Текст на русском языке - по ссылке:
http://www.proza.ru/2018/11/21/1814
Володимир Брянцев
НЕКАНОНІЧНА ЗАПОВІДЬ ТВОРЦЯ
(Уривок з роману «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ»)
... «Навіщо була потрібна ця зустріч? Адже ж вона не просто так? Навіщо мене начебто підштовхують навідатися в ту «забальзамовану» молодість? Я вже знайшов спокій у моїй мобільній самоті, отримавши цим свободу від минулого і не лише армійського, а тут черговий помах руки звідти: «Іди сюди, іди! Ти ж хочеш в молодість?» Ні, не хочу! Навіщо? Щоб заразитися там сумнівами у вірності вибору, що колись зробив, і мучитися потім? Я цілком щасливий. Улюблена робота, можливість бачити світ, відчуття фінансового достатку, - що ще треба?»
Але Ангел-Хранитель делікатно і наполегливо підштовхував підопічного зазирнути в химерну подобу некрополя, щоб той зміг відчути і побачити в затягнутому павутиною тліні привид самотності, схилений в скорботі, - можливий побічний ефект абсолютної свободи, до якої підопічний так прагнув.
Брати завантаження зі Швеції по тридцятикілометровому мосту через море не погнали, хоча вивантажився Вадим в Копенгагені. А такий варіант цілком можливий, - прецедент уже був. Тоді шлях додому накреслився би поромом на Гдиню - до Польщі, і Німеччина з її Берліном залишилися б далеко осторонь. Але адреса і маршрут в зворотній заявці, що надійшла по факсу, відкинули геть всі сумніви Бута. «Виходить, так треба. Це означає, що я повинен заїхати. Не знаю, навіщо, але повинен», - розмірковував Вадим, роздивляючись на карті навігації берлінський район Карлсхорст.
Він не пам'ятав назву вулиці, на якій знаходився гарнізон 105-го прикордонного полку, але легко знайшов Музей Капітуляції. Забив це місце в навігаційну систему ноутбука, як «місце прибуття», і червона лінія зазначеного маршруту без закарлюк лягла на дисплей, лише злегка надломившись на 4-му з'їзді з 10-го автобану - берлінської окружної. Це був рубіж повернення-неповернення. Але Вадим вже прийняв рішення: тепер ним керував курсор системи «AUTOMAPA», котрий завжди і неодмінно приводить до заданої точки. І Бут спокійно і впевнено відпустив важіль ручного гальма вантажівки, вирушаючи з нежданим візитом до себе в молодість.
Стояла дивовижна тиша в цьому затишному приміському районі німецької столиці. Вадим зиркнув на годинник. Була рівно шоста ранку. І раптом він виразно почув, як за високим парканом із силікатної цегли з поіржавілими написами «VERBOTEN» почулися різкі звуки команд і гуркіт сотень пар чобіт по бруківці. Це курсанти полкової школи сержантського складу понеслися рід канчуками-окриками командирів, на щоденний ранковий марш-кидок по дачній вуличці Вульдхайде. Гострий запах поту, упереміш з нерозчинно-специфічним запахом армійського однострою, проник до кабіни вантажівки з українськими номерами, що притулилася на маленькому п'ятачку навпроти Музею Капітуляції. Величезний магістральний автопоїзд виглядав так само неприродно у своїй самотності в цьому спальному районі європейського міста, як і ця покрита тліном запустіння територія, де чверть століття тому «мешкав» радянський кадебістський полк.
Вадим глибоко втяг повітря через ніздрі і зіщулився: «Примариться ж таке». Не гаючи часу, перевдягнувся в природній прикид туриста і попрямував вздовж стіни до центрального КПП цього колишнього гарнізону «Карлсхорст». Вночі - в датському Падборзі, безуспішно намагаючись заснути, терзав себе думками, як буде забазікувати «сек'юриті», (є ж вони там, раз є КПП?), пустити на територію, хоча б, на п'ять хвилин. Невже вони не зрозуміють? Вадим навчився з парою десятків англійських слів досить стерпно спілкуватися на дорогах Європи, невже не втлумачить? Але ніяким «сек'юриті» нічого втлумачувати не довелося. Через повну відсутність їх в облуплених і таких убогих тепер будках центрального КПП.
