Володимир Брянцев
РЕКВІЄМ ПО МРІЇ
(Уривок з роману «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ»)
Текст на русском языке по ссылке:
http://www.proza.ru/2017/06/28/289
«При Союзе это бы не напечатали. Спасибо, Володя, за книгу. Читала и плакала. Моё счастье осталось там - под Кандагаром.
Соломия Варфоломеева»
(Із відгуків на електронну версію книги)
Ну, й що із того, що я був
В тім пеклі: бути або ні.
Я про все те майже забув,
Якби ж змогти ще й у ві сні.
Я не воюю більше, - ні!
Це та війна пече в мені,
І сяйво Вічного вогню
Щоки обпалює броню.
Юрій Левітанський
(Переклад Володимира Брянцева)
Імперія всією своєю міццю встрягла у «афган» і перший укол у відповідь майже не відчула. Але отрута від цього уколу повільно поповзла до лімфовузлів супердержави, породжуючи метастази.
(Замість епіграфа)
... Вадим причинив командирський люк, щоб не тікало тепло, надуте нагрівачем, і взявся за листи. Спочатку матері: «Прибув до частини, яка в місті Термез, котре в Середній Азії. Зарахований на посаду водія БТР, живий-здоровий, все гаразд». Про рід військ не писав. Коротеньке вийшло послання.
Довго сидів над чистим аркушем, не знаючи, що сказати Люді. Він не писав їй майже два тижні. Рятуючись від реальності, котра стрімко навалювалася, Вадим занурився у себе - під оболонку пофігізму, де притупились і відчуття, і почуття. Він шукав ті слова, які лише для неї єдиної, і не знаходив. Тільки нило й нило серце, немов затягнута кіркою рана. Здавалося, що ці два тижні – наче прірва, що розверзлась за спиною, і її вже не подолати. Можна лише догукатися якось на той бік: «У тебе все гаразд?!» «Так! А у тебе?!» «І у мене! Ну, бувай!» «Бувай!» Помахати рукою на прощання і рушити далі, віддаляючись назавжди, час від часу, все ж, зиркаючи, чи не дивляться тобі вслід.
Дозволити виплеснутися душі Вадим не міг, - це було вище його сил. Це як виглянути у отвір із рятівної оболонки в реальність, де холодно, бридко, страшно. Він помалу вчився виживати в душевній самоті як мисливець-трапер у глухій тайзі, надіючись виключно на себе. У цій жорстокій круговерті останніх тижнів не було місця любовним почуттям. Їх належало стійко глушити байдужістю, а то і давити зашморгом цинізму, - інакше не вижити. Але при цьому (о, вже ж парадокс!) не стати циніком, залишитися самим собою – «доармійським».
Вадим відчував, що повинен дати Люді свободу, щоб уберегти себе від небезпеки зненавидіти назавжди жінку, як таку, лише тому, що одна, раптом, не змогла дочекатися, чекати щиро обіцяючи. Де ж йому знайти сили зробити цей превентивний крок?! Але й смерті подібно було опинитися несподівано кинутим отут, - коли ще майже вся служба попереду. Вадим не в силах був постійно відчувати цей дамоклів меч над головою. Йому теж потрібна була свобода. Свобода від ... кохання. Від кохання до Люди. Щоб вижити тут. Отака дивна сталася метаморфоза.
І лист вийшло, немов, не від нього і, наче, не їй - коханій. Вадим розумів: щонайменше, здивує Люду, а скоріш за все – образить її, скривдить незаслужено. Він втомився, смертельно втомився писати це останнє послання коханій дівчині. Але ще знайшов у собі сили додати наприкінці цього листа-муки, - немов кинув через двотижневу життєву прірву, - ні, не місток, а всього лише тонку жердинку: «Постарайся все ж дочекатися мене. Якщо зможеш».
Бронетранспортерами роти супроводу капітана Самохіна була розріджена колона вантажівок тилового забезпечення мотострілецької дивізії, що складалася, в основному з неповнопривідних автомобілів: ЗІЛ-130, ГАЗ-53, КамАЗ-5410 та їм подібних. Восьмиколісними повнопривідними бронетранспортерами передбачалося витягати або підштовхувати автомобілі, якщо ті забуксують на вже засніженому перевалі Саланг.
