ДИВО-ПТИЦІ
Прилетіла птиця біла на подвір'я.
Танцювала птиця, розсипала пір'я.
Ці легкі пір'їни сипали щосили...
Все навколо стало білосніжно-білим.
Раптом в диво-птиці серце защеміло:
- Десь поперед мене полетів мій милий!..
Я тут забарилась... Що ж я наробила?!..
Швидко полетіла навздогін за милим.
І рожева птиця сіла на подвір'я.
Танцювала птиця, розсипала пір'я.
Це рожеве пір'я навкруги літало...
Вже садок рожевий! Птиці все замало!
Раптом в диво-птиці серце защеміло:
- Десь поперед мене полетів мій милий!..
Я тут забарилась... Що ж я наробила?!..
Швидко полетіла навздогін за милим.
І червона птиця сіла на подвр'я.
Танцювала птиця, розсипала пір'я.
І чудові квіти зацвіли червоно.
Виноград червоні набирає грона.
Раптом в диво-птиці серце защеміло:
- Десь поперед мене полетів мій милий!..
Я тут забарилась... Що ж я наробила?!..
Швидко полетіла навздогін за милим.
Жовта диво-птиця, сіла на подвір'я.
Танцювала птиця, розсипала пір'я.
Птиця жовтий колір понад все любила.
Жовтим листя стало, трави пожовтіли...
Раптом в диво-птиці серце защеміло:
- Десь поперед мене полетів мій милий!..
Я тут забарилась... Що ж я наробила?!..
Швидко полетіла навздогін за милим.
Ой, летіли птиці різнокольорові,
Барви дарували радісні, чудові!
І малі, й великі скрізь пташки літають.
Диво-птиць чотири лиш у рік буває.
КИЦЯ-ЧАРІВНИЦЯ
Кажу всім — мені не вірять: - Миша є у нас в квартирі!
- Киця ступінь вчений має, в хату мишок не пускає!
Я вночі тихенько спала, миша раптом налякала.
Бо якщо вона захоче — налякає й серед ночі.
- Що ж ти робиш? Чи не бачиш,
Що дитина гірко плаче?!
Почала я міркувати, як ту мишу... налякати.
Всі чудову нашу кицю називають «чарівниця»!
Мишу капосну спіймати кицю кличу я до хати.
Та її ніде немає — все кудись вона зникає!
На обід лише прийде: - Де була ти, кице, де?
З'їсть усе, що є у миці, по обіді — знову в путь.
Нашій киці-чарівниці навіть ніколи... зітхнуть!
І вона, як хвиля в річці — то з'явилась, то нема.
Я ж не можу замість киці мишу ту ловить... сама!
Миша радісно танцює — киця знову десь мандрує.
Вже набридла миша та! Може, взяти нам... кота?
Чарів, певне, він не знає і раптово не зникає.
Але, може, хитру мишу він якраз і... налякає.
ЇЖАЧОК-МАНДРІВНИЧОК
Їжачок-мандрівничок взяв з собою багажок,
Брилик — на голівку й рушив у мандрівку.
Їжу в вузлику він ніс, поспішав хутенько в ліс.
Стежечками він ходив, ніжки дуже натрудив.
А як трішки зголоднів, то малинки натрусив.
На пеньку відпочивав, за бджілками слідкував.
Бджілки мед з квіток збирали,
Потім в соти його клали...
Щось поблизу засвітилось — а то лісонька з'явилась:
- Ти куди, мандрівничок, мій смачненький їжачок?
І кого ти тут шукав? А чи, може, заблукав?
Раптом лиску затрусило, аж зубами скреготіла! -
Майже десять їжаків стисли лисоньку з боків.
Це родина їжакова йшла на розшуки малого.
Голки гарно нагострили, лиску геть прогнать хотіли.
Мить — лисиці вже нема, не поїла задарма.
Їжачок-мандрівничок позбирав всіх діточок
І малим розповідає, що у мандрах їх чекає.
Сам їжак давно вже звик, що для всіх він — Мандрівник!
КАЧЕЧКА КАТЯ ТА ЧАЄЧКА ЛЮСЯ
У річечки Кодими є свій секрет:
Там, де зелений росте очерет,
Качечка Катя свій дім збудувала.
Цілими днями вона полювала.
Вночі її річка тихенько гойдала…
Білого човника качка в'язала,
Чайці-сусідці тихенько казала:
- Човник потрібен, щоб рибку ловити,
Потім свіженьку на продаж возити.
Так в очереті рибачки живуть,
Справу цінують свою, бережуть.
Везуть у неділю свій цінний товар
Човником в місто, на рибний базар.
Рибка іще у корзинах лежить,
А за товаром вже черга стоїть.
Качечка Катя в спідниці рябій
Рибку з корзини бере по одній...
Рибку розпродали швидко і вчасно:
Всім до впободи ця рибка срібляста.
Чаєчка любить гроші складати:
- Треба моторного човна придбати!..
Там, де зелений росте очерет,
У річечки Кодими є свій секрет.
ГВАЛТ
Що зчинилось на подвір'ї?
Загубила гава пір'я.
Наш собака – «Гав!» та «Гав»,
Бо баран паркан зламав.
А бичок забіг в комору -
Помідор з'їв дуже скоро.
Стала баба верещати:
- Помідор де дівся п'ятий?
Гвалт!
А чубаті два синочки
Заглядати будуть в бочки!
Хлопчаки почнуть питати:
- Помідор де дівся п'ятий?
Та біда іще знайшлась:
В діжці плавав наш карась.
Причалапав тут дідусь,
Карасеві каже: «Тпрусь!».
Треба ж було дідусеві
Це казати карасеві!
Той карась із діжки - шусть!
Не зловив його дідусь.
Та карась наш має звичку -
Ходить він щодня на річку.
Гвалт!
Стали миші скрекотати,
Стали жаби гелготати...
Качка як затінькає!
Півень зацвірінькає...
Гвалт!
А бугай, той з переляку
Видерся аж на гілляку!
- Трісь! - і гепнувся на мишу!
На хвилинку байку лишу...
Бо цікаве мишеня
Скрізь ходило навмання
І тепер забило шию,
Бо бугай літать не вміє!
Мишу кличу: «Жуля, Жуля!»,
А на шиї в неї гуля!
Була миша – красотуля,
А тепер вона кривуля!
Заміж миші вже ніяк!
Всі ж на шийці бачать брак!
Гвалт!
Дві дочки кричать невтомно!
Баба десь вже непритомна!
А дідусь причепурився
І на призьбі примостився:
- Дочекаюсь надвечір'я,
В півня висмикну всі
Пір'я!
Бриль у мене без пера,
Вже оздобити пора!
Бриль з пером — то
інший стиль.
«Супермодний, -
скажуть, - бриль».
А корівці я на ріг
Начеплю смачний пиріг.
Я ще й бублика вчеплю,
Бо корівку я люблю.
А корівка… ну, брикати -
Хоч біжи з своєї хати.
Їй пиріг не до вподоби.
Для рогатої худоби
Парасольки, каже, треба,
Бо в дощ ходить просто неба!
Хто що хоче! На свій смак!
Та ще й робить абияк!
Гвалт!
Курка все оце почула,
На ворота вмить майнула:
- Що це, півень без хвоста?!
Я вам курка не проста!
Я — і курка! Я — і квочка!
Заклюю цього дідочка!
Гвалт!
А стара сердита качка,
Що прийшла нарозкарячки,
Зупинила цю розмову:
- А про качура хоч слово!
В нього вдача нелегка -
Лиш жінок є два полка!
За всіма ж це услідити,
Та й іще маленькі діти!
Щоби нас охороняти,
Хоч рушницю треба мати!
Хай на всіх наводить жах,
Хай з рушниці: «Трах-тарах!»
Гвалт!
Півень: «Я тут наче ні до чого!
Що ж, попробую смачного!»
Та на стіл — до пирога!
Баба: «Геть! Де кочерга?»
Запустила у пиріг!
Півень — фур-р-р!
І сів на ріг!
А корова — тупотіти:
«Вже краси — нема де діти!
Гава пір'я десь шукала,
А мені цього замало!
Я, бач, півника
придбала!
Гвалт!
А ворона подивилась,
Геть без голосу лишилась.
Ще й оглухла, як той пень.
Отакий сьогодні день!
Люди кажуть: «От чудні!»
Але вибачте мені -
Ми ж чекаєм допомоги,
Щоб бичку зв'язати роги,
Прив'язать до осокори,
- Щоб не крав він помідори.
Бо інакше...
Гвалт!
ЯК ЦЕ ТАК?
(ПЛУТАНИНА)
Автор: - Як це так? Ну, як це так?!
Сіяв мак у полі шпак!
Шпаченята залюбки
Воду носять до ріки!
Горобцям маленька риба
Накришила трішки хліба!
Ті наїлися на славу -
Стали схожими на гаву!
А рибалка наш, бичок,
Сам спіймався на гачок!
З риболовлі без штанів
Повертається у хлів!
Пес руденький з'їв кита,
Вихвалявся:
Пес: - Смакота!
Автор: - Завалився на диван...
А живіт — як барабан!
Ну а кицька -
Наша Зося,
Загубилася у просі!
Нявкає і верещить:
Зося: - В просі я не хочу
Жить!
Автор: - Далі — більше!
Далі — гірше!
Далі — глибше!
Далі — ширше!
Випив заєць джерело
І сказав:
Заєць: - Так і було!
Автор: - Для зайчишиних потреб
Був завжди тут тільки степ!
Що це робиться у лісі?
Їздить вовк на «Міцубісі»,
Без доріг і без ознак!
Повертає абияк!
Раптом всіх перелякав:
Він зайчиху покохав!
Нерозумна та зайчиха
Хоче з ним побратись тихо!
А лисичка золота
Шиє комір із хвоста
На машинці: «Тра-та-та!».
Лисиця:- Гарний комір
Для пальта!
Автор: - Вже вовчиха -
Сива шуба -
Наламала гілок з дуба.
Починає бджіл ганяти:
Вовчиха: - Мед несіть мені
До хати!
Автор: - Далі — більше!
Далі — гірше!
Далі — глибше!
Далі — ширше!
Лев прибіг із зоопарку,
Бо відчув, що буде сварка!
Щоб прикрасити дорогу,
Взяв «на хвіст» і носорога!
І ці двоє, як на сміх,
Налякати хочуть всіх.
Стали разом на горі
І кричать всім:
Лев і носоріг: - Ми царі!
Автор: - Горобці ж цього
Не хочуть
І доводять їм охоче:
Горобці: - Їдьте в Африку,
Ось там
Місце є таким царям!
А у нас таких багато:
Вовк, кабан, ведмідь
Пихатий.
Автор: -А кабан на все дивився
І картоплею вдавився.
Стали лікаря шукати...
Лікар лис -
Ні кроку з хати!
Почепив кашне на шию,
Каже:
Лис: - Я і сам хворію!
Хай поквапиться
Ведмідь -
Горло медом
Намастить.
Автор: - А ведмідь пішов в село,
Бо цукерок не було!
Носоріг про лиса чув,
Так до нього і гайнув.
Тільки глянув лис за ріг -
Йде до нього носоріг!
Лис благає:
Лис: - Цур мене!
Автор: - Швидко зняв своє кашне
І не гаяв більше часу -
Проковтнув він кухлик квасу
І чкурнув, ах загуло!
Навпростець — і за село!
Від образи носоріг
Зачепився за поріг...
І набив на лобі гулю:
Носоріг: - Показали мені дулю!
Зараз буде вам не мало!
Де ви лиса заховали?!
Автор: - Проковтнувши жбан вина,
Він угледів кабана!
Носоріг: - Добре. З'їм тебе, ледащо,
Із картоплею, ще краще!
Автор: - Кабану ж це неохота!
Виплюнув картоплю з рота!
Кабан: - Все!
Автор: - Образився кабан,
Кабан: - Хай той лис лікує сам!
З носорогом я повинен
Розмовляти вже годину.
Лікар з нього — перший клас!
Проковтне одразу вас!
Жив спокійно усі дні…
І за що оце мені?!
Автор: - Геть кабан, аж загуло.
Навпростець — і за село!
Оце вже яку годину
Ось така йде плутанина.
Ген удвох - до кішки Зосі,
Що ховалася у просі.
Кішка Зося - за торбину…
Десь надибала стежину,
Втрьох прибігли до села,
Де сім'я шпаків жила.
Коло дуба посідали
І, відхекавшись, сказали:
Звірі: - Починалось все це так:
Шпак, цей дурень, сіяв мак!
Ми ж казали: «Як це так?!».
Ми ж йому казали: «Шпаче!
Повизбируй лиш добряче!
Зерен з ниви за годину
Набереш собі торбину!».
