перевел на украинский - https://vk.com/azazelloalex
«Запасний вихід» Анастасія Рейфшнейдер
1
Ми мчали по трасі, лякаючи білий стрій мільйонів сніжинок, які пластівцями летять з чорного нічного неба. Жовте світло фар майже не пробивало цю щільну завісу, лише здивовано висвічувало силуети сплячих голих дерев які мерехтять з боків.
По радіо приглушено базікали ведучі, марно намагаються розвеселити нас — ми не слухали. Проїхали через міст, я глянула в вікно намагаючись розгледіти внизу річку — лід майнув каламутною плямою і все пропало.
- Так все? Ти точно вирішила йти від нього? - подруга в черговий раз запитала, то про що ми говорили весь день — моє розставання з людиною, на яку я витратила, як це кажуть? – «кращі роки свого життя», свою молодість і невинність.
- Ага, — тягнуло в сон, я обережно потерла очі руками, щоб не розмазати туш.
- Ну і правильно. Він мені ніколи не подобався, — подруга мляво відповіла саме те, що я нібито хотіла почути. Але я нічого не хотіла слухати. Я хотіла швидше приїхати додому, лягти під товсту ковдру, закрити очі (і навіть не змивати макіяж, який так ретельно наносила кілька годин тому!) І зануриться в тишу.
Друзі, подруги... Вони бажаючи добра завжди говорять, як хочеш ти — і знаєш заздалегідь, що вони скажуть і як... Незліченні «а я говорила», «ти заслуговуєш кращого» та інше, інше, інше. Але чи є сенс в цьому жалісливо потуранні? Може краще прямо, як кулю в лоб — так, дурепа, так характер поганий, аж ніяк не дівчинка з пансіону шляхетних кур... Але чесно. Чесність це ж важливо правильно? Тоді чому все так люблять брехати?
Двірники вперто як стрілки годинника цокали туди-сюди, змітаючи снігові пластівці які налипали на лобове скло. Ведучі по радіо ймовірно втомилися тріщати — в машині пролунала якась абсолютно буденна мелодія. З таких, знаєте, які включають в торгових центрах — ні слів, ні такту, лише одноманітні повторювані звуки.
Все тихіше й тихіше... Я заплющила очі, поклала руки на «черевце» що утворилося від зім'ятої в сидінні зимової куртки — такий маленький сумовитий Чекач і занурилася в мирну дрімоту.
Час від часу мій мозок все-таки включався і не розплющуючи очей, я прислухалася — все та ж мелодія і сонне сопіння подруги... сопіння?! Тут-то я різко прокинулася, глянула вперед — на мене стрімко неслися чорно-зелені гілки ялин, миттєво утворився жах, я повернулася ліворуч — подруга клювала носом в кермо. Я викрикнула її ім'я і все провалилося в темряву.
2
- Наступний!
Я мляво поворухнулася. Руки, ноги, мабуть, цілі... Лише в роті присмак крові. А, це прикушена губа... Не страшно.
Нарешті я зважилася відкрити очі, щоб побачити зім’ятий автомобіль і можливо ще живе тіло подруги... Але тоді хто крикнув «наступний»?
Я сиділа на підлозі, серед неакуратного ряду черги. Стіни в цьому дивному приміщенні переливалися відтінками сірого, чорного — як ніби всередині стін повзали хробаки і їх тіла випирали назовні. Стеля булав скляною і в ній я бачила лише своє обличчя. А тих хто навколо не було...
Ні, вони стояли. Старенькі — божі кульбаби з сумочками в руках, молоді хлопці з розбитими обличчями, чоловіки натужно червоні від алкоголю або кашлю, діти що стискають в руках стійки крапельниць.
Я лише встигла помітити двох реєстраторів на початку цієї дивної черги, як один з кульбаб зашепотіла:
- Ой, бідолаха, навіть без капців з'явилася...
Я глянула вниз. Мої ступні були вимазані брудом, з прилиплими до них зеленими голками. Бабусі ж чинно витягли вперед ноги, щоб показати мені приклад — білі м'які капці. Такі які надягають небіжчикам... Я внутрішньо похолола, але виду не подала — лише збентежено кивнула у відповідь.
Реєстратор знову пронизливо заволала:
- Наступний!
Мені довелося піднятися з підлоги — черга рушила вперед.
- Ну хоч хрестик-то з собою? Відспівування проводили? - старенькі не відставали від мене.
- Яке ще відспівування? - прошепотіла я. Позаду мене штовхнули в бік. Я озирнулася і завмерла — потопельник! Синьо-червоний огрядний мужик з татуюваннями на шиї та витріщеними очима.
