Текст на русском языке - по ссылке:
http://www.proza.ru/2019/06/22/824
ТОЙ, ЩО НЕ З ТАБУНА
(Уривок з роману «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ»)
«… Згідний гарцювати в табуні,
Та не під сідлом, і без вузди …»
Володимир Висоцький
… Останній місяць осені в Берліні нагадував київський вересень. Світило, не палячи, ласкаве сонце, і пожовкле листя високо на деревах золотилось в його променях, не поспішаючи спуститися до землі на вічний спокій.
- А я навіть прізвища твого не знаю, - ще збуджений від несподіваної зустрічі сказав Вадим, сідаючи на лавку.
- Журид. Ігор Миколайович Журид, - посміхнувся Ігор, - гадаєш, я твоє запам’ятав? А здається, років сто знайомі.
- Так, це справді, - ніби сто років. Бут моє прізвище. Наразі - рядовий Бут. А ти в якому званні? І взагалі, - як ти тут опинився?
- Ну, як опинився. Хотів в танкісти, хотів до Німеччини - от і маю те, що ... маю, - із сумною посмішкою зробив паузу перед останнім словом Ігор. - Молодший сержант, командир танка Т-64 - свіжий випускник остерської «учебки». Чув про Остер?
- Ні. А де це?
- Під Черніговом, вік би про нього не чути. Ох, і потрапив же я по блату, Вадимку! Трохи не здох за півроку, поки наліпив ці «лички» на погони.
- Так ти не вступив тоді? Ну, до Київського інженерно-танкового?
- Та таки вступив. «Трійок» наставили на іспитах і пройшов. Спочатку дуже навіть цікаво було. Форма, погони в канті, звільнення перше до міста і всяке таке. Від танка я, правда, не надто в захваті - може клаустрофобія, біс його знає. У відкритому люці - на башті, ще можна покататися, але під бронею – домовина домовиною. В Острі нас спочатку на «п’ятдесятп’ятці» катали. Так там, прямо, хороми в порівнянні з моєю теперішньою «шістдесятчетвіркою». У цієї - окрема «домовинка» для механіка-водія, і дві «персональні» у башті - для командира і навідника над касетами із боєзапасом, а між ними ще й гармата-автомат. Коротше, не дай боже і справді на ній воювати. Ну, я відволікся.
Ігор дістав з кишені пачку «Гуцульские», запропонував Вадиму, але той заперечливо захитав головою. «Молодець. І не починай», - благодушно посміхнувся Ігор і, чиркнувши гарненькою запальничкою, запалив міцну армійську цигарку.
- Уяви собі моє здивування, коли на першому шикуванні в училищі я опинився в одному взводі, з ким би ти думав? У «джинсі» кадра пам'ятаєш?
- Так його ж усунули від іспитів! Я документи забирав, а за ним на «Волзі» приїхали. Додому з речами потарабанили, я так гадав! - здивувався Вадим.
- Не знаю, куди його тоді потарабанили і коли він ті іспити складав, але до училища він вступив і, думаю, що й досі там, - такі не пропадуть. Але гнилий парняга. Коли-небудь нарветься по крупному і міцно. Це я, Вадиме, можна сказати, через нього тут. Пам'ятаєш, я говорив, що можу загриміти на «зону», якщо не злиняю у війська?
Журид глибоко затягся димом і змів долонею попіл від цигарки з поли лікарняного халата. Продовжив повагом:
- Прифарцьовував я потроху на «гражданці», ще в школі. Жуйки, пластинки, журнальчики із-за «бугра» спочатку. Потім пішло крупніше: джинси, куртки, ну і валютою потихеньку. Дуже прибуткова справа, скажу тобі. Але у нас же за це - за валюту, розстрільна стаття! - Ігор озирнувся, знизивши голос. - Десь почали розмотувати ланцюжок, ну, і мене смикнули. Конкретного у них (а по цих справах крутить «гебня» - КДБ, тобто) проти мене нічого не було, але страху натерпівся. Ну, і на сімейній раді вирішили мене «здати» до військового училища, - посміхнувся іронічно.
Він припалив чергову цигарку від тліючого недопалку.