Зранку на міст через Амударью почали втягуватися бойові частини дивізії. Тили рушили ближче до обіду. Пропускаючи по кілька вантажівок, БТРи поодинці вклинювалися в колону за командою Самохіна:
- «Сорок четвертий», заводь! Твій – «ЗІЛ-сто тридцять» з польовою кухнею, бачиш?
- Так точно! Мій – «сто тридцятий» з кухнею! Водій, - вперед!
Прилаштувалися у відведені місця без пригод і повільно втяглися на понтонний міст, що змією вигинався під важкою технікою. Водіями вантажівок були, в основному, «запасники». Був розрахунок на їхній досвід на слизькій гірській дорозі, і розрахунок цей виправдовувався, - «запасники» вели машини впевнено.
«Увійшли гарно. Як трасерні патрони в кулеметну стрічку - рівномірно», - подумав задоволено Самохін і скомандував у ларингофон танкістського шолома:
- Бут! Заводь! Наш - КамАЗ-«наливник». Вперед!
Сідельний тягач КамАЗ-5410 з 18-тонним напівпричіпом-цистерною повільно проплив повз БТР, і Вадим відпустив педаль зчеплення, вирулюючи «наливнику» вслід.
- Дистанція п'ятдесят метрів і не на сантиметр ближче, ясно, Бут? - Голос капітана Самохіна у навушниках шоломофону був бадьорим. - А то в'їдемо в зад сусідові. Його горючка та з нашими мінами - міцний коктейль буде!
- Єсть - дистанція п'ятдесят метрів, товаришу капітан!
БТР йшов легко. Слухняно відгукувався на педаль газу, і гальма тримали пристойно при його вазі. Всередині було тепло. Капітан Самохін опустився на сидіння і, зачинивши люк, став розглядати мапу, зрідка кидаючи погляд в оглядове вікно.
- А ти непогано водиш. До армії працював водієм? – спитав, не відриваючи погляду від аркуша, на якому змійкою петляла через гори Гіндукуш дорога на Кабул. Завалене ящиками з мінами бойове відділення глушило шум двигунів, і можна було розмовляти без бортового зв'язку.
- Практично ні, товаришу капітан. На курсах інструктор з водіння чудовий був. Ну, і на допідготовці бетеристів в Тойпіце - в Німеччині, теж вимогливий. - Вадим згадав «пішим по танковому» єфрейтора Голодова і криво посміхнувся.
- Виходить, маєш поняття про водійську справу. Отже, це - твоє, - констатував авторитетно Самохін.
Затріщала рація:
- «Сорок дев'ятий», як мене чуєш? Прийом!
- «Сорок дев'ятий» на зв'язку! - Капітан прочинив люк і ледь чутно кинув Вадиму: «Зменш обігрівач».
- «Сорок дев'ятий», збільшити дистанцію! Пішов льодовий накат на підйомах. Попереду УРАЛ зійшов у кювет, обходимо, не зупиняючись. Повторюю - не зупиняючись! Водіям увімкнути додаткові мости і йти постійно на них. Як зрозумів?
- «Сорок дев'ятий» вас зрозумів! Врубай додаткові, - скомандував Самохін Вадиму.
- Вже ввімкнув, товаришу капітан!
Ліворуч у кюветі промайнув УРАЛ, що лежав на боці, втелющившись кабіною в укіс, і біля нього солдат, якого задувало поземкою. Інший схилився над ним.
- Не можна зупинятися! Є ті, хто підбирає. Ми - вперед, не зупиняючись. Тільки вперед! - випереджував капітан Самохін непотрібні наразі запитання водія.
«Наливник» попереду зреагував на аварію розсудливо - зменшив швидкість. Вадим теж сповільнив хід важкої машини. Відчувалося ковзання юзом при гальмуванні. Натільна сорочка змокла від поту. Виключив повністю обігрівач і розстебнув геть бушлат.
Дорога пішла серпантином з невеликим підйомом. КамАЗ, викинувши кільце синього диму з вихлопної труби, зачадив на пониженій швидкості, пробуксовуючи на льоду, що утворився із накатаного шинами вологого снігу.
