Життя – це фундаментальне право кожної людини, яке не можна забрати, адже воно є незаперечним, не залежачи від типу суспільства. Воно є всеохопним та стосується кожного з нас, не оминаючи кожного індивіда. Кожен з нас знає, що свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншого, а закони різних держав охороняють святе право людини на життя. Що й казати про міжнародні угоди та конвенції.
Утім, часом люди стикаються із певними проблемами: хворобами, матеріальними труднощами, несприйняттям із боку суспільства, різноманітними розладами, які поступово руйнують особистість. Як наслідок, життя стає нестерпним. Вони однозначно мають право на життя. Та чи мають вони право на смерть? Та чи можуть вони забрати життя самі в себе?
Загальносуспільна мораль вважає життя найвищою цінністю, але іноді вона входить у протиріччя із цінностями свободи – в тому числі і свободи вибору між життям та смертю. Суспільство в кращому випадку засудить добровільну смерть, а в гіршому – буде вважати це злочином.
Насамперед, людині не дозволяє вмирати за власним бажанням державний апарат. До прикладу, у Великобританії з ХVIII століття до 1961 року самогубство вважалось злочином: якщо самовбивця виживав, то його саджали до в’язниці, а якщо ж витівка вдавалась, то все майно, нажите небіжчиком, а також його сім’ї, вилучали на користь монарха. І таку позицію можна зрозуміти – платник податків ухилився від своїх обов’язків – нехай держава отримає бодай якусь компенсацію!
Такі приклади не є поодинокими. В Ірландії самогубство вважалось кримінальним злочином до 1993 року, а в Індії та Сингапурі до сьогодні діють закони, згідно яких спроба самогубства карається позбавленням волі на строк до одного року. Отже, державному організму вигідно забороняти смерть як таку, адже він підходить до особистості як до джерела доходу – тут маємо суто прагматичний погляд.
Такий погляд, насправді, є дуже однобоким та по суті є лише верхівкою айсбергу, адже зовсім не відображає суті проблеми. Аби в ній розібратися, потрібно визначити, що ж ми розуміємо під поняттям «право на смерть». На думку автора, під цим поняттям можна розуміти здатність людини переривати своє життя через нестерпні страждання, що їй приносять важкі психічні або невиліковні фізичні захворювання, що не дають можливості людині жити повноцінним життям.
Основними видами смерті за власним бажанням є евтаназія, самогубство, а також аборти. Ці види смерті є кардинально різними та мають свої «за» і «проти», а тому ми розглянемо кожен з них глибше, окресливши їх основні риси.
Почнемо із медичного способу добровільного заподіяння смерті – евтаназії. Міжнародне законодавство визначає її, як діяння або бездіяльність, які свідомо і умисно вчиняються медичним працівником за неодноразовим і категоричним проханням невиліковно хворого з метою припинення фізичних страждань, що мають результатом смерть пацієнта. Уперше поняття «евтаназія» у XVII столітті вжив англійський філософ Френсіс Бекон у трактаті «Про гідність та примноження наук», де написав: «обов'язок лікаря полягає не лише в тому, щоб відновлювати здоров'я, а й у тому, щоб полегшувати страждання і муки, що несуть хвороби, і це не лише тоді, коли таке полегшення болю як небезпечного симптому може привести до одужання, а й у тому випадку, коли вже немає жодної надії на спасіння і можна зробити лише саму смерть більш легкою та спокійною, тому що ця евтаназія ... вже сама по собі є немалим щастям»[1].
Наразі евтаназію визнають небагато країн, такі, як Нідерланди, Бельгія, Швеція, Сполучені Штати (частково), Німеччина, Канада, Колумбія, Швейцарія, Австралія та деякі інші. Українське законодавство ж категорично забороняє евтаназію, вважаючи її кримінальним злочином. І це пов’язано із протиріччями в суспільстві, представники якого розділені на два табори – за і проти неї. І це можна зрозуміти, адже евтаназія є дуже неоднозначною проблемою. Розглянемо причини суперечок щодо неї.
Люди проти евтаназії тому, що мають моральний бар’єр, який каже, що Бог дав людині життя, та забрати його може лише Він. Таке переконання тісно пов’язане із релігією, що є основою консервативного суспільства. Також, люди ще не розібрались та не врегулювали добровільність згоди пацієнта, адже він у будь-який момент може передумати. Але, коли процедура вже розпочата, то він не матиме можливості відмовитись від неї. Ця позбавляє фізичного та морального права на смерть, а тому стає важливою перепоною на шляху до загальносуспільного узаконення евтаназії. Наступна причина – це можливість вчинення злочинів, адже евтаназія може стати інструментом для навмисного умертвіння літніх осіб, людей з інвалідністю або ж невиліковно хворих, на яких просто не вистачає грошей – таким уже є наше суспільство, і на це потрібно зважати.