Автор: - З маком тільки клопіт буде…
Надійдуть у поле люди...
Люди скажуть:
Люди: - Як це так!
Не пшениця в полі, - мак!
Автор: -Та не слухав все це шпак:
Шпак: - Ну, то й що! І сіяв мак!!!
От задав усім роботи...
Охопили всіх турботи!
Автор: - І вже кожен на свій смак:
Звірі: - Що це буде?!! Як це так???
ГАРНЕНЬКА ХАТКА
Дійові особи: Жабка, Мишка, Зайчик, Лисичка, Вовчик, Ведмідь
У полі стоїть хатка
Автор: - Стоїть край поля хатка.
Зачинені дверцятка…
В скляні її віконця
Заглядає сонце.
Стіни білі, чепурненькі,
Хатка прибрана
Гарненько.
Шибки з візерунками,
Підвіконня — з
Подарунками.
Цукерки є і печиво,
І ще багато дечого.
Хатка в поле задивилась,
Від чекання вже втомилась.
Хатка: - Чи знайде мене хазяїн?
Чи мене він упізнає?
До хатки підходить Жабка
Автор: - Йшла у справі жабка,
Жабка-крекотушка.
Постукала в дверцята
І приклала вушко.
Тихо. Знову стукає в
Дверцята.
Жабка: - Це чия гарненька
Хатка?
Автор: -Там нікого.
Зайшла в хату
Й почала хазяйнувати.
Хоче все переробить...
А до хатки хтось біжить.
Мишка стукає
В дверцятка:
До хатинки підходить Мишка
Мишка: - Це чия гарненька
Хатка?
Чи господар в неї є?
Жабка: - Все моє!
І подвір'я, і хатина.
Завітайте у гостини.
А ти хто?
Мишка: - Я мишка-шкряботушка.
Жабка: - Я ж, бач,
Жабка-крекотушка.
В хаті пораюсь щомиті,
Жабки всі хазяйновиті.
То копаю щось в городі,
То гуляю при нагоді.
Як втомлюся, -
На хвилину
Ляжу в маки, відпочину.
Та плекаю, мрію я,
Щоб була отут сім'я.
Мишка: - Все. Сподобалось.
Пустіть і мене в хатинку жити.
Жабка: - Іди.
До хатки підходить Зайчик
Автор: Подружилися одразу,
Стали жити
В хаті разом.
І веселі, і завзяті
Хазяйнують вдвох
У хаті.
Коли сірий зайчик
Прибіга до хати,
Стукає в дверцята.
Зайчик: - Пробігав тут мимохідь,
Бачу — хата вже стоїть.
Господиня в хаті є?
Жабка: - Все моє!
І подвір'я, і хатина.
Завітайте у гостини.
Я — жабка-крекотушка.
Мишка: - А я — мишка-шкряботушка.
Жабка і Мишка: - А ти хто?
Зайчик: - Я Зайчик-побігайчик.
Ви пустіть мене до хати,
Моркву буду доглядати,
До вподоби зелень, квіти.
Хочу з вами разом жити.
Автор: Стали жити
Вони втрьох,
Стерегти хатинку, льох.
До хатки підходить Лисичка
Автор: Тільки ось
Біжить Лисичка,
Руда шубка, руде личко.
Лиска стукає в дверцятка:
Лисичка: - Це чия гарненька хатка?
Чи господар в хаті є?
Жабка: - Все моє!
І подвір'я, і хатина.
Завітайте у гостини.
Тут живуть лиш
Добрі звірі.
Є город в нас і подвір'я.
А ти хто?
Лисичка: - Я — Лисичка-сестричка.
Капелюх маю й спідничку.
Гарний хвостик і намисто.
Прибираю в хаті чисто.
Лиска сум завжди жене,
В хату ви пустіть мене...
Автор: Стало в хаті їх чотири
Тут руді були і сірі...
До хатки підходить Вовк
Автор: Раптом Вовчик-неборак
Вовк: - Ох, хатинка!
Й гарно як!
Автор: Вовчик стукає
В дверцята.
Вовк: - То чия це буде хата?
Чи господар в хаті є?
Жабка: - Все моє!
І подвір'я, і хатина.
Завітайте у гостини.
Я — Жабка-крекотушка.
Це — Мишка-шкряботушка.
Це — Зайчик-побігайчик.
Це — Лисичка-сестричка.
А ти хто?
Вовк: - Я — Вовчик-братик,
Що вночі не любить спати.
Не гублю я час свій марно.
Сторожую дуже гарно.
Жабка: - Ну то йди.
Автор: Вліз і той.
І вже п'ятеро живуть,
Дім свій гарний
Стережуть.
До хатки підходить Ведмідь
Автор: Але тут іде Ведмідь,
Що всю зиму
Міцно спить.
Хатку він побачив лиш…
Ведмідь: - Ой! Впустіть
Мене хутчіш!
Жабка: - Ні, не можем. Не
Навмисно -
В хаті й так
Уже нам тісно.
Ведьмідь: - Та знайдіть мале
Містечко.
Притулюсь я хоч
Скраєчку.
Автор: А собі в цей час міркує…
Ведмідь: - Тільки влізу -
Враз почують
Всі мою пересторогу:
- Геть усі з мого барлогу!
Бо погано буде всім, -
Хто залишиться, - то
З'їм!
Автор: Починає в хатку лізти.
Звірі: - Хатка зараз
Трісне!
Автор: Хатка бідная кріпилась.
Але — трісь!..
І розвалилась.
Стали звірі бідкувати,
Стали дуже сумувати:
Звірі: - Ой, не буде.
Мабуть, в нас
Вже такої хати!
Автор: Але Вовчик-неборак
Думку висловив отак:
Вовк: - Раджу всім не сумувати -
Дім новий побудувати.
Посміхнулися звірята,
Почали дім будувати.
КУРОЧКА РЯБА
Дійові особи: Баба, Дід, Курочка Ряба, Миша
Автор: - Були собі Дід і Баба,
З ними Миша
Й Курка Ряба.
Миша та пісні співала,
Щоб пісень не було мало.
Пісня Миші:
- Миша-Смик я називаюсь,
В хаті гарно прибираюсь.
На смачне потраплю: смик! —
То смачненьке на язик.
Приспів:
Зуби, мої зуби,
Вам ціни нема.
Ви весь час в роботі -
Літо чи зима.
Скільки в цьому світі гарного, смачного -
І здорові зуби найдорожче всього.
Автор: - Курка яйця ще несла,
Так ота сім'я жила.
Курка несла це як слід -
По яйцеві на обід.
Дід: - Баба раз яєчко взяла
І на стіл його поклала -
Не тримати ж у руці.
Баба: - Будуть Дідові млинці!
Автор: - Миша та, що льох займала,
Розрахунки теж складала.
Миша: - Не спитати геть нікого…
Хата є — нема смачного.
Навіть іграшок нема,
Лиш яйце лежить дарма!
Автор: - Трішечки приклала сили,
Круть хвостом - і покотила.
Наче м'яч, яйце крутилось,
Але «Геп!» - яйце розбилось.
Миша: - Й-ой!
Автор: - Кричить маленька Миша -
І куди поділась тиша?
Баба з Дідом голосити!
Баба і Дід: - Це ж таке яйце розбити!
Знищити яйце просте
Пустуна побить за це!
Баба: - Бач, розляллось на підлозі!
Автор: - Баба щось робить не в змозі.
Як їй тісто замісити?
Курка: - Годі голосити!
Було то яйце просте,
Можу знести краще того -
Подарую золотого.
Автор: - Як пообіцялося -
Так воно і сталося.
Бабця вже яєчко гладить.
Золоте - старі ці раді.
Так вони забагатіли…
Вже купляли, що хотіли.
Їм млинці не до вподоби -
Вже бажають лише здобу.
Яйця золоті рахують, -
Але щось старі сумують.
Хата в них яка була?
Дід і Баба: - В льосі Миша-Смик жила.
Що пісень завжди співала,
Нецікаво Миші стало.
Миша довго мандрувала.
Нову казку розшукала,
Там тепер живе.
Автор: - Ви приходьте, любі діти, нову казочку глядіти.
Миша ж та яка була — уникала сварок, зла.
Їй хотілося стрибати, гратись в хаті, коло хати,
А не яйця рахувати.
Волелюбна і прутка, вже танцює гопака.
Гоп-гоп-гоп танцює Миша - і куди поділась тиша…
Хай і всі, обравши долю, більш за все цінують волю.
КОЛОБОК
Дійові особи: Баба, Дід, Колобок, Заєць, Вовк, Ведмідь, Лисичка
Сільська хата. Дід говорить з Бабою.
В мальовничому селі
Жили вдвох оці старі
Дід і баба.
Дід до Баби: - Їсти хочу,
Ти спечи нам Колобочок
І поснідаємо вдвох.
Вже набрид мені горох,
І борщі пісні, і каші,
І усі наїдки наші.
Бабця в скрині позбирала,
По засіках позмітала,
Жменьку борошна зібрала
І сметанки додала.
Замісила добре тісто,
Кульку ще скатала чисто.
В піч - і через сім хвилин
Спікся добре цей один
Дуже гарний Колобок, -
Є й скоринка й файний бок.
Бабця: - Остудитись покладу -
Не накликати б біду!
І поклала на вікно
(Та відчинене воно!).
Колобок той рум'янів,
Потім збігти захотів:
Колобок: - Сам собі я ради дам,
Буду жити сам на сам!
Тут гарненький Колобочок
Коть — на другий вже бочочок
Впав з вікна - і на доріжку,
Не скалічив ледь стоніжку.
І між квітів, серед трав,
В ліс собі помандрував.
Зустріч Колобка із Зайцем
А назустріч Зайчик сірий
(Той, що був зимою білий):
Заєць: - Дуже вже зголоднів,
Бачиш, навіть посірів.
А щоб білим знову стати,
Треба щось покуштувати.
Ти подобаєшся всім -
Я тебе, напевно з'їм.
Колобок: - Ти не їж мене, вухатий,
Вмію гарно я співати.
Я - веселий Колобочок,
Мандрувати дуже хочу.
З боку я кочусь на бік,
Так від діда й баби втік.
Я кочуся — як лечу
І від тебе теж втечу.
Мріяв Зайчик той дарма,
Колобка уже й нема.
Зустріч Колобка із Вовком
Йде і весело співає,
Вітерець його гойдає.
А назустріч йде Вовчисько:
Вовк: - То співаєш ти, хлопчисько?
Колобок примружив очі,
Заспівав йому охоче.
Колобок: - Я - веселий Колобочок,
Мандрувати дуже хочу.
Можу бігать, нюхать квіти
І співати, й говорити.
Бігти я по лісу звик.
Я від діда й баби втік.
Справи всі свої владнав,
Зайця теж обхитрував.
Я кочуся — як лечу,
Від Вовчиська геть втечу!
Покрутився з боку в бік
І швиденько в лісі зник.
Зустріч Колобка із Ведмедем
А назустріч – Волохатий,
Мед у сотах ніс до хати.
Ведьмідь: - Зараз з'їм тебе охоче.
Колобок: - Та не їж мене, Ведмідь,
Заспіваю пісню вмить.
Я - веселий Колобочок,
Мандрувати дуже хочу.
З боку я кочусь на бік,
Так від діда й баби втік.
Зайця я обхитрував,
Від Вовчиська теж збігав.
Зараз раз, два, три скажу -
І від тебе теж збіжу.
Ледь Ведмідь його почув,
Колобочок геть чкурнув.
Дія V
Зустріч Колобка із Лисичкою
А назустріч йде Лисичка,
Щось скривилась жалібничка…
Лисичка: - Колобочок, ти ж пісняр,
Це ж напевне Божий дар!
Дуже я люблю пісні,
А найбільше - голосні.
Колобку приємно дуже,
До похвал він не байдужий:
Колобок: - Вмію гарно я співати,
Всім я можу догоджати:
Я - веселий Колобочок,
Мандрувати дуже хочу.
З боку я кочусь на бік,
Так від діда й баби втік.
Лисичка: - Я погано чути стала,
Навіть слів не розібрала.
Це про кого ти співав?
А чи ще не починав?
Якщо ти співати звик,
Сядь мерщій хоч на язик.
Ще разочок поспівай
І стару позабавляй.
Як малого похвалила,
Колобок зібрав всі сили,
Плигнув на язик Лисиці,
Бо повірив жалібниці.
А Лисичка тільки: - Гам!
Щоб не бігав сам на сам!
Пояснила поготів,
Щоб не бігав без батьків.
Потім знов кричить: - Ура!
Таки з'їла пісняра.
ПАН КОЦЬКИЙ
Дійові особи: Пан Коцький, хазяїн, миші, Лисичка, Заєць, Кабан, Вовк, Ведмідь.