- Зараз стане, товаришу капітан! - розпачливо вигукнув Вадим. - Якщо зупиниться, - не рушить!
- Давай на понижену і підпирай його помаленьку! - вмить прийнявши рішення, різко скомандував Самохін і висунувся із люка. - Давай, Бут, не дрейф!
«З чим цей «мазутник»? Тільки б не з бензином», - подумав, напружившись.
Гострий ніс бронетранспортера тицьнув в зад «наливника», зім'явши захисну оболонку ємності. КамАЗ, димлячи буксуючими скатами, переповз обледенілий пагорб і покотився полегшено, набираючи швидкість. Водій моргнув аварійними вогнями тому, хто позаду, - дякував за допомогу.
- Молодець, Бут! Тільки наступного разу постарайся м'якше трохи, а то проштрикнемо цистерну, - посміхнувся капітан.
Попереду відкривалася чудова панорама гір із забіленими снігом і осяяними сонцем вершинами, лише подекуди обкутаними пухкими ковдрами хмар. Колона розтяглася. Голова її іноді показувалася на відрізках серпантину: маленькі повзучі коробочки на тлі циклопічних гір.
Вадим подумав: «Класно тим двом у КамАЗі. Огляд он який з кабіни, не те, що тут». У невелике оглядове вікно БТРа не було видно Вадиму, від якої прірви зліва відокремлювали його невисокі нагромадження каміння, та подекуди дорожні стовпчики. Лише, стомлюючи одноманітністю, танцювали перед очима номерні знаки «наливника»: «01-43 КН».
Незабаром колона по команді зупинилася, притулившись праворуч до стрімкої скелі. Зліва, обдавши густим соляровим смогом, пролязкали гусеницями БМП і зенітна установка «Шилка», прямуючи в голову колони.
- Давай, оглянь машину, відлий і перекуси. Стоїмо не більше, як півгодини, - кинув, раптом потемнілий лицем, капітан Самохін, відірвавшись від рації. - І двигуни не глушити, ясно?
- Так точно, - ясно, товаришу капітан!
Вадим зістрибнув з броні і почав оглядати колеса.
- А ну ж бо, як ти тут мені дав під зад? - раптом почув він за спиною голос.
Молодик років тридцяти в бушлаті без погонів і в широченних галіфе, заправлених в офіцерські чоботи, розглядав вм'ятину на цистерні:
- Нормально. Так і продовжуй. Ну, привіт, земо! Звідки родом?
- З України - з Київської області. - Вадим потиснув простягнуту руку.
- О, майже земляки! Я - з Бєлгорода, до України зовсім поруч. Закурюй.
Від кабіни КамАЗа долинуло:
- Семене! Ось зараз рушимо і пожерти не встигнемо! Давай іди скоріш!
- Гаразд, бувай, земо! – Семен ляснув Вадима долонею по плечі. – Побачимось ще, братане.
Він підтюпцем побіг до кабіни. Вадим подивився вслід, а потім перевів погляд на цигарку. «Прима. Краснодар». Не зрозумів, навіщо взяв, адже ж він не палив. Запхнув цигарку за вухо шапки і повернувся подивитися, чи не пошкодило при поштовху щиток хвилевідбивача. Щиток був цілий, тільки на носі БТРа лишилися сліди фарби з «наливника» і ще ... розмазана бордова пляма з патьоками до днища корпусу. Це був слід від того солдатика, що, немов вдома на лавці в палісаднику, сидів тоді на носі машини і дригав, як колись в дитинстві, ногами.
- Чого там застиг, Бут? Відкривай сухий пайок і лопай, скоро рушимо. – Капітан зосереджено позначав щось олівцем на мапі. - З машиною все гаразд?
- Так точно, - хрипко відповів зблідлий Вадим. Він опустився в люк і дістав слизьку від захисного мастила банку тушкованого м’яса. Вийняв з піхв багнет-ніж, увіткнув жало в податливу жерсть і відкрив банку. Вигляд рожевих шматочків плоті в желе з крупинками жиру потрапив, вочевидь, не у відповідну частину мозку. Вадим прожогом вистрибнув з люка, кинувся до скелі і довго корчився, впершись обома руками в холодний камінь. Його жорстоко знудило.
