Моє обличчя пестують твої долоні.
Як люльку ніжно мати колихає,
Її кровинка в ліжку засинає.
Минає вечір, наступає ніч.
Сніжинка потече сльозою,
Та коники зметнуть юрбою
З картинки, намальованій тобою,
До зірок, де темрява їх збере.
Mon Dieu! Втрачаю я тебе.
Втрачаю!
Стежки та смуги. Скрізь тебе шукаю.
Серед домівок, вулиць та облич.
Їх безліч, та тебе ніде немає,
Ти зникла, як зника торіч.
Читаю лист, залишений тобою:
«Я більше не твоя. Засуджувать не треба.
Моє кохання звичне та земне.
І навіть якщо серце, ніби звір скажений,
Ти не полюй своїм коханням на мен;!»