На поіржавілих, в лахмітті фарби, що здулася коростою, воротах безглуздо поблискував в ранкових променях сонця, котре пробуджувало світ, замок із нержавіючої сталі. А за воротами, де простягався колись неосяжний, вилизаний днювальними до блиску плац, на якому гриміли парадні шикування червонопрапорного прикордонного полку, пригнічуючи розмахом і заганяючи в гнітючу безвихідь підкорених німців, тепер зашкарубла, мертва твердь бетонних плит, пронизана, немов багнетами, пагонами молодих дерев і чагарнику, виглядала пустирем, засміченим купами опалого листя і зів'ялої трави. Чітко кидалося в вічі, як щовесни природа брала своє, пробиваючи безбарвний тлін зеленим кольором життя, хоча час за цією стіною, з табличками «VERBOTEN» по периметру, зупинився.
Вадим повільно обвів поглядом похмурий сірий фасад центральної будівлі. Здавалося, що сам слід від гіпнотизуючого обрису імперського орла, розкинувши крила, захищав цей, чи то пантеон, чи то занедбане кладовище. І вже з першого погляду було зрозуміло: примарному гордовитому птаху, який затис в своїх пазурах фашистську свастику, це вдалося.Вже було пора шикуватися на сніданок, і ось-ось повинні були гримнути в ритм солдатським чоботам, що немилосердно влуплять по бруківці, стройові пісні стрілецьких рот. Але було тихо, немов на цвинтарі.
Запах прілості вже загасив такий збудливий аромат армійського «хебе» і ялових чобіт. Якісь нові відчуття тривожили Вадима, і, як він відчував, манили. Вони, немов адреналін в кров, крапля за краплею насичували мозок і натягували в струну нерви, ведучи від, здавалося, вже надто прісної зараз дійсності в щось ще незвідане, хоча й минуле вже, і вже мертве.
Він рушив далі вздовж стіни, в бік будівлі басейну. Десь там була територія 10-го танкового батальйону, в якому служив Ігор Журид. Вадим несподівано здригнувся від думки, що лише тепер згадав ім'я та прізвище співробітника німецької транспортної інспекції, що чотири дні тому зупинила для перевірки автопоїзд Вадима на автобані під Гамбугом. А восени 1979-го року Ігор Журид був молодшим сержантом, - командиром танка Т-64. І, як обмовився тоді в госпіталі Вадиму, «грав свою гру». Таки, напевно, і виграв її, судячи з теперішнього його стану. Сумбурна якась вийшла зустріч. Непідходяще місце для відвертості. Неначе прощупували одне одного.
«Обов'язково зателефоную, якщо буду ще колись в Гамбурзі», - вирішив Вадим. Він і цього разу зателефонував би, якби не засіла дражливою друзкою в мізках ця ідея, запропонована в розмові Журидом: заїхати сюди, подивитись і побачити. Що?! Що побачити?! Відповідь Вадим тут мав знайти особисто, - відчував.
За поворотом в стіні зяяв пролом. Серце прискорило ритм. Можна було просто ступити в цю «чорну діру» і опинитись в минулому. Он вона - похмура будівля «школи СС», як величали в 105-му полкову школу сержантського складу (ПШСС). Виразний, звабливий голос увійшов не у вуха, а безпосередньо в мізки. Чи може це він і народився в мізках? «Ну, ж бо? Іди! Давай! Ти ж був там в юності! Може, знайдеш сліди свої!». «Навіщо?» - вже майже знесилено відбивався риторичним запитанням зваблений ностальгією далекобійник.
Літня пара повільно вирулила на «опелі» із затишного дворика будинку навпроти. Обоє уважно розглядали дивного раннього гостя, що стояв в очевидній нерішучості перед проломом в стіні, немов перед алтарем. Повільно розганяючись, «опель» таки зник за поворотом, давши Вадиму можливість знову зосередитись на власних відчуттях від уздрітого.
