Текст на русском языке - по ссылке:
http://www.proza.ru/2019/07/07/822
«ЭХ, СЛАВЬСЯ!» АБО «О ВИСОКОМ СОВЄЦЬКОМ ПАТРІОТІЗЬМЄ» - З ГУМОРОМ
(Армійська бувальщина)
Що найгидезніше служивому в його армійській службі? Особливо, якщо ти ще й, як виявилося, латентний пацифіст, про що не питають у райвійськкоматі, коли видають приписне свідоцтво чи військовий квиток. Дитячу армійську романтику вибивають з голови парубків ще в перші тижні карантину перед присягою, і налаштовується новоспечений солдатик приречено тягти цю лямку радянської «всєобщєй воінской повінності», - куди ж від неї дінешся. А що допомагає в цьому? Звичайно, гумор. І стає для такого солдатика найгидезнішою, в його розумінні, вже перша ранкова команда – «Подйом!». Далі по ранжиру слідує ще одне паскудство, що вочевидь придумане, аби ложкою дьогтю зіпсувати «бочку меду» – щовечірню, таку жадану, команду «Отбой!» Це ота гадська команда: «Строітца на вєчєрнюю прогулку!».
Сама ця «вєчєрняя прогулка» являє собою тупе півгодинне марширування по плацу під бадьорі, здебільшого патріотично-совєцькі, пісні. Коли я відбував ту «повинність» у 1978-1980 роках, в моді була біль-менш нейтральна «Не плачь, девчонка».
«…Немного прошагал – пока не генерал,
Но может бать я стану старшиной…»
Наш 105-й прикордонний полк формувався виключно з українців і переважно із сільської місцевості центральних областей Української РСР, тому ми на нашому «хуторі» - окремому берлінському гарнізоні «Румельсбург», де стояла полкова автотранспортна рота, полюбляли ще й «Їхав, їхав козак містом». Це вдбувалося здебільшого, коли черговим по гарнізону був добродушний прапорщик Різниченко, котрий той «вєлікій і могучій язик» державний використовував, хіба що, для уставних команд і то з підкреслено полтавським акцентом. Під таку пісню навіть та клята «прогулка вєчєрняя» і справді здавалася нам корисним моціоном перед сном.
А був ще в нашій автороті такий собі прапорщик Степурко. Назву його так, бо можливо той дядько, чи вже й дід, дай Боже йому здоров’ячка, ще образиться, прочитавши цей мій «опус». Хай вже звиняє, - нічого особистого, як мовиться. Так ось. Прапорщик Степурко був із служак ідейних. Певно вже, що не пацифіст латентний, як дехто, - строкову свою тяг сумлінно, за що й отримав право на пару порожніх погонів на плечі з двома зірочками вподовж, та майже солдатський кашкет, але, треба зазначити, - з кокардою таки офіцерською. Чоботи «прапорам» належало мати теж офіцерські, і прапорщик Степурко безбожно зминав їх у модну, в його розумінні, «гармошку» - майже до щиколоток. «КрасавЄц», що тут казати.
І ось одного разу, заступаючи черговим по гарнізону, Степурко напружив до роздратування всіх ротних «замкомвзводОв»: зібрав їх і роздав текст пісні, яку треба було неодмінно розучити підрозділам до «вєчєрнєй прогулкі». Прапорщик навіть сам пафосно промугикав мотив, - цей «шедевр» звичайно ж був патріотичним. Та де там! «Квасно-патріотичним», аж оскоминою зводило щелепи:
«Новый день начинается с песни,
Говорящей о наших делах!
О стране, что нет в мире чудесней!
О великих и славных делах!…»
Так і тягне, взяти ті «дєла славні» в лапки. Але наразі я тут не про це. Прапорщику Степурко, вочевидь, найбільш подобався приспів. Він напевно уявляв, що як лупонуть совєцькими чоботярами під «Эх, славься!» по німецькому бетону натхненні полум’яною піснею до екзальтації солдатики, то ці «гедеерівці» з навколишніх дач більше ніколи не заїкнуться про своє минуле «хайль»! Вивчать на зубок, гади, «слава КПСС»!
«…Эх, славься, родная,
Могучая держава –
Сильнейшая в мире
Солдатская слава!!!…»
Ось так! А то «дойче, дойче – юбер аллєс!». А хер вам, німчури!