- Закачало трохи, товаришу капітан, - виправдовувався, винувато дивлячись знизу на Самохіна і витираючи бліде обличчя жорстким снігом, - зараз мине.
Через силу, ніби смертельно втомлений, заліз в нутро машини і таки з'їв шматок галети, запивши водою із фляги. Поволі відпустило.
А стояли, чомусь, довго, Вадим навіть задрімав. Крізь броню і шоломофон йому не долітало, як десь попереду колони періодично тягуче шелестіло раніше ще не чутою какофонією. Це невтомна «Шилка» накривала точки, звідки, як припускалось, стріляли. Ледве відчутна вібрація від працюючих двигунів заколисувала, і Вадиму навіть наснилось щось, і начебто, навіть, хороше. Шкода, не запам'ятав.
Поштовх у плече повернув до дійсністі:
- Все, Бут! Тепер поїхали. Давай вперед.
«Наливник», кліпнувши сигналом лівого повороту, похитнувся і повільно відсунувся від скелі, немов знехотя, у роздумах чи ж варто? Так вже ж було тут затишно, - вік би не від'їжджав.
А його вже чекали. Бородатий чоловік у широких шароварах і довжелезному стьобаному халаті, оперезаному патронташами, звично поклав задубілі на холоді руки на рукоятки радянського кулемета ДШК і взяв у концентричну павутину прицілу виступ серпантину, із-за якого повинна була з'явитися жадана ціль.
Він її довго чекав. Муркотлива компактна японська рація все ніяк не давала команди відкрити вогонь, навіть коли колона зупинилася, і цілей було безліч - вибирай будь-яку. Бородач бачив, як «Шилка» розмолола в порох місце на скелях, звідки підбили радянський джип, припускаючи, що командирський. Чи вижили ті, що стріляли, бородань не знав. Колона стояла, а наказу відкрити вогонь все не було.
Але ось рація таки пискнула нарешті і кулеметникові позначили ціль: цистерна з пальним. При ураженні не повинна зійти в ущелину - наказ. Він зрозумів: потрібна вогняна затичка. Нехай відповзає собі голова колони-змії, але хвіст її буде відтято. Подальше завдання для його великокаліберного кулемета: не підпустити можливу допомогу, що повернеться напевно від голови колони. А хвіст гадини будуть шматувати інші.
Кулеметник поки ще не бачив свою ціль, але рація дала готовність 5 хвилин. Із-за виступу з'являлися криті вантажівки і йшли, нервово розганяючись. Водії в теплі жерстяних кабін не відали - блаженні, що, можливо, врятовані цього разу.
Коли корегувальник по рації почав десятисекундний відлік, руки бороданя, здавалося, вже змерзлися з рукоятками ДШК. Він відчував лише свої великі пальці, які повинні були втиснути гашетку спуску, коли нарешті пролунає жадана команда «вогонь». І вона таки вилетіла різко і несподівано із рації, а кулеметник ще не бачив свою ціль. Але тремтячі від холоду, напруги і нетерпіння пальці вдавили гашетку, і перші кулі висікли град щебеню зі скелі перед самою кабіною КамАЗа.
Від несподіванки водій вантажівки рвонув кермо праворуч під рятівний щит скельного виступу, вдавивши з усієї сили педаль гальма. Але швидкість була занадто високою. Від удару об скелю праву сторону кабіни зім'яло, втиснувши вмить загиблого прапорщика в спальне місце, і тягач відкинуло до прірви. Але обірвані трубопроводи позбавили стисненого повітря гальмівну систему, і несамовита сила пружин енергоакумуляторів розчепірила і заклинила гальмівні колодки автопоїзда, не давши йому злетіти у прірву.
Кулеметнику в сектор обстрілу потрапила лише кабіна «наливника» та край цистерни. Він зосередив вогонь на цьому краєчку, намагаючись підпалити трасуючими кулями ємність з пальним, але від нервового напруження мазав, і крупнокаліберна злива лише кришила скелю і рикошетила, кромсаючи зім’яту кабіну. Тоді бородань вдарив по паливному баку КамАЗа. Розривні, упереміш з трасуючими, кулі зробили свою справу: тягач задимів. Аж тепер бородань розтиснув здерев'янілі пальці - боєприпаси треба економити.