Хата чоловіка
В чоловіка кіт нездужав:
Не помітив десь калюжі,
Намочив собі хвоста -
І охота вже не та.
Про слабкі котячі сили
Чули миші й знахабніли,
І співають: «Тра-та-та,
У Кота вже глухота,
От підставимо Кота!».
Тут хазяїн: - Нащо марно годувати!
Нюх утратив, геть із хати.
Кіт йде у ліс
І поплентавсь Кіт у ліс,
Де живуть вовки та лис.
Як від хижих захиститись?
Кіт вирішує змінитись.
- Хто я був? Лиш Кіт простий,
Не юнак, та й не старий.
Вдосталь сили і відваги,
Вдосталь голосу й манер,
Виправлю собі бумаги,
Паном стану відтепер.
Коцьким буду називатись,
Своїм титулом пишатись.
Зустріч Пана Коцького з Лисичкою
Йде Лисичка-кокетуха,
Що сережки носить в вухах,
У сорочці-вишиванці:
- Ой, я встала рано-вранці,
Щоби поздоровить квіти
Із цим теплим, гарним літом.
Бачте, зняла вже пальто,
Але ви пробачте, хто?
- Я - Пан Коцький, мандрівник,
Дивувати звірів звик.
Зараз шлях до Небокраю
Через ліс цей пролягає.
Оце трішки відпочину…
- Я б вам стала за дружину!
Дуже мандри до вподоби.
Дивовижна ця особа,
Ця лисичка золота…
Думає: - В мої літа
Стану пані, і в ці дні
Заздритимуть всі мені.
І Лисиччину вже хату
Всі «маєток» будуть звати.
Кіт подумав - й оженився.
Як на світ він народився:
Стільки світла, стільки щастя
Налетіло як причастя!
Зголоднів Кіт, як на лихо,
А Руда вже чоловіка
Привела до хати тихо.
Курку, ту що заховала,
Чоловікові віддала.
Кіт наївся, каже: - Няв,
Я б і сам когось спіймав.
Вір, що Коцький кіт віднині
Слугуватиме дружині.
Зустріч Пана Коцького з лісовими жителями
В лісі паніка настала…
- Як Лисиця пані стала?
І який же Кіт той - пан?! -
Хоче бачити Кабан.
А Лисиця: - Чоловік найважливіший!
Вовк, хоч сірий, Кіт – сіріший,
Волохатіший Ведмедя.
От послухайте мене:
Зайця — Кіт мій обмине.
Каже Вовк: - Мені охота,
Розглядіти цю істоту.
Щоб усе пройшло як слід,
Запросили на обід.
На столі і мед, і м'ясо,
Під столом іще запаси.
Все ж самі Кота боялись
І гарненько заховались.
В хмиз заліз Кабан - й сидить.
Вліз на дерево Ведмідь.
А Вовчисько, наче хрущ,
Заховавсь під дубом в кущ.
Коцького веде ось пані
Та і каже наостаннє:
- Друзі просять не баритись,
Часом вільним поділитись.
Покуштуйте ось, що є.
М'ясо з столу подає.
Кіт як плигне: - Няу-няу!
З'їсти все я маю право.
Кухарям віддячу всім,
Незнайомим навіть тим.
Щелепи Кота лящать,
Навіть слів не розібрать.
Хижаки ж в кущах сидять:
- Каже «Мало!» вражий син,
З'їсть запаси всі один.
Хоч би дав їм пирога…
В Кабана свербить нога,
Ворухнувся на хвилинку…
Казку лишу, бо тут крик
Пронизав тишу.
Кіт як плигне – думав, миша!
Кабан швидше за боки
І скоріше - навтіки.
Кіт той лапою за серце -
І на дерево подерся.
А Ведмідь, що мав терпець,
Загубив його вкінець:
- Я не їв того смачного,
Ой, надайте допомогу!
«Гуп!» - Ведмідь і на Вовка.
Той: - Ой же, доленька важка!
Довели мене вкінець,
Був Вовчисько, став млинець!
І усі побігли швидко,
Тільки було їх і видко.
Заєць з ними біг охоче,
Десь забігли світ за очі.
Ось посходились – радіти!
Ніби вчаться говорити:
- Ненажера той зухвалий,
З'їсть усіх і буде мало.
Їм не вистачало слів...
- Дідько, з'ів би всіх панів!
А Лисичка із Котом:
- Ой, як гарно нам обом!
Завелись в маєтку діти,
Пильнувати їх, глядіти.
Іграшок привезли віз
На сім'ю ще цілий ліс.
Хай з товаришами грають,
Про батьків не забувають.
Та відома дітям та
Дивна казка про Кота:
Як Кіт паном опинився,
На Лисичці оженився.
Додає щось Кіт і сам,
Розум - данність всім Котам.
СІРИЙ І СІРКО
Щире слово, добре діло - душу й с6ерце обігріло.
Дійові особи:
Старий Марко, Сірко, Сірий вовк
Життя Сірка у Марка
У Марка старий собака
Вже на ноги припадав.
А Марко того собаку
вивів з двору і прогнав.
Зустріч Сірка і Сірого. Розмова про життя Сірка у хазяїна
Йде кульгавий пес по полю
І кляне нікчемну долю.
Сірко: - Все життя своє служив,
На воді лиш й хлібі жив...
Вовк почув це й каже.
Вовк: - Як? Хоч коржа, а ні - п'ятак…
Ти годив тим хазяям,
Постарів, став хворим сам,
А вони тебе старого
Залишили ні на кого?!
Не знайти у полі їжі,
Тут лиш звірі ходять хижі.
Але я тебе не кину,
Виправлю Марка провину.
Предки ж наші родичались,
Зграями вони збирались.
Ти Сірко, а я бач – Сірий…
Не губитимемо віри,
Хай зростають наші діти,
Кривди Сірим не терпіти!
Знов зітхнув Вовк із жалю:
- Хочеш, я таке зроблю,
Щоб Марко за розум взявся
І тебе більш не цурався?
Сірко: - Ой, зроби, якщо ти можеш.
Я тобі, рідненький, вгоджу,
Я добром тобі віддячу,
Слово чеснеє собаче.
Втілення плана Сірого
Пес з Вовком поговорили,
Все, як є, розподілили.
Ранком жали хазяї
Гарнії жита свої.
Під копну, на полотнину
Клали спать малу дитину.
Раптом, житом Вовк біжить,
Дитинча схопив у мить…
З дитинчантком полем в бік,
Та Сірко Вовка підсік.
На вперейми вибіг пес -
Дужий, наче Геркулес.
Пес відняв в Вовка дитину
І віддав Марку. Хвилина...
Хазяї несуть вже хліба,
Кусень сала, молоко.
Марко: - Ти прости вже нас, Сірко.
Повертайся знов до хати,
Будемо про тебе дбати...
Сірий в ліс чимчикував,
Лиш Сіркові помахав.
І Сіркові зажилося,
Як не мріяв навіть досі.
Хазяї Сірка жаліли,
Що не день, його кормили.
Весілля дочки Марка
Тут Марко старий в неділю
Всіх скликає на весілля:
Старшу доньку видають.
Кури ріжуть, свині б'ють.
А Сірко Вовка шукає,
Все йому розповідає.
Сірко: - Я тебе введу у дім,
Нагодую гарно всім.
В цей весільний, ситий час
Гостям буде не до нас.
Так і вийшло…
Ввів Сірко Вовка у хату -
Та й під стіл, й ну, годувати
Починає добре всім:
Сиром, яйцями й м'ясним.
Упоїв Вовка вином.
Щось зробилося з Вовком…
Вовк каже: - Хочу я співати!
І Сірку: - Співаймо, брате!
Сірко: - Та ти що! Сиди тут тихо,
Бо накличимо лиш лихо!
Вовк кріпився та не зміг.
Вовк як завиє: - Де пиріг?!
- Вовк! - тут гості похопились
За дрючки, ножі схопились,
А Марко схопив батіг.
На Вовка Пес швидко ліг,
Наче хоче задушити.
А Марко гостям: - Не бити!
Марко: - Ви Сірка мені уб'єте,
З нього зробите котлету.
Я Сіркові довіряю,
Хай Вовка сам покарає.
Вивів Пес Вовка і каже:
- Хай твій шлях, як килим, ляже.
Хоч для буден, хоч для свят,
Відтепер тобі я - брат.
Вовк сказав на те: - Одначе,
Щиро ти мені віддячив.
Так і попрощалися,
Більш не зустрічалися.
Тільки іноді, буває,
Про Вовка пес нагадає.
Виє Пес тоді й співає,
Другом того називає,
Люди чують, як вночі
Виють разом родичі.
А здивовані малі:
- Вовк у лісі, Пес в селі.
А щоб дружба ця жила,
Казка складена була.
НАЙКРАЩІ В СВІТІ МИ
Яскравії метелики
На квітках довгий час
П’ють мед із срібних келихів:
«За наймиліших нас!».
- Е, ні! - сказали раптом
Зі зграйки ластівки, -
Ми – чарівніші в світі,
Бо ми прудкі, швидкі!
- А я вас не підтримую
Ніколи і нізащо!
Бо я, - сказала жабка, -
Зі всіх істот найкраща!
Тут олениця: - Нумо,
Біжімо до води!
І хто бігун найкращий,
На ділі доведи!
Та всю оцю розмову
Взяла на себе жаба знову:
Найкраща я у світі,
Бо я в оксамиті!
А зайчик жабі каже:
- Мовчала б ти, хвастухо!
Бо маю я найкращі
У всьому лісі вуха!
Руда лисичка тут як тут:
- Все сказане - брехня!
Мене найкращою зовуть,
Як лину навмання.
Швидкі й олені – всі те знають,
Може, і шерсть густа…
Але ніхто із них не має
Пухнастого хвоста!
Тут вовчик глянув з віття,
Зачувши зайця дух:
- Найголовнішим у світі
Вважаю добрий нюх.
- Та що вони всі кажуть, -
Розгнівався ведмідь, -
Не нюх, а тільки силу
За головне беріть!
Так мешканці у лісі
Сварились до зими,
Допоки з’ясували:
- Найкращі в світі… ми!
НАХАБНА МИША І ЧАРІВНА ПИР’ ЇНА
Зима цього року видалася морозною та сніговою. Вона сипала і сипала снігом, насипала кучугури, наче хотіла сказати:
- Хочу, щоб замерзли і зникли усі погані мікроби під снігом. Хочу, щоб земля весною дихала вільно і радісно…
А на горищі Миші шукали порятунку, ховалися від холоду. Їх там було декілька сімей. Миші знайшли стару шерстяну ковдру і ховалися під нею. Тільки виходили з різних боків.
Та одна Нахабна Миша весь час тягнула ковдру до себе, лишаючи інших на холоді.
- Мені треба більше, - примовляла вона. – Я товща за всіх і в мене діточок двоє. Нащо ковдра, наприклад, отій Маленький Миші? Вона з своїм сином може і під листком сухим зігрітися, такі вони мизерні.
Стягнувши ковдру з усіх, Нахабна Миша вчетверо склала ії і вкрила нею своїх синів. Потім залізла під ковдру сама.
- Нормально, - задоволено сказала Нахабна Миша.
Інші Миші розбіглися по горищу. Їх ніхто не вчив тягнути ковдру лише на себе і ставити свою родину попереду всіх.
А Маленька Миша нишпорила всюди і таки знайшла пір’їну. Курячу чи гусячу, Миша не знала. М’яку і теплу. Миша вкрила нею синочка. А сама далі бігала – шукала їжу, бо без їжі в холоді не виживеш. Але натрапила на трієчко маленьких Мишенят.
«Напевно, їхню матір зловив кіт», - подумала Маленька Миша. Мишенята були голодні і перелякані. Маленька Миша перенесла Мишенят до синочка і знову побігла по їжу. Миша годувала малих, чим було. А Мишенята сиділи тісно і гріли один одного своїм тілом. А зверху клали ще й пір’їну. Проходили дні. Підростали Мишенята.
Нахабна Миша з-під ковдри бачила це і думала: «Е-ге ж! Так це, напевно, Чарівна пір’їна, якщо під нею гріються аж п’ятеро!». Пригадавши, що вона приходиться далекою родичкою Маленькій Миші, Нахабна Миша їй гордовито сказала:
-Чим сиріт годувати, краще б племінникам допомогала! Забагатіла! За законом, треба пір’їну зверху ковдри покласти, бо в мене двоє діточок своїх, ріднесеньких!
Всім на горищі Нахабна Миша сказала:
-Погана в мене родичка. Дбає про якихось там сиріт, а не про племінників.
Маленька Миша знала все це і мовчала.
Прийшла весна, за нею літо. Маленька Миша спускалась по драбині з горища. Вона вже який рік будувала для діточок літній будиночок серед кущів малини. Поряд інші Миші будували собі дачі.