«Сумнівно, чи знайду сліди свої. Ну, що з того, що я там був. Я вже не пам'ятаю нічого. Навіть, де ліжко моє стояло, не знайду. Та й тисне, гнітить своєю громадиною полк і наразі, як тоді. Нічого приємного не пов'язано із моїм перебуванням тут тієї осені. Мені треба в автороту, - в «Румель», який став за півроку майже домівкою. Ось там слід мій реальний залишився! На розі їдальні, - над входом до котельної, багнет-ножем я видряпав на цегляній кладці назву рідного села і дату. Цей напис однозначно зберігся. Я хочу доторкнутися до нього пальцями. Я тоді відчую щось ще незвідане, але таке потрібне мені зараз. Мені треба в «Румель»».
«Ну, тоді ходімо з цього цвинтаря, ходімо».
«Так-так, ходімо».
«Зачекай! А до Музею? Скоро вже відчиниться?»
«Немає і там нічого для мене цікавого. Був я в ньому того літа: водили організовано на огляд, для підсилення, вочевидь, усвідомлення, які ми є могутні. Але мене нічого не вразило. Ось, можливо, ще б раз на Зеєловські висоти, через які «совєцькі» генерали, що пускали слину від жадання лаврів «покорителя Берліна», в азарті змагання погнали на безглуздий вже штурм нескінченні шеренги приречених не дожити до перемоги. І побачити ще раз могилу сімнадцятирічного солдатика - мого ровесника тоді, який віддав свою долю в розпорядження того «маршала великого», що закидав трупами штурмуючих, все одно вже приречений, Берлін. Там дата загибелі у всіх десятків тисяч похованих - «квітень 1945-го». А солдатику тому всього ... сімнадцять. Не запам'ятав його прізвище, але могильну плиту, напевно, знайшов би. Хотілося б порівняти те, що відчув би тепер, з тим, що відчував, коли нас привезли туди «на екскурсію» влітку 1979-го. А ще того літа возили нас в концтабір «Заксенхаузен». Входило, вочевидь, і це в програму «ідеологічної закалки» молодих солдатів. Щоб усвідомили і не піддавали сумніву: будь-які жертви виправдані для остаточного приниження такого ворога. А виявляється, – ворог же цей союзником і товаришем по зброї нам був перед тією війною «отєчєствєнною»: спільний парад переможців над Польщею проводили в Бресті! Але про це «екскурсоводи» наші мовчали. А чому?!»
«Ти дуже змінився за ці роки?»
«Ні, я не змінився. Я просто не знав самого себе в тому далекому 1979-му».
Вадим сів до кабіни. Відчув в пальцях шорсткість ключа запалювання. Але не повернув. Вбирав і вбирав у себе побачене, розуміючи, що став свідком унікального явища: законсервованого часу. Відчував, що воно притягує, немов магніт, але не розумів, що й небезпечне воно так само, як радіація чорнобильська.
Німець-прибиральник монотонно прочісував грабельками акуратно стрижений газон навколо Музею. Поруч з запаяним в часовій капсулі колишнім гарнізоном «Карлсхорст» Музей Капітуляції здавався нестаріюче-молодим. Свіжопофарбовані сталеві знаряддя вбивств, розставлені навколо будівлі Музею чи то для стимулювання гордості одних, чи то для підтримки страху в інших, виглядали юно і здавалися іграшковими декораціями парку розваг.
Вадим перевів погляд на колись збитий солдатом-переможцем, але чітко контурований на готичній стіні образ-символ тієї Німеччини, що в травні 1945-го - ось у цій будівлі, визнала свою поразку від колишнього союзника, з яким в 1939-му так полюбовно розділила розтерзану спільно Польщу. Символ чітко розпластав свої крила над тим, що по праву належало і належить народу, котрий колись купився здуру на зловісну свастику в пазурах імперського орла. Тепер свастики не було. І не вимальовувалася вона в лапах символу. Не було і країни-переможниці - СРСР. Її лаври по шматках розтягли собі бажаючі ностальгувати по хвацькому «ми за ценой нє постоім». Не стало і поверженої країни. Взявши під крило своїх одурілих «соціалістичним раєм» східних родичів, і видавивши, як обридлий чиряк, нарешті «визволителів» зі своєї землі, Німеччина відродилася. І орел на її гербі був уже без свастики і не мав наміру розпростертими крильми обхватити весь світ. Він просто крила розправляв.
