…вона йшла в 7:47. Я встигав сісти на неї і смирно-мирно дістатися кінця.
Працевлаштування і Місяць роботи коштувало мені здоров’я: фізичного, психічного, емоційного.
Документи на оформлення я збирав всякі специфічні і мамка здорово почесала мені нерви і мізки (по телефону).
Щоби передати їх мені, аж на Суми, треба було комусь йти на шлях, через гори та рівнини, на певну годину – щоби впихнути маршрутчику «пакет» + 20-15 грн. за послугу. Так було 3 рази, через недалекість молоденького директора магазину. Уявіть страсті переговорів, моєї-матері, по телефону через Оте Чукче…
Заробив простуду-шмарклі.
Медкомісію, для мед книжки, Я надумав проходити в 4-ій поліклініці, точніше – її лабораторній, на Холодногірській 33 в Сумах.
Я вже проходив її за казенні гроші від школи, в бувалі часи. Все було топчик та швидко.
Тепер, проходив медкомісію по-обичному, за свої. Коштувала 184. грн.
Стафілокок. Золотистий Стафілокок [взагалі-то я мав лише нежить, по факту].
- ПолічиШся – прийди. – сказав главврач медкомісії.
- …та вони всім таке кажуть! Я от проходила тоже… Когда им нужно содрать – они именно такое вот пишут. Я и лечила этот стафилокок, закупила лекарств специальных, гривен на 300-400 выйшла. И что думаешь? – Хоть бы «как»! Дала я им барыш, а они и не моргнули. Все они уже того – зажрались и сверхнаглы! – сказала мені хазяйка квартири, де я жив.
Ітогі медпоходу: 184 грн на аналізи потратив, кровні – в дуздель. Другий раз здавав їм мазки (випросив, мовляв: я вилічив «Ваш стафілокок». Були дуже недовольні. Результат такий же. Як і був). Взятку я їм не дав; про умовну таксу, в 50 грн, я чув від інших, але ВЗЯТКИ НЕ ДАВ. Закатував сварку (невдало). На роботі почали м’яко нагадувати, що пора і книжку вже принести.
І тут, від колег по цеху, я узнав – що можна просто своєму челу отдать 200 ги.ри.ни і не париться.
Прийшлось позичать в рідні. З писком – але дали. Медкомісію – здав і стафілокок – зразу вилічився (о, чудо-то яке!) Дуже захотілося гранат підкинути для того зданія мед свиней продажних.
Якраз в ті дні вересня 2015-го, моїм відкриттям року (вже 3-м чи 4-м за рік) стала група МОРЕКОРАБЛИ. Нею я спасався (спасся) від депресії в ту коротку епоху «А ТеБе?».
Час-від-часу, мені перепадав банан. Я їв його тайком. Напівгнилу цибулю – не розрішали брать додому. Напів-гнилу, Карл! Даже її треба було куплять. Пару раз брав-купляв уцінені яйця. Але радості вони мені не приносили.
Єдине, що приносило мені трохи радості і багато задоволення – це уйма моєї любимої роботи там, в принципі, по ній Я і працював. Укладчик-Упаковщик. І пакував я бумаґю (жартівливим нерусько-кавказським акцентом). Субота-неділя і держсвята – вихідей.
Ото, приходиш такий в понеділок на 8:00, а там – вся комора завалена до гори, буквально до гори, ящиками і всяким «деревом». В такі часи-дні я зцілювався. Бо я монотонно все те робив, мене ніхто не трогав, я був в своєму «прото-кабінеті»і співав в умі пісні, альбоми, які тоді були в мене на умі.
Часто та в основному, музична тема, від якої мене начинає пропирать, виринає в мене з-ніоткуда, але завжди в слушну кардинально нову ситуацію. От якраз така кардинал-ьна ситуація виникла в мене з працевлаштуванням в то обществєнне соціально-продуктове разложеніє.
Поки пакував, Я виконував в голові і під ніс цілий альбом (дуже часто його проспівував, весь) Paradise Lost «Host» 1999,
І іще одна пісня ніяк не виходила з моєї голови. Вона-то і мутила в мені всю кашу емоцій. Це була пісня групи Морекорабли «Сплю мало». Ну і решта різних пісень-альбомів.
А уволився Я з тайних причин. Но вам розкажу.
Нові чи не нові, але молоді охранніки почали бикувать. Я не зладив з ними і пустив під хвіст всі шанси на налагодження цих стосунків. Вже кипів від усього, від цього місця.
Часто брав відпустки за свій рахунок – щоби їздити на Київ серед тижня (в основному – безцільно, але душевно здорово, благословенно).
Іще: сильно, СИЛЬНО сохли і почали тріскатися долоні, пальці. Креми не помагали (після звільнення все зажило і не повторювалося, в тому числі і рани від душевних страждань).
Іще один факт, з яким я не збирався миритися: якщо в мене не було чим зайнятися (часто таке було), дуже хотілося елементарно присісти-посидіти – мені постійно доганяли, що «ніззя!». Пахне рабством, зневагою моїх елементарних людських прав – еге ж?!-(.
В кінці-кінців, окрім власних рідких відпусток за св.рах. на день, якось в жовтні, я взяв відпустку за свій рахунок майже на 3 дні (кажись, із вихідними субота-неділя – вийшло 5 днів). Ці дні свободи мені так сподобалися – що в понеділок, годинку поробивши – Я пішов та написав заяву для розрахунку.
Відпустили мене майже миттєво (я завжди відробляю свою зміну будь-де, по можливості). Проте, остаточно вільним я відчув себе 7 листопада аж. Коли мені подзвонив керуючий з проханням приїхати по відпускні (до 1500 грн.)
Тому, коли я думаю про АТБ, я думаю: чи «І тебе…?!» ?!