Текст на русском языке - по ссылке:
http://www.proza.ru/2019/09/29/1363
ПРИМАРНИЙ ЗАТИШОК БЕЗПАМ’ЯТСТВА
(Уривок з роману «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ»)
«Мертві сорому не мають»
(прислів’я)
… Колона пішла, залишивши на п'ятачку санітарний «УАЗик» під прикриттям БМП. Чекали на гвинтокрил. Вітер з морозцем підіймав поземку. У тісному санітарному фургоні скарлючилися четверо поранених. Один, без свідомості, лежав на ношах. Над ним схилився прапорщик-фельдшер, тримаючи у піднятій руці пляшечку крапельниці. У бойовому відділенні БМП лежало троє вбитих. Механік-водій і старший машини - такий же хлопчак- лейтенант, сиділи мовчки і палили цигарку за цигаркою. Монотонно гурчав двигун, наганяючи під броню соляровий вихлоп. Раптом пролунав протяжний стогін. Водій і лейтенант повернули голови, швидше в подиві, ніж від страху. Один із лежачих - босий, у закіптюженому подертому однострої, ворушився, мугичучи щось крізь стиснуті зуби.
- А медик сказав, що він помер! - здивовано пробурмотів механік-водій.
Лейтенант натиснув тангенту рації:
- Прапорщику! Чуєш мене?
- На зв'язку. Чого тобі?
- Хреновий з тебе діагност, прапорщику. Живого в «двохсоті» записав.
- Ну, що ж, - рація видала секундну паузу, - сто років йому жити, виходить. Нехай полежить там. Зовнішніх ран немає. Він контужений. А тут повернутися ніде.
На крихітний п'ятачок, здіймаючи хмари сніжно-пісочного пилу, сідала «вертушка».
«Гул!? І запах знайомий? Так пахло, коли йшли танки через село! Танки! Діду, танки! Хвіртка закрита, а вони вже йдуть! Чому не можу відкрити хвіртку?! Я не можу підняти руку!!!».
- У мене наказ забрати тільки поранених! - штурман гвинтокрила намагався перекричати шум турбіни. - Давай скоріш! Худчіше, прапорщику!
Подали у двері «вертушки» носилки з тяжкопораненим.
- Почекай! Один ще в БМП, з «двохсотими»!
- Що? Ожив?! – штурман вишкірився в посмішці; цинізм на війні допомагав, ні, не вижити, - цинізм на любій війні жити допомагав і допомагатиме.
Гвинтокрил, здувши залишки снігу з п'ятачка над урвищем, поніс безпомічних, але убережених таки жити, подалі від тієї землі, що так непривітно зустріла їх - непроханих, вже наперед проклятих. А ще двоє, погойдуючись на підлозі бойового відділення БМП, поїхали далі вглиб чужої країни, ніби бажаючи продовжити ще хоч на кілька годин перебування своє тут. Згідно Закону СРСР про загальний військовий обов'язок вони віддали Батьківщині найголовнішу свою данину - життя. Життя своє, не те щоб вже віджите, - життя, навіть, ще не розпочате. І здавалося, що вже мертві, вони бажали побути в цьому дивовижному, небаченому гірському світі ще хоч трішки, поки «чорний тюльпан» не понесе їх на північ назавжди. Але опустить в рідних краях на землю лише бездиханні тіла, залишивши над цими сяючими афганськими вершинами на небесах їхні невинні душі. Невинні, бо не вбили ще нікого. Не встигли. Отже, - завідомо безгрішні.
Вадим Бут прийшов до тями через дванадцять днів. Десять з них він числився в 340-му загальновійськовому шпиталі міста Ташкента, як неопізнаний. На одинадцятий день бюрократична машина Управління кадрів Радянської Армії видала результат, і до канцелярії шпиталю надійшла особова справа рядового Бута Вадима Івановича, в якій були його військовий квиток і водійське посвідчення. Як випливало із документів, рядовий Бут до грудня 1979 року проходив службу в 105-му прикордонному полку КДБ СРСР, що дислокувався в столиці Німецької Демократичної Республіки, і для подальшого проходження служби був направлений в Пянджський прикордонний загін Середньоазіатського військового округу.
Як він потрапив контуженим на узбіччя закатаної в лід траси в горах Гіндукуш? Шпитального особіста, що гортав пепери солдата, це не надто цікавило. Очевидно, що не дезертир - прикинув, та й під категорію «самострілів» з такою контузією не підпадав. Звичайна наша совдепівська плутанина, - вирішив особіст, і кинув теку з в загальну купу. Нехай лікується, а там - як лікарі вирішать. Так рядовий Бут уник допитів пронирливих нишпорок секретного відділу, аж надто стурбованих сплеском дезертирства і каліцтв в новоспеченій 40-й армії.
