«Склянка часов
Зарыта глубоко в тени пиона…»
(Пауль Целан)
Когда листопад уже отгуляет,
И хризантемы остекленеют
И станут хрупкими,
Как воспоминания серого зайца,
У которого в голове всё про осень –
Про заносы жёлтых листьев,
Куда можно спрятаться и уснуть (как Солнце),
Когда влажность становится колючей и искристой
(Не забудьте зажечь эту звёздочку –
Наиближайшую и оттого ослепительную -
Вы – знатоки бесконечности),
Тогда и вспоминается
Всё, зарытое в тени пиона,
Не того железного,
Что своей длинной шеей
Напоминает больше жирафа,
А не китайское душистое лето
(Чай),
А того, что роняет лепестки –
Так тихо и спокойно,
Как обросший бездомный поэт
Теряет свои невоплощённые воспоминания.
А может, это и не воспоминания вовсе,
А может, это легкие парусники,
Скользящие по волнам
«Мезогейос Таласса»,
Парусники, у которых вёсла
Вытесаны из кипариса,
А паруса сотканы арахнами
Из синего льна.
В той тени пиона
Прячутся следы седовласого Времени:
Его сияющее сокровище –
Искорки минут,
Которые он складывает в кувшин,
Вылепленный не нами.
Перевод с украинского http://proza.ru/2019/11/30/104
***
Тiнь пiвонiї
«Склянка годин
Глибоко закопана в тіні півонії…»
(Пауль Целан)
Коли падолист довершується,
Коли хризантеми стають скляними
Й крихкими,
Наче спогади сивого зайця,
Якому в голові все осінь –
Заметіль жовтого листя,
В яке ховатись і спати (як Сонце),
Коли вогкість стає колючою і яскравою
(Не забудьте вмикнути зірку оцю –
Найближчу, тому сліпучу:
Ви – знавці нескінченності),
Отоді й згадується
Усе закопане в тіні півонії,
Не тої що залізна
І довгою своєю шиєю
Нагадує більше жирафа,
Аніж китайське запашне літо
(Чай),
А тої яка губить пелюстки –
Так тихо й спокійно,
Як бородатий поет-волоцюга
Губить свої недоречні спогади.
А може то і не спогади,
А може то легкі човни,
Що ковзають хвилями
«Мезогейос Таласса»,
Човни в яких весла
Тесані з кипарису,
А вітрила зіткані арахнами
З синього льону.
У тій тіні півонії
Сховано сліди волохатого Часу:
Його скарб блискучий –
Шматочки хвилин,
Які він поскладав до глечика –
Не нами зліпленого.