Нахабна Миша почула про це і прийшла до Маленької Миші:
- Давай дружити! Забудемо наші старі образи, ми ж – родичі.
- Добре родичатися, допомогати один одному, - погодилась Маленька Миша. Нахабна Миша швиденько додала:
- Допоможі мені побудувати дачу коло себе.
Маленька Миша здивувалась:
- В тебе ж вже дві дачі...
- Так, то ж не в малиннику, - відповіла Нахабна Миша. – І дачі тільки дві, а треба, щоб кожний мав дачу.
Маленька Миша повірила в чесність родички і допомогла – розшукала гарний кущик малини, допомогла з будівництвом. І дуже скоро будинок Нахабної Миші був готовий. Нахабна Миша зробила новосілля. Запросила всіх знайомих. Всіх, крім Маленької Миші. Нахабна Миша знову була самою собою. На докори сусідів «Вона ж тобі допомогала дачу зробити», Нахабна Миша відповідала:
- А чому тільки цього року? Чому не раніше?
Пихаті діти Нахабної Миші, проходячи повз Маленьку Мишу в малиннику, ніколи не казала їй «Доброго ранку!» чи «Доброго вечора!». Пихаті діти хвалилися:
- Яку наша мати дачу придбала! Навкруги малина!
А Кріт сказав пихатим дітям:
- Бачили б ви цей рай у малиннику, якби не Маленька Миша!..
- А пі’ їна?! – не зупинялись пихаті діти. – Ця наша тітка мала Чарівну пір’їну, що під нею могло зігрітися аж п’ятеро, а нам ії не дала!
Кріт зрозумів, про що йде мова, і відповів:
- Вас ця пір’їна не зігріла б. Чарівною пір’їну робило тільки добре серце Маленької Миші.
РОЗУМНА ПРИНЦЕССА І ТРИ ЗАВДАННЯ
В давні-давні часи на півдні України жив король з маленькою дочкою, і його володіння простягались ледь не до Чорного моря. Пройшло три роки, після того, як не стало його дружини, і король оженився вдруге.
Нова королева була вродливою, але злою і заздрісною. Вона невзлюбила падчерку і ставилась до неї дуже холодно. Принцеса ходила в старенькому рожевому платтячку. Після уроків вона одягала на платтячко фартушок з великими кишенями і йшла допомогати служницям в садок чи на город. Вона дуже любила природу, спостерігала за метеликами, пташками, тваринами і допомогала їм, чим могла. Вона лила водичку у миски, куди сідали метелики і пташки пити, сипала їм крихітки хліба - і маленьку принцесу всі любили. Одного разу, коли з гнізда випало мале ластовенятко, принцеса по дробинці залізла і поклала ластовенятко в гніздо. Ластівка була їй дуже вдячна. Принцеса доглядала квіти, сапала земличку коло них.
Одного разу зла королева стала лаяти принцесу:
- Навіщо ти допомагаєш рости топінамбуру? Викопай ці клубні та викинь за паркан, він нам не потрібен!
Принцеса викопала клубні топінамбуру, але віднесла їх за паркан у поле: хай кроти поїдять, вони таке люблять. І насправді, кроти були їй за це дуже вдячні.
Ішов час, підростала принцеса, а ненависть королеви ставала більше. Вона знала: якщо принцеса вийде заміж, король віддасть їй придане – частину замку й землі, так було заведено. Злій королеві була шкода віддавати майно. Одного разу, коли принцеса поралась на городі, через паркан до неї звернувся вершник і попросив води. Дівчинка принесла йому в кухлі води. Вершник попив, а то був син короля сусіднього королівства, роздивився вродливу дівчину у бідному платтячку і навіть не знав, що вона принцеса. Головним за все він вважав добре серце і світлий розум. Дівчина йому подобалась. Він чесно зізнався їй, що шукає собі дружину, і попросив ії руки. Принцеса ввечері все це розказала батькові і злій королеві. Зла королева сказала, що принцеса ще не розумна, а якщо вона хоче вийти заміж, то хай відгадає три ії загадки:
1. - Скільки метеликів живуть у королівстві?
2. – Скільки ластівок живуть у королівстві?
3. – Скільки кротів живуть у королівстві?
Принцеса засмутилась - тхо ж це полічить... Надвечір вона сиділа на сходах палацу, гладила маленьке козенятко і розповідала йому про умови королеви. Але ластівки все чули і рознесли по всьому замку.
Птахи і тварини обговорили ці події і вирішили допомогти принцесі. Ранком на поле прилетів старий лелека і сказав ластівкам, метеликом, кротам: «Будемо рахуватися!». Крилом він провів дві риски на землі і сказав, що, одне за одним, птахи і тварини будуть переходити. Одне за одним, - а він буде лічити. – «Починаємо з метеликів», сказав лелека.
Метелики перелітали через проведені риски і сідали з іншої сторони. Триста метеликів налічив лелека. Ластівки були другими. Вони перелітали з одного боку через риски, проведені лелекою з одного місця на інше, а лелека рахував: «Одна, друга і так далі». Чотириста п’ ятдесят п’ ять ластівок порахував лелека.
Вже сонечко котилося в надвечір’я . Лелека став рахувати Кротів. «Один, два», - за кожним словом він піднімав і опускав крило.
Принцеса стояла тут з аркушем і записувала всі цифри, які називав лелека. «Дуже вдячна», - сказала вона, уклонилась звірям і птахам та побігла до злої королеви.
А мудреці королеви і чаклуни до того часу теж полічили метеликів, ластівок і кротів. Вони дуже здивувалися відповідям принцеси, але нічого не могли зробити.
Коли зла королева зрозуміла, що частину замку і земель треба віддати, вона обернулася на жабу, злість роздувала і роздувала ії. Від тої злості і гніву шкіра ії не витримала і розлетілася на багато шматків.
Принцеса побралася з принцем, а іхнї батьки-королі, щоб не лишатися самотніми, запропонували об’ єднати два королівства у одне велике і вже давно виховують своїх онуків, розповідаючи їм казки.
А метелики, ластівки, кроти, як і раніше, - літають, бігають, працюють, розказуючи цю історію. Бо ж покоління нащадків повинні знати про чарівну лагідну принцесу та ії добре серце.
НУ, ТО Й ЩО! ВСІ БУЛИ МОЛОДИМИ....
По зеленій травичці повзла оса. Вона була дуже молодою, бо її крильця навіть ще не зовсім розкрилися. А попереду повз жук і нагримав на осу:
- Забирайтеся з трави! Ви що, не бачите, що цією дорогою мені треба ходити?!
Оса поспішила відповзти трошки вбік, а там мурахи накричали на неї:
- Ви нам заважаєте балку тягнути! День не такий великий, як вам здається, а будівля наша ще даху не має.
Оса пропустила мурахів
- Вибачте, я ще дуже молода, неосвічена. Я багато чого не знаю.
-Ну та й що, - сказали мурахи. - Молодими були всі, але вчилися.
- Так і я буду вчитися, мені б тільки поїсти, щоб маги сили для навчання.
Один мурах сказав осі:
- Почекай, я зараз занесу оце зернятко з дині до крамниці, і тоді вже покажу тобі, де їжа.
Мурах залишив зернятко і не гаючи часу, виліз зі своєї нірки.
«Як цікаво,- подумала оса, - одні мурахи живуть в нірках, другі - будують собі хати». Мурах повів молоду осу до дині, що вже перестигла і луснула, і показав лапкою на солодкі нутрощі дині:
- Їж на здоров'я.
Оса поспішила їсти.
- А спати можна під листям дині або кавуну. Та ти така маленька, що тобі кожний листок може служити дахом.
Мурах знову взяв зернятко дині і потягнув його до своєї крамниці. Оса, подякувавши Mypaхy, одразу ж приступила до їжі...
І вже через чотири дні крильця оси розправилися. Оса ставала міцнішою, поки росла. Вона піднялася на ноги, затріпотіла крильцями і... рушила в свій перший, найчарівніший, політ.
ВОЖДЬ
Осінь. Мерехтять, мерехтять у повітрі крапельки води.
Дощ. Затяжний, нуднуватий. Наче почав лляти і забув, що кожна справа повинна мати кінець.
Вже другий день під дахом недобудованої хати сиділи шпаки. Осінь цього року рано струсила листя з дерев. Прийшов холод, і може, ще повернуться на деякий час тепл ідні, але перші загони шпаків вже потягнулися на південь. А ватажок цієї стаї ніяк не давав команди «Летимо на південь!» ...
На голих деревах було холодніше і тому шпаки грілися під дахом.
- Їстоньки хочеться, їстоньки хочеться, - чулося з-під даху.
- Порахуймося, - знову сказав вожак зграї.
- Перший Другий! Третій! Четверта! П’ята! Шоста! - чарівними голосками промовляли молоді шпачихи, привертаючи увагу.
Старші шпачихи підбадьорювались і відгукувались з почуттям власної гідності: - Сьома! Восьма.-Дев’ята !
Голоси набиралися сили. І хтось з чоловічого боку зграї не хотів виглядати кволим і безпомічним, та ще й перед цими кокетухами - молодими шпачихами.
В цих молодих шпачих ще все попереду: і пізнання світу, і перше кохання, і перше яєчко, і перше пташеня...
-Дванадцятий! Тринадцятий! Чотирнадцятий, - мужньо дзвеніло вже з другого боку.
Піднявши бойовий дух зграї, вождь замислився над слідуючим кроком: молодим треба дати хоч два тижні, щоб стали сильнішими. Вони ще не готові летіти. Політ - це дуже складний іспит, хоч там, в Італії, куди вони летять кожного року, і тепло, і ситно. З польоту птиці повертаються більш мужніми і сильними. Це вміння досягати мети, цю наполегливість птиці цінують, бо в житті це потрібно кожному. Але зараз... Можливо, ще добу цей дощ не зупиниться... А шпаки їсти хочуть ... А він відповідає за них...
Якби цього року народилося більше хлопців-шпаків, проблем не було б. А ці пташечки-шпачихи такі тендітні, такі ніжні... А кожна - майбутня матір, продовжувачка роду. Кожну таку панночку, лялечку цяцечку стая цінує і береже... Ще трохи - і він скаже зграї:
- На південь!
А зараз... Зараз вожак сказав:
- Летімо на поле!
Зграя радісно здійнялась з місця. Через сіючий дощик полетіла на поле. Шпаки ходили по мокрій землі, що чіплялась їм за ноги. Все живе від того холодного дошу теж добре сховалось. Шпаки незадоволено перегукувались. Хтось сердито переступав з ноги на ногу. Вже три шпаки злетіли на проводи, що тягнулись над полем.
- Ні, помилились, - сказав ватажок, - повертаймося назад.
Шпаки знову перемістилися під дах. Але всі трохи розтрусились, розім’яли ноги. Як добре, що пір’ячки птахів не пропускають воду, - шпаки не змокли.
- Рахуймося! - знову вигукнув вождь.
Шпаки бадьорими голосами називали номери.
«Все гаразд, - зрозумів вождь. - Птахам була необхідна ця маленька подорож на поле».
Дасть Бог, назавтра сонечко вийде... Завтра... Завтра - новий день, нові радості і надії... На щастя вам, птиці, на добро.
ТАМ, ДЕ Є ВЕЛИКІ ЗОРІ
- Дивись, синку, - казала миша сину, - які над нами великі, яскраві зорі! Який, сяючий мільйонами зірок, Чумацький шлях!
- Так, дуже красиво, - погодився син.
- Зорі так добре світять нам, бо в нас дуже чисте повітря, - продовжувала мати далі. - А в місті зірки маленькі і ледь-ледь мерехтять, бо світлу важко пробитися через смог, що висить над містом. В місті люди не дбали про зірки. Вони побудували багато фабрик і заводів з великими димарями. Всі ці димарі випускають в повітря, забруднюючи його, сірий дим, через який важко дихати. В місті погано дихати і людям, і мишам, як кажуть наші родичі. Жити, сину, треба там, де є великі зорі! Де зорі можуть з тобою спілкуватися: мерехтіти, перелітати з місця на місце, розважаючи тебе. Де вони можуть надсилати метеорити - повідомлення про себя. Це як наші листи або телеграми. Ми слідкуємо за грою зірок. Ми вчимося в них красі вчинків. Ми вчимося турботі про красу світу. Дивись - сяють, дарують красу, але нікого не ображають, нікому не роблять зле. Напевно, Всесвіт дарує зіркам таку мудрість і лагідність. Таке бажання вічного служіння. Такими миролюбними, як зірки, повинні бути і ми. Тому, мій сину, ми живемо в селі, в звичайній сільській хаті.
- Правильно, мамо, - відповів син. - Я читав, що думки про майбутнє і навіть, натхнення, приходять частіше там, де є незаймана природа.