«Чому стільки років це все так і стоїть? Дивовижно. Неначе гидують німці».
Не знайшовши відповіді на німе запитання, Вадим повернув ключ. Двигун хутко прокинувся і, слухняно підкоряючись педалі газу, повільно покотив автопоїзд второваним маршрутом, яким прибували щодня на полковий розвод внутрішні наряди гарнізону «Румельсбург».Це недалеко - всього три з половиною кілометри. Вадим вже все чітко згадав: прямо від Музею - по бруківці, далі - лівий поворот і прямо. Ліворуч буде територія 6-ї бригади, а навпроти неї, через дорогу, - Берлінський військовий шпиталь. За ним - перший поворот направо і перший - наліво, на відрізок «стометрівки» з грубого бруку, яка і упреться у ворота «Румеля», - як любовно називали свій гарнізон авторотівці.
Облуплену будівлю колишнього військового шпиталю Вадим помітив відразу: жалюгідна, маленька, зганьблена, і у всіх на виду. Зменшив, наскільки можливо хід, намагаючись роздивитися зліва те, що залишилося від 6-ї мотострілецької бригади - охоронців знаменитої берлінської в'язниці Шпандау з єдиним тоді реліктовим в'язнем - Гессом. Лише арка воріт добротної цегляної кладки залишилася. Очевидно, казарми і бокси, де зберігалася техніка, німці, як раковий наріст, зіскоблили і спорудили на тому місці сучасний спорткомплекс, а решту перетворили на зелену галявину. І це милувало око.
А тут навпаки: через дорогу, немов знедолена, злиденна сирота, - будівля колишнього армійського шпиталю. Його було до болю шкода Вадиму. Як ту кошлату бродяжку-болонку, що промайнула перед очима на стоянці обабіч колимської траси. Можливо тому і шкода, що стояла ця будівля-сирота одиноко, а не так, як похмурі будівлі «Карлсхорста», - купчасто у своєму одіозному заціпенінні. А можливо й тому, що з воріт он тієї облупленої арки, Вадима Бута разом з Валентином Обиходом вивезли в санітарному «УАЗику», радісних і задоволених, на аеродром Шенефельд - летіти до Союзу. Додому. Через ... Москву і Термез. Через ... Гіндукуш і Ташкент. Валентин так і не долетів додому живим. А Вадим врятувався якимось дивом.
«Ні, далі в думках не можна. Далі - небезпечно. А значуще це місце для мене тому, що було воно останнім, де ступав мій армійський чобіт сорок третього розміру. Та й не казарма це була. Навіть, ніби і не армія. Так собі, - лікаренька. І відбували ми звідти на такому душевному злеті! Бажаю тобі, лікаренько, щоб реставрували тебе, і принесла ти ще радість та користь людям. Впевнений, знайдеться й для тебе господар, он який чудовий парк навколо! Слухай, а, може, ці всі колишні кадебістські будівлі німцям не належать?»
«А кому? 105-й полк з манатками забрався геть ще, здається, в 1992-му».
«Але ж Посольство залишилося? Воно ж екстериторіальне? Можливо, і колишні чекістські вотчини прихопив «пріємнік СССР» про запас?»
«І що? Як собака на сіні? Сам не гам і іншим не дам? Або чекає той «пріємнік», коли німці дозріють, щоб дати за все це хорошу ціну? Не певен, що німці такі дурні. Вони можуть сидіти і чекати, доки плід таки дозріє і сам впаде їм в долоні. Сіно коли-небудь згниє ж під собакою, та й нікому не потрібно це трухле сіно. Згребуть, як бригадівський згнилий гарнізон, і збудують на тому місці, що забажають».