Крізь невщухаючий у вухах дзвін Вадим почув скрип дверей, що прочинились. Насилу підняв повіки. У невелику двомісну палату увійшло кілька постатей у білих халатах. Один, помітивши напіврозплющені очі Бута, підійшов і запитав, уважно вдивляючись в обличчя:
- Ви мене чуєте? Можете говорити? Назвіть прізвище, ім'я.
Солдат поворушив зморщеними губами:
- Бут ... Вадим ... Іванович ...
Лікар перевів задоволений погляд на колег, ніби кажучи: «Ось бачите! Я таки мав рацію». Обернувся до хворого:
- Як ви себе почуваєте?
Вадим уже знемігся від трьох сказаних слів і хотів швидше в рятівне небуття втрати свідомості, але все ж видавив крізь зуби:
- Болить ... Все болить ...
Лікар взяв безвольне зап'ястя, прослухав пульс і, помітивши тремтіння повік на виснаженому обличчі, нахилився до солдата:
- Це мине. У вас важка контузія, але серйозних пошкоджень організму немає. Для одужання потрібен лише час. Наберіться терпіння, все буде добре. А болі ми знімемо. - І обережно сховав руку Вадима під ковдру.
Перейшли до іншого пораненого із забинтованою головою, що непорушно лежав, обплутаний проводами датчиків і трубками крапельниць. Ніби крізь сон до Бута долетіли уривки фраз, вимовлені стиха лікарями: «Кульове в голову з зачіпанням правої півкулі … Восьма доба ... Штучна вентиляція ... Аритмія ... Швидше за все ...» І знову чи то сон, чи то втрата свідомості у Вадима.
- Швидше за все, не жилець. - Палець доктора підняв синюшну повіку на оці пораненого. - Але, чим чорт не жартує. І на дванадцяту добу, буває, оклигають, - кивнув поглядом у бік Бута, - і цілком адекватні.
- Але, не з «кульовим із зачіпанням», дорогий колего. Яка вже в цьому випадку адекватність, - безпристрасно відповів хтось, інші промовчали.
Лікарі вийшли. Тихо впурхнула молоденька медсестра в накрохмаленому ковпаку з червоним хрестом. Побіжно окинула професійним поглядом застиглі на ліжках постаті, частоту падаючих крапель в крапельницях, показання приладів. Потім ще поправила фіранку на вікні і так само нечутно випурхнула, не помітивши ангела, що в скорботі схилився в головах того, що з «кульовим із зачіпанням». І краплі в його крапельниці падати … перестали.
«Гробарі» з роти забезпечення шпиталю звично зіб’ють непоказну домовину. Після того, як 40-а армія рушила «за річку» допомогу інтернаціональну надавати, багато що тут - у цьому шпиталі, стало звичним. Медсестри вже не непритомніли при вигляді закривавлених і стогнучих тіл. І солдат-«гробар» швидко допетрав, що набагато краще для його здоров’я заганяти цвяхи в кришки ним же збитих домовин тут - в Ташкенті, ніж тремтячими пальцями патрони в кулеметну стрічку де-небудь «на точці» в непривітних горах «братньої» Республіки Афганістан.
Бляхар запаяє цинкову оболонку труни, і з відчуттям добре зробленої роботи розкурять солдатики по «косячку» із місцевої «травички». Глибоко втягнуть солодкий дим в легені і замруть з блаженною посмішечкою на фізіономіях з розширеними зіницями: «Не таке вже життя й погане, хай йому біс!» І вже не «чорний тюльпан» понесе тіло нещасного в рідні краї, а звичайний рейсовий «борт» Аерофлоту. Померлі в шпиталях не ввійдуть до числа тих п'ятнадцяти тисяч чотирьохсот чоловік бойових втрат Радянського Союзу за десять років «афганського інтернаціоналізму». Не ввійдуть. Або не удостояться, так би мовити, - не сподобляться. Ось така лотерея і така математика того підступного вторгнення до чужої країни.
Могильна тиша запанувала в палаті. Старовинна кладка стін неврологічного відділення тамувала звуки розташованого по сусідству залізничного вокзалу, де життя кипіло вже з домішками війни. А Ангел-Хранитель контуженого дбайливо вкрив свого підопічного гамівною сорочкою безпам'ятства - єдиним поки захистом того від страшних болів ...
Роман Володимира Брянцева «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ» - на ресурсах електронних книг: Адронум, ЛітРес та ін.