І косив Степурко збуджений погляд на потертий портупеєю погон, приміряючи, де буде третя зірочка, - замполіт беззаперечно оцінить ініціативу. Але в тій совєцькій армії, з її дурнуватими порядками, гумор - як антисептик хлорка у надвірній солдатській вбиральні. В кожному підрозділі був свій приколіст-жартівник, що неодмінно поглумиться над найсвятішим, та ще й так віртуозно, що й сам Папа Римський розрегочеться, давши цим індульгенцію на святотатство.
Єфрейтор Підчморга (прямі паралелі однополчанам моїм проводити не варто, хоча ще й не такі прізвища там у нас попадалися, згадайте! Дупа, наприклад) в курилці між іншим зауважив, як вдало прапорщик Степурко підібрав «шлягер» для «вєчєрнєй прогулкі»: «Новый ДЕНЬ начинается с песни…». І це перед «отбоєм». Ха-ха! І пішло-поїхало: глумилися і реготали досхочу, тому, напевно таки, на зубок і вивчили приспів. Заспів же взяли на себе кілька «прогибАл», котрі теж є характерним атрибутом кожного «совєцького коллєктіва».
Чітко за розпорядком черговий по роті прогорланив: «Строітся на вєчєрнюю прогулку!». Прапорщик Степурко молодцювато прийняв рапорт чергового і, приємно здивувавшись радісному настрою ввіреної йому на цілу добу роти, скомандував піднесено:
- Рота, слушай мою команду! Напра-У! С мєста с пєснєй! ШагО – марш!!!
Цього разу лупонули чоботярами солдатики не так, як зазвичай, коли вже всі злющі та позіхаючі перед «отбоєм». Лунко гупнули. Навіть «прогибАли» рявкнули свій заспів, мов на параді якомусь. І сам Степурко мимоволі теж почав карбувати крок своїми «гармошками», що ледве прикривали кальсони під його мішкуватими напівгаліфе. Та й місцеві «гедеерівці» напевно принишкли на своїх дачках, приголомшені громовитим через паркан з колючим дротом по периметру:
«... Эх, славься, родная,
Могучая держава!...»
Погано розуміючи «вєлікій і могучій язик», вони, як і захмелілий від патріотичної піднесеності прапорщик Степурко, вочевидь, не второпали жахливої «крамоли» в черговому повторі приспіву, де фальцетом підступно розірвав патріотичну величність дійства голос єфрейтора Підчморги:
«... Эх, ВСРАВСЯ, родная,
Могучая держава!
Сильнейшая в мире
Солдатская слава!...»
Марширували ми того вечора довше, ніж зазвичай. І пісню цю злощасну горланили кілька разів поспіль, давлячись реготом та натискаючи на букву «р» у смАчному українському заміннику російського слова «славься». А очманілий прапорщик Степурко був на сьомому небі від щастя за таке патріотичне покоління! Гордість за могутню країну розпирала груди, а там вже нишком і за себе – «хитрожопого», що не повернувся в глухе своє село після служби, - «зачепився» за справжнє життя.
Довго не вкладалася того вечора наша автотранспортна рота. І ще кілька днів пащекували та рвали реготом животи, пригадуючи, як один-єдиний раз та паскудна команда «Строітся на вєчєрнюю прогулку!» в підсумку нагородила всіх місцевих служивих таким міцним сном. Один-єдиний раз, бо чомусь більше той патріотичний «шлягер» прапорщик Степурко «не замовляв». Обходилися надалі банальною «Не плачь, девчонка!» Спробували було «Їхав-їхав козак містом», але Степурко так рявкнув «Атставіть!!!», що аж чіткий московський акцент прорізався.
Щиро бажаю: живи ще собі на здоров’ячко, дорогий наш, напевно вже ж таки, «старший прапорщик запасу» Степурко! Живи, якщо … живий. Добряче ти нас тоді повеселив! І пам’ятай з теплом та гумором наш «україномовний» 105-й прикордонний, в 70-х роках минулого століття - «берлінський», полк, що тепер вже зветься «загін» і охороняє такий важливий нам наразі – східний кордон нашої рідної України.
Салерно. 2019 р.
Російськомовна версія мого роману «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ», в якому перша частина «посякнута» моєю армійською службою - на ресурсах електронних книг: ЛітРес, Андронум та ін.