«Згоден. Але так шкода цю будівлю шпиталю. Та й «Румель» теж. Краще б вони його, як ту бригадівську територію, - ножем бульдозера зі зняттям поверхневого шару для антисептики. І побудували б там що-небудь, або, в крайньому випадку, зелененьку галявинку стрижену розбили».
«Так можливо там таке і є? Через п'ять хвилин все побачиш».
«Немає там нічого. Нічого немає, крім кладовища з непохованими мерцями. Ще гірше, ніж в «Карлсхорсті». Я бачив в інтернеті фото із супутника».
«Так чого ж ти лізеш туди з таким настроєм? Через той своїй напис безглуздий? Ну, знайдеш, ну, доторкнешся і що, - молитися на нього будеш? Або, мов песик, піднімеш лапку і помітиш, аби застовпити: «Моє!» Так?»
Шляху на бруковану «стометрівку», що вела до румельських воріт, не було. Новий чотирисмуговий віадук неможливістю лівого повороту обрубував вхід в минуле для вантажівки, а разом з нею і для її водія. «Кладовище» манило, але підпускало лише незахищеного ніким і нічим одинака. Вадим притиснув авто до узбіччя і тицьнув пальцем клавішу сигналізації аварійної зупинки. Він вже бачив обрамлену силікатною цеглою територію колишньої автороти 105-го полку. Смуга забору відокремлювала від доглянутих дачних будиночків густі зарості, за якими не проглядалося нічого, але це манило ще більше. Вадим чітко усвідомив, що готовий пірнути в ті зарості, але автопоїзд - його житло, його притулок, його домівка, має бути поруч, як рятівна ниточка для того, хто входить до заманливого, але незвіданого і небезпечного, підземного лабіринту.
«Треба якось примудритися заїхати на ту вуличку. Тут стояти не можна, поліція миттю з'явиться, як чорт із табакерки», - подумав Бут, розглядаючи мапу на дисплеї ноутбука.
І тут він згадав, як одного разу зампотех автороти, ображений зледащілим у вихідний день особовим складом, котрий не спромігся народити бажаючих грати у волейбол, оголосив зі злості тривогу. Вигнав всіх на плац і, сидячи, немов справдешній пастух на жеребці, за кермом «бобика» ГАЗ-69, погнав, хльостаючи крізь зуби матюками, мов батогом, «хуторян Румельсбурга» по периметру дач, аби життя для «оборзілих» медом не здавалося. Коло виходило близько кілометра, і не всі осилили навіть перше. І першими ж звалилися водії «волг» вищого командного складу, які не пізнали за службу, навіть, чобіт, тому що належало їм бути завжди виключно в парадному однострої. Загартований карантином рядовий Бут, не напружуючись і не висовуючись із середини цього «табуна» благополучно витримав тоді ту «екзекуцію» до кінця.
«Так. Є заїзд зі сторони річки Шпреє. Все так і залишилося - вулиця наскрізна. «Гренцвег», виявляється, назва, - зрадів Вадим. - А як там у нас було? «В/Ч ПП 70803-ж», здається? Без «Гренцвег». Тепер уже «Гренцвег» без «В/Ч ПП». Лише паркан і щось там за парканом в заростях».
Величезний автопоїзд, займаючи майже всю вузеньку «Гренцвег», поволі повз на тлі любовно облаштованих працьовитими німцями своїх дачних райських куточків. Сидячи в шезлонгах з бляшанкою пива в руці, вони здивовано проводжали поглядом незвичного для цих місць левіафана автобанів. Вадим зупинив машину біля кута румельского паркану, за яким в цьому місці мала бути будівля їдальні. А ще східці вниз - до кочегарки. І над входом до неї - навіс, здершись на який, зачинений за колючим дротом для «отданія долга Родінє» солдат отримував бажану, а отже - заборонену за визначенням, можливість виглянути за паркан у «цивільний» світ. Іноді сюди підходили молоденькі німкені з дач, і молодята вели невинні розмови за допомогою жестів і російсько-німецького словесного набору. Для одних це потенційно пахло звинуваченням в колабораціонізмі, а для інших - мало не 64-ю статтею - «ізмєна Родінє». Але життя брало своє, поблажливо-зверхньо посміюючись над тупою і недолугою політикою.