- Так. Але є люди, які змушені жити поряд з лабораторіями, працювати на фабриках і заводах. І вони мають можливість тільки раз на тиждень поїхати на море, в ліс або в гай, щоб відновити, покращити загублені за тиждень сили. Іноді люди кажуть: «В селі розваг нема, нема дискотек та театру». Подивись, синку, скільки пташок, цвіркунів, ховрашків, бджілок нам співають! Який дивовижний театр наш степ, чи наш ліс! Таким концертам, як у нас, позаздрить будь-який меломан. Треба тільки навчитися чути музику і співи природи, уважно до неі прислухатися. А в місті такого нема. І всі письменники, композитори, художники змушені подорожувати, аби чути, що каже природа. Це їм потрібно, щоб почати творити.
- Так, - погодився син. - Такої пісні на дискотеці не почуєш.
Миша посміхнулась:
- Так. Ти, мій маленький, такий допитливий, такий зацікавлений світом! Обов’язково продовжуй своє малювання. І їздити нікуди не треба. В тебе все є. Дихай цим чистим повітрям і живи довго-довго. А колись, можливо, напишеш за наше село. Повість, або, ще краще - картину. А назва в тебе вже є: «Там, де є великі зорі»!
ВЖЕ В ЦЬОМУ РОЦІ
Вже кілька років була самотньою в селі одна хатка. Діти поїхали в місто та там й залишилися. Потім баби не стало, а дід, хоч і обходився сам, та коли приїжджали дочки, казали йому:
- Нема чого, тобі, батько, самому борщ варити. Що нам, тарілки супу шкода? Серце спокійним буде - батько на очах. А так думаєш, думаєш: як він там -самотній, недоглянутий...
Забрали діда до себе в місто, і все було б гаразд, якби не боліло дідове серце за рідною хатою, за черешнею, за яблунями та грушкою. Оця вже дідова грушка! Дід її посадив, коли вже діти рік жили в місті. Дочка й саджанці привезла з пальметного саду.
- Кажуть, на груші не надивишся, не нахвалишся, - додала дочка.
Дід повірив, посадив грушку і три роки чекав грушок. Дерево плоду не давало, може думало: «А чи варто? А чи оцінять всю мою вроду і мою насолоду?». І як дід коло неї не ходив - і добрива клав, і залізні труби коло неї закопував (може, їй заліза не вистачає для плоду?), а грушка не родила. А грушка - ніяк! Що ж робити
- Так, грушка, зроблю я тобі екзекуцію, що в нашому селі роблять, - сказав дід. На осінь дід підійшов до грушки з сокирою. Тупим кінцем сокири добре постукав по стовбуру.
- Не будеш родити, на весну викорчую! - сказав він з серцем. - Нам в садку нахлібники не потрібні. Тут кожний захищає своє місце під сонцем, плодами годує.
Грушка задумалась: «Дід дуже серйозний, все село його поважає. Тут вже не до жартів!..» І на весну грушка була обсипана білим, духмяним цвітом. Дід радів:
- Бачиш, домовилися!
Вже в серпні на грушці висіли крупні зелені груші. Але коли дід побачив, які саме груші він чекав три роки - янтарні, соковиті, сонячні... В діда не вистачало слів! Дід гладив грушку по стовбуру:
- Вибач мені. Про такі груші можна тільки мріяти. Вони для царського чи королівського столу, а ти - мені! Шанобливо, щедро та ще й скільки! А солодкі ж які!
І скоро вже всі знайомі в селі і всі родичи в місті знали про королівську дідову грушку. Більше такої в селі не було. Вже в жовтні дід зібрав всі груші, поділив їх на три частини, меншу поклав на горище, дві інші поїхали в місто. Там дідові онуки ласували грушками, а недостиглі обгорнули в папір і грушки збереглися аж до самого нового року.
Ще більш поважно і дбайливо стали онуки ставитись до дідової хати, до дідового саду. Часто вже не дід, а онуки казали:
- Треба їхати, дерева обкопати, підрізати, бо восени врожаю не дочекаємось...
А коли дід з онуками не приїздили, грушка все одно сипала і сипала солодкі, соковиті груші... Сусіди приходили, пам'ятаючи про грушку, а то мурахи, жуки, метелики та мухи наїдалися перед тим як заснути на цілу зиму. Грушка любила всіх, але завжди мріяла: «Оце напевно навесні приїде дід з дочками та онуками, і скаже: - Грушечко, панночко! Бачите, як заквітчалася, бо знає, що вона найкраща не тільки в цьому садку, а й в цілому світі!».
КОТИКУ-ВУРКОТИКУ
Скоро зима. Аліса приїхала перевірити бабусину хату, яка була родині за дачу. Аліса розраховувала бути тут день чи два, але обставини змінилися, поїзди поміняли розклад. Тому вже майже три дні Аліса тут і буде чекати машину. Два дні було тепло. Аліса розсадила свою гвоздику, обкопала кущі білого бузку, що ледь не зачахли. Вона працювала біля квітів, промовляючи:
- Ти ж такий гарний, всі чекають від тебе краси. Або весною, або влітку ми влаштуємо свято квітів, і ти, напевно, будеш найкращий.
Аліса позгрібала граблями суху траву... Спокій, що розливався по селі, налаштовував до подяки і ласки. І тому Аліса до всього зверталася лагідно:
- Астрочко, земличка…
Коту-незнайомцю, що зайшов на подвір'я:
- ...Котику-вуркотику...
Зрозумівши, що кіт прийшов по їжу, Аліса побігла в хату, нарізата маленькими кубиками ковбасу, перемішала з залишками вівсяної каші, і винесла коту. Там, в місті, власний кіт Аліси вибирав лише ковбасу, а через час знову просив їсти: «Няв! Няв!».
А цей швиденьке з'їв усе і став вдячно муркотіти, намагаючись потертись об її ногу. Чим кіт міг віддячити Алісі за таку гостинність? За увагу до нього? Кіт почав ходити за Алісою і на городі, і в хаті. Кіт дружелюбно співав. Співав стоячи, сидячи, лежачи коло електричного каміна в хаті. Такий вдячний кіт, виявилось.
А кіт, лежачи перед каміном, думав: «За що мені, приблудному, безхатньому коту, таке щастя?». Про таке не міг навіть мріяти жоден із знайомих йому котів. Така цивілізація! Такий комфорт!
А Аліса дивилась на кота: «Звідки в маленького таке порозуміння, така вдячність?». Аліса розуміла, що камін вразив кота найбільше, що вдячний кіт співає, хоч це довго робити важко, і її кіт в місті співав дуже рідко... Йому й так все давали. Без співів.
Перед самим сном Аліса стала випроваджувати кота на вулицю:
- Є ж в тебе якесь помешкання, якийсь притулок... А завтра знову будеш грітися коло каміну. Ти всю ніч не витримаєш, а я боюся відкривати двері серед ночі.
Два дні Аліса випускала кота, на третій - кіт сховався під ліжко. Аліса зрозуміла, що коту треба лишитися в хаті, що, можливо, він мас якісь причини залишитися на ніч в хаті. Навіть ласощами не можна було кота виманити з-під ліжка. Кіт тихо, мовчки сидів під ліжком... Аліса дозволила коту заснути біля каміну. Але серед ночі кіт поворушився, потім: «Няв!» і знову :«Няв! Няв!». Аліса вилізла з-під теплої ковдри. Неприємно… І відкрила коту двері. Двір був білим від снігу. «Який розумний кіт, - подумала Аліса. - Невже він передчував, що буде сніг і просив залишити його в хаті?..». Аліса подивилась на годинник. - Три години! Не кіт, а півень!
А кіт вже співав під дверима:
- Мур-мур-мур!
- Заходь, - посміхнулась Аліса.
Вона знала: вдома її кіт нетерпляче нявчить, якщо хоче, щоб його впустили до кімнати... Так, він нахабний, з-за що його всі люблять, пестять... А цей кіт, в селі, звертається до людей тільки з ласкою, тільки вдячить їм за добро своїми співами. Ще два дні лишався кіт на ніч коло каміну. На третій день Аліса поїхала в місто. Кіт лишився. Але перед цим Аліса попросила сусідів і робітників, що будують самі будинок по-сусідству, подбати про кота. Залишила їм гроші, щоб кіт не бідував, тобто - не ходив голодний.
На очі в неї навернулися сльози, коли вона згадувала, як пояснювала коту:
- У нас із тобою зовсім різний розклад на лобі. Ви, коти, дозволяєте собі серед ночі прогулянки, милуетесь, напевно, квітами, нічними метеликами - ви ж усе бачите. У вас ніч для полювання і для співів. А у людей ніч для відпочинку.
Залишились у кота і Аліси тільки найкращі спогади один про одного. Було в неї з котом чотири дні радісного та теплого спілкування. В котячих спогадах це позначалося: чотири дні щастя!
НАЙКРАЩА ПІСЕНЬКА
Сонечко ще не встало, а перша пташечка вже почала свою пісеньку:
- У-у-у-і-і-ть. У-у-у-іть.
-У-іть, у-пь, у-іть, у-іть, - підтримала друга.
- Ф-юі, ф-юі, ф-юі, - додала третя.
- Цок-цок-цок-цок-цок! - включилася четверта.
- Чів-чів-чів-чІв-чів!
- Ні-ді-ді-дь-ді, пі-ді-ді-ді-ді!
- Гр-р-р-р! Тр-р-р-р! - застрекотіли сороки.
І всі разом:
- Ф-юі-чів, пі-ді-чів, пі-ді...
- Що це ви розтьохкались? - сердито запитала ворона. - Кар! Кар! Кар!
Пташки здивовано і розгублено дивились на ворону... А від неї тільки – «Кар! Кар!». Але кожному, обов'язково кожному треба заспівати свою власну, особисту пісеньку. Пташки відвернулись від ворони і, не зважаючи на її «Кар-кар!» знову почали співи:
- Чів-чів-чів! Тьох-тьох-тьох!..
Ворона, роздратована неповагою до себе, сказала:
- Тьху на них, на таких слухачів! Інших розшукаю! - і полетіла убік.
РОМА РОМАНОВ
Улюбленцем родини Романових був Рома. Про це можна було здогадатися відразу, тому що ніхто не носив такого звучного імені. Коли Рома був щеням, одна малишка у дворі запитала:
- А як його кличуть?
- Рома! - відповіли Катеринка й Сергійко в один голос.
- А прізвище? - знову запитала малишка.
- Таке, як і в нас - Романов, - відповіли вони.
З тих пір тільки Рома з'являвся у дворі, як хто-небудь із дітей кричав:
- Рома Романов іде!
Поки щеня росло, вын був об'єктом любові, ніжності й ревнощів одночасно. Хазяїн ревнував Рому до дітей, діти до тата й так далі. Для Роми це виливалося в часті переїдання, тому що кожний тайкома від інших намагався почастувати улюбленим смачненьким. А Рома, щоб нікого не скривдити, з'їдав все запропоноване. Йому пропонувалося вибирати:
- Ти з ким хочеш гуляти? З Катею або Сергійком?
І діти із завмиранням серця очікували, кого вибере Рома.
А Рома дружелюбно тикав мордою в Катин бік і відразу в Сергійкін, змушуючи дітей то здивовано переглядатися, то радісно знизувати плечима...
Трапилося так, що діти з мамою поїхали до родичів, проживаючих в Америці. А Олег Миколайович залишився закінчувати свою дисертацію. Раз у тиждень хазяїн ходив з Ромою на прилеглий ринок. Рома урочисто ніс сумку із продуктами й кидав поблажливі погляди по сторонам:
- Ось, мол, бачите, я базар роблю!
Робити базар - це зовсім не значить робити безладдя. В Одесі «робити базар» -це закуповувати продукти на ринку. Іноді Олег Миколайович спостерігав, як безпритульні собачки намагаються смикнути шматочок м'яса з прилавку або навіть із сумки покупця.
«Ось до чого доходять собаки, що не одержали належного виховання, - думав Олег Миколайович. — А мій Рома ніколи б собі цього не дозволив».
В школі на тренуваннях Рома був краще всіх. В результаті, у своєму собаці Олег Миколайович був упевнений, як у самому собі. Рома поводився так дружелюбно з навколишніми й так обережно на тротуарах і при переході доріг, що зовсім приспав пильність хазяїна.
Олег Миколайович частенько з ранку відкривав Ромі двері й говорив:
- Погуляй, але не далеко.
І Рома, погулявши годину, завжди вертався додому. Акуратно шкрябався у двері, зайшовши у квартиру, лягав на свій килимок.