- Ворушися, — буркнув він та хруснув щелепою.
- Напевно це всього лише поганий сон... - спробувала заспокоїти себе я і нервово защипала шкіру.
Черга знову зрушилася вперед. Мої щоки горіли, я вся затремтіла, заплескала віями, в яких вже заковзали противні солоні сльози.
- Що... Невже я?.. Не може такого бути... - тут до мене підійшла маленька дівчинка років п'яти. Вона простягла свою іграшку — м'якого плюшевого папуги:
- Це перша стадія. Заперечення.
Я похитала головою і дівчинка задерла свою сорочку — на її тільці некрасивими смугами рясніли свіжі шви від операції.
- Який жах! - вигукнула я. Дівчинка байдуже знизала плечима:
- Це друга стадія. Гнів.
Вона опустила сорочку, притиснула папугу до живота і побрела на своє місце в черзі.
- Яка ти спокійна, — здивувалася я слідом. Дівчинка злегка повернула голову, від чого рідке волоссячко впало їй на обличчя, залишивши видимим лише ніс:
- Просто, я тут вже не в перший раз.
3
Час, якщо таке може бути тут, тягнувся нескінченно, як пережована сто раз жувальна гумка. Ти тягнеш її, вліво, вправо, а вона все не рветься, не переривається, лише стає тонше і тонше.
Я втомлено притулилася до стіни, не звертаючи уваги на хробаків що повзуть в ній — голова була забита зовсім іншим. Що це за місце ? Пекло, рай або... І чи щось зовсім неймовірне, що ні вчені, ні священники не припускали. А може це всього лише ілюзія? Галюцинація. Я просто збожеволіла — ні, це занадто просте пояснення. Тоді що?!
Тим часом чергу зрушила набагато вперед і мені нарешті вдалося підслухати діалог з однією реєстраторкою.
- Прізвище! Ім'я! По батькові! - викрикнула реєстратор. Голос у неї був противний — дзвінкий, але при цьому скрипучий як не змащенні двері.
У відповідь пролунало щось невиразне.
- Голосніше і чіткіше можна?! - знову закричала реєстратор і почувся скрекіт клавіатури — вона вбивала дані.
- Місто! - я підвелася навшпиньки та виглянула — пучок волосся цієї дами нервово трясся, обурюючись від чергової невиразної відповіді.
Один з хробаків проповз прямо під моєю спиною. Я відчула його пружне округле тіло і в відразі відскочила від стіни.
Той, хто відповідав на питання реєстратора нарешті розвернувся і я зрозуміла чому він так погано розмовляв — половина обличчя була моторошно понівечена, так що шибки зубів врізалися в закривавлені вилиці.
Понівечений ступив раз, другий і підійшовши до стіни з хробаками простягнув руку. Хробаки розповзлися й утворилася порожнеча з білою плямою. Нещасний перехрестився і зник в сяйві. Секунда — і стіна знову стала сіро-чорною.
Настала моя черга. Я зробила крок до білої, але заляпаній стійці та глянула вперед, на двох реєстраторок.
Обидві були невисокі, з високо забраними пучками. Одна навіть була в круглих окулярах з темно-жовтими склами.
- Прізвище, ім'я, по батькові... - почала говорити найближча і я обімліла. Зморщене обличчя, ніс-п'ятачок, злі червоненькі очі, бородавки на шиї та кликами — реєстраторки виявилися чортами! Або чортками?.. Чесно кажучи, я не зрозуміла як їх назвати, лише зрозуміла — ця безкінечна черга є перевальний пункт між раєм і пеклом.
- ...Інна... Юріївна... - я лепетала свої дані, з жахом усвідомлюючи, що — все! Життя-то закінчилася і зараз я ймовірно попаду в пекло, де мене будуть катувати або ще що... Що там у пеклі роблять? Може варто помолитися? Боже, пробач, я не пам'ятаю жодної молитви, жодного апокрифу...
- Вас немає в списках, — реєстраторка поправила окуляри та з обуренням глянула на мене. Черга ззаду загомоніла, я стиснулася в грудку і проковтнула:
- Як це немає в списках? А що тоді тепер?
- Я не знаю! - реєстраторка розвернулася і почала ритися в одному зі стелажів із сувоями, які цілою армією стояли за її спиною.
- У цій божевільні неможливо працювати! - продовжувала волати вона. Її колега, така ж чортка, але без окулярів, намагалася розпитати глухого дідка, що формує початок другої черги.