Коли «наливник» вильнув праворуч та вліпився в скелю, Вадим інстинктивно натиснув на гальмо, і БТР плавно зупинився. Все відбувалося метрах в тридцяти, немов у німому уповільненому кіні. Стрільби крізь шоломофон не було чути, лише глухі удари, ніби молотком по залізу, та пронизливий свист рикошету великокаліберних куль. Вони відривали шматки сталевого плоті від туші «наливника», яка конвульсивно здригалась, поки не підпалили струмені солярки з пробитого баку.
Капітан Самохін кричав щось по рації і тормосив Вадима, а той лише тупо не відводив погляду від постаті, що ворушилася за кермом КамАЗа. Раптом дверцята вантажівки відчинилися, і з кабіни вивалився водій, але завис вниз головою, - вочевидь, при ударі кабіни об скелю йому затисло ноги. Він судорожно намагався підтягнутися, хапаючись за кермо, і спотворений гримасою рот його був відкритий у німому крику. Здавалося, що у німому.
В навушниках шоломофона шмагав по барабанних перетинках матірний лемент капітана Самохіна, але Бут і його не чув чи не сприймав, заціпенілий. Та ось нарешті таки він, ніби оговтавшись, повільно підняв руки над головою, повернув запор і відчинив люк.
- Товаришу капітан! Що ж це таке?! Потрібно ж щось робити! Треба його витягти, адже згорить! - Вадим повернув благальний погляд у бік Самохіна, і тільки тут, тільки тепер, до його свідомості прорвався лемент офіцера:
- Вперед, Бут! Треба зіштовхнути! Скинути з дороги, поки не рвонуло! Вперед, я сказав! Газ в підлогу і вперед! - Він тормосив завмерлого в прострації солдата, відчуваючи, як спливають дорогоцінні секунди. А Вадим не зводив божевільного погляду від водія КамАЗа, що корчився вже майже в язиках вогню.
- Іди геть! Пусти! - Самохін спробував виштовхнути солдата з водійського сидіння, але в забитому ящиками просторі ніде було повернутися.
- До машини, рядовий Бут! До машини! - істеричним криком подавав капітан статутну на покидання бойової машини команду, аж поки таки усвідомив, що не розуміє чи не сприймає навколишній світ цей солдатик. - Я сказав - геть з машини! Застрелю, суко! - заволав баговий від напруги Самохін, хапаючись однією рукою за кобуру з пістолетом, а кулаком іншої тикаючи у голову свого заціпенілого водія.
І той, мов сомнамбула, поліз із люка. Але не від переляку і не виконуючи усвідомлено наказ командира. Вадим повільно витягувався з під нехай хоч якогось захисту броні бронетранспортера під великокаліберні кулі, не зводячи очей з повислого в конвульсіях вниз головою Семена. Зістрибнув на зализану до льоду шинами дорогу, і раптом немов увімкнувся на всю гучність звук у цьому німому фантастичному кіні. Навколо йшла така страшенна стрілянина, що Вадим інстинктивно присів і метнувся навкарачки вбік.
І цієї ж миті, несподівано рявкнувши оглушливим зойком двигунів, БТР рвонув з місця і вдарив всією своєю дванадцятитонною масою, не гальмуючи, цистерну. Але схоплений гальмами автопоїзд не піддався. Він вчепився вже осілими на диски шинами за асфальт, що проївся крізь розтоплений вогнем лід, ніби не бажаючи помирати такою наглою і смиренною смертю. Але капітан Самохін знову розганяв БТР і бив, бив, з кожним ударом, сантиметр за сантиметром, все ж, наближаючи кінець цієї агонії.
Вадим, онімів від жаху, коли побачив, як водій «наливника» Семен - майже земляк, - з Бєлгорода, у відчайдушній спробі вціліти, в черговий раз схопився за кермо КамАЗа, намагаючись підтягнутися. Він ніби хотів вповзти з останніх сил назад до кабіни, аби там сховатися від броньованого звіра, що так нагло сказився, і тепер безжалісно терзав його колісну домівку.