Описані причини є загальними, та варто звернутись і до медичного та психологічного аспекту цієї проблеми. Легалізація евтаназії може спричинити тиск на фізично обмежених людей, які і так вважають себе тягарем і втрачатимуть мотивацію до життя у зв’язку із можливістю його припинення. Окрім цього, евтаназія виключає випадки так званого «чудесного одужання». Очевидно і зрозуміло, що його вірогідність є мінімальною, але вона існує. При вчиненні евтаназії такої можливості не існуватиме взагалі.
Дозвіл на евтаназію може стати гальмом в пошуку нових способів лікування пацієнтів, бо дуже часто саме боротьба за життя пацієнта спонукає медицину рухатись вперед та шукати те, що виходить за межі розуміння звичайного лікаря.
Утім, не варто розглядати цю проблему лише з одного боку. Цивілізоване суспільство підтримує ідею евтаназії, адже зможе вирішити чимало ціннісних питань, які протирічать одне одному на даний час. Евтаназія дозволяє людині розпоряджатися своїм життям у повній мірі, позаяк право на смерть прямо витікає із права на життя. Припинення життя є одним із проявів самостійного вибору. Людина є найвищою цінністю, а отже, її реальне благополуччя, право на самовизначення, свободу і повагу гідності мають бути гарантовані так само, як і право на смерть. Окрім цього, евтаназія забезпечує реалізацію забезпечення одного з ключових принципів сучасного суспільства – принципу гуманізму. Евтаназія є гуманною, оскільки припиняє страждання і муки невиліковно хворої людини. Врешті-решт, вона не має стосуватись абсолютно кожної людини. Суспільство має визнати таке право заради невеликої групи людей, які дійсно його потребують.
Виходячи із таких позицій та їх причин, можна зробити проміжний висновок: кожен з нас має керуватись реальною користю кожного права, а не консервативними засадами та відповідати сучасним потребам суспільства. Утім, таке право має бути продумане до кожної дрібниці, аби уникнути негативних наслідків, яких так бояться його противники. Колись релігія забороняла щеплення та розтини, а зараз погоджується із цими явищами, бо розуміє їхню користь. Її маємо розуміти і ми.
Не менш важливою, але більш складною та суперечливою проблемою для розуміння є аборти – штучне переривання вагітності. Світова спільнота розділилась приблизно порівну в розумінні цього питання. Релігійні консервативні кола категорично проти абортів та вважають їх убивствами. Ліберальні ж кола підтримують право жінок на розпорядження власним життям і тілом.
Ставлення до абортів у всіх частинах світу відрізняється. Рухи за аборти називають «pro-life» (за життя), а за право жінок на аборти – «pro-choice» (за вибір). Прихильники першого руху стоять на традиційних цінностях стосовно абортів. Особливо такої позиції притримуються релігійних поглядів, адже навіть християнський Бог у своїх заповідях сказав «Не вбий».
Іслам допускає аборт, за умови що вік плоду не досяг 120 днів, оскільки до того часу він не має душі відповідно до твердження Мухаммеда, переданого хадисами Мусліма і аль-Бухарі: «Воістину, кожен з вас (спочатку) формується в утробі своєї матері протягом сорока днів у вигляді краплі, потім він стільки ж перебуває (там) у вигляді згустка крові і ще стільки ж - у вигляді шматочка плоті, а потім Аллах направляє ангела, який отримує веління записати чотири речі. Йому кажуть: «Запиши його справи, його долю, його термін, а також те, щасливим він буде або злощасним», після чого у нього вдувається дух [2]. У інших випадках він забороняє аборт, оскільки також вважає його вбивством.
Окрім морального, важливим є медичний аспект – жінки, які скоїли аборт, ризикують не мати можливості завагітніти у майбутньому. Особливо це стосується жінок, для яких це перша вагітність, тому що для таких жінок цей ризик є значно більшим, а також вони мають важчу післяабортну психологічну травму. Таким чином, аборт може спричинити руйнування жінки як такої, адже можливість завагітніти є одною із характерних ознак осіб жіночої статі.
Прихильники руху «pro-choice» ж обстоюють право жінок на свідомий вибір та керування своїм тілом і життям. Справді, проблема абортів тісно пов’язана із вічним філософським питанням особистої свободи та вибору. Цю проблему активно порушував французький філософ та письменник Жан-Поль Сартр. «…Людина, – пише Сартр, – засуджена бути вільною, несе всю тяжкість світу на своїх плечах: вона відповідальна за світ як за визначений спосіб буття» [3]. Відповідно, і жінка мусить бути відповідальною та приймати рішення, керуючись власним станом, економічною ситуацією та суспільним становищем, а також зважати на те, які наслідки зумовить її рішення. Відтак, кожна жінка в праві зробити аборт, але має враховувати усі складнощі, які потягне за собою ця дія.
