Бути спокоєм в оковиді, в ковороті, на мосту.
Ту, що греблі рве та латаття збирає в озері,
не бентеж своїм спокоєм, Сину Неба та Боже Лісу.
Через тин, через лісу перелазять якісь перелесники
і толочать траву та суниці в саду в цім Синявськім Едемі.
От не хочеш та мусиш. Підемо! Треба вигнати знову нахаб.
Ну а потім до Божа. На Гору. Там опеньками пахне.
Там курять чабрець, материнку і м'яту
наші сиві та вічні волхви.
- Ви знову тут, мій юний друже?
- Ой! Ще не знаю. Хто я? Де?
- Аби ж я знав.
Сміються на два разки намиста.
Обоє знають і мовчать.
О, Матко Боска! Пречиста діво,
лісів царице і боліт.
Скажи: то зореліт з'явився в небі
чи знову найбанальніший болід?
Мовчить. Так треба.
Посміхається, мов Будда чи Джоконда.
Та й ми разом із нею, мов блаженні,
торкаємося Всесвіта хто пучками, хто віями,
хто парою із вуст.
Все так. Все так, як мусить бути.
Буди нас, мамо. Греблі рви.
Хай води
святі твої
виносять нас
на береги свободи, волі та кохання.