Настали важкі часи... Зарплату Олегу Миколайовичу затримували іноді до двох-трьох місяців. Регулярні походи на ринок припинилися. Рома був тямущим псом і розумів, що іноді хазяїн не може дати йому навіть кісточки, а не те що м'ясних обрізків. Рома дивився розумними очима на хазяїна й мовчав.
Якось на ринку до Олега Миколайовича звернувся продавець субпродуктів:
- Ваш собака стягнув у мене шматок печінки з прилавка (у голосі продавця відчувався кавказький акцент).
Олег Миколайович обурився:
- Ну що ви! У мене вихований пес. Як ви могли навіть припустити?!
Рома стояв поруч і чесно дивився в очі продавцеві субпродуктів.
- Вибачте, звичайно, - розгубився продавець, зустрівши таку переконаність. -Але дуже схожий собака!
- Ні, ні та ні! - ще раз наполіг Олег Миколайович.
Походи на ринок були усе рідше. Один раз Рому випустили погуляти. Через якийсь час Олег Миколайович почув дивні звуки:
- Тик-дик, тик-дик, тик-дик...
Що це таке?! Звуки підсилювалися й раптом замовкли біля дверей. Олег Миколайович здивовано виглянув із квартири. На нього вузенькими очима дивилася свиняча голова. Голову тримав зубами Рома - його вихований пес, що вирішив взяти ініціативу в свої руки й потурбуватися про хазяїна. Олег Миколайович оторопів. Знизу почулися кроки. Олег Миколайович опасливо кинув погляд по сторонах - чи нема сусідів, і подивився в проліт сходів. Пo сходах піднімався продавець субпродуктів з міліціонером:
- Розберіться, будь ласка, товариш начальник! - сказав продавець субпродуктів сивому майорові й поклав на стіл заяву.
Продавець субпродуктів добре знав свою справу, але письменником він був ніяким.
Сивий майор прочитав заяву: «Рома Романов вкрав мою голову!».
- Маячня якась! - поморщився майор.
І відклав заяву...
КОМАРІ В КОЖУХАХ
- Одягайтеся якнайтепліше! - казав головний комар своїм співвітчизникам. - В кого що є: кожухи, пальта, комбінезони, тощо… Треба протриматися якнайдовше. Ще повернеться тепло. Ще бабине літо попереду. Це, як зараз модно казати, циклон! Два-три тижні холодні, і мухи не витримали, і вони позасинали!
А це життя! Кожний день, кожну володарку-ніч треба цінувати. На той рік теж будуть літати і гарно дзижчати комари, але то вже будемо не ми, то будуть наші нащадки. Легкокрилі і розумні, з такою, як у нас, жагою до життя…
Головний комар силою переключився з картин майбутнього в сьогодення:
- Слухайте всі! Якщо раніше нам вистачало ночі, щоб відшукати здобич і запастися їжею, то зараз це все складніше. Літаємо і вранці і вдень. З перервами на відпочинок літаєм, ховаємось від ворогів, непомітно і тихо наближаємось до цілі. Зараз не до пісень!
Промову головного зупинив хазяїн хати:
- Ти диви, - сказав він жінці, - скільки комарів набилося. І холод їх не бере. Напевно, кожухи понадягали.
«Таки розгадав нашу хитрість», подумав головний комар.
- Мух нема, а ці тут! Зараз я їх пилососом! - Хазяїн ввімкнув пилосос і став намагатися затягнути пилососом комарів.
- Тримайтеся! Тримайтеся за стелю! - тільки вигукнув командир.
- Ти бач, - сказав хазяїн, - їх навіть пилососом відірвати важко. Зачепилися кігтями, пазурами за стелю, - і здивований мужністю комарів, хазяїн вирішив не йти проти природи.
- Що ж ти всіх не позбирав? - спитала жінка.
-Ти ж бачиш, кожухи понадягали, кігтями тримаються… Такі мізерні, а жити хочуть… Ні, ні… Хай живуть, хай захищаються…
Я — КВІТКА ! Я- КВІТКА!
На початку літа, хоч довго не було дощів і земля була твердою і сухою, з’ явився він — маленький чорнобривчик. От вже розпустив перший листок, ось другий, третій. Тоненька стеблинка, хоч і хиталася, але самовіддано тягнулася вгору, вище і вище. Листячко виноградної лози, що росла поряд, казало маленькому чорнобривчику:
- Минулого року було добре. Кожного тижня хазяї поливали і квіти, і виноград, і овочі. І квітів було дуже багато. А цього року... Навіть ті квіти, що самі зійшли, від сонця посохли, прив’яли.
«Ні, - думав маленький чорнобривчик. - Я не привяну! Я буду боротися за життя. В мене немає сили, щоб стати великим красивим кущем, але зберегти свій рід, сказати всьому світові, що я — квітка, можу і повинен».
І от вже з’явилася на стеблині одна маленька пуп’янка. Чорнобривчик зібрав свої сили... напружився! І розпустилася на ньому одна-єдина, але яскрава, як сонечко, маленька квіточка!
Але яка ж то була краса! Метелики, що мандрували над чорнобривчиком, аж зависли над ним у насолоді. Бджоли, відчувши, що тут коїться диво, зграйкою прилітали до квітки.
- Доброго ранку, чарівний чорнобривчику! Доброго ранку! Де ж ти, малече, стільки краси назбирав? Де ти її напозичив?!
А тим часом хазяї, наче відчувши, що щось трапилось, приїхали на дачу. І от вже несуть до чорнобривчика воду:
- Ти вже прости нас, грішних, часу бракує… Спасибі тобі за красу!
Всі квіти разом з чорнобривчиком пили воду. Ця рятувальна акція звісно покращить стан чорнобривчика, але стати сильним кущем він вже не зможе, бо дуже перехворів змалечку.
Чорнобривчик пробачив хазяям, але, як мрія, перед його очима стояло буйне чорнобривцеве цвітіння: квіти, квіти, квіти. Так завжди цвіте кущ чорнобривця. А він? Він набрав сили тільки на одну маленьку квіточку. Натхненну і благословенну.
ЧИЄ, ЧИЄ ПОДВІР Я? МОЄ, СОРОЧИНЕ!
Скінчилося літо. Вже й вересень скінчився... І жовтень збігає. Більш веселими і жвавими стали сороки. Все ж таки, що не кажіть, літом, хоч і тепло, але волі бракує. Люди на дачах снують, заважають. Тільки-тільки сорока починає розповідати сусідці про щось суперневідкладне, а ці гамірні дачники то музику на весь кут включать,а то балакати почнуть так голосно, що жодна сорока не перекричить. І потім, чому люди вважають, що саме їхня інформація найважливіша?
Сороки були впевнені: не можна багато знати, коли не літаєш. Це про сорочині справи, світогляд, інтереси цікаво знати всім. І саме сорочиний обов’язок розповідати, що, де і коли скоїлось.
Де весілля, де сумують, де чекають допомоги, а де пташеня народжується. А сорока — швидка інформаційна служба і допомога. Ось лисенятко загубилося, плаче. Десь горобці пересварилися з-за мізерної скоринки хліба. А сорокам треба все встигнути побачити першими і розповісти всім.:
- Думайте, шукайте, не гайте часу, допомогайте вчасно!
І тільки тепер, наприкінці жовтня, в кінці-кінців опанувала тиша. Ніякої музики. Повітря було незайманим. Це давало сорокам можливість швидко збирати інформацію і легко доносити її до всіх.
Сорока нарешті посіла своє особливе місце. Сорока спустилася на середину подвір’я і гордовито дивилася на паркан. А ці недотепи-горобці весь час питають: «Чив-чив! Хто хазяїн? Чив-чив! Чиє подвір’я?» — передражнювала Сорока.
Та ж, моє все подвір я! Моє! Сорочине!
НЕСЛУХНЯНИЙ ЧАСНИЧОК
Пройшло тільки три тижні, як мати посадила зимовий часник, а на грядці з’явилися зелені пагінці часничку.
- Що ж це таке? -дивувалися всі. – Жовтень, зима на носі, а часник виліз.
Так трапилось тому, що стояла тепла осінь. Часничок подумав: «Якщо вірити матусиним правилам, я повинен всю зиму сидіти під землею, пускати міцне коріння. Еге ж! Якраз! Буду я сидіти зиму під землею і створювати кореневу систему! Я тепер сам собі голова, сам командир. Я собі буду рости як яровий. Яровий саджають в землю весною і він встигає і пустити коріння, і підняти пагінці вгору. Та ще й розвинути голівку з зубчиками. Хоча, мати казала, що за рахунок великої кількості справ і обмеженності часу, яровий часничок набагато слабкіший за зимовий і його менше цінують .Ну та й що! А час збережу! І дам врожай вже зимою. Це буде мій власний досвід. Моє дослідження»!
Часничок аж захлинався від гордості за свої революційнй думки, за свою сміливість.
-Жовтень! Ая вже з пагінцями! А що далі буде?!...
А далі Осінь нагадала про себе першими холодами. Ранком вся травиця на городі і пагінці часнику були вкриті інеєм. Пагінці до цого не були готові. Вони зкрутилися і прив’ яли. І хоч хазяйка городу намагалась врятувати пагінці, вкрила грядку сухою травою, це не допомогло.
Часничок довго хворів, але потім все ж таки вирішив:
- Якщо ти зимовий часник, то жити треба за правилами і за розкладом своіх родичів. І все буде гаразд.
Часничок почав створювати кореневу систему. Міцне коріння часничка, створене за зиму, дало сочні пагінці навесні. А літом хазяі збирали врожай зимового часнику.
- Дивіться, який гарний зимовий часник! -знову казали всі.
- Так, - посміхався зимовий часник. - Я ж свої цінні властивості і неабиякі здібності боротися з мікробами накопичував довгу зиму.
ЛАГІДНЕ СОНЕЧКО
Сонечко світило старанно і лагідно. Сонечко світило так, щоб тепла і світла вистачало кожній комасі, кожній пташині. Сонечко світило так, щоб кожний міг сказати:
- Це моє Сонечко! Воно дбає саме про мене.
І маленький павучок, і велика ворона думали: «Сонечко любить мене. Воно світить саме мені». Павучок подивився на бджілку, що сиділа поруч... Бджілка посміхалася Сонечку і гріла свої вусики, крильця і лапки. Павучок побачив комашку, підбіг до неї, а там теж було тепло і гарно.
- От ти яке, Сонечко... - каже Павучок, - грієш всім-всім, рівно-рівно.
А Сонечко посміхалось розумному Павучку:
- Так було, так є і так буде завжди.
ГАЛАСЛИВА ВОРОНА
- Ця вже мені стрілянина! – репетувала Стара Ворона. – Ці вже мені мисливці! Десь птиці, як птиці – живуть тихо, спокійно, а тут тільки «Бах!» та «Бах!». Що це робиться?
Так, кожний птах лякався пострілів. Куля обов’язково несла комусь загибель, але птахи думали, що постріли далеко. Що то не про них…
- Це вже по нас стріляють! Це вже по нас! – голосніше і голосніше кричала Ворона.
- Та ні, тітонько, - зауважили племінниці, - ви ж чуєте, стріляють далеко.
Але Стара Ворона не зупинялася, голосила за всіх:
- Ой, прийшло моє лихо! Ці мисливці жити не можуть, щоб на мене не полювати.
- Та що це ви, тітко Вороно?! Ніхто так не репетує і так не лякається, як ви. А ви не м’ясні і зовсім не жирні, щоб на сало пустити. Чого саме ви так промовляєте і кричите?
- А як вам інакше пояснити? – спитала Стара Ворона. – Зараз нікого ніхто не боїться. Молодим здається, що життя буде приносити тільки радість. Молоді думають, що кожній вороні даровано триста років життя. Ні, такий вік живуть тільки самі розумні і самі обережні ворони.
- А скільки років нашій тітці Галасливій Вороні? – раптом запитала Молода Ворона.
– Та вже, напевно, років двісті, - відповіли їй.
- І вона так хвилюється?
- Звичайно, я ж не за себе хвилююсь, - знову вступила Стара Ворона. – Я нагнала жаху на тих безтурботних, спокійних, кому здається, що не про них лунали постріли. А як вони мій крик почують, то, може, схаменуться, зрозуміють, що Стара Ворона таки мала рацію берегти своє життя. Бо воно дарується тільки раз, - додала Мудра Ворона.
ЗДИВОВАНА СВИНКА
Маленька Свинка була дуже вразливою. Все її дивувало: перші промінчики ласкавого сонечка і перші проліски, і працьовиті Бджоли. Так всі в лісі і звали її – Здивована Свинка.
- Іч, які яблучка вродили цього року! – дивувалася Свинка. – Іч, на тій яблунці яблука зелені, а на тій – червонобокі.
- Іч, - дивувалася вона за хвилину, - а червоненькі більш солодкі! – здивуванню Свинки не було меж.