Окремо варто зважити на молодих дівчат – більшість вагітностей у них є незапланованими, а отже, небажаними. Дитина, яка народиться в такої дівчини, не матиме належної любові, підтримки з боку матері, яка ще й сама не сформувалась, як особистість, а також, скоріш за все, буде жити в бідності, оскільки матір, або ж сім’я ще не матиме економічних передумов для забезпеченого життя.
Окрім цього, заборона абортів сприятиме їх тінізації та проведенню підпільних та ризикованих абортів, що не матимуть ніяких гарантій для молодої матері. Саме тому прихильники цього руху вважають, що жінку не можна обмежувати в праві припинення вагітності. Вони спираються у своїх переконаннях на підвищення якості життя, а не на кількісних показниках.
Підсумовуючи міркування про проблему абортів, можна сказати, що людство переживає цивілізований період свого існування. Отже, цінності, за якими воно живе, мають відповідати духу епохи, тобто базуватись на засадах гуманізму. Відповідно, щоб мінімізувати страждання кожної людини та суспільства загалом, потрібно уникати нещасливих сімей, обтяжених небажаними дітьми. Тоді і суспільство буде щасливішим.
Нарешті, перейдемо до проблеми, яку далеко не завжди можна пов’язати з проблемами із психічним за фізичним здоров’ям людини – самогубства. Самогубці умисно спричиняють власну смерть, спираючись на власний нестабільний стан. Найчастішими причинами самогубства є психічні розлади, такі як депресія, біполярний розлад, шизофренія, алкоголізм чи наркотична залежність. Тобто, в житті людини має статись щось таке, що б зумовило її вигоряння, як особистості, знищення внутрішнього стержня, який би закликав до життя.
З одного боку, людина не матиме сенсу жити, якщо не бачитиме мети цього життя. Навіть давньоримський філософ Сенека писав: «Щасливого життя не звідає той, хто тільки й клопочеться тим, як би то його продовжити, той, для кого головне - це прожити багато консульств. Щодня міркуй над тим, як би тобі, зберігши погідність духу, залишити життя, за яке стільки людей хапається так цупко, як ті, кого підхопив бурхливий потік,- за всякі терня та гостряки…»[4]. Людина хоче жити добре в якісному вимірі, а не в кількісному, а тому, коли втрачає смак життя та безуспішно намагається його відновити, то їй краще піти з життя та не отруювати його іншим своєю присутністю. Тоді людина буде справді щасливою, коли не боятиметься смерті.
Однак, «втрата смаку життя» - це дуже відносне поняття, отже, ніхто не зможе точно визначити, чи людина захоче повернутися до життя. Звісно, в житті кожної людини час від часу бувають періоди, коли вона втрачає мотивацію займатись певною роботою, чи вести здоровий спосіб життя, або ж і зовсім жити. Та це дуже мінливе явище, яке з часом зникає. Коли ж мова йде про серйозні психічні захворювання, що викликають такий стан, то людину категорично заборонено залишати на поруки її самої - це дуже вразлива людина, яка не може відповідати за свої дії. «Якщо важкий характер, поганий настрій внаслідок тілесних ненормальностей (які мають місце, здебільшого, в нервовій системі) досягають дуже високого ступеня, то найменша неприємність є достатнім мотивом для самогубства»[5, с. 355] - каже про це німецький філософ-ірраціоналіст Артур Шопенгауер.
Люди, які страждають від певних життєвих проблем та схильні до суїцидальних думок також, по суті, є хворими. Тому усім таким особистостям потрібна допомога лікаря, який займається подібними проблемами – психолога чи психіатра, який визначить проблему та запропонує шляхи її вирішення. Лише так можна запобігти суїциду. Але не завжди.
Часом трапляється так, що навіть допомога спеціаліста не зарадить такій проблемі. Це може означати лише одне – розум не здатний впоратись із проблемами, що над ним нависли і, як наслідок, не може працювати так, як це робив досі. У такому випадку людина не зможе жити повноцінним життям. Саме в цей момент самогубство постає, як своєрідний порятунок від самого себе. Отже, ліки існують.
Ми розглянули різні види добровільної смерті та побачили їхні особливості. Кожен з них дуже різний, але можна виділити деякі спільні риси. По-перше, її скоюють тоді, коли немає іншого виходу. По-друге, люди позбавляються життя для того, аби не страждати. І по-третє, вони ніколи не набудуть одностайного схвалення.
Чи має людина право на смерть? Певна річ, що має, але лише тоді, коли вона перебуває в критичному стані та не має іншого виходу. При відповіді на це запитання ми маємо враховувати те, що людина – це істота, для якої притаманні розум, емоції та воля. Усе це дозволяє їй залишатись людиною, тобто повноцінною істотою. Якщо ж людина з якихось причин перестає бути такою та не має можливості повернутися до свого попереднього стану, то це вже не людина, а просто тіло, яке виявляє біологічні ознаки людини. Тільки в такому випадку евтаназія, аборт чи суїцид будуть виправдані, – хоча б з погляду філософії.