В «Румелі» тоді переходила від призову до призову бувальщина, що стала майже легендою. Про те, як водій «УАЗа», який мав іноді можливість їздити без супроводжуючого, напевно, отак і познайомився з молодою німкенею, і вони покохали одне одного. Адже для взаємного кохання не обов'язкові слова. Це одностороннє почуття у стосунках двох протилежних статей страждає і жадає взаємності, хоча б обманно-словесної. А взаємне кохання - воно в очах одне одного, а ще в дотиках: пальців, вуст і тіл, що зваблюють солодким тремтінням.
Недовго тривала ідилія, - «особісти» не дрімають. І повезли солдата із Берліна до Союзу, немов декабриста із Санкт-Петербурга до Сибіру. Не посадили - не сталінські, все ж таки, часи, дослужив десь у будівельному батальйоні – такій собі армійській «напівзоні».
Але найдивовижнішим був фінал, чи то бувальщини, чи то легенди цієї. Для хлопця виїзд за кордон був тепер обрубаний, як здавалося, назавжди. І вона – ця обуяна коханням німкеня, поїхала до нього. До Союзу поїхала, лиш тільки він демобілізувався. Немов до Сибіру кинулася, як Поліна Гебль за декабристом Анненковим. Одні оповідачі навіть сперечалися до хрипоти, доводячи, що вона коханого таки вивезла до Німеччини. Як хотілося тоді і закоханому по вуха Вадиму в те вірити. Він і зараз думав про це, намагаючись розгледіти крізь зарості стіну їдальні, адже відчував, що вцілів напис на цеглі.
Ті двоє, що, як він сподівався, знайшли таки своє щастя в Німеччині, теж обов'язково повинні були навідатися хоч раз сюди, де спалахнуло їхнє взаємне почуття. Пройшовши складні перипетії сімейного життя, інших любовних стосунків Вадим тепер не сприймав. Розумів, що впадає в ідеалізм, навіть, відчував, що прирікає себе цим на самотність, але самотність уявлялося йому не такою зловісною, як невзаємна залежність від любовної недуги, котра висотує життя по крапельці.
Обдираючи тент фургона об гілки, що нависли над парканом, вантажівка ледве протислась на знайому водію бруківку і завмерла біля воріт, обмальованих абстракціями місцевих тинейджерів. Замок із нержавіючої сталі і тут безглуздо виблискував відзеркаленими сонячними променями і лише підкреслював своєю присутністю стерильність потойбічного запарканного світу від світу сьогодення.
Вадим виліз із кабіни. Вантажівка підморгнула вогнями дистанційного замка, ніби кажучи: «Іди, не бійся. Я буду тут - поруч. Я буду тебе чекати і завжди захищу і сховаю, не бійся». Паркан був досить високим, і Вадим став на метрову тумбу-відбійник, вкопану намертво в землю, щоб уберегти ворота від невправності водіїв при виході на марш БТРів. Тумба була та сама, а ось паркан при Вадимі був дерев'яним, з колючим дротом і сигналізацією по верху. Тепер він був із силікатної цегли, без дроту і за ним не було контрольно-слідової смуги. На її місці височіли півметрові купи з опалого листя, трави та сміття, а також завали із старих телевізорів, холодильників, мікрохвильових печей і битого посуду, що чистюлі німці вигрібали на своїх оазисах і викидали, як плювок презирства, на колишнє місце існування їхніх, так званих, «визволителів» від фашистської чуми.
Вони й тепер, певно, зрозуміли, хто цей дивний далекобійник, що виліз із кабіни фури з номерними знаками, обрамленими, ніби й нелатинськими, буквами і дивною абревіатурою «UA». Це був колишній «окупант-визволитель», котрий, вочевидь, служив тут раніше, і котрий для чогось приперся знову на цей смітник. Може, як вбивця на місце злочину, а, можливо, як ... вічний грішник за прощенням. Багато їх зараз навідується на архіпелаг занедбаних гарнізонів ГСВГ («Группы советских войск в Германии»), а потім ЗГВ («Западной группы войск»), після того, як «Стіну Берлінську» звалили. Нехай милується. Чудовий контраст, чи не так? Прекрасні метаморфози! Де там твоя «нєпобєдімая і лєгєндарная», га, Рус-Іване?
