любовь!"
Мы все проживали это в свои восемнадцать лет,-
Когда было всё "фиолетово", а иней - как в мае цвет.
И, вроде бы, для величия придумал он свой рассказ -
Ведь должен же для приличия, признать, что "не в первый раз"!
И с чувством ему говорила Я (вроде, была неглупа!),
Такую "трагедь" закрутила...нас вместе накрыл снегопад.
И эта симфония снега, и дрейф посреди зимы...
Вскружила нам головы нега - где парус, та льдина и мы.
И хорошо, и чуть странно на свете на белом жить:
Когда, народились заново, о смерти нет смысла твердить.
Неужто должна согласиться, что прошлое вмёрзло в лёд?
Опять мне всё это снится: любовь и мой первый полёт,
Зимы за окном картинки. А вьюга, сломав крыла,
Последней любви-паутинке, вновь к первой меня увлекла.
Лiна Костенко
Було нам тоді не до сміху.
Ніч підняла завісу –
біла симфонія снігу
пливла над щоглами лісу.
А ліс, як дрейфуюча шхуна,
скрипів, у льоди закутий…
І хлопець, зворушливо юний,
сказав із дорослим смутком:
– Ти пісня моя лебедина,
останнє моє кохання…
В такому віці людина
завжди кохає востаннє.
Бо то уже справа гідности –
життя, бач, як сон, промайнуло.
Підлітки для солідности
мусять мати минуле.
Завіяні снігом вітрила
звисали, як біла гичка…
Я теж йому щось говорила,
і теж, певно, щось трагічне.
Було кохання фатальне,
майже з драми Ростана…
Я тільки сніг пам'ятаю,
отой, що давно розтанув.
Білу симфонію снігу,
шхуну, в льоди закуту…
А нам з тобою – до сміху!
А нам з тобою не смутно!
І добре тобі, і весело
на білому світі жити.
Ти тільки, як всі воскреслі,
не любиш про смерть говорити.
І маєш, напевно, рацію.
Минуле вмерзає в кригу.
І це вже не декорація…
Біла симфонія снігу.
Стогне завія до рання,
зламавши об ліс крило…
Ти – моє перше кохання.
Останнє уже було.