- Ти! Можеш! Заткнутися!? - закричала друга і тут почалася справжня вакханалія. Дві чертихі волали одна на одну, черга невдоволено бурчала, підштовхуючи мене в спину стусанами та щипками, хробаки швидко завозилися в стінах, а сувої в стелажах почали від невидимого протягу падати, накриваючи всіх присутніх паперовим снігопадом.
Глухий дідок закрив голову руками та завив. З черги лунали свист і прокльони. Я зробила крок назад, ще один і опинилася в кутку. Реєстраторки вчепилися одна в одну — монітори мигнули і засвітилися символічним синім фоном, так само відмовляючись працювати.
Приміщення почало поступово занурюватися в темряву. Як таких ламп я не бачила, але світло що падало звідкись зверху потьмяніло.
Я відвернулася, щоб не бачити весь той жах і побачила, що кут зник і замість нього знаходиться майже злиті зі стіною, дверцята. Я простягнула руку — до моїх пальців повільно вилізла ручка і нагорі замигало табло з червоними літерами: «Запасний вихід».
4
Навіщо кип'ятити воду?
Таке просте запитання викликає цілком зрозуміле здивування у респондентів. Як навіщо? Кип'ятіння води — процес, в ході якого з рідини видаляються всі (ну або майже все) бактерії, мікроби й так далі...
Ну, а потім? Потім що? Ми п'ємо цю ідеальну, але абсолютно не смачну рідину. Доводиться додавати в неї чаїнки або цукор або каву, щоб ця стерильна вода мала хоч якийсь смак.
Так само і з душами грішників, чи не так? Вони відправляються в пекло, на «перероблення», в палаючі котли та інше, потім повертаються, «реінкарнують» в абсолютно нові тіла з чистими душами...
На початку життя дитина як ця кип'ячена вода — стерильна до неможливості; що в її голівоньку вкладеш — будь то чаїнки, цукор або кава — те й пожнеш в результаті. Чай, кава або просто солодка дурна рідина.
Дурна рідина... Ні, вже не дурна. Тепер я просто кип'ячена вода, яка бажає почати все заново... Але для цього слід порвати з деякими неприємними особистостями в моєму житті, які тримаєш за звичкою або з жалю...
Все це я ясно зрозуміла, пробираючись по темному тунелю. Двері позаду вже давно зникли, шлях не був освітлений, але ногами я відчувала колючі лапи ялин.
«Дивна алегорія з похоронами — подумалося мені, — там також розкидають гілки для останнього шляху».
Стіни плавно зсувалися. Якщо на початку шляху прохід був великий, що можна було витягнути в сторони руки, то тепер мені доводилося пробиратися боком, притискаючись спиною до крижаного шорсткого каменю.
Лапи ялин внизу між тим ставали все з гострішими голками. Здавалося, що тисяча маленьких кігтиків дряпали ноги, не бажаючи пропускати мене вперед.
- Коли це все закінчиться? - пробурмотіла я. Нарешті тунель перетворився в абсолютно незрозумілий лаз — довелося опуститься на карачки та здираючи шкіру на колінах і спині повзти вперед, як доісторична ящірка — до світла.
Світло дійсно було десь попереду. Його неможливо було вловити поглядом, але я відчувала тепло.
А раптом це тепло лише жар пекла? Може я нікуди не вибралася, а лише бреду по перехрестях і лабіринтам притулку мертвих? І зараз я зроблю крок... і полечу в прірву.
Так страшно щось робити вперше. Особливо, що для тебе не властиво. Складно йти, якщо колись ти обіцяв бути поруч «до кришки труни». А якщо ти вже за нею, за цією кришкою? Тоді можна забути та забити на цю в'їдливу совість?
- Не хочу тут залишатися, — прошепотіла я й остаточно лягла, втупившись у ялинові гілки. Цей зелений аромат хвої ставав все сильніше і сильніше, поки нарешті мене не занурило в важкий неспокійний сон.
Снилося щось холодне... Біле... Летить. Неначе мільйони білих пір'їнок падали зверху, накриваючи мене пухнастим саваном.
Епілог
— Чорт! Чорт!
Я почула лайку, вимовлену знайомим голосом. Мені подумалося, що я знову опинилася в тій черзі та це продовжують лаятися реєстраторки...
- Та страховки не вистачить, тут все в мотлох! Інна? Так, тут вона... Зараз штовхну її, а то знову заснула.
Подруга потрясла мене. Я відкрила очі. Навколо гілки ялин, впираються в машину. Я всередині, тепло, але попереду понівечений шмат металу — автомобілю пощастило менше ніж нам.
З чорного нічного неба білими пластівцями летить сніг, подруга лається на когось телефоном, а я...
Я знайшла запасний вихід.