Вадим проігнорував ці ниючі в мозку питання, насилу таки допетравши, що задає їх собі сам. Підтягнувся на руках, рвучко перекинув тіло через паркан і стрибнув на пружну купу прілої рослинності, провалившись по коліна. Хрускіт пролунав, мов постріл, що повинен був злякати і підняти в заховане за густими гілками небо хмари вороння, але було на диво тихо. Якщо не рухатись, то лише легкий шум автомобілів, що проносились віадуком , порушував цвинтарний спокій. Вадим зробив крок у бік зяючого в стіні дверного отвору. Як зрозумів, - це були запасні двері до боксу зберігання військової техніки, звідки він колись вигнав БТР з бортовим номером 026 на 300-кілометровий марш після водійської допідготовки в Тойпіце.
Струхлявілий дах боксу завалився, певно, вже давно, тому що непотріб встиг злежатися і прорости майже двометровими деревцями. Така ж густа рослинність дивним чином пробила бетон доріжки, котра вела вздовж паркану і боксів від КТП (контрольно-технічного пункту), повз клуб до казарми. Біля бензозаправки, що знаходилася біля воріт, рослинність була рідшою, - певно, просякнутий бензином грунт вже не в силах був родити навіть бур’яни. Розсовуючи гілки чагарнику, Вадим попрямував туди. Дві іржаві роздаточні колонки із зотлілими гумовими шлангами могли б поповнити який-небудь ретро-музей. На одній колонці хтось останнім влив 20 літрів, а на іншій - 65, і стрілки зупинили на цих циферблатах той час назавжди.
Від заправки в бік гаражів Апарату управління - разнокаліберної чекістської обслуги, простягався плац, на якому пообіді сержант - начальник КТП, мордував ревом моторів і вищанням гальм машини і водіїв, готуючи їх до завтрашнього виїзду «на лінію». Тут чагарнику практично не було. Потужні бетонні плити змогли пронизати лише поодинокі дерева, оспівавши перемогу життя над мертвою твердю творіння людських рук. За цим плацем, ледве помітним із супутника, і відшукав в інтернеті Вадим Бут місце, де, можливо, ще збереглися спори його молодості.
Він оглядівся. Червона кабіна рідної колісної домівки привітно проявлялася крізь сіро-зелену гущавину і заспокоювала: «Іди, не бійся». Зігнувшись у поясі, Вадим почав пробиратися через спортмайданчик, що особливо рясно буяв рослинністю, в напрямку їдальні. На іржавих опорах, немов загублений рибальський невід на останках кораблетрощі, висіли залишки зітлілої волейбольної сітки. Вадим задумливо пом'яв її пальцями, витер руки об іржаву опору і обтрусив. Впершись знову в бетон, рослинність відступила. Це вже був плац перед навчальними класами. Ось сюди ставили БТР і, вимкнувши роздаточні коробки, імітували їзду на машині, що не рухалась, але при працюючих двигунах. Та більше тренувалися у виконанні команди «к машінє», - новоспечені сержанти демонстрували перед «дєдами» свою значимість. «Дєди» із розстебнутими комірами кітелів і висячими майже на стегнах поясними ременями диміли цигарками збоку й спльовували презирливо.
«Може, якби двигун в тому БТР-60ПБ дизельний, та запах згорілої солярки? Можливо, і пробила б потрібна асоціація тоді? Оживила зачахлу романтику і сподобалася б мені та восьмиколісна «домовина»? І не маявся б я так тим літом, не приймав би рішень, що призвели в підсумку до того апокаліпсису в горах Гіндукуш?»
«Про що ти?! Про що ти шкодуєш?! Вгамуйся! Улюбленець долі! Хіба ти не задоволений наразі своїм життям?! А хіба не те твоє рішення дало початок довгому ланцюжку причин і наслідків, що призвели в кінцевому підсумку до теперішнього твого стану?»