– Іч, який Їжачок! – казала Свинка, побачивши Дикобраза.
- Іч, яке манюнє, і навіть ріжків не має, - милувалася вона Оленятком, - а вже таке прудке. А Зайчатка…
Свинка то тут, то там знаходила малесеньких зайчат без мами і дуже хвилювалась за них:
- Іч, а Зайчихи нема! А що ж вони робитимуть?!
Але Зайчатка розшукували десь травичку, їли, потім засинали під якимось кущиком і так росли і навчалися самостійності. Але Зайчаткам було дуже приємно, що Свинка, здається, стороння тітка, так піклується про них і хвилюється.
- Іч, - дивувалася Свинка знову, - з’явилися перші стиглі сунички! Так вже й до малинки недалеко.
Якось подруга Здивованої Свинки покликала її піти по жолуді. Здивована Свинка нагадала, як колись мати водила їх восьмеро до дуба, збирати жолуді. Які то щасливі були хвилини… А зараз вже кожен з братів і сестер живе окремо, і вже багато з них завели своїх діточок.
Подруги йшли по жолуді, а по дорозі тольки чулося від них:
- Іч!.. Іч!..
Вже й літо підходило до кінця…
- Іч, - чулося в лісі, - вже журавлі тренування проводять – у вирій готуються!..
І тільки сороки, ці служниці інформаційного бюро, сердилися, що не вони, а Здивована Свинка приносить якісь новини. Але, побачивши захоплення Здивованої Свинки красою, сороки відступали:
- Нехай собі розповідає. Все одно вона літати не вміє. Побачити стільки, скільки ми, не зможе.
Але життя дарує стільки приємного і чарівного. Всі вже звикли до того, що кожного-кожного дня Свинка приносила якусь радісну новину. Звірі в лісі казали один одному:
- Ви чули, що сказала Здивована Свинка? Черешні достигли. Треба бігти поласувати, поки ведмідь не обтрусив все дерево.
Або:
- Боровички після дощику посходили, маленькі, гарненькі, як каже Здивована Свинка. Треба бігти - до борщику назбирати.
Ну, то й що, що комусь ця Здивована Свинка здавалася трохи кумедною… Проте всі були впевнені, що із свинкою завжди приємно, радісно і… цікаво.
ЯКА ЦЕ ДИВИНА - СОСИСКА!
Улюблений кіт господаря Вася був не те, щоб нахабним, але вже дуже розкутим, і йому було дозволено багато чого. Наприклад, сидіти у господаря на колінах, коли той обідає, спати з ним на дивані, укрившись ковдрою. І з їжею проблем у Васі ніколи не було. Вранці господар, заходячи на кухню, відразу ж пригощав Васю чимось смачненьким: ковбаскою або сметанкою, а прийшовши з роботи, наливав йому в мисочку юшку зі шматочками рибки.
Кот платив господареві такою ж любов'ю, радісно встрибував йому на руки, коли той заходив додому, терся мордочкою об його светр і муркотів. Але довести господареві свою абсолютну відданість все якось не вдавалося. І ось, нарешті, видався мишачий рік. Це коли мишей з’являється видимо-невидимо. На радість Васі, вдома завелися миші. Піймавши першу мишу і злегка придушивши її, щоб не втекла, Вася приніс її хазяїнові й гордо поклав на килимок перед ліжком: «На, мол, пограй, а потім з'їмо разом». Але хазяїн, мабуть, був ситий, та й грати йому не хотілося, і Васі довелося з'їсти мишку одному. Але все ж таки Вася ще кілька разів чесно пропонував хазяїнові мишей.
Вася з хазяїном любили один одного. Любов - так розумів Вася - це коли все навпіл. Одного разу хазяїн присмажив на сковорідці шинку з яєчнею, запах був запаморочливий, а хазяїн усе барився й барився, не викладав їжу на тарілку. Вася заліз на підвіконня біля плити, дотягся до ще теплої сковорідки й, запустивши в неї лапу, спритно витягнув шматочок ветчинки. Але хазяїн чомусь закричав, затупотів і навіть шльопнув Васю.
Ось тут-то й похитнулася віра Васі в любов. Він довго сидів під стільцем і ображено міркував: «Що ж це за любов така? Як мишок, так разом? А як ветчинку - так нарізно?». Хазяїн, вже пошкодувавши, що шльопнув Васю, вирішив його задобрити. Він простягнув котові сосиску.
«Ека дивина- сосиска, - подумав кіт. - Шинка - зовсім інша справа». І Вася не став їсти сосиску.
ВОЖДЬ
Осінь. Мерехтять, мерехтять у повітрі крапельки води.
Дощ. Затяжний, нуднуватий. Наче почав лляти і забув, що кожна справа повинна мати кінець.
Вже другий день під дахом недобудованої хати сиділи шпаки. Осінь цього року рано струсила листя з дерев. Прийшов холод, і може, ще повернуться на деякий час тепл ідні, але перші загони шпаків вже потягнулися на південь. А ватажок цієї стаї ніяк не давав команди «Летимо на південь!» ...
На голих деревах було холодніше і тому шпаки грілися під дахом.
— Їстоньки хочеться, їстоньки хочеться, — чулося з-під даху.
— Порахуймося, — знову сказав вожак зграї.
— Перший! Другий! Третій! Четверта! П’ята! Шоста! — чарівними голосками промовляли молоді шпачихи, привертаючи увагу.
Старші шпачихи підбадьорювались і відгукувались з почуттям власної гідності: — Сьома! Восьма! Дев’ята!
Голоси набиралися сили. І хтось з чоловічого боку зграї не хотів виглядати кволим і безпомічним, та ще й перед цими кокетухами — молодими шпачихами.
В цих молодих шпачих ще все попереду: і пізнання світу, і перше кохання, і перше яєчко, і перше пташеня...
— Дванадцятий! Тринадцятий! Чотирнадцятий, — мужньо дзвеніло вже з другого боку.
Піднявши бойовий дух зграї, вождь замислився над слідуючим кроком: молодим треба дати хоч два тижні, щоб стали сильнішими. Вони ще не готові летіти. Політ — це дуже складний іспит, хоч там, в Італії, куди вони летять кожного року, і тепло, і ситно. З польоту птиці повертаються більш мужніми і сильними. Це вміння досягати мети, цю наполегливість птиці цінують, бо в житті це потрібно кожному. Але зараз... Можливо, ще добу цей дощ не зупиниться... А шпаки їсти хочуть ... А він відповідає за них...
Якби цього року народилося більше хлопців-шпаків, проблем не було б. А ці пташечки-шпачихи такі тендітні, такі ніжні... А кожна — майбутня матір, продовжувачка роду. Кожну таку панночку, лялечку цяцечку стая цінує і береже... Ще трохи — і він скаже зграї:
— На південь!
А зараз... Зараз вожак сказав:
— Летімо на поле!
Зграя радісно здійнялась з місця. Через сіючий дощик полетіла на поле. Шпаки ходили по мокрій землі, що чіплялась їм за ноги. Все живе від того холодного дошу теж добре сховалось. Шпаки незадоволено перегукувались. Хтось сердито переступав з ноги на ногу. Вже три шпаки злетіли на проводи, що тягнулись над полем.
— Ні, помилились, — сказав ватажок, — повертаймося назад.
Шпаки знову перемістилися під дах. Але всі трохи розтрусились, розім’яли ноги. Як добре, що пір’ячки птахів не пропускають воду, — шпаки не змокли.
— Рахуймося! — знову вигукнув вождь.
Шпаки бадьорими голосами називали номери.
«Все гаразд, — зрозумів вождь. — Птахам була необхідна ця маленька подорож на поле».
Дасть Бог, назавтра сонечко вийде... Завтра... Завтра — новий день, нові радості і надії... На щастя вам, птиці, на добро.
КОТИКУ-ВУРКОТИКУ
Скоро зима. Аліса приїхала перевірити бабусину хату, яка була родині за дачу. Аліса розраховувала бути тут день чи два, але обставини змінилися, поїзди поміняли розклад. Тому вже майже три дні Аліса тут і буде чекати машину. Два дні було тепло. Аліса розсадила свою гвоздику, обкопала кущі білого бузку, що ледь не зачахли. Вона працювала біля квітів, промовляючи:
— Ти ж такий гарний, всі чекають від тебе краси. Або весною, або влітку ми влаштуємо свято квітів, і ти, напевно, будеш найкращий.
Аліса позгрібала граблями суху траву... Спокій, що розливався по селі, налаштовував до подяки і ласки. І тому Аліса до всього зверталася лагідно:
— Астрочко, земличка…
Коту-незнайомцю, що зайшов на подвір’я:
— ...Котику-вуркотику...
Зрозумівши, що кіт прийшов по їжу, Аліса побігла в хату, нарізата маленькими кубиками ковбасу, перемішала з залишками вівсяної каші, і винесла коту. Там, в місті, власний кіт Аліси вибирав лише ковбасу, а через час знову просив їсти: «Няв! Няв!».
А цей швиденьке з’їв усе і став вдячно муркотіти, намагаючись потертись об її ногу. Чим кіт міг віддячити Алісі за таку гостинність? За увагу до нього? Кіт почав ходити за Алісою і на городі, і в хаті. Кіт дружелюбно співав. Співав стоячи, сидячи, лежачи коло електричного каміна в хаті. Такий вдячний кіт, виявилось.
А кіт, лежачи перед каміном, думав: «За що мені, приблудному, безхатньому коту, таке щастя?». Про таке не міг навіть мріяти жоден із знайомих йому котів. Така цивілізація! Такий комфорт!
А Аліса дивилась на кота: «Звідки в маленького таке порозуміння, така вдячність?». Аліса розуміла, що камін вразив кота найбільше, що вдячний кіт співає, хоч це довго робити важко, і її кіт в місті співав дуже рідко... Йому й так все давали. Без співів.
Перед самим сном Аліса стала випроваджувати кота на вулицю:
— Є ж в тебе якесь помешкання, якийсь притулок... А завтра знову будеш грітися коло каміну. Ти всю ніч не витримаєш, а я боюся відкривати двері серед ночі.
Два дні Аліса випускала кота, на третій — кіт сховався під ліжко. Аліса зрозуміла, що коту треба лишитися в хаті, що, можливо, він мас якісь причини залишитися на ніч в хаті. Навіть ласощами не можна було кота виманити з-під ліжка. Кіт тихо, мовчки сидів під ліжком... Аліса дозволила коту заснути біля каміну. Але серед ночі кіт поворушився, потім: «Няв!» і знову :«Няв! Няв!». Аліса вилізла з-під теплої ковдри. Неприємно… І відкрила коту двері. Двір був білим від снігу. «Який розумний кіт, — подумала Аліса. — Невже він передчував, що буде сніг і просив залишити його в хаті?..». Аліса подивилась на годинник. — Три години! Не кіт, а півень!
А кіт вже співав під дверима:
— Мур-мур-мур!
— Заходь, — посміхнулась Аліса.
Вона знала: вдома її кіт нетерпляче нявчить, якщо хоче, щоб його впустили до кімнати... Так, він нахабний, з-за що його всі люблять, пестять... А цей кіт, в селі, звертається до людей тільки з ласкою, тільки вдячить їм за добро своїми співами. Ще два дні лишався кіт на ніч коло каміну. На третій день Аліса поїхала в місто. Кіт лишився. Але перед цим Аліса попросила сусідів і робітників, що будують самі будинок по-сусідству, подбати про кота. Залишила їм гроші, щоб кіт не бідував, тобто — не ходив голодний.
На очі в неї навернулися сльози, коли вона згадувала, як пояснювала коту:
— У нас із тобою зовсім різний розклад на лобі. Ви, коти, дозволяєте собі серед ночі прогулянки, милуетесь, напевно, квітами, нічними метеликами — ви ж усе бачите. У вас ніч для полювання і для співів. А у людей ніч для відпочинку.
Залишились у кота і Аліси тільки найкращі спогади один про одного. Було в неї з котом чотири дні радісного та теплого спілкування. В котячих спогадах це позначалося: чотири дні щастя!
НАЙКРАЩА ПІСЕНЬКА
Сонечко ще не встало, а перша пташечка вже почала свою пісеньку:
— У-у-у-і-і-ть. У-у-у-іть.
— У-іть, у-пь, у-іть, у-іть, — підтримала друга.
— Ф-юі, ф-юі, ф-юі, — додала третя.
— Цок-цок-цок-цок-цок! — включилася четверта.
— Чів-чів-чів-чів-чів!
— Ні-ді-ді-дь-ді, пі-ді-ді-ді-ді!
— Гр-р-р-р! Тр-р-р-р! — застрекотіли сороки.
І всі разом:
— Ф-юі-чів, пі-ді-чів, пі-ді...
— Що це ви розтьохкались? — сердито запитала ворона. — Кар! Кар! Кар!