- Коротше кажучи, «здали». І це ж треба, - Кізєєв (це прізвище того - в «джинсі»), як виявилося, займався подібним бізнесом, прикинь! А чого йому не займатися «фарцою», якщо батя – завбазою, і це при нашому дефіциті всього і вся. «Кізя» швидко обзавівся клієнтурою в училищі, роблячи ухил не так на гроші, як на блат. В наряди не ходив, все більше біля замполіта отирався, ночував практично постійно вдома. Якщо траплявся виїзд до Горенич на полігон, у нього завжди яке-небудь звільнення - або через замполіта, або через санчастину. Я став брати в нього товар і переправляти додому по старих зв'язках. Свою частку мав на посередництві. «Кізя» завжди вимагав передоплату, - зазвичай, за тиждень до отримання товару, а я мав можливість швидко зібрати необхідну суму. Гроші йшли через нас з ним, товар отримував кур'єр. Подружитися ми з Кізєєвим не подружилися. В мені завжди викликали відразу його безпринципність і готовність підлабузнюватися. Але, гроші не пахнуть, як мовиться, - Ігор посміхнувся, різко втягнувши в легені їдкий дим дешевої цигарки.
Вадим мовчки слухав, очманілий від такого детективу, діючою особою якого був його ровесник.
- І ось одного разу, - продовжив Ігор, - «Кізя» повідомив, що у батька його на базі ревізія і треба залягти на дно. Це було вже навесні, нас якраз загнали до таборів майже на місяць. Кізєєв пожив у наметі з тиждень, тиняючись при штабі, та й злиняв до училища. А мені вже йшли «маляви» з приводу товару і грошей. Після повернення до Києва, я до нього - розраховуватися давай, мовляв. Він спочатку годував «завтраками», а потім взагалі повідомив, що лавочка прикрилася, а гроші як-небудь поверне пізніше. Та нахабно так посміхаючись і відверто натякаючи, що з ним краще в конфлікт не входити. Ну, я і не витримав. Зацідив йому з усієї сили кулаком в нахабну пику. Собі палець вибив, а йому два зуби передні. Скиглив «бізнесмен» крутий, мов шакал паршивий. Може все й скінчилося б лише гауптвахтою, але, вочевидь, старший Кізєєв втрутився. Сім діб відтяг я на «губі» і в підсумку змінив свої окантовані курсантські погони на чорні танкістські - вісімнадцять на той час мені вже стукнуло. Навіть додому не ризикнув з'їздити перед відправкою в Остер, хоча така можливість надавалася. Кредиторів забоявся я дуже. То люди серйозні, Вадику. Слух дійшов, що вони вже «лічильник» мені включили. Ну, а далі суцільна лотерея, друже. Вже ніхто за мене і пальцем не поворухнув, та й я за течією – хай буде, що буде. Ось і прибило в берлінське «болото» - 10-й танковий батальйон, що по сусідству з «кадебістами», де, виявляється, служить мій головний дружбан по Київському інженерно-танковому! - Ігор обняв Вадима за плече і поторсав, сміючись. - Ну, а ти ж яким чином тут?
- У мене теж лотерея, Ігорку. Та ще й яка! Але кожного разу на виході - «зеро».
Цей парк так нагадував минулорічний осінній ліс за тисячу кілометрів звідси.
«..Там, где прикоснулась девочка и мальчик к самой светлой тайне на земле ...»
І цей парк, і ніжний дотик сонячних променів крізь жовте листя, і ця пісня, що долітала в парк з відкритого вікна шпитального клубу, і цей, трохи розбавлений димом буровугільних брикетів, запах осені, відпускали серце Вадима у владу ностальгії з нотками безвиході та налаштовували до одкровення, як до сповіді.
- Таки і справді лотерея, - мнучи спорожнілу пачку від цигарок, задумливо промовив Ігор, коли Вадим замовк полегшено, виплеснувши переживання, що накопичилися і гнобили душу.
- Але не будемо впадати в песимізм, кореше! - Ігор з посмішкою знову обійняв Вадима за плече. - Крива вивезе, ось побачиш! Хоча ... - Він замовк раптом і звично засунув руку в порожню кишеню халата в пошуках чергової цигарки.