Той, хто «опонував» зараз Вадиму, мав рацію стовідсотково. І Вадим розумів це, але все ж виголосив, злегка роздратовано, риторичне запитання, намагаючись, щоб його не почув той «опонент»: «А який мій стан? Ну, теперішній стан? Який він є?!»
Він знову озирнувся, угледів в просвітах хащі червоний відсвіт своєї домівки, посміхнувся заспокоєно і став впевнено пробиратися до входу в кочегарку колишньої їдальні. Руберойд навісу, який роздувся від негоди, за десятиліття накопичив в собі живильний компост і дав стимул росту високій траві та плющу, котрі обвили цегляну стіну метра на півтора вгору, заховавши залишений колись Вадимом слід. У цій фантазії природи відчувалася священна гармонія. Порушити її своїм грубим дотиком здавалося святотатством, немов вчинити ексгумацію святого.
Вадим відразу натрапив на те місце. Пальці, неначе відчувши якісь струми, легенько надірвали наріст зелені в певній точці, і на стіні проявилися глибокі, видовбані в моноліті добротної цегли вістрям багнета-ножа, глибокі лінії літери «Ш». Вадим згріб долонею павутину зелені, розчищаючи напис. На всі боки кинулися моторні мурахи. Лише одна дрібна мурашина повільно повзала по лабіринту літери «Ш», чи то шукаючи і не знаходячи виходу, чи то і не прагнучи його знайти, а всього лише обходячи для захисту свої володіння. Вадим присів у задумі, супроводжуючи відчуженим поглядом пересування крихітної живої істоти.
«А, може, це її домівка? А я порушив, розвалив її своїм вторгненням?»
Йому раптом стало шкода комашку, - нещасну, як йому здалося, у своїй самотності в замкнутому просторі лабіринту видовбаної букви.
«Чому вона сама? Це ж так неприродно?!»
Дивно, що не озвався «опонент» на ці, такі нехарактерні для суворого далекобійника, сентенції. Видно, відволікся, не чув. От би побавився сарказмом! Вадим обережно доторкнувся до розриву в зелені і став дбайливо прикривати стеблинками рослинності зруйновану хатинку комашки. І тут звідкись несподівано з'явилася ще одна чорна крапочка. Вона спустилася у відгалуження лабіринту, жваво побігла по ньому туди-сюди і зіткнулася з господарем чи господинею. Якийсь час вони не рухалися, завмерши одне перед одним. Вадим схвильовано чекав, благаючи німим закликом: «Не проганяй! Ну, не жени, не треба! Удвох же так гарно!»
Він повільно, боячись відвернути на себе увагу двох крихітних істот і цим підірвати, розвалити і нівелювати милостиву перемогу природи на цьому забутому кладовищі, спустився з навісу на землю. Звідси вже було не розгледіти, чи був сплеск любові в букві-шрамі на мертвій цеглі цього некрополю, чи ні. Але Вадим йшов звідси умиротворений. Він зрозумів, навіщо доля дозволила і, навіть, як він тепер усвідомлював, змусила його повернутися в минуле. Зрозумів, навіщо владним жестом завела інспектор німецького транспортного контролю автопоїзд Вадима на маленьку стоянку на 50-му кілометрі автобану А-24. Ошелешений несподіваною зустріччю з Ігорем, він не вловив тоді ключову фразу з їхньої довгої бесіди-спогаду: «Якою дивовижною людиною була Марта, і як мені не вистачає її!»
«Була». Цей зовні благополучний «бившій рускій» на федеральній службі багатої європейської країни таки не був щасливим. Бо був самотнім. Самотнім, як та мураха в лабіринті літери «Ш» або, як оцей далекобійник в комфортній кабіні своєї вантажівки. Адже їхнє крихке щастя лише в тому, що не відають про свою самотність. Але це лише до пори, до часу.
Людина не повинна бути сама. Це протиприродно за своєю суттю і суперечить заповідям Творця ...
http://proza.ru/2014/01/06/1921
Російськомовна версія роману «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ» - на ресурсах електронних книг: ЛітРес, Андронум та ін.