Пташки здивовано і розгублено дивились на ворону... А від неї тільки — «Кар! Кар!». Але кожному, обов’язково кожному треба заспівати свою власну, особисту пісеньку. Пташки відвернулись від ворони і, не зважаючи на її «Кар-кар!» знову почали співи:
— Чів-чів-чів! Тьох-тьох-тьох!..
Ворона, роздратована неповагою до себе, сказала:
— Тьху на них, на таких слухачів! Інших розшукаю! — і полетіла убік.
РОМА РОМАНОВ
Улюбленцем родини Романових був Рома. Про це можна було здогадатися відразу, тому що ніхто не носив такого звучного імені. Коли Рома був щеням, одна малишка у дворі запитала:
— А як його кличуть?
— Рома! — відповіли Катеринка й Сергійко в один голос.
— А прізвище? — знову запитала малишка.
— Таке, як і в нас — Романов, — відповіли вони.
З тих пір тільки Рома з’являвся у дворі, як хто-небудь із дітей кричав:
— Рома Романов іде!
Поки щеня росло, вын був об’єктом любові, ніжності й ревнощів одночасно. Хазяїн ревнував Рому до дітей, діти до тата й так далі. Для Роми це виливалося в часті переїдання, тому що кожний тайкома від інших намагався почастувати улюбленим смачненьким. А Рома, щоб нікого не скривдити, з’їдав все запропоноване. Йому пропонувалося вибирати:
— Ти з ким хочеш гуляти? З Катею або Сергійком?
І діти із завмиранням серця очікували, кого вибере Рома.
А Рома дружелюбно тикав мордою в Катин бік і відразу в Сергійкін, змушуючи дітей то здивовано переглядатися, то радісно знизувати плечима...
Трапилося так, що діти з мамою поїхали до родичів, проживаючих в Америці. А Олег Миколайович залишився закінчувати свою дисертацію. Раз у тиждень хазяїн ходив з Ромою на прилеглий ринок. Рома урочисто ніс сумку із продуктами й кидав поблажливі погляди по сторонам:
— Ось, мол, бачите, я базар роблю!
Робити базар — це зовсім не значить робити безладдя. В Одесі «робити базар» — це закуповувати продукти на ринку. Іноді Олег Миколайович спостерігав, як безпритульні собачки намагаються смикнути шматочок м’яса з прилавку або навіть із сумки покупця.
«Ось до чого доходять собаки, що не одержали належного виховання, — думав Олег Миколайович. — А мій Рома ніколи б собі цього не дозволив».
В школі на тренуваннях Рома був краще всіх. В результаті, у своєму собаці Олег Миколайович був упевнений, як у самому собі. Рома поводився так дружелюбно з навколишніми й так обережно на тротуарах і при переході доріг, що зовсім приспав пильність хазяїна.
Олег Миколайович частенько з ранку відкривав Ромі двері й говорив:
— Погуляй, але не далеко.
І Рома, погулявши годину, завжди вертався додому. Акуратно шкрябався у двері, зайшовши у квартиру, лягав на свій килимок.
Настали важкі часи... Зарплату Олегу Миколайовичу затримували іноді до двох-трьох місяців. Регулярні походи на ринок припинилися. Рома був тямущим псом і розумів, що іноді хазяїн не може дати йому навіть кісточки, а не те що м’ясних обрізків. Рома дивився розумними очима на хазяїна й мовчав.
Якось на ринку до Олега Миколайовича звернувся продавець субпродуктів:
— Ваш собака стягнув у мене шматок печінки з прилавка (у голосі продавця відчувався кавказький акцент).
Олег Миколайович обурився:
— Ну що ви! У мене вихований пес. Як ви могли навіть припустити?!
Рома стояв поруч і чесно дивився в очі продавцеві субпродуктів.
— Вибачте, звичайно, — розгубився продавець, зустрівши таку переконаність. —Але дуже схожий собака!
— Ні, ні та ні! — ще раз наполіг Олег Миколайович.
Походи на ринок були усе рідше. Один раз Рому випустили погуляти. Через якийсь час Олег Миколайович почув дивні звуки:
— Тик-дик, тик-дик, тик-дик...
Що це таке?! Звуки підсилювалися й раптом замовкли біля дверей. Олег Миколайович здивовано виглянув із квартири. На нього вузенькими очима дивилася свиняча голова. Голову тримав зубами Рома — його вихований пес, що вирішив взяти ініціативу в свої руки й потурбуватися про хазяїна. Олег Миколайович оторопів. Знизу почулися кроки. Олег Миколайович опасливо кинув погляд по сторонах — чи нема сусідів, і подивився в проліт сходів. Пo сходах піднімався продавець субпродуктів з міліціонером:
— Розберіться, будь ласка, товариш начальник! — сказав продавець субпродуктів сивому майорові й поклав на стіл заяву.
Продавець субпродуктів добре знав свою справу, але письменником він був ніяким.
Сивий майор прочитав заяву: «Рома Романов вкрав мою голову!».
— Маячня якась! — поморщився майор.
І відклав заяву...
КОМАРІ В КОЖУХАХ
— Одягайтеся якнайтепліше! — казав головний комар своїм співвітчизникам. — В кого що є: кожухи, пальта, комбінезони, тощо… Треба протриматися якнайдовше. Ще повернеться тепло. Ще бабине літо попереду. Це, як зараз модно казати, циклон! Два-три тижні холодні, і мухи не витримали, і вони позасинали!
А це життя! Кожний день, кожну володарку-ніч треба цінувати. На той рік теж будуть літати і гарно дзижчати комари, але то вже будемо не ми, то будуть наші нащадки. Легкокрилі і розумні, з такою, як у нас, жагою до життя…
Головний комар силою переключився з картин майбутнього в сьогодення:
— Слухайте всі! Якщо раніше нам вистачало ночі, щоб відшукати здобич і запастися їжею, то зараз це все складніше. Літаємо і вранці і вдень. З перервами на відпочинок літаєм, ховаємось від ворогів, непомітно і тихо наближаємось до цілі. Зараз не до пісень!
Промову головного зупинив хазяїн хати:
— Ти диви, — сказав він жінці, — скільки комарів набилося. І холод їх не бере. Напевно, кожухи понадягали.
«Таки розгадав нашу хитрість», подумав головний комар.
— Мух нема, а ці тут! Зараз я їх пилососом! — Хазяїн ввімкнув пилосос і став намагатися затягнути пилососом комарів.
— Тримайтеся! Тримайтеся за стелю! — тільки вигукнув командир.
— Ти бач, — сказав хазяїн, — їх навіть пилососом відірвати важко. Зачепилися кігтями, пазурами за стелю, — і здивований мужністю комарів, хазяїн вирішив не йти проти природи.
— Що ж ти всіх не позбирав? — спитала жінка.
— Ти ж бачиш, кожухи понадягали, кігтями тримаються… Такі мізерні, а жити хочуть… Ні, ні… Хай живуть, хай захищаються…
Я — КВІТКА ! Я — КВІТКА!
На початку літа, хоч довго не було дощів і земля була твердою і сухою, з’ явився він — маленький чорнобривчик. От вже розпустив перший листок, ось другий, третій. Тоненька стеблинка, хоч і хиталася, але самовіддано тягнулася вгору, вище і вище. Листячко виноградної лози, що росла поряд, казало маленькому чорнобривчику:
— Минулого року було добре. Кожного тижня хазяї поливали і квіти, і виноград, і овочі. І квітів було дуже багато. А цього року... Навіть ті квіти, що самі зійшли, від сонця посохли, прив’яли.
«Ні, — думав маленький чорнобривчик. — Я не привяну! Я буду боротися за життя. В мене немає сили, щоб стати великим красивим кущем, але зберегти свій рід, сказати всьому світові, що я — квітка, можу і повинен».
І от вже з’явилася на стеблині одна маленька пуп’янка. Чорнобривчик зібрав свої сили... напружився! І розпустилася на ньому одна-єдина, але яскрава, як сонечко, маленька квіточка!
Але яка ж то була краса! Метелики, що мандрували над чорнобривчиком, аж зависли над ним у насолоді. Бджоли, відчувши, що тут коїться диво, зграйкою прилітали до квітки.
— Доброго ранку, чарівний чорнобривчику! Доброго ранку! Де ж ти, малече, стільки краси назбирав? Де ти її напозичив?!
А тим часом хазяї, наче відчувши, що щось трапилось, приїхали на дачу. І от вже несуть до чорнобривчика воду:
— Ти вже прости нас, грішних, часу бракує… Спасибі тобі за красу!
Всі квіти разом з чорнобривчиком пили воду. Ця рятувальна акція звісно покращить стан чорнобривчика, але стати сильним кущем він вже не зможе, бо дуже перехворів змалечку.
Чорнобривчик пробачив хазяям, але, як мрія, перед його очима стояло буйне чорнобривцеве цвітіння: квіти, квіти, квіти. Так завжди цвіте кущ чорнобривця. А він? Він набрав сили тільки на одну маленьку квіточку. Натхненну і благословенну.
ЧИЄ, ЧИЄ ПОДВІР Я? МОЄ, СОРОЧИНЕ!
Скінчилося літо. Вже й вересень скінчився... І жовтень збігає. Більш веселими і жвавими стали сороки. Все ж таки, що не кажіть, літом, хоч і тепло, але волі бракує. Люди на дачах снують, заважають. Тільки-тільки сорока починає розповідати сусідці про щось суперневідкладне, а ці гамірні дачники то музику на весь кут включать,а то балакати почнуть так голосно, що жодна сорока не перекричить. І потім, чому люди вважають, що саме їхня інформація найважливіша?
Сороки були впевнені: не можна багато знати, коли не літаєш. Це про сорочині справи, світогляд, інтереси цікаво знати всім. І саме сорочиний обов’язок розповідати, що, де і коли скоїлось.
Де весілля, де сумують, де чекають допомоги, а де пташеня народжується. А сорока — швидка інформаційна служба і допомога. Ось лисенятко загубилося, плаче. Десь горобці пересварилися з-за мізерної скоринки хліба. А сорокам треба все встигнути побачити першими і розповісти всім.:
— Думайте, шукайте, не гайте часу, допомогайте вчасно!
І тільки тепер, наприкінці жовтня, в кінці-кінців опанувала тиша. Ніякої музики. Повітря було незайманим. Це давало сорокам можливість швидко збирати інформацію і легко доносити її до всіх.
Сорока нарешті посіла своє особливе місце. Сорока спустилася на середину подвір’я і гордовито дивилася на паркан. А ці недотепи-горобці весь час питають: «Чив-чив! Хто хазяїн? Чив-чив! Чиє подвір’я?» — передражнювала Сорока.
Та ж, моє все подвір’я! Моє! Сорочине!
НЕСЛУХНЯНИЙ ЧАСНИЧОК
Пройшло тільки три тижні, як мати посадила зимовий часник, а на грядці з’явилися зелені пагінці часничку.
— Що ж це таке? — дивувалися всі. — Жовтень, зима на носі, а часник виліз.
Так трапилось тому, що стояла тепла осінь. Часничок подумав: «Якщо вірити матусиним правилам, я повинен всю зиму сидіти під землею, пускати міцне коріння. Еге ж! Якраз! Буду я сидіти зиму під землею і створювати кореневу систему! Я тепер сам собі голова, сам командир. Я собі буду рости як яровий. Яровий саджають в землю весною і він встигає і пустити коріння, і підняти пагінці вгору. Та ще й розвинути голівку з зубчиками. Хоча, мати казала, що за рахунок великої кількості справ і обмеженності часу, яровий часничок набагато слабкіший за зимовий і його менше цінують .Ну та й що! А час збережу! І дам врожай вже зимою. Це буде мій власний досвід. Моє дослідження»!
Часничок аж захлинався від гордості за свої революційнй думки, за свою сміливість.
— Жовтень! Ая вже з пагінцями! А що далі буде?!...
А далі Осінь нагадала про себе першими холодами. Ранком вся травиця на городі і пагінці часнику були вкриті інеєм. Пагінці до цого не були готові. Вони зкрутилися і прив’ яли. І хоч хазяйка городу намагалась врятувати пагінці, вкрила грядку сухою травою, це не допомогло.
Часничок довго хворів, але потім все ж таки вирішив:
— Якщо ти зимовий часник, то жити треба за правилами і за розкладом своіх родичів. І все буде гаразд.
Часничок почав створювати кореневу систему. Міцне коріння часничка, створене за зиму, дало сочні пагінці навесні. А літом хазяі збирали врожай зимового часнику.
— Дивіться, який гарний зимовий часник! — знову казали всі.
— Так, — посміхався зимовий часник. — Я ж свої цінні властивості і неабиякі здібності боротися з мікробами накопичував довгу зиму.