Вони довго мовчки сиділи, думаючи кожен про своє.
- Ось що я тобі скажу, Вадиме, - нарешті тихим голосом перервав мовчанку, що вже надто затяглася, Ігор. - Нам з тобою «пощастило» (він криво посміхнувся) народитися в країні, де кожному визначено колію і з колії цієї - нікуди. Будь як усі, не рипайся, зайвого не базікай, і колія ця кривулятиме по багнюці твого життя до старості. Ну, а хочеш прямішу, рівнішу доріжку, тоді давай по комсомольській, а потім і по партійній лінії. Але там вже, як у прислів'ї: «З вовками жити - по-вовчому вити». Пам'ятаю, ти казав, що граєш на гітарі пісні Висоцького?
Ігор знову замовк. Потім різко повернувся лицем до Вадима і заговорив нервово, ловлячи погляд друга:
- У Висоцького є такі слова: «Я согласен багать в табуне, но не под седлом и без узды». Оце якраз по мені, Вадиме, і, як бачу, ти з тієї ж когорти, тільки не притерся ще, маєшся в душевних метаннях. Але ти вже зробив свій перший дуже важливий крок, коли не погодився стати стукачем в обмін на своє прохання перевести до автовзводу. Тільки ж у них, Вадиме, просити не можна! Ніяк не можна! Ці гниди свого не упустять, схоплять за зябра мертвою хваткою. Ти ж залишився вільним - це головне. Але за все в житті доводиться платити і теперішній твій стан - це плата, Вадиме. Плата за свободу цю, за те, що залишився тим, ким ы відчуваєш себе, - особистістю.
Знову повисла мовчанка. Вадим відчував якусь крамолу в промові Ігоря, і усвідомлював, що Журид висловив те, що Вадим сам собі сказати ще не вмів або не смів.
- Ти бачив, як живуть німці? - раптом запитав Ігор. - Які у них магазини, що в тих магазинах, які у них будинки, які машини, в що вони одягнені? І це ті, яких ми чи то звільнили, чи то завоювали в сорок п’ятому. А черги ти тут бачив хоч десь? А уяви собі, як там - далі. Там – за тією «стіною», що біля Бранденбурзьких воріт.
Він затнувся, немов відчувши, що сказав зайве.
- Знаєш, друже, а гомо сапієнс вижив же лише тому, що вмів пристосовуватися, - посміхнувся Ігор. Але раптом його чорні очі знову злісно блиснули:
- Коли після остерської «учебки» четверо нас прибуло в 10-й танковий, там владу тримали кацапи. Нас - українців, вони за своїх не вважали. «Што, хахол, камандіром стал?», - насміхалися. Грузин цей - Шаматава, протистояв їм зі своїми. Мало їх – кавказців, було, але за себе постояти вони могли. Я, пометикувавши, і примкнув до грузинської кодли на правах «шестьорки», так би мовити, - Ігор гірко посміхнувся.
- Коли руська більшість пішла на дембель, влада повністю перейшла до Шаматави, а слов'яни, якщо в дупі, то швидко виявляються братами. Я до тих своїх братів в «ізгої» не захотів і відразу ж став в їхніх очах відщепенцем. Колаборантом, так би мовити, - ну, ніби поліцаєм, розумієш? Але мені, Вадиме, на це глибоко-глибоко начхати. І на те, що я відщепенець, і що «шестьорка» в їхніх очах. Нехай думають, що так і є насправді. Я, Вадиме, свою гру граю, і граю ва-банк. І певен – виграю!
Ігор замовк, дивлячись прямо перед собою. Вадим поглядав на товариша крадькома і усвідомлював, наскільки ж старший від нього - Вадима, цей його ровесник. А сонце, що сповзало десь в зарості парку, тягло за собою і тепло ясного осіннього дня. Холодний морок дійсності знову підминав під себе навколишній світ …
Російськомовна версія роману Володимира Брянцева «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ» - на ресурсах електронних книг: Андронум, ЛітРес та ін.