Врешті тягач таки сповз на смертельний схил, зчіпка сідла не витримала і відпустила агонізуючого у прірву разом з вогнем. Цистерна, подібно туші мертвого кита, залишилася на дорозі, стікаючи, немов кров'ю, соляркою з пробоїн. ДШК знову уривчасто задудів: ду-ду-ду-ду-ду! Він вперто намагався підпалити тепер вже цистерну і дістати таки той бісів БТР, що раз за разом вислизав у мертву зону сектора обстрілу. Цей відчайдушний бронетранспортер міг би вибити той корк, що так вдало запечатав на серпантині колону, яка несла погибель на рідну землю кулеметника. Бородач припинив стрілянину і забубонів щось нервово у мікрофон рації.
Залита дизпаливом слизота на дорозі перетворилася на справжній каток. БТР спалював шини на колесах, котрі скажено обертались, але зрушити цистерну ніяк не міг. Самохін зі скреготом забивав важіль швидкостей у реверс і ривком кидав машину назад, мнучи стулки водомета об скелю. Від удару двигуни глухли. Капітан, запекло матюкаючись, тиснув і тиснув кнопку стартера, поки не відчував, що сталева коробка вібрує від позамежних обертів ожилого першого двигуна. Забуваючи у смертельному азарті запустити другого, Самохін кидав БТР знову і знову на масну, лиснючу тушу пробитої кулями цистерни, і та таки піддавалась по сантиметру.
- Давай! Ну, давай же, сучаро! - волав несамовито Самохін.
Рація, налаштована на передачу,розносила драматизм того, що відбувалося, по екіпажах колони, породжуючи в душах солдатів ядучу ненависть, замішану на липкому страху приреченості. І затиснута змія-колона відчайдушно наїжачилася безглуздим вогнем з усіх видів зброї в білий світ, як в копієчку, перетворюючи цей світ на пекло.
А на узбіччі - у цьому апокаліпсисі, прагнучи в смертельному розпачі втертися, вплавитися, розчинитися в камінні і цим врятуватися, корчилася, затискаючи долонями голову, маленька постать людини в замизканому одязі захисного кольору хакі - казенному кольорі горя і страждань людських.
Капітану Самохіну не судилося дізнатися, чи допоміг він своїй колоні. Смертельне жало, випущене зверху - зі скелі, з гранатомета, проштампованого патріотичним клеймом «Сделано в СССР», легко пронизало протикульну броню БТРа. Міни, що здетонували від кумулятивного струменя, знесли жахливим вибухом з дороги у прірву і цистерну, і бронетранспортер, і офіцера, який чесно, до кінця, відробив свою солдатську повинність державі. Одну мить, у якій безболісно щезло все, доля милосердно і зарахувала капітану Самохіну за все його життя.
«Шилка», що жваво причалапала на гусеницях по ожеледиці, змела зі скелі свинцевою зливою старий радянський кулемет ДШК разом з бороданем у стьобаному халаті. Відлітаючи заслужено до свого аллаха, душа афганського кулеметника воістину могла бути умиротвореною. Адже, якщо кожен правовірний, та ось так, як він, віддасть своє нікчемне життя, - недовго ходити шакалам, що нагло вторглися, по священній землі рідного Афганістану. І смертю такою бородань бажав померти більше, ніж ці «шураві» з півночі хотіли жити.
Колона-змія поповзла далі, підібравши на місці «події» солдата в безпам'ятстві і без документів. А ті, чиї останки перемішалися, догоряючи, з останками машин у глибокій ущелині, пройдуть згодом за відомостями Міністерства Оборони СРСР, як «безвести пропавшие». І можливо навіть, що і казенне «при исполнении интернационального долга» не впишуть радянські щури канцелярські в їхні особові справи. Адже ж війни не було в СРСР! Не було!!! Це ж бо була ще не війна ...
Російськомовна версія роману Володимира Брянцева «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ» - на ресурсах електронних книг: Андронум, ЛітРес та ін.